Селянські повстання релігійного характеру на півдні України (1919-1930 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Селянські повстання релігійного характеру на півдні України (1919 1930 рр.)

Котляр Ю.В

Для українського села завжди важливим було релігійне питання, яке наряду з аграрним, військовим та національним не вирішила більшовицька влада. Вже перша Конституція РСФСР в §13 констатувала, що церква відділена від держави [16, 216]. В Конституції УСРР релігійна справа мала більш широке трактування: “Відповідно цьому загальному становищу і з метою забезпечення за працюючими дійсної волі совісті, а також припинення можливості використання релігії і церкви в інтересах залишення класового строю, церква відокремлюється від держави і за всіма громадянами визнається право пропаганди релігійних наук, котрі не переслідують жодних соціальних і політичних завдань, а також антирелігійних наук, дух яких перечить конституційним поглядам”[14, 131-132]. Крім того, Конституція УССР містить запис, що “ченці і духовні настоятелі церков та релігійних культів позбавлені права голосування, права бути обраними до будь-яких місцевих чи вищих органів радянської влади”[14, 131-132].

Влада УСРР в церковно-релігійній політиці наслідувала Москву, особливо в земельному питанні. Православна церква мала дуже значне майно, до якого слід додати земельні наділи монастирів, в розмірі 840 000 десятин [16, 216]. Згідно декрету більшовицької влади від 23 січня 1918 року церковне майно конфісковувалось на користь держави, включаючи земельні наділи.

В Україні не проводилася та кількість протицерковних заходів, які вже до того були проведені в Російській Федерації. Громадянська війна, селянські повстання не дали можливості владі більшовиків закріпитися на Україні, тому головним джерелом протидії церковній політиці була протирелігійна пропаганда. Друкували її переважно на російській мові. Одним із засобів такої пропаганди було публічне богохульство і насміх над церковними святощами, але подібна практика не знайшла широкого застосування на Півдні України.

Більшовицька політика за своєю ідеологією суто антирелігійна. Тому була відкинута спроба Патріарха православної церкви Тихона дійти до згоди. Патріарх у заяві від 18 жовтня 1919 року висловив думку, що для церкви не має значення, яка форма влади панує в державі і закликав віруючих не чинити ніяких дій проти більшовиків [16, 216]. Проте позиція нейтралітету не задовольняла радянську владу. Більшовики вимагали лише активної допомоги, але православна церква не могла співпрацювати з атеїстичною владою.

Проголошення в радянській Україні в 1919 році відокремлення церкви від держави мало формальний характер. Даний принцип постійно порушувався радянськими і партійними органами [13, 112]. Справжнє відношення до релігійного питання висловив В. Ленін 19 березня 1922 року в листі до В. Молотова для членів Політбюро ЦК РКП (б). В. Ленін радив не обмежуватися “свідомою критикою релігії”, а дати найрішучішу і нещадну битву чорносотенному духовенству; чим більше представників реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Придушити його опір треба з такою жорстокістю, щоб воно не забувало цього протягом кількох десятиріч [8, 190-193] .

Хоч радянська влада тільки у 1920 року остаточно закріпилася в Києві, православна церква вже з 1918 року зазнавала переслідувань з боку більшовиків та Червоної армії. З 1919 року почалося руйнування церков, вбивства священнослужителів. При цьому змішувалися релігійні гоніння й боротьба з українським селянством. Серед жертв терору, хвиля якого вже підіймалася, був і митрополит Володимир; його розстріляли 24(25) січня 1919 року в Лаврі [6, 121]. У багатьох випадках служителів культу притягували до кримінальної відповідальності тільки за соціальний стан. Про широке використання подібної практики свідчить директива ЦК ВКП (б) за 1922 рік радянським і партійним органам: “Ні в якому разі не застосовувати відносно рядового духовенства виключних заходів, як, наприклад, призначення на особливо важкі, брудні роботи, як чистка відхожих місць, тільки на основі приналежності до духовенства” [21, 223].

Таким чином, відокремлення церкви від держави, позбавлення релігійних діячів громадянських прав, а також відбір у них землі, терор та репресії зробило служителів культу ворогами більшовицької влади. Тому ще одна впливова частина населення Півдня України стала до збройної боротьби з більшовиками [5,арк. 9-10]. І не останню роль в цій боротьбі зіграло українське селянство.

Повстання релігійного напряму проти влади більшовиків носили двоякий характер. З одного боку це створення власних загонів, які характерні для періоду 1919 року, а також організація та керівництво селянськими виступами, що особливо проявлялися в період розграбування церков (20-ті роки) та масової колективізації (30-ті роки).

В 1919-1920 роках, коли вирував хаос громадянської війни і отаманщини, взаємовідносини релігійних центрів і селянства носили суперечливий характер. Вони виступали і в ролі союзників, і непримиримих ворогів. Бізюків монастир на Херсонщині був захоплений 12 лютого 1919 року селянським партизанським загоном. Більшість ченців розбіглася [7, 180]. З іншого боку на Забалці 10 червня того ж року стався заколот, в якому взяли участь близько 3-х тисяч херсонців. Приводом до цього стала спроба заарештувати диякона Забалківської церкви [10].

Окремі релігійні повстанські загони найчастіше виникали на базі монастирів, які найбільше страждали в період громадянської війни. Так, збройні виступи були у Корсунському та Бізюківському монастирях [4, арк.14].

Діяльність монастирських загонів згадується під час походу отамана Павловського, який провів рейд: Велика Лепетиха Каховка, Берислав Бізюків монастир Асканія Нова, в результаті якого було обеззброєно або знищено загони полковника П. Шохіна, Бізюківського монастиря, “куркульську оборону” села Старошведське, білогвардійську групу “Спасение Родины” [5, арк.14-15].

21 січня 1922 року було прийнято постанову, в якій говорилось: “Дати директиву губкомам п'яти голодуючих губерній (Донецькій, Катеринославській, Запорізькій, Миколаївській і Одеській) провести агітацію за збір золота і срібла з церков для закупівлі зерна для голодуючих” [17, 18]. В ряді місць, зокрема на Херсонщині, влада на допустила співробітників музеїв, пам'яток охорони до роботи у складі комісій по вилученню церковних цінностей. Фактично, голод 1921-1923 років послужив приводом для розграбування церковних багатств, а також ліквідації великої кількості служителів релігії, які наряду з заможним селянством були “природними” ворогами більшовиків. Звичайно, всі ці заходи спровокували релігійно-селянські виступи.

В селі Засілля на Миколаївщині була вбита відома партпрацівниця Ф. Бармашова, де намовлена церковними службовцями маса намагалася перешкодити вилученню цінностей [20, 17]. У Миколаєві при вилученні цінностей з Олександро-Невської церкви була така ж спроба перешкодити вилученню, але прийнятими заходами інцидент був ліквідований. Опір був вчинений владі в с. Болгарка (околиця Вознесенська), в Арбузинському повіті в с. Арбузинка, Покровське Констянтинівської волості.

У відповідь на заклик місцевих священиків до безпосереднього опору при реквізиції цінностей, селяни Лисогорської волості Первомайського повіту Миколаївської губернії вдались до спроб не допустити комісію до вилучення церковних скарбів [18,арк. 118,125]. Проти конфіскації цінностей висловились робітники Чорноморських майстерень м. Одеси.

Під час вилучення церковних цінностей в селі Василівці Снігурівського району 26 квітня 1922 року селяни повстали проти влади. В результаті перестрілки були вбиті священик Штонько, церковний староста Бунчук і голова церковної ради Примак, які підбивали маси підняти повстання і не допустити пограбування храму [3, арк. 57]. Того ж дня було видано наказ голови Василівського ревкому Снігурівського району про оголошення у волості військового стану у зв'язку з виступом селян Василівки при вилученні церковних цінностей. Зокрема в наказі говорилось: “Взяти з числа куркульських елементів 50 чоловік заручників. Якщо коло церкви з'являться озброєні селяни і буде дзвін на сполох, заручники будуть розстріляні на місці” [12, 4].

Перспективи налагодження нормальних відносин між Радянською державою і церквою, здавалося, відкрилися після звернення митрополита Сергія до Радянського уряду, зробленого ним після звільнення у 1927 році, де він завірив уряд у повній лояльності Синоду і всієї церковної ієрархії до радянської влади. У вересні цього ж року Священний Синод РПЦ, за пропозицією Сергія, звернувся зі спеціальним посланням до православних архіпастирів, пастирів, іноків та всіх віруючих із закликом до беззаперечної вірності радянській владі [11. 15]. Таким чином, православна церква рішуче відмежувалась від будь-яких звинувачень її у контрреволюційній діяльності.

Проте вже в грудні 1927 року на сторінках газети “Правда” Й. Сталін повністю розвіяв подібні ілюзії [1]. Аргументуючи непримиримість радянської влади до релігії, Й. Сталін, як правило звертався до ідеологічних факторів ненауковості, релігійного світогляду, його несумісності з соціалістичною ідеологією тощо. При цьому він, як завжди, був нещирим, приховуючи не менш вагомі причини, що визначали політику радянської держави в питаннях релігії і церкви. Зокрема, мав місце той факт, що зіткнувшись із труднощами нагромадження ресурсів необхідних для проведення індустріалізації, соціалістичних перетворень в інших галузях соціально-економічного і культурного життя країни, сталінське керівництво було не проти взяти на озброєння досвід компанії 1922 року по вилученню церковних цінностей і конфіскувати у релігійних общин ті матеріальні цінності, які ще залишились в їх користуванні. Непримирима позиція радянської влади до церкви визначалась також тим, що остання зберігала вплив на значну частину віруючих. За далеко не повними даними, на 1 січня 1928 року на Україні існувало 10 367 церковних общин, що об'єднували 3 359 926 віруючих [19,арк.71], переважну кількість яких складали селяни.

Пік масових репресій проти духовенства припадає на 1929 початок 1930 років період найвищого загострення соціальних відносин на селі в ході здійснення колективізації сільського господарства, виконання сталінських директив про ліквідацію куркульства як класу. Духовенство, кваліфіковане сталінським керівництвом як прибічник куркульства, закономірно, повинно було розділити його долю. Природно, що саме в цей час почалася нова хвиля релігійно-селянських виступів.

Показовим стало повстання сіл Голо-Пристанського району на Херсонщині 1930 року [15, 137]. “О 10-ій годині ранку до церкви зійшлися люди, хто з гвинтівкою, хто з косою, хто з вилами. О 10.30 задзвонили дзвони і почалося повстання. Селяни палили скирди, ламали трактори, косилки. Ініціатором повстання стали представники церкви. На ранок в Бехтеди прибула рота солдат і повстання було подавлено” [9]. 84 повстанці були розстріляні в Херсоні [2, 31].

Якщо в роки громадянської війни протистояння більшовицької влади і церкви обумовлювалось здебільшого жорстокою логікою класової боротьби, і його жертвами ставали переважно ті служителі культу, що виступали проти політики радянської влади, то в подальшому з поразкою сил контрреволюції ситуація докорінно змінилася. На першому плані стали міркування ідеологічного, політичного і суто матеріального порядку. Представники церкви намагалися протистояти більшовизму, створюючи власні повстанські загони і очолюючи повстання селян. Особливо сильні релігійно-селянські повстання відбувалися в 1919, 1922 і 1930 роках. Ця героїчна і водночас трагічна сторінка історії повстанського руху, на жаль, ще не до кінця досліджена історичною наукою.

Джерела і література

повстання релігійний селянський

1.Алексеев В. Религиозный НЭП // Литературная Россия. 1991. 15 марта.

2.Горліс-Горський Ю. “Ave dictator”. Львів, 1947.

3.Державний архів Миколаївської області. Ф.Р.916. Оп.1. Спр.29.

4.Державний архів Херсонської області (далі ДАХО). Ф.Р.1925. -Оп.1. Спр.635.

5.ДАХО. Ф.Р.3264. Оп.1. Спр.32.

6. Зальмон Б. Православ'я в Україні (1917-1938) // Укр. іст. журн. 2000.№3.

7.Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область. К.,1972.

8. Ленин В.И. Письмо В.М.Молотову для членов Политбюро ЦК РКП(б) 19 марта 1922 года // Известия ЦК КПСС. 1990.

9. Матеріали Березнегуватського районного історичного музею. Інв. №1945.Новая Заря. 1919. 13 июня.

10. Патриарх Сергий и его духовное наследие. М., 1947.

11.Реабілітовані історією. Випуск 11. Миколаїв, 1999.

12. Рябошапко Л. Вплив радянських і партійних органів УСРР на діяльність громад національних меншин (середина 1920-х років) // Право України. 2000. №9.

13.Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія Української Конституції. К., 1993.

14.Соловей Д. Голгота України. Дрогобич, 1993. Ч.1.

15.Стахів М. Україна проти большевиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії. Тернопіль, 1993. Кн.2.

16.Тяжка річниця. Миколаїв, 1922.

17. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО України). Ф.1. Оп.2. Спр.1450.

18. ЦДАГО України. Ф.5. Оп.3. Спр.34.

19.Шитюк М.М. Голодомори ХХ століття. К., 1997.

Размещено на Allbest.ru