Олександр Погодін та українське питання: еволюція російського ліберала

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

КОВАЛЬЧУК НАТАЛІЯ ЛЕОНІДІВНА

УДК 947.083.7: 477

ОЛЕКСАНДР ПОГОДІН ТА УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ: ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКОГО ЛІБЕРАЛА

Спеціальність 07.00.02 - всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії слов'янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент, Чорній Володимир Павлович, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент, директор Інституту славістики.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, Потульницький Володимир Арнольдович, Інститут української археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України;

провідний науковий співробітник, кандидат історичних наук, доцент, Гетьманчук Микола Петрович, Національний університет “Львівська політехніка”, завідувач кафедри соціології і політології.

Провідна установа - Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, кафедра всесвітньої історії і міжнародних відносин.

Захист відбудеться 13 березня 2001 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів. вул. Університетська, 1).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 9 лютого 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Початок ХХ ст. - складний, суперечливий період в історії російсько-українських взаємин, з яким пов'язано багато недосліджених проблем. Лібералізація політичного режиму, спроби реформ, які супроводжувалися піднесенням національних рухів, створили принципово нові умови для розвитку українсько-російських стосунків. У цій ситуації політичні кола Росії були змушені визначити принципи взаємодії зі зростаючим українським рухом. За всієї невизначеності й непослідовності позиції російської ліберальної інтелігенції в українському питанні вона все ж відігравала найактивнішу (порівняно з іншими політичними силами) роль у цій взаємодії. Ліберали були зацікавлені у залученні національних рухів до ініціатив, спрямованих на конституційне реформування самодержавної системи, і з цією метою погоджувалися враховувати у своїй програмі окремі національно-культурні вимоги українців. При цьому вони не допускали й думки про роздрібнення Російської імперії.

У дисертації аналізуються погляди Олександра Погодіна (1872-1947) - відомого російського славіста та громадського діяча ліберального спрямування, одного з лідерів неославізму, який у своїй професійній та громадській діяльності звертався до української тематики. Ця проблема розглядається нами в контексті поглядів російської ліберальної інтелігенції на зміст і перспективи українського руху та пошук шляхів вирішення національного питання в Російській імперії.

Актуальність теми. Ґрунтовне і об'єктивне вивчення російсько-українських стосунків у минулому є однією з важливих передумов для оцінки їх сучасного стану і перспектив. У контексті цієї проблеми видається доцільним звернути увагу на конкретні прояви російсько-українських взаємовідносин та найбільшою мірою заангажованих у них діячів політики, науки, культури. Вивчення діяльності Олександра Погодіна, зокрема, доповнює і уточнює вже сформульовані в науковій літературі та публіцистиці висновки щодо позиції російських лібералів з українського питання і, таким чином, збагачує картину українсько-російських стосунків.

Пропонована тема цікава також з історіографічної точки зору, оскільки та частина наукової спадщини російського славіста, що стосується українознавства, до цього часу залишалася поза увагою дослідників, котрим О. Погодін відомий переважно як полоніст і менше - як фахівець з історії південних слов'ян.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна тема “Олександр Погодін та українське питання: еволюція російського ліберала” органічно пов'язана з науковою проблематикою кафедри історії слов'янських країн Львівського національного університету, одним із напрямів якої є вивчення україно-слов'янських, у тому числі й україно-російських, взаємин.

Хронологічні рамки дослідження. Увага дисертантки зосереджена передовсім на подіях 1906-1914 рр. Цей період відзначився у Росії значним громадсько-політичним піднесенням, активізацією національних рухів і залученням багатьох інтелектуалів до дискусій про реформування імперії. Водночас це роки найбільш помітної наукової та громадської діяльності О. Погодіна.

Мета дослідження - на основі вивчення матеріалів про життя і суспільну діяльність Олександра Погодіна, його наукових праць та публіцистики, проаналізувати ставлення вченого до українського національного руху в контексті підходів російської ліберальної інтелігенції до українського питання. Показати причини і характер еволюції поглядів О. Погодіна.

У межах загальної теми сформульовано такі дослідницькі завдання:

- з'ясувати роль і місце О. Погодіна у російській славістиці та громадсько-політичній думці початку ХХ ст.;

- оцінити внесок О. Погодіна у розробку української проблематики як складової частини славістики;

- визначити місце українського питання у публіцистиці О. Погодіна, звернувши особливу увагу на трактування цього питання у контексті ідеології неославізму;

- показати ставлення вченого і громадського діяча до українського національного руху, визначити внутрішні та міжнародні фактори, що впливали на зміну його поглядів.

Об'єктом дисертаційного дослідження є наукові праці та публіцистика О. Погодіна. Предметом дослідження у дисертації є наукова і суспільно-політична діяльність О. Погодіна, пов'язана з пошуками шляхів розв'язання українського питання в Росії, еволюція його поглядів на українське питання, а також та частина спадщини вченого, яка стосується історичного минулого та сучасного становища українців.

Методологічною основою дисертаційної роботи стали принципи об'єктивності та історизму. Було застосовано спеціальні біографічний, історико-порівняльний та типологічний методи дослідження. При викладі результатів дисертант дотримується проблемно-хронологічного підходу.

Наукова новизна результатів дослідження. У дисертаційній роботі вперше висвітлені українські сюжети, наявні у науковій спадщині відомого російського славіста. Також вперше детально проаналізовано позицію О. Погодіна щодо українського національного руху, простежено еволюцію його поглядів на українське питання. У дисертації здійснено одну з перших спроб оцінити значення українського питання в контексті ідеології неославізму, простежити вплив неослов'янського руху на російсько-українські стосунки.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що зібраний у ній фактичний матеріал та теоретичні висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України та Росії новітнього періоду, при розробці спеціальних навчальних курсів для студентів історичних факультетів. Наукові праці з історії міжслов'янських зв'язків початку ХХ ст., зокрема неослов'янського руху, також можуть бути доповнені представленими у дисертації сюжетами. Матеріал, зібраний і опрацьований автором дисертації, може бути використаний при підготовці біографічної праці, присвяченої О. Погодіну.

Апробація результатів. Висновки дисертаційного дослідження апробовано на міжнародних славістичних колоквіумах 1996, 1997, 1998 рр., на Сьомому міжнародному сорабістичному семінарі та у п'яти наукових статтях.

Структура дисертації. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом. Вона складається з вступу, чотирьох розділів основної частини, висновків та списку використаних джерел і літератури, який налічує 344 позиції. Загальний обсяг дисертації - 150 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

погодін славістика національний рух

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, окреслено її хронологічні рамки, наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, визначено мету дослідження і його завдання.

Перший розділ містить огляд літератури та аналіз використаного джерельного матеріалу.

Дослідження наукової спадщини О. Погодіна започаткував В. Соловйов. У невеликій замітці, надрукованій до десятої річниці смерті вченого, викладено найголовніші відомості про життя О. Погодіна, дано характеристику його основних праць. Наступний етап вивчення наукової спадщини О. Погодіна пов'язаний з інтенсивною розробкою історії російської славістики дореволюційного періоду, яка тривала впродовж 1970-1980х років. Дослідження Інституту слов'янознавства і балканістики АН СРСР узагальнені у колективній праці “Славяноведение в дореволюционной России. Изучение южных и западных славян” та біобібліографічному словнику російського слов'янознавства. В обох дослідженнях О. Погодін високо оцінюється як полоніст, автор праць з південнослов'янської історії та літератури. Важливе з фактографічного і з методологічного погляду значення мають статті В. Дьякова та М. Робінсона, які аналізують праці О. Погодіна на тлі розвитку російського слов'янознавства початку ХХ ст. Обидва автори звертають увагу на зв'язок тематики історичних досліджень того часу з політичною ситуацією в Росії та міжнародними подіями. Дослідження зазначених авторів доводять, що актуальні проблеми громадсько-політичного життя часто впливали на вибір О. Погодіним тем для наукових досліджень. Цей висновок видається нам методологічно важливим, він частково пояснює наявність українських сюжетів у працях російського славіста.

Науковому доробкові О. Погодіна присвячено кілька статей, у яких аналізуються окремі періоди діяльності вченого або певні тематичні пласти його спадщини. Робота О. Погодіна у Варшавському університеті, а також його полоністичні праці і публіцистику, спрямовану на вирішення польського питання, найповніше висвітлені у статтях В. Бортновського. Наступний, харківський період наукової діяльності О. Погодіна проаналізовано у спеціальній статті С. Ліман, а його окремі епізоди - у дослідженнях ширшої тематики, авторами яких є інші харківські вчені. Однак ніхто з них не торкався української тематики в спадщині О. Погодіна, хоча саме в харківський період він звертався до неї найчастіше.

У літературі, опосередковано пов'язаній з громадсько-політичною діяльністю О. Погодіна, варто виділити наступні напрямки: історія російського лібералізму початку ХХ ст.; історія українського національного руху в Російській імперії того ж періоду; праці, неославізм. В.Шелохаев у ряді досліджень висвітлював історію російського ліберального руху. В одній із них О. Погодін згадується як “провідний ідеолог неославізму” і водночас прихильник російсько-українського порозуміння, ініціатор зустрічей російських та українських політиків. Н. Балашова у брошурі “Российский либерализм начала ХХ века” здійснила аналіз російської ліберальної ідеології на прикладі невеликої групи діячів, співробітників “Московского еженедельника”, до якої входив і О. Погодін. Сучасна історіографія російського лібералізму представлена також працями К. Медушевського. Серед західних дослідників російського лібералізму слід назвати Р. Пайпса. Т. Вікс проаналізував вплив російського націоналізму на політику самодержавства і трактування національного питання представниками різних течій російської громадсько-політичної думки.

Вагомий внесок у вивчення українського національного руху зробили західні вчені та представники української діаспори. Нариси І. Лисяка-Рудницького з української історії кінця ХІХ - початку ХХ ст. вирізняються широтою ерудиції та глибиною теоретичних підходів, тому вони і сьогодні залишаються актуальними. На відміну від радянської історіографії, яка з ідеологічних міркувань не враховувала світового досвіду у дослідженнях національних процесів, Р. Каппелер, П. Магочий, І.-П. Химка намагалися застосувати сучасні теорії націоналізму щодо історії українського відродження. Вдалою спробою практичного застосування новітніх теоретичних концепцій на українському історичному матеріалі стала дисертація О. Андрієвської.

У сучасній українській історіографії найбільш вдалою спробою “сконфронтувати український історичний матеріал...з найновішими теоріями, передовсім з теоріями про націоналізм” стала праця Я. Грицака, яка висвітлює події новітньої української історії в світлі концепцій Б. Андерсена, Е. Ґеллнера, М. Ґроха.

Докладне вивчення літератури, присвяченої неославізмові допомогло визначити місце цієї ідеології в громадсько-політичній думці Росії початку ХХ ст., її значення у розвитку російсько-українських та польсько-українських взаємин, а отже і роль у них О. Погодіна як ідеолога неославізму. Найпомітніший внесок у радянську історіографію неославізму зробила З.Ненашева. Їй належить ряд статей та монографій з цієї тематики. Неослов'янська ідеологія в її російському варіанті стала предметом дослідження у монографії та спеціальній статті В. Дьякова. Історики, які займалися історією польських земель напередодні першої світової війни (П. Вандич, З. Лукавський, К. Сроковський), як правило, звертали увагу на явище неославізму. Г. Батовський намагався всебічно розглянути наслідки участі поляків у неослов'янській акції.

Неославізм знайшов порівняно незначне відображення у працях українських авторів. Першим проаналізував політичне та економічне підгрунтя неослов'янської акції М. Грушевський. Дослідження В. Чорнія, поряд з оглядом відповідних статей М. Грушевського, характеризує місце українського питання в контексті доктрини неославізму.

Джерельну базу дисертації складають різноманітні матеріали що стосуються біографії О. Погодіна, його наукової та громадсько-політичної діяльності. На жаль, ні архів вченого, ні його особиста бібліотека не збереглися, а нечисленні документи, які вціліли, містять відомості епізодичного характеру. Так, у Центральному державному історичному архіві України (м. Київ) зберігається лише листування Погодіна з М. Сумцовим - деканом історичного факультету Харківського університету. У зв'язку з цим довелося спрямувати основні зусилля на вивчення опублікованих матеріалів.

Суттєву роль у дослідженні відіграли джерела, які дали змогу простежити розвиток наукової кар'єри О. Погодіна. Звичайно, у першу чергу це праці вченого. Крім того, відомості про перебування О. Погодіна у викладацькому корпусі Варшавського університету було віднайдено у періодичних виданнях цього закладу. Найповніше уявлення про тематику раннього періоду наукової діяльності О. Погодіна дає бібліографія праць за 1893-1905 рр.

О. Погодін брав активну участь у громадсько-політичному житті, співпрацював з багатьма виданнями. Найчастіше надавали йому свої сторінки “Московский еженедельник” - неофіційний орган партії “мирного оновлення”, “Вестник Европы” - часопис з усталеною ліберальною репутацією. Його статті ми знаходимо і на сторінках “Русской мысли”, яка за редакторства Струве стала рупором національно-ліберальної ідеології та на сторінках органів лівішого спрямування - таких як “Современный мир” та “Русское богатство”. О. Погодін постійно дописував до газет з актуальних проблем громадсько-політичного життя та міжнародної політики. Численні виступи О.Погодіна віднайдено в петербурзьких газетах “Слово” і “Речь”, харківській “Южный край”.

З метою якнайповнішого і різнобічного висвітлення погляди О. Погодіна розглядалися нами в контексті ідейно-політичних дискусій того часу, у співставленні з виступами колег-лібералів та опонентів з правого табору. Для кадетів і близьких до них ліберальних кіл провідними органами були газети “Речь”, “Слово”, журнали “Русская мысль”, “Московский еженедельник”. Погляди помірковано-правих висловлювала газета “Новое время”. Специфічне бачення національного питання російськими правими відображала газета “Окраины России”. Спеціально для висвітлення слов'янського питання був заснований журнал “Славянство”, ліберальне Товариство слов'янської культури видавало свої “Известия...” Велику вагу для дослідження історії міжслов'янських відносин на початку ХХ ст. мають матеріали краківського часопису “Њwiat Sіowiaсski”. У дослідженні широко залучені матеріали української преси Росії та Австро-Угорщини - львівське “Діло”, київська “Рада”, часописи “Літературно-науковий вістник” та “Украинская жизнь”.

Цінні факти містяться у мемуарній літературі, хоча вона відзначається найбільшим суб'єктивізмом у зображенні подій. У роботі використано спогади О. Лотоцького, П. Мілюкова, С. Франка. Риси мемуарної літератури мають праці В. Дорошенка “Українці в Росії” та К. Левицького “Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914”.

На підставі зібраного джерельного матеріалу у комплексі, порівняння різних фактів, подій, оцінок, опираючись на праці своїх попередників, у дисертації зроблена спроба відтворити максимально об'єктивну картину подій.

Другий розділ має назву “Олександр Погодін - вчений і громадсько-політичний діяч”. На підставі аналізу наукової та публіцистичної спадщини вченого у ньому зроблено спробу визначити передумови його звернення до української проблематики.

Кар'єра молодого вченого розпочалася на історико-філологічному факультеті Санкт-Петербурзького університету. Наукові інтереси О. Погодіна були досить широкими і стосувалися історії слов'ян та слов'янського мовознавства. У цей ранній період сформувалися також ідеологічні та методологічні засади наукової творчості О. Погодіна, який проявив себе як прихильник позитивізму та критик умоглядних слов'янофільських конструкцій.

У 1902 р., після захисту магістерської дисертації, Погодіна було обрано екстраординарним професором Варшавського університету. Потепління в атмосфері польсько-російських відносин, яке стало результатом лібералізації політичного режиму, вплинуло і на розширення польської проблематики в російському слов'янознавстві. У 1905 р. О. Погодін видав невелику за обсягом “Историю польского народа”, у 1907 р. - “Главные течения польской политической мысли (1864-1907)”.

Виступи О. Погодіна з польського питання викликали все більше невдоволення реакційної професури Варшавського університету. У 1908 р. він переїхав до Петербурга і знову став приват-доцентом університету та викладачем приватних вищих шкіл. У цей час новітні слов'янофільські настрої, пов'язані з анексією Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини, знайшли відображення і у працях професійних славістів. О. Погодін також продемонстрував вміння узгоджувати тематику наукових праць з актуальними проблемами суспільно-політичного життя і опублікував стислі нариси з історії південних слов'ян.

У 1910 р. О. Погодін став професором Харківського університету. Основною його працею цього періоду слід вважати “Славянский мир” - своєрідну енциклопедію слов'янського світу, у яку включено багатий матеріал про економічне, політичне та культурне життя кожного слов'янського народу у його минулому та сучасному.

Перші виступи О. Погодіна як публіциста датуються 1905-1906 рр. Ситуація, яка склалася на той час у Росії, загалом сприяла залученню інтелектуалів до активної громадсько-політичної діяльності. Через новостворені політичні партії, громадські організації, пресу, ліберальна інтелігенція намагалася впливати на внутрішню та зовнішню політику уряду, пропонуючи свої моделі розвитку країни.

Національне питання стало центральним у публіцистиці О. Погодіна. У своїх статтях він торкався проблем багатьох народів, що населяли Росію, але найчастіше звертався до польського питання. О. Погодін розглядав його (як і українське) у ширшому контексті - як складову частину слов'янського питання. Його статті були однією з перших спроб нового, ліберального трактування ідеї слов'янської взаємності - неославізму. О. Погодін рішуче заперечував будь-які спроби ототожнення традиційного російського слов'янофільства і новітніх спроб його переосмислення. Він вважав що перехід до “слов'янської політики” для Росії можливий лише за умови зречення “міражів слов'янофільства” і підкреслював, що слов'янське єднання можливе лише за наявності спільних інтересів. Відносини між слов'янами повинні базуватися на принципах “справжньої поваги”, що передбачало, зокрема, лібералізацію внутрішньої національної політики Росії.

Навесні 1908 р. почалося інтенсивне обговорення проекту майбутнього всеслов'янського з'їзду, який за ініціативою слов'янських депутатів Рейхсрату планувалося провести у липні того ж року в чеській столиці. Одночасно у Москві та Петербурзі створювалися ліберальні слов'янські організації для розробки слов'янського питання. О. Погодін брав активну участь у роботі обох організацій: московського Товариства слов'янської культури та петербурзького Товариства слов'янської взаємності. Слов'янський з'їзд відбувся у Празі у липні 1908 р., але не прийняв жодних принципових рішень, адже делегації не мали повноважень для обговорення політичних питань. Єдиним політичним підсумком з'їзду стала декларація польсько-російського примирення, що прозвучала у промовах М. Красовського і Р. Дмовського. Певне значення мало й декларативне визнання учасниками принципу рівноправ'я всіх слов'янських народів. Однак, хід міжнародних подій незабаром розвіяв ілюзії про спільність інтересів слов'ян і продемонстрував, що за тогочасних умов будь-які плани слов'янського єднання були приречені на невдачу.

Більшість австрійських слов'ян сприйняли звістку про анексію Боснії і Герцеговини (1908) цілком схвально та санкціонували цей крок А. Еренталя. Російська ж преса одностайно засудила політику О. Ізвольського. 16 і 17 жовтня у “Слові” це зробив і О. Погодін. В інтересах Росії, на його думку, було збереження суверенітету Туреччини над Боснією і Герцеговиною за умови надання їм автономії.

Ліберальна течія у неославізмі, виразником якої був О. Погодін, налічувала все менше послідовників. 1909 р. був ще багатим на неослов'янські акції, але кожна з них демонструвала поступовий перехід ключових позицій у русі до рук представників реакційного панславізму. Останній слов'янський з'їзд, який пройшов у Софії 24-28 червня 1910 р., засвідчив остаточне переродження неослов'янського руху і перемогу в ньому реакційних тенденцій. Цікаво, що надалі деякі праві публіцисти використовували прізвище О. Погодіна поряд із прізвищем іще одного ліберального діяча - О. Стаховича для позначення ненависного їм напряму ліберального слов'янофільства, називаючи його “погодіно-стаховичизм”.

У третьому розділі - “Українська тематика у спадщині Олександра Погодіна” йде мова про місце України та українців у наукових працях та публіцистиці автора.

Оскільки характерною ознакою творчої манери автора була схильність до “актуалізації тематики”, а українська проблема була однією з найбільш складних у громадсько-політичному житті Росії, вона закономірно привернула увагу і Погодіна-публіциста, і Погодіна-науковця. Погляди О. Погодіна на українство відображені в його узагальнюючих слов'янознавчих працях та дослідженнях з історії міжслов'янських взаємин. Українська проблематика не була визначальною у наукових інтересах О. Погодіна. Проте вибір тем і сюжетів, оцінки історичних подій та осіб, дають змогу реконструювати уявлення О. Погодіна про національну ідентичність, історичне минуле та сучасне становище українців.

Аналізуючи українські сюжети у працях О. Погодіна, необхідно мати на увазі, що українська мова, література, історія ніколи не входили до кола інтересів російського слов'янознавства. Згідно з традицією російської офіційної історіографії, яка трактувала українців та білорусів як етнічні групи росіян, історія східних слов'ян вивчалися як складова частина російської. Оскільки слов'янознавство в слов'янських країнах має ту особливість, що вивчає історію і мову слов'янських народів за винятком власного, то українознавство автоматично виключалося з поля зору російської славістики. Таким чином, вже сама присутність українських сюжетів у слов'янознавчих працях О. Погодіна опосередковано свідчить про визнання автором етнічної окремішності українського народу.

О. Погодін створив своєрідну, але суперечливу концепцію, згідно з якою українське населення Росії та Австро-Угорщини, будучи етнічно тотожним, прямувало до утворення різних національних організмів. Українці Росії, на його думку, були пов'язані “зі всім російським народом єдністю релігії і державної свідомості”, у той час як русини Галичини, Буковини і частково Угорщини ще вели боротьбу на грунті національної свідомості. У їхньому середовищі виділяються два угруповання - одне усвідомило свою приналежність до окремого народу і тому наполягає на створенні і збереженні власної літературної мови, друге розглядає себе лише як гілку великоросійського народу. На думку О. Погодіна, лише перша з цих груп володіє всіма ознаками окремого українського етносу, незважаючи на її спорідненість з рештою русинського населення Галичини, як і з населенням українських губерній Росії.

Коріння цієї концепції багато в чому сягало реальних умов, у яких розвивався український національний рух у розглядуваний період. Як відомо, українські землі на початку ХХ ст. входили до складу двох імперій - Російської та Австро-Угорської. При цьому діяльність галичан з розбудови власного національного життя була успішнішою, населення відрізнялося вищою національною свідомістю. За цих обставин, ознайомившись з життям українців Галичини, О.Погодін визнав, що “сукупність умов, які утворюють народ, була у тих галицьких русинів, які називали себе українцями, відокремлюючи себе від російського народу. Ці умови наступні: національне усвідомлення себе як окремого народу, інша віра, ніж у російського народу (уніатська), інша літературна мова, інша державність і, нарешті, інша історія”.

Що ж стосується основної маси українців, які жили в Російській імперії, то їх О. Погодін характеризував як частину “єдиного в національному і культурному відношенні російського народу”. Він, щоправда визнавав, що “уклад малоросійського життя такий своєрідний ... що за розвитку народної свідомості малороси обов'язково повинні були виробити щось культурно самостійне”. Але “народна свідомість”, на думку російського вченого, якраз складалася “в процесі сильної взаємодії з Великоросією”, що виробила “загальноросійський уклад і загальноросійську літературну мову”. О. Погодін, очевидно, змішував почуття лояльності до держави з національним усвідомленням.

З часом концепція О. Погодіна зазнавала впливів політичної кон'юнктури. Про політичну заангажованість автора свідчить його брошура “Зарубежная Русь” , в якій він стверджує, що після окупації Галичини Росією українська інтелігенція втратила будь-який грунт для самостійного розвитку, тому вважатиме за доцільне приєднатися до російської мови і культури.

Перші конкретні висловлювання Погодіна-публіциста з українського питання у 1906-1908 років демонстрували риси ліберального світогляду автора, а також здатність тверезо, прагматично оцінити ситуацію в країні. Він сприйняв український національний рух як об'єктивний факт громадсько-політичного життя, який слід враховувати. У окремих випадках він навіть трактував процес “відродження малоруського племені” як “глибоко симпатичне явище”, котре “може бути лише корисним для російської державності”. Вислови О. Погодіна про те, що “національне життя кожної з частин держави не порушує її єдності” зближують його з такими діячами як Ф. Корш, О. Шахматов, дають підстави ототожнити його як публіциста з ліберальною течією. Погляди Погодіна в цей період розходилися з властивою націонал-лібералам і передусім Струве апологією держави - потужного всеохоплюючого організму, якому треба принести в жертву місцеві культури.

Переслідування і заборони, вважали ліберали, викликають в українців роздратування і прагнення до відокремлення. Проте досить надати їм мінімальні права у шкільництві, адміністрації, суді і вони з радістю будуть користати з благ великої культури і державності. Цю типову для ліберального табору позицію займав щодо українського руху і О. Погодін. З його статей випливає, що самостійницьку течію української політичної думки він сприймав не як логічний етап її розвитку, а як явище ненормальне, хворобливу реакцію українського національного організму на недовіру і переслідування з боку влади та правих кіл. На думку О. Погодіна, Росія може нейтралізувати “сепаратистськії тенденці” українства лише шляхом максимального задоволення національних потреб українського народу: це запровадження рідної мови викладання “принаймні в нижчій школі”, розвиток земських установ і навіть “автономія східної і західної Малоросіїї”.

У проектах російських неославістів загалом не йшлося про розв'язання українського питання. Здійснення принципів слов'янської політики для них означало, як правило, лише ліквідацію переслідувань польської культури. До пріоритетних завдань неославізму в Росії Погодін відносив і розв'язання українського питання, що було однією з найбільш своєрідних рис його неослов'янської концепції. Ідеологічним обгрунтуванням тези про необхідність ліберальнішої політики щодо українців для О. Погодіна слугували загальні принципи рівності націй, задекларовані цією ідеологією. На практиці ж О. Погодін виходив з того факту, що український народ також поділений між двома імперіями, які борються за гегемонію у слов'янському світі. На його думку, як урядові переслідування поляків у Королівстві Польському формують негативну настанову польського населення Австро-Угорщини щодо Росії, так само антиукраїнська політика царату сприяє зміцненню в Галичині народовецького табору на противагу москвофілам.

У четвертому розділі - “Ставлення Погодіна до українського національного руху” -простежуються етапи взаємних стосунків О. Погодіна з представниками українського руху в Російській імперії. Перша стаття О. Погодіна з українського питання, надрукована у газеті “Громадська думка” у 1906 р., була присвячена проектові виділення Холмщини зі складу Королівства Польського, який підтримували українські діячі, але категорично заперечували поляки і російські ліберали. Автор намагався переконати українську громадськість у тому, що відділяти Холмщину недоцільно, натомість варто заохочувати там розвиток українського національного самоусвідомлення. Дискусію про доцільність виокремлення Холмщини О. Погодін продовжив у 1908 на сторінках “Московского еженедельника”. Відзначивши наявне тут явище українського “сепаратизму”, він наголошував на необхідності примирення з поляками, а український рух у Галичині змальовував як агресивну і шовіністичну течію.

Вказана стаття О. Погодіна спровокувала різко негативну реакцію української преси. Українські діячі справеливо сприйняли її як частину пропагандистської кампанії, спрямованої на досягнення польсько-російської угоди коштом україців у межах неославізму. Негативна настанова українців щодо неослов'янського руху, як про це неодноразово писав М. Грушевський, диктувалася об'єктивними обставинами національного буття українців, інтереси яких ніде не суперечили німецьким, зате конфліктували з найближчими слов'янськими сусідами - росіянами і поляками. Проте незабаром саме О. Погодін почав активно виступати за залучення українців до неослов'янського руху. Парадоксальною така ситуація видається лише на перший погляд. Закликаючи уряд з розумінням поставитися до вимог українців, а українців - співпрацювати з демократичними силами Росії, О. Погодін мав на меті внутрішню консолідацію Російської імперії, що, на його думку, сприяло б завоюванню нею провідної ролі в слов'янському світі.

Саме з цих мотивів О. Погодін, який брав участь у всіх неослов'янських акціях 1908-1910 рр., намагався привернути увагу їх учасників до українського питання (самі українці бойкотували ці зустрічі). Найбільшого розголосу набули виступи О. Погодіна на нараді Виконавчого комітету Празького з'їзду у Петербурзі (1909) та на Софійському (1910) з'їзді неославістів. Як видно з його виступів, позиція О. Погодіна дещо еволюціонувала в бік більшого розуміння і толерантності. Закономірно, що на цю зміну відразу ж звернула увагу українська преса. “Рада”, яка рівно рік тому піддала нищівній критиці виступи О. Погодіна щодо Холмщини, тепер писала: “Побільше б таких голосів лунало в російській пресі, може б тоді національне питання в Росії швидше дождалося свого натурального розв'язання”. У червні 1909 р. група студентів на чолі з О. Погодіним відвідала Київ і Львів. О. Погодін розглядав цю подорож як один із кроків на шляху взаємного ознайомлення двох народів на громадському рівні. Зустріч, організована українськими діячами свідчила, що авторитет О. Погодіна був на той час високим.

Про, здавалося б, остаточний перехід О. Погодіна на бік “українофілів” свідчила тісна співпраця з московським часописом “Украинская жизнь”, заснованим у 1912 р. У межах дискусії про самостійність української культури, започаткованої П. Струве, була надрукована і стаття О. Погодіна. Автор заявив про інше, ніж у Струве, розуміння співвідношення прав нації і держави, а також прав “народу-господаря” та інших націй імперії. Стаття, спрямована проти ідей Струве, фактично завершувала недовгий період підтримки О. Погодіним українського руху. Того ж року він фактично задекларував перехід на позиції, з якими раніше полемізував.

Перші ознаки загострення відносин між О. Погодіним та українськими діячами з'явилися наприкінці 1912 р. через тон і зміст статті, яку О. Погодін запропонував редакції часопису “Украинская жизнь”. Автор заявив тут про деякі сумніви, які виникли в нього щодо змісту української національної програми. Поряд “Украинская жизнь” надруковала статтю-коментар О. Саліковського, який, детально аналізуючи виступ О. Погодіна, звернув увагу на те, що він свідчить про зміну орієнтацій російської інтелігенції. Справді, у розглядуваний період відбувся перехід багатьох лібералів на позиції російського шовінізму. В останні передвоєнні роки офіційна Росія почала сприймати український національний рух як загрозу для державної безпеки. Одночасно у правих колах особливо популярними стали звинувачення українців у зв'язках з Німеччиною, “мазепинстві”, “сепаратизмі”. Зміцнення українського національного руху та орієнтація галицьких українців на Центральні держави переконало і лібералів у тому, в чому ніколи не мали сумнівів російські націоналісти - у реальності небезпеки, якою загрожував український рух існуванню “єдиної і неподільноїї імпері”.

Деякі ідеї статті, надрукованої О. Погодіним невдовзі після розриву стосунків з “Украинской жизнью” та іншими українськими виданнями, також свідчать, що автор відійшов від тих позицій, які він колись займав в українському питанні. Про його тепер “державницьке” розуміння українського питання свідчить такий аргумент: “Для Росії занадто важливе володіння північним узбережжям Чорного моря і чорноземною смугою і все, що може перешкодити цьому володінню зустріне найвпертішу опозицію”.

Статті Погодіна 1913-1915 рр. настільки контрастували з виступами минулих років, що на них не могла не звернути уваги українська преса. “Украинская жизнь” неодноразово у 1914 р. зверталася до теми ідейного переродження О. Погодіна. Зміст цих статей (авторами яких були С. Петлюра, М. Лозинський, С. Єфремов) було сконцентровано у редакційному коментарі, де говорилося, що “шановний професор все більше і більше прибиває до ганебного стовпа свою політичну репутацію”.

Незабаром світова війна дала змогу проявитись антиукраїнським настроям російської громадськості. О. Погодін звернувся до відвертої апології монархізму і “національної єдності російського народу”, а отже остаточно відмовився від підтримки будь-яких проявів українства.

На підставі здійсненого аналізу джерельного матеріалу та наукової літератури зроблено наступні висновки:

Олександр Погодін належав до покоління вчених-славістів, які зазнали впливу європейського лібералізму, відмовилися від трактування історії слов'ян у дусі слов'янофільських концепцій. Центральним фактором національної самоідентифікації Погодін вважав національну свідомість, що виробляється у процесі історичного розвитку.

На основі такого підходу Погодін сформулював своєрідну концепцію українського націотворення. Лише українське населення Галичини, яке вирізнялося розвиненою національною свідомістю, відмінною від поляків та росіян конфесійною приналежністю та іншими обставинами історичного розвитку, відповідало, в трактуванні О. Погодіна, критеріям окремого національного організму. Ця ж методологія привела О. Погодіна до висновку, що українці Росії за майже три століття імперської історії виробили особливу “малоросійську” ідентичність і тому є нічим іншим, як представниками однієї з трьох гілок “єдиного” російського народу.

“Українська” концепція О. Погодіна, крім того, що містила численні суперечності, підлягала впливам політичної кон'юнктури. Це стало особливо відчутно з початком першої світової війни, коли він висловив переконання, що за нових обставин для місцевої інтелігенції природнім рішенням буде “приєднатися до загальноросійської культури і спілкування”. Висновки О.Погодіна стосовно походження та етнічної приналежності українців, за їх суперечливості та непослідовності, все ж відрізняли його від більшості колег-славістів, які традиційно не розглядали українознавчі дисципліни у слов'янознавчому контексті.

Під впливом часткової лібералізації політичного режиму у 1905-1907 рр. О. Погодін, як і багато інших представників інтелігенції, втягнувся до дискусій про перспективи реформування російського державного організму і з часом став активним громадсько-політичним діячем ліберального спрямування, визнаним фахівцем з національного питання. Професійний інтерес до життя слов'янських народів та розгортання неослов'янського руху вплинули на те, що О. Погодін став одним із провідних ідеологів неославізму - новітньої слов'янофільської течії, що поширилася на початку ХХ ст. майже у всіх слов'янських землях.

Частка праць з українського питання у публіцистиці автора відчутно вища, ніж у наукових працях. Як і більшість лібералів, О. Погодін позитивно ставився до культурних проявів українства і підтримував вимоги поміркованого крила українського національного руху. Він вважав, що переслідування української культури категорично небажане, адже воно може перетворити “мирну” течію на політичний рух із “сепаратистською” програмою.

Позитивне ставлення до українського руху завжди було для О. Погодіна швидше питанням політичної стратегії і зумовлювалося його розумінням російських державних інтересів. Саме тому воно було дуже непостійним і визначалося багатьма факторами - рівнем вимог українського руху, внутріполітичною кон'юнктурою, обставинами міжнародного життя. До періоду 1908-1912 рр. відноситься переважна більшість виступів, прихильних до українства, інтенсивні особисті контакти з українськими діячами, спроби співпраці з українськими установами та пресою.

Зміна позиції О. Погодіна та інших лібералів в українському питанні відбулася поступово протягом 1912-1914 рр. і була зумовлена рядом причин: зміцненням консервативних тенденцій у політичному житті Росії, загостренням міжнародної ситуації, зростанням сили і організованості українського руху. Усі ці фактори підштовхнули багатьох лібералів до перегляду позицій щодо національних рухів імперії. О. Погодін також виступив не лише проти політичних вимог, але й проти будь-яких проявів української окремішності, які тепер розцінював як небезпечні для російської державної цілісності.

Таким чином, аналіз поглядів О. Погодіна демонструє, в основному, типові для російських лібералів уявлення про місце українців у етнічній ієрархії російської держави. Ліберали, підтримуючи на певному етапі розвиток української мови і культури, все ж не виходили за межі загальноприйнятого у російському суспільстві сприйняття українців, як частини російської нації. Подібний образ українців зберігається у російській колективній свідомості і сьогодні, що певною мірою визначає характер україно-російських стосунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ БУЛО ВИКЛАДЕНО У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Ковальчук Н. Українське питання в публіцистиці Олександра Погодіна // Славістичні студії. - Львів, 1997.- Т. 1.- С. 182-186.

2. Ковальчук Н. Російські слов'янські товариства та українське питання на початку ХХ століття // Вісник Львівського університету. - Львів: Місіонер, 1998.- Серія історична. - Випуск 33.- С. 139-145.

3. Ковальчук Н. Олександр Погодін як ідеолог російського неославізму // Проблеми слов'янознавства. - 1999.-Вип. 50.-С. 166-173.

4. Ковальчук Н. Лужицькі серби у праці Олександра Погодіна “Славянский мир” // Питання сорабістики. - Львів: Центр Європи, 1999.- С. 89-95.

5. Ковальчук Н. Російський неославізм та українське питання у публіцистиці Олександра Погодіна // Проблеми слов'янознавства. - Львів, 2000.-Вип. 51.-С. 100-106.

АНОТАЦІЯ

Ковальчук Н.Л. Олександр Погодін та українське питання: еволюція російського ліберала.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02.- Всесвітня Історія. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2000.

У дисертації проаналізовано погляди Олександра Погодіна (1872-1947) - відомого славіста та діяча російського лібералізму, одного з лідерів неославізму, який у своїй професійній та громадській діяльності звертався до української тематики. В історії славістики О. Погодін був чи не єдиним російським ученим, який включав вивчення українців у загальнослов'янський контекст і певний час не заперечував їхнього права на самобутність. У публіцистичних статтях та громадських виступах О. Погодін пропагував вирішення українського питання в Російській імперії шляхом ліберальних реформ, визнаючи, на певному етапі, навіть можливість української автономії. Ліберальна політика щодо українців одночасно була важливим елементом погодінського варіанту програми неославізму. Згодом, однак, він перейшов на великодержавницькі позиції, при чому еволюцію його поглядів можна назвати типовою для представників російського лібералізму. Позиція цього вченого та публіциста щодо українського національного руху та зміни, які вона пережила у період між російською революцією 1905 р. та Першою світовою війною, є досить показовими, що дозволяє зробити певні висновки стосовно ставлення ліберального табору загалом до українського питання.

Ключові слова: російський лібералізм, українське питання в Російській імперії, неославізм, історія славістики.

АННОТАЦИЯ

Ковальчук Н.Л. Александр Погодин и украинский вопрос: эволюция русского либерала.- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02.- Всемирная История.- Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2000.

В диссертации проанализированы взгляды Александра Погодина (1872-1947) - известного слависта и деятеля русского либерализма, лидера неославизма, который в своей профессиональной и общественной деятельности обращался к украинской проблематике. В истории славистики А. Погодин был едва ли не единственным русским ученым, который включал изучение украинской проблематики в общеславянский контекст и некоторое время не отрицал права украинцев на самобытность. В своих публицистических выступлениях Погодин предлагал пути решения украинского вопроса в Российской империи при помощи либеральных реформ, признавая, на определенном этапе, возможность украинской автономии. Либеральная политика относительно украинцев одновременно была важным елементом погодинского варианта программы неославизма. Однако, впоследствии он перешел на великодержавные позиции, при чем еволюцию его взглядов можно назвать типичной для представителей русского либерализма. Позиция этого ученого и публициста, а также изменения, которые она претерпела в период между русской революцией 1905 года и Первой мировой войной является достаточно показательной и позволяет сделать определенные выводы относительно отношения русского либерального лагеря в целом к украинскому вопросу.

Ключевые слова: русский либерализм, украинский вопрос в Российской империи, неославизм, история славистики.

ANNOTATION

Kovalchuk N.L. Alexander Pogodin and the Ukrainian question: evolution of a Russian liberal.- Manuscript.

Thesis for a candidate's degree by specialty 07.00.02 - World History.-Ivan Franko national university of Lviv, Lviv, 2000.

The dissertation is devoted to the analysis of the views of Alexander Pogodin (1872-1947) - a well-known Russian scholar an activist of Russian liberalism, one of the leaders of Neo-Slavism, who paid considerable attention to the Ukrainian subject in his professional and political activity. This problem has been considered in the wider context of the Russian liberals' opinions concerning the content and the perspectives of the Ukrainian movement and the possible ways to solve “Ukrainian question” in the late Russian empire. By the latter I mean public debates on the subject of Ukrainian cultural and political rights, which were especially active during the so-called “constitutional era."

The 1905 revolution profoundly influenced Russian political structure. Russia had not become a democracy, but the establishment of a representative assembly (Duma) meant that the power base had been widened. One of the effects of this process was the sharp rise of nationalism, both Russian and non-Russian. The rise of nationalism found its expression on different levels: in the emergence of an aggressive “true Russian” trend, in the more “nationalistic” policy of Stolypin's regime, in the growth of minority movements, and, most significantly, in the emergence of the nationalistic trend, associated with Petr Struve, within Russian liberalism. In the recently established conditions of mass politics the nationalistic developments introduced the issue of the future of the empire.

Due to the nature of the liberal ideology, the views of this group concerning nationality problems were quite controversial and difficult to define. Generally, all liberal leaders declared their support for the right for self-determination to all national groups. In practice, however, it is possible to distinguish at least two major trends within the Kadet party, associated with Pavel Miliukov and Peter Struve respectively. Miliukov's idea of the “state of nationalities” was the opposite to the slogan of “open, strong, aggressive” nationalism, propagated by Struve. While Struve propagated “open, strong, aggressive” nationalism in the rank of a state policy, Paul Miliukov argued that the idea of the “national Russian state” would mean in practice an attempt to subordinate all the other nationalities. Such a slogan, he insisted, was unacceptable and politically harmful when applied to the multinational empire.

At the beginning of his political and scholarly activity A. Pogodin could associate himself with “Miliukow's” trend in Russsian liberalism. He was nearly the only Russian Slavist who included the Ukrainian studies into the wider context and, for the certain period of time, recognized the existence of the separated Ukrainian nation. Taking part in the public debates on the subject, Pogodin proposed the solution of the Ukrainian question by means of liberal reforms and was even ready to support the idea of Ukrainian autonomy. Such a position united him with the Constitutional Democrats - the only Russian political party that included Ukrainian political and cultural needs in its program.

Liberal Ukrainian policy constituted an important part of the Pogodin's version of the Neo-Slavic ideology. For him, like for the leading force of the Neo-Slav movement in Russia (the liberals) in general, the idea of a new Slavic unity was closely bound up with the prospective restoration of Russia's influence in Balkans and the Slavic lands of Austria-Hungary. In contrast to their predecessors, they appealed not to Russia's “traditional," “missionary” role, but to her image of a newly established “constitutional” regime. In this connection the issue of the situation of Slavic non-Russian citizens (first of all, the Ukrainians and the Poles) acquired primary importance. It was believed that the liberal nationality policy would raise Russian prestige and attractiveness among the other Slavic peoples.

However, later on Pogodin changed his opinion and adopted “Great Russian” views. Importantly, his evolution can be considered as a typical one for many representatives of Russian liberal circles. The conflict originated from the situation when maximum support that Kadets were ready to offer to the Ukrainian movement was not sufficient from Ukrainians' point of view. The situation became especially dramatic after 1907, when the Ukrainians lost their parliamentary faction and were made to depend on their Russian colleagues. The position of this scholar and political activist in the Ukrainian question and the changes that it experienced between the Russian revolution of 1905 and the I World War are quite exemplary. This way, the present research allowed us to make some general conclusions concerning the attitudes of Russian liberal camp in general towards the Ukrainian question.

The dissertation is based on the scholarly and political writings by Alexander Pogodin, as well as on the rich collection of press articles, published in Russian, Ukrainian, and Polish in the years 1906-1910, numerous pamphlets, and the published proceedings of the Russian Slavophile societies and the Neo-Slav congresses (Prague 1908, Petersburg 1909, Sofia 1910).

Key words: Russian liberalism, the Ukrainian question in the Russian empire, Neo-Slavism, the History of Slavistics.

Размещено на Allbest.ru