Якісний та кількісний склад дворянства України у ІІ половині ХІХ на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

дворянство стан кількість облік

Якісний та кількісний склад дворянства України у ІІ половині ХІХ на початку ХХ ст.

Мазур Ю.В.

Проблема визначення чисельності дворянського стану у пореформений період становить значний науковий інтерес. Зміни в російському суспільстві і в українському як його складовій частині, безумовно відбились на всіх верствах населення. Не обійшли вони стороною і дворянство, змінивши не тільки його кількісний склад, але значно скорегувавши якісний.

Комплексне вивчення історії дворянства у Російській імперії у пореформений період дає ключ до вирішення цілої низки проблем соціально-економічної і політичної історії пореформеної Росії і українських земель у її складі. Дворянство панівна верства феодального суспільства, і опора самодержавства утрималось при владі і в нову, капіталістичну епоху. Опинившись у середині ХІХ ст. перед вибором або пристосуватися до капіталістичних відносин, що неспинно розвивалися, або втратити свої панівні позиції, дворянство обрало перше, але питання, наскільки йому це вдалося, досі залишається відкритим.

Існує багато робіт українських та зарубіжних істориків, присвячених різноманітним аспектам реформ другої половини ХІХ століття, які торкаються визначення ролі та міста дворянства у цих процесах. Частина з них повністю або частково характеризує зміни які відбувались в середині дворянського стану А. Корелін, О. Донік, С. Брук, В. Кабузан, Б. Миронов та ін., інші зміни в становищі поміщиків та еволюцію поміщицького землеволодіння Н. Темірова, В. Лаверичев, Р. Пайпс, Ф. Турченко та ін.

Більшість дослідників сходяться на думці про зменшення кількості дворянського стану, дворян-поміщиків та поміщицького землеволодіння у ІІ половині ХІХ на початку ХХ ст.

Метою роботи є визначити шляхи формування дворянства як стану у пореформений період, причини розходжень у цифрових показниках кількості дворянського стану, охарактеризувати підходи дослідників до вивчення цього питання. Як відомо, дворянство типовий феодальний інститут. Складаючи частину панівного прошарку, воно низкою юридично закріплених норм виділялося у особливий, вищій стан феодального суспільства, в якому станова градація являла собою різновид класового поділу [3,22].

Починаючи вивчення дворянства, як окремого стану суспільства Російської імперії, неодмінно стикаєшся з проблемою визначення його ролі та функції у житті держави. Дослідник Р. Пайпс, зокрема, відзначає що на поведінку та становище цього стану в Росії значний вплив справила політика самодержавства, яка була спрямована на зменшення політичної ваги цього прошарку, шляхом контролю над майном. Він зазначає, що розглядаючи історичну еволюцію дворянства, слід мати на увазі ту важливу обставину, що в Росії була відсутня традиція власності на землю. Також дослідник вказує на те, що на Заході умовне землеволодіння передувало появі абсолютизму, на відміну від Росії, де алодіальна власність існували тільки до появи монархії, а з її появою була замінена умовним землеволодінням, яке залежало від державної служби [4]. У процесі розвитку Російської централізованої держави та укріплення абсолютної монархії дворянство поступово вбирало у себе як представників колишньої родової знаті (князів, бояр), так і інші категорії служилих людей (дітей боярських, послуживців та ін.), і на початок ХУІІІ ст. при сприянні верховної влади формально консолідувалось у єдиний вищій стан. До цього часу відноситься й розширення його на багатонаціональній основі у зв'язку зі включенням в його склад знаті приєднаних територій в тому числі і українських земель. Юридичний, соціальний й політичний статус стану вперше у найбільш повному вигляді був кодифікований «Жалуваною грамотою дворянству» 1785 року , але не меншою підставою для введення у дворянське достоїнство слугували і норми Табелі про ранги [3,22-23].

Таким чином, оголосивши дворянство найпершим російським станом, підтвердивши його права та привілеї, кодифікатори лише юридично закріпили його панівні позиції у системі феодально-абсолютистської держави. Основою політичної і економічної могутності дворянства було володіння землею, кріпаками та особливе положення, яке воно як «служилий» клас займало у механізмі державної влади. Державна служба виступає одним з потужних джерел поповнення його лав. Але не зважаючи, на те що відбувся процес консолідації та його закріплення юридичними актами, дворянство так і не стало єдиним. Особливо це проявилося у ІІ половині ХІХ століття, в епоху великих реформ.

На думку петербурзького дослідника соціальної історії Б. Миронова, завдяки реформам 1860-70-х рр. стани почали поступово втрачати свої специфічні привілеї, наближаються один до одного у правовому становищі і поступово трансформувалися у класи та професійні групи. Дворяни-поміщики зливалися в один стан з приватними землевласниками, дворяни-чиновники з чиновниками-недворянами, інші категорії особистого та неспадкового дворянства з професійною інтелігенцією, відбувалось також «обуржуазнення» дворянства та «оземелення» буржуазії [5]. Він зазначає, що ще до реформ стани у більшій чи меншій мірі були відкриті на вході й на виході та досить активно взаємодіяли один з одним, хоча ступінь їх відкритості була різною, так дворянство було відкритим на вході і в значній мірі закритим на виході. Переміщення із селян та міських жителів в дворянство було досить чисельним, хоча й не прямо а через армію, університет, державну службу, але іноді й прямо за допомогою багатства; переміщення дворян у податні стани було меншим, але також значним.

Таким чином, дворянство поповнювалось найбільш здібними та енергійними представниками духовенства, купецтва, міщанства та селянства, які до також були у вищій мірі лояльними до існуючого режими, бо саме він надав їм можливість зробити кар'єру. Дворянство інтенсивно отримувало свіжу кров й через шлюби з представниками інших станів, що посилювало його інтелектуальний та, так би мовити, енергетичний потенціал [5]. Збіднілі дворяни декласувались і спочатку фактично, а потім і юридично виходили із стану. Однак у дворянство переходили тільки ті представники інших станів, які до цього отримали освіту, професію, зробили кар'єру на державній службі, отримали світогляд та звички, притаманні дворянству. Це означало, що вони «одворянились» перед тим, як отримати статус дворянина. Дані обставини разом із зростанням вимог до службового становища, яке давало право на дворянство, приводили до того, що переміщення у дворянство з інших станів не порушували, а навпаки, сприяли формуванню дворянської субкультури, станових традицій, понять честі, манери поведінки, ментальності. Бо ніхто не був такий прискіпливий по відношенню до дотримання чистоти дворянської субкультури, як нові дворяни. Таким чином, соціальній мобільності цього стану сприяла гнучка станово-соціальна політика уряду [6].

Слід відмітити, що дворянству був відкритий більш широкий доступ до чиновної кар'єри, ніж іншим станам. На рубежі ХІХ-ХХ ст. значна частка чиновництва була особистими дворянами. Військовослужбовці отримували особисте дворянство з першого офіцерського чину, а спадкове починаючи з чину полковника. Разом з тим, старовинне родове дворянство поступово вимирало. Численні джерела зареєстрували старовинні роди й титуловану аристократію на початку ХХ ст. у наступному обсязі: Рюриковичі 39, Гедиминовичі 8, не титулованих, але похідних від Рюрика прізвищ 21, внесених у «Оксамитову книгу» 76, виниклих до 1600 р. 738, усього 882 [9].

Таким чином, можна казати про зміни у якісному складі дворянства як стану Російської імперії, в пореформену епоху воно більш активно поповнюється вихідцями з інших станів, чому сприяла законодавча база держави.

Зважаючи на неоднорідність дворянства як стану, різноманітні шляхи його поповнення та відсутність єдиного джерела інформації з цього питання, досліднику досить важко визначити його точну кількість.

Характерною особливістю організації статистичного обліку в дореволюційній Росії була, як відомо, розкиданість його по різних відомствах та організаціях. Під час реформ 60-х років ХІХ ст. були зроблені деякі спроби централізації та вдосконалення методів ведення статистичного обліку, однак і надалі він залишився розрізненим. Поточний облік населення поряд з Центральним Статистичним Комітетом (ЦСК) при Міністерстві внутрішніх справ і підпорядкованими йому губернськими статистичними комітетами здійснювали і статистичні відділення при інших урядових міністерствах і відомствах, які вели свої статистичні обліки. Зазвичай місцева адміністрація протягом року фіксувала природній та механічний приріст населення тобто додавала до останніх даних підрахунку населення всіх хто народився та прибулих ззовні і виключала померлих та тих хто виїхав. Народжуваність та смертність фіксувались церковним обліком, який визначав і кількість прихожан за віросповіданням [8]. На початку 80-х років були створені статистичні відділи при губернських, а часом і при повітових земських управах. Статистичний облік вели також акціонерні товариства та інші організації буржуазії, міські управи, наукові товариства. Всі вони мали свої системи обліку, відмінні як за вибором об'єктів вивчення (сільське господарство, промисловість, торгівля тощо), так і за методикою проведення досліджень [9,130]. Техніка та методика збору відомостей, а також територіальні межі обслідувань іноді суттєво коливалися. З цієї причини публікувалися різноманітні показники, які іноді стосувались одних і тих самих соціальних сфер, що потребує особливої уваги сучасних дослідників до оцінки повноти та достовірності джерел що використовуються.

Одним із важливих видів обліку населення у дореформений та пореформений період можна вважати десять ревізій, що проводились з 1719 по 1858 р. і охоплювали більшу частину території країни. З 1858 р. в Росії на зміну ревізіям прийшов адміністративно-поліцейський облік населення більш досконалий вид підрахунку. Він регістрував не приписне, а наявне населення на конкретну дату. У Росії було проведено шість загальноросійських адміністративно-поліцейських обрахунків у 1859, 1863, 1867, 1870, 1885 та 1896 рр., коли під контроль місцевої поліції «за кварталами та станом» реєструвалось все населення імперії [8].

Облік населення у Російській імперії на дійсно науковій основі був організований лише наприкінці ХІХ ст. 28 січня 1897 р. в Російській імперії було проведений єдиний одноденний науково-організований перепис населення, який зареєстрував його чисельність, станово-класовий та мовний склад. Він вперше в Росії дав точні цифри загальної кількості населення всієї держави. Зазвичай ЦСК МВС проводив облік населення на основі даних про народжуваність та смертність, що надавали губернські статистичні комітети і публікувалися у «Статистическом ежегоднике России» [7,32-33]. Вони достатньо точно відображали природній приріст населення, але у неповній мірі враховували як внутрішні, так і зовнішні міграційні процеси. З 1906 р. ЦСК МВС намагався корегувати свої розрахунки, включаючи до них відомості про переселенський рух. Але методика, що ним використовувалася, не дозволяла повністю уникнути неодноразового обліку мігрантів. Навіть співробітники Управління головного лікарського інспектора МВС, складаючи звіт за 1913 р., відмічали, що «загальна чисельність населення за даними місцевих статистичних комітетів є збільшеною» [7].

На основі даних перепису населення та Управління головного лікарського інспектора МВС, дослідник С. Морозов приходить до наступних висновків стосовно чисельність населення Росії (без Фінляндії) так, у 1913 р. вона склала 166,7 млн. чол. За даними наведеними у його роботі, Таблиця 5. «Станова структура населення Росії у 1897 р.», кількість спадкового дворянства склала 1 221 939 це 0,97%, особистих дворян та чиновників з сім'ями 631 245 0,5% [7,36].

Більш докладно він зупиняється на характеристиці правлячих станів, які складали основу органів державної влади у країні, перш за все до спадкового дворянства. Він відзначає, що спадкових дворян було більше всього там, де проживало менше росіян, також характерною була велика кількість дворян у столичних губерніях, саме там, де набувався дворянський статус, отриманий на державній службі [7,37].

В своїй роботі О. Донік наводить такі показники кількості дворянства України: за переписом 1897р. в 9-ти українських губерніях налічувалося 214 287 осіб обох статей, які належали до дворянського стану, тоді як все населення становило 23 млн. 430 тис. осіб) [10,18].

Дослідники І. Рибалко та Ф. Турченко, підтримують Л. Гапоненко і В. Кабузана, в тому, що на їх думку, точніші дані про чисельність населення країни були одержані в результаті сільськогосподарських переписів 1916 і 1917 рр. Згідно з їх підрахунками в 9 губерніях України Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Таврійській, Харківській, Херсонській і Чернігівській восени 1917 р. проживало 31 214, 5 тис. чол., з яких 24 980,0 тис. були сільськими жителями, а 6 234,5 тис. чол. міськими [11,23].

Як ми можемо побачити виникає різниця у 10 млн. осіб за 10 років, яку певною мірою можна пояснити демографічним бумом, що охопив світ у цей час та міграційними процесами що відбувались у країні, але ця розбіжність певною мірою свідчить й про недосконалість форм обліку даних.

Так, А.Корелін, основним, і певною мірою надійним, джерелом з питання чисельності вищого стану, також вважає Перший загальний перепис населення Російської імперії, що проводився 28 січня 1897 р. Однак він зазначає, що цей документ не дає уявлення про динаміку зміни чисельності за попередні роки. Ці відомості, містяться у виданнях ЦСК Міністерства внутрішніх справ, в яких наводяться загальні та губернські дані за ряд років (1858, 1863, 1867 і 1870 рр.) про становий склад населення Європейської Росії; в матеріалах місцевих статистичних комітетів та звітах губернаторів. При використанні цих джерел він віддає перевагу статистичним виданням ЦСК, в яких використано більш широке коло первинних матеріалів [3].

А. Корелін наводить узагальнені дані про зміну кількісного складу дворян у додатках до своєї роботи.

Так, Додаток 1, вміщує дані про розміщення та чисельність спадкового дворянства, по 50 губерніям Європейської Росії за даними на 1897 рік цей показник склав 885 754 осіб, а у 9 українських губерніях осіб, які відносились до спадкового дворянства мешкало 214314 відповідно. Характеризуючи іншу категорію дворянського стану, у Додатку 2 «Чисельність і розміщення особистих дворян та класних чиновників (з сім'ями)», А. Корелін, наводить такі цифри: всього по 50 губерніям Європейської Росії їх кількість у 1897 році складала 486 963 особи, відповідно у 9 українських губерніях 128 375 осіб.

Таким чином, якщо узагальнити данні підрахунків, то ми отримуємо цифру 1 372 717 осіб по Європейських губерніях Російської імперії та 342 689 осіб які входили до лав дворянського стану та мешкали на українських землях [3,292-303].

На думку, І. Рибалко та Ф. Турченко, при визначенні чисельності поміщиків слід врахувати, що представники різних станів, які входили до цього класу, мали неоднаковий середній розмір сім'ї.

Так сім'я поміщика-дворянина налічувала 5,5 чол., а поміщицька сім'я куркульського походження і вихідців з інших станів 9,37 чол.

Виходячи з того, що дворян в складі поміщиків напередодні революції залишилось не більше 14,2 тис., а представників інших станів 21,0 тис., вони отримали загальну чисельність класу поміщиків з членами їх сімей, станом на 1917 рік 274, 9 тис. чол. [11,24-25]. На основі цих даних, Таблиця 6. «Соціально-класова структура населення України», наведена в їх роботі, вміщує таку інформацію про кількісний склад дворянства України: поміщики представлені у сільському господарстві 295,2 тис. чол. 1,4% (21216,5 100%) та всього 295,2 0,9 % (31214,5 100%) [11,29].

Таким чином, розбіжність даних А. Кореліна, С. Морозова, О. Доніка та І. Рибалко, Ф. Турченко є також чи малою, хоча в основі підрахунку у перших трьох випадках залишається перепис 1897р.

Цю різницю пояснює те, що дослідники для уточнення даних перепису використовували різні джерела.

Так, С. Морозов дані Управління головного лікарського інспектора МВС, а А. Корелін Центрального статистичного комітету МВС та ін.

Таким чином, питання кількісного складу українського дворянства у Російській імперії у ІІ половині ХІХ на початку ХХ ст. залишається відкритим. У перспективі, є необхідність вироблення єдиної системи підрахунку кількості населення у пореформений період. Що значно допоможе при дослідженні не тільки дворянства, але й інших станів.

Література

1. Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России 1861-1904 гг. Состав, численность, корпоративная организация. М.: Издательство «Наука», 1979. 303 с.

2. Донік О.М. Промислове підприємництво дворянства України в ХІХ ст.: урядова політика, особливості розвитку, галузеві напрямки // УІЖ. 2007. №5. С. 18.

3. Брук С.И., Кабузан В.М. Динамика и этнический состав населения России в эпоху империализма (конец ХІХ 1917г.) // История СССР. 1980. -№3. С.73-93.

4. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХУІІІ начало ХХ в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства // http://bmironov.spb.ru/sochist.php

5. Темірова Н.Р. Поміщики України в 1861-1917 рр.: соціально-економічна еволюція. Донецьк: ДонНУ, 2003. 319 с.

6. Лаверичев В.Я. Крупная буржуазія в пореформенной России 1861-1900. М., 1974. 252 с.

7. Пайпс Р. Россия при старом режиме // http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Peips/_07.php; Турченко Ф.Г. Ліквідація класу поміщиків на Україні // УІЖ. 1984. №6. С.1836.

8. Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России 1861-1904 гг. Состав, численность, корпоративная организация. М.: Издательство «Наука», 1979.

9. Пайпс Р. Россия при старом режиме // http://www.gumer.info/bibliotek_ Buks/History/Peips/_07.php

10. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХУІІІ начало ХХ в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства // http://bmironov.spb.ru/sochist.php

11. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХУІІІ начало ХХ в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства // http://bmironov.spb.ru/sochist.php;

12. Морозов С.Д. Население России на рубеже ХІХ ХХ веков. // Отечественная история. 1999. №4. С.37.

13. Брук С.И., Кабузан В.М. Динамика и этнический состав населения России в эпоху империализма (конец ХІХ 1917г.) // История СССР. 1980. №3. С.7475.

14. Зубко А.М. Вивчення земськими статистичними органами соціальноекономічного розвитку України (1864-1917 рр.) // УІЖ. 1988. №3.

15. Донік О.М. Промислове підприємництво дворянства України в ХІХ ст.: урядова політика, особливості розвитку, галузеві напрямки // УІЖ. 2007. №5.

16. Рибалка І.К., Турченко Ф.Г. Соціально-класова структура населення України напередодні Жовтневої революції // УІЖ. 1981. №11.

Размещено на Allbest.ru