Діяльність воєнних нарад України в 1920-1924 роках (на матеріалах південних губерній)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорізький державний університет

УДК 940.1(477.6+7)"1920/1924"

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Діяльність воєнних нарад України в 1920-1924 роках (на матеріалах південних губерній)

Архірейський Дмитро Володимирович

07.00.01. - Історія України

Запоріжжя - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі російської історії Дніпропетровського державного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: Доктор історичних наук, професор ІВАНЕНКО Валентин Васильович, Дніпропетровський державний університет, завідувач кафедри російської історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор СКЛЯРЕНКО Євген Михайлович, Інститут історії України НАН України (м. Київ), відділ регіональних проблем, провідний науковий співробітник

кандидат історичних наук МИХАЙЛЮК Олександр Володимирович, Національна металургійна академія України (м. Дніпропетровськ), кафедра історії та українознавства, викладач

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра української історії та етнополітики

Захист відбудеться "___6__" жовтня___ 2000 р. о ____13____ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 при Запорізькому державному університеті за адресою: 69600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. V, ауд.327.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69600, м. Запоріжжя, вул. Жуковсь-кого, 66, корп. ІІ.

Автореферат розісланий "__5_" вересня__ 2000 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Тимченко С.М.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Проблема становлення радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, в тому числі і в Україні, посідає одне з чільних місць серед наукових пріоритетів вітчизняної історіографії. Причини не спадаючого фахового інтересу до даної теми полягають як у позанаукових реаліях сьогодення, так і в тих якісних змінах, що відбуваються в історичній науці останнім часом. Серед внутрішньо-наукових факторів варто виділити поступове звільнення від ідеологічного тиску на гуманітарні науки, що був відчутний у радянський час, можливість вільного розвитку національної історіографії.

Тема утвердження влади більшовиків в часи громадянської війни і початкові роки непу є досить складною, багатовимірною. Важливою її складовою є проблема взаємовідносин між українським селянством, найчисленнішою верствою населення країни на той час, і правлячою партією більшовиків. Саме взаємини між цими силами є ключем для розуміння багатьох інших явищ і процесів вітчизняної історії, які мали місце в радянську добу. Адже від встановлення тотального контролю над селом та його населенням остаточно залежала політична перемога комуністів. На прикладі каральної політики радянської держави під час громадянської війни і в післявоєнні роки можна глибше зрозуміти процес становлення і механізм дії тоталітарного режиму в цілому, бо 20-і рр. стали часом апробації тих репресивних методів управління, що застосовувались у подальшому. У взаєминах партії і селянства криються, безсумнівно, й витоки подальших соціально-демографічних змін в радянському суспільстві.

Своєрідним науковим "перехрестям" двох тем - більшовизації українського села і становлення та інституалізації тоталітарного режиму в Україні в 1919- першій половині 20-х років - є історія так званих постійних чи воєнних нарад, надзвичайного органу влади, що мав пряме відношення до встановлення повного контролю нової держави над сільським населенням країни.

На відміну від інших аспектів проблеми становлення радянської влади в України, тема карально-репресивного боку стосунків уряду і селянства є майже незнаною. Дослідження діяльності воєнних нарад певною мірою дозволяє ліквідувати цю істотну лакуну нашої історії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження цілком узгоджується з державною програмою по реабілітації незаконно репресованих громадян України "Реабілітовані історією", а також з держбюджетною темою Міністерства освіти України "Українське питання в Російській імперії та СРСР", яка в 1995-1997 рр. розроблялась кафедрою російської історії Дніпропетровського держуніверситету.

Метою дисертаційної роботи є висвітлення процесу створення і практичної діяльності воєнних нарад України в 1920-1924 рр. в контексті становлення і зміцнення радянської влади на місцях (на матеріалах південних губерній республіки).

Для досягнення поставленої мети автор прагнув вирішити такі конкретні завдання:

- простежити обставини і виявити об'єктивні причини створення воєнних нарад;

- проаналізувати їх внутрішню організацію;

- дослідити весь комплекс функцій та обов'язків цього надзвичайного органу влади;

- визначити характер практичних дій нарад, засобів зміцнення ними нової влади, особливо в сільських місцевостях республіки;

- висвітлити взаємодію воєнних нарад з місцевими радянськими, партійними, військовими, надзвичайними установами й організаціями.

Об'єктом дослідження є карально-репресивні аспекти взаємовідносин між радянською владою і українським селянством в період завершення громадянської війни і початку непу.

Предметом дисертаційного дослідження є діяльність воєнних нарад як складова частина процесу утвердження влади більшовиків на місцях.

Хронологічні рамки. Тема дисертаційного дослідження хронологічно обмежується 1920-1924 рр. 1920 р. є часом створення воєнних нарад, що простежується на основі значного масиву джерел. 1924 р. певною мірою є умовною датою, бо остаточне припинення діяльності нарад документально не фіксується. Принаймні достовірно відомо, що протягом цього року наради продовжували свою діяльність. Основною причиною їх створення була необхідність придушення збройного селянського повстанства, ширше - зміцнення радянської влади в українському селі. До середини 20-х рр. масовий повстанський рух припинив своє існування, нова влада досить впевнено почувала себе на селі. Отже, природно відпала необхідність у подальшій діяльності воєнних нарад. Документального підтвердження їх існування у другій половині 20-х років також немає.

Територіальні межі дослідження охоплюють сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, Херсонську, частково Одеську та Донецьку області. В обраний період вони складали територію Катеринославської, Миколаївської, Донецької, Запорізької (Олександрівської) та Одеської губерній, географічно представляючи Південну або Степову Україну. Вибір території визначався деякою специфікою самої проблеми. Завдання і характер діяльності регіональних воєнних нарад залежали, передусім, від якісних ознак місцевого селянства, сутності та активності повстанських рухів і певних господарсько-економічних чинників. Південна Україна того часу характеризувалась більшою репрезентативністю заможного селянства, таким різновидом повстанства, як махновщина. Серед економічних факторів бачимо наявність в регіоні промислових басейнів і центрів, морських портів. Певний вплив на діяльність південноукраїнських нарад мав фактор нещодавнього закінчення саме тут, на південних теренах республіки, регулярної війни.

Наукова новизна дослідження полягає, насамперед, у постановці самої проблеми воєнних нарад в історичній науці і розв'язанні низки конкретних дослідницьких завдань. При цьому вперше в історіографії детально проаналізовано комплекс умов, причин, чинників створення системи воєннарад, їх внутрішню структуру, основні та допоміжні функції та обов'язки. В контексті утвердження радянської влади на місцях, встановлення державного контролю над сільським населенням і придушення збройних рухів опору було досліджено практичні методи дії нарад.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в можливості використання одержаних результатів при написанні узагальнюючих наукових праць з історії України радянської доби, проблем державотворення, аграрної політики, становлення тоталітарного режиму в СРСР, а також при підготовці відповідних лекційних курсів у вищих та середніх навчальних закладах. Водночас з урахуванням того, що проблема розроблялась на матеріалах Південної України, їх можна використовувати в краєзнавчій роботі.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації були апробовані на науково-практичній конференції з музейної справи і краєзнавства (Дніпропетровськ, 1993), наукових читаннях з аграрної історії України та Росії, присвячених пам'яті професора Д.П. Пойди (Дніпропетровськ, 1993, 1995, 1998), міжрегіональній науково-практичній конференції "Україна і Росія: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва" (Дніпропетровськ, 1995), науковій конференції "Міжнародні зв'язки народів Європи" (Запоріжжя, 1996), Всеукраїнській науковій конференції "80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне" (Сімферополь, 1997), щорічних підсумкових конференціях з науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу Дніпропетровського держуніверситету (1996-1998), а також у понад 15 публікаціях автора, в тому числі у 5 провідних фахових наукових виданнях.

Робота обговорювалася на засіданні кафедри російської історії Дніпропетровського державного університету і дістала позитивну оцінку.

Особистий внесок здобувача у дослідження теми полягає в тому, що він уперше комплексно розглянув проблему воєнних нарад в контексті репресивної політики радянської держави при переході до нової економічної політики.

Структура дисертації підпорядкована меті і завданням дослідження, складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел та літератури. В основу її покладено проблемно-хронологічний принцип, що дозволяє більш ґрунтовно, комплексно висвітлити досліджувану проблему. Обсяг дисертації складає 159 с. машинописного тексту, список джерел і літератури - нараховує 273 найменування.

воєнна нарада влада

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, показується її зв'язок з науковими програмами держави, Дніпропетровського держуніверситету, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні та територіальні межі, наукова новизна і практичне значення роботи, особистий внесок здобувача, апробація результатів дисертації, вказуються авторські публікації.

Першій розділ - "Історіографія, аналіз джерельної бази, методика і методологія дослідження" - присвячено розгляду відповідних аспектів дисертаційної роботи.

Історіографія історії діяльності в Україні в першій половині 1920-х рр. воєнних нарад є досить специфічною. Характерною рисою її є те, що можна нарахувати лише близько 30 робіт, автори яких хоча б побіжно згадували про існування цього надзвичайного інституту, і тільки дві з них присвячено безпосередньо йому.

Перші роботи, що містили певні згадки про воєнні наради, з'явились ще у 1920-х рр. Вони, як правило, розглядали більш широкі питання, передусім проблему боротьби з антирадянським повстанством.

В 30-40-х рр., у зв'язку із загальним занепадом радянської історичної науки, проблема воєнних нарад не знайшла відображення в працях істориків.

В 50-60-і роки крива досліджень теми воєнних нарад коливалась від коротких згадок про них до аналізу деяких політико-ідеологічних та каральних засобів впливу держави на населення.

В 1971 р. з'явились праці О.О. Кучера з аналізом причин створення, функцій, структурної системи нарад (одна з них вперше присвячувалась воєнним нарадам). Організація нарад пов'язувалась автором з прагненням режиму якомога швидше покінчити із збройною опозицією. Саме це, на думку дослідника, визначало головні функції цього надзвичайного інституту, його територіально-адміністративну структуру та склад на основі представництва найважливіших органів влади. Разом з тим, поза увагою О.О. Кучера залишився по суті увесь комплекс причин створення нарад, сукупність їх функцій, структура, практичні методи їх дій, особливо карально-репресивні.

В інших роботах, що виходили в 70-і - першій половині 80-х рр., воєнні наради традиційно згадувалися лише в контексті боротьби з "бандитизмом".

В другій половині 80-х років історичною публіцистикою вперше були поставлені питання доцільності революції і терору в ній, сенсу значної людської жертовності, проблема формування радянського тоталітаризму. Дослідники поступово поверталися до коренів радянської влади, коли зароджувалися й апробовувалися надзвичайні методи управління державою і суспільством. Проте у дослідженні проблеми воєнних нарад до початку 90-х років істотних змін не спостерігалося.

В 1991 р. вийшла друга наукова робота, присвячена воєнним нарадам, - стаття Л.В. Яковлевої, яка, однак, мало в чому доповнювала праці О.О. Кучера. В колективній монографії Л.М. Маймескулова, А.Й. Рогожина і В.В. Сташиса було зроблено певний аналіз співпраці нарад з надзвичайними комісіями в боротьбі з "контрреволюцією".

З 1992 р. в українській історіографії почали з'являтися роботи, що брали під сумнів право більшовиків і радянської держави репрезентувати інтереси трудящих, висвітлювали, м'яко кажучи, неприємні сторінки історії радянського режиму, пов'язані з репресіями, диктатом компартії у державному і суспільному житті, порушенням тих принципів, в ім'я яких розпочиналась соціальна революція. Низкою подібних праць узагальнюючого характеру було намічено подальші дослідження окремих аспектів вітчизняної історії початку 20-х років, зокрема опір українського селянства становленню тоталітарного режиму в країні.

Втім, воєнним нарадам сучасна історіографія також відводить лише епізодичні ролі.

В зарубіжній науковій літературі тема воєннарад практично не розглядалася, хоча репресивна політика радянської держави (як наукова проблема) була і є предметом постійних досліджень. Історики діаспори звертали свою увагу, як правило, на сюжети, пов'язані або з практичною діяльністю надзвичайних органів радянської влади або з повстанськими рухами.

Загалом можна констатувати, що, незважаючи ні на важливу роль, яку відіграли наради у становленні радянської влади в українському селі, ні на значну кількість відповідних джерел, обрана автором тема не знайшла належного відображення в наукових працях.

Дослідження сутності і діяльності воєнних нарад ґрунтується на аналізі значного комплексу джерел - як опублікованих, так і неопублікованих.

Опубліковані джерела за принципом їх походження і цільового призначення розподіляються на такі групи: 1) законодавчі акти вищих органів влади (декрети радянської влади, рішення з'їздів рад, директивна документація наркоматів тощо); 2) матеріали комуністичної партії; 3) відомча документація надзвичайних органів влади; 4) тематичні збірки документів і матеріалів; 5) наративні джерела.

Неопубліковані джерела репрезентовані здебільшого матеріалами власне воєнних нарад. Вітчизняні архіви зберігають досить значний їх комплекс. Найбільш важливі з них знаходяться у відповідному фонді (ф.3204) Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Дисертант користувався також фондами Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ф.ф. 1, 57), державних архівів Дніпропетровської (ф.ф. Р-224, 3371, 3373 та ін.), Запорізької (Р-1113, Р-1115), Харківської (Р-123, Р-200) і Одеської (Р-5, Р-7 та ін.) областей.

Матеріали воєннарад практично не введені до наукового обігу, тому автором дисертації було зроблено спробу їх класифікації. За принципом походження вони поділяються на документи Постійної наради (ПН) при Раднаркомі (РНК) України, губернських, повітових, районних і волосних нарад тощо. За принципом цільового призначення матеріали нарад класифікуються таким чином: 1) директивні документи (постанови, циркуляри й накази РНК, ПН, губернських і повітових нарад); 2) положення та інструкції РНК, ПН, регіональних нарад; 3) протоколи засідань нарад всіх рівнів; 4) звіти нарад; 5) різноманітні зведення; 6) супроводжуюча документація; 7) ділова документація; 8) оперативні документи.

На вибір методів дисертаційного дослідження вплинув рівень розробки теми. Передусім використовувались евристичні і герменевтичні методи з огляду на слабку розробленість проблеми і практичну відсутність опублікованих джерел. Було використано такі загальнонаукові методи як описовий, критичний, принципи класифікації і аналогії, а також власне історичні - ретроспективний і порівняльно-історичний методи. З-поміж міждисциплінарних вживалися методи логіки, психології і соціальних досліджень.

У другому розділі - "Процес створення єдиної державної системи придушення повстанських рухів в Україні в 1919-1920 рр." - з'ясовуються причини протистояння українського селянства і більшовицької влади впродовж громадянської війни і при переході до непу, розкриваються умови та чинники антирадянського повстанського руху, аналізується процес формування державної системи ліквідації збройної опозиції.

Аналіз програмних документів більшовицької партії з аграрно-селянських питань переконує, що погляди більшовиків не співпадали з бажаннями селянства. Перші виступали за фактичну націоналізацію, тобто одержавлення землі. Селяни ж прагнули провести її зрівняльний перерозподіл. Заперечуючи приватну власність, в тому числі й на землю, більшовики розглядали селян, дрібних власників, як потенційних ворогів пролетаріату.

Перші контакти більшовиків з українським селянством відбулися в першій половині 1919 р., коли радянська влада розпочала практичну реалізацію своєї аграрної програми. В Україну комуністи прийшли з апробованою в Росії репресивною моделлю стосунків із селом і відразу почали втілювати свої теоретичні погляди в життя, вирішуючи одночасно нагальні практичні питання, перш за все земельне та продовольче. Українське селянство, зрештою, не могло погодитись з руйнацією незалежного селянського господарства і невдовзі відповіло на внутрішню політику радянської влади потужними повстанськими рухами.

Лідери компартії бачили єдино можливий вихід з цієї ситуації у ліквідації будь-яких опозиційних тенденцій. Почались спроби підкорення українського села, тимчасово перервані окупацією України армією генерала А.Денікіна. Важливою складовою радянізації села була боротьба з повстанством.

У 1920 р. більшовики погодились на перерозподіл поміщицької землі, але не відмовились від думки націоналізувати її. В рамках здійснення продовольчої диктатури загострилось питання продрозкладки. З села викачувались також сировинні та людські ресурси. Посилились процеси штучного соціального розшарування селянства з метою розколоти в цілому монолітне сільське суспільство. Отже, у внутрішній політиці режиму й полягали основні причини селянського повстанства.

Намагаючись якомога швидше й ефективніше придушити антивладні прояви, держава розпочала формувати відповідні органи дії. Такий процес доречно назвати інституалізацією боротьби зі збройною опозицією.

Вже в грудні 1919 р. було створено тили армій і дивізій Південного фронту (ПФ), які через два місяці увійшли в систему тилу фронту. В лютому 1920 р. було організовано Управління начальника тилу ПФ, якому було підпорядковано війська Внутрішньої охорони, що спеціалізувалися на боротьбі з "бандитизмом".

У квітні 1920 р. вся територія України була розділена на тили і бойові дільниці. При начтилах формувалися штаби і наради з представників найбільш вагомих установ і відомств. Було поставлено питання про об'єднання зусиль військових, надзвичайних і радянських органів влади. Керівними інстанціями республіки приймалися відповідні декрети, постанови, розроблялися положення, інструкції тощо.

У червні 1920 р. начальники тилів сконцентрували під своєю командою фактично всі тилові сили.

У вересні в авангард боротьби з повстанством вийшли структури військ Внутрішньої служби (ВНУС), яким пере підпорядковувалися й наради. Відчувалося поступове зростання ролі і значення останніх в системі надзвичайних органів, відповідальних за ліквідацію збройної опозиції.

У грудні 1920 р. до цієї справи було залучено звільнену на регулярних фронтах РСЧА. Військовому командуванню було підпорядковано ВНУС, структури тилів, наради, котрі з цього часу починають називатися воєнними. При головнокомандуючому збройними силами в Україні і Криму М.Фрунзе було створено Постійну нараду по боротьбі з бандитизмом.

В лютому 1921 р. наради, у зв'язку із посиленням небезпеки з боку політичного повстанства, перейшли під пряме керівництво уряду республіки, ставши не тільки основним органом придушення повстанського руху, але й головним знаряддям більшовизації українського села.

Отже, період формування єдиної державної системи ліквідації повстанства в Україні тривав з грудня 1919 р. до лютого 1921 р. Цей час визначався існуванням розмаїтості надзвичайних органів, які по черзі висувалися новою державою на передній край боротьби з повстанством, напрацьовуючи в ході своєї діяльності певну карально-репресивну методику, цілком запозичену структурами воєнних нарад. Обов'язково слід враховувати, що на формування цієї складної системи дуже вплинули як більшовицька революційно-радикальна теорія, так і реалії воєнного та післявоєнного часу (суцільна мілітаризація населення, голод, економічна криза тощо).

Третій розділ - "Основні елементи та функції воєнних нарад" - присвячено аналізу внутрішньої організації системи воєнних нарад, що склалася в лютому 1921 р., а також розгляду комплексу основних та допоміжних функцій і обов'язків надзвичайного органу.

Система воєнних нарад під час їх найбільшої активності мала умовний вигляд піраміди. Її верхівкою була Постійна нарада (ПН) при Раднаркомі України на чолі з головою уряду. До складу ПН входили начальники або представники радянських, партійних, військових і спеціальних органів влади. ПН відповідала в уряді за проблему ліквідації селянського повстанства, ширше - за встановлення державного контролю над селом. Влітку 1921 р. в рамках ПН було організовано Військову раду, яка займалася суто військово-оперативними аспектами проблеми. Час від часу формувалися різноманітні комісії для розробки і вирішення окремих питань.

Постійній нараді підпорядковувалися губернські воєнні наради (ГВН). З огляду на слабку організацію радянської влади на місцях і пріоритетність розв'язання повстанської проблеми ГВН тимчасово наділялися повноваженнями вищої влади в губерніях. Особовий склад їх визначався за принципами формування ПН.

В повітах аналогічну роль виконували повітові воєнні наради, підпорядковані відповідним ГВН.

В районах найбільшої активності повстанства утворювалися районні, у волостях - волосні воєнні наради.

В систему нарад входили також низові надзвичайні і виконавчі органи влади - польові штаби, бойові дільниці, різні трійки, інститут уповноважених осіб, з ними спів діяли комітети незаможних селян (КНС), місцеві ради і виконкоми (або ревкоми), надзвичайні комісії, органи міліції, інші установи й організації.

Володіючи досить широкими повноваженнями, воєнні наради мали багатофункціональне навантаження. Головною їх функцією визначалося встановлення та зміцнення радянського режиму на місцях. Це досягалося шляхом формування нової адміністрації, більшовизації вже існуючих органів управління, підривом авторитету традиційних селянських форм самоврядування. Продовольче завдання нарад в межах встановлення продовольчої диктатури мало на увазі вилучення у селянства хлібних (продовольчих) запасів, боротьбу з так званим мішочництвом, організацію і проведення посівних кампаній.

Окремою функцією визначалася боротьба зі збройним повстанством і каральні акції проти цивільного населення. Сюди входили суто військові заходи (розвідка, бойові дії, блокада районів тощо), затримання й арешт громадян, роззброєння населення, створення бойових загонів КНС, сил сільської самооборони, боротьба з дезертирством.

Комплекс головних функцій воєннарад доповнювало завдання охорони військово-стратегічних об'єктів, комунікацій та об'єктів, пов'язаних із збором, транспортуванням та зберіганням продовольства.

Окремими завданнями нарад були збір інформації, охорона лісів та проведення лісорозробок, вирішення паливного питання, здійснення трудових мобілізацій, деякі господарські обов'язки тощо.

Можна зробити висновок, що структура воєнних нарад України і принцип представництва в них впливових органів влади відповідали тоталітарній основі більшовицького режиму. Наради стали важливим і невід'ємним елементом встановлення контролю над українським селом, що підтверджується й переліком їх основних та другорядних функцій. Є вагомі підстави також вважати, що з ряду причин короткий час у повоєнний період (1921 - поч. 1922 р.) принаймні на рівні повітів та волостей наради виконували роль вищих органів влади.

У четвертому розділі - "Політико-ідеологічні та карально-репресивні методи дії воєнних нарад" - розглядаються засоби практичної реалізації функцій та завдань воєнних нарад.

За своєю формою та особливостями впливу на населення методи діяльності нарад розподілялись на політико-ідеологічні та карально-репресивні.

До першої групи належали такі засоби впливу, як агітація і пропаганда, оголошення амністії повстанцям, розгляд скарг селян, позбавлення громадян виборчих прав. Ці засоби мали впливати на свідомість населення, переконуючи його підтримувати заходи нової влади. Апробовані протягом 1918-1919 рр. у стосунках радянського режиму з російським селянством, в Україні вони вдосконалювалися в подальшому насамперед воєнними нарадами. Позбавлення виборчих прав у принципі має репресивні ознаки, втім, слід враховувати й пропагандистські особливості даного методу впливу.

Широкого розмаху набрали репресивно-каральні методи діяльності нарад. Серед них - встановлення на місцях облогового (чи військового) стану, проведення обшуків і облав, здійснення арештів і ув'язнення, різноманітні конфіскації та вилучення, штрафні санкції, організація так званих інститутів заложників, відповідачів, п'яти- і десятихатників, примусові мобілізації та виселення, знищення житла і господарчих будівель та, зрештою, позбавлення життя. За суттю покарання ці методи можна поділити на ті, що загрожували правам громадян (обмеження пересування, позбавлення волі, певних традиційних прав, особистого житла тощо), і такі, що загрожували майну (продовольчі та майнові реквізиції і конфіскації, грошові санкції, постої військ, нищення нерухомості) та людському здоров'ю та життю (голод, розстріли тощо). Крім того, репресії реально руйнували звичні внутрішньо селянські зв'язки, норми, деформували традиційну культуру українського села.

Карально-репресивні методи впливу нової влади на село, як і політико-ідеологічні, у своїй більшості пройшли випробування в радянській Росії, до взяття їх на озброєння воєнними нарадами використовувалися іншими надзвичайними органами і виправдовувалися властями здебільшого з точки зору "революційної необхідності". По суті ж вони підмінювали собою правову законність.

Очевидно, що у багатьох своїх заходах репресивного характеру більшовики не були новаторами. Однак, слід підкреслити рішучість, з якою вони взяли ці методи на озброєння. Як правило, початок вживання того чи іншого заходу датується часом громадянської війни, що дозволяло апологетам більшовизму виправдовувати політику режиму конкретно-історичними умовами. Необхідно, проте, зауважити, що, по-перше, саме більшовикам часто-густо належала ініціатива застосування репресій на теренах колишньої імперії, по-друге, вони пішли далі, ніж їх політичні опоненти, у застосуванні репресій проти цивільного населення, продовжуючи масштабну каральну політику і в післявоєнний час, і, зрештою, системні репресії стали обов'язковою складовою внутрішньої політики нової держави, набуваючи інколи форм геноциду. Аналіз практичної діяльності воєнних нарад повністю підтверджує такі висновки.

Основні результати дисертаційного дослідження

Створення на початку 1921 р. в Україні системи воєнних нарад стало логічним завершенням процесу формування державної сили, здатної ефективно протистояти селянському повстанству. Необхідність існування нарад диктувалася потребами зміцнення нової влади, в тому числі й через встановлення контролю над українським селом та його ресурсами. Надзвичайність їх характеру походила як з теоретичних поглядів більшовицької партії, так і від реальних колізій громадянської війни.

З огляду на поширення збройно-повстанської форми несприйняття селянами нового ладу створювалася внутрішня структура системи нарад. Принципами її розбудови були централізація, мілітаризація та висока дисципліна. Структура нарад мала територіально-адміністративні ознаки, охоплюючи своїм впливом весь загал сільського населення. Важливість ліквідації повстанства змусила уряд тимчасово наділити воєннаради статусом вищих органів влади на місцях. Одночасно вони виконували роль координуючого центру, який пов'язував між собою різні владні установи, консолідуючи зусилля держави у боротьбі зі збройною опозицією. На основі представництва у нарадах радянських, військових, надзвичайних відомств та організацій формувався їх особовий склад.

Виникнувши передусім як система придушення селянського руху опору, в умовах відсутності реальної влади на місцях і через особливості власної структури воєнні наради природно взяли на себе виконання також політико-адміністративних та господарських функцій на селі. Таким чином, вони стали державним інститутом, через який новий режим контролював і експлуатував ресурси села.

Становище воєннарад як вищого органу влади на місцях не могло бути довічним. Як тільки зміцніли радянські виконавчі інститути, наради, як надзвичайний орган, відійшли на другий план. Через це до середини 20-х років їх значення помітно знизилось, на що вплинуло також відчутне згасання повстанських рухів. Основні завдання воєнних нарад вважалися виконаними.

Аналіз методів практичної діяльності воєнних нарад підтверджує їх репресивну суть. Саме існування нарад поряд з іншими надзвичайними інституціями на початку 20-х рр. свідчить про тоталітарну природу походження радянської державності. Набутий нарадами карально-репресивний досвід з припиненням їх діяльності згодом використовувався державою під час масових репресій 30-х років, зокрема в процесах суцільної колективізації, розкуркулення, голодомору.

Таким чином, в першій половині 20-х рр. воєнні наради відіграли відчутну роль в процесах становлення і зміцнення радянської влади в українському селі, у формуванні та розвитку вітчизняного тоталітаризму.

Список опублікованих праць дисертанта

а) статті у фахових виданнях:

1. Архірейський Д.В. Створення єдиної державної системи придушення селянського повстанства в Україні у 1919-1921 рр. // Південна Україна ХХ століття. Записки наук.-дослід. лабораторії історії Півд. України ЗДУ. - Запоріжжя: РА "Тандем-У", 1998.- Вип.1(4).- С.139-146.

2. Архірейський Д.В. Амністія як елемент боротьби з українським повстанством у 20-х рр. // Грані. - 1999.- №5(7).- С.47-51.

3. Архірейський Д.В. Надзвичайний інститут воєнних нарад (1920-1924 рр.): Структура і функції // Грані .- 2000.- №2(10).- С.31-38.

4. Архірейський Д.В. Отамани Громадянської війни. Андрій Левченко // Грані .- 1999.- №2(4).- С.48-54.

5. Архірейський Д.В. З історії репресій проти українського селянства в 20-і роки. (За матеріалами воєнних нарад) // Борисфен. - 1997.- №4.- С.22; №5.- С.14-15; №6.- С.11-13. (у співавт. З В.В. Ченцовим).

б) матеріали і тези виступів на конференціях, інші публікації:

6. Архірейський Д.В. Перша Кінна армія на Катеринославщині // Історія та культура Подніпров'я. Збірн. наук. праць. - ДДУ, 1998.- С.144-150.

7. Архирейський Д.В. Документы военных совещаний как источник по изучению вопросов утверждения советской власти в украинском селе в начале 20-х годов (по документам архивов Днепропетровской области) // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип.1.- Дн-ськ: Промінь, 1997. - С.268-276. (у співавт. з В.В. Ченцовим).

8. Архирейський Д.В. Комнезами Катеринославщини в умовах переходу до нової економічної політики (за документами губернської і повітових воєнних нарад) // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали наук. читань, присвячених пам'яті Д.П. Пойди. - Дн-ськ: МП "Промінь", 1995.- С.80-88. (у співавт. з В.В. Іваненком).

9. Архирейський Д.В. Елементи селянського самоврядування в умовах переходу до непу (за матеріалами Катеринославської губернії) // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали друг. наук. читань, присвячених пам'яті Д.П. Пойди. - Дн-ськ: Промінь, 1997.- С.126-132.

10. Архирейський Д.В. До питання про ставлення більшовицької влади до сільської інтелігенції України на початку 20-х років // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали третіх наук. читань, присвячених пам'яті Д.П. Пойди. - ДДУ, 1999.- С.170-174.

Анотація

Архієрейський Д.В. Діяльність воєнних нарад України в 1920-1924 роках ( на матеріалах південних губерній). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Дніпропетровський державний університет, Дніпропетровськ, 1998.

Дисертацію присвячено дослідженню діяльності воєнних нарад України у першій половині 1920-х років як важливої складової становлення радянської влади на селі. Висвітлюються передумови та причини протистояння українського селянства і більшовицької влади, наслідки цього протистояння, зокрема, у вигляді активізації селянського повстанського руху. Аналізується процес поступового формування загальнодержавної системи ліквідації повстанства в умовах громадянської війни і політики "воєнного комунізму", а також при переході до нової економічної політики.

Досліджується внутрішня структура воєнних нарад, комплекс їхніх основних функцій та другорядних завдань. В межах зародження держави нового типу висвітлюються суперечливі взаємовідношення нарад з іншими органами радянської влади. У контексті загально репресивної політики більшовиків детально аналізуються політико-ідеологічні та каральні методи практичної роботи воєнних нарад України.

Ключові слова: надзвичайні органи, воєнні наради, репресивна політика, селянство, повстанський рух, радянська влада.

Summary

Arhireysky D.V. Activity of the military conferences in 1920-1924 s (based on materials of South governments). - Manuscript.

Thesis on competition of a scientific degree of the candidate of historical sciences on a specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Dnepropetrovsk state university, Dnepropetrovsk, 2000.

The thesis is devoted to a researching activity of the Ukrainian military conferences in first half 1920s an important component of becoming Soviet regime in village. The premises and causes of resistance of Ukrainian peasantry to Bolshevist's authority, consequences of its resistance (in particular in the form of activation of peasant insurrectional movement) are interrelated. The process of gradual forming state system of rebellion elimination in conditions of Civil War, "military Communism" policy is analyzed.

The internal structure of military conferences, complex of its main functions and secondary tasks is investigated. The contradictory relations of conferences with other organs of Soviet authority are interrelated on boundaries of the origin of state of new type. The political, ideological and punitive methods of practical work of the military conferences of Ukraine are analyzed in details in the context of the Bolshevists total - repressive policy.

Key words: extraordinary organs, military conferences, and repressive policy, peasantry, and rebel movement, soviet power.

Аннотация

Архирейский Д.В. Деятельность военных совещаний в 1920-1924 годах (на материалах южных губерний). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - история Украины. - Днепропетровский государственный университет, Днепропетровск, 1998 .

Диссертация посвящена исследованию деятельности военных совещаний Украины в первой половине 1920-х годов как важной составной становления советской власти на селе. Освещаются условия и причины противостояния украинского крестьянства и большевистской власти, в частности, по вопросам принадлежности земельного фонда республики, социального устройства села, распределения сельскохозяйственных ресурсов, особенно продовольствия. Акцентируется внимание на изначальной направленности большевиков, включая теоретический, программный уровень, на построение нового государства по типу диктатуры. Результатом аграрной политики компартии стала активизация крестьянского повстанческого движения, что обоснованно можно рассматривать как продолжение регулярной гражданской войны партизанскими методами.

С учётом реалий войны и политики "военного коммунизма" исследуется процесс постепенного формирования государственной системы ликвидации повстанчества, начало которого датируется декабрём 1919 г. Восстанавливается последовательность создания тех чрезвычайных органов, на которые режимом возлагалась ответственность за "борьбу с бандитизмом". В этом контексте появление военных совещаний следует рассматривать как закономерное завершение построения подобной системы.

Автор чётко обуславливает принцип организации военных совещаний в рамках государственной власти: жёсткая дисциплина, централизм, милитаризация. Система совещаний строилась на территориально-структурной основе и имела следующие уровни: уровень правительства (Постоянное совещание при Совнаркоме), губернский (губернские военные совещания), уездно-окружной (уездные, окружные и районные совещания) и низовой (непосредственные исполнители, включая волостные военсовещания). Персональный состав совещаний определялся представительством в них тех государственных органов и институций, включая в первую очередь чрезвычайные, которые имели прямое отношение либо к проблеме повстанчества, либо к проблеме села в целом.

В диссертации определяются и классифицируются функции (основные и второстепенные) военных совещаний. К основным, выполнение которых требовало полной синхронности, относились: административно-политическое укрепление советской власти на местах, вооружённая борьба с повстанческим движением, контроль над сельскохозяйственными ресурсами и охранная функция. Раскрываются общие механизмы реализации этих функций на практике.

Важной частью диссертационного исследования является анализ практических методов действия совещаний. В своей основе они подразделялись на две группы: методы идеологической пропаганды и репрессивные. Автор аргументировано освещает каждый метод в отдельности ("законодательные" истоки, правила применения, практические последствия). В целом же воссоздается та историческая среда, в которой формировались тоталитарные основы советской государственности. Делается вывод, что радикальная трансформация украинского села при частичном его уничтожении стала обязательным условием построения государства "нового" типа.

Ключевые слова: чрезвычайные органы, военные совещания, репрессивная политика, крестьянство, повстанческое движение, советская власть.

Здано до набору 01.09.2000. Підписано до друку 04.09.2000. Формат 60х90/16.

Папір типографський №1. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 0,98. Тираж 100 прим.

Зам. №111. Вид. №655. Комп'ютерний набір Microsoft Word for Windows'95.

Запорізький юридичний інститут МВС України. 69006, м. Запоріжжя, Північне шосе, 113.

Размещено на Allbest.ru

...