Ю. Тютюнник в історії Миколаївщини (контекст українського повстанського руху)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ю. Тютюнник в історії Миколаївщини (контекст українського повстанського руху)

Котляр Ю.В.

Діяльність українського антибільшовицького повстанства 20-х рр. ХХ ст. і досі залишається маловідомою сторінкою вітчизняної історії. Радянська історіографія цю тему практично ігнорувала, а пропаганда, як могла, спотворювала в масовій свідомості образ селянина-повстанця. Внаслідок подібних перекручень повстанство на довгі роки отримало визначення (в тому числі й наукове) "бандитизму", його соціальна база, селянська по суті, була штучно обмежена купкою "куркулів", всіляких антирадянських "елементів" і "відщепенців".

Сучасна українська історична наука представлена переважно узагальнюючими працями, які орієнтують дослідників на подальшу деталізацію теми. Ще потребують свого подальшого вирішення наукові проблеми, пов'язані з вивченням причин повстанського руху вказаного періоду, його соціальної бази, дійсних масштабів, встановленням його чіткої періодизації, характерних рис і ознак. Але очевидно, що об'єктивні висновки можна робити тільки на основі скрупульозних краєзнавчих досліджень та після залучення новітньої джерельної бази.

В контексті дослідження селянського повстанського руху значну увагу слід приділяти його діячам, які або загинули в боротьбі з переважаючими військовими силами білогвардійців чи більшовиків, або були в подальшому репресовані. Значення особистості в історичному процесі завжди буде об'єктом досліджень вчених, особливо коли це стосується періоду української національної революції, іноземної інтервенції та громадянської війни. Імена повстанських отаманів того часу овіяні легендами, які "народилися" в бурхливі роки. Чимало стереотипів збереглися й донині, оскільки більшість документів тривалий час лишалися поза увагою дослідників.

Однією із найлегендарніших особистостей українського національно-визвольного та повстанського руху була діяльність генерал-хорунжого Юрка Йосиповича Тютюнника. Вказану історичну постать можна розглядати в різних ракурсах. Ми ж зупинимося лише на деяких сторінках життя Ю. Тютюнника - людини трагічної долі, керівника повстанського руху. І спробуємо визначити вплив цієї непересічної особистості на Миколаївщину, прямий та опосередкований. 24 квітня 1891 р. у хліборобській сім'ї Йосипа Корнійовича Tютюнника народився четвертий син. Днем раніше було релігійне свято Георгія (Юрія) змієборця, тому священик місцевої православної Михайлівської церкви назвав новонародженого іменем святого. Слід зазначити, що Георгієм Тютюнник пишеться тільки у дореволюційних російськомовних документах. На початку становлення Української державності його назвали Григорієм. Щоб позбутися плутанини, Тютюник вирішує писатися по-народному - Юрко [1, с. 6]. Існує певна плутанина з прізвищем - в російськомовних виданнях використовується слово "Тютюник" з однією "н". В україномовних виданнях знаходимо варіанти прізвища як з однією "н" так і з двома "нн". Згідно сучасного українського правопису, правильним є використання подвійної букви "нн" - "Тютюнник".

Поява Ю. Тютюнника на Миколаївщині пов'язана з його діяльністю начальником штабу в бригаді Григор'єва. На початку грудня 1918 р. Григор'єв повідомив Головного отамана військ УНР С. Петлюру про визнання Директорії УНР і підпорядкування їй своїх загонів. Незабаром григор'ївські загони отримали назву Херсонської дивізії та увійшли до складу Південно-Східної групи військ армії УНР. Вказана група була головною складовою частиною Південного фронту, що почав формуватися як протидія військам Антанти та білогвардійців, які закріпились на Чорноморському узбережжі України [2, с. 127]. Приблизно в цей час Херсонська дивізія складалась з чотирьох піхотних і одного кінного полків та двох батарей польових гармат [3, с. 63].

Головною сферою діяльності повстанських загонів Директорії УНР в грудні 1919 р. була ліквідація адміністративних та військових установ денікінщини на території України [4, арк.17-18].

Загін Григор'єва був одним із найбільших військових формувань Директорії УНР, але і його не оминула більшовицька агітація. В лютому 1918 р., після взяття більшовицькими військами Києва, ситуація в Україні змінилася. 18 лютого 1919 р. у Харкові відбулася зустріч Григор'єва з В. Антоновим-Овсієнком, якій повідомив отаману про намір радянського командування перетворити його загони на окрему червоноармійську бригаду. 19 лютого наказом командуючого Групою військ харківського напряму А.Скачка була створена 1-ша Задніпровська стрілецька дивізія на чолі з Павлом Дибенком [5, с. 85]. 26 повстанських загонів Григор'єва перейменували на 1-шу Задніпровську бригаду і включили до складу цієї дивізії, а сам отаман став червоним комбригом.

Переформування відбувалися у розпалі бойових дій. Радянські війська з боями просувалися до Чорноморського узбережжя. Від командуючого Українським фронтом В. Антонова-Овсієнка Григор'єв отримав наказ також наступати у південному напрямі. А це було нелегко, оскільки повстанці тримали фронт одночасно проти кількох супротивників - німців, що перейшли на службу до Антанти, білогвардійців, військ Директорії УНР, а також місцевих німецьких колоністів. В лютому 1919 р. григор'євці захопили Білу Криницю, Березнегувате, Безухове, Снігурівку та інші населені пункти [6, арк.23].

27 лютого 1919 р. на посаду політкомісара 1 -ї Задніпровської бригади було надіслано комуніста Ратіна та ще 35 комуністів - політпрацівників. У цей час до Григор'єва прибув і член боротьбистської партії Ю. Тютюнник, якій напередодні у Харкові отримав від одного з керівників боротьбистів М.Шинкаря рекомендованого листа до отамана. Тим самим керівництво і більшовиків, і боротьбистів намагалося посилити свій вплив на григор'ївську бригаду [2, с. 188]. Ю. Тютюннику вдалося прибрати до рук практично все керівництво загонами і стати начальником штабу 1-ї Задніпровської бригади [1, с. 22].

На початку березня 1919 р. частини Григор'єва підійшли до Херсона, в якому в той час дислокувались значні сили антантівців - 3 тис. грецьких і близько 2 тис. французьких солдатів.

Навколо міст Півдня України, які охороняли союзницькі десанти, не втихали селянські повстання, а в самих містах активізувалось анархістське та більшовицьке підпілля.

Наказ григор'ївським частинам на штурм Херсона підписав Ю. Тютюнник, взявши тим самим на себе всю відповідальність за наслідки операції. Скоріше за все, Григор'єв не був впевнений до кінця у своїх силах і не хотів ризикувати кар'єрою у разі невдачі, адже штаб бригади не встиг підготуватись і планів штурму міста не існувало.

Проте ентузіазм партизанів був настільки високим, що обійшлись без будь-яких планів. З березня І919 р. позиції антантівців у Херсоні було піддано інтенсивному артилерійському обстрілу (повстанці задіяли три гармати, кожна з яких лише у перший день випустила по 800 снарядів) і григор'ївці розпочали наступ на місто. Під час кількаденного штурму загинуло, за свідченням самого Григор'єва, понад 200 грецьких солдатів і офіцерів (за іншими даними, загальні втрати антантівців становили понад 600 чоловік) [7, с. 59-62], а втрати повстанців лише 19 вбитих і 37 поранених.

Коли стало зрозуміло, що поразка неминуча, греки підпалили портові склади, де перебувало під охороною кілька сотень заручників з числа місцевих жителів (всі вони загинули). Григор'єв, розлютований цими подіями, наказав завантажити один з пароплавів тілами грецьких солдат і відправити його на адресу головного союзницького командування в Одесу.

Після взяття Херсону, Григор'єву вдалося поповнити запаси зброї, боєприпасів, спорядження. Зокрема, у супротивника було захоплено 6 важких гармат, понад 100 кулеметів, понад 700 гвинтівок, а також 300 мулів [8]. Це мало неабияке значення для повстанців, оскільки однією з найгостріших тогочасних проблем було забезпечення військ необхідним спорядженням та озброєнням.

Про катастрофічний стан з постачанням свідчила, телеграма одного з підлеглих Григор'єва - отамана П.Ткаченка - голові Раднаркому УCPP Х. Раковському: "Я три месяца веду борьбу, ни от кого не получая даже вооружения для этой борьбы... Мои партизаны голыми руками отстаивают Помощную, потому, что винтовок у половины отряда нет, кроме того люди босые й голые..." [9, с. 186]. У такому критичному становищі перебували Григор'єв, Махно та інші повстанські отамани. Зокрема, командуючий 1-ю Задніпровською дивізією П. Дибенко здійснював перехоплення поїздів, самовільні реквізиції, накладав контрибуції. Не відставали від нього й інші червоні командири.

Одночасно з боротьбою за Херсон війська Григор'єва вели успішний наступ на Миколаїв (план його визволення також розробляв Ю. Тютюнник). У цей час в Миколаєві знаходилися 2 англійські і 1 французький міноносець, 10-тисячний німецький гарнізон (15-таЛандверська дивізія), солдати якого вже втомилися воювати і хотіли повернутися додому. Французьке командування намагалося вивезти німців на грецьких кораблях до французьких колоній. Німці відмовилися і розпочали переговори про здачу міста з радянськими представниками. 2 березня 1919 р. в Миколаєві висадився грецький десант в кількості трьох тисяч осіб [10, с. 103].

До Григор'єва прибув голова Миколаївської Ради робітничих депутатів більшовик Я. Ряппо з проханням припинити наступ на місто на час проведення переговорів. Григор'єв начебто погодився на цей крок, але його війська, не дивлячись на формальну заборону, продовжували просуватися до міста. (В.Горак пише, що "Григор'єв, особливо нічим не мотивуючи, відкинув прохання Я. Ряппо і твердо, по-отаманськи, заявив: завтра його бригада візьме Миколаїв штурмом") [7, с. 66].

5 березня 1919 р. миколаївська газета "Путь социал-демократа" опублікувала телеграму, яку надіслали до Миколаївської міської управи Григор'єв і політкомісар його бригади Ратін: "В Николаевскую городскую управу. Приказываю 10 марта приготовить для моих войск 2 тысячи пар сапог. Имейте ввиду, что вырывая из рук противника Николаев, мы истоптали более 2 тысяч пар сапог. Сапоги приготовлять за счет харьковской и киевской буржуазии, проживающей в Николаеве. Всем представителям капитала рекомендую очистить Николаев ко времени моего прихода" [8].

Того ж дня григор'ївські частини зробили першу спробу увірватися у місто, але були обстріляні німецькою важкою артилерією і гарматами французького міноносця, що стояв у водах Південного Бугу. Зазнавши великих втрат, григор'ївці відступили. Миколаївська Рада робітничих депутатів надіслала відозву до населення із закликом до повстання.

5 березня частини отамана розпочали гарматний обстріл міста. Водночас Григор'єв відмовився відпустити кількох полонених німецьких солдатів, після чого німецьке командування віддало наказ про арешт 40 членів Ради робітничих депутатів. На їх захист виступили робітничі організації міста, погрожуючи застосувати силу для звільнення заарештованих. Німці змушені були відпустили депутатів.

11 березня 1919 р. союзницьке командування несподівано прийняло рішення залишити місто і наступного дня туди вступили війська Григор'єва. Німці змушені були залишити повстанцям все озброєння (зокрема, 20 важких гармат), військове спорядження і понад 2 тисячі коней [7, с. 67]. Наказ №1, який підписав отаман у захопленому місті, повідомляв: "...Всякая агитация против Советской власти, против отдельных национальностей, а также призывы к погрому будут караться смертью... Вторжение кого бы то ни было в чужой двор или жилище без согласия на то хозяина карается смертью..." [3, с. 70].

Навесні 1919 р. бригадою Григор'єва - Тютюнника було проведено ще ряд значних операцій по визволенню Вознесенська і Одеси. Взяття Херсона і Миколаєва створили сприятливі умови для подальшого наступу червоноармійських частин. Зокрема, вже 15 березня 1919 р. григор'ївці захопили станцію Роздільна і основну базу білогвардійців на Півдні України - Роштас, а 17 березня - станцію Березівка, де вщент розгромили сконцентровані біля неї сили франко-польських інтервентів і білогвардійців. У боях за Березівку супротивник втратив близько 500 чоловік (близько 150 з них було вбито). Григор'ївці захопили 8 гармат, 5 танків, 1 панцирний потяг, 7 паровозів, біля 100 кулеметів [7, с. 69].

18 березня 1919 р. отаман розпочав наступ на Одесу. Була взята Сербка [11]. В останніх числах березня Григор'єв надіслав ультиматум до сконцентрованих в Одесі антантівсько-білогвардійських сил. Він запевнив супротивника, що незабаром радянські війська захоплять Одесу і Крим. У самій же Одесі, не зважаючи на велику паніку, що виникла у місті, йшла інтенсивна робота зі зміцнення оборони: було усунено від влади військового губернатора О. Гришина-Алмазова, реорганізовувались добровольчі частини, прибувало підкріплення. Заданими, які наводить В. Горак до одеського військового угруповання входило 20 тис. французьких, 15 тис. грецьких, 2 тис. польських, 4,5 тис. білогвардійських військ. Крім того, командування Антанти у свій час перекинуло з Бухаресту до Одеси 40-й румунський корпус [7, с. 71-72]. Зрозуміло, що у Григор'єва не було шансів захопити місто, спираючись лише на власні збройні сили.

Однак, несподівано, 2 квітня 1919 p., командуючий об'єднаними силами антантівських і білогвардійських військ генерал д'Ансельм віддав наказ про евакуацію військ з Одеси. 6 квітня 1919 р. григор'ївці та червоноармійці увійшли до міста, а наступного дня нарком у військових справах УCPP М. Подвойський телеграмою повідомив радянський уряд про взяття Одеси [124, арк.56]. Цього ж дня Ю. Тютюнника призначили комендантом Одеси. Йому доручили вести переговори, приймати трофеї, стежити за порядком. За визволення головних міст Півдня України - Херсона, Миколаєва та Одеси, Ю. Тютюнник був нагороджений орденом "Червоного Прапора" [1, с. 23].

13 квітня 1919 р. бригаду Григор'єва переформували в 6-ту стрілецьку дивізію. 5 травня 1919 року М.Григор'єву було наказано йти маршем у Бессарабію, але цей наказ суперечив планам отамана закріпитися на південному сході України. Це стало приводом для початку військових дій проти більшовиків. 8 травня в Єлисаветграді Ю. Тютюнник оголосив Універсал Григор'єва (співавором якого був якраз Тютюнник): "Народе український! Народе змучений!... замість землі і волі тобі насильницькі нав'язують комуну, надзвичайну й комісарів з Московської оборки і тої землі, де розпя'ли Христа. Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш у штанях з мішковини, але ті, що обіцяють тобі світлу будучність, експлуатують тебе: тобою воюють, зі зброєю в руках забирають твій хліб, реквізують твою худобу й запевняють тебе, що все це на користь народу. Працьовник святий! Божий чоловік! Подивись на свої мозолясті руки... Уряд авантюриста Раковського та його ставлеників просимо йти од нас і не насилувати всього народу. Всеукраїнський з'їзд Рад дасть нам уряд, якому ми підляжемо і свято виконаємо волю його... Всякі вбивства без суду народного, мародерства, безчинства, вторгнення в чужу оселю, незаконні реквізиції будуть припинятися на місці силою зброї. Своїми замісниками призначаю товариша Юрка Тютюнника, товариша Горбенка та товариша Масенка, котрим довіряю важке завдання" [13, арк.3].

Друга поява Ю. Тютюнника на Миколаївщині стосується подій Першого Зимового Армії УНР (6 грудня 1919 р. - 6 травня 1920 р. (за іншими даними 5 травня 1920 p.). В грудні 1919 Червона армія захопила значну частину Правобережної України. Добровольча армія генерала А. Денікіна зайняла Південь України, а польські підрозділи окупували Волинь і Західне Поділля. Армія УНР контролювала незначну територію в районі Чорториї над річкою Случ на Волині, оточена з усіх боків більшовицькими, польськими і денікінськими військами. В таких складних умовах продовжувати боротьбу регулярними військовими силами було неможливо. 4 грудня 1919 р. на нараді членів уряду Української Народної Республіки і командуючих частин Дієвої Армії у Чорториї було вирішено ліквідувати регулярний фронт і воєнні сили зосередити на веденні партизанської боротьби в тилу ворога. 6 грудня 1919 р. з'єднання Армії УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка вирушили в Перший Зимовий похід. Участь у поході взяв і голова Ради Міністрів УНР І. Мазепа. Бойова група була сформована з трьох дивізій: Запорізька (командуючий генерал А. Гулий-Гуленко), Київська (командуючий генерал Ю. Тютюнник), Волинська (командуючий генерал О. Загродський). Начальником штабу було призначено А. Долуда [14].

Зимовий похід по тилах більшовиків і денікінців став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю. В поході взяло участь близько 10000 осіб. Проте сам бойовий склад частин нараховував 2000 багнетів, 1000 шабель та 14 гармат. 75 % загальної кількості складали штаби частин, немуштрові частини, обози і транспорті! хворих [15, с. 247].

Лінією прориву, відповідно до плану командарма Омеляновича-Павленка, мав стати район розташування Галицької армії в смузі Козятин-Вінниця-Хмільник, що й було успішно здійснено 7 грудня 1919 р. о 12 годині ночі [16, с. 18]. Прорвавши фронт ворога між Козятином і Калинівкою, українська армія швидким маршем вирушила на південний схід [17, с. 228]. Дієва армія УНР попрямувала на Липовець, Жашків, Умань, Тальне, Звенигородку... Наприкінці 1919 р. українська армія розташувалася таким чином: Київська група Tютюнника, пройшовши через місто Жашків та села Ризине, Багву, Заліське, Кобринове, Гуляйку, Гусакове, попрямувала на Звенигородку; Волинська група Загродського, прогнавши 42-й денікінський полк із Романівки, рушила на Тальне; Запорозька, на чолі з Омеляновичем-Павленком, зосередилась на Уманщині. 31 грудня командарм перебував у Доброводах, штаб армії - в Оксаниному. Жителі села добровільно зголосилися охороняти штаб армії [1, с. 44]. 26 грудня 1919 р. українська армія втратила 3-ю стрілецьку дивізію, яка була знищена дощенту Київською "Сводною" дивізією князя Голіцина, що змусило командарма прийняти рішення про формування 3-го кінного полку з решток Залізної дивізії. Реорганізацію доручено було провести полковнику Г.Чижевському [16, с. 22]. Розпочаті переговори у Вінниці між делегацією від Уряду УНР і Начальною Командою Української Галицької армії ще з 23 грудня не призвели до об'єднання армій. Сталося зовсім небажане - незабаром Галицька армія перейшла на бік більшовиків, підписавши 1 січня 1920 р. з Подільським Губревкомом угоду і перетворилася на Червону армію Української РадянськоїРеспубліки.

Місцеве населення симпатизувало армії УНР. В одному з найважчих боїв Зимового походу рідній армії допомагали селяни Білашок та Майданецького, під час звільнення від денікінців Волинською групою містечка Тального. Одночасно з подіями в Тальному 1 січня 1920 р. запорожці звільнили від денікінців Умань. Це місто стало центром боротьби за державність України [1, с. 44]. Після звільнення Умані, у місті розпочалася активна просвітницька, видавнича і агітаційна робота. Редакція газети "Україна" видала 5 номерів газети загальною кількістю до 20000 примірників, було видруковано до 200000 відозв - "До інтелігенції У країни" [4, арк. 193-194],"Офіцерам, козакам і солдатам Добровольчеської армії" [4, арк.195]і "Селяне" [4, арк. 196,228], укладених і підписаних отаманом Ю. Тютюнником [16, с. 26]. тютюнник повстанський рух миколаївщина

Вказані відозви роздавалися кожному старшині та досвідченим козакам як конспекти при бесідах з місцевим населенням [4, арк.234].

Наприкінці січня, виявивши райони зосередження Північної групи, Червона армія вирішила її знищити, кинувши проти неї цілу 60-ту дивізію та кінноту. Завдання було нелегке, бо на боці частин армії УНР було все населення. Про вказані події повідомляє наказ Волинської військової групи від 31 січня 1920 p.: "На станції Фастів багато російських більшовицьких військ, на станцію Ольшання прибув ешелон комуністів з гарматами" [4, арк.184]. Знищити групу Тютюнника не вдалося [16, с. 54]. Захоплення Канева (Волинська дивізія) 2-7 лютого і наступ в бік Переяслава та Києва занепокоїла росіян. Українці, що жили в Києві, чекали приходу українських військ. Після зайняття Черкас далеко по Лівобережжю піднялися чутки, що "українське військо вже до Дніпра дійшло". Від Полтави, Чернігова, Харкова, Мелітополя, Луганська приходили посланці [18, с. 60]. 11 лютого 1920 р. Північна група військ у складі Київської і Волинської дивізій об'єдналась зі штабом армії УНР біля Медведівки на Чернігівщині. Командиром Запорозької дивізії призначили отамана Гулого-Гуленка. 17 лютого звільнили Золотоношу. Але армія змушена була повернути на правий берег Дніпра. Переправившись, військо отаборилось у Холодному Яру [1, с. 48]. Почалося пересування Дієвої армії у західному напрямку - одночасно різними дивізіями. Армія захопила міста: Гайсин, Умань та Ольвіопіль і залізничний вузол Христинівку, знищуючи окупаційну владу, оперуючи в степах Миколаївщини та Херсонщині [8, с. 58].

25 березня біля Тального відбувся бій Київської дивізії з більшовиками. Червоноармійці відступили в Майданецьке, але наступного дня, отримавши підкріплення, витіснили тютюнниківців. Незабаром, 7 квітня, отаман Заболотний звільнив Ананьїв. На допомогу йому Тютюнник послав 400 бійців з двома гарматами. Тоді ж на бік тютюнниківців перейшов 3-й кавалерійський полк 3-ї Червоної Галицької бригади кількістю в 650 шабель. Після важких боїв козаки Київської дивізії захопили Вапнярку і Тульчин. Бій за Вапнярку продовжувався 15 годин. Більшовики використали всі наявні резерви, включаючи 2 бронепотяги [19,арк.290]. У Тульчині потрапили в полон штаби 41-ї, 45-ї та 46-ї дивізій 14-ї більшовицької армії [1, с. 48].

15 квітня 1920 року у Вознесенську, завдавши поразки частинам 14-ї більшовицької армії, війська Дієвої армії УНР захопили 28 гармат, 32000 гарматних набоїв, 48 кулеметів і 5000 рушниць та 2000000 набоїв, 4000 возів з одягом, взуттям та іншим майном, та ще й 10000000 рублів [15, с. 248]. Виконуючи наказ Головного Отамана, армія УНР Зимового походу 5 травня 1920 р. була передислокована у напрямку Ямполя для прориву і негайного об'єднання з фронтом Головного Отамана військ УНР. Вислані кінні відділи зустрілися з частинами полковника Удовиченка. Учасники Зимового походу 6 травня 1920 року об'єдналися з іншими українськими частинами, які у союзі з поляками прямували на Київ [16, с. 117]. Бойовий склад Дієвої армії УНР Зимового походу на 6 травня 1920 р. налічував 2100 багнетів та 580 шабель. Керівництво в ній складали 2 генерали, 21 начальник окремих частин, 44 сотники, 121 молодших старшин та 20 урядовців [19, арк.478].

За оцінками воєнних істориків перший Зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду Української національної революції в 1917-1921 pp., під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами. За весь рейд було пройдено 2500 км"проведено більше 50-ти успішних боїв.

В.Ї. Пкварець вважає, що "Зимовий рейд армії УНР захопив територію 9-ти з 19 районів сучасної Миколаївської області. Армія УНР здолала шлях з боями її територією по тилах червоних і денікінців, близько 300 кілометрів, від Казанки, Нового Бугу, Баштанки, через Вознесенськ, Веселинове, Врадіївку і Криве Озеро та далі на Одещину і Вінниччину. Частина цієї Армії УНР одночасно рейдувала з-під Умані на тепер кіровоградську Тишківку, потім - Первомайщина і Братський район, затим - вихід на Вознесенськ, згодом відхід через північно-західні райони Миколаївщини, Одещину і Кіровоградщину та об'єднання на Вінниччині (Тульчин - Крижопіль - Томашпіль - Ямпіль) з основними силами Республіканської армії Головного отамана С. Петлюри в його поході разом із польським військом Ю. Пілсудського на Київ" [20, с. 74-75].

Це є важливим моментом в контексті нашого дослідження, щодо перебування Ю. Тютюнника на Миколаївщині. Він використав знання місцевості при проведенні бойових операцій в березні-квітні 1920 р. при зайнятті Ольвіополя [21, арк.61-62]і Вознесенська, операцій в районі Кривого Озера [21, арк.66], переправ через річки Південний Буг і Синюху, які сильно розлились [21, арк.69]. Зайняття Вознесенська відбувалося з боку Булгарки [21, арк.92]16 квітня 1920 р. після впертих боїв [21, арк.94].

В подальшому військові операції проводилися на Одещині. 21 квітня генерал М.Омелянович-Павленко віддав наказ одночасно захопити Балту і Бірзулу. Виконання цього завдання було покладене на Київську дивізію Ю. Тютюнника та повстанське з'єднання С. Заболотного. Частини Ю. Тютюнника та С. Заболотного 23 квітня оволоділи Бірзулою і Балтою. В Балті до них долучилась технічна галицька сотня (170 чоловік), яку червоні безуспішно намагались роззброїти. Під час бою в місті виникла пожежа. Воїни Армії УНР під керівництвом коменданта Балти підполковника Добротворського локалізували пожежу і рятували майно місцевого єврейського населення Також українські військовослужбовці провели в Балті розстріли мародерів [18, с. 69]. Отаман Заболотний активно діяв на території Миколаївщини в районі Ольвіополя та Полтавки-Баштанки [22, арк.266].

24 квітня 1920 року червоні війська повели контрнаступ на Балту. Дивізія Ю. Тютюнника відійшла у район сіл Сінна, Козацьке і Кринички. Захищати Балту залишились повстанці С. Заболотного чисельністю до 1000 бійців, які зав'язали бої з червоними військами. 5-й піхотний, 3-й кінний полки і повстанці перейшли у контрнаступ і червоні відійшли у бік станції Борщі. Повстанці та петлюрівці захопили 2 гармати, З кулемети та велику кількість набоїв. Тим часом кінний полк Чорних Запорожців і Чорноморський полк (у складі військового з'єднання Армії УНР М.Омеляновича-Павленка його стали називати "Чорноморський партизанський полк") завдали ударів по відступаючих червоних частинах [16, с. 20]. Червоні війська різними напрямами відійшли до станції Бірзула і Слобідка. Ініціатива знову перейшла до рук Армії УНР та повстанців.

Запеклі бої в районі Ананьева, Бірзули і Балти позбавили 14-у червону армію, що діяла на вінницькому напрямі можливості використати найважливіші магістралі Жмеринка-Одеса та Бірзула-3нам'янка [23, с. 51].

24 квітня у селі Познанка (20 км. на схід від Балти) відбулась нарада командирів військових частин Армії УНР і повстанських отаманів для обговорення плану подальших дій. Ю. Тютюнник згадував: "Одеса, Миколаїв, Херсон тягли нас на південь. Опанування узбережжям Чорного моря розкривало перед нами широкі політичні перспективи і давало великі економічні вигоди. Всі дані промовляли за те, що захопити Південь не буде важко для нас. Правда був ризик, що росіяни намагатимуться скинути нас у море, але де не було ризика?" [18, с. 65].

Учасники Першого Зимового походу були нагороджені Залізним Хрестом і називалися "Лицарями Ордену Залізного Хреста". Нагороду було затверджено наказом Головної команди Війська і Флоту УНР від 19 жовтня 1920 р. за підписом С. Петлюри. Знак ордена під №1 одержав генерал М.Омелянович-Павленко, №2 - начальник штабу походу генерал Ю. Тютюнник, №3 - командир 2-ї Волинської дивізії генерал О. Загродський. Всього нагороджених було близько 3-4 тисяч бійців Армії УНР. Нагороди виготовили в березні-квітні 1921 року у Варшаві, а у Львові - жовто-блакитні муарові стрічки [24].

З припиненням у листопаді 1920 р. на території України регулярних військових дій громадянська війна на цьому фактично не закінчилася, бо продовжувало боротьбу повстале селянство. Французький дослідник А. Безансон зазначав, що "за своїм розмахом і небезпекою для більшовицької влади селянська війна була більш масовою і загальнонародною, ніж війна громадянська" [25, с. 129]. Американський історик А. Граціозі вказував на хронологічні рамки війни більшовиків проти селян. Перша фаза: 1918-1922, друга - 1928-1933 рр. [26, с. 5].

Як відомо, будь-який суспільний рух повинен мати певне ідеологічне забарвлення. В Україні воно мало два відтінки і досить чітко локалізувалося географічно. На Півдні та частині Лівобережжя діяли загони, які використовували анархо-комуністичні ідеї. На решті території боролися повстанські загони, об'єднані національними гаслами. Таке розмежування зумовлювалося перш за все обставинами попереднього розвитку У країни. Оскільки якраз на Півдні України формувався промисловий пролетаріат (хоча ще й тісно пов'язаний з селом), то тут ідеї комунізму в усіх його різновидах знайшли широке розповсюдження і були взяті на озброєння повсталими. Вони групувалися навколо імені "батька" Махна, і тому цей рух отримав назву "махновщини".

Повстанський рух охопив всю У країну, тому важко чітко визначити райони найбільшої активності. Проте вважаємо, що високим рівнем організованості і масовості повстань вирізнявся Південь, так як Правобережна У країна і Лівобережна були позбавлені загальновизнаного лідера повсталого селянства (хоча майже всі вони на словах визнавали зверхність С. Петлюри). На півдні та південному сході України склалася парадоксальна ситуація, коли ідеї комунізму - анархізму були взяті на озброєння селянами, які виступали проти влади, що теж несла комуністичні гасла. Найбільш колоритною фігурою тут був "батько" Махно. А оскільки саме навколо нього згрупувалася основна маса повстанців, селянський рух в цьому регіоні отримав назву "анархо-махновщини" [27, с. 134].

Не менш складними є питання про напрями і типологію повстанських загонів першої половини 20-х pp. XX ст.

У доповіді від 9 лютого 1921 р. С. Каменев повідомляв Л.Троцькому, що існує "бандитизм" трьох видів:

• Організоване повстанство, де повстанці користуються активною підтримкою місцевого населення і можуть привернути на свій бік тисячі бійців, якщо дозволить ситуація.

• Велика кількість малих та великих банд по всій країні, які зв'язані з місцевим населенням, але не користуються його активною підтримкою.

• Кримінальний бандитизм в повному розумінні цього слова, придушення якого рішуче підтримується самими селянами [26, с. 31].

До першого виду слід віднести махновщину (Південна У країна і частина Лівобережжя), петлюрівщину (Правобережжя і частково Лівобережна Україна), а також "зелений" партизанський рух (східне узбережжя Чорного моря і Крим, які навесні 1921 р. все ще частково контролювалися повсталими селянами) [28, с. 128]. Не випадково зведення тих років рясніють повідомленнями: "Селянство озброєне поголовно... Бандитизм росте. Великий відсоток селян налаштований пропетлюровськи або анархічно" [29, с. 132].

У 1921 р. почалася одна з наймогутніших криз більшовицької влади, яка назавжди змусила їх відмовитися від крайнощів воєнно-комуністичної моделі соціалізму та піти на тимчасову лібералізацію соціально-економічної і національно-державної політики. Однією з найважливіших ланок цієї кризи був повстанський рух в У країні, нова хвиля якого почалася навесні 1921 р. Командуючий збройними силами У країни та Криму М.Фрунзе визнав: "Бандитизм на Україні є лихом державним, щоденні розгроми радянських установ, залізничних станцій, телеграфних контор, пограбування складів та заводів і десятки безглуздих жертв до цього часу є головним гальмом у відновленні нормального життя у країні". До 1 квітня 1921 р. на обліку розвідки штабу збройних сил України та Криму стояло 102 загони чисельністю від 20 до 400-500 чоловік у кожному, в окремих до 800, окремо діяла армія Н.Махна. У багатьох районах У CPP ревкоми та ради існували лише номінально і перебували під впливом того чи іншого отамана або ж цілих підпільних організацій. На протязі трьох років, з 1921 по 1923, комуністи села жили у стані облоги [30, с. 9-11].

Україна була переважно аграрною країною, а українці - селянською нацією. Одночасно найбільш слабкою ланкою "воєнного комунізму" був аграрний сектор, де зберігалися залишки індивідуальної власності, а селяни чинили запеклий опір комуністичній експлуатації у вигляді продрозкладки. Тому, починаючи з 1919 p., український селянський повстанський рух став авангардом боротьби проти комуністичного різновиду тоталітаризму.

Ключовими поняттями багатьох історіографічних концепцій українського повстанства є "петлюрівщина" і "отаманщина". В радянській історіографії термін "петлюрівщина" розумівся як форма "українського бонапартизму", символ зради соціалістичного ідеалу заради національного, зрадницького союзу з поляками тощо. У закордонній українській історіографії "петлюрівщина", навпаки, розумілася як символ незламної, найбільш послідовної національно-визвольної боротьби. Проте, на нашу думку, цей термін, як і відповідне явище, набагато ширше, особливо зважаючи нате, що поняття "петлюрівщина", як і колись "мазепинство", стало частиною національного міфу, а отже, почало відриватись від конкретно-історичної основи.

Не менш складне і поняття "отаманщина". Взагалі, у загальноприйнятому розумінні отаманщини робився наголос на особистісному моменті. Проте, на нашу думку, отаманщина відображала не стільки боротьбу особистостей, скільки складність, суперечливість ситуації та особистих пошуків виходу з неї. В цьому контексті існував конфлікт між Ю. Тютюнником і С. Петлюрою.

Центральні фігури цього протистояння: С. Петлюра, Ю. Тютюнник та Є. Коновалець, уособлювали різні концепції подальшої визвольної боротьби. Петлюра тримався за союз з поляками. Tютюнник, не довіряючи полякам, прагнув спиратися на власні сили, тобто на Армію УНР всередині Польщі, і на населення Наддніпрянщини. Коновалець вів боротьбу як проти поляків, так і проти більшовиків.

Соціальною базою отаманщини була сільська інтелігенція: вчителі, священики, старшини. Саме ця верства отаманщини в 1921-1923 рр. перетворилася на провідників визвольної боротьби. Вона була найближче до народу, отримала досвід боротьби, позбулася багатьох ілюзій, загартувалася. Її діяльність впливала на психологію мас, актуалізувала в ній елемент "нескореності". На нашу думку, саме отаманщина, що у 1922-1923 рр. "розчинилась" у масах, стала чинником подальшого розвитку національної самосвідомості, головним елементом формування модерної нації.

Досвід боротьби змушував отаманщину змінюватись, ставати згуртованою, прагнути до централізації, про що свідчать успішні централізаторські дії ПП Штабу. Отаманщина перетворилася на своєрідний "орден" борців, що, за свідченням Т. Бульби-Боровця, прямо і опосередковано впливав на формування УВО-ОУН-УПА та ідеологію революційного націоналізму [31, с. 20-23]. Отамани поступово позбувалися тієї "безмежної довірливості", "поступливості" і "відсутності усвідомлення в потребі постійної міцної згуртованості усіх членів держави", які Л.Троцький радив використовувати більшовицьким агітаторам [32]. Пріоритетами нової ідеології отаманщини стала національно-державна ідея, запекле протистояння комунізму.

На нашу думку, повстанство і отаманщина, як історичні явища, можуть слугувати ілюстрацією до основних положень історіософії М.Грушевського: пріоритету народних мас, "національної самооборони" та виростання політично-державного устрою на народному ґрунті [33]. На останньому етапі визвольних змагань імпульс державотворення виразно йшов "знизу". Яскравими прикладами були Висунська народна республіка, Баштанська республіка та Холодноярська повстанська республіка.

У січні 1921 року при Головній Команді військ УНР заснували Партизансько-Повстанський Штаб, завданням якого було підготувати загальне повстання в У країні проти окупаційного московсько-більшовицького режиму. Справу підготовки до походу в Україну

С. Петлюра доручив генерал-хорунжему Ю. Тютюннику. Підготовка рейду в Україну здійснювалась в координації з II Відділом Генерального штабу Польського Війська. Поляки, зокрема:

а) погодилися на організацію Головного Повстанського штабу у Львові;

б) зобов'язалися постачати необхідні засоби для штабу та його станиць, через які переходитимуть посланці в Україну;

в) дозволяли використовувати інтернованих старшин та козаків як посланців в Україну;

г) обіцяли видавати документи на безкоштовний переїзд залізницею для службовців Штабу.

Одночасно поляки випустили 2000 інтернованих старшин і козаків, які на добровільній основі погодилися повернутися в Україну для продовження боротьби з більшовиками [34].

Першою виступила Подільська група підполковника Палія. 25 жовтня вона перетнула радянський кордон в районі Гусятина і з безперервними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти, повертаючи на північ у Житомирський і Коростенський повіти, а потім - на південний схід, на м. Малин та с. Бородянку. Але їй не вдалося з'єднатися з Волинською групою для спільних операцій, хоч і сходились вони з протилежних боків в одному бою з більшовиками під с. Леонівкою, не знаючи про це самі. Цей прикрий факт мав фатальні наслідки, особливо для Волинської групи. 17 листопада Подільська група доходить до сіл Гута Катюжанська та Вахівка під Києвом, але змушена була повернутися на захід і 6 грудня перейти польський кордон, пройшовши шлях біля 700 км. Командування оцінило цей рейд як визначний воєнний подвиг.

Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Ю. Тютюнника. Але, перейшовши 19 листопада 1921 р. з околиць Бендер на радянську територію, вона зіткнулася з переважаючими силами ворога і після кількаденних виснажливих боїв, зазнавши чималих втрат, змушена була відійти на територію Румунії.

Повстанський загін генерала В. Нельговського, що перейшов в Україну ще в ніч з 19 на 20 вересня 1921 p., мав завдання налагодити зв'язок між Волинською групою Tютюнника і повстанськими загонами Волині. Діючи у складних умовах ворожого переслідування, що скеровувалось діючим в загоні агентом, загін втратив зв'язок зі штабом і не зміг виконати завдання, а з боями і великими втратами відступив за кордон. Самостійно діяв також загін Гопанчука, який мав зв'язатися з поодинокими повстанськими загонами і підіймати місцеве населення на боротьбу. Загін пробився на Шепетівку, пройшов міста Славуту, Полонне та Брусилів і 24 листопада дійшов до села Гурівщина, що на Житомирському шляху в 25 км. від Києва, маючи намір об'єднатися з головними силами [35].

Головна Волинська група під командуванням Ю. Тютюнника перейшовши кордон в ніч на 4 листопада 1921 p., 7 листопада здобула Коростень. Однак втримати місто не вдалося. Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід - на Київщину. Набагато сильніший ворог скрізь чекав на них - на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. Як свідчать учасники рейду: "Не було дня, майже не було години, щоб не було бою. Якщо не більші маневрові бої з частинами Червоної армії, то дрібні сутички з окремими відділами чону, чека, міліції" [36, с. 127]. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Г. Котовського. Втративши надію об'єднатися з Подільською групою Палія і не відшукавши загону В. Нельговського, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, вирішив повернути назад до кордону. Було неможливо відірватися від кінноти ворога, а до того ж в кожному селі були червоні відділи і треба було пробивати собі шлях з боями. Як згадує Р. Сушко: "План, рішучість, хоробрість, консеквентність - все було, але був масово міцніший ворог, а що найголовніше - він вже чекав на нас" [37, с. 127]. Постійний ворожий натиск, безперестанні бої без сну і відпочинку, голод, сильні морози, бездоріжжя, перевтома виснажували напівроздягнуте, майже беззбройне українське військо. Лише фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови.

15 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 бійців загинуло, понад 500 потрапили в полон, 359 із яких більшовики розстріляли. Лише штабній групі з частиною поранених, загальною кількістю до 100 осіб вдалося відірватися від переслідування і 20 листопада 1921 р. перейти кордон.

Відтак, похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Намір підняти загальноукраїнське збройне повстання на повалення окупаційного режиму в Україні закінчився невдачею.

Відносно деяких причин поразки рейду і досі не має повної ясності. Так, важко однозначно визначитись, з якої причини і з чиєї вини весь час переносився початок рейду. Головними винуватцями здебільшого вважали поляків, і тільки іноді брали до уваги позицію самого Ю. Тютюнника. Непевна позиція польської влади, на нашу думку, пояснювалася досить гострою боротьбою різних політичних сил Польщі.

Суперечлива ситуація склалася і з питанням, хто винний у тому, що Українська Армія не отримала обіцяного матеріального забезпечення. З одного боку багато фактів свідчить про те, що певні польські кола зайняли провокаційну позицію. З іншого боку є певні підстави припускати, що зброю та одяг Повстанська Армія не отримала із-за інтриг у вищому керівництві УНР.

Так чи інакше, обидва, і Ю. Тютюнник, і С. Петлюра, помилилися в своїх розрахунках. Вони вважали, що рейд підніме бойовий дух у таборах і у повстанців. Але він привів до краху останніх надій, майже повної деморалізації повстанства. Вже в 1921 р. Листопадовий Рейд сприймався як останній трагічний акорд повстанської боротьби. Він довершив руйнування повстанських сил, дискредитував саму ідею виступу з-за кордону залишків Української Армії.

З іншого боку, Листопадовий Рейд мав значний резонанс у політичних і громадських колах Заходу. З'явилася низка публікацій аналітичного характеру, де зверталася увага на про національний характер і значення повстанського руху. Проте, після поразки рейду, почала домінувати думка про повстанство як дестабілізуючий чинник [38, с. 17].

Після Листопадового Рейду більшовики почали пильно слідкували за тим, що коїться за кордоном, особливо в місцях, де проживала велика кількість українських емігрантів. Тому в архівах збереглося чимало документів, в яких зафіксовані відомості закордонної більшовицької агентури. У січні 1922 p., коли фінські загони напали на територію Карелії, а залишки Колчаківської армії виступили на Далекому Сході, більшовики чекали нападу петлюрівських та білогвардійських організацій з території Польщі та Румунії. В цей час радянські таємні зведення були переповнені відомостями про концентрацію петлюрівських, денікінських та врангелівських загонів на кордоні з Радянською Україною.

Так, у січні інформатори повідомляли про перебування в районі Львів-Тернополь загону в 1500 чоловік під командою Ю. Тютюнника, що нібито планував рухатись в Проскурівському напрямку. Одночасно, в районі Бендер концентрувалися загони А. Гулого-Гуленка, загальною чисельністю, нібито, до 10 тис. чоловік з артилерією. Більшовики чекали, що петлюрівці перейдуть кордон в тих же пунктах, що і в жовтні - листопаді 1921 р. (Гусятин, Проскурів, Тирасполь) [39, арк.21-22].

За відомостями Наркомінсправ в петлюрівських колах на той час панував погляд, що виступ Ю. Тютюнника не носив характеру регулярного бою і міг лише зміцнити в окремих районах повстанські загони і затримати їх там до весни, коли планувалося почати регулярне завоювання України. Готуючись до цього повстання, що повинно було початися в лютому або березні, петлюрівські агенти укладали договори з німецькими фірмами на поставку військам УНР обмундирування і спорядження. У розробці плану повстання брали участь польські та французькі офіцери. На початку повстання партизанські відділи повинні були розбитися на невеличкі загони і відтягнути сили Червоної армії в такі місця, де регулярні частини УНР не з'являться. Підпільні агенти повинні вести серед червоноармійців агітацію. Організатори розраховували на допомогу з боку польських і румунських військ. Перебіжчик, що втік із табору інтернованих у грудні І921 p., повідомив про активну підготовку до виступу, план якого приховувався навіть від офіцерів. Великі надії покладалися на кінноту [39, арк.68].

Важко сказати наскільки всі наведені повідомлення відповідали дійсності. Але частина їх підтверджується в автобіографії Ю. Тютюнника, який вказував, що навесні 1922 р. у петлюрівських колах виник проект нового польсько-українського походу, під час якого Петлюра розраховував виступити на чолі інтернованих частин. Обговорювалася можливість окупації поляками Правобережної У країни на невизначений час. У цьому напрямку була поведена відповідна агітація серед еміграції і закулісні переговори з пілсудчиками" [40, с. 49-50].

Так чи інакше, але в наведених відомостях безумовно знайшли відображення два явища. По-перше, Листопадовий Рейд, незважаючи на поразку, нагнав певного страху на більшовиків. Тому їх агенти, що проґавили початок рейду, тепер ретельно придивлялися до всього підозрілого, чатуючи небезпеку там, де її, скоріш за все, не було. По-друге, петлюрівське командування та Ю. Тютюнник все-таки не залишали надії організувати новий похід і повстання в Україні, і робили в цьому напрямку певні кроки. Так, після рейду Ю. Тютюнник запропонував план реорганізації ПП Штабу та всієї повстанської справи, за яким під його керівництвом повинні були об'єднатися всі підпільно-партизанські організації та закордонні збройні формування, зібрані у єдину армію. Сам ПП Штаб Ю. Тютюнник хотів перевести до Румунії [41, с. 11].

Очевидно, під впливом загибелі Ю. Отмарштайна, Ю. Тютюнник остаточно розірвав свої відносини з поляками та С. Петлюрою, але повстанської діяльності не покинув. Відтепер, він прагнув створити дві незалежні українські повстанські організації, одна повинна була вести боротьбу проти поляків у Галичині, інша - проти більшовиків. Галицькими справами безпосередньо займався Добротворський, який мав у своєму розпорядженні кілька десятків помічників і, очевидно, співпрацював з У BO. В 1922 р. вони підпалили кілька польських маєтків, знищували комунікації, здійснювали політичний терор під час виборів до сейму.

Піднесення повстанської діяльності в Галичині супроводжувалося занепадом її на території УСРР. Створені в 1921 р. повстанські осередки були майже повністю ліквідовані. Нових організацій було значно менше і лише частина з них підтримувала зв'язки з Ю. Тютюнником, бо серед повстанців ширилися чутки, що він давно вже обплутаний павутинням чекістської змови. Посилати через кордон своїх людей Ю. Тютюнник вважав недоцільним, бо хотів використовувати їх для боротьби в Польщі. Очевидно, саме тому він так легко повірив у відомості про Всеукраїнську Військову Раду, яка, за його задумом, повинна була стати центром повстанської боротьби в Радянській Україні [40, с. 53-54].

Після того як Ю. Тютюнник перестав мати контакт з Польським генштабом, з боку останнього неодноразово робилися спроби не випустити його з-під свого впливу. Фльорек навіть пропонував Ю. Тютюннику вести повстанську справу самостійно, без С. Петлюри. Восени 1922 р. до Ю. Тютюнника у Львів приїхав полковник із французької місії, що обговорював з ним план створення єдиного протибільшовицького фронту. З тієї ж метою і приблизно тоді до нього приїжджав від російських монархістів (група Кирила Володимировича) князь Хованський (псевдонім Лєснобродський) та французький консул з Черновиць [42, с. 95].

Водночас, поляки для продовження повстанської справи в Радянській Україні хотіли використати працівників ПП Штабу. Спочатку вони марно намагалися перевербувати співробітників Пресово-Інформаційного Бюро у Львові, потім скоротили його склад до трьох чоловік, а згодом взагалі ліквідували. Використати залишки апарату ПП Штабу намагався польський офіцер Шолін (Добровольський). Свою роботу він почав від імені Ю. Тютюнника та за допомогою IV експозитури в Кракові. Але Ю. Тютюнник у червні 1922 р. дізнався про діяльність Добровольського і заборонив своїм людям співпрацювати з ним. Продовжувала повстанську діяльність V експозитура у Львові, яка, не організовуючи повстанського центру, підтримувала грошовими субсидіями українські організації та партизанських отаманів, зокрема, Орла-Гальчевського [40, с. 53].

Частину свого часу Ю. Тютюнник витрачав на літературні вправи. Під псевдо Г. Юртик він публікував спогади у журналі "Заграва" [43, с. 92-107] та під своїм ім'ям написав книжку "Зимовий похід 1918-1919 рр." [22, арк. 22-175].

В середині літа 1922 р. до Холодного Яру приїхали уповноважені представники від Уряду УНР та Штабу Армії, серед яких був полковник Бойко. На нараді Бойко повідомив, що Уряд УНР не має підтримки Польщі чи інших країн. Тому він закликає повстанців припинити дії, самоліквідуватися та перейти до громадської праці. Хто хоче, може перебратися до Польщі, Румунії, взагалі на Захід, де отримає допомогу від Уряду УНР [44, с. 196-198].

Не виключена можливість, що Бойко виступав на нараді за дорученням ЧК, а не українського уряду. Таку думку висловив у своїх спогадах отаман Гонта-Лютий, вказуючи, до речі, що цих уповноважених ніхто з повстанців не знав, вони мали тільки особисті посвідки. Після наради Гонта вирішив залишитись в Звенигородщині. Отаман Чорнота (Деркач) залишився в Холодному Яру. Хмара розділився з Завгороднім, зібрав навколо себе тих, що вирішили самоліквідуватися, видав посвідки, гроші та спрямував хлопців, переодягнених у цивільне, до Херсону, Миколаєва, Харкова та інших міст, де вже були свої люди.

Завгородній зібрав козаків і вирушив до кордону. Але прикордонна смуга на той час добре охоронялась. Повстанці дійшли до Бугу, перейшли його і попрямували лівіше Вапнярки. В цей час вони дізналися, що якщо кордон перейде вся група, то поляки її інтернують. Щоб уникнути цього, партизани почали перебиратися невеликими групами по 5-10 осіб. Кілька таких груп перейшло, але загін почали оточувати червоні, відбулися бої з великими втратами. Вирішено було повертатися назад [45, с. 223-224,228-229].

Повернувшись, Завгородній продовжував активно діяти аж до вересня 1922 p., коли був арештований разом із багатьма іншими холодноярськими отаманами на організованому чекістами "повстанському" з'їзді в Звенигородці. Арешт Завгороднього - результат широкомасштабної акції ЧК. Зрозумівши, що у відкритому бою знищити повстанців надзвичайно важко, що в амністію вони вже не вірять, більшовики вирішили вести боротьбу шляхом створення фіктивних повстанських організацій для виявлення і знищення активних або потенційних ворогів радянської влади.

Для здійснення цього плану була заснована "Чорноморська повстанська група", що прагнула об'єднати всі повстанські загони і осередки Одеської, Миколаївської, Катеринославської та Кременчуцької губерній. Очолив "групу" зрадник - колишній полковник генштабу Армії УНР Трофименко, він же Гамалія, начальником штабу став чекіст, сотник Завірюха. Штаб випустив низку наказів. Згідно з наказом № 10 на 30 вересня було призначено повстанський з'їзд для вирішення плану подальшої боротьби (чи починати повстання в місцях своїх дій, чи концентруватися у прикордонній смузі). Місцем з'їзду було призначено Звенигородку. На ньому наказано бути всім командирам дивізій, полків, всім головам повстанкомів [45, с. 232].