Філософські ідеї в творчості В. Винниченка та українське суспільство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософські ідеї в творчості В. Винниченка та українське суспільство

Чорний В.С.

Серед діячів XX ст., які радикально вплинули на генезис України, чи не найсуперечливішою є постать письменника, публіциста, мислителя, політичного і громадського діяча В. Винниченка. На Батьківщині його діяльність та наукова спадщина аж до початку 90-х років минулого століття практично не досліджувалися, а у зарубіжних виданнях (Д. Дорошенко, Г. Костюк, І. Мазепа, С. Погорілий, О.Шульга та інші) його філософські та соціально-політичні погляди отримували різні, нерідко протилежні оцінки, ставали об'єктом гострої наукової дискусії. Відомо, наприклад, що творчість В. Винниченка високо оцінювали такі корифеї української культури, як М. Коцюбинський, І. Франко та Л. Українка [9,341]. Разом з тим досить критично до філософських і соціальних концепцій мислителя та їхньої реалізації у практичній діяльності ставилися С. Єфремов та Д. Донцов. Зокрема, останній відносив В. Винниченка, як і більшість демократів часів української революції 1917-1920 років, до "апостолів черні", що байдуже ставилися до кардинального питання влади [1,49], "свідомо й умисно відверталися від наших великих історичних традицій" [1,54], відверто називав його "попихачем більшовизму" [1,42]. У сучасній Україні ставлення до В. Винниченка теж неоднозначне: з одного боку, суцільний позитив разом з дифірамбами у його непогрішимості, а з іншого безжальна критика з намаганням перекласти на нього усі прорахунки за поразку національно-визвольних змагань 1917-1920 років. Насправді ж В. Винниченко був складною і суперечливою особистістю, світогляд якої на життєвому шляху пройшов через низку драматичних та навіть трагічних випробувань.

В. Винниченко народився 28 липня 1880 року Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоград) у робітничо-селянській родині. Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала трьох дітей: Андрія, Марію та Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир. У народній школі Володимир звернув на себе увагу неабиякими здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб вони продовжували освіту дитини. Незважаючи на важке матеріальне становище родини, після випуску зі школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії, проте він не закінчив її, оскільки необхідно було добувати якісь кошти на прожиття. До того ж у старших класах гімназії він був членом революційної організації, писав революційну поему, за яку одержав тиждень "карцеру", і, зрештою, його виключили з гімназії. У 1900 році у Златополі В. Винниченко екстерном склав іспити за середню школу. Незважаючи на виразне небажання вчителів видати учневі атестат зрілості, під тиском директора гімназії здібний юнак одержав його. Наступного року він поступив на юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію "Студентська громада". Був ув'язнений як член місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Через кілька місяців В. Винниченка випустили "на поруки" за браком офіційних доказів у "злочинній діяльності", але виключили з університету й виселили з Києва без права жити по великих містах. Восени 1902 року, через виключення з числа студентів, В. Винниченка позбавлено права на відстрочку від військової служби й забрано у солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, оскільки влада, боячись революційного впливу на військовиків, тримала В. Винниченка під арештом. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з казарми і працював серед київського пролетаріату. Цю діяльність було викрито, В. Винниченко мав бути покараний. Довідавшись від товаришів, що готується арешт, він самовільно покинув військову службу і втік до Галичини. Там В. Винниченко працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально приїздив до України. У 1903 році при перевезенні нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні В. Винниченка знову заарештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений до військової в'язниці Київська фортеця. За пропаганду серед війська та за дезертирство В. Винниченка мали засудити до військової каторги, а за суто політичне правопорушення провіз нелегальної літератури він мав бути засуджений окремо. Після півторарічного перебування у фортеці його звільнила перша російська революція 1905 року (В. Винниченка звільнено з ув'язнення через проголошену амністію) [2,112-114].

З перших днів встановлення Центральної Ради В. Винниченко перебуває серед активних її членів, спочатку як заступник голови Центральної Ради, а з червня 1917 року він очолює Генеральний секретаріат виконавчий орган Центральної Ради і виконує обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Після встановлення в Україні радянської влади у 1919 році емігрує за кордон, до Австрії, де організовує закордонну групу українських комуністів, мріючи про повернення в Україну. Заявивши про свою готовність служити радянській владі, В. Винниченко отримує дозвіл повернутися в Україну, але згодом, не знайшовши спільної мови з високим партійним керівництвом, він назавжди виїжджає за кордон. Залишивши політичну діяльність, В. Винниченко зосереджується на літературі, мистецтві, науці та філософії.

Філософські та соціологічні погляди В. Винниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник "Відродження нації", романах "Записки кирпатого Мефістофеля", "Рівновага", "Божки", "Сонячна машина", "Заповіт борцям за визволення", "Чесність з собою", "Великий Молох", "Нова заповідь", "Щастя", "Листи до юнака", "Конкордизм" тощо [3,412-414]. винниченко світогляд творчість суспільство

Аналіз наукового доробку В. Винниченка дозволяє виділити незмінно центральні теми його філософської та соціально-політичної творчості. Вони пов'язані з боротьбою за державність України, утвердженням її національної незалежності, "всебічним визволенням" (соціальним, національним, політичним, моральним, культурним), проблемами суспільного розвитку, сенсу цивілізації, єднання з природою, а також з такими морально-естетичними проблемами, як сенс життя людини, щастя, краса, мораль тощо. Концепція українського відродження передбачала реалізацію двох взаємопов'язаних завдань: досягнення у тій чи тій формі національної державності та просування українського народу шляхом соціалістичної революції. Еволюція поглядів В. Винниченка з проблеми національного визволення полягала у тому, що на початку революції він прагнув будувати вільну Україну у братській спілці з оновленою Росією, але, розчарувавшись у російській революційній демократії за її негативне ставлення до українських визвольних змагань, В. Винниченко дійшов до ідеї самостійної України. Світоглядна еволюція засвідчує й розчарування В. Винниченка на початку 30-х років XX ст. у революційних засобах досягнення національної та соціальної свободи, що яскраво проявилося у концепціях конкордизму та колектрокатії співзвучних з ідеями Дж. Гелбрейта, П. Сорокіна та Р. Арона.

Засадничим для В. Винниченка є переконання, згідно з яким справжнім спрямуванням філософського пошуку загалом має стати обґрунтування шляхів, що приведуть до щасливого життя людей. Актуальність філософії щастя зумовлена тим, що впродовж усієї попередньої історії людство так і не змогло виробити продуктивної програми боротьби з нещастям та визначити способи побудови щасливого життя. Виходячи з цього "конкордизм є система метод і правил боротьби з нещастям, яке панує над людством протягом величезної частини його історії" [4,245]. Звичайно, що завдання боротьби з нещастям надихало багатьох філософів та громадсько-політичних діячів. Проте між їхніми поглядами та конкордизмом існувала "ґрунтовна різниця", яка полягала у відмінному розумінні походження і суті нещастя. Усі вони так чи так спиралися на підхід до проблеми, що була вироблена у межах релігії як "першої філософської та соціально-політичної системи людства". Сутність цього підходу полягала у тому, що причиною людських нещасть є їхня гріховна зіпсованість, недотримання Божих заповідей. Власне аналогічним є розуміння й прихильників різноманітних систем комунізму, соціалізму, лібералізму, націоналізму, демократизму тощо, які вважають себе антирелігійними. Адже й вони "причину нещастя покладають, по суті й головним чином, у злій моральності певних груп людства царів, королів, патріярхів, феодалів, капіталістів і т. д." [4,245].

Конкордизм відкидає таку позицію й обґрунтовує відмінну, спираючись на яку він і прагне дати відповідь на питання: "Звідки пішло нещастя людства? Яка була причина його? Чи було коли-небудь у нього щастя? А коли не було, то чи варто, чи можна шукати його? І коли можна і варто, то якими способами?" [4,245]. Щоб відповісти на ці питання, треба насамперед з'ясувати, що ж таке щастя, яке становить сенс і мету людського існування. У "Щоденнику" від 3 липня 1918 р. В. Винниченко дає йому таке визначення: "почування повноти гармонії усіх сил, прагнення жити і у самому процесі життя мати найвищу вичерпуючу сатисфакцію. Цю форму можна позначити одним поняттям щастя." [5,288-289]. Тут же він розкриває й способи досягнення цієї мети: "Способами досягнення у різних індивідумів, різних груп, народів, і в різні епохи служать різні засоби: релігія, влада, багатство, наука, кохання. любов, мистецтво... і що складніше життя, що більше факторів впливає на гармонію сил людини, то труднішим стає "щастя" [5,288-289]. Як людина, що багато бачила у своєму житті, В. Винниченко слушно зауважує, що щастя є здатністю бачити свою власну радість нібито збоку [5,110].

Головною перепоною на шляху досягнення щастя є соціально-економічна нерівність, яка від споконвіку панує у людському житті. Виходячи з цього, для В.Винниченка як переконаного соціаліста неприйнятні ні капіталізм у його західному варіанті, що передбачає панування приватної власності та заснованої на цьому нерівності, ні радянський державний капіталізм чи соціалізм "криваво-революційний спосіб будування щастя". Адже здійснена в СРСР заміна "приватного капіталізму державним" не знищила, на його думку, причин соціальної нерівності. "...Під перефарбованою шкаралупою лишаються всі сутні риси капіталізму робітнича надвартість, визиск, нерівність, панування, неекономність, нерентабельність, марнотратство і таке інше..." [4,246]. Збереглася й національна нерівність "за "Союзом" немов би вільних, незалежних національних республік виростає все та сама Росія, стара, "єдина неподільна" "тюрма народів" [4, 246].

Реальний вихід з існуючої ситуації В. Винниченко вбачає в утвердженні колективної власності, яка повинна прийти на зміну приватній чи державній: "Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективу. Ще простіше... : організація кооперативів, продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства" [4,246]. На його думку, встановлення ладу "колектократії" неможливе за сучасних умов шляхом революції, що приховує загрозу перерости у світову війну, у якій може загинути усе людство. В. Винниченко застерігав, що внаслідок можливості атомної війни між США та Радянським Союзом може статися повне знищення західної цивілізації, і тому пропонував повне роззброєння усіх націй світу під егідою ООН.

Таким чином, лише усунення будь-яких форм найманої праці, встановлення нової форми соціальних відносин, яка отримала назву "колектократія" (дослівно влада колективу), зможе забезпечити остаточне усунення загрози війни. Нова світова система, за В. Винниченком, повинна взяти на озброєння гасло: "Планета без наймита!".

У зв'язку з цим особливої ваги набуває утвердження відповідної моралі конкордизму (від лат. concordia погодження, згода), яка носить колективістський характер і дає змогу позбутися егоїстичних рис, що є підґрунтям нерівності як моральної хвороби людства. Саме гіпертрофія егоїзму, породжена біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжували виникнення людини, і закріплена релігією, яка є "одна з форм загальної хвороби розладу сил", й веде до нерівності, розладу, породжуючи нещастя, що супроводжують людство упродовж усієї його історії. Ця смертельна хвороба, яка нищить людину зсередини у В. Винниченка отримала назву "дизконкордизм" (від лат. розлад). На його думку, вона несе відповідальність за агресивну та деструктивну поведінку особистості у сучасному суспільстві, і тому будь-які суспільні та політичні перетворення приречені на невдачу, поки вони не вилікуються від дизконкордизму. "Коли індивід, зазначає В. Винниченко, чи колектив хоче не страждання, болів, одно слово нещастя, то він повинен знищити те, що робить його нещасним. Нещасним робить його хвороба розладу сил, дизконкордизм. Значить, здоровим його може зробити погодження сил, себто: конкордизм... Конкордизмом ми називаємо систему лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систему, збазовану на рівновазі та погодженні тих сил" [4,247].

У відповідності до зазначених підходів контрастними постають й правила моральної поведінки. Мораль дизконкордизму, що ґрунтується на релігійній моралі, нормами якої послуговуються і соціалісти, і комуністи, "має людину за випущеного на волю під догляд поліції не розкаяного злочинця" [4,247]. Згідно до дизконкордистського підходу, людина від природи зла, і стримувати її може лише страх перед законом та покаранням. Дизконкордистське суспільство, яке панує у світі, перетворило людство на "планетарний концентраційний табір злочинців". А за таких умов формується моральна позиція, що ґрунтується на таких засадах як "живи для себе", "будь сильним, май змогу топтати, хапати за горло, скоряти собі, примушувати слухатись себе, служити собі, робити на тебе, давати тобі всі цінності життя, які любі тобі" [4,247].

На противагу зазначеному, мораль конкордизму замість культу ієрархії та нерівності стверджує рівність не лише людини з людиною, а й з усіма живими істотами на Землі, з усією природою. Відмітаючи ворожнечу та ненависть, мораль конкордизму стверджує вимогу погодження своїх вчинків і потягів з навколишнім середовищем. Тут спрацьовує не примус і страх, а свобода і суверенність моральної поведінки, яка керується доброю волею та повним розумінням законів природи. У якості морального стимулу тут використовується гасло "Якщо ти хочеш" на противагу "Ти мусиш!". Тому конкордистська мораль відмітає будь-які "заповіді-накази", утверджуючи лише "поради-правила". Конкордистські правила можуть адресуватися індивідові, пропонуючи йому норми ставлення до Всесвіту, самого себе, іншої людини, колективу. Крім індивідуальної, є ще й мораль колективна, яка розробляє ставлення колективу до індивіда (на цьому ґрунтуються політичні та соціально-економічні програми) і колективу до інших колективів та людства загалом.

Виходячи з головного принципу конкордської моралі: "Проповідуй тільки те, що сам у житті виконуєш", В. Винниченко почав перебудовувати своє власне життя, відмовившись від паління, вживання алкогольних напоїв та будь-якої їжі, пов'язаної з живими істотами тощо. Гасло "повернення до матінки-природи" стає чи не найголовнішим гаслом його життя та побуту [6,7]. Проте незважаючи на це, він добре усвідомлював, що модернізація суспільства не можлива лише за рахунок індивідуальних зусиль, спрямованих на власне моральне удосконалення. Спираючись на це В. Винниченко приходить до висновку, що "усякий конкордист навіть серед бушування дизконкордизму має сили творити в собі стан погодження й рівноваги своїх сил, досягаючи певного ступеня, але повноти щастя і він не може мати" [4,247]. Тому його програма індивідуального морального удосконалення доповнюється нормами колективної моралі, які передбачають реалізацію певної соціально-економічної та політичної програм.

У соціально-економічній програмі В. Винниченко генерує ідею щодо колектократії, формуючи перше правило колективної моралі: "Будь погоджений з індивідом". Найкращим виявом дії цього правила має стати "економічна демократія, або краще, економічна колектократія". Політична програма, на його думку, повинна звільняти суспільство від догматизму, тоталітаризму, диктатури, стверджуючи натомість засади демократії, характерною рисою якої є свобода.

Таким чином, реалізація настанов конкордистської етики передбачала оздоровлення кожного індивіда, усіх людських колективів в усіх царинах життя: економіці, моралі, праві, науці, літературі, мистецтві, у царині шлюбних, родинних відносин, "все згори до низу необхідно має набрати іншого характеру, ніж у суспільстві дизконкордистському". В. Винниченко закликав до заснування "Конкордистської партії", показових конкордистських колективів, які працюватимуть в ім'я утвердження "Єдиної Федеративної Конкордистської Республіки Землі", після створення якої виникнуть передумови для реалізації "надконкордистської мети" встановлення відносин у Всесвіті з іншими планетами на ґрунті "Всесвітнього закону сполучення і погодження сил" [4,245-249].

Важливим для розуміння світоглядної позиції В. Винниченка є його погляд на "вічну" тему любові. "Любов є зв'язок із світом, вона поєднує з предметами, явищами і людьми" [5,282]. Трохи раніше він написав, що "це є складена з елементарних, простих моментів сила. У ній нічого немає метафізичного, фатального і таємничого. Вона може родитися з різних елементів, з яких складається: чи фізичних, чи психічних, вона має закон росту, розвитку і загину, як і всякі явища на світі. Зародки любові кожен носить у собі. Вони живуть у латентному стані, як деякі мікроби, і приходять до більшого чи меншого життя при сприятливих обставинах. Хто хоче, щоб любов жила, той повинен давати їй сприятливі обставини" [5,282].

Незмінно присутніми, такими, що усвідомлювались як "вічно актуальні" теми світогляду і творчості В. Винниченка були морально-етичні пошуки та проблеми внутрішнього духовного життя людини, а особливо теорія "чесності з собою". Ґрунтуючись на ідеях людської гідності, заперечуючи примусовість обов'язків над особистістю, він на протязі усього життя засуджував, ненавидів той молох, те страховисько, що зветься "ми" і яке прагне розтерти мою душу і моє "Я" [3,415]. Теорія "чесності з собою" це варіант давніх пошуків моделі ідеального громадянина, чиє самовіддане служіння суспільству не лише не обмежує його внутрішньої свободи, а є її органічним проявом, забезпечуючи тим самим внутрішню гармонію прагнень та практичних дій людини. Зокрема, перебуваючи в еміграції і не полишаючи думок про Україну, В. Винниченко, незадоволений власною діяльністю, приходить до важливого висновку, який безсумнівно належить до "вічних" загальнолюдських цінностей: "Внутрішнє існування людини є постійним, ніколи неустанним процесом приведення себе до задоволення собою" [5,392]. Саме воно, на думку В. Винниченка, є необхідною умовою можливості існування людини. "Ті ж, які цього не в силі зробити, загибають, бо найзгубніша ворожнеча з самим собою" [5,456].

Надзвичайно важливе місце у творчості В. Винниченка належить літературній діяльності. Він був талановитим прозаїком та драматургом, його п'єси йшли на сценах усієї Європи, включаючи Німеччину, Францію, Італію, Росію і, безперечно, Україну. Перу В. Винниченка належать понад сто оповідань, п'єс, сценаріїв, статей та памфлетів, історико-політичний трактат "Відродження нації", двотомна етико-філософська праця "Конкордизм", чотирнадцять романів (один з них незавершений). В. Винниченко-митець яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби від критичного реалізму до модернізму. Важливе місце у творчому доробку майстра посідає його драматургія, адже п'єси В. Винниченка зіграли важливу роль у становленні українського театру. Він усвідомлював, що український театр треба європеїзувати надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій та динаміки дії [2,115-116].

Проте, незважаючи на такі значні досягнення у науковій та літературній творчості, найбільшої критики зазнає політична та громадська діяльності В. Винниченка. У якості звинувачень йому закидають небажання серйозно ставитися до питання організації національної армії та й загалом української державності [8,65-67]. Як писав І. Нагаєвський: "Самооборона не керується сентиментами, вона мусить спиратися на військову силу, якої Центральна Рада не створила, тому тепер безцеремонно покинули її "союзники" [7,105]. А, довголітній член парламенту і міністр Західної Української Народної Республіки Л. Цегельський взагалі вважав Грушевського, Винниченка, Петлюру, Мартоса, Шаповала, Єфремова та інших діячів українських національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. нездатними до позитивного державного будівництва. Він, зокрема, зазначав: "Це були інтелігентські доктринери, що висіли у повітрі, люди без жодного відчуття реальності. А це найнебезпечніша категорія людей у кожній молодій нації" [7,132]. І, дійсно, історія підтверджує його слова. Обеззброєна власними провідниками новостворена українська держава не змогла піднятися і згодом рухнула під могутніми ударами збройних сил північного сусіда, який на відміну від українських політиків плекав свою військову організацію [10,347].

Таким чином, В. Винниченко своєю багатогранною діяльністю залишив глибокий слід в українській історії. Філософські ідеї його творчості завжди були пов'язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-етичного характеру, суспільного розвитку та сенсу цивілізації. Що ж до політичної діяльності В. Винниченка, то тут можна послатися на думку І. Нагаєвського, який вважав, що "кожний народ у ході сторіч набуває державний досвід, що кладе основні принципи його політики" [7,411]. Тому нехай це буде і досвід, і пересторога тим, хто, нехтуючи безпекою суспільства, намагається зробити його щасливим.

Література

1. Донцов Д. Дух нашої давнини Друге видання. Дрогобич: Відродження, 1991. 341 с.

2. Усі українські письменники / Упорядники Ю.І Хізова, В.В. Щоголева.

— Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2006. 384 с.

3. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. К.: Україна, 2001. 512 с.

4. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. К.: Наукова думка, 1996. 286 с.

5. Винниченко В. Щоденник. Ч. 1. 1911-1920. Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. 437 с.

6. КостюкГ.В. Винниченко і його останній роман Нью-Йорк, 1971. 297 с.

7. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. К.: Укр. письменник, 1993. 413 с.

8. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. 640 с.

9. Українська література: Хрестоматія: Для учнів 10-11 кл. загальноосвітніх навч. закл. / За ред. П.П. Кононенка, Є.В. Федоренка. К.: Мілені- ум, 2005. 1264 с.

10. Война и армия. Философско-социологический очерк. Под ред. Д.А. Вол- когонова, А.С. Миловидова и С.А. Тюшкевича. М.: Воениздат, 1977. 415 с.

Размещено на Allbest.ru