Прихід до влади і криза лівого режиму Таракі-Аміна в Афганістані
Передумови виникнення афганської кризи, діяльність лівого кабульського режиму на початковому етапі його перебування при владі. Причини провалу соціальних реформ і перетворень, подальшого поглиблення афганської кризи та початку громадянської війни.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 14.09.2013 |
| Размер файла | 73,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Загальна характерна риса західної афганістики цього періоду - тенденційність і упередженість поглядів та оцінок всього, що стосувалося НДПА, лівого режиму та внутрішньо-афганських подій. Переважна більшість західних авторів, описуючи ті чи інші аспекти історії Афганістану, залишалася в полоні ідеології антикомунізму та офіційних політичних настанов і доктрин. Вони буквально в усьому намагалися знайти "підступи" та "приховані розрахунки" Радянського Союзу, міркуючи за вельми спрощеною схемою: оскільки зміни в країні вигідні Радянському Союзу, отже справа не обійшлася без його безпосередньої участі. При цьому дефіцит фактів і правдивої інформації здебільшого надолужувався всілякими вигадками і припущеннями. Особливо цим грішили праці А. Арнольда, Р.С. Ньюелла, Г.С. Бредшера та деяких інших авторів. Не приймаючи такі вигадки й оцінки, разом з тим, не можна не визнати безумовну радянську ідеологічну та іншу причетність до афганських подій. Ідеї боротьби за соціальну справедливість, що йшли від СРСР, підкріплені конкретною матеріальною, моральною і політичною допомогою, безперечно, надихали і підштовхували (але не підміняли) афганських лівих до радикальних дій. А втім, заради істини слід підкреслити, що до розпалювання афганського вогнища був причетний не тільки Радянський Союз. Однаковою мірою сухий хмиз в нього підкидав (з протилежного боку) і другий суб'єкт глобальної ідеологічної конфронтації - Захід разом з консервативними режимами регіону.
Політичні переміни в Афганістані в 70-х роках викликали неоднозначну реакцію в суспільних і урядових сферах країн регіону. Одні - демократичні й антиімперіалістичні сили - морально і політично підтримали нову владу в Кабулі, другі - консервативні і прозахідні кола - не визнали її і почали активно втручатися у внутрішньо-афганські справи, намагаючись змінити хід подій у цій країні в своїх геополітичних та ідеологічних інтересах. У зв'язку з цим в оцінці й інтерпретації афганських подій появилися дві позиції, два різних підходи. З величезним інтересом і симпатіями до афганської революції та побаченого в країні, про її проблеми і труднощі писали індійські автори Садхан Мукерджі у книзі "Афганістан: від трагедії до тріумфу" (Mukhergee, Sadhan. Afghanistan: From Tragedy to Triumph. - New Delhi: Sterling Publishers Private Limited, 1984. - 258 p.), Суміт Чакраварті у нотатках очевидця "Демаркаційна лінія кабульського часу" (Chakravarty, Sumit. Dateline Kabul: An Eye-Witness Report on Afghanistan Today. - New Delhi: Fastern Book Centre, 1983. - 104 p.) і Харкішан Сінгх Сурджіт у статтях "Події в Афганістані" та "Рух неприєднання і боротьба проти апартеїду" (Surjeet, H. Singh. Developments in Afghanistan. - New Delhi: Des Raj Chardha, January 1982. - 22 p.; idem, Non-Aligned Movement and Struggle against Apartheid // India and Non-Alignment. - New Delhi, 1983), член парламенту Бангладеш, професор Мафізул Іслам у книзі "Афганістан: реальності та вимисли" (Islam, Mafizul. Afghanistan: Facts and Fictions. - Comilla: Uttaran Prakashani Ltd., 1981. - 128+62 p.) та ін.
На противагу їм у країнах регіону, передовсім у Пакистані й Ірані, видавалося багато друкованих матеріалів очорнювального характеру, побудованих, як правило, на грубих перекрученнях історичної та політичної дійсності і покликаних що б то не було дискредитувати кабульський лівий режим (Див., напр.: Hayat Khan, Azmat. The Antecedents and Origin of Khalq and Parcham Parties in Afghanistan // Central Asia. - Winter 1987. - Vol. 28, № 21. - P. 27-43; Saikal, Amin. The Afghanistan Conflict: Gorbachev's Options. - Canberra: Strategic Australian Defence Studies Centre. Reseach School for Pacific Studies. Australia National University, 1987. - 43 p.). В цьому особливо старалися пропагандистські органи афганської збройної опозиції (Див., напр.: Раббані Б. Шлях вирішення проблеми Афганістану. - Тегеран, 1983. - 29. - Мовою дарі (рах-є халл-є масалє-йє Афганєстан); Хекматьяр Г. Політичне вирішення проблеми Афганістану. - Тегеран, 1983. - 61 с. - Мовою дарі (халл-є сійасі-йє казіє-йє Афганєстан); Хакшенас Ш.Н. Російські інтриги і злочини в Афганістані від еміра Дост Мухаммада до Бабрака. - Тегеран, 1984. - Мовою дарі (дасайєс ва джєнайат-є рус дар Афганєстан аз амір Дост Мухаммад та Бабрак) та ін.; Russian Political Manoeuvres and Hypocracies on Afghanistan Issue. - Peshawar: Jamiat-e Islami Afghanistan, September 1981. - 31 p.; Aims and Goals of Jamiat-e Islami Afghanistan. - Peshavar: Jamiat-e Islami Afghanistan, September 1981. - 15 p.; Amin J. Afghan Resistance: Past, Present and Future // Asian Survey. - 1984. - Vol.24, № 4). Така друкована продукція ніяк не може прийматися на віру і потребує серйозного критичного переосмислення.
У другому розділі - "Складання соціально-економічних та політичних передумов афганської кризи наприкінці 60-х - на початку 70-х років" - на основі аналізу соціальної, економічної та політичної ситуації, що склалася в Афганістані після другої світової війни, показується, що афганська криза була підготовлена всім попереднім розвитком країни і стала закономірним наслідком надзвичайно тяжкого соціального неблагополуччя, безпросвітніх злиднів і безправ'я переважної більшості населення та гострої політичної боротьби між консервативними силами, що прагнули втримати Афганістан на старих, середньовічних рубежах життя, з одного боку, та національно-демократичними колами, що виступали за радикальне оновлення суспільства на загальнодемократичних засадах, - з другого. В такій обстановці країна була приречена на соціальні потрясіння.
Перші тривожні симптоми кризи влади різко виявилися на початку 60-х років. На той час Афганістан залишався землеробсько-скотарською країною. Промисловість була розвинута слабо. Хоча в аграрній сфері все ще зберігалися пережитки середньовічних виробничих відносин, однак афганське суспільство вже перестало бути феодальним. У процесі капіталістичної еволюції в багатоукладній економіці афганської держави провідними визначилися держкапіталістичний, приватнокапіталістичний і дрібнотоварний уклади. В країні в міру її капіталізації появилися і ставали дедалі гострішими проблеми пауперизації широких верств населення, зайнятості і масової міграції сільських мешканців у міста і, як результат цих процесів, посилення соціальної напруженості в суспільстві. Вона доповнювалась міжнаціональною, міжплемінною та міжконфесійною ворожнечею, що постійно давала про себе знати, а також боротьбою за владу між різними кланами двірцевої та придворної аристократії.
Правляча монархічна верхівка, намагаючись усунути соціально-політичну напруженість у суспільстві пішла на введення в 1964 році нової конституції та допущення на її засадах широких демократичних прав і свобод для своїх громадян. Ці заходи відкрили в країні період так званого "демократичного експерименту". Його наслідком, всупереч сподіванням династії, стали активізація діяльності антиурядової опозиції та масової страйкові виступи різних верств населення, що відбувалися, як правило, під гаслами лівих сил і за активної участі радикально настроєних представників інтелігенції, державних службовців, студентської та учнівської молоді.
В даному розділі на основі великого фактичного і документального матеріалу аналізуються ідейно-політичні платформи і розкривається діяльність різних загонів антимонархічної опозиції. В ході її протиборства з владою підвалини монархії було дуже розхитано. На початку 70-х років Афганістан вступив у смугу глибоких соціальних зворушень і кардинальних політичних змін.
У третьому розділі - "Державний переворот 17 липня 1973 р. і проголошення республіки" - аналізуються процеси зростання в афганському суспільстві соціальної та політичної напруженості і розкривається цілковита неспроможність монархії оволодіти ситуацією в країні шляхом демократизації суспільно-політичного життя та розв'язати насущні проблеми держави. "Демократичний експеримент", проведений "згори", став для монархії фатальним.
В її збройному поваленні активну участь взяли ліберально-буржуазні та національно-патріотичні сили разом з ліворадикальними елементами. Державний антимонархічний переворот, очолюваний двоюрідним братом короля - Мухаммадом Даудом, підвів рису під багатовіковим періодом афганських монархій і відкрив з проголошенням республіканського ладу якісно новий етап в історії розвитку цієї центральноазіатської країни.
Уряд М. Дауда розробив і оприлюднив широку програму щодо виводу Афганістану із загальнонаціональної соціально-економічної та політичної кризи. Аналіз даної програми, наведений в цьому розділі, свідчить про те, що вона не просто відповідала духові програми ліводемократичних сил, а й дослівно повторювала багато положень останньої. В цьому, безумовно, знайшли відображення не тільки широке представництво лівих елементів в уряді М. Дауда, а й його (М. Дауда) закриті контакти з деякими лідерами лівих організацій. Повалення монархії та намір республіканського режиму провести в країні глибокі перетворення в економіці та політиці, особливо в аграрній сфері, а також посилення впливу лівих в органах центральної і місцевої влади викликали шалену протидію з боку консервативно-клерикальних і правоекстремістських кіл. Тільки за перші п'ять місяців республіканського режиму вони організували дві великі антиурядові змови, а влітку 1975 року - антидаудівське збройне повстання, що охопило ряд районів в 11-ти провінціях центру, північного сходу і сходу країни.
В даному розділі детально розглянуто причини, що призвели до кризи режиму М. Дауда. Основними серед них стали: розрив Даудом союзу з лівими силами та вигнання їхніх представників з керівних органів влади і управління; затвердження Даудом авторитарних методів керівництва країною; невдачі в реалізації програмних гасел та обіцянок у сфері економіки і політики; зміна орієнтирів у зовнішній політиці і прагнення до встановлення тісного співробітництва з Заходом та консервативними режимами регіону; намір піти на зговір з Пакистаном щодо пуштунської проблеми і визнати "лінію Дюранда" як державний кордон між двома країнами; ставка режиму Дауда на насильницькі методи придушення лівої опозиції та спроба фізичної розправи з її лідерами та ін.
Кульмінацією протиборства між авторитарним режимом М. Дауда і лівою опозицією стало квітневе збройне повстання 1978 року. В цьому повстанні, спровокованому самим М. Даудом, знайшла своє втілення концепція путчизму, якої упродовж багатьох років дотримувалися радикали-халькісти на чолі з Н.М. Таракі.
У четвертому розділі - "Початок здійснення програмних настанов НДПА. Утвердження лівацько-авантюристичного курсу у внутрішній та зовнішній політиці ДРА" - розглянуто зміст і результати здійснення режимом Таракі-Аміна намічених реформ і перетворень, причини невдач і провалів при їх реалізації, перипетії боротьби у вищих ешелонах партії та держави і наслідки цієї боротьби, міжнародне становище і зовнішню політику Демократичної Республіки Афганістан в 1978-1979 роках.
Початок створенню в країні нової державної влади й управління та здійсненню перетворень і реформ у різних сферах - економіці, політиці, правовій системі, культурі, побуті і т.д. - було покладено декретами № 1 і № 2 Революційної ради ДРА та оприлюдненням "Основних напрямів революційних завдань уряду ДРА". Названими декретами в Афганістані фактично встановлювалась однопартійна система в особі Народно-демократичної партії. Склад Революційної ради, вищого органу влади, майже повністю співпадав зі складом ЦК партії. Відмовившись від свого ключового програмного гасла і численних колишніх заяв з приводу насущної необхідності союзу демократичних і національно-патріотичних сил, НДПА і лівий режим стали на шлях політичної самоізоляції і тим самим буквально на старті значно звузили свою соціальну опору в суспільстві, поставили під сумнів щирість своїх намірів демократизувати суспільне життя.
Крім того, відмова НДПА від союзу з іншими політичними силами вкрай обмежила її можливості створити дієздатний й авторитетний в очах народу державний апарат. Відповідно до прийнятого однопартійного курсу представники напівлегальних ліберально-буржуазних, національно-патріотичних і ліводемократичних партій та організацій, котрі виявили бажання співробітничати з НДПА й мали певний досвід державної діяльності та компетентність, не були допущені на керівні пости не тільки в центрі, а й на місцях. В результаті до влади прийшли в основному не досвідчені в політиці люди, вік яких до того ж, особливо на провінційному й повітовому рівнях, не перевищував 30 років. Обидва ці чинники - непрофесіоналізм і молодість бюрократичного апарату - не відповідали традиційним морально-етичним уявленням та вимогам значної частини населення країни і тому "не працювали" на авторитет нового режиму.
В утвердженні всевладдя партії чимала "заслуга" належала радянському радницькому апаратові, який з літа 1978 року заполонив буквально всі партійні та державні структури ДРА. Діючи відповідно до одержаних з Москви інструкцій, він наполегливо насаджував в Афганістані елементи радянської однопартійної моделі влади та управління. Режим швидко почав набувати тоталітарних рис, що прикривалися демократичними декораціями.
У перші місяці після приходу до влади нове афганське керівництво у своїй діяльності важливе місце відводило розв'язанню внутрішніх соціально-політичних і економічних завдань, передовсім тих, які мали продемонструвати його твердий намір підвищити життєвий рівень населення країни, позбавити суспільство пут і оков віджилого минулого, спрямувати розвиток країни по шляху прогресу і закласти державно-правові основи проголошеного національно-демократичного режиму. Виходячи з цього, Реврада ДРА з середини травня до кінця листопада 1978 року розробила і прийняла, окрім згаданих декретів № 1 і № 2, ще шість нових декретів. Один з них, декрет № 3, стосувався судово-правової системи. Відповідно до нього новий афганський режим відмовився від принципу розподілу трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової, введеного в Афганістані 1964 року королівською конституцією, і таким чином порушив одне з положень програми НДПА, що вимагало незалежності судової влади.
Декретами № 4 і № 5 було відповідно узаконено нову державну символіку - герб і прапор країни та вирішено долю членів колишньої королівської сім'ї, що жили у той час в еміграції. Всіх їх оголосили національними зрадниками і позбавили афганського громадянства та всіх прав. афганський влада реформа криза
Жодна з урядових постанов не викликала в афганському суспільстві, передусім на консервативно настроєній сільській периферії, такого неприйняття і прихованого протесту, як прийнятий у жовтні 1978 року декрет № 7, яким скасовувались калим та ряд інших одіозних норм сімейно-побутових відносин, а також встановлювалися суворі покарання за порушення нововведень аж до позбавлення волі. Положення і заходи даного декрету, зрозумілі й логічні з точки зору менталітету західного суспільства, були сприйняті серед значної частини населення країни як замах на історичні, національні та релігійні цінності, як намір нових властей комунізувати країну і суспільство. Цим скористалася озброєна ісламська опозиція. Відтоді гасло "Іслам в небезпеці!" став її найсильнішим пропагандистським козирем у боротьбі проти "кабульського комуністичного уряду".
Фактичний провал з реалізацією декрету № 7 не було враховано під час підготовки, організації та проведення в країні земельної реформи. Початок її проведенню поклав "Декрет Революційної ради Демократичної Республіки Афганістан № 8 про землю" від 28 листопада 1978 року. Ним вводилося загальне обмеження розмірів землеволодіння для однієї сім'ї, що дорівнювало 30 джерибам (6 га). Все, що перевищувало цю кількість, підлягало вилученню без будь-якого викупу. Право на безоплатне одержання землі мали безземельні і малоземельні селяни, сільськогосподарські робітники і бідні кочівники.
Здійснення земельної реформи почалося в січні, а в липні 1979 року було оголошено про її завершення. За офіційними даними землю безплатно одержали майже 296 тис. селянських сімей (Achievements of the April Revolution in Afghanistan. - Kabul: Information and Press Department. DRA Ministry of Foreign Affairs, 1984. - P.15). Фактично земельна реформа залишилася невиконаною. Вона не тільки не розв'язала гостру в країні продовольчу проблему, а ще більше загострила її. Багато селян не могли (та й не хотіли) скористатися наданою їм землею через втрату Кабулом контролю над периферією в умовах, коли розгорялася громадянська війна.
Провал у здійсненні земельної реформи став значною мірою наслідком хибності самої аграрної політики ДРА, помилок і прорахунків партійного і державного керівництва ДРА, а саме: перехльостування в оцінці суті квітневої революції як пролетарської; перебільшення міри зрілості соціальних суперечностей на селі та суб'єктивної готовності афганського селянства до глибоких аграрних перетворень; посягання властей на приватну земельну власність, освячену в свідомості населення країни релігією та віковими традиціями; безплатного вилучення земель в дрібних поміщиків-малеків, заможних селян і навіть середняків; дробіння продуктивних господарств на дрібні; невиправданої поквапливості під час проведення земельної реформи; недооцінки специфіки країни і суспільства - багатонаціонального складу, різноманітності форм господарювання на селі, величезного впливу на людей місцевих духовних і світських авторитетів, глибокої прихильності населення до традиційних морально-етичних норм і патріархального способу життя й побуту, особливо в зоні розселення афганських племен; відмови властей від політичних і правових компромісів з опозицією та сільською елітою; актів сваволі, беззаконня, насильства, терору і зловживань владою службових осіб на місцях, в тому числі при розподілі земель; волюнтаристського насадження реформи "згори", через бюрократичний апарат, без широкого залучення до її здійснення самих селян і продуманої, копіткої роз'яснювальної роботи серед них; слабкою фаховою підготовкою персоналу, якому було доручено проведення реформи, та його технічною незабезпеченістю і т.п.
Все це, разом узяте, призвело до дискредитації в очах населення земельної реформи, прогресуючої втрати довір'я села до "кабульського комуністичного режиму", деморалізації частини армійських кіл і державного апарату, дезорганізації сільськогосподарського виробництва та подальшого загострення продовольчої проблеми в країні.
Не мали успіху й інші реформи та перетворення. Провалом закінчилася кампанія ліквідації неписьменності як через брак фінансів та відповідної навчально-матеріальної бази і загострення воєнно-політичного становища в країні, так і внаслідок насильницьких методів і форм організації та проведення даної кампанії. До кінця 1979 року вона була значною мірою згорнута. Слід підкреслити, що сільські жителі не прийняли не саму грамоту, а методи і форми прилучення до неї. Саме на цьому грунті мали місце перші випадки збройної конфронтації між владою й сільськими жителями.
Так само суперечливо і з великими втратами вирішувалося національне питання. В цілому керівники НДПА і ДРА не змогли висунути якусь всеосяжну й конструктивну програму вирішення складного і вкрай хворобливого в країні національного питання. Насправді його вирішення було зведено до культурно-мовної сфери. Уряд Таракі-Аміна ігнорував багатонаціональний склад населення Афганістану та його регіонів, вперто продовжував політику пуштунізації партійно-державного апарату, в основному за рахунок вихідців з гільзайсько-пактійських районів, у внутрішньому спілкуванні, службовій кореспонденції, засобах масової інформації та публічних виступах демонстративно віддавав перевагу мові пушту, що в даремовній, таджикізованій столиці і серед національних меншин сприймалося як рецидив дискримінації за мовною ознакою на догоду пуштунському шовінізму, не враховував національну специфіку регіонів під час проведення соціальних та економічних реформ, відмовлявся від співробітництва з патріотично і прогресивно настроєними авторитетами племен та різних етносів країни і більше того проводив масові репресії й акти терору проти національних меншин та їхніх духовних і світських авторитетів, не визнавав, звинувачував в сепаратизмі і намагався грубою силою ліквідувати політичні організації та угруповання (в основному лівого напряму), що виникли на національній базі і виражали інтереси етнічних меншин.
Авантюристичний лівацький курс афганського керівництва знайшов яскраве втілення в реорганізації держапарату, в армійській кадровій політиці, у створенні нової політичної системи суспільства, в політиці щодо релігії та духовенства. Всі ці заходи, за невеликим винятком, являли собою суцільну низку помилок, прорахунків, перегинів і невдач. Реформуючи країну і суспільство, режим Таракі-Аміна віддавав перевагу більше огульній руйнації старого, ніж терплячому, поетапному будівництву об'єктивно назрілого нового.
Становище в країні серйозно погіршилося також жорстокою боротьбою в керівництві партії та держави, масовими репресіями, розгорянням громадянської війни і втручанням зовнішніх сил у внутрішньоафганські справи.
Відразу після приходу НДПА до влади знову на поверхню виплеснулися старі міжфракційні суперечності. При підбурюванні Х.Аміна, з метою "оздоровлення" обстановки в керівництві партії та держави було прийнято рішення послати парчамістських лідерів послами за кордон. У червні-липні 1978 року більшість з них покинула країну. Після їхнього від'їзду було розкрито змову, яку вони готували з метою насильницького усунення від влади халькістського керівництва. Почалась розправа над крилом Парчам. У липні багато з його членів було виключено з партії. Розкол у керівництві партії та масові репресії проти парчамістів призвели до серйозного послаблення правлячого режиму. Партія виявилася згори донизу деморалізованою.
Не менш суперечливим і складним виявилося й міжнародне становище ДРА. Упродовж короткого часу після її проголошення вона дістала широке міжнародне визнання. Першими це зробили СРСР та його партнери по соціалістичній співдружності. Вже під кінець травня 1978 року про визнання ДРА заявило близько 50 держав світу, в тому числі країни Заходу та регіону.
З проголошенням ДРА радянсько-афганські відносини вийшли на якісно новий рівень. Щедра радянська допомога Афганістанові за різними напрямами - техніко-економічним, торговим, культурним, науковим, військовим та ін. - надавалась на вельми пільгових умовах з термінами погашення кредитів упродовж 10, 12, 15 і більше років під низькі процентні ставки або ж безкоштовно. В 1978-1979 роках за сприяння Радянського Союзу в цій країні будувалося понад 60 різних об'єктів.
Новий характер радянсько-афганських міждержавних відносин знайшов своє закріплення в Договорі про дружбу, добросусідство і співробітництво між СРСР і ДРА, підписаному 5 грудня 1978 року в Москві в ході офіційного візиту афганської урядової делегації на чолі з Н.М. Таракі.
Сприятливо для ДРА складалися відносини з Чехословаччиною, Німецькою Демократичною Республікою, Болгарією, Індією, Лівією, Іраком, Сирією, Народною Демократичною Республікою Йємен та ін.
Інакше складалися міждержавні відносини ДРА з Пакистаном, Іраном, КНР, Саудівською Аравією, Єгиптом та деякими іншими країнами регіону. Всі вони вороже зустріли переміни, що відбулися в Афганістані, і разом з країнами Заходу негайно почали інтернаціоналізацію внутрішньоафганської кризи.
ДРА не дістала підтримки з боку більшості мусульманських країн-членів Організації "Ісламська конференція" (ОІК). Що ж до розвинутих капіталістичних країн Заходу та Японії, то вони, хоча й офіційно визнали ДРА, зайняли неприховано антикабульську позицію, припинили фінансову і техніко-економічну допомогу Афганістанові і почали активно допомагати афганській збройній опозиції.
У п'ятому розділі - "Афганська збройна опозиція. Початок і розширення втручання ззовні" - досліджуються питання про структуру, цілі та характер дій організацій та угруповань, що виступили зі зброєю в руках проти кабульського режиму, а також початок інтернаціоналізації внутрішньоафганської кризи.
Кістяк сучасної організованої ісламської фундаменталістської опозиції в Афганістані почав складатися з середини 60-х років ХХ ст. (Див. про це докладніше: Слинкин М.Ф. Народно-демократическая партия Афганистана: путь к власти. - Глава 3). Натхненниками й організаторами перших екстремістських угруповань консервативно-клерикального толку були відомі в країні духовні авторитети й особи, тісно зв'язані з єгипетською релігійно-політичною організацією "Братів-мусульман". Після приходу до влади в Афганістані лівих сил афганські фундаменталісти зробили ставку на збройне повалення "кабульського комуністичного уряду". Їх ударною силою став так званий "авангард джихада" - збройні формування Ісламської партії Афганістану й Ісламського товариства Афганістану. Підготовка бойовиків вказаних угруповань велася ще з 1976 року на території Пакистану при покровительстві, матеріальній та військовій допомозі уряду З.А. Бхутто й пакистанської фундаменталістської організації "Джаміат-і ісламі", деяких арабських режимів та міжнародної організації "Братів-мусульман". Частина заколотників пройшла підготовку у таборах палестинців у Лівії та Іраку.
Афганська збройна опозиція у складі шести найбільших угруповань (Ісламської партії Афганістану на чолі з Г. Хекматьяром, Ісламського товариства Афганістану, Руху ісламської революції Афганістану, Національного ісламського фронту Афганістану, Національного фронту порятунку Афганістану та Ісламської партії Афганістану на чолі з М.Ю. Халесом) організаційно склалася в 1976-1979 роках, тобто ще до введення радянських військ в Афганістан. Трохи пізніше появився "Ісламський союз за визволення Афганістану", очолюваний А.Р. Сайяфом. Всі вони були де-факто визнані урядом Пакистану й отримали право при його щедрій підтримці й допомозі мати не тільки свої штаб-квартири в м. Пешаварі, а й їх відділення, навчальні центри, бази, табори і загони бойовиків у різних містах та районах Пакистану.
На плацдарм "війни" проти ДРА було перетворено й Іран. Шиїтське духовенство цієї країни, прийшовши до влади в лютому 1979 року, негайно зробило ставку на використання афганської еміграції як військово-політичної сили для реалізації доктрини "експорту ісламської революції", повалення "атеїстичного режиму" в Кабулі та створення на зразок Ірану "Ісламської республіки Афганістан". На іранській території дістали притулок різні угруповання афганської збройної опозиції.
Перші озброєні групи афганської опозиції для ведення партизанської війни проти кабульського режиму було закинуто в Афганістан з пакистанської території у травні 1978 року, тобто через місяць після приходу лівого режиму до влади. Наприкінці 1979 року вони діяли в більшості провінцій ДРА. Отже, факти свідчать про те, що громадянська війна в Афганістані почалась ніяк не з моменту введення радянських військ у цю країну, як нерідко твердять деякі видання, а значно раніше і була зв'язана з внутрішньо-афганськими чинниками, і з глобальною ідеологічною конфронтацією двох світових систем того часу, намірами певних зовнішніх сил повернути розвиток суто внутріафганських подій в потрібне для ідеологічних та геополітичних інтересів цих країн русло.
У шостому розділі - "Криза режиму Таракі-Аміна. Введення радянських військ до Афганістану" - висвітлюються драматичні події, що розігралися восени і на початку зими 1979 року на політичній сцені Афганістану і стали безпосереднім прологом до подальшої інтернаціоналізації афганської кризи. Саме цей період потребує особливо старанного дослідження, оскільки навколо нього за минулі роки було нагромаджено дуже багато різних вигадок, фальсифікацій, підтасовок і дезінформації.
Основною дійовою особою тодішньої афганської драми та її головним режисером значною мірою був Хафізулла Амін. Виношуючи честолюбні замисли щодо захоплення влади, він на початок серпня 1979 року зосередив у своїх руках ключові партійні та державні пости: члена політбюро і секретаря ЦК НДПА, прем'єр-міністра, міністра оборони, заступника голови Вищої ради оборони батьківщини (ВРОБ).
Процес узурпації влади Аміном відбувався в умовах вкрай небезпечного для долі режиму погіршення внутрішньополітичної обстановки, особливо починаючи з 1979 року. У цей час збройні антиурядові формування діяли вже в 18 з 26 провінцій країни. Державна влада втрачала на місцях одну позицію за другою, відступаючи у великі адміністративні центри під прикриття тамтешніх гарнізонів. Почастішали збройні напади на промислові центри, військові бази, аеродроми, лінії комунікацій.
Сумним фактом внутрішньополітичного становища в Афганістані в даний період стала втеча за кордон, передовсім до Пакистану та Ірану, великих мас населення, переважно сільського і такого, що становило в основному соціальні низи суспільства. На грудень 1979 року за рубіж втекло близько 400 тис. осіб (Collins J.J. The Soviet Invasion of Afghanistan. - P.143).
Але найтривожніше було в тому, що афганська армія, яка забезпечувала свого часу перемогу збройного повстання і ліквідацію режиму М.Дауда, з початку 1979 року стала дедалі помітніше втрачати здатність бути надійною опорою нової влади. Загрозливих розмірів у збройних силах країни набули дезертирство і заколоти
В такій внутріполітичній ситуації конфронтація всередині халькістського керівництва, почавшись ще влітку 1978 року, вступила в свою останню, завершальну стадію. Група халькістських діячів, до якої входили міністр внутрішніх справ М.А. Ватанджар, міністр у справах кордонів і племен Ш.Д. Маздур'яр, міністр зв'язку С.М. Гулабзой і начальник служби безпеки А. Сарварі, т.з. "четвірка", занепокоєна усуненням Таракі від керівництва країною і партією, безсоромними домаганнями Аміна влади та погіршенням військово-політичної обстановки в країні, почала енергійно виступати в кабінеті міністрів проти диктаторських, розкольницьких дій останнього, а згодом і схилятися до думки про позбавлення його влади як глави уряду за допомогою сили.
Апогей протиборства між Аміном та його противниками припав на початок осені 1979 року. 1 вересня Таракі вирушив через Москву до Гавани для участі в VI Конференції глав держав та урядів країн, що не приєдналися. Його супроводжували повністю проамінівські особи.
За відсутності Таракі в країні боротьба між Аміном і "четвіркою" ще більше загострилася. Тим часом (10 вересня) Таракі по дорозі з Гавани зробив короткочасну (шестигодинну) зупинку в Москві і був прийнятий радянськими керівниками - Л.І. Брежнєвим та А.А. Громико. При обміні думками Таракі висловив занепокоєння з приводу згубної для революції діяльності Аміна. Ця тема згодом знайшла своє продовження на організованій Москвою зустрічі Таракі з Кармалем.
Хоча зустріч Таракі з Кармалем відбувалася в дуже вузькому колі і ніхто з інших членів афганської делегації на ній не був присутній, Амін, однак, через свою агентуру довідався про неї і негайно розпорядився вжити надзвичайних заходів, які залишили для Таракі мало шансів зберегти за собою владу. З 11 вересня, коли Таракі повернувся до столиці, упродовж чотирьох днів точилися гаряча перепалка і з'ясування стосунків між ним та Аміном. Увечері 14 вересня після невдалого замаху на Аміна, який вчинила охорона Таракі, останнього було заарештовано. Почалися масові репресії. До ранку 15 вересня було заарештовано і вбито багато прихильників Таракі. 16 вересня офіційно було оголошено про його увільнення від усіх партійних і державних постів "за станом здоров'я" та за "особистим проханням". А в закритому листі ЦК НДПА повідомлялося, що Таракі виключено з партії "за організацію замаху на секретаря ЦК, члена політбюро ЦК НДПА, прем'єр-міністра Хафізуллу Аміна, вбивство члена ЦК партії Сеїда Дауда Таруна та інші безпринципні дії" (Закритий лист секретарям партійних організацій під заголовком "Нур Мухаммад Таракі організував терористичну змову проти Хафізулли Аміна, але зазнав провалу". 1979, 16 вересня. - Мовою дарі (ротапринт)). Амін зайняв усі найвищі пости в партії та державі.
Вранці 10 жовтня по кабульському радіо і телебаченню було передано повідомлення афганського інформаційного агентства Бахтар про смерть Таракі "в результаті серйозного захворювання" (Kabul Times. - 1979, October 10; Правда. - 1979, 11 октября). Насправді ж, як визнали згодом співучасники його вбивства, Таракі був задушений за особистим наказом Аміна 8 жовтня о 23 годині 30 хвилин (The Truth about Afghanistan: Documents, Facts, Eye-witness Reports. - Moscow: Novosti Press Agency Publishing House, 1980. - P.86-88). Загибель Таракі глибоко вразила передову афганську громадськість.
Розвиток подій в Афганістані і мотиви подальшої інтернаціоналізації афганської внутріполітичної кризи не можуть бути зрозумілими без врахування загальної міжнародної обстановки того часу та її головного складника - конфронтації двох глобальних соціальних систем. Як відомо, зовнішньополітична діяльність обох сторін, їх підходи до міжнародних справ були максимально ідеологізовані: світовий капіталізм виходив з політики стримування і відкидання соціалізму, а світ соціалізму - з концепції підтримки та заохочення світового революційного процесу. Саме в цьому світлі формувалися і виправдувались їхні підходи до вирішення соціальних і політичних катаклізмів в окремих країнах, регіонах і світі в цілому.
Гостра кризова ситуація в світі на рубежі 70-80-х років і верховенство силових підходів у політиці Заходу і Сходу справили безпосередній вплив як на оцінку радянською стороною становища, що склалося на той час всередині і навколо Афганістану, так і на прийняття політичного рішення про введення радянських військ у цю країну. Його було прийнято 12 грудня 1979 року у вузькому колі членів політбюро ЦК КПРС - Л.І. Брежнєвим, Ю.В. Андроповим, Д.Ф. Устиновим та А.А. Громико - на порушення Конституції СРСР, потай не тільки від народу, а й від Президії Верховної Ради СРСР, ЦК партії і навіть інших членів політбюро.
Далі у цьому розділі детально, на підставі документів і свідчень очевидців (вітчизняних і афганських) аналізуються події, зв'язані з введенням радянських військ до Афганістану, операцією спецслужб СРСР щодо фізичного відсторонення Х.Аміна та приведенням до влади Б.Кармаля.
Висновки
У дисертації на нових концептуально-методологічних засадах досліджено проблеми виникнення і поглиблення афганської кризи останньої третини ХХ ст., феномен приходу до влади лівих радикалів, міжнародні аспекти афганського конфлікту та науково обґрунтовані причини неспроможності і краху режиму Таракі-Аміна.
1. Політичні бурі та потрясіння, що відбувалися в Афганістані в другій половині ХХ ст., були підготовлені розвитком афганського суспільства і стали закономірним наслідком надзвичайно тяжкого соціального неблагополуччя, безпросвітніх злиднів і безправ'я переважної більшості населення та гострої суспільно-політичної боротьби між консервативними силами, які прагнули втримати країну на старих, середньовічних рубежах, з одного боку, і національно-демократичними колами, що виступали за радикальне оновлення країни та суспільного життя. Афганістан був приречений на соціальні зміни.
2. Серед багатоликого опозиційного руху Афганістану напередодні і після повалення монархії велику популярність та вплив у колах політизованої міської громадськості, особливо у молодшого та середнього офіцерства армії, мали ліві організації та угруповання. Саме вони забезпечили М. Дауду і зв'язаним з ним ліберально-буржуазним колам країни повалення монархії та запровадження республіканського ладу. Однак цей союз виявився неміцним. Конфлікт між ними призвів до антидаудівського збройного повстання у квітні 1978 р. та приходу до влади лівих радикалів.
3. НДПА, прийшовши до влади у квітні 1978 року, висунула широку програму реформ і перетворень в країні та суспільстві. Серед них передбачалися: перебудова основ влади та управління, оновлення державного апарату, створення нової політичної системи суспільства, реорганізація та зміцнення збройних сил, проведення земельної реформи, впорядкування сімейно-побутових стосунків та усунення з життя суспільства найбільш архаїчних норм та звичаїв, ліквідація неписьменності в країні, вирішення національного питання. Було вжито заходів щодо коригування основ зовнішньополітичного курсу ДРА відповідно до нової політичної та ідеологічної орієнтації кабульського режиму і нової міжнародної обстановки, що склалася навколо Афганістану.
4. Однак правління Таракі-Аміна призвело до трагедії для багатостраждального Афганістану і для самих лідерів. Їхньому режимові, що називав себе "народно-демократичним" і спочатку дістав підтримку широких верств населення, не вдалося, незважаючи на добрі наміри, здійснити більшість з проголошених ним гасел як через об'єктивні внутрішні та зовнішні чинники, так і в результаті його грубих соціально-політичних та економічних прорахунків і помилок, некомпетентності і поспіху, волюнтаризму і суб'єктивізму.
НДПА виявилася неготовою до державного будівництва та управління такою складною країною, якою був Афганістан. Здійснюючи об'єктивно назрілі реформи і перетворення, вона сліпо дотримувала радянських стереотипів їх здійснення без будь-якого врахування специфіки своєї країни, рівня її соціально-економічного і політичного розвитку і менталітету народу. Найбільш згубними для долі країни і суспільства стали бездумна політика і практика "забігання наперед", висування явно нереальних завдань з соціалізації афганського суспільства, яке ще не позбулося пережитків феодальних і дофеодальних відносин та родоплемінної організації.
Халькістське керівництво, фанатично осліплене ненавистю до колишніх режимів і до всього того, що за ними традиційно стояло, віддавало перевагу більше руйнуванню цього старого, ніж розбудові об'єктивно назрілого нового.
5. Халькістське керівництво, запозичуючи радянський досвід, поклало в основу державного устрою однопартійну систему. Партійно-номенклатурна еліта привласнила собі верховні повноваження в управлінні країною і суспільством, а партійні органи, створені на всіх рівнях адміністративної системи і в усіх відомствах, були наділені державними функціями. Підміна партійними функціонерами органів державної влади в центрі і на місцях призвела до дезорганізації управління країною. НДПА, утверджуючи всесилля партії і покладаючись тільки на свої сили, позбавила себе підтримки з боку широкої демократичної і патріотично настроєної громадськості країни і таким чином поставила себе в становище самоізоляції.
6. Режим Таракі-Аміна для виправдання своїх волюнтаристських експериментів щодо реформування країни і суспільства висунув так звану "теорію хальківської (народної) революції. На її основі створювана в країні партійно-тоталітарна система трактувалась як якийсь новий "афганський тип диктатури пролетаріату", НДПА - як "пролетарська, марксистсько-ленінська партія", що одноосібно керує країною "від імені робітничого класу", а ДРА називалась "пролетарською державою перехідного періоду від феодалізму до соціалізму" (Основні постулати цієї "теорії" було викладено у книзі "Революційний шлях". - Див.: Революційний шлях / Автор і ред. Х.А. - Кабул, 16 акраба 1357 (7 листопада 1978). - С.135-136. - Мовою пушту (енкєлабі лар)). Чималу роль в цій бутафорській "грі" в комунізм відіграли некомпетентні в афганських справах радянські радники, від партійних до військових.
7. Неспроможність до управління країною і провали у здійсненні реформ та перетворень були значною мірою зв'язані з нечисленністю рядів НДПА, її обмеженою соціальною базою і низьким авторитетом у суспільстві, а також з міжфракційними і внутрішньокриловими суперечностями та чварами, що роздирали її. Вже на самому старті як правлячої партії вона виявила свою організаційну слабкість. Упродовж перших двох місяців було завдано нищівного удару по позиціях фракції Парчам у партійному й державному керівництві. Розкол у керівництві партії та масові репресії проти парчамістів призвели до серйозного послаблення правлячого режиму, який влітку 1979 року почав втрачати не тільки здатність ефективно керувати країною і проводити намічені реформи та перетворення, а й здатність до самозахисту. З весни 1979 року почався відлік другої, не менш драматичної конфронтації в керівництві НДПА і ДРА - цього разу внутріхалькістської, що завершилася насильницькою смертю лідера партії і держави Н.М. Таракі. Лівий кабульський режим було поставлено на грань краху.
8. В період, який розглядається, не зміг виконати свою місію в Афганістані численний радянський радницький апарат, репрезентований на його найвищому рівні амбіціозними високопоставленими партійно-номенклатурними працівниками, зашореними ідеологічними упередженостями і зовсім не обізнаними з історичними, політичними, соціально-економічними, етнонаціональними, релігійними та іншими особливостями Афганістану. Незнання країни та її специфіки і неспроможність об'єктивно і правильно розібратися в причинно-наслідкових зв'язках та перипетіях афганських подій підмінялися ними порадами та діями за аналогією з радянським досвідом, що, будучи з самого початку абсурдним, призводило на практиці до величезних помилок і провалів.
Не володів обстановкою і радницький апарат при спецслужбах ДРА. Він, працюючи в безпосередньому оточенні афганських лідерів, виявився неспроможним у вересні-жовтні 1979 року зупинити або, принаймні, нейтралізувати трагічний розвиток подій, зв'язаних з вбивством Таракі.
9. Демократична Республіка Афганістан після її офіційного проголошення 30 квітня 1978 року дістала широке міжнародне визнання як з боку країн східного блоку та їхніх союзників, так і Заходу та регіону. Зовнішня політика нової афганської держави будувалася на чітко витриманій, антизахідній, антиімперіалістичній та прорадянській основі. Лівий режим Афганістану дістав підтримку не тільки від країн соціалістичної співдружності, а й багатьох афро-азіатських і латино-американських держав. Разом з тим прихід до влади лівих в Афганістані вороже зустріли країни Заходу і консервативні режими регіону, котрі розцінили зміни в Кабулі як "небезпечний прецедент комуністичної експансії" і як "загрозу ісламові та цінностям мусульманського світу". Розвинуті капіталістичні країни Заходу та Японія припинили подання ДРА всіх видів допомоги. Їхня позиція щодо ДРА стала ще жорсткішою у зв'язку з введенням радянських військ у цю країну. Організація "Ісламська конференція" призупинила членство ДРА у своїх рядах, що означало ізоляцію Афганістану в мусульманському світі.
10. Кістяк організованої ісламської фундаменталістської опозиції почав складатися в Афганістані з середини 60-х років ХХ ст. З середини 70-х років на території Пакистану за сприяння та військової підтримки офіційних кіл цієї країни було підготовлено загони афганських бойовиків, названі "авангардом джихада", вони призначалися для боротьби проти республіканського режиму М. Дауда. У травні 1978 року вони увійшли до Афганістану і розгорнули партизанську війну проти "комуністичного кабульського уряду".
Афганська збройна опозиція за своєю структурою не була однорідною. Вона не мала єдиної програми щодо майбутнього державного устрою країни. Одні з її організацій виступали за створення в Афганістані теократичної форми правління на зразок Ісламської Республіки Іран, другі ратували за створення світської держави із сильним впливом релігії, треті не виключали в тому чи іншому вигляді повернення в країну екс-монарха. Ця строкатість політичних гасел з самого початку зумовила роз'єднаність антиурядових сил та їх ворожість одна до одної.
11. Ініціаторами інтернаціоналізації афганської кризи під прапором боротьби проти "червоного" режиму в Кабулі стали правлячі кола США (конкретно адміністрація Дж. Картера), Пакистану, Ірану, Єгипту та деяких країн Перської затоки, передовсім Саудівської Аравії. До них приєднався і Китай. Афганська збройна опозиція була виплекана, навчена, озброєна і утримувалась на гроші Заходу та консервативних режимів регіону. Без їхньої всебічної військової, матеріальної, фінансової та психологічної допомоги вона навряд чи змогла б так швидко поставити "на конвейєр" підготовку своїх бойовиків, довівши їх чисельність на грудень 1979 року до 40 тис. осіб, і за короткий час поширити партизанську війну на значну частину території країни.
12. Проти кабульського режиму було розгорнуто силами Заходу і регіону справжню психологічну "війну". До неї було підключено багато інформаційних агентств і служб, наукових центрів, друкованих видань і електронних засобів. У країні у величезних кількостях поширювались мовами її народів антиурядові газети, журнали, листівки, плакати тощо. Антиурядова пропаганда мала величезний дестабілізуючий вплив на становище в країні. З самого початку досліджуваних афганських подій кабульські ліві власті, а згодом і Радянський Союз не змогли ефективно протистояти цій пропаганді і виграти врешті-решт битву за уми афганців.
13. Рішення про введення радянських військ до Афганістану в 1979 році, прийняте верхівкою радянського керівництва, було протиправним і антиконституційним актом. Його засудив З'їзд народних депутатів СРСР у грудні 1989 року. Але навряд чи буде справедливо зводити все до особистої відповідальності чотирьох найвищих урядових осіб СРСР і до вад у тодішньому механізмі прийняття рішень. Винні в цьому, безумовно, і ті відомства (так званий "другий ешелон"), які, драматизуючи становище в Афганістані і навколо нього, своїми некваліфікованими оцінками й висновками підштовхували найвище керівництво країни до прийняття фатального рішення. Таким відомством, думка якого вважалася вагомішою від інших, був Комітет державної безпеки СРСР.
Найвище радянське керівництво, взявши на себе фізичне усунення небажаного правителя сусідньої держави (Х. Аміна), порушило елементарні норми міжнародного права і моралі. На жаль, цей аспект грубого, силового втручання радянської країни у внутрішні справи іншої держави не знайшов ніякої правової оцінки в документах З'їзду народних депутатів СРСР, що відбувся у грудні 1989 року (Постановление Съезда народных депутатов СССР "О политической оценке решения о вводе советских войск в Афганистан в декабре 1979 г." // Правда, 1989. - 28 декабря).
...Подобные документы
Дослідження політичних, економічних та соціальних протиріч в управлінні Російською імперією у ХХ столітті. Причини спалаху страйків та бунтів серед робітничого класу. Ознайомлення із гаслами соціал-революціонерів. Наслідки економічної кризи 1900-1903 рр.
курсовая работа [49,6 K], добавлен 04.02.2011Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ - ХVІІ століть. Наслідки першої та другої польсько-литовської та шляхетської інтервенції для російського народу. Визначення ролі Мініна та Пожарського в організації всенародного ополчення.
дипломная работа [123,8 K], добавлен 13.06.2010Передумови виникнення першої світової війни і криза липня 1914. Боротьба за новий переділ світу. Плани війни та створення двох протиборчих блоків. Стан збройних сил напередодні війни, як показник підготовки до війни. Протиріччя між Англією й Німеччиною.
реферат [33,4 K], добавлен 04.04.2009Встановлення комуністичного режиму у країнах Східної Європи після війни. Будівництво соціалізму. Криза тоталітарного режиму. Антиурядові виступи в Східній Німеччині. Революції кінця 80-х років. Перебудова в СРСР. Повалення комуністичних режимів.
реферат [26,3 K], добавлен 17.10.2008Історичні передумови виникнення Пласту на Волині, етапи його організаційного та ідеологічного становлення. Діяльність провідників: від Пласту до ОУН-УПА. Методи роботи Пласту під час війни. Утиски влади та заборона Пласту, його діяльність у підпіллі.
курсовая работа [2,2 M], добавлен 25.06.2015Зміни в зовнішній політиці Чехословаччини та вплив світової економічної кризи на міжнародні відносини. Організація військово-політичного союзу "Мала Антанта", прихід до влади Гітлера в Німеччині та створення в Судетській області профашистської партії.
реферат [21,2 K], добавлен 23.09.2010Головні передумови та етапи розвитку економічної кризи у Франції, тенденції наростання фашистської загрози. Особливості діяльності уряду Народного фронту. Життєвий шлях Ф. Петена та його роль у становленні режиму Віші. Намагання Петена зберегти Францію.
курсовая работа [64,0 K], добавлен 25.12.2014Загострення системної кризи радянського тоталітаризму та спроби його реформування у другій половині 80-х років. Впровадження принципів перебудови і проблеми на його шляху. Соціально-економічна ситуація в Україні, проведені реформи та причини їх провалу.
реферат [15,5 K], добавлен 17.06.2009Ліга Націй як міжнародна організація держав, що існувала в період з 1919 по 1939 р. Історія створення міжнародної організації з питань світу. Характеристика структури Ліги Націй, аналіз правового режиму даної організації. Практична діяльність Ліги.
реферат [37,3 K], добавлен 16.12.2013Квітнева революція, її наслідки. Афганська війна 1978-1989 рр., хронологія бойових дій. Війна після виводу частин Радянської Армії. Падіння режиму Мохаммада Наджибулли. Громадянська війна в Афганістані. Вбивство Массуда та перехід війни в новий етап.
курсовая работа [67,6 K], добавлен 11.09.2012Економічна криза 1929-1933 рр. та її наслідки для США. Виборча кампанія 1932 р., прихід до влади Ф.Д. Рузвельта. Політика уряду США на другому етапі здійснення "нового курсу". Посилення уваги до соціальних питань. Зростання опозиції "новому курсу".
реферат [74,7 K], добавлен 26.06.2014Дослідження з історії Першої світової війни. Передумови виникнення війни. Боротьба за новий переділ світу. Англо-німецький конфлікт. Розробка планів війни, створення протиборчих блоків. Стан збройних сил напередодні війни, як показник підготовки до війни.
реферат [33,4 K], добавлен 10.04.2009Причини та наслідки кризи феодального режиму Токугавского сегунату у Японії, формування антисегунскої опозиції і селянські повстання. Договірні відносини Японії з іноземними країнами у 70-90 роках ХІХ століття. Програма реформування імператора Муцухіто.
реферат [14,1 K], добавлен 10.11.2010Історичні корені югославської кризи. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі. Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки. Керівна участь США у вирішенні югославської проблеми. Україна і балканське питання.
курсовая работа [47,0 K], добавлен 28.10.2010Силові акції СРСР на міжнародній арені: хронологія військових дій в Авганістані. Реакція світового співтовариства введення радянських військ а Афганістан та зміни зовнішньополітичного курсу США після подій грудня 1979 року. Витоки кризи та безпека миру.
курсовая работа [247,0 K], добавлен 30.09.2009Демонтаж Радянського Союзу. Причини економічної кризи. Приватизація майна державних підприємств. Декларація прав національностей. Процес становлення державності. Парламентські вибори та розмежування повноважень між гілками влади. Вихід із рубльової зони.
реферат [39,3 K], добавлен 08.09.2014- Еволюція румунського комунізму: від сталінського тоталітаризму до націонал-комунізму Нікола Чаушеску
Етапи становлення, розгортання та еволюції румунської комуністичної партії. Прихід до влади у 1944-1947 роках за допомогою Радянської армії. Знищення опозиції в усій країні і забезпечення влади комуністичного режиму, встановлення одноосібної диктатури.
статья [32,8 K], добавлен 11.09.2017 Криворіжжя на початковому етапі війни. Окупаційний період. Оборона. Евакуація. Діяльність радянського підпілля. Партизанські загони на теренах Криворіжжя. Діяльність українського націоналістичного підпілля. звільнення та відбудова Кривого Рогу.
научная работа [50,7 K], добавлен 06.09.2008Історичний огляд фашистського окупаційного режиму на Черкащині. Поняття та сутність партизанських загонів; причини їх розгрому на початку війни. Ознайомлення із діяльністю Чигиринських та Канівських загонів. Юні учасники руху опору на Черкащині.
творческая работа [1,8 M], добавлен 24.04.2014Початок Другої світової війни, шлях українського народу від початку війни до визволення від фашистських загарбників, причини, характер та періодизація війни. Окупація українських земель, партизанська боротьба, діяльність ОУН і УПА, визволення України.
контрольная работа [39,1 K], добавлен 01.08.2010
