Система охорони здоров’я в Україні у 20-ті роки ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система охорони здоров'я в Україні у 20-ті роки ХХ ст.

Ткаченко І. В.

Розбудова українського суспільства передбачає формування ефективної соціальної політики, насамперед, у галузі охорони здоров'я населення. Ця проблема набирає на сучасному етапі ще більшої ваги внаслідок демографічної кризи в нашій державі.

Завдання покращення системи охорони здоров'я в Україні вимагає ретельного вивчення історичного досвіду та модернізації сучасних концептуальних підходів. Тільки глибоке дослідження досягнень минулого дасть можливість розробити передові принципи побудови якісної системи охорони здоров'я.

Ця проблема продовжує залишатись актуальною і в науковому сенсі, оскільки за радянської доби її дослідженню перешкоджали ідеологічні схеми, сконструйовані компартійними ідеологами. Значною мірою внаслідок цього в сучасній вітчизняній історіографії зазначена тема розроблена недостатньо, хоча її дослідження розпочалося ще на початку 20-х років ХХ ст.

У 1920-ті роки висвітленням проблеми охорони здоров'я займалися за наказом влади, з одного боку, тогочасні партійні діячі, публікації яких в запропонованій статті ми не аналізуємо, а з іншого-лікарі, які добре усвідомлювали існуючі у цій галузі проблеми.

На початку 20-х років вийшли в основному праці, присвячені боротьбі з епідемічними хворобами. Одним з перших до цієї теми звернувся П. Хорунженко [1], який у своїй роботі багато уваги приділив боротьбі з малярією та малярійною комахою, як головним збудником цієї хвороби. Цій же проблемі, але в регіональному розрізі, присвячена праця А. Негробова [2], де були висвітлені методи боротьби з епідеміями в Миколаївській та Запорізькій губерніях. Огляду стану епідемічних захворювань та методам боротьби з ними в Україні у 1924 році присвятив статтю Л. Ульянов [3].

У виданій у цей же час праці І. Лібермана [4] досліджується боротьба з соціальними хворобами та пропонується створити єдиний диспансер для лікування хворих, передусім на туберкульоз. Значна кількість публікацій, де розкривалися різноманітні аспекти розвитку системи охорони здоров'я, з'явилася у другій половини 20-х-на початку 30-х років. Ці праці стали першим поштовхом у наближенні до наукового осмислення даної проблеми.

Серед робіт, присвячених дослідженню побуту та гігієні населення, насамперед, заслуговують на увагу статті М. Євменьєва [5], Д. Єфремова [6], А. Берзіна [7] та С. Струмиліна [8], а санітарній організації та завданням санітарної освіти в Україні - праці В. Крюкова [9] та Я. Ліфшіца [10].

Питання лазневої справи потрапили в поле зору таких авторів, як Г. Суєтін [11] та О. Марзеєв [12], причому перший дослідник приділив увагу будівництву лазень в містах України, а другий-на селі.

Важливе місце у дослідженнях цього періоду посідала проблема народжуваності та смертності в Україні, висвітлена, насамперед, у працях С. Томіліна [13], Н. Морозовського [14], Б. Падалки [15], Ю. Корчак-Чепурківського [16], Р. Кельнера [17] та Г. Стукса [18-19] які свою увагу зосередили на вивченні стану народжуваності, причин смертності в найбільших містах України, аналізі смертності від епідемічних хвороб та дитячій смертності.

У цей час помітно зростає кількість праць, присвячених боротьбі з соціальними та професійними хворобами, у першу чергу-з алкоголізмом. Так, саме цій темі приділили багато уваги Я. Ліфшіц [20], М. Хворостанський [21], О. Лучін [22], В. Галін [23], О. Закаменла [24], які дослідили негативний вплив алкоголю на робітників та дітей. Заходи підвищення ефективності боротьби з цією хворобою вивчали І. Аптер [25], П. Гальперін [26], Д. Єфімов [27], І. Ковальов [28]. Крім цього, вийшло дві узагальнюючі праці «Я не п'ю» [29] та «Про шкідливість пияцтва» [30]. Взаємозв'язку пияцтва та венеричних хвороб була присвячена праця М. Хорошіна [31], в якій автор намагався пов'язати ці дві соціальні проблеми між собою та знайти методи боротьби з ними.

Боротьбі з травматизмом та професійними хворобами присвятили свої роботи А. Винніков та С. М. Богословський, перший з яких звернув увагу на головні причини нещасних випадків та методи їх профілактики [32], а другий, залучивши значну кількість статистичного матеріалу, дослідив стан захворюваності професійними хворобами в Україні [33].

В поле зору тогочасних авторів потрапляли також питання народної медицини. Так, С. Томілін у своїй праці прослідкував вплив народної медицини та знахарства на українське населення [34]. Зокрема, автор звернув увагу на широку популярність народних методів лікування та боротьбу радянської влади зі знахарством.

Проблема материнства та дитинства в УСРР була докладно висвітлена у працях Г. Гецова [35] та О. Федотової [36], які головну увагу приділили питанням створення закладів охматдиту, допомозі при пологах, дитячій безпритульності. Робота І. Кельнера [37] була присвячена, так званій ясельній кампанії кінця 20-х рр., вплив курортів на здоров'я дітей дослідив В. Білоусов [38], а у виданому у цей час пораднику була наведена ступінь ефективності різних заходів оздоровлення дітей [39].

Крім праць, присвячених окремим аспектам охорони здоров'я в УСРР у цей період виходять і узагальнюючі роботи, насамперед, багатий доробок Д. Кагана, який розглянув широке коло питань, що стосувалися організації медичної допомоги на селі [40] та нагальних завдань, які у той час постали перед органами охорони здоров'я [41- 43].

Важливе місце належить також працям Д. Єфімова, який дослідив діяльність комітетів взаємодопомоги на селі [44], головні напрямки розвитку радянської системи охорони здоров'я [45] та найбільш поширені методи надання медичної допомоги робітникам і селянам [46-47].

Заслуговують на увагу і роботи І. Злотника, присвячені ролі громадськості у справі охорони здоров'я [48] та першочерговим завданням тогочасної медицини [49].

Загальним проблемам охорони здоров'я в Україні присвятили свої праці також І. Ліберман [50] та І.І. Ніколаєв [51].

Нестандартному аспекту-значенню охорони здоров'я в світлі підвищення обороноздатності країни-присвячено доробок С. Авідона [52] та І. Сербінова [53]. Важливу роль відіграла також узагальнююча праця « Охорона здоров'я на Україні» [54], де докладно були висвітлені здобутки і прорахунки органів охорони здоров'я в медико-санітарній справі.

Дослідження середини 30-х - початку 50-х рр., що відбувалися в умовах посилення тоталітарної системи, в переважній більшості далекі від об'єктивного наукового висвітлення. У цей час було опубліковано лише окремі праці Д. Кагана [55], О. Я. Беліцької [56], М. І. Борсукова [57], які значно прикрашали досягнення радянської системи охорони здоров'я, насамперед, діяльність медичних закладів різного профілю з надання медичної допомоги населенню.

Наприкінці 1930-х років виходить робота І. Едельмана [58], яка неоправдано високо оцінює роль рад в розвитку системи охорони здоров'я. Більш об'єктивно виглядала колективна праця «Тридцятиріччя охорони здоров'я трудящих УРСР», де були підбиті не тільки здобутки, а й певні прорахунки в галузі охорони здоров'я, починаючи з 1918 року [59].

Починаючи з другої половини 50-х-першої половини 60-х років спостерігаються певні позитивні зрушення у дослідженні зазначеної проблеми. У цей час виходять з друку досить ґрунтовні роботи І. Хороша, в яких автор значну увагу приділяє становленню системи охорони здоров'я в Україні [60], а також звертає увагу на успіхи цієї галузі на Харківщині [61].

У 1958 році з'являється цікава узагальнююча праця «Досягнення охорони здоров'я в УРСР» [62], яка докладно розкриває усі аспекти розвитку медичної галузі в Україні за роки радянської влади.

Першим крокам становлення радянської системи охорони здоров'я присвятив свою працю Г. Баткіс [63], а досягненням медичної науки - М. Вітте [64].

Проблемами охорони здоров'я цікавився і М. Виноградов [65], однак його праця була присвячена висвітленню цієї теми у межах всього Радянського Союзу, а українській медичній системі присвячено небагато сторінок.

Суттєвою рисою наукових розробок наступного етапу ( друга половина 60-х- початок 90-х рр.) є величезне перебільшення ролі комуністичної партії та внеску керівників держави в розвиток системи охорони здоров'я в Україні. Так, зокрема в контексті радянської ідеології висвітлено проблему розвитку медичних закладів на селі в праці І. Хороша [66]. Однак, незважаючи на велику кількість поширених у той час ідеологічних штампів, ця робота є цінним фактологічним джерелом. Автор докладно висвітлив становлення системи охорони здоров'я в УСРР, розвиток мережі лікувальних закладів та демографічні проблеми 20-х років. Не залишилися поза увагою дослідника і проблеми організації санітарно-епідеміологічного обслуговування на селі, формування мережі та діяльність органів охорони материнства і дитинства (головним чином, надання допомоги при пологах та організація оздоровлення дітей). На сторінках праці знайшлося місце і для відображення таких проблем, як боротьба з соціальними хворобами, насамперед, з туберкульозом та венеричними захворюваннями, а також стан забезпечення медичними кадрами.

Слід зазначити, що саме на цьому етапі з'явилися перші дисертаційні дослідження, присвячені окремим аспектам цієї проблеми в регіональному розрізі. Так, розвиток системи охорони здоров'я на Волині було висвітлено в роботі І. Медчука [67], а роль громадськості в розвитку медицини та завдання радянської системи охорони здоров'я на Рівненщині в праці С. Гормаха [68].

Протягом 80-х років виходить з друку також декілька узагальнюючих праць, в яких було проаналізовано історію розвитку медицини та систему охорони здоров'я в Україні за роки радянської влади. Найбільшої уваги серед них заслуговують «Історія медицини і охорони здоров'я в Українській РСР» [69], «70 років радянської системи охорони здоров'я» [70], «Охорона здоров'я і медична наука в Українській РСР» [71], але, на жаль, періоду 1920-х років у цих роботах приділено недостатньо уваги. З проголошенням Україною незалежності в 1991 році розпочався сучасний етап дослідження проблеми розвитку системи охорони здоров'я. У цей період з'являється низка узагальнюючих праць, підготовлених на новій методологічній основі: Я. Ганіткевича [72], В. Мусієнка [73], О. Сердюка, А. Пріцкера та ін. [74], але 20-м рокам ХХ ст. в них присвячено мало матеріалу.

Характерною рисою нового періоду вітчизняної історіографії стала поява великої кількості регіональних досліджень: С. Кобилянського, який проаналізував історію розвитку медицини на Буковині [75], К. Васильєва, присвячене системі охорони здоров'я на Сумщині [76], А. Груші, в якому показана історія розвитку медицини та фармацевтики на Чернігівщині[77], Г. Ковбасюка [78], де висвітлено минуле та сучасне медицини Білої Церкви, І. Ратінкова, присвячене розвитку медицини в Шосткінському районі [79]. В роботах цих авторів звернено певну увагу на становлення системи охорони здоров'я в 20-х роках ХХ ст., боротьбу з епідемічними хворобами, розвиток медико-санітарної мережі, забезпеченість лікарськими кадрами тощо.

Деякі дисертаційні дослідження останніх років тією чи іншою мірою торкались проблеми охорони здоров'я в Україні. Так, наприклад, соціально-демографічні процеси в містах України в 1920-1930 роках були досліджені в роботі Д. Гриня [80], дитяча безпритульність та демографічні процеси в селах Лівобережної України - в роботі Л. Лежана [81], шляхи подолання дитячої безпритульності, роль та головні напрямки діяльності громадських організацій щодо ліквідації безпритульності як в місті, так і на селі-у праці А. Зінченка [82] , діяльність організацій Червоного Хреста в Україні в роботі С. Кармалюка [83] та ін.

Таким чином, як показує аналіз друкованих праць, поки що відсутнє комплексне дослідження системи охорони здоров'я в Україні у 20-х роках ХХ ст., що відкриває широкі перспективи для подальшого вивчення цієї теми. Втім, вже сьогодні на основі аналізу всього масиву наведеної вище друкованої літератури ми можемо зробити певні узагальнення.

1. Можна стверджувати, що тенденція розвитку системи охорони здоров'я в 1920-х роках, незважаючи на низку проблем, з якими вона зіткнулася, мала позитивні наслідки. Значних успіхів радянському уряду вдалося добитися в покращенні санітарного стану українського населення, який на початку 20-х років через несприятливі чинники, насамперед, високу житлову скупченість, як в місті, так і на селі, санітарну невпорядкованість населених пунктів, нестачу коштів на санітарію, гігієну та оздоровлення та відсутність гігієнічних навичок у населення перебував у катастрофічному стані. Вже з другої половини 1920-х років в певній мірі було покращено житлові умови робітників та селян, упорядковано сільське водопостачання, активно розпочато банне будівництво, організовано громадське харчування у сільських місцевостях.

2. Початок 20-х років характеризувався важкою демографічною ситуацією в країні. Зокрема, народжуваність в порівнянні з довоєнним періодом значно зменшилась, а масові епідемії і голод підвищили загальну смертність населення. Однак, вже після подолання голоду і економічної розрухи відмічається підвищення народжуваності та зниження дитячої смертності. Значно знизились всередині 20-х років і показники загальної смертності, що призвело до підвищення природного приросту населення України.

3. Внаслідок громадянської війни, економічної розрухи та незадовільного санітарного стану у 20-х роках країну захопила хвиля різноманітних епідемій, насамперед, паразитарних тифів, холери, віспи, малярії, дитячих інфекцій, кору, корости, черевного тифу. З самого початку виникнення цих хвороб в Україні всі сили було кинуто на подолання цієї пошесті. Досить оперативно були створені санітарно-епідеміологічний і санітарно-освітній відділи та їх відповідні підвідділи в губернських, повітових і залізничних відділах охорони здоров'я.

При всіх губернських відділах охорони здоров'я у складі санітарно-епідеміологічних підвідділів було організовано секції санітарно-житлової інспекції, а в селах - волосні й сільські санітарні комісії. Крім цього, були відкриті санітарно-бактеріологічні лабораторії, загони дезактивації, дезинфекційні станції, віспотелятники. У Харківському, Київському, Одеському і Катеринославському санітарно-бактеріологічних інститутах було організовано виробництво вакцин і сироваток. У Києві було відкрито першу в нашій країні санітарно-епідеміологічну станцію. Відділи комунального господарства були зобов'язані забезпечити на час епідемій безперервну роботу водопроводів, збільшити асенізаційний обоз і поліпшити діяльність з очищення населених пунктів. Всі установи, державні, кооперативні і місцеві підприємства були повинні виконувати вимоги санітарного нагляду з охорони води, харчових продуктів і додержання чистоти. Найважливішу роль в подоланні епідемій відіграла вакцинація населення.

Внаслідок вдало проведених заходів боротьби з цими хворобами та покращення економічної ситуації в країні, починаючи з другої половини 20-х років більшість цих хвороб було подолано.

4. У 1920-х роках відбувається процес становлення та організації медико-санітарної служби в Україні. В лютому 1920 року створили головний орган охорони здоров'я - Народний Комісаріат охорони здоров'я України, на який відразу були покладені завдання охорони здоров'я населення. На місцях, в губерніях і повітах, досить плідно почали працювати відділи охорони здоров'я виконкомів, які займалися лікарсько-санітарною справою.

З самого початку свого створення органи охорони здоров'я почали відбудовувати, зміцнювати і розгортати сітку медичних установ як у місті, так і на селі, яка перебувала на той час у незадовільному стані. Зокрема, було розпочато роботу щодо збільшення кількості медичних закладів, упорядкуванню лікарень, поліпшенню їх матеріального стану, забезпеченню устаткуванням, білизною та медикаментами. Першочергова увага приділялась медичному обслуговуванню робітників промислових підприємств, для чого були відкриті спеціальні медичні відділи - Робмеди.

Протягом 1923 - 1924 років набула поширення практика шефства міських лікувально-профілактичних закладів над сільськими лікарськими дільницями. Основною метою шефства було впровадження в роботу сільських лікувальних закладів найпрогресивніших методів надання медичної допомоги.

Лікарські дільниці на селі проводили також і санітарну роботу, яка полягала в перевірці харчових продуктів на базах, базарах, ярмарках, в кооперативах і приватних крамницях. Крім цього, систематично проводилося обстеження криниць, особливо громадських та розташованих на території селянських подвір'їв та шкіл.

З другої половини 20-х років помітно зростає бюджет охорони здоров'я, особливо місцевий, що посприяло поліпшенню якості медичного обслуговування, зміцненню матеріально-фінансової бази лікарень, покращило постачання медичних закладів медичним інвентарем.

5. Початок 20-х років був ознаменований широким розмахом санаторно-курортної справи. Саме у цей час було створено Українське курортне управління ( Укркурупр ), яке входило до складу Наркомздоров'я УСРР. Завдяки діяльності цієї установи збільшилася кількість курортів та бюджетних ліжок у системі НКОЗ УСРР, які використовувалися також і для санаторно-курортного оздоровлення як міського, так і сільського населення.

6. У 20-х роках дедалі більше коштів почали спрямовувати на розвиток аптечної справи. Одночасно в містах і в сільській місцевості швидкими темпами переобладнувалися старі та будувалися нові аптеки, кількість яких з кожним роком суттєво зростала, що дало змогу значно покращити медичне обслуговування населення на місцях.

7. У цей період багато було зроблено щодо організації хірургічної, офтальмологічної, стоматологічної, психіатричної допомоги українському населенню. Зокрема, значно зросла кількість психіатричних лікарень і стоматкабінетів, в яких працювали достатньо кваліфіковані лікарі та надавалась ефективна допомога як міському, так і сільському населенню.

8. Значну роль у боротьбі за охорону здоров'я населення відігравали громадські організації, зокрема Український Червоний Хрест, який брав активну участь в медичній допомозі сільському населенню, боротьбі з соціальними хворобами, в першу чергу з туберкульозом, в допомозі дітям, особливо безпритульним і дітям з ослабленим здоров'ям, в допомозі безробітним шляхом організації артілей тощо.

9. У 1920-ті роках гостро постала проблема недостатньої кількості підготовлених медичних кадрів, і в першу чергу - лікарських. Задля того, щоб наблизити медичну допомогу до населення, медичний персонал планомірно розподілявся по всій території України. Крім того, була оголошена обов'язкова трудова повинність медичних працівників, залученню до якої підлягали лікарі, в тому числі зубні, зубні техніки.

Більшість тогочасних медичних працівників були недостатньо підготовленими і не могли надати ефективної медичної допомоги. У зв'язку з цим була організована перепідготовка таких фахівців завдяки заснуванню на всіх медичних факультетах окремих кафедр. Крім цього, були організовані курси для поглиблення спеціалізації лікарів та підготовки шкільно-санітарних лікарів, а також в багатьох містах запрацювали двомісячні курси підготовки сестер-жалібниць, тримісячні курси їх помічниць, курси з епідеміології і санітарії та курси дезинфекторів.

10. У цей час відбулися суттєві зміни в структурі багатьох медичних установ України. Так, вже протягом 1920 року медичний факультет Харківського університету було злито з Харківським жіночим медичним інститутом, Медичний факультет Київського університету, зуболікарський інститут і Київський жіночий медичний інститут (курси) було злито і реорганізовано в інститут охорони здоров'я, який почав свою діяльність з серпня 1920 року. Медичний факультет Новоросійського університету та Одеські вищі медичні курси після об'єднання перетворилися в Одеський медичний інститут. У вересні 1920 року ці заклади були реорганізовані в державні медичні академії, які 8 вересня 1921 року були перейменовані у медичні інститути з організацією в них двох факультетів: лікувального й одонтологічного.

11. Починаючи з другої половини 20-х років значно покращились матеріальні умови медичних працівників, особливо тих, хто працював на периферії, оскільки відтепер райвиконкоми укладали індивідуальні договори з окремими лікарями-спеціалістами. Почало поліпшуватися забезпечення лікарів транспортом, літературою тощо.

Для медперсоналу, що працював безпосередньо в робітничих селищах і сільських місцевостях, починаючи з 1 жовтня 1927 року було встановлено періодичні надбавки за кожні три роки безперервної роботи в розмірі 150 карбованців для лікарів і 60 карбованців для інших медичних працівників.

12. У 1920-ті роки значна увага органів охорони здоров'я була приділена заходам профілактики та лікуванню соціальних хвороб, насамперед, венеричних та туберкульозу.

Заради зменшення венеричних захворювань в Україні було ухвалено низку законодавчих актів. Зокрема, в додатку до статті карного кодексу про відповідальність за свідоме зараження венеричною хворобою, органам охорони здоров'я надавалося право запобіжного огляду осіб, підозрілих на захворювання, і примусового лікування хворих, які добровільно не погоджувались на огляд або не лікувались і становили небезпеку для оточуючих їх людей. Для боротьби з венеричними хворобами, перш за все з сифілісом, серед сільського населення України НКОЗ створював сільські венерологічні пункти у тих селищах, де одна лікарська дільниця справитися з цим завданням не могла, а в містах були створені венеричні диспансери.

Ці заходи боротьби виявилися успішними і сприяли систематичному щорічному зменшенню в Україні свіжих випадків захворювань.

Не менш актуальною на початку 20-х років була боротьба з туберкульозом. У цей період був створений головний тип медичного закладу для боротьби з цією хворобою - диспансер, що являв собою заклад, в якому можна було визначити ступінь хвороби, всебічно обстежити хворого через лабораторії, рентген-кабінети, а також спеціальні лікувальні заклади: денні, нічні та літні санаторії і санаторії-колонії. Для боротьби з туберкульозом активно почали застосовувати штучний пневмоторакс, туберкулін, кальціотерапію.

Активну участь у боротьбі з туберкульозом брала громадськість, яка використовувала різноманітні форми впливу: видання плакатів, брошур, листівок, пам'яток про профілактику і заходи боротьби з хворобою та організація санітарних судів тощо. Досить успішною у цей час була також боротьба з алкоголізмом та трахомою.

13. Враховуючи щорічне зростання травматизму та професійних захворювань перед органами Наркомздоров'я України у 20-х роках постали невідкладні завдання якомога більше уваги приділити медичній допомозі робітникам за рахунок подальшого розширення мережі лікувальних установ. Вже з другої половини 20-х років лікувально-профілактична мережа, що обслуговувала підприємства, значно зросла. Пункти першої допомоги на підприємствах були перейменовані у медсанпункти та значно розширені форми їхньої діяльності. Так, якщо раніше вони надавали лише першу допомогу, то тепер були зобов'язані вивчати шкідливість підприємства, причини і обсяги захворюваності робітників, вести профілактичну та саносвітню роботу. Крім цього, були створені спеціальні бюро для вивчення професійних захворювань та травматизму, що дістали назву профзахбюро.

Швидкими темпами розвивались й установи для своєчасної допомоги потерпілим від травм, а саме травматологічні відділки в лікарнях і кабінети в поліклініках. Такі установи, на чолі з лікарями -травматологами надавали потерпілим першу медичну допомогу і вели профілактичну роботу.

14. Вирішального значення набула діяльність з охорони здоров'я жінок і дітей. Зокрема, при місцевих виконкомах у складі органів Наркомсоцзабезу було створено секції охорони материнства і дитинства. Перед ними відразу постали завдання швидкого розвитку мережі профільних закладів, забезпечення матерів речами, необхідними, насамперед, для догляду за дітьми, популяризація відомостей, що стосувалися гігієни вагітності, відновлення породілля після пологів, догляду за немовлятами тощо. З метою покращення цієї роботи був проведений облік дітей і матерів, чітко окреслена мережа закладів охорони материнства і дитинства, створена низка установ індивідуального відкритого опікування (консультації, ясла, «крапля молока», дитячі садки та закритого опікування (будинки матері і дитини, приюти тощо), як невідкладні заходи перехідного періоду.

Центральне місце в роботі охматдиту як в місті, так і на селі, посіли консультації, які обслуговували немовлят, дітей раннього віку та вагітних матерів, проводили культурно-освітню роботу, організовували патронаж і соціальну допомогу, залучали до своєї роботи всі громадські організації. На міські консультації покладалося шефство над сільськими, у першу чергу в плані їх забезпечення потрібними посібниками та наданням необхідного інструктажу з періодичними виїздами на місця.

Поширюється мережа дитячих ясел. У містах великою популярністю почали користуватися постійні ясла для дітей робітників і службовців, а на селі найбільш поширеною формою залишались літні ясла.

Робота щодо оздоровлення дітей старшого віку, а саме від 14 до 16 років, проводилась державними закладами охорони дітей, які входили до складу апарату охорони материнства і дитинства, але мали низку своїх підрозділів, де працювали кадрові лікарі. Завдяки діяльності цих установ в окружних містах та великих центрах були організовані дитячі поліклініки - диспансери з ОЗД. Крім цього, активно проводилась оздоровча кампанія, яка була спрямована на організацію оздоровчих майданчиків, колоній і санаторіїв.

15. З середини 20-х років значно активізувалась робота по боротьбі з дитячою безпритульністю. Головними заходами вирішення цієї проблеми стали різноманітні форми допомоги незаможним родинам через комітети селянської взаємодопомоги, страхкаси, біржі праці, відкриття чайних та їдалень для дітей, розвиток опікунської справи, забезпечення дітей одягом та взуттям, щоб вони могли відвідувати школу. Значна частина підібраних на вулиці дітей розподілялась по дитячих установах, насамперед дитбудинках та дитячих сільськогосподарських колоніях, переважна більшість з яких утримувалась коштами місцевих бюджетів.

Не менша увага приділялась і здоров'ю вагітних жінок. Поліпшувалася медична допомога при пологах, в основу організації якої у містах з часом була покладена стаціонарна допомога з максимальною госпіталізацією породілля. Втім, досить гострою залишалася ця проблема на селі. Враховуючи неможливість повної госпіталізації, основою формою діяльності тут стала акушерська допомога вдома. Досить часто все це покладалося лише на місцевих повитух.

Отже, попри всі негаразди, протягом 1920-х років в УСРР відбулося становлення системи охорони здоров'я, що відіграло важливу роль в збереженні життя та здоров'я усіх верств населення.

Література

охорона здоров'я лікувальний сільський

1. Хорунженко П. Борьба с малярийным комаром - это борьба с малярией // Путь к здоровью. - 1922. - № 2. - С.20 - 21.

2. Негробов А. Борьба с эпидемиями в Николаевской и Запорожской губерниях // Профалактическая медицина. - 1922. - № 2 - 3. - С. 172 - 174.

3. Ульянов Л.Д. Обзор эпидемических заболеваний на Украине за 1924 г. // Профилактическая медицина. - 1925. - №4. - С. 35 - 38.

4. Либерман И. Единый диспансер. - Харьков, 1923. - 23 с.

5. Евменьев Н.В. Жилища рудничных рабочих Донбасса// Профилактическая медицина. - 1927. - №1. - С.74 - 87.

6. Ефремов Д.И. Сельский быт и кооперация // Путь к здоровью. - 1926. - №1 - 2. - С. 22 - 23.

7. Берзин А.Н. Благоустройство населенных мест Украины к 10 годовщине Октябрьской революции // Профилактическая медицина. - 1927 - № 10. - С. 75 - 92.

8. Струмилин С.Г. Рабочий быт в цифрах // Профилактическая медицина. - № 10. - С. 159 - 167.

9. Крюков В.К. Санитарная организация Украины к Х-летию Октября // Профилактическая медицина. - 1928. - № 12. - С. 21 - 33.

10. Лифшиц Я.И. Задания санитарного образования и культурной революции // Профилактическая медицина. - 1928. - №4. - С. 117 - 128.

11. Суетин Г.Н. Организационные вопросы банного дела в городах Украины // Профилактическая медицина. - 1929. - № 1. - С. 128 - 140.

12. Марзеев А.Н. Чесотка и сельское банное строительство на Украине // Профилактическая медицина. - 1928. - № 9 - 10. - С. 120 -136.

13. Томилин С. Проблема народонаселения. - Харьков: Научная мысль. -13 с.

14. Морозовский Н.С. Смертность от рака на Украине. - Харьков: Научная мысль, 1928. - 46 с.

15. Падалка Б. Еволюція смертності від головніших інфекційних недуг за 1928 рік. - К., 1929. - 679 с.

16. Корчак-Чепурківський Ю. Смертність в 4-х найбільших містах УРСР за 1923-1924 рр. - К., 1930. - 96 с.

17. Кольнер Р.Ю. Дитяча смертність на Україні і боротьба з нею. - Харків: Держвидав, 1930. - 62 с.

18. Стукс Г.К. К вопросу о смертности грудных детей и о роли консультаций в деле борьбы с нею. - Харьков, 1925. - 17с.

19. Стукс Г.К. Современная детская смертность на Украине. - Одесса, 1931.

20. Лифшиц Я.И. Алкоголь и труд. - Харьков: Научная мысль, 1927. - 35 с.

21. Хворостанський М. Праця та алкоголь. - Харків, 1928. - 28 с.

22. Лучін О. Алкоголь і побут. - Харків: Наукова думка, 1930. - 31с.

23. Галін В. Алкоголь - ворог трудящих. - Харків, 1931. - 32 с.

24. Закаменна О. Діти і алкоголь. - Харків: Наукова думка, 1930. - 30 с.

25. Аптер І. Про пияцтво. - Харків: Держвидав, 1931. - 47с.

26. Гальперін П. Як вилікуватися від пияцтва. - Харків: Наукова думка, 1929. - 32 с.

27. Єфімов Д. Чому та як ми боремся проти алкоголізму. - Харків: Наукова думка, 1930. - 16 с.

28. Ковалев И.И. Алкоголизм и борьба с ним. - М., 1925. - 88 с.

29. Я не п'ю. - Харків - Київ: Держвидав, 1929. - 29 с.

30. Про шкідливість пияцтва. - Харків: Наукова думка, 1930. - 16 с.

31. Хорошін М.Г. Алкоголізм та венеричні хвороби. - Харків, 1930. - 16 с.

32. Винніков А. Нещасливі випадки і боротьба з ними. - Харків: Держвидав, 1929. - 62 с.

33. Богословський С.М. Статистика профессиональных заболеваний. - М., ЦСУ, 1926. - 161с.

34. Томилин С.А. Народная медицина и знахарство // Путь к здоровью. - 1926. - №11. - С. 16 - 19.

35. Гецов Г.Б. Охорона материнства і дитинства. - К.: Держвидав, 1926. - 150 с.

36. Федотова О. Охорона материнства і дитинства на Україні. - Харків: Наукова думка, 1930. - 32 с.

37. КольнерІ. Ефективність літньої ясельної компанії 1929 р. в УРСР. - Харків: Комуніст. - 10 с.

38. Білоусов В. Курортна допомога дітям. - К., 1930. - 32 с.

39. Порадник заходів оздоровлення дитинства. - Харків: Наукова думка, 1929. - 160 с.

40. Каган Д. Медична допомога на селі. - Харків: Наукова думка, - 32 с.

41. Каган Д.С. Наші досягнення охорони здоров'я на селі. - Харків: Держвидав, 1934. - 32 с.

42. Каган Д.С. 15 років радянської охорони здоров'я на селі. - Харків: ДВОУ Медвидав, 1932. - 44 с.

43. Каган Д. Завдання охорони здоров'я на Україні на другу п'ятирічку в світлі історичних вказівок товариша Сталіна. - Харків-Київ: ДВОУ Медвидав, 1932. - 24 с.

44. Єфімов Д. Завдання комітетів взаємодопомоги в справі охорони здоров'я на селі. - Харків, 1925. - 18 с.

45. Ефимов Д. 10 лет советского здравоохранения на Украине. - Харьков, - 32 с.

46. Ефимов Д. 10 лет охраны здоровья рабочих и крестьян. - Харьков, 1929.

47. Єфімов Д.І. Десять років охорони здоров'я робітників та селян. - Харків: Наукова думка, 1929. - 29 с.

48. Злотник І. Громадська самодіяльність трудящих у справах охорони здоров'я. - Харків: Медвидав, 1932. - 20 с.

49. Злотник І. Завдання охорони здоров'я на нинішньому етапі соціалістичного будівництва. - Харків: Медвидав, 1932. - 27с.

50. Ліберман І. Охорона здоров'я у п'ятирічці. - К.: Господарство України, - 64 с.

51. Николаев И.И. Из истории советской медицины на Украине. - Харьков: Научная мысль, 1927. - 12 с.

52. Авідон С.А. Значення охорони народного здоров'я в обороні країни. - Харків: Медвидав, 1931. - 16 с.

53. Сербінов І. Оборона країни та охорона здоров'я. - Харків: ДВОУ Медвидав, - 32 с.

54. Здравоохранение на Украине. - Харьков: Научная мысль, 1929. - 48 с.

55. Каган Д. Охорона здоров'я в УРСР. - К.: Держмедвидав УРСР, 1941. - 16 с.

56. Белицкая ЕЯ. Организация здравоохранения. - Сталино, 1940. - 82 с.

57. Барсуков М.І. Велика Жовтнева соціалістична революція і організація радянської охорони здоров'я. - М., 1951. - 387 с.

58. Едельман І. Ради і охорона здоров'я. - К.: Держвидав, 1939. - 32 с.

59. Тридцятиріччя охорони здоров'я трудящих в УРСР. - К., 1948. - 306 с.

Размещено на Allbest.ru