Размещено на http://www.allbest.ru/

Творча діяльність визначних українських жінок театру і кіно в умовах більшовицького режиму у 20-30-х роках ХХ ст.

Кривуля О.О.

Співоча Україна: скільки талановитих співаків і співачок, акторів і актрис зростила вона!? Сьогодні у співочому та акторському мистецтві держава знову виходить на світовий рівень, хоча тривалий час за "залізною завісою" це було неможливо. Історія театрального і кіномистецтва Української держави наповнена великою кількістю видатних мисткинь ХХ ст. Особливий інтерес привертають їх творчі та життєві долі 20-х років, коли за умов становлення нової влади у царині театру і кіно ще зберігався демократизм, а також 30-х років, коли затвердився тоталітаризм і митці опинилися перед складним життєвим вибором, хоча для деяких і вибору не було. Жахливі часи репресій ліквідували значну частину акторсько-співочої інтелігенції, у тому числі жіночої. Виправдати дії режиму неможливо. Отже, вивчення особливостей творчих шляхів видатних жінок зазначеного періоду є актуальною темою.

Вітчизняна історіографія не обійшла увагою діяльність визначних жінок 20-30-х років ХХ ст. Життя деяких актрис і співачок представлено у роботі О. Козулі [1], у дослідженні Ю. Хорунжия [2], колективних працях "Українки в історії" [3] та "100 знаменитых женщин Украины" [4], а також у книзі І. Семашко "100 великих женщин" [5] тощо.

Метою статті є висвітлення особливостей життя і праці творчих особистостей, зокрема співачок та актрис, у роки формування та утвердження тоталітарного режиму в радянській Україні, як необхідної складової при дослідженні трансформації жіночої субкультури 20-30-х років ХХ ст.

У 20-і роки активізувалося музично-сценічне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, капела "Думка", які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими стали співачки М. Литвиненко-Вольгемут, О. Петрусенко, З. Гайдай та інші. Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом і недовір'ям до "буржуазної естетики".

Під кінець 20-х років значні досягнення мали театр і кіно. На екранах з'явилися перші фільми геніального режисера Олександра Довженка - "Звенигород", "Арсенал", "Земля". В Україні творився і новий театр, зокрема мистецьке об'єднання "Березіль" під керівництвом Леся Курбаса, який відповідав стилеві часу. Проте тоталітарна система не дозволила Курбасу завершити розпочату справу. Він був заарештований і закінчив своє життя у таборі на Соловках.

Відзначилися у співочо-акторському мистецтві України й талановиті жінки. Справедливо згадати українську трагедійну актрису, одну з корифеїв театру - Марію Заньковецьку, яка народилася у 1854 р. у дворянській сім'ї Адасовських в селі Заньки на Чернігівщині. Закінчила Чернігівську гімназію, проживаючи у пансіоні Ф. Осовської. На аматорській сцені вперше виступала в "Наталці-Полтавці". Невдовзі вийшла заміж за капітана артилерії Олексія Хлистова, якого направили у Бендери. Саме там Заньковецька вперше зустрілася з Миколою Садовським, який запросив її зіграти у виставах трупи Кропивницького. Вона поїхала до Єлисаветграда і у 1882 р. дебютувала у "Наталці-Полтавці" Котляревського, пізніше виступала у "Назарі Стодолі" Шевченка, "Чорноморцях" Старицького тощо. Бажання виступати на сцені, співати, та жити з коханою людиною - Садовським, викликало прокляття батька. Невдовзі було розірвано шлюб. Заньковецька і Садовський працювали у важких умовах мандрівного театру [3,259-264]. Після 1917 р. брала активну участь у будівництві українського театру, очолила народний театр у Ніжині, разом із П. Саксаганським організувала народний театр у Києві, на базі якого у 1922 р. було створено театр імені Заньковецької. У 1922 р. відзначила 40-річний ювілей сценічної діяльності. А через рік, у 1923 р. Марії Заньковецькій, першій із українських акторів, присвоєно почесне звання Народної артистки України.

Велика заслуга Великої акторки в тому, що "вона винесла українське театральне мистецтво за національні рамки, на всеросійську сцену. На вистави за участю Заньковецької у Петербурзі і інших російських містах люди йшли, як у храм мистецтва" [1,120]. Останні роки Заньковецька хворіла і не виїжджала з Києва.

Стільки почестей для неї при житті, навіть театр названо її ім'ям, "то чому ж страждала й мучилася Марія Костянтинівна, у соціалістичному "раю" живучи?, - питає дослідник О. Козуля і одразу відповідає, - Не могла вона не страждати від того, що коїлося в улюбленій Україні наприкінці двадцятих - початку тридцятих років. Страшна машина тоталітарного ладу не щадила ні живих, ні мертвих" [1,122]. У 1934 р. видатної артистки не стало.

Не менш відомою українською драматичною актрисою, режисером була Марія Старицька (псевдонім Яворська), яка народилася у с. Лебехівці на Полтавщині у 1865 р. Навчалася у київській приватній гімназії Людмили Ващенко-Захарченко. У юні роки захоплювалася грою трупи Марка Кропивницького, зокрема Марії Заньковецької та Миколи Садовського. Кропивницький часто бував у Старицьких і сватався до Марії. Але вона йому відмовила, хоча на все життя зберегла до нього повагу.

Театр вабив її змалечку. До того ж батько був драматургом і майже все життя родини так чи інакше було пов'язане із театром. У 1886 р. Марія вступила до трупи Кропивницького-Старицького і разом із батьком та членами трупи роз'їжджала по гастролях, перебуваючи на другорядних ролях. У 1897 р. вступила до трупи Миколи Садовського. З 1904 р. керувала драматичним відділом музично-драматичної школи М. Лисенка, а після смерті композитора фактично очолила школу. Після революції 1917 р. об'єднала акторів "Молодого театру" Леся Курбаса

і учнів музично-драматичної школи Лисенка в "Гурток українських артистів" і почала ставити спектаклі у відповідності до віяння часу, зокрема картину "Революційний рух". Тоді ж Іван Тешенко запросив її до Секретаріату справ освітніх (майбутнє Міністерство освіти УНР), де вона виконувала обов'язки голови театрального відділу, укладала програми організації українських театрів. У 20-і роки Старицька грала на сцені Першого українського державного драматичного театру, виступала у концертах з художньою декламацією і продовжувала викладати у Вищому музично-драматичному інституті імені М. Лисенка. Їй присвоїли звання заслуженого професора і заслуженої артистки України. У 1927 р. вона відсвяткувала 40-річчя творчості, а у 1930 р. пішла з життя [2,72-90].

Визначною українською акторкою, перекладачкою була Ірина Стешенко (дочка молодшої сестри Марії Старицької). З 1920 р. навчалася у Вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, де викладала її тітка. На початку 20-х років грала у Київському драматичному театрі ім.Т. Шевченка, де їй запропонували ролі класичної європейської драматургії у перекладі на українську мову, зокрема твори Мольєра "Скапен-штукар", "Хворий, та й годі", "Мішанин-шляхтич". Спроба виявилася вдалою. До того ж вона грала у різних інших п'єсах. З 1923 р. почала грати у театрі "Березіль", котрий після так званого розгрому було перетворено у Харківський державний драматичний театр імені Шевченка, у якому вона працювала аж до 1947 р. [2,134-148].

Відомою українською оперною співачкою, а згодом народною артисткою СРСР була Зоя Гайдай. Дитинство і юність вона провела у Житомирі, де батько організував самодіяльний хор, у якому співала й Зоя. Вступила до Музично-драматичного інституту ім. Лисенка, потрапивши у клас професора Олени Муравйової, відомого фахівця з вокальної педагогіки. Після інституту стала провідною солісткою Київського оперного театру. У 1930 р. переїхала до Харкова (тоді столиця України), де співала у оперному театрі на декількох мовах, заворожуючи публіку своїм чаруючим голосом. Коли столицею став Київ, переїхала знову туди [4,85-89].

співачка актриса більшовицька україна

Не менш видатною оперною співачкою, народною артисткою СРСР була Марія Литвиненко-Вольгемут, яка народилася у 1895 р. у Києві у сім'ї робітника заводу "Арсенал" та селянки. Допомагаючи поповнювати сімейний бюджет з дитинства співала у церковному хорі. У 1912 р., закінчивши музичне училище, почала співати на сцені Київського музично-драматичного українського театру ім. Садовського. На початку 20-х років співала у Вінниці, потім у Харківській опері. Паралельно виступала з гастролями на оперних сценах Берліна, Мюнхена, Гамбурга, Лейпцига тощо. З 1935 р. її творча діяльність зосередилася у Києві.

Протягом життя Марія виконала більше 70 оперних ролей. Її чарівний голос звучав у кінофільмах 1936 р. "Наталка Полтавка" та "Запорожець за Дунаєм" [4,267-270].

Не можна не зазначити творчість української оперної співачки Катерини Оловєйнікової, учениці Литвиненко-Вольгемут. У 1933 р. вона стала солісткою Харківського театру опери і балету. Невдовзі був заарештований ї розстріляний її чоловік як "ворог народу". Від неї відвернулися знайомі. Заарештували і її за те, що не донесла за "злочинні дії" чоловіка. Відбула 6 років у виправничо-трудовому таборі (Акмолинський Табір Дружин Зрадників Батьківщини), де ліпила з іншими жінками саманні цеглини. Лише у 1956 р. її реабілітували і дозволили повернутися в Україну, але подальша її доля невідома [4,85-89].

Відомою оперною та естрадною співачкою, народною артисткою УРСР з 1939 р. була Оксана Петрусенко (Оксана Бородавкіна). Народилася вона у 1900 р. у Харківській губернії. З дитинства не лише співала, але й любила малювати та писати вірші. Мріяла стати артисткою. У школі співала у хорі солісткою. У 14 років змушена була лишити школу і спів і піти працювати на взуттєву фабрику, де і познайомилася з революціонером-підпільником Леонтієм Бородавкіним, якого не раз рятувала від арештів. У 1918 р. вступила до севастопольського самодіяльного хору "Рада", а з поширенням її популярності перейшла до театру Глазуненка. Невдовзі перейшла до Херсонського музично-драматичного театру, у якому дебютувала (1919 р.) у головній ролі - Одарки - в опері "Запорожець за Дунаєм" під псевдонімом Оксани Петрусенко. Мала дружні відносини з П. Саксаганським, який називав її "українським солов'єм"; у Херсоні зіграла з ним у 10 спектаклях. Але у 1921 р. трупа театру розпалася і Оксана 7 років працювала у провінційних театрах, де захворіла на туберкульоз легень. Проте співачка не здавалася, у 1924 р. вступила до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але не закінчила, бо народила сина і змушена була гастролювати, виступаючи на сценах Казанського, Бакинського, Свердловського, Самарського оперних театрів, виконуючи складні сопранові партії російських та європейських авторів. Там же виконувала й українські народні пісні, вбираючись у національний одяг власного шитва. Вона стала всенародною улюбленицею. "Оксана Петрусенко не просто виходила на сцену співати: вона йшла сказати людям щось найзаповітніше, найдорожче - йшла віддати їм своє серце, свої палкі почуття. Вона жила піснею і вміла передати її первозданну красу і силу. Часом здавалося, що то не голос людський звучить, а вирує нездоланна стихія, яка заволодіває вашими думками, обіймає душу і кудись нестримно несе на своїх крилах. Ця стихія наче роздирала і саму співачку. Нечуваний темперамент, високе творче горіння, натхнення великого художника завжди полонили в ній. У її безмежно чарівному голосі було стільки життя з усіма його барвами, стільки сили і мужності, що не піддатися його своєрідній красі було неможливо. Я часто задумувався, наскільки могутньою в ній була природа", - згадував О. Козуля [1,134].

З 1934 р. Оксана працювала у Київському театрі. Тоді ж репресії не оминули й її: залякування з боку влади, постійні виклики на допити, погрози про звільнення з театру підірвали психічний стан артистки, яка, не витримавши тиску, намагалася накласти на себе руки. Подруга встигла витягти її з петлі.

Після зустрічі з Ворошиловим гоніння припинилися. Пізніше Сталін особисто прийняв Петрусенко і подарував їй підписане фото, а вже у 1939 р. їй було присвоєне звання народної артистки УРСР [4,332-337].

Визначна артистка театру і кіно, народна артистка СРСР Наталія Ужвій народилася у 1898 р. у м. Любомиль на Волині в селянській сім'ї. Працюючи у школі, виступала на сцені любительського драматичного гуртка, де у 1918 р. у п'єсі Г. Запольської "Мораль пані Дульської" зіграла першу роль. У 1919 р. цей гурток було реорганізовано у пересувний театр при Наркомпросі УСРР. Там Наталія грала у агітспектаклях перед бійцями, які йшли на фронт. У 1923 р. закінчила театральну студію при Першому державному драмтеатрі УСРР ім. Т.Г. Шевченка. Вже до 1925 р. вона зіграла більше 20 головних ролей у спектаклях. У тому ж році її запросили до Одеського драмтеатру, але невдовзі почала працювати у харківському театрі "Березіль", але й там протрималася недовго.

Розквіт таланту Наталії відбувся у 1936 р., коли вона працювала у Київському драмтеатрі ім. І. Франка. Акторської майстерності Ужвій досягла й у кіно. Вперше з'явилася на екрані німого кіно у фільмі "Пілсудський купив Петлюру" у 1926 р., а потім у "Тарасі Трясилі" у 1927 р. У 30-і роки вона вже знімалася у звукових фільмах "Федоська" (1934 р.), "Я кохаю" (1936 р.), "Назар Стодоля" (1937 р.), "Виборзька сторона" (1938 р.), "Кармелюк" (1939 р.) та багатьох інших. Серед її героїнь були королеви й партизанки, лікарі й колгоспниці, вчені, народні майстрині, актриси, борці й полонянки [4,452-457].

Естрадна співачка, народна артистка СРСР Клавдія Шульженко народилася у 1906 р. у Харкові у сім'ї бухгалтера управління залізницею, який серйозно захоплювався співом. З дитинства мріяла стати театральною актрисою і була прийнята до театральної трупи міста під керівництвом Синельникова, одночасно займаючись вокалом з професором консерваторії Черемізовим. Невдовзі театр їй наскучив і Шульженко розпочала сольну кар'єру. У 1928 р. мала успіх, виступаючи у Ленінграді на сцені Маріїнського театру, де на біс її викликали двічі. Після цього успіху Клавдію запрошували виступати на кращі сцени Радянського Союзу. Саме тоді почала зростати її кар'єра. Співачка стала кумиром радянської публіки. У передвоєнні часи білети на концерти Шульженко розкупалися за місяць. У 1939 р. вирішила прийняти участь у Першому Всесоюзному конкурсі артистів естради, на якому зайняла 4 місце і отримала звання лауреата. Подальша творча діяльність продовжувалася вже у роки війни [4,488-494].

У добу тоталітарного режиму Клавдія Шульженко змогла поєднати ліричність пісень із вимогами партійних чиновників. Вона була справжнім професіоналом: театральний досвід допомагав їй робити з пісень маленькі спектаклі [5,466-470].

Наприкінці 20-х років популярності набуло й кіно. Одною з перших видатних кіноакторок у ті часи була Лідія Кордюм-Островська. У 1923 р. вона закінчила школу і вступила на кінофакультет Київського театрального технікуму (пізніше Театральний інститут ім. М. Лисенка). На останньому курсі Лідія отримала головну роль у фільмі А. Кордюма "Джальма", який вийшов на екрани у 1929 р. Картина була приурочена до відкриття кіностудії ім. О. Довженка. Тому керівництво ВУФКУ затвердило сценарій, у якому дія розгорталася у селі перших років після громадянської війни. Пізніше Лідія знялася у головних ролях таких стрічок цього ж режисера як "Вітер з порогів" та "Мірабо", які додали акторці ще більшої популярності. Невдовзі вона стала дружиною режисера, який у 1935 р. попав у немилість властей. Його вислали до Узбекистану і Лідія поїхала разом із чоловіком. Вже після війни вона продовжила свою акторську кар'єру і розпочала кар'єру кінорежисера і сценариста [3,265-268].

Відомими українськими артистками також були Ганна Затиркевич - Карпинська, Марія Дейш-Соницька, Фросина Зарницька, Олександра Кривицька, Л. Мацієвська та багато інших. Звісно, можна продовжувати згадувати імена видатних співачок оперних і естрадних, а також акторок театру і кіно, які працювали у зазначений період. Більшість з них ще за життя стали живими легендами, представляючи широкій публіці зразки жіночості, інтелігентності тощо.

Таким чином, можна з упевненістю стверджувати, що багато українських творчих жінок протягом 20-30-х років ХХ ст. увійшли до плеяди талановитих видатних митців. Складні творчі шляхи не зупинили їх у творенні прекрасного. Навіть не зважаючи на утиски влади по відношенню до окремих артисток, вони зуміли зберегти віру у високе призначення мистецтва, продовжуючи впливати на духовне збагачення українського народу.

У подальших наукових дослідженнях з формування жіночої субкультури радянської України представляється актуальним аналіз творчих пошуків та висвітлення особливостей життя українських письменниць.

Література

1. Козуля О. Жінки в історії України / Козуля О. - К.: Український центр духовної культури, 1993. - 256 с.

2. Хорунжий Ю. Шляхетні українки: Есеї-парсуни / Ю. Хорунжий. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2004. - 208 с.; іл.

3. Українки в історії/ Борисенко В.К., Головащенко М.І., Кривоший О.П. та ін. / За заг. ред. В. Борисенко. - К.: Либідь, 2004. - 328 с.

4. Скляренко В.М. 100 знаменитых женщин Украины / Скляренко В.М., Ивлева Т.В., Батий Я.А., Панков М.А. - Харьков: Фолио, 2006. - 511 с.

5. Семашко И.И. 100 великих женщин / И.И. Семашко. - М.: Вече, 2006. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru