Актуальність дослідження. Протягом останнього десятиріччя українські вчені успішно займаються дослідженням раніше закритих проблем і "білих плям" за допомогою широкого залучення нового фактичного матеріалу, відмови від ідеологічних штампів радянських часів і засвоєння досягнень світової історіографії. За цей час маємо ряд безсумнівних здобутків, їх визнання і поширення в суспільстві через навчальний і виховний процес. Однак з кожним роком стає все очевиднішим, що для дійсно сучасного розуміння історії України треба освоювати нові напрямки наукових пошуків.

Серед найважливіших завдань сучасної вітчизняної історіографії - осмислення минулого України як невід'ємної складової європейського і світового історичного процесу. Адже в більшості популярних і наукових праць з історії України, вона постає відірваною від міжнародного контексту. Її зовнішні зв'язки в політичній сфері зводяться до експансії сусідніх держав на українські землі або стосунків метрополій з колоніальною Україною. Такий спрощений підхід не відповідає реаліям минулого. Проте єдність загальноєвропейського історичного процесу в українській історіографії реально враховується тільки в дисциплінах, пов'язаних з історією культури. Політична сфера для такого підходу і досі закрита. Тому у вітчизняній історіографії лише останнім часом стали з'являтися дослідження міжнародних аспектів політичної історії України, особливо в періоди бездержавності українського народу.

Такий підхід, зокрема, є особливо важливим для дослідження історичного розвитку українського козацтва. Традиційно вважається, що про міжнародні аспекти його діяльності можна вести мову лише від початку Визвольної війни українського народу, хоча вже з кінця ХVІ ст. козацтво виступає як самостійний, хай у специфічній формі, суб'єкт міжнародних відносин. Історіографія історії козацтва до Хмельниччини зосереджується на його соціальній еволюції та стосунках з польською владою. Міжнародні події при цьому не ігноруються цілком, але подаються як другорядні, або досліджуються відірвано одна від одної (діяльність Д. Вишневецького, виправа І. Підкови в Молдавію, походи П. Сагайдачного, Хотинська війна та ін.).

Показовим є те, що навіть, незважаючи на постійні згадки в літературі про напади козаків на турків і татар, вони майже ніколи не розглядались як окрема сфера діяльності козацтва, або мова йшла про їх спрощене висвітлення як боротьбу проти мусульманської агресії без відображення контексту, в якому все це відбувалося. Тому не тільки в зарубіжній, але і в українській історіографії козацькі походи на турків і татар постають як хаотичний "броунівський рух", об'єднаний лише загальним причинним зв'язком. Те ж саме можна сказати і про інші напрямки прикладання енергії козацтва - московський і молдавський. Однак міжнародні причини тієї ж Визвольної війни мали таку ж велику передісторію, як і причини соціальні. Корені українсько-татарського союзу 1648 р., молдавського походу Т. Хмельницького, Переяславської ради 1654 р. та інших подій простежуються вже з другої половини ХVІ ст. Без спеціального аналізу міжнародної сфери діяльності козацтва виявити їх неможливо.

Звернення до європейського контексту при дослідженні історії козацтва необхідне і з огляду на ще одну принципово важливу обставину. Наша література, особливо популярна, переповнена штампами про унікальність українського козацтва. Їх можна вважати вірними, але лише частково. Адже чомусь ігнорується питання: унікальність у порівнянні з чим? Відповідь на це запитання майже не дається, хоча поряд з українським козацтвом в Європі існувало ще кілька подібних до нього військово-корпоративних спільнот. Найбільшими з них були граничари Хорватії, угорські гайдуки і секеї, донські козаки. Всі вони були породженням одного глобального явища - Великого Кордону між Заходом і Сходом, протистояння християнської і мусульманської цивілізацій. Внаслідок панування застарілих стереотипів в українській історіографії є лише поодинокі спроби порівняння становища українських земель з іншими ділянками Великого Кордону й українського козацтва з військовими корпораціями, які мали схожу з ним історичну долю (О. Апанович, Я. Дашкевич, В. Смолій).

Тому вже давно назріла потреба докладнішого вивчення історії козацтва в контексті сучасних йому міжнародних відносин. Останнім часом до проблеми визначення реальних міжнародних координат історії України доби козаччини звернулися ряд українських істориків (В. Брехуненко, В. Горобець, О. Каюк, В. Сергійчук, В. Станіславський, Т. Чухліб, Я. Федорук, В. Щербак). І цей напрямок є одним з найперспективніших в дослідженні історії українського козацтва.

Зв'язок з науковими програмами. Робота виконана відповідно до наукових програм дослідження історії українського козацтва, які здійснюються у відділі історії України середніх віків Інституту історії України НАН України.

Об'єктом дослідження є військова і політична діяльність українського козацтва на зовнішніх кордонах Великого кн. Литовського і Речі Посполитої, а предметом - процес суб'єктивації українського козацтва у міжнародних військово-політичних відносинах.

Мета дослідження - на основі сукупності архівних і друкованих джерел та наукової літератури проаналізувати військово-політичну діяльність українського козацтва, її діалектичний зв'язок з геополітичним становищем українських земель, визначити реальне місце козацтва в системі міжнародних відносин країн регіону.

Для досягнення мети було поставлено кілька основних завдань:

здійснити порівняльно-історичний огляд християнсько-мусульманського кордону Європи і військових корпорацій, які існували на ньому у ХVІ ст.;

дати характеристику геополітичного становища українських земель і стану їх оборони від татарських нападів;

виявити всю сукупність об'єктивних міжнародних факторів, які впливали на становлення українського козацтва;

висвітлити події міжнародного характеру, в яких брало участь або до яких мало пряме відношення українське козацтво;

встановити місце козацького фактора в дипломатичних відносинах Речі Посполитої, Криму, Туреччини і Московської держави;

визначити роль козацтва у військовій політиці Великого кн. Литовського і Речі Посполитої;

встановити значення козацтва в обороні українських земель від татарських нападів;

простежити процес становлення козацтва як недержавних збройних сил українського народу;

дослідити витоки самостійної дипломатії козаків, його стосунків з урядами країн регіону;

розглянути проекти вирішення проблеми оборони українських земель із залученням до цього козацтва;

В методологічну основу дисертації покладені принципи історизму, наукової об'єктивності, системний і проблемний підходи. В праці використано здобутки сучасної західної історіографії, зокрема теорію Великого Кордону, яка дає додаткові можливості для загального осмислення історії українського козацтва. Серед методів роботи провідне місце займають порівняльно-історичний і комплексного джерелознавчого аналізу об'єкта досліджень.

Хронологічні рамки дослідження. Події безпосередньо з історії козацтва розглядаються від 1561 до 1595 року. Нижня хронологічна межа пов'язана із першим залученням козацтва на державну службу для війни проти Московії за короля Сигізмунда Августа (1561 р.). Це практично співпало в часі із закінченням діяльності легендарного Д. Вишневецького. Це поклало початок новому етапу розвитку козацтва. А завершився він у сфері міжнародних відносин у 1595 р. із завершенням самостійної участі козаків в антитурецькій війні держав "Священної Ліги". Подальша поразка від коронних військ на кілька років перервала бурхливий розвиток козацтва, розрядила нагромаджену енергію росту і тимчасово усунула його з міжнародної арени. Після цього козацтву довелося багато чого розпочинати заново, у тому числі у зовнішньополітичній сфері, але з уже досягнутого нового якісного рівня. Означені три десятиріччя склали хронологічний цикл безперервного розгортання активності козацтва на міжнародній арені, який мав свої внутрішню логіку і закономірності.

Якщо військово-політична діяльність козацтва 1561-1595 рр. становить основний зміст пропонованої історичної картини, то її другий, але зовсім не другорядний план - міжнародний контекст розвитку козацтва (насамперед, геополітичне становище українських земель) - розглядається в розвитку протягом ХVІ ст., починаючи від глобальних змін міжнародної обстановки навколо України, які сталися на переломі ХV-ХVІ ст. Таке широке історичне полотно потрібне для того, щоб простежити процеси і наслідки змін геополітичного оточення України, виявити їх прямий і опосередкований вплив на розвиток українського козацтва.

Новизна одержаних результатів дисертації визначається насамперед тим, що в ній вперше в українській історіографії широко використано кампаративний підхід і дано міжнародний контекст історії українського козацтва другої половини ХVІ ст. Це дозволило вперше або по-новому висвітлити:

геополітичне становище українських земель на Великому християнсько-мусульманському Кордоні Європи в ХVІ ст.;

міжнародні відносини на сході і південному сході Європи, їх вплив на українські землі та становлення українського козацтва;

масштаби військово-політичної діяльності козацтва і його місце у міжнародних відносинах Речі Посполитої та інших країн регіону;

розвиток українського козацтва в порівнянні з іншими військовими корпораціями християнсько-мусульманського прикордоння Європи;

стан оборони християнсько-мусульманського прикордоння Європи від Адріатичного моря до Дону;

татарські напади на українські землі в означений період, способи оборони від них і реальний внесок козацтва у цю справу;

форми залучення козацтва до складу військових сил Великого кн. Литовського і Речі Посполитої;

витоки самостійної міжнародної політики українського козацтва;

проекти оборони Речі Посполитої і використання козацтва з цією метою;

Крім того, у суто фактологічному плані, значно оновлено джерельну базу вивчення історії козацтва розглядуваної доби; досліджено кілька масштабних, але практично невідомих подій (участь козаків у війнах Сигізмунда Августа і Стефана Баторія проти Москви, похід на Тягин 1583 р. та ін.).

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її матеріали і висновки дозволяють переосмислити роль українського козацтва у військово-політичній історії країн регіону. Вони можуть бути використані в узагальнюючих наукових працях, навчальних посібниках і курсах з історії України, українського козацтва, міжнародних відносин і військової історії.

Апробація дослідження була здійснена в формі наукових доповідей і повідомлень на одинадцяти міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: "Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість" (Кам'янець-Подільський, травень 1992), "Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку" (Черкаси, травень 1992, травень 1994, травень 1995), "Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність" (Черкаси, травень 1995), "До 400-річчя смерті Стефана Баторія" (Гродно, грудень 1996), "Запорозьке козацтво в пам'ятках історії і культури" (Запоріжжя, жовтень 1997), "Запорозьке козацтво в історії, культурі та національній свідомості" (Запоріжжя, жовтень 1997), "Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. " (Київ, травень 1998), "Україна на порозі ХХІ століття. Актуальні питання історії" (Чернігів, травень 1999), "Адміністративний устрій та самоврядування в Україні (ХVІІ-ХХ ст.) " (Запоріжжя, жовтень 1999). Матеріали дослідження були використані в лекційних курсах і спецкурсах для студентів і в магістратурі Чернігівського державного педагогічного університету ім.Т. Шевченка. Публікації. Результати дослідження відображені в одній монографії, п'ятнадцяти статтях в збірниках наукових праць, одинадцяти - в фахових журналах і восьми публікаціях матеріалів конференцій.

Структура дослідження будується на проблемно-хронологічному принципі. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг дослідження становить 423 сторінки, в тому числі 372 сторінки тексту. Список використаних джерел та літератури складає 652 найменування.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність. Визначено об'єкт і предмет, хронологічні рамки, мета і завдання роботи. Розкрито наукову новизну, практичне значення та апробація результатів дослідження.

Розділ 1. Огляд літератури і джерел. Складається з двох підрозділів. Особливість дослідження, яке знаходиться на межі кількох традиційних проблем, визначила і специфіку використаних джерел та літератури. Їх основу складають документи і наукові праці, присвячені міжнародним відносинам Вел. кн. Литовського, Речі Посполитої, Московії, Туреччини, Криму і Молдавії, в яких містяться сюжети або окремі факти про українське козацтво. Оскільки більшу частину досліджуваного хронологічного періоду українські землі перебували в складі Польської Корони, то природньо, що діяльність українського козацтва найбільше відклалася в польських дипломатичних і військових документах. В історіографії проблеми, поряд з українськими, широко представлені праці польських істориків.

Першим вітчизняним дослідником, який звернув увагу на пов'язані з історією козацтва ост. третини ХVІ ст. міжнародні проблеми, був М. Костомаров. Він видав нарис про участь козаків у війні молдавського господаря Івоні 1574 р. і дав стислий виклад відомостей про молдавські походи 1594-1595 рр. Останні події в контексті загальноєвропейських військово-політичних процесів розглянув К. Заклинський. Йому належить пріоритет в дослідженні початку дипломатичних стосунків козаків з державами антитурецької "Священної Ліги". На зв'язок міжнародних і внутрішніх факторів у діяльності козацтва тих років вказав Ф. Ніколайчик.

Д. Яворницький в "Історії запорозьких козаків" вперше широко використав описи поїздок на Січ магната С. Зборовського і австрійського посла Е. Лясоти, поглянув на стосунки козаків з московським урядом. Причини, які наприкінці ХVІ ст. змусили Габсбургів і папську курію шукати підтримки у козаків через голову офіційної Польщі, розглянув Є. Барвінський. В. Доманицький звернув увагу на зв'язок молдавських походів з подіями на Поділлі у 1594-1595 рр., знайшов інформацію про службу Наливайка в ерцгерцога Максиміліана та ін.

Серед найважливіших праць залишається монографія О. Стороженка "Стефан Баторий и днепровские козаки". Обставини виборів Баторія на короля, відносини Речі Посполитої з Туреччиною, Кримом, Молдавією і Москвою - все це, на думку автора, зумовлювало ставлення Баторія до козацтва. Використане О. Стороженком дипломатичне листування дало йому змогу показати місце козацтва в південній політиці Речі Посполитої і зворотній вплив зовнішньополітичних факторів на заходи короля щодо козаків. Це яскраво проявилося під час виправ козаків у Молдавію і Придністров'я у 1577-1579 і 1583 рр. Автор також зупинився на кількох епізодах участі козаків у Московській війні. В нерозривній єдності розглядав всі питання прикордонного життя М. Грушевський. Показовим є тематичне об'єднання ним історії козацтва ХVІ ст. разом із питаннями захисту кордонів, стану фортифікаційних споруд, способу життя у степовій зоні.

В польській історіографії дослідження місця козацтва в міжнародних відносинах розпочалося з статті Й. Ролле (Й. Антоні) про І. Підкову. Польські вчені кінця ХІХ - початку ХХ ст. звернули велику увагу на зовнішню політику короля Стефана Баторія. А. Соколовський дав огляд християнсько-мусульманського протистояння в Європі і місця у ньому Польщі в ці роки. Автор вважав козацтво дестабілізуючим фактором міжнародних відносин. Плани антитурецької війни Баторія було досліджено С. Заленським. Л. Борятинський засвідчив обізнаність папського нунція в Польщі з козацьким питанням і дав публікацію про першу спробу встановлення прямих контактів між козаками і Ватіканом.

Польсько-турецькі відносини в період безкоролів'я і початку правління Сигізмунда ІІІ досліджував Й. Сас. У нього знаходимо найповніший в історіографії виклад діяльності козацтва за 1587-1590 рр. Проблемам оборони українських земель і військовій справі в цілому присвятили окремі праці К. Гурський, Л. Бялковський, К. Пуласький, Фр. Равіта-Гавронський, Й. Ролле, Т. Корзон та О. Яблоновський. В більшості з них звертається увага і на українське козацтво. Перу К. Гурського належать також серія статей про Московську війну Баторія. В міжвоєнний період окремі пов'язані з козацтвом сюжети досліджували Л. Коланковський, К. Лєпши і В. Томкевич. Рішучий перегляд польських стереотипів з проблеми оборони від татарських нападів було зроблено К. Гуркою. Він вказав на слабкість економічного і військового потенціалів Кримського ханства і основну провину за татарські спустошення поклав на польську еліту. Започаткований ним об'єктивний підхід розвинула сучасна польська історіографія.

Оновлений погляд на зв'язок козацької проблеми і дипломатичних відносин Польщі з Туреччиною в часи Стефана Баторія представлено в монографії К. Допєралі. Так, наприклад, на думку автора, важко повірити, що Баторій не знав про підготовку І. Підковою першого походу в Молдавію, але чекав, чим все обернеться. Л. Підгородецький в праці з історії польсько-татарських стосунків вважав, що татарські і козацькі напади ускладнювали двосторонні відносини. Важливе значення для розуміння загальної картини міжнародних відносин ХVІ ст. має фундаментальна "Історія польської дипломатії" (Т.2).

Сучасним польським вченим належать серйозні здобутки у вивченні військової боротьби проти татар, у тому числі за участю українських козаків. Найдокладнішу на сьогоднішній день характеристику оборони Вел. кн. Литовського від татарських нападів до 1569 р. дає праця Й. Охмянського. Підсумовуючи історичний матеріал, автор вираховує і внесок, зроблений в справу оборони державою, місцевим населенням і конкретно козацтвом.

Оборону Польщі на південно-східному прикордонні за останніх Ягеллонів дослідив М. Плєвчинський. На основі значного фактажу він стверджує, що "поточна оборона" від татар була явно недостатньою чисельно і не справлялась зі своїми завданнями; що постійні напади прикордонних урядників і козаків на татар і турків були особливо ефективним і повністю виправданим засобом боротьби, та ін. На думку автора, в окремі роки козаки несли його основний тягар і однозначно позитивно оцінює всі прояви діяльності козацтва у цій сфері. Загальний огляд історії козацтва до середини ХVІІ ст. дають праці З. Вуйціка, Л. Підгородецького, В. Сєрчика. Важливі подробиці знаходимо в працях з історії військової справи (Й. Віммер, Г. Котарський, Т. Новак, З. Спєральський, Й. Теодорчик).

В новітній українській історіографії велике значення для досліджуваної проблеми має праця М. Антоновича "Студії з часів Наливайка". Для неї характерний погляд на історію козацтва з європейської перспективи, широке залучення значної кількості джерел, в тому числі рукописів з данцігського архіву. Винятковими за значенням в історії козацтва ХVІ ст., як з точки зору масштабів дій, так і досягнутих козаками успіхів, автор вважав молдавські походи 1594-1595 рр. Він же виявив і першим прокоментував проект організації козацтва ("козацької держави Задніпров'я") Й. Верещинського.

Сучасна українська історіографія має здобутки в дослідженні окремих проблем і сюжетів, пов'язаних з геополітичним становищем українських земель і діяльності козацтва на міжнародній арені в ХVІ ст. До найважливішого фактору розвитку українських земель - Великого Кордону між двома цивілізаціями - привернув увагу Я. Дашкевич. В. Сергійчук вперше дав загальний огляд історії міжнародних відносин козацтва до середини ХVІІ ст. Тема зв'язків Ватікану з козацтвом наприкінці ХVІ ст. представлена в працях С. Плохія і розвідках Л. Винара. Спровокований козаками турецько-польський конфлікт 1589-1590 рр. було досліджено О. Дьоміним. Кілька статей про Кримське ханство, татарські напади і походи козацтва в Молдавію в ХVІ ст. видала В. Панашенко.

На справи українського козацтва в ракурсі польсько-молдавських і польсько-турецьких стосунків звернув увагу Н. Рашба. Він категорично стверджував, що наприкінці ХVІ ст. Польща проводила відверто протурецьку політику. Стосунки українських і донських козаків, починаючи з їх витоків і проблему східних пріоритетів України розглянуто В. Брехуненком. П. Сас проаналізував проекти 1590-х рр. формування на прикордонні територіальних козацьких структур. Ряд інших сюжетів опрацьовано в публікаціях М. Алекберли, О. Апанович, В. Атаманенка, О. Галенка, В. Голобуцького, А. Гурбика, Я. Дзири, Д. Мишка, В. Щербака, Н. Яковенко.

Поряд з українською і польською, історіографія проблеми включає в себе також праці дослідників інших країн. Важливий фактаж про становище в Криму і політику Москви в регіоні знаходимо у С. Соловйова. Стосункам українського козацтва і московського уряду наприкінці ХVІ ст., діяльності запорожців на кримському і молдавському напрямках присвячені статті Б. Флорі. Проблеми політичної і збройної боротьби в Подунав'ї, насамперед, Молдавії, за участі козаків розглядаються в працях Н. Йорги, Й. Мацурека, П. Пірлінга і Ф. Рачкі, Є. Станеску. Роль козацтва в молдавсько-польських і молдавсько-турецьких відносинах ХVІ ст., внутрішніх конфліктах, в різній мірі представлені в працях з історії Молдавії (Г. Гонца, Н. Мохов, Е. Руссєв, З. Спєральський). Вони ж дають можливість простежити історію змін політичної ситуації навколо Молдавії і причин втягнення козацтва в молдавські справи.

Інша група праць, яка була використана в дисертації, присвячена історії Великого Кордону в ХVІ ст. Воєнний Кордон в Хорватії і близьких до козацтва за своїм становищем граничарів було розглянуто за роботами Й. Швікера, Фр. Ванічека, Л. Березіна, Г. Рутенберга. Огляд угорської ділянки Великого Кордону та місцевих військових корпорацій секеїв і гайдуків зроблено за працями В. Шушаріна, Б. Варги та академічною "Історією Угорщини" (Т.1).

Існує значна література з історії московської ділянки християнсько-мусульманського протистояння в ХVІ ст. (І. Бєляєв, Г. Білоцерковський, Д. Багалій, А. Яковлєв, С. Марголін, В. Каргалов, А. Новосєльський). Праці, присвячені історії донського козацтва (Н. Миненков, В. Сухоруков), дають добру можливість для порівняння донського і українського козацтв, які, на відміну від споріднених їм балканських спільнот розвивалися в однакових географічних умовах і безпосередньо взаємодіяли між собою.

Історія військово-політичної діяльності козацтва 1561-1595 рр. представлена широким колом джерел. Основними серед них є дипломатичні документи - офіційне листування монархів (польсько-литовських королів Сигізмунда Августа, Стефана Баторія, Сигізмунда ІІІ, турецьких султанів, кримських ханів, московських царів, австрійських імператорів, римських пап), міжнародні угоди, інструкції і звіти посольств, повідомлення дипломатичних агентів та ін. Близькими до них за значенням є рішення і щоденники польських сеймів. Військово-організаційні справи відображені в універсалах, постановах і кореспонденції королів, гетьманів (Г. Ходкевича, Р. Сангушка, К. Радзивілла, Я. Замойського, С. Жолкевського), воєвод і старост (К. Острозького, Я. Збаразького, Ф. Кміти та ін.), ротмістрів.

Поточна актова документація дає можливість ознайомитися насамперед з "технічним" боком подій - реєстрами військових частин (у тому числі козацьких), видатками на їх утримання та ін. Численні важливі факти в контексті подій історії Польщі дають польські хроніки того часу, ряд щоденників і неофіційне листування представників влади.

Специфіка джерел визначається насамперед тим, що хронологічно вони представлені вкрай нерівномірно. Тоді як до окремих подій була прикута особлива увага сучасників, що відклалося у відповідних матеріалах, то про інші, важливі для історії козацтва, маємо лише побіжні згадки. Більшість джерел відзначається упередженим ставленням до козацтва, а документи, які походять з середовища козацтва, майже відсутні. У зв'язку з цим, поряд з пошуком невідомих документів, велике значення мало і нове прочитання вже давно введених в науковий обіг джерел. Як показали дослідження, їх інформаційні можливості були використані далеко не повністю.

До першорядної ваги наративних джерел цього періоду історії Польщі, України і козацтва відносяться "Хроніка Польщі" М. Бєльського, доведена до кінця правління Стефана Баторія та "Дальший хід хроніки польської" Й. Бєльського, що висвітлює події за 1587-1598 рр. Особлива привабливість цих праць полягає в тому, що Бєльські широко використовували неофіційну інформацію, отриману від учасників подій. Хроніка Р. Гейденштейна "Історія Польщі", яку редагував особисто канцлер Я. Замойський, навпаки, відображає офіційну точку зору на події. Вона містить понад п'ятдесят повідомлень і згадок про козаків за 1570-1590-ті рр. Основним джерелом з історії війни 1574 р. в Молдавії є уривок з невиданої хроніки Л. Горецького. Хроніка М. Стрийковського дає факти про татарські напади на українські землі і участь козаків у війнах проти Москви. Найвідомішими серед щоденників є описи подорожі на Січ Е. Лясоти і С. Зборовського. Особливе місце в групі наративних джерел займає "Меморандум" чиновника ватіканської місії в Польщі К. Гамберіні. Особливо цінним джерелом є записки придворного священика короля Баторія Я. Піотровського за 1578, 1581 і 1583 рр.

українське козацтво недержаний збройний

Значна частина використаних джерел міститься в серійних публікаціях документів з політичної історії Вел. кн. Литовського, Польщі, а пізніше - Речі Посполитої, але вони не завжди потрапляли в поле зору дослідників козацтва. Так, в 7-му томі "Архіву князів Сангушків", видруковано двадцять один, ще ніколи не використовуваний документ, присвячений участі козаків у війні з Москвою у 1567-1569 рр. Схожі за змістом документи містяться в "Книзі публічних справ" Литовської Метрики за 1553-1567 рр.

Хронологічно найбільша кількість публікацій джерел припадає на період правління короля Баторія. В кількох фундаментальних збірках є кілька десятків документів, які дають змогу висвітлити події і політику короля щодо козацтва. Їх доповнює видання документів канцлера і гетьмана Я. Замойського за 1553-1588 рр. Публікації листів гетьмана С. Жолкевського дають цінну інформацію щодо подій 1590-х рр. Понад сто документів, які проливають світло на діяльність козацтва в Молдавії і Придністров'ї в ост. третині ХVІ ст., знаходимо в фундаментальних корпусних виданнях з історії Румунії. Частина з них була залучена до публікації у тематичній збірці "Исторические связи народов СССР и Румынии" (Т.3). Великі тематичні підбірки документів були надруковані в додатках до праць Є. Барвінського і М. Антоновича. Ще десятки документів поодинці розкидані в інших збірниках. Так, наприклад, козацьке питання в московсько-польських стосунках можна простежити за публікаціями документів московських приказів.

Виявлені автором рукописні джерела містяться насамперед в Головному Архіві Давніх Актів у Варшаві. Більшість з них припадає на фонд Я. Замойського. Значна інформація про козацтво і міжнародні події містяться в кореспонденції Я. Замойського - листах молдавських господарів (147, 149, 151, 3028), Й. Верещинського (261), О. Вишневецького (262, 703), С. Влодека (703), С. Жолкевського (273), Я. Острозького (222), Потоцьких (228, 688), Ю. Струся (697), М. Язловецького (193, 672, 792). Ряд цінних документів було також знайдено в справах 36, 37, 40, 126, 128, 632, 633, 637, 643, 644, 645, 647, 3112.

Родинний фонд Радзивіллів теж містить ряд справ з інформацією про міжнародні аспекти діяльності козацтва (АР ІІ, 242; АР В, 1082; АР В, 13855; АР В, 16080; АР В, 17966; АР В, 18434). У турецькій частині Коронного архіву є більше десятка листів султана і візиря до Сигізмунда ІІ і Баторія зі скаргами на козаків і прикордонні "свавілля" (АЮАД, АК, Дзіаl турецкі, Картон 70). Скарбові записки зберігають дані про виплати на козацькі реєстри, зокрема, саме тут міститься оригінал знаменитого реєстру "козаків низових запорозьких" з 1581 р. (АЮАД, АСК, Оддзіаl 85, н.67, ф.82-95).

Після фонду Замойських найбільше цінних документів було виявлено у Відділі рукописів Бібліотеки Польської академії наук у Курніку. В хронологічному порядку вони знаходяться в збірках за 1578, 1583, 1585, 1592 рр. (278, 279, 280, 281, 1539). Це по кілька листів королів, султанів і ханів, листи Я. Замойського і К. Острозького, записки Я. Піотровського та ін. Значна інформація про козаків зібрана також у фундаментальному корпусі "Теки Нарушевича" з Бібліотеки Чорторийських у Кракові (справи 77, 79, 80, 88, 89, 91, 93, 94). Окремі матеріали з досліджуваної проблеми є також у рукописних колекціях Бібліотеки Рачинських (11, 71, 74, 80, 220), Варшавського університету та кількох інших рукописних збірках. В українських архівах потрібні документи майже не зустрічаються, а документи з російських архівів здебільшого надруковані, або докладно використані в працях російських істориків. Наприкінці слід відзначити, що кропітку пошукову роботу з публікаціями джерел і в архівах кількох країн значно полегшили праці і консультації вчених-джерелознавців історії України - М. Ковальського, П. Кулаковського, Ю. Мицика.

В цілому наявний масив документів і матеріалів дає достатні можливості для всебічного дослідження проблеми військово-політичної діяльності козацтва 1561-1595 рр. в контексті міжнародних відносин.

Розділ 2. Великий Кордон європейської цивілізації в ХVІ ст. Складається з чотирьох підрозділів. Присвячений огляду історії Великого Кордону, аналогічних до козацтва військових корпорацій на ньому і стану оборони українських земель в ХVІ ст. В результаті турецької експансії Великий Кордон християнської і мусульманської цивілізацій розрізав навпіл Балканський півострів, захопив все Середземномор'я аж до Іспанії, а на сході, в Північному Причорномор'ї, наклався на споконвічний степовий кордон. Прилеглі до нього території являли собою широку смугу "земель на кордоні", "країн на кордоні" з особливим укладом суспільного життя.

Західний край християнсько-мусульманського протистояння на Балканах знаходився на хорватських землях, значна частина яких потрапила під владу турків. Щоб врятувати ситуацію, правителі Хорватії (австрійські Габсбурги) стали широко залучати до оборони прикордоння військових поселенців, яким надавалася земля з умовою несення військової служби. Поступово за прямої участі держави сформувався новий військовий стан граничарів, який отримав досить широкі суспільні привілеї. Поселення і територіальні організації граничарів користувалися широкою автономією з виборним самоуправлінням.

В 1578 році австрійський уряд виділив прикордоння Хорватії в спеціальний військово-адміністративний округ - Військовий Кордон з повним фінансовим забезпеченням для потреб оборони. Завдяки цьому наприкінці ХVІ ст. вдалося не тільки зупинити просування турків на північ, але і повернути ряд втрачених територій.

В першій пол. ХVІ ст. під владу турків потрапила і частина угорських земель. Відповідно до ситуації, яка склалася, тут вживалися військово-організаційні заходи - будівництво укріплень, збільшення податків на оборону, розвиток військової справи. Значно зріс військовий прошарок населення, насамперед за рахунок дрібних військових станів - секеїв і гайдуків.

Секеї здавна були особливою соціальною громадою в складі угорського суспільства і відбували тільки військову повинність. Партизанський рух гайдуків проти турецького панування був поширений на Балканах всюди, але тільки в Угорщині гайдуки змогли сформувати власну потужну військову корпорацію. На межі ХVІ - ХVІІ ст. секеї і гайдуки могли виставити на поле бою по десять-двадцять тисяч чоловік і неодноразово вирішували долю військових кампаній. Однак у соціальному відношенні їх становище було досить складним. Формально вони належали до низів військово-рицарського стану, але реально - були селянами-воїнами і шляхта не визнавала їхні права. Влада проводила щодо них політику "батога і пряника" і змогла належним чином використати потенціал секеїв і гайдуків для боротьби з турками.

Особливе становище на Великому Кордоні займала Молдавія.

Це невелике князівство досить довго протистояло турецькій експансії, але зрештою потрапила під владу Османів. Внаслідок цього турецькі володіння стали межувати безпосередньо з українськими землями, а давні молдавсько-польські суперечності наклалися на проблеми турецько-польські. Польща намагалася використати Молдавію як буферну з Туреччиною зону. Одночасно в Молдавії склалася особлива внутрішньополітична ситуація. Господарський стіл став об'єктом зазіхань численних авантюристів, які неодноразово влаштовували перевороти, або за хабарі отримували у султана дозвіл на заміщення престолу. Разом із загостренням соціальних суперечностей, ця обставина перетворила Молдавію на джерело постійної нестабільності в регіоні. Участь в молдавських інтригах польських і українських магнатів, турецька загроза з боку Придністров'я, втечі молдаван на Січ, територіальна близькість - все це сприяло втягуванню в молдавські справи українського козацтва.

Крайній східний фланг Великого Кордону було репрезентовано протистоянням Московської держави з татарським світом, насамперед, Кримським ханством. Довжина кордону Московії з "Диким полем" від Подесення до Волги складала біля однієї тисячі кілометрів. Московський уряд тримав справу захисту від татарських нападів в центрі своєї уваги. На передовій лінії оборони протягом літнього сезону стояло кілька великих полків, була створена безперервна система укріплень і фортець ("засечная черта"), налагоджена сторожова служба. З часом лінія оборони просувалася на південь і, незважаючи на ряд невдач, в цілому показала свою ефективність.

В соціальному плані влада всіляко заохочувала службу на кордоні і залучала до неї всі можливі сили, у тому числі донських козаків і севрюків - степових уходників. Московський уряд відразу оцінив можливості молодого донського козацтва, яке займало стратегічно важливу місцевість в глибині степу. Козаків забезпечували продовольством і спорядженням, а при потребі таємно або явно нацьковували на татар. Таку ж політику Москва намагалася проводити і щодо українських козаків.

Зовсім інакше складалась аналогічна ситуація на українському відрізку Великого Кордону. На межі ХV - ХVІ ст. геополітична ситуація навколо українських земель різко змінилася. В руках Османів опинилися Молдавія, Кримське ханство і все узбережжя Чорного моря. Заохочувані з Константинополя і Москви кримські хани розпочали криваві набіги на українські землі. Рейди татар сягали на півночі Львова і Любліна, Володимира і Луцька, Слуцька і Чорнобиля. Для українського народу вони мали катастрофічний характер, вели до непоправних демографічних і матеріальних втрат. Кримське ханство не було агресором у звичному розумінні слова, оскільки не ставило за мету захоплення нових територій і змін кордонів. Мова йшла лише про грабіжництво, але у великих, організованих на державному рівні масштабах. Доходи від торгівлі ясирем стали основою добробуту кримської верхівки, а українські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів до Туреччини. Работоргівля згубно позначилася і на долі самого ханства, оскільки законсервувала його економічний і політичний розвиток, а також спричинила матеріальні збитки внаслідок зворотних спустошень з боку українських урядників і козаків.

Польща і Литва виявилися нездатними до повноцінної відсічі противнику. Дати позитивний результат могла тільки постійна увага до справи оборони, чого бракувало обом державам. В Польщі лише у

1520-х роках було створено щось подібне до системи оборони. Але той факт, що для відсічі татарам основні сили мали збиратися північніше Львова, свідчить, що влада сприймала Поділля і Галичину як щит для прикриття етнічно польських земель. У Великому кн. Литовському ситуація була не кращою. Там лише періодично зміцнювали прикордонні замки, але і це робилося не належним чином. Фактично справа оборони була перекладена на плечі місцевого населення і прикордонних старост. Звідси - розквіт такого явища, як козакування, яке включало в себе розвідку і сторожову службу, а також наїзди на татар, які поверталися з походів і на їх улуси. Це був єдино можливий спосіб протистояти ворогові тими невеликими силами, які були на прикордонні.

Особливо прикрим було те, що об'єктивно не існувало непереборних труднощів для створення ефективної системи захисту від татарських нападів. Військові потенціали Польщі і Литви, разом і окремо взяті, значно перевищували можливості Кримського ханства. Тому проблема заключалася передусім у суб'єктивному факторі. Польща і Литва були балтійськими державами, їх політичні і економічні пріоритети були зосереджені на півночі. Литовський уряд зосередив основні зусилля на війнах проти Москви. У Польщі шляхта не давала королям грошей на організацію оборони на півдні, а ті "умивали руки" або вживали проти татар спорадичні, неадекватні потребам заходи. Фактично в оборонному мурі, який поступово споруджували європейські народи на Великому Кордоні, українська ділянка була недобудована.

Лише у світлі історії Великого Кордону можна зрозуміти і процес становлення українського козацтва. Найістотнішим є те, що з об'єктивних причин його поява була неминучою. Козакування було споконвічним явищем степового прикордоння. А в середині ХVІ ст. з'явилися передумови для консолідації військового люду прикордоння в окремий стан. Таким же чином формувались інші військові корпорації вздовж всієї лінії Великого Кордону. Для європейського суспільства ці військові стани були нетрадиційними, але довгий час лише вони могли ефективно виконувати роль авангарду християнства. Особливість і принципова відмінність українського козацтва від споріднених спільнот полягала у тому, що Литва і Польща не змогли використати закладеного в ньому потенціалу. Тому потрібне суспільству, але полишене на себе козацтво формувалось як незалежна від держави військова спільнота.

Розділ 3. Військова діяльність українського козацтва в 1560-1570-х роках. Складається з трьох підрозділів. Охоплює період від залучення козацтва на війну проти Москви в 1561 р. до закінчення серії молдавських походів в 1578 р.

Геополітичне становище українських земель в ХVІ ст. було складним не тільки внаслідок татарських нападів. На початку ХVІ ст. після серії війн з Москвою Литва втратила Сіверщину і московські володіння нависли над Києвом. Московський фактор теж прямо впливав на молоде українське козацтво, центр формування якого - Придніпров'я, був затиснутий між зонами впливу Москви, Криму і Туреччини.

З 1561 р. Литва втягнулася в Лівонську війну, але зазнала ряд поразок від Москви. Уряд почав шукати нових способів поповнення збройних сил, у тому числі - козаками. Ідея їх найму виникла влітку 1561 р., а в листопаді до урядників прилеглих до московського рубежу земель було розіслано спеціальні листи "о козаки", в яких наказувалося "закликати там людей служебных козаков. ". Це звернення стало етапним у становленні козацької політики Вел. кн. Литовського. Основним способом залучення козаків на службу став найм за гроші. Спочатку вони використовувались в гарнізонах замків московського прикордоння на півдні, але потім беруть участь у виправах вглиб московських володінь на Сіверщині і з'являються в Білорусії. Уже в 1562 році зафіксовані перші виплати козакам винагороди грошима і сукном - в Острі, Любечі і Черкасах.

Надалі козаки діють уже переважно на білоруських землях, куди вони спочатку потрапили з ініціативи українських магнатів і литовських гетьманів Г. Ходкевича і Р. Сангушка, які добре знали можливості використання козацтва. Саме тут вперше згадуються окремі козацькі роти Б. Телиці, Г. Оскерка і С. Бірулі. У 1567-1569 рр. козацькі загони брали участь у воєнних діях в районах Вітебська, Ули, Суші, Дріси, Леплі, Кривина, Сориці, Туровлі, Усвят, Веліжа та ін. Козаки несли гарнізонну і сторожову службу, будували укріплення, займалися розвідкою, забезпеченням зв'язку, брали участь у штурмах московських фортець. До проблем його забезпечення була прикута особлива увага гетьманів. В джерелах 1560-х рр. зафіксовано згадки про три, невідомі нам докладніше, реєстри козацьких частин.

Документи дають можливість додати окремі штрихи до питання про соціальне обличчя козацтва і територію, на якій відбувалося його вербування - переважно на українсько-білоруському Поліссі в басейнах річок Прип'яті і Дніпра. Можна припустити, що чисельність козаків на війні сягала не менше тисячі чоловік. що для тих років було значною цифрою. Таким чином, протягом 1560-х рр. литовський уряд проводив цілеспрямовану політику залучення козацтва на державну службу.

У 1569 р. було утворено Річ Посполиту і українські землі потрапили до складу польської Корони. Не останнє місце в розрахунках української шляхти, яка підтримала ідею інкорпорації, мали сподівання на отримання допомоги для вирішення проблем оборони. Спочатку польський уряд вжив ряд заходів, серед яких була і козацька реформа Сигізмунда Августа. Поширена в історіографії думка, що у відповідності до неї було здійснено перший набір козаків на державну службу є невірною. Вже згадані документи свідчать, що це сталося значно раніше. Інша річ, що козаки вперше наймалися на службу Польщі, а також було започатковано процес формування козацтва як стану. Довжина південно-східного кордону Польщі зросла на кілька сот кілометрів. Однак невелике державне військо і надалі стояло тільки на Поділлі. Реєстри кварцяних рот дають цінний і досі не зауважений матеріал до проблеми соціальних зв'язків козацтва. Серед прізвищ ротмістрів і товаришів, які можна знайти на сторінках військових реєстрів, фігурують Сверговський, Підвисоцький, Косинський, Осовський, Кремпський, та інші, відомі і в середовищі козацтва в останній третині ХVІ ст. І це зовсім не випадково.

З кінця 1560-х рр. активність козацтва на південних кордонах поступово зростає. Хан неодноразово скаржився, що козаки "з року в рік взимку і влітку" нападають на татар, насамперед на правому березі Дніпра, розбивають купецькі валки, тримають в українських замках (Черкасах, Каневі, Києві, Брацлаві, Переяславі) більше тисячі полонених мусульман. У 1574 р. козаки на чолі з І. Сверчовським брали участь у знаменитій війні молдавського господаря Івоні проти турецького панування. Ця подія неодноразово висвітлювалась в історіографії, але нами було дано загальний міжнародний фон подій і уточнено ряд важливих подробиць.

В 1574-1575 рр. козаки кілька разів пустошили землі від Білгорода (Аккермана) до Очакова та Іслам-Кермана на Дніпрі. Всю зиму сини хана Девлет-Гірея були змушені охороняти лівий берег Дніпра. У 1575 р. під час походу татар на Україну козаки на чолі з Б. Ружинським прорвалися за Перекоп. Ефективність козацьких походів була дуже високою. Б. Флоря справедливо звернув увагу на те, що набіги козаків підривали економічні і військові сили ханства. Лише під час одного з походів було забрано сімнадцять тисяч коней.

У 1575-1576 рр. активізував свою політику щодо українського козацтва московський уряд, якому була вигідна дестабілізація міжнародної обстановки навколо Польщі. Іван Грозний писав грамоти до дніпровських козаків із закликом нападати на кримські улуси і надавав їм військові припаси. У свою чергу козаки нібито зобов'язалися "государю кріпко служити". Та з кінця 1576 р., з новим спалахом війни в Прибалтиці, Москва обмежила контакти з українськими козаками тільки утриманням окремих загонів на сторожовій службі. Крім того, частина українських козаків осідала на Дону, де взяла активну участь у формуванні донського козацтва.

У 1576 р. напади козаків на околиці Білгорода, Очакова, Тягина і навіть Крим, змусили татар повтікати за Перекоп. У травні 1576 р. ханові довелося відмінити похід на Україну через дефіцит коней і побоювання татарських мурз, що козаки знову спустошать Крим. Це перший відомий випадок, коли козацький фактор стримав татарський напад на українські землі. Та не встигли татари повернутися до Криму, як козаки зруйнували Іслам-Керман.

Новий король Стефан Баторій мусив виправдовуватися перед ханом. Восени 1576 р. він виправив до Криму велике посольство. Король готувався до війни проти Москви і посол мав домовитися про мир. В інструкції послу Баторій відхрещувався від низових козаків, обіцяв ловити і карати їх, ніколи не допускати в коронні замки, а також дозволяв ханові самому розправлятися з ними. У довільному трактуванні це могло означати дозвіл татарам на вторгнення на українські землі під приводом пошуку козаків. Татари не примусили себе довго чекати і у березні побували на Волині в пошуках Я. Шаха і К. Острозького. Схоже, що це був один з небагатьох татарських нападів, дійсно спровокованих козаками, які розгромили татарське посольство. Незабаром татари спустошили вже Галичину.

З вересня 1577 р., із знаменитої справи І. Підкови, розпочався період кількарічних безперервних козацьких походів до Молдавії.

В історіографії склалася помилкова традиція розглядати їх, виходячи тільки з внутрішнього розвитку козацтва. Принципово важливе значення для їх розуміння має ситуація, яка склалася в самій Молдавії, що було розглянуто в другому розділі дослідження. Тому в обставинах, які склались, козацтво виступало в ролі одного з активних учасників молдавських справ і привнесло в них свої особливості. В роботі докладно розглянуто всі обставини, пов'язані з діяльністю І. Підкови. Його утвердження в Молдавії восени 1577 р. відбулося згідно з існуючою, нехай і дещо дивною традицією, за якою кожний претендент, незалежно від обставин його появи на престолі, мав шанси знайти прихильність на султанському дворі. Але колишній господар Петро мав великі зв'язки в Стамбулі, тому султан наказав розправитися з Підковою і той відійшов на Брацлавщину. Ув'язнення І. Підкови принципово не змінило ситуацію на молдавському напрямку. Залишилися причини, які провокували нові виправи і люди, які були готові до дій. На відміну від попередніх років, нові претенденти на молдавський престол, як і Підкова, опиралися переважно на козацтво. На початку 1578 р. новий претендент Олександр з двома тисячами козаків і молдаван після кількох перемог зайняв столицю Ясси і перебував там близько місяця, поки турки зібрали достатні для розправи сили. Козаки були оточені в місті, після довгої облоги загинув І. Шах, а потім, при спробі прориву, загинула і більшість козаків.

Цей похід привів до посилення тиску на Польщу з боку Туреччини. Тому, виходячи з дипломатичних розрахунків, король впритул зайнявся козацькою проблемою. Навесні, після нового зруйнування Іслам-Кермана, турки поставили категоричну вимогу розправитися із "свавільцями". Щоб зберегти мир, король стратив І. Підкову, чим порушив звичаї українського прикордоння і створив прецедент розправи з козаками. До кінця літа 1578 р. поляки відвернули ще два козацькі походи в Молдавію. Відтоді активність козацтва на молдавському напрямку нарешті спала. Цьому сприяли як загибель частини молдаван і козаків, так і набір Баторієм козацького полку і підготовка до війни з Москвою.

В останній третині ХVІ ст. свої претензії на молдавський престол заявляло двадцять сім претендентів. З них п'ятнадцять шукало підтримки у козаків. Під час походів до Молдавії 1570-х рр. козацтво вперше почало діяти не як допоміжний військовий контингент в руках магнатів, а як провідна сила, від якої залежав розвиток подій. Однак в цілому в цей період козацтво виступає ще майже виключно як військово-промисловий елемент, який на всіх напрямках, крім кримського, ще тільки робив перші кроки до самостійної діяльності.

Розділ 4. Українське козацтво у війнах і міжнародній політиці Речі Посполитої наприкінці 1570-х - середині 1580-х рр. Включає в себе чотири підрозділи.

У 1579-1581 рр. Річ Посполита вела війну з Москвою, яка стала заключним етапом Лівонської війни. Проведена широка мобілізація відкрила дорогу для військової служби всім бажаючим. В підготовчі заходи логічно вписувався і набір реєстрового козацького полку. Його утворення, або так звана козацька реформа 1578 р. неодноразово докладно розглядалися в літературі. Однак в дисертації звернуто увагу на кілька малодосліджених сюжетів, зокрема, питання правомірності призначення офіційним старшим реєстру М. Вишневецького і надання у власність козацтву Трахтемирова.

Реєстровці мали отримати перше завдання навесні 1579 р., але через невиплату грошей розійшлися. Інша річ - козаки-волонтери.

Їх чисельність на білорусько-московському прикордонні різко зросла. Найбільші козацькі формування зосереджувалися в Орші - до півтори тисячі чоловік. Воєнні дії розпочали саме козаки. В серпні після довгої облоги було взято Полоцьк, в гарнізоні якого було залишено чотириста козаків. Бойові дії за їх участі велись під Туровлем, Соколом і Сушею. На Смоленщині і Сіверщині козаки в складі військ Ф. Кміти, К. Острозького і М. Вишневецького ходили рейдами вглиб території противника.