Соціальні джерела номенклатурної еліти повоєнної України (1945–1953 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальні джерела номенклатурної еліти повоєнної України (1945-1953 рр.)

Питання про соціальні джерела є одним з ключових у дослідженні будь-якої політичної еліти. Воно одразу показує ті верстви в суспільстві, що служать опорою існуючій владі; «соціальні ліфти», за допомогою яких представники еліти добиралися до вершин владної ієрархії; способи їх утвердження у правлячій верхівці. Соціальне походження (в розумінні не категорій радянської статистики на зразок «народився в родині робітника / селянина / службовця», а того соціального середовища, яке визначило формування людини як особистості), здатне багато прояснити у поведінці владного істеблішменту.

Владна верхівка Радянської України номенклатурна еліта УРСР не була виключенням. Світоглядні орієнтири, моделі поведінки, що використовувалися її представниками, не з'явилися на порожньому місці, а були сформовані у тому соціальному середовищі, з якого вони вийшли. Тож питання про соціальне походження керівництва УРСР дозволить розкрити ключові моменти його формування та функціонування.

Відносно періоду 1920-х 1930-х рр. питанням про джерела формування компартійно-радянської еліти та номенклатури займалися М.О. Фролов [1] та М.С. Дорошко [2]. На жаль, в українській історіографії поки що відсутні дослідження цієї проблеми у повоєнні роки (19451953 рр.), за виключенням роботи Т.С. Першиної [3]. Однак відносно невеликі хронологічні рамки роботи (1943-1945 рр.), а також фокусування основної уваги дослідниці на групі господарської номенклатури, примушують продовжити розгляд питання про джерела владної верхівки УРСР часу пізнього сталінізму.

Номенклатурна еліта повоєнної України формувалася з 3 головних соціальних джерел, вихідці з яких різнилися за статусом у суспільстві, особливостями групової свідомості та життєвого шляху. Першим, і основним, джерелом були представники партійно-державної бюрократії професійні управлінці, що працювали у владному апараті і стояли на щабель нижче елітної верстви. Більшість з них мали робітничо-селянське коріння, отримавши можливість у 1920-1930-х рр. перейти на керівну роботу за допомогою практики «висуванства». В умовах боротьби за владу у керівництві СРСР молоді вихідці з соціальних низів, що не мали ані освіти, ані життєвого досвіду, але прагнули діяти, могли компенсувати слабку підготовку енергійністю, пробивною волею, стали надійною опорою Сталіна та його оточення. Їхнім життєвим «університетом» став управлінський апарат, де вони опанували навички апаратної роботи. «Після закінчення робфаку в 1925 році, згадував М.С. Хрущов про свій перший досвід роботи в партійному апараті, мені не дали можливості вступити до вищого навчального закладу. Я хотів вчитися, отримати спеціальність…. але в Юзівці мені сказали: Ні! Треба йти на партійну роботу, бо це зараз головне…. Назвався груздем лізь у кошик! Якщо вже обрали секретарем укома, то я був змушений давати універсальні керівні розпорядження» [4,16-17]. Внаслідок такої практики склався досить специфічний тип управлінця, що, не маючи змоги компенсувати нестачу життєвого досвіду освітою, як губка, вбирав у себе норми і правила апаратного життя, догми сталінізму. Вони стали для них аксіомами, які не підлягають перегляду. Орієнтиром для такої молоді була діяльність керівництва партії та держави. Як відмітив В.Г. Количев, який досліджував функціонування партійних органів у передвоєнні роки, «місцеві партійні комітети підхоплювали стиль ЦК ВКП(б)» [5,8].

Соціальний тип управлінця, який, вийшовши з робітничо-селянських низів, формувався в умовах керівної роботи, був досить поширеним серед номенклатурної еліти повоєнної України. Якщо поглянути на персональний склад вищих органів влади УРСР, ця особливість одразу впадає у вічі. Всі 5 членів політбюро ЦК КП(б) У в 1945 р. потрапили до найвищого органу влади республіки з керівних посад в управлінському апараті.

Микита Сергійович Хрущов виходець з селян Курської губернії, до 15 років наймитував у поміщика, а згодом працював робітником на заводі та шахтах. Після закінчення робфаку потрапляє на партійну роботу секретарем повітового комітету КП(б) У. З того часу практично все його життя тісно пов'язане з роботою в управлінському апараті за винятком лише 1929-1931 рр. перших років навчання у Промисловій академії [5,6-11]. З 1931 р. секретар Бауманського та Червонопресненського райкомів ВКП(б) і надалі вже не полишає керівні крісла.

Дем'ян Сергійович Коротченко (у лютому 1938 липні 1939 рр., 1947-1954 рр. голова Раднаркому УРСР, секретар ЦК КП(б) У) народився у родині бідного селянина з Чернігівської губернії, працював робітником на залізниці та на пороховому заводі у м. Шостка. З 1920-х рр. стає професійним партпрацівником секретарем Шосткинського повітового комітету КП(б) У (1921-1923), Чернігівського окружного комітету (1924), Первомайського окружкому (1925-1928 рр.). Після навчання на курсах марксизму-ленінізму тривалий час працює в управлінських структурах Москви, аж доки у 1937 р. не призначається виконуючим обов'язки першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б) У [6,368]. Відтоді він надійно осідає у владній еліті УРСР.

Інший представник українського радянського «істеблішменту» Михайло Сергійович Гречуха (у 1939-1954 рр. голова Президії Верховної Ради УРСР) з селян-бідняків Київської губернії, в 14 років почав працювати на цукровому заводі. З 1922 р. в комсомолі, секретар ланки в с. Мошни, завідувач районного відділу народної освіти, голова виконкому районної ради. У 1932-1936 рр. вчився у Харківському автодорожньому інституті, наступні 2 роки пропрацював інженером в управлінні Південної залізниці. З 1938 р. М.С. Гречуха повертається до роботи в управлінському апараті і з того часу вже не полишає її [7,122].

Леонід Романович Корнієць (1938-1939 рр. голова Президії Верховної Ради УРСР, голова Раднаркому УРСР у 1939-1944 рр., у 1944-1953 рр. перший заступник та заступник голови уряду) народився у родині садівника у м. Бобринець Херсонської губернії, з 16 років працював чорноробом. Після служби в армії у 1927 р. стає завідуючим районним будинком селянина, відділом народної освіти Братського райвиконкому, агітаційно-пропагадистським відділом райкому КП(б) У (Єлисаветградський округ). Впродовж 1927-1938 рр. Л.Р. Корнієць змінює чимало посад, але незмінним залишається поле його діяльності професійне управління, робота в апараті [8,372-373].

Окремо слід виділити останнього члена політбюро ЦК КП(б) У 1945 р. Дмитра Захаровича Мануїльського, який вирізнявся серед своїх колег високим рівнем освіти (закінчив юридичний факультет Сорбонни) та активною дореволюційною діяльністю [1,36]. Незважаючи на специфіку його життєвого шляху, Д.З. Мануїльський також був представником тієї ж верстви, з якої вийшли більшість керівників УРСР партійно-державної бюрократії. До свого входження в еліту повоєнної України він тривалий час працював у виконкомі Комінтерну (1924-1943 рр.) та Головному політичному управлінні Радянської армії.

Вихідці з бюрократичної верстви становили абсолютну більшість як у радянських органах влади УРСР Президії Верховної Ради, Раді народних комісарів, так і серед керівництва громадських об'єднань ЛКСМ України та Української ради профспілок. Фактично кожного з них можна було охарактеризувати як вихідця з народу, з раніш безвладних верств селянства та робітників. Але чи залишалися вони селянами та робітниками на керівних посадах? В 1920-1930-х рр. це питання активно обговорювали в ході дискусій з троцькістами, що виступали з різкою критикою бюрократичного апарату. Як писав у 1928 р. один з активних прибічників Л. Троцького та колишній керівник УСРР Християн Раковський, функціональна відмінність між робітниками на виробництві та робітниками, висунутими на керівну роботу, поступово перетворилася на соціальну. «Соціальне положення комуніста, стверджував він, який має в своєму розпорядженні автомобіль, хорошу квартиру, регулярну відпустку та отримує партмаксимум, відрізняється від положення того ж комуніста, що працює на вугільних шахтах, де він отримує від 50 до 60 руб. на місяць» [9,73]. Соціальне середовище, з якого вийшли апаратники, залишило певний слід у їхній політичній культурі та обізнаності. У стрімкому злеті на командні пости часу на серйозну якісну освіту не знаходилося. Тому особистий життєвий досвід, в тому числі й отриманий у молодості, часто виступав важливим джерелом знань для щойно призначених працівників апарату. Однак робота в сфері управління сприяла трансформації їх світогляду та цінностей, виробленню нової ідентичності. Невипадково, найбільш часто апаратники називали себе «керівними» або ж «відповідальними працівниками» і аж ніяк не селянами чи робітниками.

Другим джерелом поповнення рядів номенклатурної еліти УРСР стала українська творча інтелігенція видатні діячі культури та науки. Її представники, чиї імена були добре відомі в Україні та за її межами, займали відповідальні посади переважно в радянських органах влади Верховній Раді та Раді народних комісарів УРСР. Більшість з них також були вихідцями з соціальних низів, як і їх «бюрократичні» колеги. Однак до владного Олімпу вони добиралися вже дещо іншими шляхами.

Драматург Олександр Євдокимович Корнійчук, лауреат Сталінських премій (1941, 1942, 1943, 1949, 1951 рр.) народився в родині робітника. Після смерті батька в 1919 р. у віці 14 років був змушений піти працювати на залізницю. Шлях до кар'єрного зростання відкрив йому робфак (1923-1925 рр.) та літературно-лінгвістичний факультет Київського інституту народної освіти. За спогадами самого О.Є. Корнійчука, він розпочинав навчання лише зі старим батьківськім пальто та дерев'яним ящиком з 2 буханками хліба [10,385]. З 1929 р. починає працювати на Київській державній кінофабриці сценаристом, згодом на Одеській кінофабриці та у тресті «Укрфільм», створює свої відомі твори: «Загибель ескадри» (1933 р.), «Платон Кречет» (1934 р.). Його творчість, яка цілковито підпадала під поняття «партійної» що відповідала лінії ВКП(б) і прославляла новий лад привернула увагу керівництва держави, зокрема Сталіна. Як лояльний та надійний митець, драматург починає залучатися до участі у діяльності представницьких органів влади (у 1937-1938 рр. його обирають до Верховних Рад СРСР та УРСР), очолює Спілку письменників України, у 1939 р. отримує орден Леніна [11, арк. 1-3]. В 1943 р. його призначають заступником наркома закордонних справ СРСР В.М. Молотова у справах слов'янських країн. Як вказують автори видання з історії української дипломатії, це мало загалом символічне значення, але дозволило О.Є. Корнійчуку набратися досвіду в царині міжнародних відносин [12,165]. Цей досвід став у нагоді, коли 5 лютого

1943 р. Президія Верховної Ради УРСР призначила його наркомом закордонних справ УРСР.

Інший видатний український письменник Павло Григорович Тичина виріс в родині сільської інтелігенції (дячка та вчительки), які за рівнем життям не відрізнялися від селянської маси. У 1943 р., спостерігаючи за труднощами військового часу, він залишив спомин про свої дитячі роки: «Вагонні висячі східці з надвірного боку дверей всі зайняті пасажирами та не такими упривілейованими, як ми тут, а нужденними…

І, як живі, перед очима батько мій та мати встали, які, насваряючись пальцем, нібито й зараз мені говорять: ніколи не забувай, Павлусю, що ти й сам із бідної сім'ї. А життя воно таке: і може балувати, і може ні» [13,90-91]. Закінчивши Чернігівську духовну семінарію, він розпочинає навчання у Київському комерційному інституті. Щоб заробити грошей на проживання та оплату навчання, підпрацьовує в редакціях журналів, статистичному управлінні. Визнання влади він отримав після публікації ряду збірок: «Чернігів», «Партія веде», «Чуття єдиної родини», що славили радянський лад. З початку 1930-х рр. він починає, як і О.Є. Корнійчук, збирати врожай нагород та важливих посад. У 1936 р. поет стає директором Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР. Через 2 роки його обирають до Верховної Ради УРСР, а у 1943 р. призначають наркомом освіти України.

Микола Платонович Бажан (у 1943-1948 рр. заступник голови Ради народних комісарів Ради міністрів УРСР з питань культури) становив певний виняток серед верхівки повоєнної України. Він був вихідцем з відносно забезпеченої інтелігентної родини (батько офіцер, мати з дрібної шляхти), в якій культивувалися українські традиції. Як згадувала сестра поета, «біля нашої родини зібрався гурт друзів і знайомих з української інтелігенції: лікарі, вчителі, адвокати та деякі військові. В домі не було ні карт, ні вина. Хазяї та гості грали на піаніно, читали, сперечалися. Гарячі дискусії розгорялися навколо ідеї Толстого, щирими шанувальниками яких були наші батьки» [14,18]. Серйозна домашня підготовка допомагає йому закінчити Уманський кооперативний технікум, стати студентом Київського кооперативного інституту, а потім інституту зовнішніх відносин. Кар'єра поета стрімко пішла вгору після написання од Сталіну «Людина стоїть в зореноснім Кремлі», «Клич вождя», «Ранок у Горі», хоча й мало не закінчилася трагічно в роки «Великого Терору». За спогадами М.С. Хрущова, йому коштувало немалих зусиль врятувати М.П. Бажана від арешту [4,151]. Прихильне ставлення владної верхівки УРСР знайшло вираження в лютому 1941 р., коли на київському партактиві звіт за конференцію ВКП(б) зробив не перший секретар ЦК КПУ (М.С. Хрущов), а Микола Платонович.

Окрім окремих діячів мистецтва, до складу номенклатурної еліти повоєнної України входили і видатні науковці, які також отримали важливі посади за свою наполегливу дослідницьку працю. Заступником голови Верховної Ради УРСР впродовж 1944-1946 рр. був Олександр Олександрович Богомолець (президент Академії наук УРСР, дійсний член АН СРСР). У анкетних даних вченого місцем народження зазначалася Лук'янівська в'язниця (м. Київ), в яку його мати потрапила за участь у підпільній організації «Південноросійський робітничий союз». Виходець з інтелігенції, він здобув якісну освіту в Новоросійському університеті (закінчив у 1906 р. з відзнакою) та у 1909 р. захистив докторську дисертацію з медицини. О.О. Богомолець працював професором у Саратовському та Московському університетах, у 1930-1946 рр. очолював Академію наук УРСР. Його досягнення в області переливання крові, лікування ран та переломів, які мали велике практичне значення, широко використовувалися в роки війни. Значний авторитет науковця, що мав світове ім'я, міг принести політичні дивіденди радянській владі. Тож у березня 1944 р. його призначають заступником голови Верховної Ради УРСР [15,4].

Міністром охорони здоров'я у 1947 р. призначили Льва Івановича Медведя (вченого-гігієніста, в майбутньому заслуженого діяча науки та академіка АН СРСР). Народився він у селянській родині. З малих років працював підпаском у маєтку графа Потоцького. У 1915 році закінчив із похвальною грамотою церковно-приходську школу, а згодом двокласну школу. З 1918 р. Л.І. Медведь працював сезонним робітником, пізніше слюсарем на цукровому заводі у селищі Красносьолка на Вінниччині. На цьому ж заводі вступив до комсомольської організації. З 1921 р. поєднував працю на заводі з навчанням у профтехшколі. В цей час його обирають депутатом сільської ради. 1924 р. за путівкою комсомолу був направлений на навчання до Вінницького хіміко-фармацевтичного інституту. З 1929 р. став членом ВКП(б). Здібності до навчання та наукової діяльності допомогли йому «вибитися в люди»: після закінчення інституту він впродовж 1930-1936 рр. робить кар'єру від голови профспілки медичних працівників Вінниці до першого заступника наркома охорони здоров'я УРСР. У повоєнні роки роботу в наркоматі йому доводилося поєднувати з міжнародною діяльністю. Л.І. Медведь був членом делегації Радянської України на ІІІ сесії ЮНРРА, що відбулась в Лондоні в 1945 р., на IV та V сесіях цієї міжнародної організації в США і Швейцарії (1946 р.). Тоді ж у складі делегації УРСР він приймав участь у роботі І сесії Генеральної Асамблеї ООН. На цій сесії була створена економічна й соціальна рада ООН, до складу якої увійшов Лев Іванович як представник від України [16,58-59].

Наведені приклади добре показують, що до складу номенклатурної еліти входили окремі представники української творчої інтелігенції. Однак вони не стали важливим джерелом поповнення владної верхівки. Частка вихідців з творчої інтелігенції в еліті УРСР сягнула максимуму у воєнні роки, коли партійна пропаганда почала піднімати теми патріотизму, любові до Вітчизни. Як зазначає дослідник В. Гриневич, провідна роль у цьому процесі належала не «сірим партійним функціонерам на кшталт Гречухи, Корнійця і К^о», а видатним діячам української культури та науки [17,422]. Саме у воєнні роки отримують призначення у Раді народних комісарів М.П. Бажан, О.Є. Корнійчук, П.Г. Тичина тощо. Однак їх включення до складу еліти було зумовлено надзвичайними умовами воєнного часу та розрахунками владної верхівки СРСР. В середовищі української інтелігенції сприймали такий поворот досить обережно. «Тичина, припускав віце-президент Академії наук УРСР О.В. Палладін, отримав це призначення скоріше за все через політичні розрахунки» [18,81]. Як зазначав філолог Чалий: «Призначення Тичини наркомпросом України викликано грою в демократизм перед Заходом. Треба було показати, що і в Радянському Союзі можуть бути безпартійні міністри» [18,82].

Вихідці з інтелігенції займали, як правило, другорядні або досить специфічні пости в керівництві республіки. Наприклад, наркомат закордонних справ УРСР, очолюваний у 1944 р. О.Є. Корнійчуком, складався з одного відділу політичного що готував історичні довідки та матеріали довідкового характеру щодо сусідніх країн на основі повідомлень ТАРС та частково радіозведень НКДБ УРСР [19,256]. Наркомат просвіти, який очолював П.Г. Тичина, мав статус республіканського і опікувався поточними проблемами освітньої галузі. Жоден з представників української інтелігенції не входив до складу вищих партійних органів політбюро, оргбюро та секретаріату ЦК КП(б) У які формулювали найважливіші рішення республіканської влади.

Розгорнута невдовзі кампанія переслідування української національної інтелігенції підтвердила здогади сучасників. Посилення тиску на українське мистецтво та науку в ході боротьби з «буржуазним націоналізмом», «низькопоклонства перед Заходом», переслідування генетики та кібернетики засвідчили про тимчасовий і вимушений характер залучення окремих українських інтелігентів до владної верхівки.

Третім соціальним джерелом номенклатурної еліти УРСР стала так звана «робітничо-селянська аристократія» або «робоча знать» окремі представники робітників та селян, що стали відомими завдяки наполегливій праці та трудовим подвигам. Як правило, їх досягнення відзначалися званням Героя соціалістичної праці, яке присвоювалося особам, «які своєю особливо видатною новаторською діяльністю в галузі промисловості, сільського господарства, транспорта, торгівлі, наукових відкриттів та технічних винаходів проявили виключні заслуги перед державою, сприяли підйому народного господарства, культури, науки, зростанню могутності й слави СРСР» [20,427]. В повоєнні роки до складу республіканських органів влади входили такі відомі в СРСР люди, як П.М. Ангеліна (одна з перших жінок-трактористок в СРСР), М.О. Посмітний (голова колгоспу з Одеської області), К.О. Гончаренко (гірничий інженер з м. Горловка), М.М. Рябець (лікар з м. Запоріжжя) тощо.

Прасков'я Микитівна Ангеліна (делегат XVIII, XIX і XX з'їздів КПРС, була обрана делегатом XXI з'їзду; делегат XIV, XVI, XVII, XVIII і XIX з'їздів КП України, не раз обиралась членом ЦК КПУ, обиралась депутатом Верховної Ради СРСР 1-5-го скликань; член Президії Верховної Ради УРСР) була однією з найбільш відомих знатних людей Радянської України. За оцінкою її сестри Н.М. Ангеліної, «Паша здійснила подвиг. Адже тоді вважалося, що бути трактористом честь лише для чоловіка. А сестра порушила цей неписаний і такий несправедливий закон» [21,12-13]. Вона стала організатором першої в СРСР тракторної бригади. Ініціатива Паші Ангеліної була надзвичайно актуальною в умовах розгортання стаханівського руху. В 1935 р., виступаючи на нараді передовиків сільського господарства у Москві, вона дала зобов'язання «партії та Сталіну» організувати 10 жіночих тракторних бригад. Починаючи з цього часу, П.М. Ангеліна стає однією з центральних фігур у радянській пропаганді живий доказ «турботи Сталіна та партії» про звичайних людей. У 1948 р. Пашу Ангеліну було включено до Світової біографічної енциклопедії як одну з найвідоміших жінок планети [22,25].

Макар Онисимович Посмітний (директор колгоспу імені Будьонного) також був досить відомою в СРСР людиною. Як голова передового колгоспу (який навіть у голодний 1947 р. не лише виконав план, а й отримав прибуток у мільйон карбованців) та ініціатор колгоспного руху, він став членом Президії Верховної Ради УРСР, членом ЦК КП(б) У, депутатом Верховної Ради СРСР. Перепусткою до владної верхівки стало присвоєння йому звання Героя соціалістичної праці та занесення його до списку знатних людей України у 1949 р. [23, арк. 1-16]

Матрьона Митрофанівна Рябець (лікар-педіатр, завідуюча Запорізьким міським відділом охорони здоров'я) впродовж 1938-1955 рр. обиралася депутатом Верховної Ради УРСР. Все своє життя вона присвятила професії лікаря: починаючи від навчання у Харківському медичному інституті до роботи в обласному та міському відділах охорони здоров'я м. Запоріжжя [24, арк. 1 зв.]. 6 березня 1947 р. її включають до складу Президії Верховної Ради України.

Включення представників «робітничо-селянської аристократії» до складу номенклатурної еліти слугувало підтвердженням народного характеру радянської влади і широко використовувалося у пропагадистській роботі. Однак вихідці з народу ніколи не були активними учасниками політичного життя. Як і від вихідців з інтелігенції, від них вимагалися авторитет та слава, що приносили ідеологічні дивіденди владі. На відміну від представників інтелігенції, які отримували посади в урядових структурах і займалися (хоча й на других ролях) управлінською роботою, громадська діяльність робітничо-селянської аристократії обмежувалася предстаницькими органами влади Верховною Радою та її Президією, головною функцією яких було нормативне оформлення рішень, заздалегідь вироблених в партійно-державних структурах.

Роль вихідців з народу в еліті Радянської України добре показують матеріали, пов'язані з формуваннях республіканських органів влади. 5-6 березня 1947 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б) У розглядалися питання складу Ради Міністрів, Президії Верховної Ради та Верховного Суду УРСР. Члени політбюро (Л.М. Каганович, М.С. Хрущов, М.С. Патолічев, Д.С. Коротченко, Л.Р. Корнієць, М.С. Гречуха, Д.З. Мануїльський) та секретарі ЦК К.З. Литвин, О.О. Єпішев та І.Д. Назаренко визнати необхідним «ввести до складу Президії Верховної Ради УРСР, у якості членів Президії, одного працівника сільського господарства з числа кращих голів колгоспів та одного працівника, пов'язаного з вугільною промисловістю з числа кращих завідуючих шахтами чи шахтерів» [25, арк. 6]. Знайти кандидатури на ці місця доручалося О.О. Єпішеву, М.С. Гречусі, Л.Р. Корнійцю та Д.С. Коротченку, які представили М.О. Посмітного (голову колгоспу ім. Будьонного з Одеської області) та Ф.Г. Безчеревного (машиніста врубової машини шахти 1-2 «Горская» з Ворошиловградської області [25, арк. 11]. Тож своєму членству в Президії Верховної Ради УРСР представники робітників та селян завдячували рішенням партійно-державної верхівки України.

Самі вихідці з народу та їх близькі не залишили детальних спогадів про свою політичну діяльність. Причина цього очевидна участь у роботі республіканських органів влади була для почесним обов'язком, який, однак не надавав реальних владних повноважень. Тому згадувати не було про що.

Таким чином, поповнення складу номенклатурної еліти повоєнної України відбувалося з 3 соціальних груп: партійно-державної бюрократії, української інтелігенції та робітничо-селянської аристократії. Головним джерелом елітних кадрів були професійні управлінці працівники партійного, державного, комсомольського та профспілкового апаратів, які становили абсолютну більшість серед еліти та контролювали ключові пости в керівництві УРСР. Вихідці з інших 2 груп залучалися бюрократичною верствою з 2 мотивів: 1) для створення ілюзії «народної» влади кращих представників українського народу; 2) для виконання специфічних завдань, що потребували спеціальних знань та навичок (дипломатія, культурна та ідеологічна діяльність), якими володіли вихідці з творчої інтелігенції. Засилля бюрократичної верстви, чиї світоглядні орієнтири та цінності визначали обличчя української влади повоєнних років, примушує солідаризуватися з думкою американського дослідника Дж. Армстронга, який визначив керівництво УРСР як «бюрократичну еліту».

Джерела та література

істеблішмент радянський еліта компартійний

1. Фролов М.О. Компартійно-радянська еліта в Україні: особливості існування та функціонування в 1923-1928 рр. Запоріжжя: Прем'єр, 2004. 800 с.

2. ДорошкоМ.С. Номенклатура: керівна верхівка Радянської України (19171938 рр.): монографія. К.: Ніка-Центр, 2008. 368 с.

3. Першина Т.С. Господарська номенклатура в України 1943-1945 рр. К., 1997, 114 с.

4. Хрущев Н.С. Время. Люди. Власть: Воспоминания в 4-х кн. Кн. 1. М.: Информационно-издательская компания «Московские Новости», 1999. 848 с.

5. Шаповал Ю.І. М.С. Хрущов на Україні. К.: Т-во «Знання» УРСР, 1990. 48 с.

6. Коротченко Дем'ян Сергійович // Уряди України у ХХ ст. / Володимир Михайлович Литвин (відп. ред.). К.: Наукова думка, 2001.

7. Дорошенко В.С.М.С. Гречуха (до 80-річчя народження) // Український історичний журнал. 1982. №9. С. 122-124.

8. Корнієць Леонід Романович // Уряди України у ХХ ст. / Володимир Михайлович Литвин (відп. ред.). К.: Наукова думка, 2001.

9. РаковскийХ. Письмо Г.Б. Валентинову от 2-6 августа 1928 года // Вопросы истории. 1989. №12. С. 72-83.

10. Корнійчук О.Є. Автобиография // Корнійчук О.Є. Зібрання творів у 5-ти томах. Т. 5.: Оповідання, нариси, статті, листи (1925-1972). К.: Наукова думка, 1988.

11. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО України). Ф. 1. Оп.4. Спр.34.

12. Матвієнко В., Головченко В. Історія української дипломатії ХХ ст. у постатях: Монографія. К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2001, 266 с.

13. Тичина П.Г. Зібрання творів у 12-ти томах. Т. 11.: Щоденникові та літературно-мистецькі записи. Підготовчі матеріали. К.: Наукова думка, 1988. 552 с.

14. Карбованих слів володар. Спогади про Миколу Бажана. К.: Дніпро, 1988. 517 с.

15. Правда Украины. 1946. 20 липня.

16. Чайка Ю.Г., Колонтаєва Н.В. Найлюдяніший міністр охорони здоров'я // Довкілля та здоров'я. 2008. №4. С. 58-59.

17. Гриневич В. З історії формування українського радянського патріотизму у роки радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Вип. 13. К.: Інститут історії України НАН України, 2005. С. 419-433.

18. Политическое руководство Украины. 1938-1989 / Сост. В.Ю. Васильев, Р.Ю. Подкур, Х. Куромия, Ю.И. Шаповал, А. Вайнер. М.: Росспэн, 2006. 544 с.

19. Політична історія України. XXст.: У 6 т. / Ред.кол. І.Ф. Курас (гол.) та ін. Т. 4: Україна у Другій світовій війні (1939-1945). К.: Генеза, 2002. 584 с.

20. Указ «Об установлении высшей степени отличия звания Героя Социалистического Труда» (27 декабря 1938 г.) // Ведомости Верховного Совета СССР. 1938. №23.

21. Ангелина Н.Н. Нива юности: Повесть о пережитом. Литературная запись Л. Санина. К.: Молодь, 1981. 72 с.

22. Залесский К.А. Империя Сталина. Биографический энциклопедический словарь. М.: Вече, 2000. 609 с.

23. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп.46. Спр.4963. 16 арк.

24. Державний архів Запорізької області. Ф.Р-3333. Оп.1. Спр.8. - 2 арк.

25. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп.6. Спр.1011. 18 арк.

Размещено на Allbest.ru