Утвердження радянської державності крізь призму комуністичних експериментів (20-30-і роки ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Утвердження радянської державності крізь призму комуністичних експериментів (20-30-і роки ХХ ст.)

Фролов М.О.

Спадщина радянського минулого є об'єктивним фактором суспільно політичного розвитку України доби новітньої державності. І до сьогодні в частини українського суспільства та політикуму імператив національної держави поступається ностальгічним настроям по радянській системі. Дієвим інструментом формування критичного ставлення до підневільного і тоталітарного минулого України мають стати історичні аргументи, що розкривають справжню сутність радянської державності, її природи та методів управління.

У даній публікації робиться спроба проаналізувати суперечливість комуністичних експериментів на шляху утвердження радянської форми державності у динамічний період 20-30 х років XX ст.

У 1921 році РКП(б) змушена була зупинитись у своїх подальших спробах комуністичних перетворень у суспільстві, тому що країна стояла на порозі нової громадянської війни, але тепер компартійно радянській владі протистояла вся багатомільйонна маса селян. Більшість із цих селян вперше стала власником і тому готова була битись за свою перспективу навіть із «робітничо селянською» владою. Леніним і X з'їздом РКП(б) у березні 1921 року, не без гарячих дискусій і вагань, був підтриманий новий політичний курс, який сьогодні має історичну назву НЕП.

Оцінюючи головні чинники переходу керівництва РКП(б) на чолі з Леніним до НЕПу, ми поділяємо з цього приводу точку зору вітчизняного дослідника С.В. Кульчицького та російського фахівця Є.Г. Гімпельсона про те, що цей перехід став вимушеним заходом для компартійно радянської еліти. Але НЕП не передбачав згортання ідеологічних засад попереднього періоду: «диктатура пролетаріату», «керівна роль партії», «держава головний інструмент будівництва соціалізму». Більше того існують документи, які свідчать про те, що Ленін і розмовляти не хотів про реформування політично ідеологічних засад держави в зв'язку із новими економічними умовами існування суспільства. Це підтверджує тезу про те, що Комуністична революція продовжувалась, а НЕП був розрахований на те, щоб шляхом маневрування, соціального компромісу з дрібнобуржуазною більшістю населення продовжувати просуватись до поставленої мети, включаючи побудову держави комуни.

С.В. Кульчицький наголошує на тому, що свої сподівання на вичерпання НЕПу Ленін пов'язував у 1921 1922 роках із досягненням такого становища, коли вітчизняна промисловість стане здатною постачати селянам в обмін на їхню продукцію товари широкого вжитку й виробничого споживання. Єдиною причиною гальмування комуністичних перетворень вождь більшовиків уважав неспроможність держави обійтися без реквізицій селянської продукції. Відбудова промисловості та подальша індустріалізація країни на основі схваленого в грудні 1920 року плану ГОЕЛРО забезпечували, на його думку можливість повернутися до перетворень, розпочатих із 1918 року. «Таким чином, Ленін не переглядав партійної доктрини, пише С.В. Кульчицький, а тільки припиняв на певний період запровадження комуністичного виробництва й розподілу. Упродовж нього держава повинна була налагоджувати обмін продукцією між містом та селом через ринок, тобто здійснювати нову економічну політику. Тривалість цього періоду визначалася в 10 20 років» [25,114 115].

У вітчизняній та російській історичній науці впродовж останніх двадцяти років з'явилась досить велика кількість робіт, в яких автори характеризують увесь період 1920 х 1930 х роках, як глибоко тоталітарний. Тому й радянська держава цього періоду, включаючи період 1921 1929 років, досить схематично та малоаргументовано називається ними тоталітарною. У противагу ним існує певна кількість досліджень, які безпідставно ідеалізують період 1921 1929 років, тобто НЕПу, вважаючи, що це і був шлях до «справжнього», «ленінського» соціалізму. Насправді, відповідь на це питання лежить у розумінні реального стану взаємовідносин між радянською державою та суспільством як упродовж всього періоду 1920 х 1930 х років, так і конкретно в 1921 1929 роки. Тут не можна не погодитись із точкою зору російського дослідника Ю.І. Ігрицького, який заперечує можливість вважати СРСР до 1929 року тоталітарною державою [19,12].

Але Ю.І. Ігрицький заперечуючи це, не заперечує того, що в 1921 - 1929 роках не припинилась еволюція радянського суспільства та держави до тоталітаризму, навпаки цей рух продовжувався, набираючи нові оберти. «Сталинское крыло (а затем ядро) партии взяло курс на создание политической, экономической, социальной и культурной ситуации, близкой к той, которая существовала в годы гражданской войны и военного коммунизма и характеризовалась господством революционного правопорядка и чрезвычайных мер, пише Ю.І. Ігрицький, ни политологи, ни историки не заблуждаются на тот счет, что тезис об обострении классовой борьбы по мере установления основ социалистического общества был выдвинут Сталиным не как следствие этой ситуации, а как сигнал к ее созданию. Сама же ситуация требовала подавления малейших ростков оппозиции сталинской группировке и тому «ордену меченосцев», в который он начал превращать партию одновременно с превращением ОГПУ НКВД в ударный отряд этого ордена. Циничная установка Сталина «властвуют не те, кто выбирают и голосуют, а те, кто правят...», была впервые высказана в 20 х гг., а с начала 30 х гг. стала воплощаться в жизнь с жестокостью и последовательностью, вряд ли возможными в условиях демократической системы» [19,13].

Дуже часто у радянській історіографії останні ленінські роботи, особливо опубліковану в травні 1923 року роботу «Про кооперацію», називали планом побудови соціалізму в СРСР. На наш погляд, це було не тільки перебільшенням, а й запереченням реальних фактів. По перше, Ленін до своєї смерті ніколи не відмовлявся від концепції побудови держави комуни. По друге, зміна поглядів Леніна на кооперацію, як на форму притаманну ринковим відносинам, теоретичне поєднання ним кооперації з НЕПом і соціалізмом ніколи офіційно не освячувалось партійними форумами РКП(б) ВКП(б). Більшовицький загал і припустити не міг, що Ленін відійшов від стратегічних засад програми РКП(б) і став прихильником поєднання соціалізму із ринковими відносинами. По третє, Сталін і сталінці використали ленінську тезу про кооперацію для маскування своїх реальних намірів стосовно селянства. Так з'явилось малозрозуміле та міфічне поняття «колгоспно кооперативна форма власності». Компартійно радянська олігархічна диктатура 1920 х років не могла погодитись із концепцією кооперативного соціалізму, тому що добре розуміла, що ця концепція могла підірвати, у разі її реалізації, соціально економічний фундамент диктатури. Саме цим пояснюється ігнорування засад ленінської статті «Про кооперацію» керманичами різних «таборів» у владних верхах СРСР: Сталіним, Бухаріним, Зінов'євим, Каменєвим, Троцьким [26].

Існування СРСР і продовження в 1918 1938 роки. Комуністичної революції, на території однієї окремо взятої країни, суперечило тезам Маркса і Енгельса про те, що пролетарська революція та комунізм можуть перемогти тільки і світовому масштабі. Треба було або ревізувати Маркса, або відмовитись від доктрини побудови держави комуни в СРСР. Ленін, Бухарін, Троцький, Зінов'єв, а пізніше Сталін обрали третій варіант. Вони ніколи не відмовлялись публічно від своїх намірів поширити комуністичну революцію як на Захід, так і на Схід, але після провалу в радянсько польській війні та підписання в 1921 році Ризького миру із Польщею намагались використовувати як легальні, так і нелегальні форми вирішення цього завдання. Тому реальні, дієві дипломатичні стосунки із європейськими країнами в 1920 х 1930 х роках не заважали верхівці РКП(б) ВКП(б) одночасно вести проти цих держав підривну роботу, з метою зміни там політичного та соціально економічного устрою [2;3;22;39]. Україна в цій «роботі» займала важливе місце: вона розглядалась і як важливий військово політичний плацдарм для вторгнення в Європу, і як кадрова та ресурсна база комінтерну, яка мала великі можливості для партійно пропагандистської, розвідувальної, нелегальної роботи [43,19 32].

Вище ми вже підкреслювали, що ні Ленін, ні компартійно олігархічна влада 1920 х років не збирались у період НЕПу відмовлятись від постулатів концепції про будівництво держави комуни. Але Сталін і сталінці замаскували від суспільства ці наміри партійною дискусією про можливість побудови соціалізму в окремо взятій країні СРСР. Насправді йшла боротьба за одноосібну владу.

Троцький, а пізніше і Зінов'єв, Каменєв, Бухарін, Риков, Томський, Рудзутак були звинувачені у запереченні можливості побудови соціалізму в СРСР без підтримки пролетаріату західних країн. Сталіну та сталінцям вдалось мобілізувати великодержавні настрої, які панували серед значної частини російського партійного загалу. Тому орієнтація Леніна і Сталіна на світову революцію маскувалась, а загальновідоме захоплення Троцьким і Зінов'євим міжнародною комуністичною проблематикою, навпаки, підкреслювалось і подавалось у тенденційному вигляді, нібито вони не мають віри у перспективу перемоги соціалізму в СРСР. Усе це значно зменшувало шанси Л.Д. Троцького, Г.О. Зінов'єва, Л.Б. Каменєва перемогти у боротьбі за владу проти Сталіна та сталінців [42,277 409;50,334 482]. В.М. Молотов свідчить, що Сталін у 1926 році не тільки вірив у швидку можливість перемоги реального соціалізму та комунізму в СРСР, але і вважав, що держава залишиться й після перемоги комунізму, тобто не відімре згідно із вченням К. Марка, тому що СРСР опинився в оточенні капіталістичних країн. Публічно він сказав про це на XVIII з'їзді ВКП(б) у 1934 році [54,123].

З 1929 році керівництво ВКП(б) на чолі із Сталіним розпочинає повторну спробу комуністичного штурму. Цей штурм, на відміну від спроби 1918 1920 років, виявився успішним, але дорого коштував народам СРСР. Ціною були мільйони загиблих людей від голодомору, репресій і депортацій.

Успіх комуністичного штурму наприкінці 1920 х 1930 х років був обумовлений декількома причинами. По перше, радянська держава мала міцні розбудовані тоталітарні інституції, які дозволяли повністю контролювати суспільство по всій території СРСР. Ленін і керівництво більшовицької партії, дозволивши тимчасово плюралізм в економічній сфері, терплячи часткове відродження приватної власності та ринкових відносин, навіть мови не вели про послаблення або відмову від однопартійної диктатури у політичній сфері [5;19,13 14;41]. Компартійно радянська влада знову мала одноосібного вождя, який викристалізувався та загартувався у політичній боротьбі 1922 - 1929 років. Тобто була відновлена суспільно політичні ієрархія, яка існувала в 1917 1922 роках, коли комуністичну державу очолював загальновідомий вождь Ленін. Тепер прізвище у вождя було інше Сталін. Але обсяг доступної для нього влади тільки збільшувався впродовж 1930 х років. Він мав у своєму розпорядженні величезний компартійно радянський апарат, армію та органи держбезпеки, систему таборів ГУЛАГ, друковані та інші засоби масової інформації, усі важелі державної влади, представники якої як у центрі, так і на місцях, своїм світоглядом і досвідом були зорієнтовані на повторний комуністичний штурм [4;12;40].

По друге, успіх комуністичного штурму наприкінці1920 х 1930 х років став можливим завдяки тому, що держава та її керівництво на чолі зі Сталіним виявились готовими до широкомасштабних репресій заради реалізації моделі держави комуни. Якщо Ленін і РКП(б) відступили в 1920 році від власної моделі суспільно державного устрою під загрозою війни із селянством і ввели НЕП, то тепер саме селянство було обрано головним об'єктом подолання з боку компартійно радянської еліти СРСР.

Згідно з ленінсько сталінською моделлю соціалізму селянин не повинен був мати власності на засоби виробництва. Сталін ще раз переконав себе в цьому під час поїздки до Сибіру в 1928 році [1]. Колективізація сільського господарства мала дві ключові мети: позбавити селян приватної власності, шляхом передачі її державним установам, та встановити повний політичний контроль «методом ліквідації кулацтва як класу». Сталін і його оточення бажали мати у своєму повному розпорядженні весь обсяг сільськогосподарської продукції для його подальшого розподілу та використання. Вони не зупинились перед тим, щоб депортувати в період між 1930 і 1933 роками до Сибіру, Казахстану та інших малонаселених районів СРСР понад двох мільйонів «куркулів» і членів їх сімей, де вони проведи решту свого життя як «спецпоселенці», яким заборонялось залишати їх села. Ще 100 тисяч було заарештовано та відправлено до Гулагу [14;15,4;16;18,115].

Не зупинив Сталіна та керівництво Радянського Союзу і голодомор 1932 1933 років, який вразив Україну та велику територію Росії і був наслідком загальної дезорганізації виробництва та життя на селі в цей період, яка посилилась жорстокою кампанією хлібозаготівель. Сучасні дослідники голодомору вважають, що від нього загинуло в СРСР 6 7 млн. осіб, з них 3,2 3,5 млн. осіб в Україні [7,508;23;37]. Але Й.В. Сталін, В.М. Молотов, Л.М. Каганович та інші члени політбюро ЦК ВКП(б) упродовж всього свого життя пишались результатами колективізації сільського господарства і навіть не приховували цього, хоча Сталін у розмові із У.С.Черчіллем визнав, що постраждало тоді 10 млн. селян [53,134;54,454 458].

Успіху комуністичного штурму наприкінці 1920 х 1930 х років сприяло й обмеження глибини проведених реформ. На це вже звертав увагу С.В. Кульчицький. Він пише: «Зокрема зберігся грошовий обіг, який Ленін мав намір замінити запровадження «трудових одиниць». Господарський розрахунок, що виник на державних підприємствах у роки непу, був не тільки збережений, а й поглиблений. Робітничий клас зберіг право на вибір місця праці за власним бажанням. Зменшенням рівня відчуження засобів виробництва в колективному господарстві від комуни до артілі селянам дозволили залишитися хоча б невеликою мірою приватними власниками (але з ідеологічних причин перейменували цю форму власності на особисту)» [25,116].

Повторний комуністичний штурм мав амбітну кінцеву мету: перетворити СРСР на політично, економічно, військово могутню країну, здатну здійснювати наступальну політику на міжнародній арені. Політична еліта СРСР не відмовилась від планів поширення комунізму в країні Заходу та Сходу, включаючи реалізацію концепції «експорту революції» військовими і нелегальними засобами. Про це свідчать опубліковані документи політбюро ЦК РКП(б) ВКП(б) і Комінтерну [39].

Жорстока політика щодо селянства з боку пануючого режиму пояснювалась намаганням сконцентрувати і зібрати необхідні фінансові та матеріальні ресурси для проведення швидкої індустріалізації. Особливо Сталін і партійне керівництво переймались пошуками коштів для капітального будівництва в промисловості. Вони не мали можливості, як у дореволюційні часи, користуватись кредитами та позиками іноземних банків. Тому зосередились на проведенні індустріалізації за рахунок коштів державного бюджету, а фактично за рахунок селянства. Цікаво, що найбільш активними прихильниками цієї ідеї були Л.Д. Троцький, Г.О. Зінов'єв, Л.Б. Каменєв. Їм опонували М.І. Бухарін, О.І. Риков і М.П. Томський. Сталін до певного часу займав центристські позиції, що і знайшло своє віддзеркалення в рішеннях квітневого пленуму ЦК ВКП(б) 1926 року. Але вже в 1927 році Сталін почав активно пропагувати колгоспи, а наприкінці 1928 року схилився до висновку, що «кулак» контролює село і є головним політичним та економічним ворогом комуністичної влади. Поповнити державний бюджет за рахунок своїх класових ворогів для більшовиків було звичною та зрозумілою справою. Але власності в результаті колективізації позбулось усе селянство, а не тільки куркулі [46;49,49 60;8,190 210].

Встановленим фактом є й те, що під час голодомору 1932 1933 років у СРСР Комуністична держава у величезних обсягах експортувала хліб і продовольство за кордон з метою отримання валюти. Валюта необхідна була Сталіну і сталінцям для інтенсивних закупок промислового обладнання та матеріалів, комплектації новобудов перших п'ятирічок сучасною технікою, машинами і верствами. Про це свідчать цифри. Якщо в 1928 році за кордон було продано всього 99,2 тис. тон хліба, то в 1929 вже 4,84 млн. тон, а в 1931 5,18 млн. тон (всього за два роки близько 10 млн. тон) [20,104]. У1932 році політбюро ЦК ВКП(б) спочатку затвердило план експорту хліба в 165 млн. пудів, а потім трохи його зменшило 150 млн. пудів. Фактично було вивезено більше 100 млн. пудів. Аналогічний план було затверджено й у трагічному 1933 році 100 млн. пудів. Для його виконання у південні порти щоденно направлялось 950 залізничних вагонів. Але в 1934 році 100 млн. пудів хліба планувалось Сталіним і політбюро ЦК ВКП(б) експортувати вже в першому півріччі, що і було зроблено. Народи СРСР гинули від голодомору, а Радянський Союз перетворився в 1930 1934 роках у найбільшого в світі імпортера промислової продукції, машин і обладнання [6].

Індустріалізація в СРСР наприкінці 1920 х 1930 х років проводилась шляхом виконання директивних, централізованих наказів. Майже одночасно було започатковано будівництво величезної кількості нових підприємств металургійної, хімічної, машинобудівної, гірничодобувної та інших галузей, які належали до складу важкої промисловості (у радянські часи економісти Держплану називали їх підприємствами групи «А»). Так, станом на 1 червня 1931 року їх будувалось 1659, але 613 із них не мали реального фінансування, тобто кошти на їх будівництво вишукували в процесі будівництва, включаючи продаж дефіцитного зерна за кордон та вилученя коштовностей у населення через мережу «Торгсіну». Майже не будувались підприємства легкої та переробної промисловості (групи «Б»). З початком індустріалізації була відновлена в містах карткова система, про яку населення за роки непу вже забуло. У першій половині 1930 х років відбулось різке падіння життя не тільки пограбованого селянства, але й усіх верств міського населення, окрім партійно радянської номенклатури. Численні дослідження вітчизняних і закордонних дослідників дають сьогодні можливість стверджувати, що комуністична держава провела форсовану модернізацію промисловості за рахунок різкого падіння матеріального стану суспільства, його фактичного пограбування [28;34;48].

Але не можна заперечувати, що СРСР у результаті модернізації промисловості значно посилив свої політичні та економічні позиції серед розвинутих країн світу. За роки першої п'ятирічки індустріалізації було побудовано 1500 державних промислових підприємств, за період другої п'ятирічки 4500, а за три з половиною роки третьої п'ятирічки ще 3000 підприємств. Тобто разом 9000 промислових підприємств, що відразу кардинально вплинуло на обсяги продукції. За 12 років радянської індустріалізації щорічне виробництво чавуна та сталі збільшилось у 4 5 разів (з 3 і 4 млн. т. до 15 і 18 млн. т.), вугілля збільшилось у 5 разів (з 35 до 166 млн. т.), нафти майже в 3 рази (з 12 до 35 млн. т.). Якщо говорити про абсолютні обсяги промислового виробництва, то СРСР наприкінці 1929х років посідав друге місце в світі після США. Це було величезним досягненням комуністичної держави, яка повністю взяла на себе відповідальність за побудову новочасного індустріального устрою [21,331 332]. Це не можна заперечувати, як і те, що проведення сталінської модернізації промисловості та колективізації сільського господарства не дозволило досягти того суспільства добробуту, яке було обіцяно населенню ще на початку комуністичного «експерименту». Навіть завершення процесу ліквідації приватної власності в СРСР нічого позитивного в суспільстві не додало, окрім нових проблем і зростання бюрократичного апарату. Комуністичне ставлення до праці, до свого підприємства, до свого трудового колективу продовжувало залишатись міфом комуністичної пропаганди. Більшість робітників жили та працювали гірше дореволюційних працівників промислових підприємств [36]. Селяни ж були повністю дезорієнтовані та знаходились у першій половині 1930 х років у пошуку свого місця в нових умовах життя і діяльності аграрного сектору. Про це свідчать опубліковані листи М.О. Шолохова до Сталіна [55].

Створена у роки перших п'ятирічок економіка більше нагадувала мілітаризовану, воєнну економіку, ніж довгоочікувану «соціалістичну економіку». На це вже давно звертали увагу закордонні дослідники радянської історії 1920 х 1930 х років, які вважали, що сталінська модель промислової модернізації не досягла жодної з цілей, які офіційно декларувались. «Але завдяки їй було створено першорядний військовий, науковий і індустріальний апарат, пише італійський історик Андреа Граціозі, заснований на розвитку міст та поширенні певного типу освіти (шляхом ліквідації масової неписьменності, значного поширення технічної освіти середнього і нижчого рівня, сприяння розвиткові деяких дослідницьких центрів, зокрема в царині фізики та хімії), який співіснував з напівкріпацьким сектором у сільському господарстві наприкінці 30 х років на селі ще жило 70% населення та рабовласницьким сектором у промисловості, з постійними труднощами у сфері виробництва товарів споживання та зі знищення найвищої і найбільш плідної частини культури різних національностей, включно з російською» [10,255].

Сталін і політбюро ЦК ВКП(б) намагались юридично зафіксувати ті зміни, які відбулись у суспільстві та державі у період з 1918 року до середини 1930 х років Сталін мав бажання затвердити новий проект Конституції СРСР і союзних республік, що сприяло б зміцненню міжнародного становища країни та роз'яснювало б населенню Радянського Союзу сутність комуністичної держави і суспільства. Робота над новим проектом Конституції СРСР тривала досить довго майже два з половиною роки, але вона завершилась створенням і затвердженням 5 грудня 1936 року нової редакції головного Закону. Наступні події 1937 - 1938 років, пов'язані із масовим терором проти різних соціальних груп і верств населення підтвердили думку про те, що Конституція СРСР 1936 року та конституції союзних республік 1937 року були фальшивим фасадом реальної тоталітарної держави, яка мала приховані механізми реальної влади. До аналогічних висновків дійшли й російські дослідники І.В. Павлова та Ю.М. Жуков, хоча в оцінках багатьох конкретних фактів конституційного процесу другої половини 1930 х років між ними існує дискусія [11,35].

Про тісний зв'язок між сталінськими заявами про побудову в СРСР основ соціалізму, новою редакцією Конституції та масовим терором 1937 1938 років пише і вітчизняний дослідник С.В. Кульчицький. Він підкреслює в одній зі своїх статей: «Заміна контрольованих партапаратом багатоступінчастих, нерівних за представництвом та відкритих виборів прямими, рівними й таємними стала необхідною після заяви про побудову в СРСР основ соціалізму. Проте склад радянських органів влади в умовах вільних виборів ставав непередбачуваним, що загрожувало крахом тандема «ВКП(б) ради». Така загроза, як і можливість використання союзними республіками конституційної норми про вільний вихід зі складу СРСР, була усунута масовим терором» [25,117].

Причини і наслідки Великого терору 1937-1938 років складно зрозуміти, якщо не розглядати весь контекст і перебіг Комуністичної революції 1918 1938 років.

Другий комуністичний штурм невипадково співпадає з посиленням репресивної політики щодо різних соціальних груп і верств населення. Форсовані колективізація та індустріалізація, що здійснювались за планами Сталіна та сталінців, передбачали застосування насилля стосовно тих, хто не підкорявся, критикував поточну політику та стратегію керівництва ВКП(б), не бажав «передавати» свою власність державі. Після 1929 року, коли нова економічна політика була згорнута, відбулось різке падіння життєвого рівня населення як на селі, так і в містах. Погіршення матеріально побутових умов існування практично всіх верств населення, проблеми із продовольством, житлом, низькою заробітною платою загострювали соціальну напругу в суспільстві. Робітники великих промислових підприємств все частіше проявляли своє незадоволення існуючим станом речей у різних формах [17;32,137,162,170;33;48,52 83]. На адресу Сталіна, Калініна, Петровського до ЦК ВКП(б) та інших органів центральної влади пішла величезна кількість звернень, скарг, листів, які свідчили про тяжкі умови існування народів СРСР, свавілля та насилля з боку влади [30;38,13 149;45]. Положення загострювалось некомпетентним і неадекватним реальному стану речей плануванням, особливо в роки першої п'ятирічки. Не виконувались завдання капітального будівництва. Падала продуктивність і якість праці. Усе це посилювало критичні настрої в суспільстві стосовно влади та тієї політики, яку вона реалізовувала після згортання непу. Про це доповідали керівництву СРСР як органи безпеки, так і місцеві партійні комітети [27;31,226 229,236 240,263,311 315].

Насильницька колективізація, що супроводжувалась «ліквідацією куркульства як клас», викликала масові заворушення, акції протесту та озброєнні повстання серед селянства. Так, у 1929 році відбулось 1300 масових виступів селян у різних регіонах СРСР проти аграрної політики влади [9,46]. У 1930 році таких виступів було вже 13754, тобто більше ніж у десять разів! Із цієї кількості 2/3 припадає на січень березень 1930 року, що свідчило про масове незадоволення селянством політикою колективізації (січень 402 виступи; лютий 1048; березень 6528) [44,18]. Такою ж була й динаміка озброєних селянських повстань у 1930 році: січень 4; лютий 37; березень 80; квітень 24. До цього треба додати 4000 актів індивідуального «тероризму», включаючи 1200 вбивств місцевих керівників і активістів колективізації та розкуркулення [9,51]. Усе це призвело до того, що Сталін і сталінці відмовились від намірів повної комунізації села, залишивши селянам частину їх приватної власності та землі.

Цікаво, що найбільше виступали в 1930 році проти аграрної політики ЦК ВКП(б) селяни в Україні 4098 масових заворушень, у яких брали участь більше 1 мільйона осіб (відповідно 29,7% і 38,7% від загальної кількості в СРСР). На другому місці був Центрально Чорноземний округ 1373 випадки заворушень, у яких брали участь 300000 осіб. Далі Північний Кавказ 1061 заворушень і 250000 осіб. По 500 масових виступів було в Московській області, Західному Сибіру, Татарській республіці та в регіоні Середньої Волги [9,52].

Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.В. Сталін та його оточення пояснювали причини суспільних протиріч і кризових явищ у роки колективізації та індустріалізації, як результат діяльності «класових ворогів». Про це свідчить затвердження закону від 7 серпня 1932 року [12]. На відміну від М.І. Бухаріна, Сталін вважав, що побудова основи соціалізму призведе до загострення класової боротьби. Це вимагало, на його погляд, адекватної відповіді з боку комуністичної держави. Терор був звичним методом усунення своїх політичних супротивників для керівництва ВКП(б) у центрі та на місцях. Крім того, він дозволяв фізично знищити або деморалізувати всю масу незадоволених і принижених, яка накопичилась у країні з жовтня 1917 року. Керований із єдиного центру терор став однією з особливостей СРСР у 1930 ті роки. Але його пік у 1937 1938 роках не викликає сумніву, про що й свідчать цифри.

Наказом наркома внутрішніх справ М.І. Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року передбачалось заарештувати 259 тисяч осіб. Із цієї кількості 72950 заарештованих підлягали знищенню (розстрілу), а всі інші повинні бути ув'язнені на терміни від 8 до 10 років таборів. Дуже швидко Сталін і політбюро ЦК ВКП(б) збільшили «квоту» заарештованих ще на 200 тисяч осіб. Крім того у другій половині 1937 року було санкціоновано проведення ще 10 подібних операцій у масштабі СРСР. Загалом за 1937 1938 роки різноманітні підрозділи НКВС заарештували більше 1575 тис. осіб. З них було засуджено 1345 тисяч осіб, у тому числі за першою категорією (розстріл) 682 тис. осіб [24].

Згідно офіційною довідкою КДБ СРСР, опублікованою в 1990 році, із 768 тисяч засуджених на страту за «контрреволюційні та державні злочини» у період з 1929 до 1953 років 682 тисячі випадає на 1937 - 1938 роки. (Для порівняння: у 1936 році було страчено 1118 осіб). Кількість людей, що опинились у Гулазі, має аналогічну динаміку та пропорцію. У 1930 році в СРСР було 179,0 тисяч політичних в'язнів; наприкінці 1935 року 839,4 тисячі в'язнів, а наприкінці 1937 року 996,4 тисячі. У 1939 році, згідно з підрахунками В.В. Цапліна, через табори, колонії, тюрми та інші аналогічні установи пройшло 2103 тисячі осіб. Із цієї кількості не менше 525 тисячі загинуло [52].

Всього за період з 1929 до 1953 років було засуджено 37776 тисяч осіб «за політику». Але реальна кількість репресованих була значно більшою. Одним із додаткових показників масштабу репресій є інформація про динаміку змін у чисельності населення СРСР. З 1 січня 1929 року до 1 січня 1933 року кількість населення країни збільшилась на 11 мільйонів осіб. З 1 січня 1933 року до грудня 1937 року населення СРСР скоротилось на 2 мільйони [29,119].

Жертвами масових репресій 1930 х років були представники різних верств населення, національностей, соціальних і політичних груп. Постраждали представники колишніх експлуататорських класів, політичних партій, що діяли на території Росії, вихідці із цих партій у складі ВКП(б), члени різноманітних опозицій у середині більшовицької партії та поза нею, особливо колишні куркулі та члени їх сімей, технічна і гуманітарна інтелігенція. Особливо нищівний удар було нанесено керівному складу РСЧА. Усього було репресовано 40 тисяч командирів. У1938 році потреба в командному складі РСЧА складала 34% [47,56].

У першу чергу, репресувались політичні, культурні, наукові та військові діячі, які користувались популярністю й авторитетом серед народу та могли потенційно опонувати Сталіну і сталінцям. Тому до 1938 року була майже повністю знищена «ленінська гвардія» більшовиків. Знищувались діячі, які не поділяли сталінську точку зору на терор, виступали проти тези про загострення класової боротьби під час побудови фундаменту соціалізму. Так, наприклад, із 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б) (1934 р.) було заарештовано та репресовано 1108 осіб, а з 138 членів і кандидатів у члени ЦК репресовано 98. У багатьох національних республіках, областях і краях РСФРР до кінця 1937 року фактично не залишилось нерепресованих партійних та радянських керівників обласного, міського і районного рівня. Партійно радянський апарат України наприкінці 1937 року був де факто непрацездатний, тому що фізично були відсутні керівники всіх рівнів. Про це відверто писав у своїх мемуарах М.С.Хрущов, який у лютому 1938 року був призначений партійним керівником республіки [51,35 39].

Масові репресії 1937-1938 років фактично завершили процес формування в СРСР тоталітарного політичного режиму. Ідеологічною базою панування цього режиму був спрощений марксизм ленінізм, який зазнав серйозної ревізії з боку Сталіна та сталінців. Ленінська теоретична модель пролетарської держави не знайшла в 1920 х 1929 х роках своєї реалізації і була відкинута керівництвом РКП(б) ВКП(б), як ідеалістична. Замість цього була побудована комуністична держава, яка своїм змістом, своїми інституціями багато в чому виступала антитезою стосовно тієї концепції пролетарської держави, яку сформулював Ленін до Жовтня 1917 року. Головними ознаками цієї держави були: ліквідація демократії та концентрація всієї повноти влади у вузького кола партійних олігархів у столиці СРСР і жорстко підпорядкованим їм партійним комітетам на місцях (ця влада не була визначена й обмежена законом та спиралась на насилля і репресії); культ особи вождя Сталіна; тотальний контроль держави над суспільством та особистістю; руйнація кордонів між державою і суспільством на користь держави; заборона політичної опозиції та її фізична ліквідація; цензура, відсутність свободи слова і зібрання; тенденція до агресивної зовнішньої політики, метою поширення своїх ідеологічних постулатів на нові території; мілітаризація виробничої та соціальної сфер життя і діяльності населення.

Економічною основою існування СРСР були: ліквідація приватної власності на засоби виробництва та їх одержавлення, націоналізація в найширшому розумінні цього поняття; експлуатація не людини людиною, а людини державою; плановий, директивний характер виробництва та розподілу продукції; гарантоване право на працю, середню освіту й елементарне медичне обслуговування. Залежність населення від партійно радянської бюрократії, цього тандему панування «партійні комітеті виконкоми рад», яка підсилювалась репресіями з боку органів держбезпеки, упродовж 1930 х років стає безмежною. Немає жодних підстав вважати політичний режим у СРСР, що склався впродовж періоду комуністичної революції 1918 1938 років, диктатурою пролетаріату або навіть диктатурою більшовицької партії. Як немає підстав вважати Радянський Союз пролетарською державою за своїм змістом і соціальною направленістю.

Отже, Сталін і сталінці мали свою точку зору на результати того шляху, який подолали суспільство та держава під керівництвом РКП(б) ВКП(б) після жовтня 1917 року. Нова Конституція, затверджена 5 грудня 1936 року, декларувала «перемогу соціалістичного ладу» в СРСР. У 1939 році, на XVIII з'їзді ВКП(б), Сталін проголосив перемогу соціалізму «в основному» і задекларував початок переходу до розгорнутого будівництва комунізму. Він вважав, що для цього в СрСр існують всі умови. Його соратники по політбюро ЦК ВКП(б) В.М. Молотов і Л.М. Каганович вважали цей висновок вірним і через півстоліття після подій, що розглядаються [53;54]. Вони називали себе учнями Маркса і Леніна, але будували державу та суспільство всупереч концепціям і поглядам своїх учителів.

радянський комуністичний репресія

Джерела та література

1. 1928 год. Поездка И.В. Сталина в Сибирь. Документы и материалы // Известия ЦК КПСС. 1991. №5. С. 193 204.

2. БабиченкоЛ.Г. Политбюро ЦК РКП(б), Коминтерн и события в Германии в 1923 г. Новые архивные материалы // Новая и новейшая история. 1994. №2. С. 125 157.

3. Васильєв В.Ю. Еволюція поглядів керівництва РКП(б) та КП(б)У на світову революцію в контексті радянсько польської війни 1920 р. // Український історичний журнал. 2006. №5 (470). С. 155 172.

4. Волкогонов Д.А. Сталинизм: сущность, генезис, эволюция // Вопросы истории. 1990. № 3. С. 3 16.

5. Гимпельсон Е.Г. Политическая система и НЭП: неадекватность реформ // Отечественная история. 1993. № 2. С. 29 43.

6. Гинцберг Л.И. Массовый голод в сочетании с экспортом хлеба в начале 30 х годов. По материалам «особых папок» политбюро ЦК ВКП(б) // Вопросы истории. 1999. № 10. С. 119 126.

7. Голод 1932 1933 років в Україні: причини і наслідки. / Ред. рада: В.А. Смолій (голова), І.М. Дзюба, С.В. Кульчицький, В.М. Литвин, В.І. Марочко, Дж. Мейс, Р.Я. Пиріг. К., 2003. 887 с.

8. Горелов О.И. Цугцванг Михаила Томского. Штрихи к портрету. М., 2000. 288 с.

9. Грациози А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крестьяне. 1917 1933 / Пер. с англ. М., 2001. 96 с.

10. Граціозі А. Війна і революція в Європі, 1905 1956 рр. / Пер. з італ. М. Прокопович; Передм. А. Граціозі. К., 2005. 350 с.

11. Жуков Ю.Н. Репрессии и Конституция 1936 года // Вопросы истории. 2002. № 1. С. 3 26.

12. Зеленин И.Е. «Закон о пяти колосках»: разработка и осуществление // Вопросы истории. 1998. № 1. С. 114 123.

13. Зеленин И.Е. «Революция сверху»: завершение и трагические последствия // Вопросы истории. 1994. № 10. С. 28 42.

14. Зеленин И.Е. Осуществление политики «ликвидации кулачества как класса» (осень 1930 1932 гг.) // История СССР. 1990. №6. С. 31 49.

15. Земсков В.Н. Спецпоселенцы (по документам НКВД МВД СССР) // Социологические исследования. 1990. № 11. С. 3 17.

16. Земсков В.Н. Судьба кулацкой ссылки (1934 1954 гг.) // Отечественная история. 1994. № 1. С. 118 147.

17. Иванов Ю.М. Положение рабочих России в 20 х начале 30 х годов //Вопросы истории. 1998. №5. С. 28 43.

18. Ивницкий Н.А. Коллективизация и раскулачивание (начало 30 х годов). М., 1996. 287 с.

19. Игрицкий Ю.И. Снова о тоталитаризме // Отечественная история. 1993. № 1. С.3 17.

20. Индустриализация СССР (1929 1932 гг.). Документы и материалы. М., 1970. 635 с.

21. История. России. XX век / А.Н. Боханов, М.М. Горинов, В.П. Дмитренко и др. М., 2004. 608 с.

22. КривицкийВ.Г. Я был агентом Сталина //Вопросы истории. 1992. № 1. С. 81 100.

23. Кульчицкий С. Сколько нас погибло от голодомора 1933 года? // Зеркало недели. 2002. № 45 (420), 23 ноября. С. 21.

24. Кульчицький С. Таємниця тридцять сьомого року // Історія України. 2001. Жовтень. № 37. С. 5.

25. Кульчицький С.В. XX з'їзд КПРС переломний пункт в історії радянського комунізму // Український історичний журнал. 2006. № 2. С. 106 129.

26. Кульчицький С.В. Концепція «Кооперативного соціалізму» // Український історичний журнал. 1995. № 2. С. 3 15.

27. Кульчицький С.В. Опір селянства суцільній колективізації // Український історичний журнал. 2004. № 2. С. 31 49.

28. Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». К., 1991. 431 с.

29. Курицын В.М. 1937 год в истории Советского государства // Советское государство и право. 1988. №2. С. 109 119.

30. Лист, робітників Херсонського заводу сільгоспмашинобудування Г.І. Петровському. Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф.1. Оп.7. Спр.145. Арк. 160 161.

31. Лубянка. Сталин и ВЧК гПу ОГПУ НКВД. Архив Сталина. Документы высших органов партийной и государственной власти. Январь 1922 декабрь 1936. Под ред. акад. А.Н. Яковлева; сост. В.Н. Хаустов, В.П. Наумов,

Н.С.Плотникова. М., 2003. 912 с.

32. Маньков А.Г. Из дневника рядового человека (1933 1934 гг.) // Звезда. (Санкт Петербург). 1994. №5. С. 134 183.

33. Мерль Ст. Экономическая система и уровень жизни в дореволюционной России и Советском Союзе //Отечественная история. 1998. № 1. С. 97 117.

34. Осокина Е.А. За фасадом «сталинского изобилия»: распределение и рынок в снабжении населения в годы индустриализации. 1927 1941. М., 1999. 271 с.

35. Павлова И.В. 1937: выборы как мистификация, террор как реальность // Вопросы истории. 2003. № 10. С. 19 37.

36. Панченко П.П. Виникнення і розвінчання міфу про комуністичне ставлення до праці //Український історичний журнал. 1992. № 12. С. 32 41.

37. Перковський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати Української РСР у 30 ті роки //Український історичний журнал. 1989. №8. С. 24

36.

38. Письма во власть. 1928 1939: Заявления, жалобы, доносы, письма в государственные структуры и советским вождям / Сост. А.Я. Ливший, И.Б. Орлов, О.В. Хлевнюк. М., 2002. 528 с.

39. Политбюро ЦК РКП(б) ВКП(б) и Коминтерн: 1919 1943 гг. Документы. М., 2004. 960 с.

40. Попов В.П. Государственный террор в советской России. 1923 1953 гг. (Источники и их интерпретация) //Отечественные архивы. 1992. №2.

— С. 20 31.

41. Радаев В.В., Шкаратан О.И. Власть и собственность // Социологические исследования. 1991. № 1. С. 50 61.

42. РКП(б): Внутрипартийная борьба в двадцатые годы: Документы и материалы. 1923 г. / Отв. сост. В.П. Вилкова. М., 2004. 462 с.

43. СидакВ.С. Революцию назначить... Экспорт революции в операциях советских спецслужб / В.С.Сидак, В.А. Козенюк. К., 2004. 248 с.

44. Советская деревня глазами ВЧК ОГПУ НКВД. 1918 1939 гг. Документы и материалы в 4 х томах. Т.3. Советская деревня глазами ОГПУ НКВД. 1930 1934 гг. Книга первая. 1930 1934 гг. М., 2003. 864 с.

45. Соколов А.К. «Создадим единый фронт борьбы против нэпа»: (Анализ общественных настроений конца 20 х годов по письмам и откликам рядовых советских граждан) // НЭП: завершающая стадия: Соотношение экономики и политики. М, 1998. С. 114 159.

46. Сталин И.В. К вопросам аграрной политики в СССР // Сталин И.В. Сочинения. Т.12. С. 141 172.

47. Сувениров О.Ф. Репрессии в парторганизации РККА в 1937 1938 гг. / /Вопросы истории КПСС. №6. С.17 31.

48. Фицпатрик Ш. Повседневный сталинизм. Социальная история Советской России в 30 е годы: город /Пер. с англ. М., 2001. 336 с.

49. Фицпатрик Ш. Сталинские крестьяне. Социальная история Советской России в 30 е годы: деревня / Пер. с англ. М., 2001. 421 с.

50. Фролов М.О. Компартійно радянська еліта в Україні: особливості існування та функціонування в 1923 1928 рр. Запоріжжя, 2004. 800 с.

51. Хрущев Н.С. Воспоминания. Избранные фрагменты. М.: Вагриус, 1997 512 с.

52. Цаплин В.В. Архивные материалы о числе заключенных в конце 30 х годов //Вопросы истории. 1991. №4 5. С. 160 161.

53. Чуев Ф.И. Каганович. Шепилов. М., 2001. 383 с.

54. Чуев Ф.И. Молотов: Полудержавный властелин. М., 1999. 736 с.

55. Шолохов и Сталин. Переписка начала 30 х годов // Вопросы истории. 1994. №3. С. 3 25.

56. Якупов Н.М. Сталин и Красная Армия // История СССР. 1991. №5. С. 170 175.

Размещено на Allbest.ru