Соратник Михайла Грушевського. Сторінки біографії Дмитра Ісаєвича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соратник Михайла Грушевського. Сторінки біографії Дмитра Ісаєвича

Козоріз В.В.

Дмитро Григорович Ісаєвич ім'я, на жаль, мало відоме в сучасній Україні. Лише останнім часом його ім'я почали інколи згадувати у публікаціях, присвячених українським політичним партіям у ХХ ст. та Українській Центральній Раді, членом якої він був.

Д. Ісаєвич народився 7 жовтня 1889 року в селі Велицьку Ковельського повіту тодішньої Волинської губернії в родині священика. Коли Дмитрові було сім місяців, родина переїхала до села Верби Вербської волості Лубенського повіту на Волині, де батько отримав нову парафію. На початку 1901 року він помер, а Дмитро у цей час уже вчився в духовному училищі («бурсі») у Крем'янці, яке закінчив 1903 року. За його спогадами, між бурсаками зберігалися старовинні українські школярські звичаї, які дехто з учнів уважав козацькими.

У 1903 році Д. Ісаєвич вступив до Волинської духовної семінарії в м. Житомирі. Та він не тільки наполегливо вчився, а й брав участь у підпільних учнівських гуртках, в тому числі в «українофільських». На відміну від Житомирської гімназії, де розмовна мова була вже на той час російською, переважна більшість семінаристів спілкувалася українською мовою, залюбки співала українських народних пісень. Великий вплив на семінаристів мав викладач словесності Ювеналій Тиховський.

У 1910 році Д. Ісаєвича прийняли в студенти економічного відділу Санкт-Петербурзького політехнічного інституту. Серед його професорів у Петербурзькій політехніці були Максим Ковалевський і Михайло Туган-Барановський. Останній заохочував Д. Ісаєвича до участі в засіданнях Вільного економічною товариства, допоміг влаштуватися на працю в статистичних установах. Ще перебуваючи на студентській лаві, Дмитро надрукував низку наукових і публіцистичних розвідок і під керівництвом Туган-Барановського почав займатися проблемами кооперативного руху. Одна з публікацій під назвою «Союзы учреждений мелкого кредита по балансам на 1 января 1916 года» фактично була коротким викладом змісту книжки, замовленої Дмитрові Ісаєвичу Петербурзьким відділенням Московського імператорського технічного товариства. На пропозицію професора, завідувача кафедри фінансів М. Фрідмана, ця книжка мала бути покладена в основу кандидатської дисертації Д. Ісаєвича. Та написати книжку і дисертацію він так і не зміг. Одним з факторів, що завадили цьому, була його активна громадська діяльність. Зокрема, він брав участь у роботі Української студентської громади Петербурзької політехніки і загальноміської громади студентів - українців керував одним із двох украінознавчнх гуртків у політехнічному інституті. Він співпрацював також із журналом «Український студент», а його близькими знайомими і друзями були в цей час Євген Неронович, Надія Суровцова, Микола Чечель, Микола Салтан.

Лютнева революція 1917 року не виявилась для них несподіванкою. Д. Ісаєвич з друзями брав участь в організації грандіозної української маніфестації з нагоди шевченківських роковин у Петербурзі а також українських мітингів-концертів. Та центром його уваги з початком лютневих подій 1917 року була Україна. Він виїхав до Києва, де енергійно прилучився до роботи Української Центральної Ради. На Всеукраїнському селянському з'їзді 27 травня-3 червня 1917 року його обирають членом Всеукраїнської ради селянських депутатів і в її складі включають до Центральної Ради. Його тодішня політична діяльність була пов'язана з селянським рухом і з Українською партією соціалістів-революціонерів УПСР, яка стала однією з наймасовіших в Україні (скажімо, в листопаді 1917 року її чисельність складала 75 тисяч).

Д. Ісаєвич належав до того гурту недавніх студентів, які разом з Михайлом Грушевським (якого глибоко поважали і називали «дідом», хоча йому тоді було трохи за п'ятдесят) згуртувались навколо програми залучення селян до боротьби за українізацію громадського життя і будівництво держави. Ісаєвич у цей час особливо тісно співпрацював з Юліаном Охримовичем галичанином, який уже 1914 року переїхав в Україну, щоб працювати для загальнонаціональної справи.

Ось як діяльність українських есерів тлумачилась в одному з офіціозних комуністичних видань 1987 року: «Грою на національних почуттях та використанням прагнення українського трудящого селянства одержати землю УПСР вдалося на деякий час утримати біля себе частину селянства і солдатів». Проте факти і документи підтверджують: Д. Ісаєвич і його товариші були переконані, що саме селянство є тією силою, для якої прагнення соціальної справедливості і національного визволення збігалися. Самовіддана організаційна діяльність селянських спілок і УПСР забезпечила величезний успіх на виборах в Установчі збори: за цю партію проголосували понад п'ятдесят відсотків виборців. Цю перемогу наполегливо готували і такі активні діячі, як Ісаєвич, ім'я якого знаходимо серед членів ЦК УПСР і серед членів бюро ЦК. Він був також працівником редакції газети «Народна воля», заснованої УПСР, першої української масової щоденної газети. Тут він надрукував низку статей. Серед них були і підписані псевдонімом І. Красовський.

Д. Ісаєвич працював і як член «Малої Ради» (Комітету Ради), яку тоді вважали «колективним президентом». Його обрали також делегатом Всеросійського селянського з'їзду, Установчих зборів. На доручення Центральної Ради відвідав Севастополь, де вів агітацію серед моряків-чорноморців, яких антиукраїнські сили прагнули привернути на свій бік. Це засвідчує датована З листопада 1917 року радіотелеграма «всім і Центральній Раді»:«Зібрання матросів, солдатів, робітників екіпажів Севастополя, що відбулося 2-го листопада у кількості понад 5000 чоловік, ухвалило привітати Центральну Раду, бажаючи їй успіху у боротьбі за національні ідеали і вбачаючи в ній захисницю інтересів демократії на Україні. Голова зібрання Ісаєвич. Голова Чорноукрвійськомітету Нестреляй».

Д. Ісаєвич читав лекції на курсах українознавства для вчителів на Полтавщині, зокрема в Лубнах, виїздив на Поділля для агітаційних виступів перед виборами до Установчих зборів. За свідченнями сучасників, він був блискучим промовцем.

Перший період діяльності Української Центральної Ради став добою піднесення національного духу невтомних організаційних зусиль, які приносили відповідні наслідки. І хоча початкових успіхів Центральній Раді не вдалося закріпити, це не може знецінювати важливості того спалаху політичної активності, коли вперше після довгої перерви українська ідея почала оволодівати широкими масами людей. Наступні поразки, викликані комплексом внутрішніх і зовнішніх причин, не змінили того факту, що, як засвідчили наступні події, відбувся невідворотний перелом від небуття до буття нації. Саме цьому віддавав з-поміж інших енергію і сили Д. Ісаєвич. Українську державницьку позицію він обстоював як член Президії Першого з'їзду робітничих селянських і солдатських депутатів. У газетних статтях і архівних документах збереглася інформація про його участь в обговоренні на Малій Раді найважливіших питань будівництва держави. Він рішуче виступив проти прийняття так званої інструкції тимчасового уряду Генеральному секретаріатові, яка мала на меті не допустити зміцнення української державності, підтримав закон про національно-персональну автономію, назвавши його таким кроком уперед, «якого не бачив світ». На пленарному засіданні УЦР 18 січня 1918 року, коли її будинок був уже під обстрілом більшовицьких збройних загонів, саме на пропозицію Д. Ісаєвича вирішено затвердити запропонований Всеволодом Голубовичем особовий склад Кабінету Народних Міністрів. Д. Ісаєвич був також секретарем президії Першого Всеукраїнського з'їзду економістів і статистиків, працював як товариш (тобто заступник) голови ЦК Селянської спілки.

Одним з доручень йому мала бути участь у делегації Української Народної Республіки на переговорах з більшовицьким урядом. По дорозі на переговори його застав гетьманський переворот. Вже після ліквідації гетьманату Павла Скоропадського Д. Ісаєвич був співредактором газети «Трудова республіка». Незабаром уряд Директорії призначив його членом офіційної української делегації на Паризьку мирну конференцію, скликану державами-переможницями у Першій світовій війні. На цей час припадають знайомство і дружба Ісаєвича з Дмитром Вітовським, Михайлом Лозинським, керівником делегації Григорієм Сидоренком, однодумцем яких він був під час роботи делегації. Після прибуття до Парижа М. Грушевського Ісаєвич тісно співпрацював з ним, інформував його про роботу делегації.

Надзвичайно складні і відповідальні завдання стояли перед українською делегацією. Найвпливовіша на конференції Франція підтримувала по суті прагнення Росії та Польщі поділити між собою українські землі. Сполучені Штати, незважаючи на велику агітаційна роботу української еміграції, залишилися байдужими до аргументів визвольної боротьби українського народу. Англія інколи була схильна прислухатися до українців, хоча б з огляду на власне прагнення стримати впливи Франції і пов'язаної з нею Польщі. Однак ця підтримка була непослідовною і надто обмеженою. Делегації, в тому числі Д. Ісаєвичу, доводилось невтомно працювати, щоб протидіяти шаленій антиукраїнській кампанії, яку вели російські політики (насамперед білогвардійські, оскільки до голосу «червоної» Росії тоді не прислуховувалися офіційні західні кола) і представники Польщі.

Цілком слушно делегація приділяла увагу міжнародній громадській думці. Успіхом було вже те, що вдалося забезпечити ставлення до України як до самостійної держави-партнера у низці впливових міжнародних організацій, зокрема таких, як Міжнародний кооперативний альянс чи Другий Інтернаціонал. В обох випадках значною була особиста заслуга М. Грушевського і Д. Ісаєвича. Якщо йдеться про кооперативний рух, то Д. Ісаєвич ще перед виїздом з України звертався як керівник інформаційного відділу Дніпросоюзу до французьких кооператорів з пропозицією про співпрацю.

Він мав офіційне доручення Дніпросоюзу представляти його в міжнародних організаціях. 26-28 червня 1919 року Дмитро Григорович узяв участь у Конгресі споживчої кооперації союзних і нейтральних держав, де 27 червня виголосив доповідь про розвиток кооперації в Україні. Цей виступ, за спогадами сучасників, справив велике враження на делегатів. Українське пресове бюро опублікувало його брошурою французькою мовою.

Українська кооперація була прийнята і до Міжнародного кооперативною альянсу, на ухвалі якого в цій справі пізніше ґрунтувала свою участь у цій організації Укоопспілка. Ось як згадував про це Олександр Жуковський: «Три дні 26-27-28 я з Ісаєвичем сидів на кооперативнім з'їзді, ми встигли багато зробити для популяризації України і для інтересу економічно кругів нашими кооперативами». І надалі Д. Ісаєвич сприяв міжнародним зв'язкам української кооперації.

З огляду на надзвичайно складну ситуацію в Україні 1919 року дві українські соціалістичні партії - УПСР і Українська соціал-демократична партія УСДРП - відрядили свої делегації з метою увійти до Другого Інтернаціоналу, добитись в останньому визнання права України на самостійність і здобути підтримку для самостійної України в європейських парламентах і Лізі Націй. Представники УПСР М. Грушевський і Д. Ісаєвич повинні були взяти на себе ініціативу в організації цієї акції, залучивши до неї і УСДРП. Наприкінці червня 1919 року в Парижі було оформлено консолідацію УПСР і УСДРП. З боку українських есерів протокол підписали Грушевський та Ісаєвич, з боку соціал-демократів П. Дідушок і Б. Матюшенко Цей протокол, підтверджений пізніше закордонними конференціями УСДРП у Відні і УПСР у Празі, передбачав солідарну акцію обох партій у Другому Інтернаціоналі, колах європейської демократії та в налагодженні співпраці з «недержавними» народами з метою боротьби проти більшовиків, за самостійну Україну. Грушевський та Ісаєвич взяли участь у Люцернській конференції представників партій Другого Інтернаціоналу. Ось що писав про це в одному з листів (до речі, дотепер не надрукованому) Грушевський: «Внісши формальну заяву до секретаріату Інтернаціоналу і діставши запрошення прибути на конгрес в Люцерн, я прибув туди 30 липня, а три дні пізніше прибув Ісаєвич. Тому, що соціал-демократи підтримали нашу просьбу про прийняття до Інтернаціоналу, се сталось без великих трудностей. Ми доклали зусиль, щоб обидві групи, ліва і права, Інтернаціоналу прийняли одну тільки резолюцію по інтернаціональним відносинам і щоб там переможність України була висловлена в виразах більш рішучих, ніж в Амстердамі. Крім того, винесли резолюцію проти окупації Галичини поляками, а євреї, вносячи резолюції проти погромів в Польщі й на Україні, висловили компліменти українській демократії. Крім того, брали ми з Ісаєвичем участь в кооперативному конгресі в Парижі. Зроблено багато і для престижу партії (і я сам, і Ісаєвич, скрізь інформували про її роллю і діяльність) і для реноме українського соціалізму, і для національної та політичної справи». М. Грушевський, Д. Ісаєвич, Б. Матюшенко і П. Дідушок у серпні 1919 року підписали «Декларацію української секції Міжнародної соціалістичної конференції в Люцерні» з обґрунтуванням права українського народу на незалежність своєї держави.

У 1920 році Ісаєвич залишався у Парижі, був тепер одним з найближчих соратників Грушевського. Саме вони вдвох підписали видану французькою і англійською мовами брошуру-звернення делегації УПСР до соціалістичних партій з рішучим протестом проти анексії Галичини Польщею. 31 грудня 1920 року цей протест було надіслано до секретаріату ІІ Інтернаціоналу. 15 січня 1920 року М. Грушевський, як голова Комітету незалежної України, і секретарі Комітету Д. Ісаєвич та М. Лозинський підписали «Відозву до народів цивілізованого світу» з протестом проти польського терору в Галичині, проти санкції Мировою конференцією окупації Галичини. Після того, як Верховна Рада Паризької Мирової конференції 17 січня 1920 року частково дозволила відновити через кооперативні організації торговельні зв'язки з Росією, Д. Ісаєвич, С. Сидоренко, В.Тимошенко звернулися із «Закликом», оприлюдненим 20 лютого 1920 року, до Генерального секретаря Міжнародного Союзу кооперативів з тим, щоб ухвала Верховної Ради стосувалось також УНР. «Заклик» було надіслано після переговорів з англійським членом вищої економічної Вайзом. Враховуючи «політичний курс цієї Ради», Д. Ісаєвич, С. Сидоренко, В. Тимошенко стверджували, що торговельні обмеження щодо УНР були б «шкідливими українським і англійським інтересам».

На початку 1921 року УПСР в еміграції розкололася на кілька угруповань. Одним :і них була про-радянські настроєна «Закордонна делегація УПСР», до якої входили М. Грушевський, М. Шраг, П. Христюк, Д. Ісаєвич та ін. У 1922-1923 роках чимало її членів почали повертатись в Україну. У березні 1924 року повернувся М.Грушевський. Однак серед українських реемігрантів не було Д. Ісаєвича. Як же склалася його доля?

У 1922 році йому довелося працювати на автомобільному заводі Сітроена в Парижі. Такий вибір праці був продиктований, зрозуміло, тяжким матеріальним становищем, у якому перебували практично всі тодішні українці-емігранти. У1923-1925 роках Д. Ісаєвич мешкав у Чехії, зокрема в Ржевніцах поблизу Праги. У Чехії він співпрацював з Микитою Шаповалом, який очолював празьку групу есерів, був головою Закордонного комітету УПСР. Ісаєвича було визнано представником УПСР у Празі. Ці сторінки його біографії ще потребують уваги дослідників. Збереглося чимало документів і листів, які ще ніколи не аналізувалися.

Ісаєвич входив до Українською соціологічного товариства, був організатором та директором Кооперативних курсів Української селянської спілки у Празі, які потім отримали статус Празької кооперативної школи, був ученим секретарем Українського інституту громадознавства в Празі, заснованого 1925 року на базі колишньої Філії Українського соціологічного інституту.

Та до Франції він повернувся. В Парижі працював у майстерні відливання скульптур, а згодом в універмазі «Куте». Як і багато хто з українських емігрантів, він позитивно сприйняв політику «українізації», перебільшував її значення, хоча, зрозуміло, йому було важко у французьких умовах відчувати всі її акценти і реалії. Щоправда, відбулося це не відразу.

1925 року у празькому журналі «Нова Україна» було надруковано його статтю «Модерні єзуїти» з нагоди виставки книг СРСР у Празі. Ця стаття містила різку критику політики «українізації». Ось невеличкий уривок «Старе гасло, що мета виправдовує засоби російськими «комуністами», - засвоєно твердо і в життя проводиться послідовно, блискуче і в планетарному масштабі. Тепер, очевидно, готуючись до остаточних заходів у справі рішучої боротьби з українським друкованим словом, московські більшовики (які в цей час зі своєю єзуїтською послідовністю вже фізично знищили українських комуністів за те, що вони українські) скажуть на весь світ про те, буцімто вони дали можливість українцям переводити ефемерну українізацію до такої міри, що українці почали творити насильства. Отже, насильники вбивають відразу кількох зайців:

а) підготовляють знищення всіх проявів українства якимись насильницькими актами;

б) заманюють з еміграції всі українські елементи;

в) переконують широкого читача зо всіх кол в інших державах світу, що в них дійсно велика воля всього, навіть окремих народів».

В іншій статті Ісаєвич писав про облудність тверджень про українізацію, коли «українізованих залишають без української книжки, знищуючи голодом українських професорів, не відпускаючи грошей на видання Української академії наук».

Тим не менше з часом, особливо під враженням праці М. Грушевського у Києві, у Д. Ісаєвича з'являються ілюзії що в УСРР справді проводяться соціалістичні зміни, що саме такий характер, попри всі недоліки, має те, що робиться в Україні. На таку позицію Ісаєвича впливав незаперечний авторитет Грушевського, хоча Дмитро Григорович просто не міг знати (і не знав), у яких складних і навіть трагічних умовах працювали визначний історик та ті діячі з есерівського середовища, які повернулися у комунізовану Україну.

Незнання реальних обставин та політичні ілюзії зробили свою справу. Свідченням цього, зокрема став лист Д. Ісаєвича до паризької про-радянської газети «Українські вісті» (її редагував Ілько Борщак), надрукований восени 1927 року. Процитуємо цього листа:«На протязі майже 9 з половиною років я був поміж тими, що негативно ставилися до СРСР і до його влади. Дефінітивно переконавшись, що зараз нема принципових причин до мого розходження ні з якого боку з принципами, покладеними в основу політики радвлади, я примушений виявити цим листом лояльність моїх почувань до останньої. В цей момент кожний переконаний соціаліст, а особливо соціаліст український, не може ухилитися від свого найбільшого громадського обов'язку і має стати на боці захисників як загрозу суспільно-пролетарської Революції».

Зрозуміло, коли він писав ці слова, то не міг навіть здогадуватись, як саме адепти «загроза суспільно-пролетарської Революції» віддячать згодом йому за підтримку за його ілюзії. А тоді ліві погляди і про-радянські симпатії Ісаєвича не залишились непоміченими у Франції: його висилають з країни. В 1929 році він оселився у Брюсселі Того самого року відбувається новий поворот у його житті - він повертається на Волинь. Попрацювавши у 1930-1931 роках журналістом у Луцьку і не знайшовши через негативне ставлення до нього польської адміністрації державної роботи, Ісаєвич врешті-решт переїхав до рідного села Верби, де намагався господарювати на успадкованій від батька землі, завів пасіку і сад.

1935 року Д. Ісаєвич одружився з Наталею Андріївною Чабан (1904-1982), яка працювала вчителькою початкової школи спершу на Волині, а потім у Стрию. З осені 1939 року Д. Ісаєвич почав працювати у школі в Старій Носовиці тодішнього Вербського району Рівненської області, де його дружина була завідувачкою. В перші місяці нацистської окупації він, як керівник відділу освіти районної управи, займався організацією початкових шкіл у районі. Коли німці припинили діяльність відділу освіти, а школа у Вербі була закрита, разом з дружиною і сестрою організував неофіційну школу у власній хаті.

На початку 1944 року він з дружиною виїхав до міста Стрия, де мешкала мати дружини. біографічний український журналіст

Жили з того, що приносив город, а також з розпродажу власних речей. З осені 1944 року він знову вчителював, працював бібліотекарем. Згодом, як науковий співробітник, доклав багато зусиль для відновлення експозиції Стрийського краєзнавчого музею «Верховина». В 1947-1958 роках був викладачем української та англійської мов у Стрийському технікумі механізації сільського господарства.

Як не дивно, незважаючи на те, що на те, що його ім'я доволі часто згадувалось у свідченнях осіб (переважно колишніх впливових діячів УПСР), які повернулися в Радянську Україну з еміграції, а згодом були заарештовані, до другої половини 1960-х років комуністичні органи безпеки не чіпали його. Напевно через те що вони просто втратили його сліди і вирахували тільки тоді коли Ісаєвич випадково віднайшов свого старшого брата Віктора і встановив контакт з давньою знайомою з Петербурга і еміграції Надією Суровцовою. У КГБ УСРР почали шукати варіанти його використання. Найпривабливішою здалася ситуація, коли він, один з колишніх близьких співробітників Михайла Грушевського, підготує публікацію з осудом свого минулого і «українського буржуазного націоналізму» взагалі. Це, зокрема, цілком вписувалось у контекст чергової «анти націоналістичної» кампанії, розпочатої у зв'язку з публікацією на Заході праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Д. Ісаєвич відмовився виступати з публічним осудом свого минулого. 7 січня 1970 орган Стрийського міськкому та райкому Компартії України, міської та районної Рад депутатів трудящих газета «Будівник комунізму» надрукувала матеріал під назвою «Хай знають люди». Героєм цієї публікації був уже тоді серйозно хворий Д. Ісаєвич. Автори матеріалу знали, що немає за Ісаєвичем реальних злочинів, але паплюжили його колишню політичну позицію:«Український народ з допомогою російських братів очистив свою землю від іноземних поневолювачів, викинув геть на смітник зграю запроданців, зрадників, політичних перекупок. Нове щасливе життя забуяло там, де так щедро пролилась кров сотень тисяч кращих синів і дочок України. І нехай, можливо, Д.Г. Ісаєвич не брав у руки зброї, нікого не вбивав, але, даруйте старий чоловіче за прикрість, і на ваших руках ця кров, бо посіяна вами, вашими колишніми однодумцями ідеологія націоналізму привела до тієї страшної трагедії братовбивства!».

Ця стаття, уривки з якої були передруковані львівською газетою «Вільна Україна», київською «Вісті з України» (орієнтованою на закордон, на українську еміграцію, тому текст там пом'якшено), отруїла останні роки Дмитра Ісаєвича, спричинилася до важкого захворювання його дружини. Він сам помер 17 січня 1973 року в Стрию, а разом з ним надовго зникла правда про нього. Нині час відродити цю правду.

Література

1. Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1933. - Ч. 2.

2. Велика Українська революція. Матеріали до історії відновлення української державносте. Календар історичних подій за лютий 1917 року березень 1918 року. Упорядкував Я. Зозуля. - Нью-Йорк, 1967.

3. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. - К., 1987.

4. Українські політичні партії кінця. XIX початку XX ст.. Програмові і довідкові матеріали. - К., 1993.

5. Похилевич Д. Чорноморська флоту 1917 р. // Архів Радянської України. - № 4-5.

6. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. - К., 1997. - Т. 2.

7. Народна Воля. - 1918, 28 березня (№ 39).

8. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Скрентон, 1962 - 1966.- Т. 4.

9. Грушевський. М. Вибрані праці. - Нью-Йорк, 1960.

10. Нова Рада. - 1918, 21 листопада (№218). - С. 6.

11. La cooperation ukrainienne А919 У бюлетені Українського пресового бюро від 1 березня 1920 року було відзначено, що брошура Д. Ісаєвича була надрукована накладом 2000 примірників.

12. Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року // Український історик. 1983. - № 2-4.

13. Центральний, державний архів громадських об'єднань України. - Ф. 269. Колекція документів Музею визвольної боротьби України.

14. Цвенгрош Г. Діяльність видатного кооператора Дмитра Ісаєвича на міжнародній арені періоду Української Народної Республіки // Дукля (Пряшів). - 1995. - № 5.

15. Ісаєвич. Д. Модерні єзуїти, або перемога української стихії. 3 нагоди виставки книг СРСР в Празі // Нова Україна. - 1925. - № 23.

16. Лист. Д. Ісаєвича // Українські вісті. - 1927, 10 вересня. У цій же газеті Д. Ісаєвич опублікував статтю «ВУФКУ в Парижі», замітки про своїх добрих знайомих Олександра Довженка, кінорежисера українця Ежена Деслава (Євген Слабченко), О. Кошиця.

17. Лемель В. Хай знають люди // Будівник комунізму. 1970. - 7 січня.

Размещено на Allbest.ru