Феномен націонал-соціалізму у возіях Українського політикуму Галичини 1930-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен націонал-соціалізму у возіях Українського політикуму Галичини 1930-х років

Гавришко М.І.

ХХ століття стало часом зародження, піднесення і краху тоталітарних ідеологій. Попри наявність великої кількості досліджень з історії європейських праворадикальних течій, досі в науковому світі немає остаточного консенсусу відносно їхньої типології. Найбільші суперечки точаться з приводу співвідношення італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму. Своєрідними предтечами цих дискусій можна вважати погляди сучасників, які будучи свідками становлення і розвитку ультраправих рухів, намагались проаналізувати їхній ідейний та організаційний характер. В цьому контексті заслуговують на увагу оцінки українських політичних сил Галичини міжвоєнного періоду, особливо зважаючи на те, що існує багато суперечностей і стереотипів у ставленні до ідеології Організації Українських Націоналістів (ОУН) в порівнянні з іншими націоналістичними рухами тогочасної Європи.

Значний інтерес українських та зарубіжних дослідників привертала проблема ставлення ОУН до фашизму і нацизму, а також ступінь впливу останніх на ідеологію і практику українського націоналізму. Так, дослідники Т. Стриєк і М. Сосновський у своїх працях аналізують погляди одного з ідеологів українського націоналізму Дмитра Донцова на обидва вказані рухи [138, 144-149; 107, 666-674]. Більшість авторів погоджується з думкою про те, що ідеологія ОУН формувалась в контексті здійснення радикальних змін у політичному житті Європи і поширення подібних рухів інших націй, що тим самим передбачало певні взаємовпливи між ними. Зокрема, дослідник О. Мотиль звернув увагу на багато спільних ознак українського націоналізму з італійським фашизмом [137, 163-164]. Попри це І. Лисяк Рудницький, Я. Грицак, А. Кентій, Г. Касьянов, Ю. Киричук, М. Мандрик цілком слушно наголошують на самобутності українського націоналізму, його вирізненні з поміж інших зовні подібних рухів у засадничих питаннях [21, 207-209; 59, 28; 63, 66; 64, 19; 74, 251; 78, 233-235]. Особливий акцент дані автори роблять на відмінності ідеології ОУН від фашизму та нацизму і тим самим неправомірності їхнього ототожнення.

Інші ж дослідники розглядають український націоналізм складовою частиною європейського фашистського руху, тобто окремим типом одного суспільного феномену. Користуючись різними типологіями націоналістичних рухів, вони пропонують наступні терміни для означення українського націоналізму: «тоталітарний націоналізм» (О. Зайцев), «динамічний фашизм» (Б. Ґротт), «ультраконсерватизм» (К. Бондаренко) [6, 81; 7, 9; 49; 101; 136, 29].

Метою даного дослідження є характеристика уявлень та оцінок представників українських політичних сил Східної Галичини стосовно ідеології і політичної платформи німецького націонал соціалістичного руху міжвоєнного періоду. При чому основну увагу автора зосереджено на легальних партіях українського національного табору.

Перше помітне зацікавлення націонал-соціалізмом з боку української громадськості Галичини припадає на час невдалого державного перевороту 8 9 листопада 1923 року в Баварії ( т. зв. «пивного путчу»), що відбувся за участю Націонал соціалістичної німецької робітничої партії (Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP НСДАП). Вже тоді галицький щоденник «Новий час» звернув увагу на ідею реваншу як одну з найістотніших рис націонал-соціалізму, що водночас споріднювало його з подібними націоналістичними рухами в тогочасних Італії, Угорщині, Туреччині, які виступали за ревізію повоєнних договорів [48]. Зважаючи на це, робились різні припущення щодо політичного майбутнього НСДАП. Так, колишній міністр закордонних справ ЗУНР Василь Панейко у грудні 1923 року передбачав, що за умови подальшого розвитку націонал соціалістичного руху він матиме великий вплив не лише на німецьку, а й на європейську політику [127, арк. 14].

Подальше зацікавлення галицької суспільності нацистським рухом перебувало в прямій залежності від виборчих успіхів НСДАП. Своєрідною точкою відліку в цьому контексті стали вересневі вибори 1930 р. до німецького рейхстагу, в яких кількість голосів, відданих за НСДАП зросла до 18% (з 810 тис. до 6,5 млн.), що забезпечило їй 107 мандатів замість 12 і стрибок з дев'ятого місця за кількістю депутатів на друге після Соціал демократичної партії Німеччини (СДПН) [131, 170]. Вражаючі результати виборів сколихнули світову спільноту і тим самим помітно вплинули на громадську думку галицьких українців. З цього часу «німецька тематика» не сходила зі шпальт провідних українських видань Галичини. Призначення ж лідера НСДАП Адольфа Гітлера канцлером Німеччини у січні 1933 року стало справжньою політичною сенсацією, що спонукав українську суспільність до аналізу природи і характеру нацистської партії, її головних ідейних засад.

Не всі українські часописи мали своїх журналістів за кордоном, тому джерелами інформації про нацизм часто ставали іноземні часописи, в тому числі польські. Особливо це характерне для початкового періоду зацікавлення націонал-соціалізмом з боку української суспільності. Так, редакція гетьманської газети «Хліборобський шлях» у 1932 року роз'яснювала своїм читачам, що головні відомості про гітлеризм галицьке громадянство черпає переважно з німецьких ліберальних та польських часописів, що «очевидно мусять представляти положення в Німеччині тенденційно» [73].

На початку 1930 х років невелика частина українців безпосередньо знайомились з ідеологічними та програмними працями нацистських провідників, намагалась донести їхній зміст до читачів. Так, представник ОУН в Італії Євген Онацький опублікував на сторінках «Розбудови нації» всі «25 пунктів» програми НСДАП, прийнятої 20 лютого 1924 року [90]. Перша спроба аналізу окремих положень «Майн Капмф» з'явилась на шпальтах націоналістичного «Українського голосу» [20]. З приходом Гітлера до влади таких повідомлень значно побільшало. Окремі уривки головного твору нацистського лідера друкувались у «Новій Зорі» та «Новому часі» [13; 122; 133; 134], а також в роботі українського антрополога Ростислава Єндика, що вийшла в друкарні донцовського «Вістника» [44]. На шпальтах галицької преси знайшли відображення основні положення праці одного з чільних діячів НСДАП Альфреда Розенберга «Міф ХХ віку» (1930 р.) [95; 96].

Втім, формування уявлень українського політикуму про ідеологічні засади нацистського руху залежало не лише від характеру його поінформованості. Саме особливості ідейних платформ окремих українських політичних сил Галичини стали визначальними у їхньому ставленні до нацизму. Так, погляди галицьких клерикалів йшли в контексті загальних оцінок Католицької Церкви, яка ще в 1930 році засудила націонал-соціалізм як такий, що «своїм розумінням релігії» суперечить християнству [54].

Становище ж української лівиці можна пояснити узгодженою думкою ідеологічно споріднених партій. Адже зміцнілі позиції НСДАП в Німеччині викликали зрозуміле занепокоєння в середовищі міжнародної соціал-демократії. Віденський конгрес Робітничого соціалістичного Інтернаціоналу (липень 1931 р.), де були присутні українські соціалісти емігранти Ісаак Мазепа, Панас Феденко, а також представники з Галичини Володимир Старосольський (Українська соціал демократична партія (УСДП) і Матвій Стахів (Українська соціалістично раликальна партія (УСРП), закликав між іншим протистояти небезпеці фашизму в Німеччині [42, 86; 88; 89].

Ставлення до нацизму в середовищі українських правих кіл з табору Фронту Національної Єдності (ФНЄ) (утвореного в листопаді 1933 р.) до нацизму ґрунтувалось на визнанні певної типологічної схожості ідеологій «творчого націоналізму», сповідуваного ФНЄ та націонал-соціалізму На одному з зібрань ФНЄ В Городенці 10 жовтня 1936 р. член партії Петро Михалевич підкрес-лив схожість ідеологій фашизму, гітлеризму та ФНЄ, що тим самим, на його думку, має спонукати членів партії проявляти симпатії до Італії та Німеччини [ 27,арк.125 зв.].. Політичні ж опоненти ФНЄ прямо вказували на те, що її організаційна структура і політична платформа тяжіє до наслідування інших європейських праворадикальних рухів, зокрема нацизму та фашизму [104]. З цього приводу редактор «Нової Зорі» Осип Назарук писав: «Хто творив форму для ФНЄ? Очевидно Муссоліні, навіть не знаючи про се, трохи Гітлер, трохи Кемаль Паша, трохи інші сучасні нам диктатори в Європі» [83]. Варто додати, що окремі українські дослідники характеризують ФНЄ як відверто пронацистську групу, яка запозичила навіть зовнішні атрибути гітлерівців [64, 18; 130, 422-423]. Останні проявлялись у специфічній формі привітання членів ФНЄ шляхом піднімання правої руки з окликом «Фронт» [32, арк. 111; 97, 5].

Самі члени ФНЄ також не приховували своєї симпатії до націонал соціалістичного руху. Так, на конференції ФНЄ у Болехові (Коломийський повіт) 28 лютого 1937 року «обласний» Філемон Біленький прямо говорив про те, що провідник ФНЄ Дмитро Паліїв у сфері політичної боротьби орієнтується на Гітлера [28, арк. 74]. Член ФНЄ, головний редактор його ідеологічного органу «Перемога» Микола Шлемкевич (псевд. Микола Іванейко) також вважав, що Третій Райх є добрим прикладом «державного здійснення національної волі», проходячи шлях від формування ідеології до створення ефективної бюрократичної машини [53, 22]. Втім, попри наявність певних запозичень з нацизму в ідеології та практиці ФНЄ, його лідери намагались обґрунтувати особливості свого руху, його органічний зв'язок з українським національним світоглядом та місцевими суспільно-історичними умовами. На Першій Крайовій Конференції ФНЄ, що проходила 23 березня 1935 року у Львові, Д. Паліїв чітко заявив: «Український творчий націоналізм не може бути ані фашизмом, ані націонал-соціалізмом. Він мусить бути чимось своїм власним, що виростає з властивих потреб, проблєм і умовин нашої дійсности, нашого ґрунту. З ними він має мати лише одне спільне - величезний творчий ентузіазм» [4; 119, 47].

Початкове сприймання націонал соціалістичного руху з боку української суспільності йшло в контексті оцінок суспільно-політичних реалій Веймарської республіки. Загальний погляд на НСДАП крізь призму німецької партійно-політичної системи розглядав її як націоналістичну праворадикальну партію з виразною ідеологією революційного націоналізму. Результати виборів 1930 1932 років в Німеччині до центральних і місцевих органів влади, а також зростаюча кількість членів НСДАП свідчила про великий вплив націонал соціалістичних ідей у німецькому суспільстві. Тому одним з найважливіших питань в контексті загальної характеристики нацистського руху як суспільного феномену було пояснення передумов і причин появи та небувалого зросту його популярності.

Серед них умовно виділяли дві групи чинників: зовнішні і внутрішні. До перших відносили соціально-економічні, політичні та психологічні наслідки Першої світової війни для Німеччини. При цьому Версальський договір 1919 року вважали не лише потужним фактором радикалізації суспільних настроїв у Німеччині, а й важливим засобом пропаганди в руках нацистів. Українські часописи різного політичного спрямування підкреслювали, що справедлива антиверсальська постава нацистів мала широкий резонанс у приниженому німецькому суспільстві і стала найкращим «помічником» НСДАП на шляху до влади [33;121]. Більш категорично писав «Новий час», наголошуючи, що «без Версаю не було би Гітлера» [115].

У зв'язку з цим О. Назарук намагався пояснити психологічний механізм впливу реваншистської ідеології на світогляд і почуття німців: «В тих краях і народах, упокорених переможцями, ізольованих і зв'язаних у розвитку своїм, обдертих і знуджених мусів знаходити відзвук вождь, що видвигався з народа і говорив їм про несправедливий мирний договір, забрані землі і тягарі, яких ще ніколи не двигав ніякий свобідний народ» [124, арк. 79]. Автор підкреслював, що такі слова були справжнім магнітом, який притягував народ до нацистської ідеології, бо давав йому моральну силу для згуртування і організації опору [124, арк. 80].

В середовищі української громадськості підкреслювали, що саме радикальні заяви нацистів відносно репараційного питання, яке стало особливо актуальним під час господарської кризи 1929-1933 років, забезпечували високий авторитет їхній партії [85]. У своїй пропаганді вони стверджували, що головною причиною катастрофічного положення Німеччини є необхідність виконувати повоєнні зобов'язання. Тому Гітлер категорично заявляв про неможливість сплати відшкодувань, що тим самим заспокоювало національні амбіції німців [50].

Серед внутрішніх чинників зросту нацистського руху в інтерпретації української громадськості можна виділити: парламентську кризу, падіння авторитету інших партій, фінансово-економічну кризу, а також ті фактори, що безпосередньо пов'язані з гітлерівською ідеологією і методами боротьби НСДАП за владу.

Однією з найважливіших причин зростання нацистського руху були особливості розвитку демократичної системи Веймарської республіки. Йшлося, зокрема про парламентську кризу, початок якої ознаменувала відставка уряду Германа Мюллера у березні 1930 року. Всі наступні вибори в країні засвідчили падіння авторитету німецьких демократичних партій, що потенційно могли протистояти НСДАП.

Глибинні передумови такого розвитку подій, на думку української лівиці, крились в слабкості демократичних традицій в Німеччині і тривалому пануванні монархічної влади [101, 9-10; 117]. На думку невідомого автора з ініціалами П.С., ця країна спізнилась у політичному розвитку, тому «Реакція в Німеччині це тяжка, але може історично необхідна школа для німецького народу, щоби він на власному досвідів навчився цінити свободу» [94]. Натомість гетьманці, роздумуючи над цим питанням, керувались засадою про цілковиту нежиттєздатність демократичної форми правління, що показав приклад Веймарської республіки. Прикметною в цьому відношенні є характеристика суспільно-політичної ситуації в Німеччині після 1919 року, подана на сторінках «Хліборобського шляху»: «Деморалізація, зневага до закону й права... свідоме зруйнування родини і всяких громадських органічних спільнот шляхом ліберального законодавства. взагалі демократія може панувати лише тоді, коли має змогу весь час кидати обуреному «народові» якусь подачку і час од часу допускати активніших з цього народу до «корита» [99]. Тому, тлумачив автор статті, гітлеризм постав як масова реакція проти існуючого стану.

На початку 1930 х років кризу переживали партії «веймарської коаліції» «Веймарську коаліцію» утворили партії -- переможниці січневих виборів до парламенту 1919 року, зокрема Соціал -- демократина партія, католицький Центр і Німецька демократична партія., зокрема найбільша з них СДПН, на основі якої формувались всі дотеперішні урядові кабінети в Німеччині. Причинами цього, на думку української громадськості, були: підтримка нею непопулярної політики канцлера Генріха Брюнінга [86], неможливість демократичної влади подолати економічну кризу, а також забезпечити порядок в країні, припинивши силове протистояння комуністів і нацистів на вулицях німецьких міст і в парламентських стінах [87;91].

Власне посилення комуністичного руху в Німеччині свідчило не лише про радикалізацію суспільних настроїв, а й стало потужним чинником зросту популярності нацистів, які рішуче виступали проти нього. «Новий час» писав, що запорукою політичних успіхів НСДАП була «комуністична небезпека», яка згуртувала німецьке суспільство навколо сили, що рішуче протистояла їй [114]. Варто додати, що в умовах загального занепаду радяно-фільських симпатій у Східній Галичині на початку 1930 х років Український політичний діяч і член редакційної колегії «Діла» Іван Рудницький (псевд. І. Кедрин) згадував, що відворот від українізації та НЕПу в Наддніпрянській Україні, винищення інтелігенції і катастрофа штучного голоду перекреслили надії найпалкіших радя- нофілів. [62, 340]. зріст прихильників Комуністичної партії Німеччини вважався справжньою загрозою не лише для Веймарської республіки, а й загалом для всієї Європи.

Серед інших передумов приходу НСДАП до влади в Німеччині українська суспільність відзначала вдало сформульовану програму партії, в якій поєднувались соціальні та національні гасла. В умовах фінансово-економічної кризи в Німеччині, масового безробіття і розорення середнього стану вплив гітлерівців значно посилювався. Так, газета «Діло» писала: «Heil Hitler» кричать мільйони фанатиків, яких націоналізм є штудерно пов'язаний і переплутаний з деякими соціалістичними теоріями радикальних реформ» [98]. Причини такої ситуації бачили у зовнішній привабливості соціальних пунктів нацистської програми, серед яких виділяли: боротьбу зі спекулянтами і «процентним рабством», націоналізацію великих підприємств, участь робітників і службовців у прибутках комерційних установ, вилучення великих магазинів з приватної власності і здачу їх в оренду за низькими цінами, земельну реформу [105].

Втім серед українського громадянства помітне досить скептичне ставлення до названих пунктів внутрішньополітичної програми НСДАП. Українські середовища різного політичного спрямування називали соціально-економічні гасла гітлерівців відвертою демагогією, розрахованою на швидке здобуття влади [11; 19; 99] і протидію впливам німецьких соціалістів та комуністів [18; 34].

Особливо негативна критика на адресу НСДАП лунала з боку української лівиці. На шпальтах часописів «Громадський голос» і «Вперед» обґрунтовувалась думка про те, що націонал-соціалізм немає нічого спільного зі справжнім соціалізмом, крім назви, бо гітлерівці не зможуть піти наперекір інтересам великих промисловців та землевласників, які фінансують їхній рух [22; 51; 111]. Вороже ставлення галицьких соціалістів до нацистської влади посилилось через її репресії щодо членів СДПН протягом 1933 року. У зв'язку з цим член Головної Управи УСРП Михайло Вахнюк на конференції партії в Рогатині 19 лютого 1933 року назвав владу Гітлера ворогом всього соціалістичного руху [26, арк. 146; 30, арк. 28 зв.].

В цьому контексті проблема впливу НСДАП в німецькому суспільстві нерозривно поєднувалось з аналізом соціальної бази руху. Її основу, на думку галицького громадянства, складали люмпенпролетаріат, дрібні урядовці, люди без означеної професії, а також частина робітництва, дрібної буржуазії, селянства і жіноцтва [1; 10; 23]. Окремий наголос робився на вікових характеристиках прихильників націонал соціалістичного руху. Так, «Хліборобський шлях» писав, що він охопив в основному радикально налаштовану німецьку молодь, яка керується «серцем і почуттям, а не розумом» [47].

Варто також додати, що НСДАП сприймалась власне як загальнонімецький національний рух, а не звичайна масова партія з великою кількістю членів. У зв'язку з цим, підкреслювались претензії НСДАП на охоплення всіх верств німецького суспільства, чому сприяла пропаганда ідеї нації та її духовного відродження. Зважаючи на це, а також на подальшу підтримку політики гітлерівського уряду широкими верствами німецького населення, член редакційної колегії «Нового часу» Іван Витвицький писав про соціальну базу гітлерівського руху: «Найшлися в його рядах цісарський син поруч чорнороба, фабричний робітник поруч селянина і офіцер поруч ремісника, об'єднані спільною любов'ю до батьківщини, охотою служити їй» [12, 10].

Серед причин популярності націонал соціалістичної партії в Німеччині виділяли також і особисті якості її провідника. Незважаючи на певні застереження щодо програми та характеру діяльності НСДАП, значна частина української громадськості досить високо оцінювала лідерські здібності А. Гітлера На сторінках «Нової Зорі» невідомий український журналіст, що побував на з'їзді НСДАП у Фрайбурзі в 1932 р. так описав свої враження від виступу Гітлера: «З ліса між рядами виходить невисокий чоловік, в такій самій бронзовій сорочці, як і інші...Волосся спущене на чоло, вуса стрижені. Праву руку простягнув, лівою махає попри себе. Профіль різко зазначений, ніс великий. Внутрішня сила, а може бути, що тільки напруження. І рівночасно м'якість. Гітлер -- австрійсько-віденський тип....Корпус гарний, гарно всаджений в бедра. Хід твердий, щось кавалерійського. Обличчя матове. Чи він красавець? Так, у віденськім типі є багато принадного. Голова піднята вгору. Дивиться вперед -- але нікуди, ні на кого. Зустрічали його подібно, як пр. жовніри зустрічають корпусного генерала.Чи Гітлер великий промовець? Не конче. Є більші. Та він говорить «те, що треба» і «так, як треба»: виразно, коротко, з притиском, як такий, що почувається до власти і грубо - для товпи. І тому та товпа готова впасти перед ним на коліна» [24].. При чому це стосується не лише відвертих апологетів нацизму та його фюрера, якими можна назвати Р. Єндика, Ярослава Гармаша [17], а й певної частини поміркованих українських політичних і громадських діячів. Так, в ліберальних та консервативних колах підкреслювали великий ораторський талант А. Гітлера, його незвичайну працездатність, наполегливість, життєву енергію, безмежну відданість ідеї і вміння організувати пропаганду [57;123,арк.11; 126,арк. 60;132]. У листі до станіславського єпископа Григорія Хомишина О. Назарук виклав свій погляд стосовно особи Гітлера: «Це з природи дуже розумний чоловік і першорядний обсерватор, його здібності очевидно межують з геніальністю, бо при читанні його автобіографії не можна забувати, що то самоук, без скінчених шкіл, що виростав в крайній біді, тяжко працюючи на шматок хліба. Але, що Бог дав дійсно великі здібності, отже вибився на канцлера великої держави» [125, арк. 32].

Крім характеристики нацизму як суто німецького явища, українська громадськість Галичини намагалась розглядати його в контексті інших націоналістичних рухів в Європі XX ст. Особливо прикметним було співставлення націонал-соціалізму з італійським фашизмом. При цьому умовно можна виділити два погляди на співвідношення даних рухів. Прихильники першого українські соціалісти ототожнювали фашизм і нацизм, розглядаючи їх як різновиди одного явища і використовували термін «німецький фашизм» на означення ідеології і практики НСДАП [29, арк. 56; 31, арк. 34]. Представники ж інших політичних сил Галичини у переважній більшості дотримувались думки про ідеологічну подібність фашизму та нацизму, проте розглядали останній як унікальний феномен, породжений суспільно політичними реаліями повоєнної Німеччини.

Найважливішою підставою для порівняння фашизму і нацизму було визнання спільними їх загального спрямування і приналежності до тогочасних ультранаціоналістичних течій. Центральним пунктом в системі цінностей обох рухів називалась ідея нації, найвищим завданням її консолідація та духовне відродження. З цього приводу член Політичної Колегії ФНЄ Степан Волинець писав, що Італія та Німеччина є доказом того, як «Спираючись на невичерпаних живих силах своїх народів, новітній націоналізм добуває з глибин цих народів безцінні скарби енергій й захоплення, веде їх до здійснення, здавалося б, нездійсненних задумів, що їх не в силі були здійснити усі дотеперішні покоління» [16]. На противагу українським націоналістам представники клерикально-консервативних та лівих кіл українського громадянства гостро засуджували цей надмірний націоналізм, що межував, на їхню думку, з шовінізмом. Так, у «Меті» з'явилась низка критичних статей католицьких священників та богословів про націоналізм як суспільно-політичне явище, де з застереженням охарактеризовано центральну ідею цього руху, що пропагувала «національний егоїзм, безоглядну боротьбу і поширення коштом слабших народів» [3;69;106]. Таким чином, органічною прикметою нацизму та фашизму, як вважав член Центрального Комітету УСДП Володимир Темницький, був культ сили, «виправдовування, санкціонування і глорифікація насильства» [118].

Серед інших ознак, притаманних і нацизму, і гітлеризму, на думку українського громадянства, були також погляди на організацію державної влади. При чому культ держави в обох рухах, пов'язувався з ототожненням понять держава і нація. Так, ще до січня 1933 року на сторінках «Нового часу» висловлювались припущення, що з приходом Гітлера до влади в Німеччині функції німецького парламенту виконуватиме «Велика Рада Народніх Соціалістів» за аналогією з Великою фашистською радою Велика фашистська рада була створена у січні 1923 р. як вищий орган фашистської партії. До її складу увійшли партійні лідери, вищі фашистські урядовці та міністри, а вирішальний голос належав Муссоліні. Вона розглядала всі декрети і закони перед їх внесенням до парламенту. в Італії [76]. В цьому контексті особливий наголос робився на тому, що обидва рухи виступають проти парламентської системи. Найприкметнішими ознаками цих рухів називали антипартійність, антидемократичність, авторитарність, етатизм, що нівелюють роль особистості і підкорюють її інтересам «національної держави» [14; 20; 61; 72, 26; 92; 101, 9, 60].

Типологічна схожість фашизму та нацизму, на думку української правиці, проявлялась також в тому, що вони висували антикомуністичні гасла. На противагу матеріалістичному марксизмові вони пропагували свій ідеалістичний світогляд і рішуче протиставлялись поширенню комунізму [15,17;116]. Хоча першість в антибільшовицькій боротьбі у свідомості значної частини українського політикуму відводилась все ж нацистській Німеччині. Так, редакція газети «Діло» у примітці до однієї зі статей наголошувала: «Націонал соціялісти перші виступили явно і рішуче проти комуністичної зарази» [102].

Крім ідеологічної спорідненості обох рухів, українські націоналісти бачили й спільну соціальну базу, основу якої складали представники молодого покоління [20]. Різниця між ними полягає лише в тому, як писала «Мета», що «Гітлер взяв свій зародок у низах, закорінювався в кожному з осібна і так огортав маси», фашизм же спочатку опанував «верхи» [56].

Серед інших спільних ознак нацизму та гітлеризму виділяли притаманний їм двоїстий характер, тобто наявність політичних партій та воєнізованих організацій в їхньому складі. В цьому контексті націоналістичний «Наш клич» проводив паралелі між «чорними» (фашистськими) і «брунатними» (нацистськими) «сорочками» [40]. Роль цих «партійних армій», як писало «Діло», зводилась до того, щоби тримати народ у покорі [93].

Втім, українська громадськість вбачала й певні відмінності нацизму у порівнянні з фашизмом. Ця особливість націонал соціалізму полягала у використанні історичної традиції. З цього приводу «Український голос» писав, що нацизм апелював до чисто німецьких національних звичаїв, родинних та релігійних цінностей [116]. Особливе місце в контексті нацистської пропаганди відводилось особі прусського короля Фрідріха Вільгельма І батька прусської армії, опікуна індустрії, торгівлі і рільництва [115]. У зв'язку з цим І. Витивицький писав, що націонал-соціалізм «може бути лише німецьким, у іншого народу був би він лише пародією. Бо стиль життя й світовідчування родиться з землі й крови, не з паперу й чорнила принагідних творців програм» [12].

Член Центрального Комітету Українського національно демократичного об'єднання (УНДО), політичний редактор «Діла» Іван Рудницький (псевд. Іван Кедрин) відзначаючи особливості теоретичних засад і практичної організації націонал-соціалізму, стверджував, що наскрізним його принципом є підпорядкування всього «одному чиннику» - одна держава, одна нація, одна раса, один вождь, одна партія [60].

Крім того важливою відмінністю обох рухів було різне трактування призначення і ролі держави. В цьому контексті М. Шлемкевич та священик, професор історії філософії й соціології Греко католицької богословської академії у Львові Микола Конрад звернули увагу на те, що для італійських фашистів однією з провідних ідей було раціональне поняття держави, натомість нацисти розглядали її лише як засіб для збереження й удосконалення німецької раси [52; 67].

Українські політичні кола справедливо зауважили, що головні розходження фашизму з нацизмом криються в расистському характері ідеології останнього. З цього приводу часопис «Мета» писав: «Нема серед усіх політичних ідей і світоглядів Європи чогось більш неясного, так мало логічно упорядкованого, чогось, що більше йшло би в розріз з новими здобутками науки про расу, як комплекс націонал соціялістичного расизму» [36]. Варто додати, що різні українські політичні кола акцентували увагу на абсолютній суперечності расової теорії з науковими поясненнями [37,43;39,50;46;82;25, арк. 39]. При цьому галицький політикум підкреслював, що Гітлер та Розенберг не були першими розробниками концепції расизму. Ідеологічні витоки цієї теорії пов'язували з поглядами німецького філософа Фрідріха Ніцше, французького соціолога Артура де Гобіно та англійського письменника, філософа і соціолога Густава Чемберлена [2; 84; 123, арк. 26; 129, 13].

Ірраціональне, магічне поняття раси в націонал соціалістичній ідеології, як писав друкований орган УНДО «Шлях нації», ґрунтувалось на абсурдних ідеях вищості німців як представників арійської раси, якій нібито належать всі кращі здобутки європейської культури [70, 162]. Звідси гітлерівці виводили теоретичну засаду про вищі і нижчі народи та відповідне їх призначення. Ґрунтовна критика цієї ідеї з боку різних кіл галицького політикуму знайшла широке відображення в українській публіцистиці 1930 х років. Прикметною у цьому відношення є стаття у «Громадському голосі», де невідомий автор писав: «Не можна признати одним народам пануючого становища коштом других народів. Не вільно засуджувати згори одні народи на рабство, а другим згори признавати панування» [45]. Таке відношення галицьких політичних середовищ до расистської ідеології нацизму пояснювалось між іншим усвідомленням потенційної загрози з її боку. Член УНДО Н. Порай писав: українцям варто пам'ятати, що нацизм заперечує їм право на існування, вважаючи меншовартісними спільнотами, «несамовитою етнічною голотою», яка має служити «панській, володарській расі» [100]. Ненависть гітлерівців до слов'ян, зокрема українців, підкреслювали і соціал радикали [75].

Таким чином, певні відмінності у ставленні різних українських середовищ до націонал соціалістичного руху, його ідеології і практики помітно нівелюються у підходах до трактування расової теорії. Спільність позицій різних політичних сил Галичини полягає у декларування виразно скептичного, подекуди різко негативного ставлення до ідеї раси як абсолютної цінності нацистської ідеології.

Предметом найбільшої критики українського громадянства став надмірний біологізм расової теорії, що брав за основу теорію дарвінізму і переносив природні закони на суспільство. Пояснюючи суть нацистської ідеї соціального дарвінізму в середовищі УНДО зазначали, що вона трактує людину як звіра і постулює «розведення специфічних порід людей» подібно до «собак, коней, кріликів» [135]. Таким чином, як вважав професор Греко католицької богословської академії у Львові Костянтин Чехович, засади німецького расизму випливають з помилкового пояснення людської природи як суто матеріальної, позбавленої духовності [129,14]. Ці ідеї, на думку редактора католицького видання «Дзвони» Петра Ісаїва, суперечили моральному закону про неможливість і неприродність боротьби всередині людського роду [55, 23-24].

Вихідними засадами сприймання расової ідеї з боку українських клерикальних сил були християнські цінності і вчення Церкви. Так, керуючись положеннями енцикліки тодішнього папи Римського Пія ХІ «Casti Connubii» (1931 р.), о. Ю. Колтун на сторінках католицького журналу «Нива» осуджував нацистське розуміння євгеніки (науки про «гігієну раси») через нехтування «законів Божих» [65, 129]. Конкретним предметом критики з боку галицького духовенства став німецький закон про стерилізацію з 1 січня 1934 року [66, 199; 68]. Також українські клерикали, солідаризуючись з іншими демократичними силами Галичини, критикували Нюрнберзькі закони 1935 року, згідно з якими німецькі євреї оголошувались громадянами другої категорії, що тим самим забороняло їм одруження з не євреями [135; 129, 13].

Расова теорія тісно пов'язувалась з місцем релігії в ієрархії цінностей націонал-соціалізму. На думку галицьких клерикалів політика Гітлера змагала до знищення християнської релігії в Німеччині та заміну її нацистською ідеологією, що на місце Бога ставить нордичну расу, хрест замінює свастикою, а християнську любов культом сили [35;80;81;120]. Католицькі видання зазначали, що внаслідок такого трактування релігії націонал-соціалізм не лише втрачає свою вартість [56], а й «розгублює релігійні та моральні первні, на яких побудована християнська цивілізація» [9; 79].

Варто додати, що втручання націонал соціалістичної держави в церковні питання викликали застереження і в середовищі інших політичних сил Галичини. Так, друкований орган ФНЄ «Батьківщина» передбачав шкідливі наслідки такої політики для Німеччини, бо «моральна сила Церкви сильніша від проминаючої сили держави» [5; 8].

Незважаючи на антирадянську спрямованість нацистської пропаганди у 1930 і роки, галицькі політичні середовища помітили багато спільних рис в ідеології і практиці нацизму та комунізму. До здобуття нацистами влади в Німеччині, а також на початковому етапі перебування Гітлера у кріслі канцлера український політикум звертав увагу на схожість теоретичних засад обидвох рухів. В середовищі галицької лівиці їх називали ідеологічними двійнятами, що виникли після Першої світової війни на противагу демократії. Так, один з діячів УСДП Володимир Левинський писав: «Большевизм і фашизм [нацизм та італійський фашизм М. Г.] це два близнюки дарма, що себе не люблять. Вони визуті зі всякої моралі й етики: для них всякі засоби, що ведуть до ціли є добрі» [71]. Член Головного Секретаріату УСРП Карло Коберський звертав увагу на авторитарність обидвох політичних світоглядів нацизму і більшовизму, що «оперті на сліпій вірі в непомильність проводу» [101, 11]. Пізніше цей погляд розвинуто на сторінках ідеологічного часопису націонал-демократів «Шлях нації». Автор статті обґрунтовував думку про те, що державна практика пануючих режимів в Третьому Райху та СРСР служить прикладом маніпулювання масовою свідомістю, де народ маса перестає бути джерелом влади, перетворюючись на слухняне знаряддя у реалізації політичної ідеології провідників [70, 154]. В цьому контексті особливий акцент робився на монопольному контролі держави над всіма засобами масової комунікації. Наслідком цього, як писало «Діло», були відсутність незалежної преси і тим самим вільного обговорення й критики громадських справ та діяльності бюрократичного апарату [93].

Серед спільних теоретичних засад нацизму та комунізму галицькі клерикали називали їхнє ставлення до релігії, що полягало у «фанатичній ненависті до християнства» [36; 80].

Аналіз політичної практики нацистського руху у 1930-х роках з боку українських середовищ неминуче наводив на думку про формування диктаторської форми правління, подібної до більшовицької. На думку українського громадського діяча Івана Давидяка, політичний режим в Німеччині репрезентував правий варіант диктатури, ідеологічно споріднений зі своїм лівим двійником в СРСР [25, 8]. Варто додати, що симпатики нацизму з табору ФНЄ виступали проти такого ототожнення і заперечували наявність диктатури в Німеччині (та Італії), використовуючи термін «провідницькі режими». Це, на їхню думку, «щиро народні режими, що виросли з волі народу, об'єднаного духово одною ідеєю й політичною одною організацією», на відміну від режиму Й. Сталіна, що накинений механічно і утримується за допомогою сили [58]. Частково цю думку поділяли і в колах ліберального УНДО, яке загалом пропагувало демократичні цінності в українському суспільстві. Так, періодичні видання націонал-демократів писали, що на противагу насильницькому режиму в СРСР джерелом диктатури Гітлера є воля німецького народу [38].

Українські політичні середовища підкреслювали також, що важливою ознакою політичних режимів у Третьому Райху та СРСР є наявність єдиної партії, яка тісно пов'язана з державною бюрократією [77, 14; 104]. При чому, як зазначав «Хліборобський шлях», членство в цих партіях схоже на «шляхетський диплом», що дає змогу займати привілейоване становище у державі [43; 108, 29].

Струнку і ґрунтовну концепцію типологічної схожості більшовизму і нацизму та відповідних їм режимів запропонував секретар Секретаріату УСРП Матвій Стахів. В ряді своїх праць він виділив 5 найважливіших, на його думку, спільних ознак нацизму та більшовизму:

прагнення до встановлення диктатури;

монополізація влади диктатором та його «вибранцями»;

застосування терору з метою утримання влади;

заперечення всіх демократичних свобод - особи, думки, слова, організацій, науки;

державний капіталізм у сфері економічної політики [111,40 41;112,73 74].

Таким чином, на думку, М. Стахіва, більшовизм і нацизм не мають суттєвих відмінностей, формальна ж різниця полягає у використання різних термінів на означення абсолютної цінності, в ім'я якої існують дані режими, а саме «пролетаріат» і «нація» [110, 12].

Аналізуючи основні ознаки нацистського та більшовицького режимів, українські середовища різних політичних напрямків робили висновок про наявність тоталітарної форми правління в Німеччині, Італії та СРСР [58; 103]. Суть її, за словами І. Давидяка, зводиться до насильного та необмеженого контролю влади над всіма сферами суспільно-політичного та економічного життя [25, 95]. З цього приводу М. Стахів писав: «Етатизм вимагає, щоб державна адміністрація управляла всім життям населення. Для особистої, приватної ініціативи і свободи в етатизмі нема майже ніякого місця» [109, 51].

Таким чином, нацизм як суспільно-політичний феномен ХХ ст. та унікальне явище в історії тогочасної Німеччини привертав значну увагу українського громадянства Галичини. Розглядаючи націонал-соціалізм як ультранаціоналістичний правий рух, проводились паралелі з італійським фашизмом. Натомість поміщення нацизму в розряд тоталітарних течій спонукав до порівняння його з більшовизмом. Оскільки більшість українських середовищ легального політичного спектру стояла на демократичних засадах, то з застереженням ставилась до багатьох ознак нацизму, таких як вождизм, етатизм, антилібералізм, протистояння християнству. Українські політичні сили в різній мірі критикували головні теоретичні засади та практичні прояви націонал соціалістичного руху. Втім, расова теорія викликала однозначний осуд і несприйняття абсолютної більшості галицького політикуму, незважаючи на певні ідеологічні розбіжності в його середовищі.

Джерела та література

ідеологія фашизм нацизм український націоналізм

1. Або Або! // Новий час. 1932. 16 квітня Ч. 83.

2. Адольф Гітлер // Нова Зоря. 1936. 4 жовтня. Ч. 76.

3. Андрей, Митрополит, Слово до української молоді! // Мета. 1932. - 22 травня. - Ч. 19.

4. Батьківщина. - 1934. - 1 листопада. - Ч. 1.

5. Батьківщина. - 1937. - 6 червня. - Ч. 21.

6. Бондаренко К. Фашизм в Україні. До історії проблеми // Українські варіанти. 1997. № 2. С. 74-83.

7. Бондаренко К. Ми просто стоїмо не на тому березі ріки. // Ї. Незалежний культурологічний часопис. - 2000. - №16. - С. 4-17.

8. Боротьбаз католицизмом у Німеччині // Батьківщина. 1935. 25 липня. Ч. 28.

9. Боротьба з Лютером // Мета. 1933. 17 грудня. Ч. 50.

10. Витвицький І. Поразка націоналістичної правиці в Німеччині // Мета. - 1931. - 25 жовтня. - Ч. 33.

11. Витвицький І. Парадокс легальної революції в Німеччині // Мета. 1932. 29 травня. - Ч. 20.

12. Витвицький І. Істота націонал соціялізму // Перемога. 1933. 1 листопада. Ч. 1. - С. 9-10.

13. Витвицький І. Альбрехт Ведмідь // Новий час. 1934. 26 квітня. Ч. 90.

14. Витвицький І. Кріза гітлеризму. Формальна логіка й суттєві речі // Новий час. - 1935. - 12 вересня. - Ч. 203.

15. Вірлий І. Наші часи. Львів, 1935. 32 с.

16. Волинець С. Суспільно-політичні рухи // Батьківщина. 1939. 7 січня. Ч. 1.

17. Гармаш. Я. Гітлер: Будівничий Великої Німеччини. Б.М.В, Б.Р.В. [1938 ?] - 28 с.

18. Гітлер і його палядини // Нова Зоря. 1930. 7 грудня. Ч. 94.

19. Гітлер і його політика // Діло. 1931. 21 квітня. Ч. 85.

20. Гітлер на тлі своєї книжки. «Моя боротьба» // Час. 1931. 19 грудня. - Ч. 87.

21. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. К., 1996. 360 с.

22. Громадський голос. - 1931. - 19 грудня. - Ч. 49.

23. Громадський, голос. 1932. 13 серпня. Ч. 31.

24. Гряде період бур // Нова Зоря. 1932. 18 серпня. Ч. 62.

25. Давидяк І. Сила, чи розум? Львів, 1936. 96 с.

26. Державний архів Івано-Франківської області. Ф. 2 (Станіславське воєводське управління). Оп. 1. Спр. 954.

27. Там само. Ф. 2. Оп. 1. Спр. 1432.

28. Там само. Ф. 2. Оп. 1. Спр. 1462.

29. Там. само. Ф. 2. Оп. 1. Спр. 1472.

30. Там. само. Ф. 68 (Станіславське воєводське управління державної поліції). Оп. 2. Спр. 186.

31. Там. само. Ф. 68. ОП. 2. Спр. 437.

32. Там. само. Ф. 69 (Ста-ніславське повітове управління державної поліції). Оп. 1. Спр. 707.

33. Данько М. Гітлєризм і більшовизм // Діло. 1933. 17 березня. Ч. 66.

34. Данько М. Пфрімер і Гітлєр // Діло. 1931. 26 грудня. Ч. 289.

35. Демкович-Добрянський М. Чорні хмари над католицькою Церквою в Німеччині // Мета. - 1935. - 28 липня. - Ч. 29.

36. Демкович-Добрянський М. Чорні хмари над католицькою Церквою в Німеччині // Мета. - 1935. - 4 серпня. - Ч. 30.

37. Демкович-Добрянський М. З приводу української книжки про Гітлєра // Дзвони. - 1935. - Ч. 1. - С. 40-47.

38. Демократія чи диктатура // Свобода. - 1934. - 29 квітня.

39. Дмитрів Г. Расизм як ідеологія. Львів, 1936. 64 с.

40. До джерел нашого руху // Наш клич. 1933. 16 липня. Ч. 17.

41. До організації! // Вперед. 1933. Серпень. Ч. 4.

42. Дробот І. Трансформації української державницько соборницької ідеї (1920 1930 ті роки). Київ, 2002. 343 с.

43. Єдинопартії // Хліборобський шлях. 1934. 14 квітня. Ч. 11.

44. Єндик Р. Гітлєр. Львів, 1934. 64 с.

45. Життєвий простір. Для. кого він потрібний? // Громадський голос. 1939. 29 квітня. Ч. 15.

46. За героїчну духовність // Обрії. 1936. 12 березня. Ч. 6.

47. За два тижні // Хліборобський шлях. 1933. 15 лютого. Ч. 4.

48. Загранична політика // Новий час. 1924. 6 січня. Ч. 1.

49. Зайцев О. Фашизм і український націоналізм (1920 30 ті рр.) // Ї. Незалежний культурологічний часопис. - 2000. - № 16. - С. 86-104.

50. Зборівський М. Гітлєр на фронті // Новий час. 1931. 25 грудня. Ч. 144.

51. Зварич. Д. Диктатура й дурисвітство // Громадський голос. 1932. 10 вересня. - Ч. 35.

52. Іванейко М. Націоналізм // Перемога. 1933. 1 листопада. Ч. 1. С. 3-4.

53. Іванейко М. Проблема української інтелігенції. Львів, 1936. 23 с.

54. Інтегральний націоналізм. // Нова Зоря. 1930. 26 жовтня. Ч. 82.

55. Ісаїв П. На перекрою двох епох. Найновіші світоглядні напрямки. Львів, 1938. - 42 с.

56. Казимира Б. Молодь Третьої Німеччини // Мета. - 1936. - 16 лютого. - Ч. 7.

57. Кален П. Адольф Гітлєр // Діло. 1933. 5 лютого. Ч. 26.

58. Карпишин М. Форми державних устроїв // Батьківщина. 1939. 7 січня. - Ч. 1.

59. Касьянов Г. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів. Аналітичний огляд. Київ, 2003. 62 с.

60. Кедрин І. Демократія, комунізм, націоналізм та українська рація // Діло. 1937. 6 липня. Ч. 146.

61. Кедрин І. Демократія, комунізм, націоналізм та українська рація // Діло. 1937. 7 липня. Ч. 147.

62. Кедрин І. Життя події люди: Спомини і коментарі. Нью-Йорк, 1976. - 724 с.

63. Кентій А. Збройний чин українських націоналістів. 1920 1956. Істо- рико архівні нариси. Т. 1. Від Української військової організації до Організації Українських Націоналістів. 1920 1942. К., 2005. 332 с.

64. Киричук Ю. Український національний рух 40 50 х років 20 століття: ідеологія та практика. Львів, 2003.

65. Колтун Ю. Евґеніка в світлі християнсько-католицької моралі // Нива. 1935. Квітень травень. Ч. 4 5. С. 125-131.

66. Колтун Ю. Евґеніка в світлі християнсько-католицької моралі // Нива. - 1935. -Червень. - Ч. 6. - С. 192-201.

67. КонрадМ. Націоналізм і католицизм // Мета. 1934. 12 серпня. Ч. 31.

68. Конрад М. Гітлєризм та Церква // Мета. - 1935. - 13 жовтня. - Ч. 41.

69. Костельник Г.О. Др. Націоналізм і шовінізм // Мета. 1932. 13 листопада. Ч. 44.

70. Кульчицький О. Д-р. Товпа та її вожд // Шлях нації. 1936. Березень квітень. Ч. 3-4. С. 153-164.

71. Левинський В., Коберський К. Національна ідея. Львів, 1937. 32 с.

72. Листування редакції// Хліборобський шлях. 1932. Березень. Ч. 3.

73. Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х т. / Пер. з анг. У. Гавришків, Я. Грицак. К., 1994. Т. 2. 573 с.

74. Літописець Р. Клерикали і жиди // Громадський голос. 1937. 29 квітня. Ч. 15.

75. М.В. Ліцитація // Новий час. 1932. 4 вересня. Ч. 195.

76. Макарушка Л. Політичні партії і партійництво // Шлях нації. 1935. 1 червня. - Ч. 2. - С. 10-20.

77. Мандрик М. Український націоналізм: становлення у міжвоєнну добу. К., 2006. - 388 с.

78. Положення, католиків в сучасній Німеччині // Нова Зоря. 1934. 26 серпня. - Ч. 64.

79. Націоналізм, і протестантизм, в сучасній Німеччині // Нова Зоря. 1934. - 2 грудня. - Ч. 97.

Размещено на Allbest.ru

...