Сільська торгівля споживчої кооперації України в 1923 р.: досвід подолання економічної кризи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сільська торгівля споживчої кооперації України в 1923 р.: досвід подолання економічної кризи

Оніпко Т.В

Нині у практику господарювання споживчої кооперації України, як і всього суспільства, внесла свої корективи фінансово-економічна світова криза. Ця проблема турбує і сільське населення, яке за відсутності достатньої купівельної спроможності позбавлене можливості придбавати товари першої необхідності. Крім цього, у ряді сіл, особливо в глибинці, зважаючи на фінансові труднощі, закриваються торговельні заклади. Допомога держави селу та сільській споживчій кооперації в період нинішньої соціально-економічної нестабільності практично не відчувається. Відтак звернення до вітчизняного досвіду виходу кооперативних організацій з економічної кризи 1923 р. може бути корисним для вироблення рекомендацій щодо оптимізації торговельної діяльності сільських кооперативів в умовах дестабілізації споживчого ринку.

Про розвиток торгівельної галузі споживчої кооперації в роки непу йдеться в ряді досліджень. У 1920-ті рр. питання про забезпечення потреб населення досліджували російські та українські автори. Проте більша частина праць присвячена налагодженню торгівлі в робітничій кооперації. М. Агуф аналізував роль робітничого кредитуванняу забезпеченні потреб робітників [1]. Однак питання забезпечення потреб сільських пайовиків ним не розглядалося. П. Кожаний студіював співпрацю кооперації та профспілок у вирішення проблеми забезпечення робітників промислових центрів [2]. Суттєвуувагу автор зосередив на аналізі результатів політики зниження цін у робітничих кооперативах та покращення асортименту товарів, але при цьому не ставив перед собою завдання порівняти рівень обслуговування робітників та селян.

На спрощенні організаційної структури як одного із шляхів оптимізації господарювання споживчої кооперації акцентував П. Височанський, проте взаємозв'язок організаційних змін і покращення обслуговування сільських споживачів ним не був розкритий. На досягненнях торговельної діяльності споживчої кооперації протягом 1920-х рр. наголошував С. Зарудний [4]. Відтак складності торговельної діяльності сільських кооперативів у період кризи збуту 1923 р. автор свідомо не згадував. Є. Дешко, як і рядом інших авторів, була зроблена спроба показати результати торговельної діяльності споживчих товариств у перші роки непу, втім відлік аналізу торгівлі, як правило, припадає на 1923/24 рр., тобто на той час, коли вже відбулася стабілізація економіки. Період цінового дисбалансу 1923 р. та його негативний вплив на споживчу кооперацію автори намагалась усіляко обійти [5]. Чи не єдиним науковим доробком 1920-х рр., у якому окреслено торговельну діяльність сільської споживчої кооперації в 1923 р., є праця відомого теоретика кооперативного руху В.М. Целларіуса [6], хоча ґрунтовне осмислення шляхів виходу з фінансово-економічної кризи відсутнє.

Серед сучасних досліджень торговельної діяльності споживчої кооперації в перші роки непу заслуховують на увагу розвідки С.І. Кульчицького, В.І. Марочка, Г.А. Гетьмана, В.В. Лантуха, О. А. Пиріг, К.В. Лобач та ін. Монографія С.І. Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)» [7] розкриває соціально-економічну ситуацію в Україні в роки непу, в контексті якої вчений окреслив місце та роль споживчої кооперації щодо завоювання ринку. Теоретичні аспекти кооперативного руху у 20-ті рр. ХХ ст. висвітлені в розробці В.І. Марочка [8].

У праці Г.А. Гетьмана [9] з історії кооперативної торгівлі є певний матеріал щодо надання споживчій кооперації кредитних та податкових пільг на початку непу. В.В. Лантух окремий розділ своєї монографії [10] приділив аналізу торговельної діяльності споживчої кооперації в 1920-х на початку 1930-х рр. Автор зробив спробу порівняти роль державної, кооперативної та приватної торгівлі у забезпеченні населення. Проте глибокого дослідження кризи збуту 1923 р. та її впливу на діяльність первинних споживчих товариств автором зроблено не було. Регулювання споживчого ринку в період непу досліджувала К.В. Лобач [11]. Вона зробила спробу порівняти рівень забезпечення у 20-ті рр. споживчою кооперацією міського та сільського населення. Та при цьому не розглядалися шляхи оптимізації торгівельної галузі споживчої кооперації на селі протягом 1923 р. Монографія О.А. Пиріг [12] окреслює боротьбу споживчої кооперації за завоювання ринку, особливо в перші роки непу. Однак дослідниця не ставила перед собою завдання вивчити досвід кооперативів щодо забезпечення сільських пайовиків у період кризи 1923 р.

З огляду на ступінь наукової розробки зазначеної проблеми метою статті є спроба проаналізувати досвід кооперативних організацій України щодо виходу з фінансово-економічної кризи 1923 р. та забезпечення у той складний час потреб сільських споживачів.

З другої половини 1922 р. споживчі товариства, у тому числі на селі, перейшовши до відкритої торгівлі і виконуючи партійно-державне замовлення, почали боротьбу за витіснення приватного торговця. Завдання завоювання споживчого ринку було надзвичайно складне, проте за підтримки держави та з переходом до госпрозрахункових операцій позначилася тенденція до стабілізації торговельної галузі кооперації. За першу половину 1923 р. середній оборот сільського споживчого товариства зріс у 5 разів [13, арк.16], що свідчило про потенційну можливість кооперації потіснити приватника.

Однак на шляху розвитку торговельної діяльності кооперативних організацій виникли серйозні ускладнення. Особливо сильно вдарили по кооперації цінова політика держави, а потім і криза збуту товарів. За розбалансованості ринку купівельна спроможність сільського населення різко знизилася. Відповідно скоротилися обіги торгівлі на селі. Без сумніву, 1923 р. для сільської торгівлі став школою випробування на міцність.

Причиною дисбалансу цін стала державна політика, спрямована на першочергову підтримку промисловості. У результаті різкого зростання цін на промислові товари рівновага на споживчому ринку була порушена. На початок 1923 р. ціни зросли в цілому по Україні у 104 рази, у губернських містах у 110разів, повітових у 102 рази [14, 19]. За 1 пуд житнього борошна можна було купити в 1913 р. 7 аршинів ситцю, відповідно в 1917 р.7,3; 1918 р.6,6; 1922 р. 3,8[14, 12-13]. Державою була вжита низка заходів, щоб забезпечити безперебійне постачання робітників промислових центрів, разом з тим сільська кооперація переживала важкі часи. Підраховано, що міський житель споживав промислових товарів у 6 разів більше, ніж селянин [15, арк.12].

На проблему розходження цін на продукцію державної промисловості та сільського господарства звернула увагу УІІ конференція КП/б/У у квітні 1923 р. Однак різке підняття цін на продукцію промисловості керівництво республіки розглядало як крок до вирівнювання співвідношення цін на ринку. Тобто цінова політика держави здійснювалася в інтересах державної промисловості, що врешті «виявило основне протиріччя між інтересами споживача і виробника» [16, 261-262].

Замість швидкого підйому товарообороту влітку 1923 р., на що розраховували кооператори, все чіткіше проявлялися симптоми кризи збуту. «Ножиці» цін на промислові товари та сільськогосподарську продукцію стали перепоною на шляху розвитку економічного союзу міста та села, посередником якого виступала споживча кооперація. У зв'язку із загальною економічною депресією фінансова база споживчої кооперації була суттєво підірвана. Відтак сільські кооперативи виявилися не готовими до змін цінової політики та фінансово-економічної кризи. Без допомоги держави кооперація була не в змозі повноцінно здійснювати торговельні операції. Однак держава допомагала кредитами передусім робітничій кооперації, сільським товариствам отримати банківські кредити практично було не можливо.

Коштів для закупівлі товарів у сільських товариств катастрофічно не вистачало. Непоодинокими були випадки, коли кредитором товариства виступала одна людина. Так, наприклад, ревізія Овідіопольського товариства Одеської області показала: головним кредитором виявився один член правління сільського споживчого товариства, який проводив всі закупівлі товарів, до того ж у приватного торговця [17, арк.88]. Тоді пайові кошти членів товариств займали незначне місце в поповненні фінансових ресурсів сільської кооперації.

З літа 1923 р. у зв'язку з ускладненням загальної економічної ситуації торгівля споживчої кооперації на селі почала скорочуватися. Фінансово слабким товариствам було важко конкурувати з приватним торговцем. Як відзначала у червні 1923 р. газета «Правда», приватний торговець забезпечував село на 80%. Така ситуація викликала занепокоєння керівництва країни, яке закликало: «Всю нашу увагу, весь наш комерційний досвід, весь наш політичний темперамент потрібно кинути на ваги кооперації, де лежать поки що малі 20%, безперестанку борючись із приватним торговцем на селі» [18].

Практично кинута напризволяще сільська споживча кооперація була змушена вибивати грошові та товарні кредити у райспоживспілок, які, у свою чергу, кредитувалися у центральної спілки Вукопспілки. У результаті грошові борги сільської кооперації почали різко зростати.

У період цінового дисбалансу 1923 р. поповнення товарних ресурсів виявилося для сільської кооперації також складною справою. Райспоживспілки, щоб вижити в складній економічній ситуації, намагались звільнитись від непотрібного товарного баласту, відтак перекидали на село неходові та залежалі товари. Коштів для закупівлі необхідних товарів у державної промисловості та на ярмарках сільські товариства не мали. Якщо Вукопспілка та робітнича кооперація постійно відчували державне сприяння у поповненні товарних фондів, то товариства на селі такої підтримки були позбавлені.

Проблема забезпечення сільської кооперації товарами полягала в тому, що Вукопспілка намагалася виступати монополістом у закупівлях. З метою зростання товарообороту на селі за гроші, взяті у банків у кредит, Вукопспілка, належно не враховуючи ускладнення економічної ситуації 1923 р., закупила великі партії промислових товарів. Передусім була зроблена закупівля в Центроспілки значної партії мануфактури на суму 150 тис. червінців, 20 тис. пудів чугунного лиття і посуду. Крім цього були закуплені за оптовими цінами великі партії цукру, тютюну, сірників, оселедців тощо [19, арк.37].

Однак селянам отримати промислові товари виявилося непросто, бо на середину 1923 р. у споживчій кооперації перевищення роздрібних цін над оптовими щодо промислових товарів складало 27% (для порівняння: у державній торгівлі 21%, приватній 49%) [20]. Без сумніву, намагання кооператорів покращити свої фінансові справи завдяки різниці оптових і роздрібних цін на промислові товари було серйозним прорахунком у діяльності споживчої кооперації, який підривав довіру до неї селян.

З метою збільшення товарних запасів та реклами своєї продукції у серпні 1923 р. Вукопспілка взяла участь у роботі Всесоюзної сільськогосподарської виставки, на якій були представлені зразки сільськогосподарської продукції України. Вукопспілка завоювала почесний диплом 1-го ступеня, що певною мірою свідчило про зростання її авторитету [21, 18]. Однак сільська споживча кооперація, яка безпосередньо направила на виставку свою продукцію не лише для Українського павільйону, але й для павільйону Центроспілки, ніякого зиску з цього не отримала.

Оскільки керівництво республіки постійно акцентувало на необхідності витіснення приватного торговця зі споживчого ринку, кооператори були змушені постійно шукати шляхи вирішення цієї проблеми. Щоб побороти приватний сектор торгівлі, споживча кооперація мала передусім переконати населення в перевазі кооперативної торгівлі. Без сумніву, не лише економічні, але й політичні причини спонукали до запровадження в першу суботу липня 1923 р. святкування в Україні Міжнародного дня кооперації. Партійно-державне керівництво республіки всіляко підтримало це нововведення. Однак суттєво збільшити кількість пайовиків, а відтак і поповнити свої кошти сільським товариствам, тоді не вдалося, бо цьому завадила криза. До того ж селяни ще не відчули на собі переваги сільської кооперації над приватним торговцем, у якого можна було купити більшість потрібних товарів. Разом з тим це був початок широкомасштабної кооперативної пропаганди на державному рівні.

Економічна ситуація в республіці до початку осені різко погіршилась. У цінах на промислові товари і сільськогосподарську продукцію все більше виявлявся розрив. За даними Полтавського губвиконкому на 1 серпня, надісланими до ВУЦВК, відбулось наступне підвищення цін відносно січня 1923 р.: яйця 231%, ячмінь 315%, жито 361%, пшениця 391%, масло 467%, сало 595%, сіль 623%, картопля 723%, цукор-пісок 1069%, чоботи 683%, цвяхи 693%, сірники 796% [22, арк. 314].

Найбільше розходження цін простежувалося в кінці літа середині осені, коли роздрібні ціни на промислові товари зросли порівняно з довоєнним рівнем на 290 %, а ціни на сільськогосподарські товари на 105 [10, 23]. Дисбаланс цін на промислові товари та сільськогосподарську продукцію продовжував поглиблюватися і зупинити його ставало все складніше. Почалася «криза збуту» товарів, яка ще більш хворобливо позначилася на споживчій кооперації.

У зв'язку з фінансово-економічною кризою кількість сільських споживчих товариств зменшилася. На 1 січня 1923 р. на Україні було 5887 сільських товариств, а на 1 січня 1924 р. їх залишилося 4268. Передусім закривались ті товариства, у яких не було власних коштів та поповнення пайових внесків [23, 15]. Ілюстрацією у даному разі може слугувати ситуація в Ізюмській райспоживспілці. Вона мала 67 сільських товариств, з яких протягом 1923 р. припинили своє існування 33, тобто 50%. Слабкість закритих товариств пояснювалася відсутністю обігових коштів. Пайові внески вдалося зібрати не більше 10%. Торговельну діяльність сільські товариства здійснювали виключно в кредит, який надавала райспоживспілка. Не рідкістю були випадки арештів голів сільських товариств за несплату податків [24, 12].

Ситуація була не кращою і в більш потужній Харківській райспоживспілці. У районі її діяльності протягом 1923 р. перебувало 314 формально існуючих сільських кооперативів, з яких на кінець року залишилося 156, тобто менше половини [25, 8]. Із закриттям споживчих товариств відповідно зменшилося число торговельних закладів, а відтак їх місце займала приватна торгівля.

Проблема цін у споживчій кооперації ускладнювалася ще й тим, що на шляху від виробника до споживача товари проходили близько 8 ступенів (на кожній інстанції був свій накид), дорожчаючи більше ніж у 2 рази. Механізм накрутки був такий: Вукопспілка на відпускну ціну трестів робила накидку в середньому на 39%, залежно від товару вона могла бути різною, наприклад, на скло 53%, мануфактуру і галантерею 49%, бакалію, шкіру і взуття 28 %. До ціни Вукопспілки додавали по 20% райспоживспілки і кооперативи [26].

Зважаючи на це, непоодинокими були випадки, коли ціни в споживчих товариствах перевищували ціни місцевого ринку. Відтак селяни обминали кооперативні крамниці. У результаті виникла парадоксальна ситуація: селяни, не маючи потрібних коштів, масово припинили купляти промислові товари, у яких відчували гостру потребу. Криза збуту промислових товарів призвела до затоварення підприємств торгівлі споживчої кооперації, у тому числі й на селі.

Варто відзначити, що восени, всіляко намагаючись поповнити свої товарні фонди і виконуючи розпорядження більшовиків послабити приватного торговця, сільські товариства робили спроби змінити структуру закупівель. У січні 1923 р. питома вага закупівель сільських кооперативів виглядала так: у кооперації 32,7% товарів, державних органів 9,3 %, основні ж закупівлі промислових товарів припадали на приватного власника 54%. У вересні того ж року картина суттєво змінилася: у закупівлях сільських товариств на кооперацію вже припадало 75,5%, державні органи 3,1% і на приватного торговця 19,2% [27, 7]. Тобто гроші від закупівель переважно залишалися в кооперації, однак і це не змогло тоді активізувати сільську торгівлю.

В осінні місяці року завжди існувало пожвавлення торговельного обігу, а в 1923 р. навпаки спостерігалося його зменшення. Пересічно на одне сільське товариство продаж становив у липні 762 крб., серпні 760 крб., вересні 564 крб., тобто за три місяці він зменшився на 26 % [28, 27]. Республіканська преса на початку жовтня 1923 р. відзначала негативний вплив дисбалансу цін на торговельну політику кооперації, вказуючи при цьому і на прорахунки самої системи. Зокрема, в газеті «Вісті ВУЦВК» підкреслювалося: «Кооперація, як орган змички села з містом на собі весь час болюче відчувала вплив «ножиць». У споживкооперації до останнього часу не було певної і твердої лінії щодо поліпшення цін. Споживкооперація не продумала своєї ролі в боротьбі за усунення причин, які ці «ножиці» утворюють [29].

Разом із розпочатим державою зниженням оптових цін на промислову продукцію на місцях розгорнулась робота щодо впорядкування ціноутворення товарів широкого вжитку у роздрібній торгівлі. Не випадково на позачерговій IV сесії Ради Вукопспілки (жовтень 1923 р.), щоб остаточно не втратити сільського пайовика, ухвалили негайно знизити ціни на промислові товари. Прийняте рішення стосувалося як Вукопспілки, так і районних спілок та сільських первинних товариств. Наприклад, на сукно ціни були знижені на 40%, відповідно на мануфактуру, галантерею і посуд на 25%, залізо-скоб'яні товари на 23%, бакалію на 16%, шкіряне взуття на 15% і паперові товари на 10% [17, арк. 143]. У середньому ціни на промислові товари були знижені на 20% у центрі й на 10-15% на інших шаблях споживчої кооперації. У результаті споживчі товариства, особливо сільські, понесли серйозні збитки і впродовж 1923/1924 рр. працювали в основному на запозичені кошти [30, арк.53 зв.].

Пленум ЦК КП/б/У (29-31 жовтня 1923 р.), проаналізувавши причини кризи збуту, був змушений визнати, що «розходження цін на продукти промисловості і сільського господарства досягло катастрофічних розмірів і вимагає прийняття найрішучіших заходів щодо зниження цін на продукти промисловості». Пропонувалось досягти цього як шляхом максимальної чіткості виробничої калькуляції, так і шляхом упорядкування торгівлі [10, 278]. Тобто це був заклик, спрямований і до споживчої кооперації, терміново вжити ряд додаткових заходів щодо зниження цін.

IV Більшовицьце керівництво Вукопспілки не могло не виконати директиви Пленуму щодо перегляду і зниження кооперативних цін. Виступаючи на сторінках газети «Вісті ВУЦВК», голова правління Вукопспілки М.К. Вєтошкін визнав, що кооператори допускають невиправдані накидки, тому ціни на промислові товари «все ще зависокі для села» [31]. Інформацію голови правління підтверджували результати перевірки комісії, створеної Полтавським губкомом КП/б/У щодо вивчення стану кооперативної торгівлі на селі. Комісія виявила, що тільки 1/3 сільських споживчих товариств задовольняють потреби своїх членів, оскільки накладні видатки, а відповідно і ціни в сільських крамницях занадто високі.

Держава робила спроби й агітаційними заходами підтримати сільську торгівлю. У жовтні, коли «ножиці» цін найбільше вдарили по селянинові, редакція газети «Вісті ВУЦВК» спільно з Вукопспілкою оголосила конкурс на кращий сільський споживчий кооператив. Щоб підкреслити державний рівень конкурсу, його жюрі очолив голова ВУЦВК Г.І. Петровський. Досвід кращих сільських кооперативів у забезпеченні селян популяризувався на сторінках газет і журналів. Наводимо одне з газетних повідомлень того часу: «Глобинське товариство Кременчуцької округи має крамницю і організує чайну-їдальню. Крамниця має приємний охайний вигляд. Кооператив повністю задовольняє потреби населення і треба бачити, з якою повагою відноситься воно до виставлених цін. Одержати в крамниці можна все, починаючи від мануфактури і кінчаючи кнопками і дьогтем» [33]. Безперечно, таких показових торговельних закладів на селі у той період налічувалося одиниці. У цілому ж сільська кооперація ледве протидіяла економічним негараздам. Однак влада всіляко намагалась приховати справжню ситуацію, щоб відвадити селянина від приватного торговця і зробити членом споживчого товариства.

Як засвідчують архівні документи, агітаційна кампанія за сільську кооперацію восени 1923 р. не принесла помітних результатів. Забезпечення селян товарами через кооперативи і надалі відбувалося вкрай незадовільно. Зважаючи на це, газета «Коммунист» у середині листопада 1923 р. зазначала: «Агітація повинна бути не словесна, а ділова, селянин має впевнитися, що йому вигідно бути пайовиком єдиного споживчого товариства» [34].

Зауважимо, що селянство не влаштовували не лише високі ціни на фабрично-заводські товари, але і вузький їх асортимент або взагалі відсутність потрібного товару. Так, наприклад, 8 грудня 1923 р. Полтавський губпарком КП/б/У, розглянувши питання про торгівлю на селі, відзначив, що місцеві кооперативні товариства затоварені духами, пудрою, туалетним милом. Підкреслювалось, що кооператори зберігають у себе на тисячі червінців товари, яких чекають селяни, однак не дають їх у кредит. «Приватний торговець, акцентувалося на засіданні губпарткому, нашої кооперації не боїться, бо той товар, який має кооперація, у більшості своїй не придатний для села, так як 80% його, що надходить з центру, припадає на попільниці». Щоб пожвавити сільську торгівлю, губпартком вирішив створити спеціальну комісію, яка мала запропонувати заходи щодо оптимізації діяльності сільських кооперативів [35, арк.70]. Без сумніву, це було пряме втручання у внутрішні справи кооперації.

Лише в кінці року керівництво країни пішло назустріч фінансово слабким кооперативам. Зокрема, постанова Президії ВЦВК і РНК СРСР від 7 грудня 1923 р. «Про податкові пільги для кооперативних організацій» майже повністю звільняла від промислового податку дрібні сільські

і робітничі кооперативи. До кооперативів, звільнених від державного промислового податку, належали такі, які мали річний оборот менше 20 тис. крб. [36, 510-511]. Така податкова пільга дала можливість споживчій кооперації дещо покращити свій фінансовий стан і продовжити торговельну діяльність на селі. Щодо цього газета «Вісті ВУЦВК» зазначала: «Податкові пільги кооперації дійсно будуть сприяти утворенню могутнього кооперативного апарату з великою здатністю до боротьби з приватним крамарем, апарату, який дасть селу дійсно дешевий крам, який зуміє здвинути «ножиці» і наблизити село до міста» [37].

Попри надання державою податкової пільги сільським товариствам, у результаті слабкості своєї фінансової бази вони не змогли суттєво потіснити приватну торгівлю, яка і надалі залишалась основним постачальником селян. Як аргумент, наводимо дані по Полтавській райспоживспілці. До кінця 1923 р. на Полтавщині функціонувало 8097 приватних торговельних закладів за наявності 745 кооперативних і 318 державних. У загальній кількості закладів торгівлі на кооперативні припадало 8,1% і в загальному товарообороті губернії торгівля споживчої кооперації займала 10,3%, тоді як приватна торгівля становила 84,1% і решта 5,5 % державна [38, 208].

За середньостатистичними показниками, у 1923/24 р. на одного члена споживчої кооперації на селі припадало товарів на суму 4 крб. 38 коп. [39, 53]. Повідомлення з місць малюють ще безрадіснішу картину. Аналіз оборотів єдиних споживчих товариств Київщини показує, що на душу населення припадало товарів на 36 коп. у рік [40, 14]. Коростеньська споживча кооперація відпускала своїм пайовикам товарів менше ніж на 2 крб. у рік. У цілому ж на село припадала лише третина всіх торговельних оборотів споживчої кооперації. Хоча порівняно з попереднім 1922/23 р. мережа сільських кооперативних крамниць збільшилася вдвічі й становила 2,6 тис. одиниць, вона не могла на рівних конкурувати з 23 тис. приватних торговельних закладів [41, 58].

Без сумніву, постачання кооперативними товариствами сільських жителів перебувало в значно гіршому стані, ніж у робітничій кооперації. У 1923/24 р. робітнича кооперація охоплювала 54% потреб робітників, а в Донбасі 60-65% [42, 13]. За даними В. Целларіуса, у 1922/23 р. оборот сільської споживчої кооперації становив 29 млн. крб. проти 15 млн. у 1921-1922 р., тобто відбулося зростання у 1,9 рази [42, 11]. Якщо ж у цілому зважити роль споживчої кооперації у задоволенні споживчого попиту сільського населення, то в 1922/23 рр. вона становила лише 18% [42, 12].

Підсумовуючи результати торговельної діяльності споживчої кооперації у зазначений період, варто підкреслити, що фінансово-економічна криза 1923 р. стала великим випробуванням для всіх її ланок від сільського товариства до Вукопспілки, які виявилися не готовими до змін цінової політики. Щоб покращити фінансове становище, споживча кооперація проводила лінію на підвищення торговельних накидок. Проте це знесилювало її в боротьбі з приватним торговим капіталом і найбільш відчутно позначалось на сільських товариствах. Щоб остаточно не втратити сільських пайовиків, керівництву споживчої кооперації восени 1923 р., у період найбільшого загострення кризи збуту, довелося піти на зниження роздрібних цін.

Для того, щоб оптимізувати торговельну галузь, отриманих кооператорами державних кредитів було недостатньо. Залучення коштів населення до кооперативних організацій відбувалося надто повільно. Саме тому з особливою гостротою протягом другої половини 1923 р. у споживчій кооперацій постало питання відмови від обов'язкової приписки населення до споживчих товариств, що тривала з часу розкладки, і переходу на добровільне членство. У кінці грудня цей процес урешті був започаткований і мав сприяти не лише значному зростанню кількості членів кооперації, але й залученню додаткових коштів. Лише ставши фінансовоспроможною, споживча кооперація могла розраховувати на активізацію торговельних операцій з метою задоволення пайовиків та завоювання ринку.

Нині, коли українське село переживає складні часи, вкрай потрібна державна політика його відродження. Щоб уберегти село, передусім потрібно допомогти його жителям. Ідеться не лише про забезпечення селян робочими місцями, але й про задоволення їх споживчих потреб. Однак, виходячи з соціально-економічної та політичної ситуації в країні, навряд чи в найближчий період споживча кооперація зможе отримати необхідну фінансову та моральну підтримку держави. Відтак з огляду на історичний досвід споживчої кооперації можна констатувати, що лише завдячуючи більшою мірою залученню нових пайовиків та їх коштів, а також власній господарській ініціативі сільська споживча кооперація зможе витримати удари економічної кризи.

кооперація сільський державний економічний

Література

1. Агуф М. Робітник та кооперація (популярний нарис). Харків: Книгоспілка, 1965г. - 80 с.

2. Кожаный П. Рабочая кооперация и профсоюзы. М.: Труд и книга, 1925. 119 с.

3. Височанський П. Коротка історія кооперативного руху на Україні. Харків: Червоний шлях, 1925. 52 с.

4. Зарудний С. Українська кооперація на десяті роковини Жовтневої революції. 1917-1927. Харків: Книгоспілка, 1927. 43 с.

5. Дешко Є. Кооперація на Україні. Харків: Урядова друкарня ім. М.В. Фрунзе, 1927. 99 с.

6. Целларіус В.М. Сучасна українська кооперація (її стан та розвиток). Харків: Книгоспілка, 1926. 76 с.

7. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). К.: Основи, 1996. 396 с.

8. Марочко В.І. Організаційно-теоретичні проблеми українського кооперативного руху другої половини ХІХ-першої половини ХХ ст. // Український селянин. Збірник наукових праць. 2002. № 4. С. 90-98.

9. Гетьман Г.А. Кооперативная торговля: развитие, проблемы, перспективы (на материалах Украинской ССР). Харьков: Изд-во при Харьковском госуд. ун-те, 1985.248 с.

10. Лантух В.В. Становление и развитие торговли на Украине в 1921-1932 гг. Харьков: Основа, 1992. 192 с.

11. Лобач К.В. Історичний досвід регулювання споживчого ринку України в період НЕПу (історико-економічний аспект): Автореф. дис...канд. іст. наук: 02 / АН України, Ін-т історії України. К., 1994. 17 с.

12. Пиріг О.А. НЕП: більшовицька політика імпровізації. К.: Вид-во КНТЕУ, 2001 - 274 с.

13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі: ЦДАВО України). Ф.2. Оп.3. Спр. 727.

14. Рух цін на Україні в 1922 р. Харків, 1924.

15. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі: ЦДАГО України). Ф.1. Оп.20. Спр. 1668.

16. Коммунистическая партия Украины в резолюциях сьездов, конференций и пленумов ЦК ( далі: Компартия Украины в резолюциях.). Т.1. 1918-1941 . К.: Политиздат Украины, 1976. 1062 с.

17. ЦДАГО України. Ф.1. Оп.20. Спр. 1743.

18. Кооперация и частный торговец в деревне // Правда. 1923. 20 июня.

19. ЦДАГО України. Ф.1. Оп.20. Спр. 1665.

20. Правда. 1923. 11 ноября.

21. Украина на первой Всесоюзной выставке в Москве 19 августа-21 октября 1923 г. М., 1923. 84 с.

22. Державний архів Полтавської області. Ф.Р-1503. Оп.1. Спр. 224.

23. Милевич А. Кооперация на Украине // Бюллетень Вукопспилки. 1924. № 23. С.14-16.

24. М-ко Л. На местах. Изюмский райсоюз // Бюллетень Вукопспилки 1924. № 6. -С.11-13.

25. А.М. На местах. Харьковский райсоюз // Бюллетень Вукопспилки. -№ 12. С. 8-12.

26. Вісті ВУЦВК. 1923. 5 листопада.

27. Украинская потребительская кооперация к началу 1924 года. Харьков: Вукоопспилка, 1924. 32 с.

28. Попов М. Вукопспілка в житті української кооперації // Кооперативне будівництво. 1930. № 11-12. С. 24-40.

29. Фомицький В. Торговельна політика споживкооперації // Вісті ВУЦВК. 1923. 5 жовтня.

30. ЦДАВО України. Ф. 337. Оп. 1. Спр. 1636.

31. Стан та перспектива споживкооперації. Розмова з головою ВУКС тов. Вєтошкіним // Вісті ВУЦВК. 1923. 21 листопада.

32. Селянська правда. 1923. 16 грудня.

33. Вісті ВУЦВК. 1923. 21 жовтня.

34. Аграновский. Внимание сельским ЕПО // Коммунист. 1923. 18 ноября.

35. Державний архів Полтавської області. Ф. Р.9032. Оп.1. Спр. 68.

36. Сборник постановлений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Союза Советских социалистических республик. 1923. № 29. Ст.335.

37. Податкові пільги кооперації // Вісті ВУЦВК. 1923. 11 грудня.

38. Статистичний довідник по Полтавщині на 1925 р. Полтава, 1925.286 с.

39. Гєнкін О., Гречка О. Споживча кооперація. Харків, 1927.

40. Торговля и кооперация на Киевщине. К., 1924.

41. Обзор народного хозяйства Украины за 1923/24 г. Харьков, 1924.

42. Целларіус В.М. Сучасна українська кооперація (її стан та розвиток). Харків: Книгоспілка, 1926. 76 с.

Размещено на Allbest.ru