Умови професійної діяльності істориків в Радянській Україні (середина 50-х-початок 70-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Умови професійної діяльності істориків в Радянській Україні (середина 50-х - початок 70-х рр.)

Яремчук В.П.

Загальновідомо, що, починаючи з 1930-х років, історична наука в СРСР була суворо підпорядкована політичним завданням, які ставилися партією-державою, і стала важливою складовою ідеологічної машини радянського тоталітаризму. Увагу фахівців привертають здебільшого інтелектуальні аспекти «поневоленої» української історіографії. Що ж до соціальної історії науки, то вона досліджується епізодично - переважно в контексті творчих біографій окремих істориків, які працювали в радянський період; серед ширших проблем достатньо добре на сьогоднішній день опрацьовано питання впливу сталінських репресій на історичну науку України. Втім, найменший інтерес поки що дослідники виявляють (з різних причин, які не аналізуватимемо в цій розвідці) до соціальної історії історіографії в Радянській Україні у післясталінську епоху. Коли й піднімається питання - чому так сталося, що в умовах припинення масових репресій після 1953 року історики СРСР в основній своїй масі продовжували міфологізувати минуле на догоду смакам вождів і вождиків «керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства»? - обмежуються тривіальним: зберігався, мовляв, ідеологічний тиск, діяла каральна машина, історики працювали в умовах творчої несвободи. Натомість конкретні механізми, за допомогою яких партійно-державний апарат в СРСР домагався обов'язкового дотримання «бійцями ідеологічного фронту» панівних догм, залишаються непроаналізованими. На нашу думку, в цьому сенсі слід вести мову про методи організації та комунікації в історичній науці СРСР, які забезпечували можливість ефективного нагляду влади за історіографічним процесом, та умови професійної праці дослідників, які формувались тією ж владою, і дозволяли контролювати і спрямовувати індивідуальну творчість науковців у потрібномуідеологічному річищі на всіх її (творчості) етапах. В даному дослідженні ставимо за мету концептуалізацію останнього аспекту в контексті розвитку історичної науки в Україні в період послаблення комуністичного диктату в середині 1950-х - на початку 1970-х років, коли, за слушною метафорою І. Колесник, вона переживала своєрідний «мікроренесанс». Дійсно, цей час - аж до настання консервативного повороту в національній політиці компартії в 1972 - 1973 роеах, після якого «національна історія нагадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів» [1,289] - позначений певним відродженням українознавчих історичних досліджень, що було пов'язане передусім з іменами відомих істориків І. Крип'якевича, М. Марченка, М. Брайчевського, Ф. Шевченка, О.Апанович, О. Компан, Я. Кіся, І. Бутича, Я. Дзири. Розгляд проблеми, умовно кажучи, «професійного клімату» в тодішній історичній науці УРСР дасть можливість виявити когнітивні підстави названої тенденції і, разом з тим, краще зрозуміти причини її обмеженості, навіть деякої ефемерності і, врешті-решт, приреченості.

Внаслідок цілеспрямованої інформаційної політики держави в усі періоди існування історичної науки в республіці історикам доводилося працювати в умовах відсутності вільного доступу до необхідних джерел та літератури. З іншого боку, в другій половині 1950-х - 1960-х років бачимо спроби ліберальних змін в цій сфері, які, проте, на торкалися її фундаментальної риси - бажання влади визначати і контролювати геть усі інформаційні потоки [2,509].

Зокрема, в добу хрущовської «відлиги» робилися спроби демократизації архівної галузі, яка, після передачі її у 1939 році у відання НКВС, була повністю інтегрованою в тоталітарну систему [3,380]. Вони втілились у деякому зменшенні ролі партійно-ідеологічних чинників в роботі архівних установ, покращенні їх матеріально-технічної бази, поліпшенні умов зберігання документів, піднесенні наукового рівня роботи архівних працівників. До певної міри знаковою подією стало підпорядкування державних архівів уряду СРСР, в Україні - уряду УРСР в 1960 році, хоча і надалі зберігалася запроваджена в 1929 році паралельна система партійних архівів, підпорядкованих вищим органам КПРС [3,430,456,473].

Важливим для дослідників-істориків практичним виявом змін в роботі архівних установ УРСР стало розсекречення деяких архівних фондів. Так, до кінця 1957 року в системі державних архівів України було розсекречено 62% одиниць зберігання, які перебували на таємному зберіганні. Більшість цих документів передали на загальне зберігання. Однак і надалі невід'ємною складовою архівних установ в СРСР залишалися засекречені фонди. Для допуску до них потрібно було мати «відношення» від наукових установ, а для деяких фондів - ще й від органів безпеки [3,472].

Роботу в архівних установах суттєво полегшувало започаткування в 1958 році видання путівників по архівах УРСР, які описували не- секретні архівні фонди. Всього впродовж 1958 - 1971 років вийшли 24 путівники по фондах центральних і обласних державних архівів. Було опубліковано короткий довідник «Державні архіви Української РСР» (К., 1972). З 1961 року почалась робота зі вдосконалення найважливішого елемента науково-довідкового апарату архівів - описів, яка триває донині [3,486-487].

Попри позитивні зрушення, архіви продовжували залишатися компонентом політичної системи СРСР, який обслуговував насамперед політико-ідеологічні потреби правлячого режиму. З прийняттям в 1959 році закритого «Методичного листа начальникам центральних державних архівів СРСР, начальникам архівних управлінь - архівних відділів МВС союзних республік про перегляд порядку створення архівних довідників», який вказав на неприпустимість занадто повного розкриття змісту документів у підготовлених на той час путівниках, уповільнився темп розсекречення документів і переведення їх на загальне зберігання. Лейтмотивом діяльності архівів України була орієнтація на виявлення і використання в основному джерел з історії радянського суспільства, яка посилилась після видання у 1967 році постанови ЦК КПРС «Про заходи з дальшого розвитку суспільних наук і підвищення їх ролі в комуністичному будівництві» [3,472- 473;4,427-441].

Найбільш закритою частиною архівних установ країни і УРСР зокрема (хоча й найкраще матеріально-технічно забезпеченою) залишалися партійні архіви. До роботи з документами допускалися тільки члени партії, лише за наявності дозволів обкомів партії, в деяких випадках - інших партійних та наукових структур, і певних форм допуску до ознайомлення із секретними матеріалами. Протоколи засідань Політбюро (Бюро, Президії), Секретаріату ЦК КПУ, бюро обкомів партії до читального залу не видавалися. В описах проти цих справ робилася відповідна позначка. Практикувалася перевірка записів, зроблених дослідниками. Нерідко працівники читальних залів вирізали із їхніх зошитів певні місця [3,439;5,96].

Радянські історики були обмежені в доступі не лише до неопублі- кованих джерел - їм було відмовлено в праві вільного використання й друкованого слова. Інтелектуальний кисень історикам в СРСР перекривався за допомогою інституту політичної цензури. Цензура була невід'ємною частиною владної інфраструктури, мала багатошаровий та всепроникний характер (за визначенням західної дослідниці М. Т.Чолдін - «всецензура»), що забезпечувало тотальність ідеологічного нагляду. Цензурні функції здійснювали партійні органи, органи КДБ, власне цензурні установи, редактори видавництв і самих наукових текстів, рецензенти, академічні відділи та вузівські кафедри тощо [6,7-8]. На чолі «цензурної піраміди» стояли найвищі партійні інстанції, які визначали загальний напрям політики в цій сфері і давали вказівки з окремих питань (наприклад, на одній з нарад працівників системи Укрліту в кінці 1960-х років тодішній її начальник М. Поздняков прямо заявляв: «Потрібно пам'ятати, що органи цензури нічого не вигадують і не загадують. В своїй діяльності вони керуються вказівками партії та уряду [...]» [7,арк.2]). Головним же «аналітичним центром», який приймав конкретні рішення, був апарат державної цензури, об'єднаний в централізовану загальносоюзну систему т. зв. «Головліту» (повна назва установи змінювалась). В Україні існував його республіканський підрозділ на чолі з «Укрлітом» або «Головлітом УРСР», якому в кожній області підпорядковувались «облліти».

Однією з функцій Головліту було укладання списків видань, заборонених до використання в загальних фондах бібліотек та торговельній мережі. Такі індекси оформлювалися або як переліки окремих видань, або як переліки авторів, всі праці яких були заборонені. Найбільший масив в списках становили «політично шкідливі» тексти. Вони вилучалися з загального доступу і передавалися на зберігання в спеціальні фонди бібліотек. В Україні на початку 1970-х років було 26 таких спецфондів [8,арк.54;9,арк.22]. Процедура допуску до «спецфондівської» літератури була аналогічною до схеми доступу до засекречених архівних фондів.

В різний час було накладене табу Головліту фактично на все серйозне українознавство [10,76], в т. ч. й «буржуазно-націоналістичну історіографію» історії України. Зокрема, на середину 1950-х років в спецфондах знаходились твори М. Грушевського, Д. Дорошенка, О. Оглоблина [5,314-319;6,81,111].

Ліберальні вітри хрущовської «відлиги» наклали відбиток і на діяльність органів цензури. Зокрема, у зв'язку з реабілітацією багатьох авторів «політично шкідливих» видань з авторських списків, що налічували 3310 осіб, твори яких раніше вилучалися з відкритого користування, до 1 січня 1960 року виключено 2 635 імен. Внаслідок цього в загальні фонди бібліотек повернуто близько 18 тис. назв книжок [2,502]. Цікаво, що одним із рішень Головліту в 1963 році було повернуто у відкритий обіг твори О. Оглоблина та К. Штеппи [6,81,111]. Вірогідно, що в 1960-і - 1980-і роки в заборонних списках не було праць М. Грушевського, окрім «Ілюстрованої історії України» (К.,1918), на яку вказує один із «Зведених покажчиків» Укрліту 1954 року. На думку С. Білоконя, в умовах того часу влада мусила рахуватися з тим, що М. Грушевський був союзним академіком, який жодного разу не стояв перед судом [10,74-75].

Установи Головліту відігравали головну роль у здійсненні контролю над «ідейно-політичним змістом» наукових праць істориків в СРСР. Політичне потепління в країні не привело до зменшення інтенсивності ідеологічного нагляду. Відповідно до існуючого порядку, книги, брошури, інші друковані видання підлягали контролю цензорів Головліту. Видання деяких видів друкованої продукції, зокрема навчально-методичної літератури та бібліографічних покажчиків, дозволялося без головлітівського «сита», під відповідальність самих видавництв та організацій, які готували їх до друку [11,арк.18442,арк.843,арк.1-344,арк.20].

Основним чинником, який визначав характер цензорських втручань в наукові історичні праці, була поточна історіографічна кон'юнктура, офіційний образ історії, прийнятий у той чи інший час. Немало залежало й від особистої позиції і пильності цензорів, загальний рівень професійної сумлінності яких, за спостереженням Я. Ісаєвича, у 1950-і - 1980-і роки, порівняно з попереднім часом, помітно знизився [15,7].

Як свідчать джерела, цензори вносили зміни політико-ідеологічної спрямованості в тексти істориків в двох випадках - коли інтерпретації історичних подій прямо суперечили ідеологічно прийнятним та коли наводився фактичний матеріал або цитати із джерел, що давали підстави для сумнівів в слушності офіційних трактувань. При цьому, очевидно, що «додаткова політична редакція» (як це називалось мовою документів Головліту) частіше відбувалася в другому, ніж у першому випадку - адже історики були невільниками передусім «цензури власної голови», готували свої твори до друку, вправно орієнтуючись у чіткому наборі офіційних постулатів і висновків, якого слід було беззаперечно притримуватись. У виборі ж фактологічного підґрунтя своїх студій вони були значно вільнішими. Для ілюстрації вищезазначеного наведемо кілька показових прикладів.

Рішенням Львівського облліту в 1960 році із збірника «У боротьбі за Радянську владу і соціалізм», що готувався до друку у видавництві

Львівського університету, було знято статтю В. Сульженка «Ідейно- виховна робота в масах та її роль в боротьбі трудящих проти залишків українських буржуазних націоналістів». На погляд співробітників цієї установи, «використовуючи архівні матеріали про терористичну діяльність банд українських буржуазних націоналістів на території Львівської області в перші післявоєнні роки, автор показував цей рух як масовий і такий, який залякував населення західних областей України. Так, наприклад, на сторінці 230 автор писав: «З кожним днем зростало число осіб, які покинули банди і назавжди відмовились від контрреволюційної націоналістичної діяльності, приходили з повинною в частини Червоної Армії та в органи Радянської влади, складали зброю. Так, лише у Львівській області на весну 1945 року з'явилось близько 15 тисяч учасників націоналістичних банд». Поверхово, без аналізу була зображена ідейно-виховна робота в масах, котру проводили партійні організації західних областей України. Тов[ариш] Сульженко обмежився лише цифрами про кількість прочитаних лекцій і проведених бесід у Львові та області в 1944 - 1948 роках. Автор здебільшого оперував тільки цифровими відомостями за 1944 - 1948 роки і тим самим не знайшли повного відображення ті величні соціалістичні перетворення, котрі під керівництвом партійних організацій були досягнуті трудящими західних областей УРСР за роки Радянської влади» [5,455-456].

У 1960 році у видавництві Харківського університету готувалася до друку книга І. Рибалки про Директорію УНР. Видавництво надіслало її верстку в Головліт УРСР. Там вона потрапила до рук пильного рецензента, який у своєму висновку зазначив, що автор широко використовує пресу та архівні фонди Директорії, які за змістом були «націоналістичними». Відтак обком партії «порадив» провести спільне засідання кафедр історії СРСР та історії УРСР університету, на ньому обговорювалась верстка праці. Після цього авторові запропонували «повикидати матеріали з націоналістичних джерел» і тільки тоді книгу у скороченому вигляді допустили до видання - у 1962 році вона побачила світ під назвою «Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні» [16,134-135].

В книзі «Ідеологія зради і запроданства», підготовленій у 1970 році до друку видавництвом «Карпати», «без необхідності наводились розлогі міркування В. Винниченка релігійно-націоналістичного характеру». На вимогу облліту Закарпатської області цитату було виключено із тексту книги.

Слід сказати про те, що у випадку наявності таких розбіжностей у змісті праці історика з дозволеними інтерпретаціями, які було видно «неозброєним оком», її просування до друкарського верстата зупинялось ще на стадії завершеного авторського тексту, без залучення головлітівських «фахівців» - чи то в академічному відділі, чи на вузівській кафедрі, чи у видавництві. Гостре викриття хибності пануючих поглядів на характер українсько-російських взаємин у ХVII - ХVШ ст., здійснене у праці М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції», зумовило недопущення її до друку в Українському історичному журналі в 1966 році, попри те, що ідея написання тексту спочатку була підтримана керівництвом Інституту історії (далі - II) АН УРСР [17,294-295;18,64-65]. Жодне видавництво, куди звертався професор Київського університету М. Марченко у кінці 1960-х - на початку 1970-х роках, не захотіло публікувати через «неактуальність» тексту його значно розширеного і доповненого, порівняно з виданням 1959 року (яке мало назву «Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.)»), доведеного до кінця ХІХ ст. синтезу про історію української історичної думки [19,357-358]. Як про буденне явище згадував про недопущення до друку з ідеологічних мотивів навіть планових праць науковців II АН УРСР добре поінформований багатолітній співробітник цієї установи В. Сарбей. Зокрема, у другій половині 1960-х років було заборонено публікувати роботу О. Лугової про соціально-економічний розвиток міст України другої половини ХІХ ст., оскільки дослідниця ставила у ній питання про колоніальне становище України в складі Російської імперії [20,56;21,74].

Держава була фактично єдиним працедавцем в Радянському Союзі. Тому вчений міг працювати і отримувати платню тільки в державних установах; отримання авторських гонорарів теж фактично залежало від державних контролюючих органів та видавництв, які забезпечували публікацію наукових досліджень. Відтак науковці, в т. ч. історики, були цілковито матеріально залежними від влади. У разі отримання посади у науково-дослідному інституті чи вищій школі людина здобувала престижну і порівняно високооплачувану роботу (так, зокрема, в академічних інститутах та вузах у 1950-і - 1960-і роках заробітна платня кандидатів і докторів наук була співмірною з платнею партійних функціонерів середнього та вищого щаблів, а керівник науково-дослідної установи міг отримувати більше, ніж міністр), особливо плідним в науковому сенсі, а також фаворизованим особам, особам, що посідали високі посади в наукових інституціях надавались й інші матеріальні блага - квартира, можливість поїздок за кордон тощо. Перед істориками відкривались перспективи й певної реалізації їхніх творчих здібностей, можливість очолити яку-небудь кафедру чи відділ, мати аспірантів, активно друкуватись [22,162;23,663;24,7]. Важливим моментом було й те, що з випускників історичних факультетів комплектувався значний процент апаратників партійних органів, органів безпеки (зокрема тих ланок, що займалися ідеологічним наглядом) [25,55], а наукова кар'єра історика нерідко ставала трампліном для стрибка у вищі ешелони влади і одночасно - запасним майданчиком після звільнення з роботи в державному чи партійному апараті. Про це яскраво свідчить біографія «сучасного Кочубея» (як його називали в колах тогочасної української інтелігенції) В. Маланчука - не тільки впливового в 1950-і - 1970-і роки партійного діяча, а й порівняно ерудованого і амбіційного історика, який захистив докторську дисертацію у 35 років [26], майже усіх директорів II АН УРСР післявоєнного часу.

У випадку незгоди з існуючим станом речей в історичній науці, виявленій в наукових текстах, чи непокори в інший спосіб на всіх названих вище можливостях і преференціях можна було ставити, за висловом Ю. Мицика, «жирний хрест» [26,7]. Більше того, історику загрожувало використання проти нього різноманітних репресивних методів впливу. Після 1953 року держава відмовилась від прямих фізичних репресій як засобу «перевиховання» вчених. Це привело до деякого розкріпачення творчої думки, зронило в окремих істориків, особливо в перші роки після

ХХ з'їзду КПРС, сподівання на настання справжньої свободи наукових дослідів. Як влучно зазначав вдумливий очевидець тогочасної ситуації в радянській гуманітаристиці відомий російський історик-медієвіст

А. Гуревич, «При Сталіні історики боялись і мовчали, при Хрущові - і боялись, і сміялись» [27,211]. Однак вже незабаром стало зрозуміло, що влада каратиме за щонайменші вияви альтернативної історичної думки, використовуючи надалі більш витончені і селективні форми тиску. Як покажемо далі, арсенал цих форм впродовж зазначеного періоду був сталим. Цілком певним виглядає й факт зростання інтенсивності їх застосування, починаючи з другої половини 1960-х років, що було пов'язано з посиленням неосталіністських тенденцій у внутрішній політиці режиму після приходу до влади в СРСР Л. Брежнєва, розгортанням відкритих репресивних акцій проти інакодумців, в т. ч. в Україні [28,47120]. Слід також зауважити, що переслідування вчених-істориків, крім ідеологічного, часто мали й особистий підтекст - людська неприязнь, особисте «кар'єрне» суперництво, небажана професійна конкуренція тощо.

Охарактеризовану вище політичну цензуру, яка брутально деформувала результати наукової творчості, а то й блокувала оприлюднення студій істориків, слід вважати «найбуденнішим» способом утримування їх в межах дозволеного. Водночас варто наголосити на тому, що з середини 1950-х і до початку 1970-х років влада фактично не практикувала встановлення абсолютних заборон на публікацію творів окремих дослідників, які працювали в УРСР, за допущені ними ідеологічні «відхилення».

Випробуваним методом боротьби проти інакодумства була організація «проробок», цькування істориків, які припустилися «ідейних» помилок. Це робилося через проведення зборів «трудових колективів» і партійних організацій (для істориків, які були членами КПРС), наукових конференцій, інспірування негативних, в т. ч. т. зв. «закритих» (тобто замовлених органами ідеологічного контролю і таємних) рецензій. Метою таких заходів було залякування вчених, примушування їх до відречення від своїх «хибних» поглядів. Суто наукові зібрання проходили менш істерично, а їх «винуватців» журили більш «по-батьківському», ніж у сталінські часи, в суперечках добиралися наукові, а не лише ідеологічні аргументи. Партійні збори ж відбувалися більш «традиційно», з висуненням звинувачень і категоричних вироків, як правило, закінчувалися санкціями проти відступника - вимогою оприлюднити «визнання помилок», винесенням «суворого попередження», т. зв. «догани з занесенням до особової справи». Найбільш суворим покаранням «по-партійній лінії» вважалося (і насправді було) виключення з партії, але до нього, зазвичай, не доходило.

Низку таких заходів було проведено в другій половині 1950-х - на початку 1960-х років. Деякі з яких набували навіть характеру кількарічних «дискусій» (як, приміром, «справа» на той час співробітника Інституту суспільних наук (далі - ІСН) АН УРСР О. Карпенка, якому відповідальні функціонери Львівського обкому партії та ЦК КПУ, підтримані деякими істориками, закидали «методологічні помилки» та «фактичні неточності» його концепції подій листопада 1918 року у Східній Галичині як «народної», «прогресивної буржуазно-демократичної» та «національно- демократичної» революції [29;30;31,12-15]; або кампанія звинувачень на адресу провідного вченого II АН УРСР Ф. Шевченка за порушення канонів висвітлення українсько-російських взаємин середини ХVII ст. в його присвяченій цій проблемі монографії «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині ХVII ст.» (Київ, 1959) [32,528-542]).

Активна громадянська позиція М. Марченка (на той час - доцента Київського педінституту) стала підставою для розгляду його громадської діяльності на засіданні Сталінського у м. Києві райкому партії в червні 1956 року, де йому було винесено «догану з занесенням до особової справи» за «непартійний виступ» на партійних зборах педінституту, присвячених обговоренню рішень ХХ з'їзду КПРС (такі збори, на яких зачитувалась «закрита» доповідь М. Хрущова, в березні 1956 р. відбувались по всій країні). Провина історика, який з власного досвіду знав про «принади» сталінської тиранії (його було репресовано в роки війни як «активного українського націоналіста»), полягала в тому, що він на згаданому зібранні гостро критикував сталінізм, зокрема національну політику партії (наприклад, висловив думку, що «українська культура за роки радянської влади розвивалася менше, ніж у дореволюційні роки, що зараз немає майже українських шкіл і ми маємо факти, коли в школах діти не можуть навчатися українською мовою») [33,арк.14;34,193--194;21,592--593].

Такі інструменти впливу на «неслухняних» істориків використовувались і в пізніший період. На спробу доцента Львівського університету, історика економічної думки в Україні С. Злупка поставити на науковій сесії, що відбувалася в Москві в 1964 році, питання про необхідність ревізії усталених оцінок деяких проблем історії Східної Галичини кінця ХІХ - початку XX ст. [35,216-219], миттєво відреагувала партійна організація вузу. В тому ж році партійний комітет університету, за спиною якого стояв В. Маланчук (що був тоді секретарем Львівського обкому партії), провів засідання, на якому було прийнято рішення «вказати на політичну незрілість виступу» С. Злупка та розглянути питання про доцільність його перебування в докторантурі. За наполяганням В. Маланчука історика було відкликано з докторантури, згодом, вже працюючи в міністерстві вищої і середньої спеціальної освіти (1967 - 1972 рр.), пильний партійний ідеолог домігся заборони на виїзд науковця до Куби для читання курсу «марксизму-ленінізму» [5,621-623^6,176-177]. В 1970 році нависли хмари над одним з ентузіастів громадського руху за увічнення запорізького козацтва, натхненником створення в 1965 році меморіалу степового лицарства на острові Хортиця, істориком-краєзнавцем, який тоді працював на посаді заступника голови Запорізького облвиконкому, М. Киценком. Функціонери обкому партії знайшли ідеологічну крамолу у в цілому «невинній» з ідеологічного погляду брошурі М. Киценка «Запоріжжя в бурях революцій» (Дніпропетровськ, 1969). Відтак в лютому 1970 року бюро обкому прийняло спеціальну постанову, в якій вказало автору на «серйозні спотворення і помилки», допущені ним в згаданій праці [11,арк.139-142].

Однак на більш високий рівень тоді розгляд питання не вийшов - ймовірно, через несерйозність і надуманість (для ідеологічної ситуації того часу) висунутих звинувачень, а М. Киценко продовжував працювати над реалізацією задуманого, в т. ч. над підготовкою до друку другого видання своєї книги «Хортиця в героїці та легендах» (перше побачило світ у 1967 р.).

Найбільш жорстким за тих умов способом дисциплінування «небажаних» науковців було звільнення їх з місця праці. Як видається, розправа в такий спосіб тоді розглядалася як екстраординарний метод «кадрової політики». Вона не означала позбавлення вченого засобів до існування, адже за тогочасної ситуації зберігалась можливість знайти роботу в іншій науковій установі. Крім того, у випадку політичних мотивів усунення з займаної посади того чи іншого історика влада здебільшого намагалася маскувати це, звільнення оформлялося або як таке, що сталося «за власним бажанням», або як звичайне «скорочення штатів».

Так, попри рекомендацію з боку ЦК КПУ усунути з ІСН АН УРСР політично неблагонадійного Я. Дашкевича (який, мовляв, «повернувся з покарання (був репресований і перебував в ув'язненні в 1950 - 1956 рр. - авт.) і не представляв наукової цінності»), висловлену керівництву установи в 1959 році, історик і далі продовжував працювати в Інституті. В 1966 році вченого все таки «пішли», але в 1967 році він посів посаду старшого наукового співробітника, завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР у м. Львові [5,388;38,135]. В 1968 році формально - не пройшов чергової «атестації», фактично - за активну громадську діяльність, участь в русі шістдесятників з II АН УРСР звільнили М. Брайчевського. Головне звинувачення, яке висловлювалось історику - підписання ним зверненого до вищого керівництва СРСР т. зв. «листа 139», в якому висловлювалось занепокоєння інтелігенції республіки тенденціями відходу від рішень ХХ з'їзду, «порушеннями норм соціалістичної демократії» [39,248-253,272]. М. Брайчевський на той час був автором понад 200 публікацій, в т. ч. чотирьох індивідуальних монографій, розділів в колективних синтезах, статей в зарубіжних часописах. Але вже в 1970 році вчений повернувся до ІА АН УРСР, в якому починав свою наукову діяльність, йому було надано, за підтримки директора Інституту Ф. Шевченка, широкі можливості для реалізації його новаторських ініціатив та планів [40,арк.53;41,17-19]. Звільнений в 1970 році за «ідеологічну крамолу» в лекціях з курсу історії СРСР, які читалися студентам Львівського університету, доцент цього вузу, доктор історичних наук О. Карпенко в тому ж році був прийнятий на посаду старшого наукового співробітника Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР [42,80]. Через постійне цькування впродовж 1971 - 1972 років, звинувачення в «ідеологічних збоченнях» змушений був звільнитись у 1972 році завідувач кафедри історії УРСР історичного факультету Львівського університету професор М. Кравець. В тому ж році він переїхав на роботу до Чернівецького університету, де став завідувачем кафедри історії СРСР [42,80-81]. В 1968 році за спроби більш об'єктивного дослідження політики радянської влади в українському селі в період колективізації був підданий ідеологічному тиску і залишив «за власним бажанням» II АН УРСР його співробітник І. Ганжа. Впродовж 1968 - 1971 років він працював викладачем, доцентом, виконувачем обов'язків завідувача кафедри історії та архівознавства Київського державного інституту культури, з 1970року - доцентом на історичному факультеті Київського державного педагогічного інституту.

В УРСР з боку деяких партійних і наукових функціонерів чинився прихований, але й добре організований спротив окремим національно орієнтованим і одночасно висококваліфікованим дослідникам, які розробляли «неактуальну», хоча формально й не заборонену проблематику, у захисті їхніх дисертацій. Довгі 20 років робив спроби захистити докторську дисертацію про історію селянства Гетьманщини один з небагатьох вцілілих після репресій 1930-х років учнів М. Грушевського М. Ткаченко. На перешкоді стояли його слава «грушев'янця» та непорядність декого з його колег-істориків. Дисертація врешті була захищена в 1964 році, в 1965 році вченого не стало [43,551]... Впродовж майже восьми років різноманітні перепони чинилися захисту новаторської кандидатської роботи філолога та історика Я. Дзири про взаємозв'язок літопису Самійла Величка та творчості Тараса Шевченка; вона була захищена в Одеському університеті в 1968 року.

Професійні борці проти «українського буржуазного націоналізму» в Радянській Україні, які прагнули бути «святішими за самого папу» (себто бюрократії союзного Центру), спонукали двох чільних українських істориків того часу до перенесення захисту їхніх контроверсійних, з погляду української номенклатури, дисертацій за межі республіки - в провідні наукові центри СРСР, якими були Москва і Ленінград, де не такою актуальною була необхідність давати відсіч «націоналізму» і де ще не витруєними були старі академічні традиції. Так, М. Марченко в 1961 році успішно захистив в Ленінградському університеті докторську дисертацію, присвячену історії української історіографії - темі, якої, за словами його внука, видатного діяча дисидентського руху В. Марченка, «йому ніколи б не захистити в Україні» [19,356]. В 1963 році в Інституті історії АН СРСР в Москві захистив докторську дисертацію на підставі гостро критикованої за «ідейні вади» згадуваної вже монографії про українсько-російські зв'язки в ході «визвольної війни» сер. XVII ст. Ф. Шевченко, причому голосування за присудження відповідного наукового ступеня було одностайним, що рідко траплялося в історії Інституту [45,536-540].

Історики^ в УРСР після 1953 року працювали у суперечливих обставинах. Їхня професія, особливо коли ідеться про дослідників історії проблем радянського періоду та КПРС-КПУ, стала набагато безпечнішою, ніж у недавньому минулому, та доволі привілейованою в престижному і матеріальному сенсах. Проте вчений-історик в Україні залишався в значній мірі «декласованим» як вчений, адже не мав звичного, наприклад, для його західного колеги верстату наукової творчості. Відтак з незалежних від неї обставин професійна історіографія в УРСР була приречена хоча б цим фактором на провінціалізм, і залишається лише дивуватись, як окремим дослідникам вдавалось готувати праці високого рівня, які не втратили свого наукового значення і донині. Не менш прикрою обставиною було те, що люди, які досліджували в УРСР історію своєї Батьківщини, продовжували знаходитись під жорстким пресом пристосованої до нових політичних реалій карально-наглядової складової комуністичного режиму. Не повинно вводити в оману те, що політичні утиски істориків УРСР в зазначений період були менш масштабними і порівняно м'якішими, ніж аналогічні процеси, що стосувалися діячів тогочасної української літератури і журналістики - тих царин інтелектуальної творчості, з яких, як відомо, вийшли лідери українських «шістдесятників», а згодом і дисидентів. Очевидно, що навіть з лібералізацією радянської політичної системи прояви інтелектуальної незалежності в середовищі вчених-істориків України, які «заслуговували» на відповідну реакцію влади, були винятком з правила. Проте безсумнівно й інше - на професійну поведінку істориків в республіці впливали не тільки і не стільки владні нагінки, які торкнулися відносно невеликого кола найбільш «неслухняних» дослідників, скільки загроза їх застосування. Отож силові механізми підкорення інтересам правлячої партійно-державної бюрократії діяли в історичній науці УРСР фактично з такою ж самою потужністю, як і на інших ділянках суспільно-політичного життя.

історичний наука архівний хрущовський

Джерела та література

1. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст. - К., 1996. - 360 с.

2. Баран В. Цензура та ідеологічний контроль в Україні ( 1946 - 1960-і роки)// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2000. - Вип.7: Зб. на пошану професора Юрія Сливки. - С.497-509.

3. Нариси історії архівної справи в Україні/ Абросимова С. В., Бездрабко В, Болдирєв В. В. та ін. - К., 2002. - 612 с.

4. Вопросы идеологической работы КПСС: Сб. документов (1965 - 1973 гг.). Изд. 2-е, доп. - М., 1973. - 624 с.

5. Культурне життя в Україні. Західні землі: Док. і мат. - Львів, 1996. - Т. II. - 660 с.

6. Горяева Т.М. Политическая цензура в СССР. 1917-1991 гг. - М., 2002. - 400 с.

7. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВОВУ). - Ф.4605. - Оп.1. - Спр.127.

8. ЦДАВОВУ. - Ф.4605. - Оп.1. - Спр.138.

9. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГОУ). - Ф.1. - Оп.25. - Спр.1036.

10. Білокінь С.І. На полицях спецфондів у різні роки// Слово і час. - 1990. - № 1. - С.69-76.

11. Ісаєвич. Передмова// Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990. - С.5-9.

12. Рибалка І.К. Така наша доля: Сторінки життя мого покоління. - Х., 1999. - 199 с.

13. Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання? Триптих// Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). - К., 2003. - С.294-430.

14. Гирич І.Б. «Приєднання чи возз'єднання ?» М.Брайчевського // Лаврський альманах. - К., 2002. - Вип.8 (Спецвипуск 3): Пам'яті М.Ю. Брайчевського присвячується. - С.64-65.

15. Марченко В. Листи до матері з неволі. - К., 1994. - 392 с.

16. Бажан О.Г., Данилюк Ю.З., Рубльов О.С. Історія під пресом ідеології// Зневажена Кліо: Зб. - К., 2005. - С.3-74.

17. Інститут історії України НАН України. 1936 - 2006. - К., 2006. - 818 с.

18. Некрич А. Отрекшись от страха. Воспоминания историка. - Лондон, 1979. - 415 с.

19. Ісаєвич Я. Зі спогадів про Івана Крип'якевича та його синів Петра Богдана й Романа// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2001. - Вип.8: Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - С.654-669.

20. МицикЮ. Вічна пам'ять (замість некролога проф. М. Ю. Брайчевському)// Наукові записки [Національного університету «Києво-Могилянська академія»]. Історичні науки. - К., 2002. - Т.20. - Ч.1. - С.6-9.

21. Дашкевич Я. Дорогами української Кліо. Про становище історичної науки в Україні// Україна в минулому. - К.; Львів, 1996. - Вип. VIII. - С.54-63.

22. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80-х років. - К., 1995. - 224 с.

23. Гамрецький Ю.М. Обговорення в Інституті історії праць, які вийшли до 40-річчя Великого Жовтня// УІЖ. - 1958. - № 5. - С.228-233.

24. БадякВ. Нелегка боротьба проти тенденційності. Виступ І. Крип'якевича в обговоренні статті про Листопадовий зрив 1918 р.// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2001. - Вип.8: Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - С.803-808.

25. Сливка Ю. Львівський період науково-педагогічної діяльності Олександра Карпенка (1949 - 1978 рр.)// Галичина (Івано-Франківськ). - 2001. № 5-6. - С.11-20.

26. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву Інституту історії України НАН України про наукову і громадську діяльність Федора Павловича Шевченка//«Істину встановлює суд історії»: Зб. на пошану Федора Павловича Шевченка. - К., 2004. - Т.1 - С.483-542.

27. Архів Київського національного університету ім. Т. Шевченка. - Ф.Р.1246. - Оп.4л. - Спр. 50/74.

28. Михайло Марченко (1902 - 1983). Патріот, репресований історик// Зона. 1993. - № 4. - С.187-206.

29. Миллер В.И. Национальный вопрос накануне и в период проведения Великой Октябрьской социалистической революции// История СССР. - 1964. № 5. - С.215-219.

30. Овчаренко Ф. Д. Спогади. - К., 2000. - 456 с.

31. Кириченко С. Посмертний лауреат// Краєзнавство. - 1993. - №1. - С.25-27.

32. Українські історики ХХ століття: біобібліографічний довідник. - К.; Львів, 2004. - Вип.2. - Ч.2. - 382 с.

33. Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957 - 1977): Док. і мат. - К., 2007. - 464 с.

34. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України. - Ф.320. - Спр.1028.

35. ІвакінГ. Слово про історика// Брайчевський М. Вибрані твори: Історико- археологічні студії. Публіцистика. - Нью-Йорк; К., 1999. - С.14-27.

36. Гулай В. Між науковістю та політичною кон'юнктурою: історичний факультет Львівського університету на тлі ідеологічного наступу початку 70 их років XX ст.// Історія та історіографія в Європі. - К., 2004. - Вип.3. - С.75 83.

37. Юркова О., Федірко О. Причинок до листування двох учнів Михайла Грушевського. Листи І. П. Крип'якевича до М. М. Ткаченка (1955 - 1964 рр.)// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2001. - Вип.8: Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - С.548-554.

38. Дмитрієнко М. Портрет історика очима його колег// Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. праць на пошану відомого вченого, історика-українознавця, академіка Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук (м. Оттава, Канада) Ярослава Івановича Дзири. - К., 2002. - Ч.8-9. - Ч.1. - С.7-36.

39. Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича з Федором Шевченком// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2001. - Вип.8: Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - С.500-547.

Размещено на Allbest.ru