Соціально-демографічна ситуація в південноукраїнському селі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-демографічна ситуація в південноукраїнському селі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

суспільство соціальний демографічний південноукраїнський

Розбудова принципів соціально-орієнтованої держави виступає одним з головних завдань для сучасного українського суспільства. Визначальна увага на цьому шляху належить питанню еволюції соціальної сфери життя останнього. Але розуміння сутності та змісту явищ, процесів, подій в цьому просторі не можливе без урахування закономірностей розвитку минулого. Саме тому в системі гуманітарних наук, на теперішній час, все більшої ваги набуває такий напрямок як соціальна історія.

Мультипарадигмальний характер останньої дозволяє окреслити соціальну сферу життя південноукраїнського селянства кінця ХІХ початку ХХ століть як предмет наукового пізнання. Складовими його є соціальна структура та стратифікація, динаміка та мобільність, інститути, цінності, регулятори життя сільського населення регіону зазначеної доби. Важливим елементом предмету, в цьому контексті, виступає й соціальнодемографічна ситуація, в якій опинилася визначена спільнота.

Виходячи з цього, мета нашої статті полягає в дослідженні динаміки в соціально-демографічній структурі сільського населення Півдня України наприкінці ХІХ початку ХХ століть.

Досягнення мети стало можливим шляхом використання наукових здобутків таких спеціальних і галузевих дисциплін як соціальна та аграрна історія, історичні соціологія та демографія, соціальна статистика та регіоналістика. Цей когнітивний зонт є теоретико-методологічною базою для розкриття питань демографічної динаміки, щільності, статево-вікової структури, шлюбності південноукраїнського селянства в 1890-1917 рр. При цьому зазначимо, що досліджувана проблема лише частково розкрита в науковій історичній літературі й не стала предметом окремої роботи.

Історіографічний комплекс, в якому міститься близька до теми інформація, умовно може бути поділений на дві групи. По-перше, це роботи узагальнюючого характеру, що присвячені аграрній історії, соціально-економічному розвитку селянства Російської імперії чи України періоду капіталізму. По-друге це чисельні монографії або статті з історичного краєзнавства, територіальні межі яких охоплюють Катеринославську, Таврійську та Херсонську губернії.

У змісті робіт Є. Лосицького, В. Огановського, П. Першина, О. Анфімова, С. Дубровського, С. Дякіна, С. Новосельського, П. Теличука, Б. Миронова, І. Ковальченка, П. Панченка, М. Якименка та інших дослідників, які належать до першої групи, демографічні процеси в південноукраїнському селі характеризуються в контексті аналізу соціальної динаміки у сільській місцевості держави. В межах полеміки щодо рівня розвитку аграрного капіталізму, сутності державної політики в аграрному секторі економіки, співвідношення форм землеволодіння й землекористування, а також при доведенні тези про перенаселення сільської місцевості в українських та центральних російських губерніях були виявлені особливості соціально-демографічної ситуації в Південному Степовому регіоні. Поряд із простеженням загальних тенденцій зростання кількості населення специфіка регіону, на думку науковців, полягала в більшій, ніж у середньому в два рази, його щільності, домінуванні обсягів заселення над розміром природного приросту та наявності значної маси сезонних сільгоспробітників. Внаслідок певної звуженості джерельної бази й впливу ідеологічних штампів поза увагою дослідників цієї групи залишився комплекс питань з історичної демографії селянства, в тому числі й південноукраїнського. Насамперед, до останніх відносяться проблеми співвідношення прийшлого осілого та сезонно мігруючого селянства, обсягів народжуваності та смертності, структурності статево вікових прошарків та шлюбності.

В той же час, в історико-краєзнавчих роботах з теми статистико-демографічні покажчики наводяться задля ознайомлення читача із загальним станом речей в регіоні. Оскільки селянство наприкінці ХІХ початку ХХ століть було чисельно домінуючою соціальною групою, то краєзнавці звертають на нього особливу увагу. Втім, в роботах А. Аріної, Г. Котова, К.Лосєва, В. Сизоненка, І. Сабадирєва, О.Лугової, В. Пухи, А. Карагодіна, К.Чорної, З. Орлової та інших соціально-демографічний аспект історії края розкрито в тому ж ракурсі, що й в дослідженнях попередньої групи висвітленню підлягли лише питання зростання чисельності та щільності сільського населення, імміграції та еміграції селянства. Специфічність їх обумовлена територіальними межами предмету дослідження, які охоплювали площу регіону в цілому, або окремої губернії, повіту, волості чи сучасної адміністративної одиниці області, району, селища. Відтак, проблема соціально-демографічної ситуації в південноукраїнському селі кінця ХІХ початку ХХ століть потребує не тільки систематизації існуючої наукової інформації, а й перегляду усталених тез на основі залучення більш широкої джерельної бази та використанні інновацій в теоретико-методологічній площині.

Перш за все, визначимо загальні тенденції в розвитку соціально-демографічної структури сільського населення південноукраїнських губерній в останній чверті ХІХ на початку ХХ століть. Досягнення цього завдання можливе шляхом характеристики кількісного зростання селянства, зміни його частки в соціальному просторі регіону, а також за допомогою аналізу збільшення щільності населення. Разом з цим, розкриття означених аспектів теми не можливе без виявлення статистичних індексів та кореляційних покажчиків притаманних як регіону, так і всім українським губерніям та сільському населенню європейської частини Російської імперії.

Якщо звернутися до результатів Х ревізії, то побачимо, що в 1857 р. на території 50-ти губерній європейської частини Російської імперії проживало 63495 тисяч селян обох статей. В 1897 р. цей покажчик дорівнював вже 101570 тисячам [1,29]. Тобто, у визначений період загальний приріст сільського населення склав 38075 тисяч, або 952 тисячі щорічно. Індикатор приросту селянства, таким чином, склав 1,53%; він був вищим у 2 рази за покажчик періоду 1815-1857рр. [2,10-11]. Разом з цим, в наступний етап з 1897 по 1914 рр. сільське населення європейських губерній Російської імперії збільшилося ще на 38045 тисяч, а індикатор щорічного зростання сягнув 3,2%. Тобто, кількість селянства з 1858 по 1914 рр. збільшилася на 219,9% й дорівнювала, на передодні Першої світової війни, 139615 тисячам [3,48]. Але інтенсивність зростання сільського населення в різних місцевостях імперії була не однаковою нижчою за середні покажчики у нечорноземних районах й вищою в Середній Азії, Передкавказзі, Бессарабії [4,33-35].

В той же час у 1858-1914 рр. сільське населення дев'яти українських губерній зросло з 10400 тисяч до 27600 тисяч [5,252-253].тобто збільшилося у 2,6 рази. В кожен з 56 років воно збільшувалося на 307,1 тисячі, що було значно меншим (майже на 50%), ніж аналогічний середній покажчик у Російській імперії. Але статистичні індикатори зростання на відтинках 1857-1897 рр. та 1897-1914 рр. дорівнювали загальнодержавним покажчикам відповідно 1,45% та 3,1%. Природно, що приріст населення був слабшим у староукраїнських лісостепових губерніях, досить густо заселених уже в середині ХІХ століття і більш інтенсивним у степових [6,158].

В досліджуваний період Південь України був регіоном із значно вищим коефіцієнтом зростання кількості сільського населення. З 1857 по 1914 рр. останнє зросло майже у 3,5 рази, тоді як на решті території України лише в 2,4 рази. Доцільною, при цьому, на нашу думку, є й характеристика демографічної динаміки окремих етапів. Так, наприклад, в 1858 р. в регіоні налічувалося 3117 тисяч селян, а в 1897 р. вже 7221 тисяча [7,5]. Тобто, щорічне зростання дорівнювало 102,6 тисячам осіб, що перебільшувало середній покажчик по одній губернії Європейської Росії в 1,8 рази (на 15,2 тисяч селян щороку). Індикатор росту кількості сільських мешканців в регіоні на першому етапі дорівнював, таким чином, 2,8%. Натомість у 1914 р. на території трьох південноукраїнських губерній проживало 10612 тисяч селян [8,4]. Відповідно щорічне зростання цієї верстви в

17 передвоєнних років склало 242,2 тисячі, а статистичний індикатор збільшення сільського населення дорівнював 4,7%. Відтак, в соціальному просторі селянства Півдня України простежувалися процеси і тенденції, що були притаманними для абсолютної демографічної динаміки цієї верстви всіх регіонів європейської частини Російської імперії. Серед визначених закономірностей найбільш важливе місце займали такі як незмінне лінійне збільшення кількості селянства та перевага темпів зростання в 1897-1914 рр. над аналогічними покажчиками в 1857-1897 рр. Особливість полягала лише в інтенсивності темпів зростання кількості селянства в цілому по регіону останні були вищими майже в 1,5 рази.

Разом з цим, відносно приросту сільського населення певні особливості достатньо помітними були на губернському та повітовому рівнях.

Так, наприклад, на Катеринославщині кількість сільського населення у 1857 р. дорівнювала 915720, в 1897 р. 1872669, а в 1906 р. 2419400 осіб. На Херсонщині відповідні покажчики дорівнювали 977450, 1944652 та 2357400 осіб. В сільській місцевості Таврійської губернії в ті ж роки мешкало 715000, 1158474 та 1392100 селян [5,52-261;23,5;10,31]. Відтак, індикатори приросту сільського населення в перших двох губерніях дорівнювали загально регіональним покажчикам, а в останній були значно меншими. Особливо це простежувалося на етапі 1897-1906 рр.

Але тенденції зростання абсолютних покажчиків кількості сільського населення в повітах не завжди співпадали з губернськими. В цьому контексті ми можемо виокремити дві групи повітів в Катеринославському, Олександрівському, Одеському, Маріупольському індикатор росту в 1857-1897рр. сягав 2,4-2,6%, а в 1897-1913 рр. відповідно 4,6-4,8%; в Бердянському, Мелітопольському, Дніпровському, Павлоградському, Херсонському повітах визначені коефіцієнти дорівнювали 2,9-3,1% та 4,7-5% [5,52-261]. За відомостями статистики простежується не лінійний, а логарифмічний характер динаміки приросту сільського населення. Цей факт пов'язаний з особливостями розвитку промисловості та відмінностями в соціальній мобільності на території визначених адміністративних одиниць.

Зростання чисельності сільського населення призвело на Півдні України до змін у покажчиках щільності. На початку ХХ століття останній досяг рівня 36,5 осіб на 1 квадратну версту. Порівняння цієї цифри із середнім покажчиком щільності по Європейській Росії (22,2 особи на кв. версту) дало можливість деяким науковцям прийти до висновку, що південноукраїнські губернії на 1905р. були більш густо заселеними [7,5]. Разом з цим, визначена теза потребує деякого уточнення. Тому, перед тим як перейти до аналізу темпів зростання щільності в досліджуваному регіоні, вважаємо необхідним надати коротку характеристику цього питання для Російської імперії та дев'яти українських губерній.

На наш погляд порівняння статистики по щільності сільського населення в регіоні із середніми цифрами по 50-ти європейським губерніям Російської імперії є не дуже слушним. За наявності достатньо великої кількості підданих територія останньої була заселена досить нерівно. Так, наприклад, на 1917 р. щільність населення у Поволжі дорівнювала 23 особам, в Петербурзькій губернії 310, в польських губерніях 122,8. В азійській частині імперії ці цифри були навпаки дуже низькими від 0,2 осіб в середній Азії до 32,1 на Кавказі. Втім, навіть ці покажчики вимагають порівняння із статистикою щільності народонаселення в країнах Європи, серед яких на одному кв. км. В Бельгії мешкало 294,7 осіб, у Великобританії 207,8, в Німеччині 142,5, Франції 83,9 [9,2].

Середня густота сільського населення на Україні напередодні революції 1917 р. становила 60 душ на 1 кв. версту. Проте в ряді деяких губерній вона досягала цілком незвичайних у російських умовах розмірів. Так, наприклад, покажчик густоти населення в сільській місцевості у Київській губернії дорівнював 89,4 особи, у Подільській 93,5, Полтавській близько 70. При цьому, деяких повітах Київської та Подільської губерній густота сільського населення досягала 100 осіб і навіть вище на 1 кв. версту [6,159].

Тобто, у порівнянні з більшістю районів європейської частини Російської імперії та України Південний Степовий регіон мав меншу густоту заселення сільської місцевості. Цей факт обумовив наявність на його території високого рівня соціальної мобільності та імміграції. Але покажчик щільності сільських мешканців в окремих губерніях був неоднаковим. Так, наприклад, на 1906 р. на 1 кв. версту в Катеринославській губернії проживало 43,4 селянина, в Таврійській 26,2.

До того ж, в окремих повітах він також мав свою специфіку. Аналогічний покажчик в Бердянському повіті дорівнював 29 особам, Мелітопольському 23, Олександрівському 27,4 (як бачимо покажчик густоти в останньому був менший за губернський майже у 2 рази). Якщо аналізувати статистичну інформацію на території того ж Олександрівського повіту можна також виявити певні особливості, які, на наш погляд, пов'язані із близькістю окремих селищ та волостей до міст чи промислових центрів. Високою була густота сільського населення в Покровській та Гаврилівській волостях (45,2), а найменшою в Андріївській, Наталівській та Павлівській [11,120-121].

Разом з цим, Південь України другої половини ХІХ початку ХХ століть привертає увагу за покажчиками зростання щільності сільського населення. Останні були вищими ніж в середньому по Росії майже у три рази. Якщо порівняти їх з аналогічною інформацією з Правобережної чи Лівобережної України, то ця закономірність, також простежується. В окремих губерніях досліджуваного регіону зростання щільності сільських мешканців відбувалося за наступною динамікою. З 1863 по 1897 рр. кількість осіб на 1 кв. версту на Катеринославщині зросла на 238,4%, Херсонщині 212,1% та Таврійській губернії 241,6% [12,118,122,126]. В наступний період, з 1897 по 1917 рр. відповідні покажчики по губерніям сягали 129,8%, 121,7% та 125,4% [13,12,16,31]. В цілому, по регіону, ми маємо наступні покажчики зростання густоти сільського населення: 1863 р. 15,9, 1897 р. 28,6, 1917 р. 36,5 осіб на кв. версту. Збереження характеру росту густоти мешканців сільської місцевості в південноукраїнських губерніях в другій половині ХІХ на початку ХХ століть супроводжувалося, таким чином, певною деінтенсифікацією його в останнє 20-ти річчя перед національно-визвольними змаганнями.

Разом з цим, аналіз лише покажчиків кількості та щільності не дозволяє в повному обсязі здійснити загальну характеристику демографічної динаміки в досліджуваному прошарку суспільства. Третьою складовою, в цьому контексті, має стати опис зміни частки сільського населення в межах територіальної спільноти Півдня України. Відзначимо, що в загальноросійському відношенні на початку ХХ століття селянство складало 80% від всієї кількості населення (проти 92% у 1857 р.) [14,131]. Такий стан речей в повній мірі відповідав домінуванню в імперії аграрного економічного устрою. Але на Півдні України ситуація була дещо відмінною

В 1897 р. частка селянства серед населення Південного Степового регіону складала 83%. Найбільший відсоток сільського населення був у Катеринославській губернії (88%), найменший в Херсонській (70,9%). Проте в наступні роки в складі населення відбулися певні зміни. Так, в 1910 р. в сільському господарстві було зайнято 79,4% населення, в 1914 р. 77,1%, а в 1916 р. 63,1%. По губерніям відсоток населення зайнятого в сільському господарстві, становив у 1916 р. в Катеринославській губернії 59%, в Херсонській 64%, в Таврійській 66,4% [15,21].

Відтак, капіталізація аграрного сектору економіки, розвиток промисловості й сировинно-видобувної галузі стали причиною зменшення частки селянства в соціальній структурі населення Півдня України. Але абсолютні покажчики кількості та щільності сільських мешканців зростали на території регіону у декілька разів більш інтенсивними темпами ніж в інших губерніях України чи європейської частини Російської імперії. Останній факт пов'язаний з відносно пізнім заселенням та господарським освоєнням края. Втім, навіть на початок ХХ століття, за густотою та чисельністю населення сільської місцевості регіону ще не досягло загальнодержавного рівня.

Перейдемо до характеристики чинників, що призводили до змін в загальній демографії селянства південноукраїнських губерній протягом досліджуваного періоду.

Зростання сільського населення на європейській частині Російської імперії, Лівобережній та Правобережній Україні відбувалося внаслідок природного приросту. Південний Степовий регіон, в цьому контексті, мав деякі відмінності. Збільшення кількості та густоти селянства були пов'язані ще й з імміграцією на його територію вихідців з Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Курської та Орловської губерній [16,16]. Визначений процес призвів не лише до виникнення нових селищ, а й до укрупнення раніше створених. Спрощення процедури отримання вихідних та приписних документів в 90-ті роки ХІХ ст. дозволило переселятися на південь повноцінним родинам з дітьми, господарським реманентом, худобою та певними коштами. Так, наприклад, в 1892 р. прибулих й прийнятих сільськими громадами в Бахмутському повіті налічувалося 25490 осіб обох статей, в Словяносербському 1021, в Бердянському 10531, в Дніпровському 6921, в Мелітопольському 14752. В 1905 р. аналогічні покажчики по Олександрівському повіту дорівнювали 5554 особам, Катеринославському 3786 [5,158-159]. Всього з 1863 по 1917 рр. в сільській місцевості Півдня України осіло близько 1,5 млн. іммігрантів з інших губерній [2,16]. До цієї кількості слід також додати й сезонну міжрегіональну міграцію сільгоспробітників, яка щорічно доходила в регіоні до 650-700 тисяч [17,69]. (Але соціальна мобільність селянства в регіоні, хоча й мала вагомий вплив на демографічну ситуацію, безпосередньо не входить до предмету статті. Це питання, на думку автора, вимагає окремого дослідження.)

Визначальну роль у збільшені сільського населення Півдня України, як і в цілому, відігравав природній приріст, характеристика якого відбувається шляхом порівняльного аналізу темпів народжуваності та смертності. Пояснення процесів в межах першої складової у досліджуваний період повинне відбуватися, на нашу думку, з усвідомленням вирішального значення християнської релігії в житі тогочасного традиціоналістського суспільства. Високий рівень шлюбності при психологічному настрої на багатодітність обумовлював наявність високого рівня народжуваності як в Україні, так і її південних губерніях. Заміжні селянки, які жили в шлюбі протягом всього репродуктивного періоду та мали міцне здоров'я, в середньому народжували від 8 до 10 немовлят [18,64]. При цьому зазначимо, що коефіцієнт народжуваності складав в сільській місцевості українських губерній, на початку ХХ століття, 44 дитини на тисячу [19,119].

Відповідний покажчик для Південного Степового регіону був вищим. Він дорівнював 51 дитині на 1000 сільського населення. Разом з цим, по окремих губерніях ми простежуємо певні коливання коефіцієнту. На початку ХХ століття в Катеринославській губернії він дорівнював 59,3, Таврійській 48,6, Херсонській 45,2 дитини на тисячу [19,120-121]. На внутрішньогубернському рівні, в цьому відношенні простежується певна закономірність в сільськогосподарських повітах (Дніпровському,

Херсонському, Бахмутському, Мелітопольському, Бердянському) він був нижчим, а в аграрно-промислових (Катеринославському, Олександрівському, Маріупольському, Одеському) вищим середніх цифр по регіону [20,23]. Протягом кінця ХІХ початку ХХ століть щорічно на Півдні України народжувалося 340-350 тисяч немовлят, з яких на Катеринославщину припадало 39,1%, Херсонщину 37,4%, Таврійську губернію 23,5%. При цьому, в 15-ти річний передвоєнний період хлопчиків в регіоні народжувалося, як правило на 5-7% більше, ніж дівчаток. [19,120; 3,с.118].

Аналізуючи рівень народжуваності селянства в степових губерніях України вважаємо необхідним навести також інформацію про виявлені місцевими земськими статистами ймовірні чинники мінливості останнього. По-перше, до них відносилися коливання врожайності та цін на збіжжя й іншу сільськогосподарську продукцію в різні роки досліджуваного періоду. По-друге, важливу роль відігравав рівень матеріального забезпечення окремої селянської сім'ї, що відображалося на якості харчування, інтенсивності праці, фізіологічній зношеності жінок репродуктивного віку. Помітним також був зв'язок між розміром орної ділянки та кількістю дітей в родині. По-третє, відчутним був вплив відхожих промислів, що інтенсифікували в регіоні маятникову міграцію та внутрішню горизонтальну мобільність, з одного боку, а з другого призвели до виникнення такого явища як «гостьовий шлюб». Останній чинник змінював стандарти традиційної демографічної поведінки. В селах з розвиненим відходництвом побутові умови в родинах були кращими, вік вступу до шлюбу вищим, а кількість дітей меншою [21,49].

Другою складовою, що впливає на природний приріст населення є смертність. Рівень останньої на початку ХХ століття був достатньо високий і складав серед селянства європейської частини Російської імперії, в тому числі на Лівобережній та Правобережній Україні, 32 особи на одну тисячу населення. У порівнянні з 60-ми рр. ХІХ ст. він знизився, в залежності від регіону, від 10 до 15% [22,5]. Підвищення культурного рівня сільського населення та санітарного обслуговування були, в цьому відношенні, головними загальнодержавними чинниками зменшення коефіцієнту смертності [14,191].

На території південноукраїнських губерній покажчик смертності серед сільського населення був нижчим ніж середній в державі. Його коефіцієнт дорівнював у 1900 р. 25,7 осіб на 1 тисячу. По окремим губерніям він був наступним: в Катеринославській 27,6, Херсонській 24, Таврійській 25,6. В середньому щороку на території цих адміністративних одиниць помирало 173537 селян, з яких 50,3% були особами чоловічої статі, а 49,7% жіночої [19,120-121]. При цьому, у смертності селянства в регіоні простежуються риси, що були притаманними для всієї країни. Різко домінувала смертність спричинена екзогенними факторами інфекційними хворобами, отруєннями, травматизмом, нещасливими випадками тощо. Крім того, покажчики її були високими в двох крайніх вікових групах, тобто у дітей та людей похилого віку.

Відтак, природний приріст сільського населення у південноукраїнських губерніях складав в середньому на рік 165-170 тисяч осіб. Коефіцієнт його був вищим ніж в інших регіонах України й дорівнював 25,3 осіб на 1 тисячу селян [20,71]. Такий стан речей обумовлений наявністю в досліджуваний період порівняно вищого покажчика народжуваності та нижчого коефіцієнта смертності. У поєднанні із процесами соціальної мобільності природний приріст став фактором формування на Півдні України не лише загальнодержавних рис, а й особливостей у статево-віковій структурі селянства.

Розглянемо співвідношення серед селян Півдня України статевих та вікових груп.

На 1897 р. в сільській місцевості Південного Степового регіону проживало 2552820 чоловіків та 2422975 жінок. Визначений невеликий статевий дисбаланс перших було на 1,2% більше ніж других простежувався й в окремих губерніях. Так, наприклад, співвідношення представників обох статей серед селян Херсонщини дорівнювало пропорції 50,6%:49,4%, на Катеринославщині 51,5%:48,5%, Таврійській губернії 52%:48% [23,4-5]. На повітовому та волосному рівнях простежувалися аналогічні тенденції. Визначена різниця, при цьому, була характерною не лише для Півдня, а й інших регіонів України. В умовах повсякдення вона не була критично відчутною й дозволяла повноцінно, без сильного дисбалансу, функціонувати селянським господарствам, які існували виключно за умов комбінації чоловічої та жіночої праці. Разом з цим, схильність сільського населення регіону до традиціоналістського, патріархального типу репродукції стало причиною домінування у віковій соціальній структурі нижчих груп. В селянських родинах півдня діти до 9-ти років складали 27,3%, підлітки (від 10 до 19 років) 21,1%, молодь (20-29) 16,2%, зрілі (30-39) 12,6% та (40-49) 9,3%. Літні селяни були незначною, за кількість та часткою, віковою групою. Віком від 50 до 59 останніх було 6,6%, від 60 до 69 4,3% та більше ніж 70 років 2,6% [10,88]. Як зазначали місцеві земські статисти, селянство, за умов розвитку санітарії та побутової культури, було тією соціальною групою, в якій збільшення народжуваності існувало поряд із зменшенням смертності [21,21]. Втім, наприкінці ХІХ початку ХХ століть середній вік мешканця сільського населення в регіоні дорівнював 29-31 рокам, а середня тривалість життя 57-59 років.

Разом з цим, більш детальним є аналіз статево-вікової структури селянства на повітовому рівні. Хоча методика соціально-статистичних досліджень того часу не може бути охарактеризована як досконала спробуємо виявити особливості у співвідношенні вікових груп у різних статей. Так, наприклад, на початку 90-х років ХІХ ст. в сільській місцевості Бердянського повіту представників чоловічої статі було 97898 осіб (51%), а жіночої 93742 (49%). Але це співвідношення у різних вікових групах було не однаковим. Серед дітей до 6 років воно дорівнювало пропорції 24,9%:24,8%, в групі від 7 до 13 17,6%:17,2%, від 14 до 17 8,6%:8,9%, від 18 до 59 44,8%:46%, від 60 і більше 3,9%:2,8% [5,64-65]. Як бачимо, тенденція домінування представників чоловічої статі над жіночою була характерною для крайніх вікових груп. Але в середніх прошарках (від 14-17 та 18-59) терези домінантності протилежні. Аналогічні тенденції простежуються й в інших повітах сільське господарство в яких визначалося як головна галузь економіки (Олександрівському, Мелітопольському, Дніпровському). Втім, на території Катеринославського, Маріупольського, Херсонського повітів, що на зламі століть поступово перетворювалися на аграрно-промислові, в яких частка міського населення була більшою, різниця між чоловіками та жінками робочого віку сягала не 1-1,5%, а 7-11% [5,160-161]. Інтенсифікація соціальної мобільності та наявність достатньо низького порогу смертності стали причиною переваги (близько 7%) [12,118,122,126] жінок над чоловіками у працездатній, відповідальній за репродукцію віковій групі сільського населення Півдня України кінця ХІХ початку ХХ століть.

Таким чином, наприкінці ХІХ початку ХХ століть серед територіальної спільноти Півдня України помітним був процес зменшення частки сільського населення, що відповідало поступовому переходу економіки регіону від аграрного до аграрно-промислового ладу. Напередодні Першої Світової війни мешканці сільської місцевості складали близько 3/4 населення південноукраїнських губерній. Втім, особливості заселення та господарського освоєння останніх обумовили наявність на їх території порівняно меншої, ніж в інших районах, щільності селянства. Визначений факт сприяв тому, що кількість сільського населення на Півдні України зростала більш швидкими темпами ніж в густозаселених Лівобережжі та Правобережжі. Але інтенсивність цього процесу пов'язувалася не лише з природнім приростом, а й з явищами масової селянської соціальної мобільності та міграції.

Разом з цим, у статево віковій структурі сільського населення південноукраїнських губерній в досліджуваний період простежується певний дисбаланс. Ознаками його були непропорційність у співвідношенні крайніх вікових груп, неспівпадіння кількості чоловіків та жінок у групі репродуктивного працездатного віку, а також порівняно низький середній покажчик тривалості життя. Причини такого стану речей пов'язані із збереженням серед селянства регіону традиційної моделі шлюбності з притаманним для неї дуже високим коефіцієнтом народжуваності, з одного боку, та достатньо високими коефіцієнтами смертності крайніх вікових груп з іншого. Крім того, слід враховувати також наявність в регіоні порівняно вищого рівня розвитку капіталізації сільського господарства, що призводило до виникнення такого явища як «маятникова міграція» та відходництво.

Матеріали статті можуть бути використані в межах спецкурсів з історичної демографії та історичного краєзнавства. Публікація є одним з кроків у розкритті теми соціальної історії селянства Півдня України кінця ХіХ початку ХХ століть. Подальша розробка останньої можлива шляхом розкриття проблем соціальної поліструктурності, стратифікації та мобільності сільського населення регіону визначеної доби.

Література

1.Тюкалин В.Г. Крестьянство России в период трех революций / В.Г. Тюкалин, Э.М. Шагин М., 1987.

2.Анфимов А.М. Крестьянское хозяйство Европейской России / Андрей Матвеевич Анифимов. М., 1983.

3.Статистический ежегодник России за 1915 г. ХІІ. Пг., 1916.

4.Дубровский С.М. Сельское хозяйство и крестьянство в России в эпоху империализма / Сергей Митрофанович Дубровский. М., 1969.

5.Савицкий З.М. Земские подворные переписи 1880-1913 гг. Поуездные итоги / З.М.Савицкий, Н.А.Савицкий. М., 1926.

6.Теличук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні / Павло Петрович Теличук. К., 1973.

7.Сизоненко Є.В. Аграрні відносини на Півдні України між І та ІІ буржуазними революціями в Росії (1907-1917). Одеса, 1962.

8.Кирьянов Ю.И. Крестьянство Екатеринославской губернии в годы І мировой войны (1914-1916 гг.) / Юрий Иванович Кирьянов. М., 1960.

9.Сборник статистико-экономических сведений по сельскому хозяйству России иностранных государств. Пг., 1917.

10.Ежегодник России за 1906 г. СПб., 1907.

11.Карагодин А.И. История Запорожского края (1770-1917) / Анатолий Иванович Карагодин. Запорожье, 1998.

12.Статистические сведения по земельному вопросу в Европейской России. СПб., 1906.

13.Підсумки вибіркового аналізу Всеросійського сільськогосподарського та поземельного перепису 1917 року. Харків., 1931.

14.Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХУІІІ начало ХХ в.) / Борис Николаевич Миронов. СПб., 2003. Т.1. 2003.

15.Сельское хозяйство Украины. Харьков, 1923.

16.Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХУІІІ п.п. ХІХ вв. (1719-1838) / Владимир Максимович Кабузан. М., 1976.

17.Шестаков А.В. Очерки по истории наемного труда в сельском хозяйстве России / Андрей Васильевич Шестаков. М., 1924. Т.1. 1924.

18.Культура і побут населення України: [навч. посібник] / В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко [та ін.].-- К.: Либідь, 1993.

19.Статистический ежегодник России за 1905 г. СПб., 1906.

20.Земледельческий Центр и Юг Европейской России. СПб., 1911.

21.Измайлов А.А. Доклад 42-му очередному Бахмутскому уездному земскому собранию о землеустройстве в Бахмутском уезде / А.А. Измайлов. Бахмут., 1907.

22.Новосельский С.А. О различиях в смертности городского и сельского населения Европейской России / Сергей Александрович Новосельский. М., 1911.

23.Статистический справочник. Население и землевладение России по губерниям. СПб., 1906.

Размещено на Allbest.ru