Україна і ризька мирна конференція (1920-1921 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Україна і ризька мирна конференція (1920-1921 рр.)

Скляренко Денис Євгенович

Київ - 2000

Анотація

Скляренко Д.Є. Україна і Ризька мирна конференція (1920-1921 рр.). -Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

У дисертації на основі сучасних методологічних підходів, вивчення архівних матеріалів, частина яких вперше вводиться у науковий обіг, опублікованих джерел, проаналізовано місце України у складному процесі врегулювання стосунків між УСРР, РСФРР і Польщею, найважливішим результатом якого стало припинення радянсько-польської війни і укладення в Ризі у березні 1921 р. тристороннього мирного договору.

В роботі розкрито хід переговорів, взаємні претензії та пропозиції політичного, економічного, правового, територіального характеру, особливо ті, що безпосередньо стосувалися України, їх втілення у статтях договору, протоколах та інших документах, підписаних у Ризі.

Визнання УСРР самостійним державним утворенням, її міжнародно-правовий статус досліджуються в контексті поступового витіснення з європейської арени зовнішньополітичних інтересів УНР.

Ключові слова: Ризька мирна конференція 1920-1921 рр., Ризький мирний договір 1921 р., українсько-польські відносини, Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), Українська Народна Республіка (УНР), Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РСФРР), Польща, зовнішня політика.

1. Загальна характеристика роботи

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг - 181 сторінка. Робота складається з вступу, п'ятьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (14 сторінок, 181 назва).

Вступ. Актуальність дослідження. Дослідження новітньої історії України передбачає осмислення діалектики зв'язків між усіма суттєвими елементами структури її суспільного життя. Саме тому внутрішній вплив політики на генезу українського суспільства, як і зворотній процес зростання політичних цілей на грунті суспільних потреб і вимог, стоять у порядку денному історичної науки.

Визначальна за своїм характером доба Української революції, усі її етапи, закономірно є предметом такого розгляду, який, в свою, чергу виник як наслідок еволюції уявлень про завдання вітчизняної історії. Важливою, недостатньо дослідженою складовою цього періоду є процес досягнення миру між Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР), Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (РСФРР) та Польщею, умови якого зафіксовані в Ризькому договорі, підписаному 18 березня 1921 р.

Ризька мирна конференція 1920-1921 рр. є актуальним історичним матеріалом, що дозволяє дослідити, по-перше, вагомість внутрішньої та зовнішньої політики у системній цілісності тогочасних подій, по-друге, дозволяє визначити співвідношення і взаємовплив цих історичних елементів на останньому етапі Української революції, по-третє, синтезувати у такому контексті дослідження державницький і радянський політичні фактори, визначити їх місце у суспільних процесах, по-четверте, з'ясувати уявлення про механізм і рівень самостійності зовнішньополітичних зусиль УСРР у процесі досягнення протягом 1920-1921 рр. миру між східноєвропейськими народами. Дане дослідження є спробою відповісти на ці запити, охарактеризувати зародки міжнародних традицій і пріоритетів України новітнього часу, які мали важливе значення у формуванні її місця у світовій політиці в ХХ столітті.

Об'єктом дослідження є передумови та перебіг переговорного процесу на Ризькій мирній конференції, протистояння позицій Української СРР і Української Народної Республіки (УНР), спроби різних українських політичних сил вплинути на події, дати їм оцінку. При цьому враховано, що Ризькому мирному договору 1921 р. передував квітневий Варшавський договір 1920 р. між УНР і Польщею, що також розглядається в дисертації.

Предметом дослідження є форми, напрямки та особливості реалізації зовнішньополітичного курсу Української СРР в час проведення Ризької мирної конференції та в період, що їй передував, внутрішньополітична ситуація у зв'язку з конференцією та міжнародна атмосфера довкола неї, основні напрямки розвитку українсько-російсько-польських відносин.

Територіальні межі дослідження окреслені українськими землями, на які поширювалася влада УНР та УСРР.

Хронологічно дисертація охоплює 1920-1921 рр. Початковий рубіж пов'язаний із завершальним етапом переговорів дипломатичної місії УНР на чолі з А. Лівицьким з польським урядом у Варшаві протягом січня - квітня 1920 р., спрямованих на укладення двосторонньої угоди про співробітництво (відомої як Варшавський договір 1920 р.). Кінцевий - обумовлений першими кроками по реалізації основоположних статей Ризького мирного договору впродовж другої половини 1921 р., встановленням дипломатичних відносин між УСРР і Польщею, відкриттям у жовтні 1921 р. повноважного представництва УСРР у Варшаві.

Мета дослідження полягає в тому, щоб розкрити зміст і напрями зовнішньої політики України в 1920-1921 рр., з'ясувати місце і роль внутрішньополітичних та інших факторів, які сприяли завершенню польсько-радянської війни 1920 р. і підписанню Ризького мирного договору, прослідкувати характерні прояви відстоювання інтересів УСРР на засадах, відмінних від позиції УНР, охарактеризувати основні проблеми, що порушувалися в ході переговорів і знайшли відображення у кінцевих домовленостях. У відповідності з цим дисертант ставить такі завдання:

- проаналізувати дослідженість теми у науковій літературі та встановити рівень її відображення в історичних джерелах;

- визначити спрямованість та головні тенденції зовнішньополітичних зусиль УСРР, провести їх порівняльний аналіз з діяльністю УНР, спрямованою на взаємодію з Польщею;

- дослідити передумови і початковий етап переговорного процесу у Мінську та Ризі, підсумком яких стало підписання прелімінарних умов миру та перемир'я;

- проаналізувати безпосередню участь УСРР у подальших переговорах, визначити зміст найважливіших проблем Ризької конференції, суть претензій і пропозицій УСРР, які знайшли відображення у підписаному 18 березня 1921 р. договорі;

- охарактеризувати шляхи реалізації УСРР прийнятих договірних зобов'язань;

- розкрити розвиток відносин між УСРР, РСФРР і Польщею у зв'язку з найголовнішими явищами політичного, соціально-економічного, міжнародного характеру в Україні і за її межами, які наблизили час закінчення польсько-радянської війни 1920 р., сприяли врегулюванню відносин радянських республік з Польщею, призвели до витіснення зовнішньополітичних інтересів УНР з європейської арени.

Наукова новизна дослідження визначається постановкою проблеми, комплексним розкриттям ролі УСРР у переговорному процесі і підписанні Ризького договору. Вперше в науковій літературі аналізується низка нових архівних документів і матеріалів, узагальнюється і уточнюється хід подій, конкретні кроки державних інституцій, спрямовані на участь у конференції і підписанні мирного договору з Польщею, розкриваються труднощі, які довелося долати на цьому шляху. В роботі з'ясовуються позиції українських політичних партій і груп щодо мирного врегулювання і подальших відносин між сусідніми країнами. Зроблені в ній висновки розширюють межі уявлень про закономірності і особливості взаємозв'язків внутрішньополітичної ситуації і зовнішньої політики, взаємовплив і співвідношення цих історичних чинників.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму, об'єктивності, критичного та структурно-системного підходів до джерельного матеріалу. У процесі її написання застосовувалися аналітичний, проблемно-історичний і порівняльний методи дослідження.

Практична значимість дисертації полягає в тому, що в ній узагальнена низка теоретичних та конкретних питань, результати вивчення яких можуть бути використані у навчальних закладах у процесі викладання історії України, її міжнародних відносин, у підготовці узагальнюючих історичних праць та посібників з історії України для вчителів і студентів.

Наукова апробація. Найважливіші положення дисертації оприлюднені у наукових доповідях на Всеукраїнських конференціях з історичного краєзнавства (Черкаси (1995 р.), Харків (1997 р.), Дніпропетровськ (1999 р.) на міжнародній конференції у Дніпропетровську “ХХ століття - століття революцій” (1997 р.).

Основний зміст дисертації, більшість її матеріалів і результати опубліковані у 7 статтях та 5 тезах, вміщених у періодичних фахових виданнях, журналах, матеріалах конференцій. Їх загальний обсяг близько 10 друкованих аркушів.

2. Основний зміст роботи

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” розглядається стан наукової розробки проблеми та її документальне віддзеркалення.

Розвиток відносин радянських республік з Польщею розглядали вже на початку 1920-х рр. Д. Мануїльський, Ю. Мархлевський, Г. Чичерін, К. Радек, Ф. Кон - безпосередні учасники подій. Наголос в їх працях робився на політичному значенні відносин з Польщею, необхідності досягнення миру з нею, проте в них майже не висвітлювався механізм досягнення спільних домовленостей, фрагментарно визначалося місце, яке відводилося в ньому УСРР. Автори інших публікацій 1920-х рр., що мали відверто пропагандистське забарвлення, політико-публіцистичний, аніж дослідницький характер, відзначалися високою ідеологічною заангажованістю, як правило, оперували незначною фактичною базою.

Негативний пафос оцінок радянсько-польських відносин деколи переходив припустимі рамки полеміки і значною мірою пояснювався існуючим у міжвоєнний період баченням в Польщі ворога, активного учасника іноземної інтервенції західних держав. Стереотипи та кліше ідеологічного характеру сформували у радянській історіографії 1930-х - середини 1950-х рр. конфронтаційне бачення відносин з Польщею, яке було елементом політичної мотивації дій СРСР у міжнародних справах.

Водночас, Ризький договір епізодично згадувався у загальноісторичних працях, написаних з українських державницьких позицій. Більшості з них притаманна обмеженість джерельної бази, що натомість компенсувалося за рахунок особистих спостережень, адже їх авторами були активні учасники революційно-визвольних змагань, відомі політичні діячі - П. Христюк, І. Мазепа, О. Шульгин та ін. Більш докладно історики державницького спрямування вивчали відносини УНР з Польщею у 1920 р. Вперше тексти квітневих конвенцій (Варшавський договір 1920 р.) опублікував у 1926 р. С. Шелухин.

“Відлига” другої половини 1950-х - початку 1960-х рр. сприяла розширенню рамок історичних досліджень. В працях П. Удовиченка, І. Хміля, Р. Симоненка історія міжнародних відносин Радянської України 1920-1921 рр. стала об'єктом наукового аналізу, розглядалася на новій широкій архівній основі. Однак зміна акцентів, викликана потребою створення оновленої схеми історії України, позбавленої нашарувань культу особи Й. Сталіна, не зачепила принципових засад раніше застосовуваного показу подій доби Української революції. Як і раніше, автори праць головні зусилля зосереджували на критиці буржуазного націоналізму і антирадянської політики західних держав.

Паралельно з радянською історіографією 1960-х рр. міжнародна діяльність Української СРР розглядалася у зарубіжній україністиці. У написаній в 1950-х роках і опублікованій у 1960 р. праці Г. Костюка висловлювалося, зокрема, міркування про її маловивченність.

Укладення Ризького мирного договору, як окрема проблема, розглядалася П. Ольшанським. Однак він не приділяв достатньої уваги українському фактору, розкриттю ролі УСРР і УНР в подіях 1920-1921 рр., ці питання висвітлювалися побіжно, під впливом тогочасних ідеологічних стереотипів.

Незважаючи на зростання наукового інтересу до польсько-українсько-російських відносин, в ряді загальноісторичних праць 1960-1980-х рр. участі Української СРР у переговорному процесі і підписанні договору не відводилося належного місця, або про неї не згадувалося зовсім, що можна вважати їх суттєвим недоліком. Таке тривале ігнорування історичних фактів стало тенденцією, що позначилася на деяких новітніх історичних працях.

Серед історіографічних праць, які становлять інтерес для досліджуваної проблеми - дисертація А. Слюсарчика, в якій підкреслено, що мирні переговори в Ризі і ті, що їм передували, не мають достатньої наукової розробки, а також публікації О. Остапенка, В. Солдатенка.

З початку 1990-х рр. із проголошенням незалежності України і загальною зміною пріоритетів історичної науки, питання зовнішньополітичної діяльності привертають особливу увагу дослідників. Спираючись на масив літератури, що видавалася за кордоном і зберігалася у спецсховищах бібліотек, на нові архівні джерела, історики зосереджують зусилля переважно на міжнародній діяльності УНР, політиці західних держав щодо незалежності України.

Останнім часом з'явилися публікації С. Кульчицького (врегулювання питання кордонів), С. Кобринської (місце Ризького договору в державно-правовій еволюції України), В. Павленко і М. Павленко (домовленості про репатріацію), дисертації Д. Вєдєнєєва, С. Варгатюка та ін.

В сучасній російській історіографії наукове переосмислення окремих аспектів переговорного процесу в Ризі та аналіз остаточного договору розпочалося наприкінці 1980-х рр. і було продовжене у монографіях І. Міхутіної, В. Савченко та ін. працях. При цьому особлива увага приділяється значенню і наслідкам польсько-радянської війни, загострене бачення яких відбилося навіть у періодичних виданнях.

Найновіша польська література приділяє підвищену увагу, поряд з міжнародними аспектами проблеми, всебічному вивченню ролі українського фактору у подіях.

Отже, основними тенденціями історіографії питання є:

1) ігнорування української участі в Ризькій конференції і впливу боротьби за державність на досягнуті домовленості, що характерно для радянської історіографії 1920 - початку 1950-х рр.;

2) часткове висвітлення зовнішньополітичних дій УСРР в ході конференції для ілюстрування тактики єдиного дипломатичного фронту радянських республік, спрямованого проти буржуазної Польщі, властиве радянській історичній школі другої половини 1950 - 1980-х рр. і повоєнній польській історіографії;

3) недостатня увага і негативне ставлення до участі УСРР у ризьких переговорах, викриття несамостійності її дій, ігнорування наявності власної позиції, що відбилося у працях, написаних з державницьких позицій після 1921 р. і польських публікаціях 1920-1930-х рр. Отже, запропонована тема у науковій літературі розроблена недостатньо і заслуговує окремого грунтовного дослідження.

Джерельну базу дисертації становлять документи та матеріали, що знаходяться на зберіганні у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Державному архіві Служби безпеки України (ДА СБУ).

У ЦДАГО України містяться матеріали про діяльність Центрального комітету КП(б)У (ф. 1), які дозволяють простежити зв'язок між ідеологічними засадами правлячої партії та зовнішньополітичною діяльністю уряду Радянської України, оцінити сприйняття більшовицькою партією політики УНР, її реакцію на зовнішньополітичні акції Директорії, що відбилося головним чином в офіційному листуванні. В цьому ж архіві є документи, що відображають життєвий шлях активних діячів КП(б)У - представників УСРР у дипломатичній місії в Польщі у 1921 р. (ф. 39).

У фонді Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ф. 1) ЦДАВО України містяться матеріали ратифікації договорів про перемир'я, прелімінарні умови миру і Ризького договору. В цьому ж архіві, у фонді Ради Народних Комісарів (РНК) України (ф. 2) зберігаються урядові постанови щодо зовнішньополітичних питань, директиви представникам УСРР на переговорах, їх звіти та повідомлення. У фонді Наркомату закордонних справ (ф. 4) - офіційне листування з РНК України, ЦК КП(б)У, дипломатичними представництвами іноземних держав, інформаційні бюлетені НКЗС, проекти статей договорів та протоколи засідань комісій Ризької мирної конференції. У фонді Міністерства закордонних справ УНР (ф.3696) - звіти про діяльність представників УНР за кордоном, інформаційні довідки, матеріали про діяльність місії, очолюваної міністром закордонних справ А. Лівицьким у Варшаві, її переговори з польською стороною, що відображають процес пошуку союзників УНР у боротьбі з більшовиками. У фонді Наркомату внутрішніх справ (ф.5) - листування про реевакуацію біженців, польських полонених, які дозволяють глибше з'ясувати реалізацію сторонами зобов'язань, досягнутих в ході Ризької конференції. Фонд Ради міністрів УНР (ф.1065) містить найважливіші урядові постанови та їх проекти, переписку з Головним отаманом С.Петлюрою, протоколи засідань, доповідні записки міністрів, фонд військового міністерства (ф.1077) - матеріали, пов'язані з Варшавським договором та радянсько-польською війною 1920 р., її підготовкою та ходом операцій, фонд Головного управління генштабу УНР (ф.1078) - доповіді його представників в місіях у Варшаві та інших державах, що дають уявлення про плани УНР, стан армії та допомогу їй з боку Польщі.

Аналіз вищенаведених документів і матеріалів дозволяє відтворити безпосередню участь і вплив на події 1920-1921 рр. українських радянських і самостійних державних інституцій, реконструювати процес переходу зовнішньої ініціативи, слідом за внутрішньополітичною, від УНР до УСРР, визначити найбільш вагомі наслідки цього процесу. Якісна за змістом і різнобічна база віддзеркалює процеси укладання Варшавського і Ризького договорів. Саме в пропозиціях і документально зафіксованих переговорних дискусіях сторін найяскравіше виявився рівень тогочасних українських зовнішньополітичних пріоритетів, політичні цілі і тактичні міркування, що безпосередньо стосувалися розвитку України, її майбутнього.

У ДА СБУ зібрані раніше недоступні дослідникам документи, напрацьовані за вказівками директивних партійних і радянських органів, які доручали Всеукраїнській надзвичайній комісії (ВУНК), а згодом Центральному управлінню надзвичайних комісій України (ЦУПнадзком України) готувати матеріали, які б дискредитували протилежні більшовикам сили - політичні партії, уряди, окремих діячів. У довідках, оглядах, документах-характеристиках можна знайти оцінки й аналіз зовнішньополітичних акцій, здійснюваних урядом УНР, його представниками за межами України.

Важливим джерелом вивчення ситуації в Україні 1920-1921 рр. є періодичні видання українською, російською та польською мовами, які містять корисний інформаційний матеріал про хід мирних переговорів, реакцію громадськості щодо суперечливого розвитку конфліктних міждержавних відносин, пропагадистські аргументи взаємної боротьби сторін. Це, зокрема, газети, що видавалися у Харкові та Києві: “Більшовик”, “Боротьба”, “Известия ВУЦИК”, “Київські вісті”, “Коммунист”, “Киевский день”,“Przeglad Komunistyczny” та ін.

Значну групу джерел, використаних у дисертації, містять радянські збірки документів і матеріалів з історії громадянської війни, суспільно-політичного життя в Україні, міжнародних відносин, зовнішньої політики. У більшості з них вдалося фундаментально охопити обрані теми, що, однак, не змінило загальної політично деструктивної інтонації - викладу фактів без об'єктивного врахування всіх тогочасних явищ, намагання довести канонізовану ідеологічну схему історії. Ця ж тенденція частково позначилася і на деяких польських археографічних виданнях.

Видання української державницької археографії охоплюють документи, що знаходилися в її розпорядженні. Усвідомлюючи альтернативність радянській офіційній науці, упорядники подекуди прагнули у викладі матеріалу проілюструвати визначну роль окремих особистостей, виправдати або піддати нищівній критиці певну політичну лінію в українському русі, що пояснювалося продовженням міжпартійної боротьби після завершення Української революції.

Завдяки наявній у наведених археографічних виданнях інформації відтворюється міжнародне політичне тло 1920-1921 рр., внутрішня ситуація в Україні та її політичний аспект.

Окрема група джерел - спогади безпосередніх учасників подій, багато фактів з яких не підтверджуються документально, страждає суб'єктивністю, передає особисте ставлення, втілюючи таким чином історичний процес у діях особистості. Не лише спогадами, а й своєрідною історіографічною спробою стала книга колишнього голови польської делегації на конференції Я. Домбського. Спостереження щодо українсько-польського “порозуміння” містяться у мемурах українських політичних діячів.

У новітніх документальних публікаціях містяться факти, які істотно коригують картину подій, що, зокрема, дозволяє зробити відмінні від попередніх історіографічних праць висновки щодо справжніх зовнішньополітичних намірів більшовиків у 1920-1921 рр. Найяскравішою в цьому плані є публікація виступу В. Леніна на ІХ конференції РКП(б), який вважав, що його положення не повинні потрапити у пресу.

Таким чином, джерельна база є достатньою для вирішення поставлених завдань, служить основою для аргументованих узагальнень та висновків.

У другому розділі “Україна в міжнародній політиці і зовнішньополітична діяльність українського радянського уряду в 1920 році” розкривається місце й роль України в тогочасній геополітичній ситуації, висвітлюються обставини, що призвели до польсько-радянської війни 1920 р. Особлива увага приділена відносинам Польщі та УНР у попередній час на тлі міжнародної активності останньої, зокрема детально розглядаються діяльність дипломатичної місії УНР на чолі з А. Лівицьким, що прибула до Варшави в жовтні 1919 р. і переговори делегації УНР в Москві (листопад 1919 р.).

Процесу пошуків союзників урядом УНР протистояла протилежна тенденція - намагання УСРР, що в цілому повторювала дії РСФРР, домогтися від Польщі вступу в переговори з радянською стороною на предмет укладення мирного договору. В свою чергу, польська дипломатія використала перші місяці 1920 р. не лише на регламентацію деталей майбутніх домовленостей з радянськими республіками, а й на підготовку до війни та проведення переговорів з представниками уряду УНР у Варшаві, другий заключний етап яких почався після тривалої перерви 10 березня і завершився у квітні 1920 р.

Підписання політичної і військової конвенцій з урядом УНР і наступ 25 квітня на Україну польських військ разом з формуваннями, підпорядкованими С.Петлюрі, знаменували різке загострення взаємовідносин, які й до цього знаходилися у глухому куті небажання йти назустріч один одному і за яким приховувалося намагання досягти власних цілей. На перший план виступила війна. Варшавський договір покликаний був стати таємним політико-юридичним регулятором її проведення під час вторгнення в Україну.

Порівнюючи зовнішньополітичну активність УНР і УСРР, слід відзначити, що ініціатива в цій сфері у першій половині 1920 р. належала Директорії, котра, розвиваючи т.зв. “польсько-українську концепцію”, спиралася на підтримку Польщі Антантою, зокрема Францією.

У дослідженні робиться акцент на резонансі з приводу укладення Варшавського договору в українських політичних колах, який в цілому можна вважати підтвердженням його негативної ролі, що полягала не тільки у оформленні територіального переділу України, а й ескалації збройного конфлікту.

Спираючись на Польщу, уряд УНР продовжив боротьбу за відновлення і утвердження своєї влади на Україні. Уряд Речі Посполитої, в свою чергу, широко використовував слабкі сторони української державності - територіальну обмеженість, незадовільну боєздатність армії, скрутні фінансові проблеми, відсутність достатньої зовнішньої підтримки.

Узагальнені в розділі матеріали дозволили дійти висновку, що Варшавський договір був одним з факторів, який примушував керівництво РСФРР рахуватися з необхідністю офіційної участі УСРР у переговорах з Польщею. В ньому формалізувався зв'язок між процесом національно-державного відродження Польщі з українським фактором - потребою самостійного державного розвитку українських земель.

В третьому розділі “Участь Радянської України у переговорах з Польщею в Мінську і Ризі” відзначено активізацію влітку 1920 р. зовнішньополітичної діяльності Раднаркому та НКЗС УСРР (діяв під цією назвою з 21 березня 1920 р. до 20 вересня 1923 р.) і водночас відмічено, що міжнародні зусилля уряду УНР, який наполегливо шукав союзників для продовження боротьби, поступово втрачали вагу і впливовість.

22 липня 1920 р. Польща погодилася на ведення переговорів, але почалися вони лише у серпні в Мінську. Від імені УСРР в них брав участь М.Скрипник, якого пізніше замінив Д. Мануїльський.

Переговори проходили складно, оскільки сторони виходили з діаметрально протилежних засад. Російська сторона, з мовчазної згоди представників УСРР, висунула такі умови підписання прелімінарного миру і перемир'я, з якими рішуче не погодилася Польща. Польська ж сторона намагалася вкласти у запропоновані до розгляду матеріали максимальну кількість вимог, які б пізніше знайшли втілення у кінцевому документі.

Після п'ятьох засідань і нарад мирної конференції в Мінську (перше відбулося 17 серпня) переговори вирішено перенести в Ригу, де 12 жовтня 1920 р. й відбулося підписання договорів про прелімінарні умови миру і перемир'я між РСФРР, УСРР і Польщею. Польській стороні не вдалося відстояти присутність на переговорах делегації УНР, хоч вона й наполягала на цьому. Спробу вплинути на хід переговорів здійснила делегація Східної Галичини на чолі з К. Левицьким, яка виступила проти співробітництва Польщі і УНР.

Тристоронній договір про прелімінарні умови миру складався з 17 статей. У першій з них договірні сторони, визнаючи державну незалежність України і Білорусії, визначили лінію кордону між ними та Польщею, досягли домовленості про його докладне проведення на місці спеціальною мішаною прикордонною комісією. Інші статті регламентували, що саме має бути включено до повного тексту мирного договору.

ВУЦВК, ВЦВК і польський сейм ратифікували підписаний договір, що певною мірою сприяло стабілізації переговорів. Для української радянської дипломатії це означало відкриття нової смуги існування УСРР - міжнародної. Її визнали за реально існуючий фактор серед сусідніх країн з обмеженими до краю проявами самостійності.

На початковому етапі Ризька конференція зосередилася на двох основних групах питань - військових (перемир'я) і територіальних. В ході переговорів представники УСРР наполягали на своїх пропозиціях як на пленарних засіданнях, так і під час роботи створених комісій. Щоправда, стосувалися вони, головним чином, другорядних питань, оскільки генеральна лінія переговорів визначалася Москвою.

У висновках до розділу відзначається ефективність застосованої більшовиками зовнішньополітичної моделі переговорного процесу. Участь УСРР призвела до витіснення з нього УНР, відкрила реальні можливості для виходу радянської України на міжнародну арену. Місце УСРР у здійснюваній тактиці спільного зовнішньополітичного фронту радянських республік відбилося у визнанні польською стороною правомочності повноважень делегатів УСРР, у досягненні окремих поступок в ході переговорів і використанні у процесі досягнення миру різноманітних внутрішніх та зовнішньополітичних факторів.

У розділі четвертому “Умови і обставини укладання Ризького договору” стверджується, що шлях до його підписання був не тільки тривалим, а й надзвичайно ускладненим, оскільки сторони захищали свої позиції з певними сумнівами у можливості успішного завершення мирного врегулювання, хоч і дотримувалися духу і букви прелімінарних умов миру. Підготовлюваний договір мав розв'язати найважливіші спірні питання. Предметна розмова про них йшла у комісіях та секціях, в роботі яких брали безпосередню участь члени делегацій, - військово-погоджувальній, фінансово-економічній, правно-політичній, територіальній, з повернення військовополонених, біженців та емігрантів, реевакуації майна, тематика яких відображала основні проблеми конференції. Робота комісій у дисертації аналізується на підставі протоколів засідань. Особлива увага при цьому приділяється зауваженням і пропозиціям представників УСРР.

Окремо в роботі розглядається досягнута 14 листопада 1920 р. угода про взаємну компенсацію щодо цукрових заводів. Польща зобов'язувалася взяти на себе витрати по утриманню 7 підприємств з польськими інвестиціями на Волині, які переходили у власність УСРР. Ця проміжна угода мала для України певне господарське значення, вирішувала конкретні економічні проблеми.

24 лютого 1921 р. сторони домовилися про шляхи виконання статті VII прелімінарних умов миру щодо репатріації заручників, цивільних полонених, інтернованих, військовополонених, біженців та емігрантів, що перебували у межах їх територій. Того ж дня був підписаний додатковий протокол про виконання його першої статті, за якою створювалася мішана прикордонна комісія, а також протокол про продовження перемир'я між РСФРР, УСРР і Польщею до моменту обміну ратифікаційними грамотами.

Церемонія підписання договору відбулася в Ризі 18 березня 1921 р. Під ним підписалися уповноважені УСРР Ю. Коцюбинський, Е. Квірінг. В договорі ще раз декларувалася незалежність України (як і Білорусії, що з початку переговорів передала представницькі повноваження РСФРР). Сторони гарантували додержання принципу невтручання у внутрішні справи кожної з них.

Особливе значення належало статті V договору, спрямованої проти діяльності організацій, зорієнтованих на збройну боротьбу проти договірних сторін. Це положення безпосередньо стосувалося уряду УНР і остаточно переводило антибільшовицьку польсько-українську взаємодію, закріплену Варшавським договором 1920 р., в площину прихованого неофіційного співробітництва.

Разом з основним текстом договору, сторони підписали додатки до нього, щоб не завантажувати його конкретними положеннями, які потребували термінового виконання. Низка підписаних тристоронніх домовленостей не підлягала оголошенню і стосувалася, головним чином, регламентації економічних питань.

Зафіксовані у Ризькому договорі територіальні поступки, що не викликали особливого схвалення в українському суспільстві, були даниною майбутній стабільності і спрямовані проти вимог західних держав, сформульованих в ноті Дж. Керзона 11 липня 1920 р.

Ризький договір став важливим фактором розв'язання проблем взаємовідносин між сусідніми країнами, своєрідним прецедентом зовнішньополітичної активності уряду УСРР, інструментом утвердження миру і співробітництва. Набутий у ході переговорів досвід у подальшому був використаний дипломатією УСРР задля реалізації зовнішньополітичних намірів і зусиль.

У розділі п'ятому “Практична реалізація Ризького миру”, відзначається що ратифікація положень підписаного міждержавного акту - серйозний крок на шляху врегулювання складних міжнародних питань, подолання антагонізму народів-сусідів, економічної співпраці.

Першочерговим завданням, що потребувало розв'язання був обмін військовополоненими, інтернованими та біженцями. Його вирішення вимагало часу, чималих матеріальних витрат. Розгляду цієї проблеми, що згідно з домовленостями почала практично вирішуватися ще до утворення спеціальних мішаних російсько-українсько-польських комісій з репатріації, в дисертації приділено особливу увагу. Аналізуються організаційні аспекти, підкреслюється, що стосовно військових застосовувався принцип “всіх за всіх”. Водночас, коло інших питань, відображених у ризьких домовленостях, вимагало негайного утворення відповідних дипломатичних структур з чітко окресленою метою - розширення міждержавного співробітництва, які б зосередили представницькі, організаційні, посередницькі функції. На це прямо вказувала стаття XXIV мирного договору, яка вважала доцільним встановлення дипломатичних відносин одразу після його ратифікації. 30 квітня 1921 р. в Мінську сторони обмінялися ратифікаційними грамотами.

Завдяки цим крокам відбувся відповідний обмін представництвами між УСРР та Польщею. 6 жовтня 1921 р. глави українського та польського представництв - О. Шумський і Ф. Пуласький - зустрілися на польському боці Здолбунова. 8 жовтня О. Шумський прибув до Варшави, де невдовзі був прийнятий міністром закордонних справ К. Скірмунтом.

В дисертації показано, що діяльність представництва УСРР в Польщі одразу наштовхнулася на низку ускладнень, викликаних, по-перше, тим, що О. Шумський був членом виконкому Комінтерну - організації, яка пропагувала комуністичні ідеї, а по-друге, у Польщі продовжували діяльність антибільшовицькі організації, користуючись певною підтримкою урядових кіл. Представництво УСРР неодноразово вимагало їх заборони.

На широкій документальній основі в розділі проаналізовано найважливіші заходи УСРР по реевакуації переміщених внаслідок війни осіб, зокрема військовополонених.

Отже, незважаючи на розруху, скрутне фінансове становище, УСРР докладала максимальних зусиль для виконання статей договору, розширення торговельних відносин, налагодження культурних зв'язків (у вересні 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У схвалило рішення про видачу субсидії Науковому Товариству імені Т.Г. Шевченка у Львові). Реалізація положень Ризького договору була б неможливою без активної діяльності Наркомату закордонних справ УСРР, його керівника - глави уряду Х.Г. Раковського, який виступав рішучим прихильником більшої зовнішньополітичної самостійності республіки. Це призводило до суперечностей з Москвою, яка була противником подібного курсу.

В результаті проведеного дослідження дисертант дійшов таких наукових висновків, основні з яких виносяться на захист:

Аналіз історіографії показує, що процес, вплив і значення Ризької мирної конференції і укладених по її результатах тристоронніх домовленостей не досліджувався у достатній мірі в контексті історії України. Однак, наявні опубліковані і архівні джерела дозволяють зробити це повною мірою.

Спрямованість та головні тенденції зовнішньополітичних зусиль УСРР у 1920-1921 рр. відзначалися залежністю від партійних, державних інституцій РСФРР. Самостійний характер цих зусиль обмежувався і певною мірою імітувався, залишався на практиці додатковим інструментом міжнародних дій Радянської Росії, важелем здійснення національної програми більшовицької партії. Зовнішня політика УСРР залежала також від надзвичайно суперечливого розвитку подій в Україні та навколишніх державах. Її зусилля зосереджувалися на протистоянні політиці УНР, спрямованій на взаємодію з Польщею та вирішенні власних проблем, які торкалися міжнародної сфери.

Початковий період переговорів був одним з найскладніших. Головні зусилля УСРР зосереджувалися на визнанні повноважень і правомочності її делегатів, врахуванні внесених ними пропозицій. Лише поступки сторін, в першу чергу російсько-української, призвели до позитивних результатів. Підписання прелімінарного миру і перемир'я відкривало перспективи обговорення і з'ясування положень основного договору, остаточного витіснення УНР з переговорного процесу.

Безпосередня участь уряду Радянської України, його Наркомату закордонних справ у переговорному процесі на всіх його етапах була пітверджена реальними пропозиціями з політичних, економічних, прикордонних питань, запропонованих українськими представниками до статей договору, додаткових протоколів. Укладення тристороннього договору, підписання його Українською СРР і визнання її суб'єктом міжнародного права - неординарна подія в політичній історії українського народу, що засвідчила зростання авторитету УСРР і стала важливим компонентом відстоювання її інтересів на європейській арені. Його значення полягало також у досягненні довгоочікуваного миру на сході європейського континенту. Для більшовиків укладання договору означало практичне підтвердження їх принципу мирного співіснування, який, одночасно, став домінуючою рисою подальшої міжнародної активності УСРР. Ризький договір та інші спільні домовленості в основному завершили процес врегулювання відносин між Польщею і радянськими Україною та Росією, покінчили з станом війни, тимчасово розв'язали проблему кордонів між ними.

В числі першочергових завдань і взятих зобов'язань, визначених Ризьким договором, були: встановлення дипломатичних відносин між УСРР і Польщею, обмін військовополоненими, біженцями і т.п., подолання тяжких наслідків війни тощо. Українська сторона твердо дотримувалася досягнутих домовленостей мирної угоди, що закріпляло її значення, як врівноваженої сторони майбутніх взаємин. Реалізація зобов'язань Ризького миру відбувалася в умовах продовження боротьби українських національно-визвольних сил, об'єднаних навколо Державного центру УНР в екзилі і більшовиків і не припинилася з його укладенням.

Становлення і розвиток українсько-російсько-польських взаємовідносин у зовнішньополітичній сфері в 1920-1921 рр. відбувалися у тісному зв'язку найголовніших явищ і подій суспільно-політичного, економічного, військового, міжнародного характеру, наявних в Україні та за її межами, і безпосередньо стосувалося її майбутнього. Зіткнення протилежних поглядів і підходів відбулося саме на Ризькій конференції, покликаній якщо не розв'язати їх, то хоча б регламентувати межі їх подальшого співіснування. Успішне вирішення спірних проблем мало принципово важливу основу - прагнення до мирного врегулювання. Результатом територіальних втрат, які закріпив Ризький договір та низка тристоронніх домовленостей, стало остаточне витіснення з суспільного життя України опозиційних більшовикам сил, об'єднаних навколо УНР, падіння її впливу в міжнародних стосунках, витіснення її зовнішньополітичних інтересів з європейської арени.

????? ??????? ??????? ??????

Список опублікованих праць

1. Ю. Коцюбинський - дипломат, державний діяч//Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Зб.статей. - К., 1996. - С.316-341.

2. Україна в міжнародній ситуації 1920 року (українсько-польський аспект) //Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. Вип.2. - К.: Рідний край, 1997. - С.113-134.

3. Зовнішньополітичні акції уряду УНР в 1919-1921 рр.//З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. - 1998. - № 1/2. - С.57-69.

4. Участь України у підписанні Ризького мирного договору//Україна в європейських міжнародних відносинах: Наук. зб. - К.:1998. - С.377-392.

5. Участь УСРР у переговорах і підписанні Ризького мирного договору 1921 року // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. Вип.3. - К.: Рідний край, 1998. - С.93-103.

6. Е.Й. Квірінг - учасник переговорів і підписання Ризького мирного договору// Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. Вип.7.- К.: Рідний край, 1999. - С.109-114.

7. О.Я. Шумський - перший повноважний представник УСРР у Польщі// Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. Вип. 9.- К.:Рідний край, 1999. - С.275-287.

8. Стосунки Центральної Ради з Раднаркомом Росії//VII Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство в Україні: традиції та сучасність” (матеріали пленарного та секційних засідань). - Ч.І. - К.:Рідний край, 1995. - С.214-215.

9. Українсько-російські міждержавні переговори 1918 р. // VII Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство в Україні: традиції та сучасність” (матеріали пленарного та секційних засідань). - Ч.І. - К.: Рідний край, 1995. - С. 230-231.

10. Міжнародні аспекти діяльності урядів України в перші роки революції//ХХ століття - століття революцій. Матеріали та тези доповідей та повідомлень Всеукраїнської наукової конференції. Дніпропетровськ, 29-30 травня 1997 р. - Дніпропетровськ: 1997.- С. 197-199.

11. Міжнародні питання в діяльності урядів України в 1917-1921 рр. // VIІI Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства (наукові доповіді та повідомлення). - Ч.ІІ. - Харків: 1997. - С. 196-200.

12. Деякі аспекти міжнародної діяльності урядів України (1917-1920 роки) //Видатна історична віха: до 80-річчя української національно-демократичної революції 1917-1920 років. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 12 червня 1997 р. - Полтава: 1998. - С.31-33.

????????? ?? Allbest.ru