Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921-1923 рр. (на матеріалах петлюрівського руху)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 947.084.5 (477)

Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921-1923 рр. (на матеріалах петлюрівського руху)

07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Стегній Павло Анатолійович

Запоріжжя 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі соціально-політичних наук Кременчуцького державного політехнічного університету

Захист відбудеться 8 грудня 2000 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 при Запорізькому державному університеті за адресою: 69600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. V, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. ІІ.

Автореферат розісланий 27 жовтня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Тимченко С.М.

АНОТАЦІЯ

Стегній П.А. Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921-1923 рр. (на матеріалах петлюрівського руху). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Запорізький державний університет. Запоріжжя, 2000.

Дисертація присвячена дослідженню селянських повстань в Правобережній частині УСРР у 1921-1923 рр., що знаходились під ідеологічним та організаційним впливом повстанських установ УНР. Розглянуто і висвітлено діяльність Партизансько-Повстанського Штабу, наддніпрянських осередків УВО, Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету та місцевих повстанських організацій і загонів. Аналізуються причини зриву планів загального повстання у 1921 р. та поразки Листопадового Рейду. Прослідковуються причини руйнування повстанських установ УНР у 1922-1923 рр., поступового згасання повстанського руху та переходу до нових форм боротьби.

Ключові слова: петлюрівське повстанство, Партизансько-Повстанський Штаб, Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет, Державний Центр УНР, отаман, Листопадовий Рейд.

ABSTRACT

Stegnij P.A. Peasant rebellions at the Dnieper right bank territory of Ukraine (UkrSSR) in 1921-1923 (according to papers on Petlyura movement). - Manuscript.

Dissertation to take Master's Degree in History with the specialization: 07.00.01 - History of Ukraine. - Zaporozhye state university, Zaporozhye, 2000.

Dissertation is devoted to research of peasant rebellions at the Dnieper right bank territory of Ukraine in 1921-1923, which were under ideological and structural influence of rebellions establishments of UNR. Activity of partisan-rebellions Headquarters, UAO organizations, all-Ukrainian central rebellions Committee and local rebellions organizations and detachments is discussed and highlighted. The reasons brought about failure of all-Ukrainian rebel in 1921 and the November Raid are analyzed. The reasons of the rebellions UNR organizations destruction in 1922-1923, rebellions movement extinction to struggle new forms.

Key words: Petlyura partisan movement, partisan-rebellions Headquarters, all-Ukrainian central rebellions Committee, State Centre of Ukrainian national republic, hetman, the November Raid.

АННОТАЦИЯ

Стегний П.А. Крестьянские восстания в Правобережной части УССР в 1921-1923 гг. (на материалах петлюровского движения). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Запорожский государственный университет. Запорожье, 2000.

Диссертация посвящена исследованию петлюровского повстанческого движения 1921-1923 гг., в котором соединилось два фактора: стихийная борьба крестьян против власти большевиков и организационная деятельность повстанческих учреждений УНР. Крестьяне разочаровались в социально-экономической политике большевиков и начали борьбу за возвращение Правительства УНР. Вместе с тем, руководство УНР сделало подготовку к восстанию ведущим элементом своей политики.

Движущей силой повстанчества было украинское крестьянство, а сельская интеллигенция сыграла роль национального лидера. Борьба имела национально-освободительный характер и была направленная против установления тоталитаризма коммунистического типа.

Возглавить крестьянское повстанческое движение стремило много политических организаций различной ориентации, но самым большое влияние на Правобережье УССР имели повстанческие учреждения УНР, среди которых центральное место занимал ППШтаб. В повстанческом центре УНР возникло три группы: 1) С.Петлюры-М.Чеботарёва; 2) Ю.Тютюнника; 3) Е.Коновальца-Ю.Отмарштайна, которые по-разному понимали перспективы дальнейшей борьбы.

Деятельность ППШтаба имела положительные и негативные последствия. Проведена централизация и реорганизация повстанческих сил, но слабая конспирация и политические амбиции Ю.Тютюнника чрезвычайно вредили делу. В начале июня 1921 г. повстанческие силы Правобережья были готовы к восстанию, а промедление с его началом привело к ликвидации большинства повстанческих организаций. Ноябрьский Рейд начался в самый неблагоприятный момент и был обречен на поражение, которое имело катастрофические последствия для дальнейшего повстанческого движения.

Внутренняя борьба, которая усилилась в среде украинской эмиграции в 1922-1923 гг., привела к разрушению повстанческих учреждений УНР. Поэтому новый рейд Армии УНР осуществить не удалось. В 1922 г. повстанческое движение достигло значительного уровня, о чем свидетельствует возникновение Подольской повстанческой группы, Повстанческой Волынской Армии, но без внешней помощи оно уже не имело никакой перспективы. С конца 1922 г. повстанческое движение уже имело единственный смысл - сохранить геройскую традиции борьбы за свои права. Кроме того, борьба повстанцев постепенно переубеждала большевиков в необходимости либерализации политики, что и было осуществлено как в социально-политическом, так и в национально-государственном аспектах. В повстанческом движении выкристаллизовывалось новейшее национальное сознание украинцев, а повстанцы повлияли на формирование современной украинской нации.

Ключевые слова: петлюровское повстанчество, Партизанско-Повстанческий Штаб, Всеукраинский Центральный Повстанческий Комитет, Государственный Центр УНР, атаман, Ноябрьский Рейд.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ.

Актуальність дослідження. Суперечливий процес розбудови української держави змушує звертатися до історичного досвіду державотворення і, перш за все, до подій національно-визвольної боротьби 1917-1923 рр. Вивчення, опанування та аналіз здобутків і, особливо, помилок цієї буремної епохи - актуальна проблема сьогодення. Останнім і, можливо, найдраматичнішим етапом цієї доби був петлюрівський повстанський рух 1921-1923 рр. в Правобережній частині УСРР, що стала центром боротьби проти комуністичного режиму, за повернення до влади Уряду УНР.

Дослідження петлюрівського повстанства має велике світоглядне, виховне, суспільно-політичне та наукове значення. Воно сприяє формуванню національної свідомості та дозволяє подолати витворені радянською історіографією стереотипи. В радянській та нерадянській історіографії чітко визначилися дві протилежні позиції щодо петлюрівського повстанства: з одного боку, бандитизм і національна контрреволюція, з іншого, продовження національно-визвольної боротьби. Певна невизначеність в оцінці петлюрівського повстанства зберігається і в сучасній українській історіографії. Ще й досі остаточно не визначена його історична роль та значення в контексті історії України ХХ ст. Не аналізується його вплив на генезу української модерної нації. Залишається не опрацьованою на достатньому рівні фактична сторона питання. В різних працях багато суперечностей, а іноді, навіть, і помилок. Тільки почалося освоєння велетенського масиву інформації, що зберігається в архівних фондах України, які до недавнього часу були закриті для дослідників.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до планів науково-дослідної роботи Кременчуцького державного політехнічного університету.

Об'єктом дослідження є визвольні змагання українського народу у 1921-1923 рр.

Предмет дослідження - селянські повстання в контексті діяльності центральних та регіональних повстанських установ УНР, що діяли в Правобережній частині УСРР у 1921-1923 рр.

Хронологічні межі дослідження охоплюють якісно новий етап визвольних змагань, що почався після інтернування Армії УНР та Ризького договору 1921 р. і закінчився у 1923 р. в зв'язку з руйнуванням центральних повстанських установ УНР та ліквідацією таборів інтернованих.

Територіальні межі охоплюють Правобережну частину УСРР, де петлюрівське повстанство мало найбільший вплив і розповсюдження.

Мета дослідження - визначити місце петлюрівського повстанського руху початку 1920-х років в контексті історичних процесів в Україні, з'ясувати його вплив на лібералізацію соціально-економічної та національно-державної політики більшовиків, проаналізувати його роль в генезі української модерної нації.

Щоб досягнути вказаної мети, дисертант поставив перед собою такі дослідницькі завдання:

проаналізувати передумови, рушійні сили і характер селянських повстань 1921-1923 рр.;

охарактеризувати повстанську діяльність ДЦ УНР, Партизансько-Повстанського Штабу (ППШтаб), Української Військової Організації (УВО), проаналізувати протиріччя всередині повстанського центру УНР;

дослідити обставини виникнення та ліквідації Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету (ВЦПК) та Козачої Ради, їх політичну орієнтацію, вплив та результати діяльності;

вивчити організаційну структуру повстанських сил Правобережжя, хід підготовки до загального повстання у 1921 р., узагальнити відомості про створення Повстанської Армії та події Листопадового Рейду, проаналізувати причини його поразки;

охарактеризувати стан української еміграції в 1922-1923 рр. та проаналізувати його вплив на руйнування повстанського центру УНР;

дослідити обставини виникнення, діяльність та причини ліквідації нових регіональних повстанських центрів: Подільської повстанської групи та Повстанської Волинської Армії (ПВА), вказати на силу повстанського руху у 1922 р. та факти існування й активної діяльності повстанських організацій у 1923 р.

Наукова новизна полягає у систематичному погляді на проблему петлюрівського повстанства 1921-1923 рр., висвітленні історіографії проблеми, значному розширенні її джерельної бази. Вперше вводяться в науковий обіг відомості з мемуарів, документів установ УНР та Радянської України, зокрема, про ППШтаб, ВЦПК, Листопадовий Рейд, Подільську повстанську групу, ПВА. Вперше для з'ясування характеру повстанства порівнюються відомості з принципово різних джерел: публікацій української еміграції та радянських таємних документів. По-новому аналізується таке явище як “отаманщина”. Вказано на процес консолідації повстанських сил під прапором УНР. Наводяться нові факти про зближення махновських і петлюрівських організацій влітку-восени 1921 р.

Систематизовані відомості про політичні організації, що прагнули очолити український повстанський рух у 1921-1923 рр. Здійснено аналіз внутрішніх протиріч у структурі повстанських установ УНР. Отримало подальший розвиток питання про діяльність ППШтабу, велика увага зосереджена на її негативних моментах і наслідках. Вказано на особливу роль УВО та її осередків у створенні та діяльності повстанських установ УНР. Вперше опис повстанських сил Правобережжя у 1921 р. зорієнтований на їх структуру і проведений згідно з поділом на повстанські групи і райони, поставлене питання про з'ясування політичної орієнтації “Козачої Ради”. Узагальнено відомості про кадрову основу та шляхи виникнення партизанських загонів, підкреслюється особлива роль військового елементу у повстанських силах.

Дістало подальший розвиток вивчення питання про відповідальність вищого керівництва УНР за поразку Листопадового Рейду та всього повстанського руху 1921-1923 рр. Вперше звертається увага на особливе значення голоду як засобу боротьби з повстанством 1921-1923 рр. Аналізується стан української еміграції у 1922-1923 рр. та його вплив на руйнівні процеси всередині повстанського центру УНР. Наводяться нові відомості про розвиток повстанського руху у 1922-1923 рр. та стурбованість ним радянського керівництва, підкреслюється його вплив на лібералізацію більшовицької політики 1920-х років.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при складанні навчальних посібників з історії України та подальшому дослідженні історії українського повстанського руху 1918-1923 рр., а також суміжних тем: діяльності ДЦ УНР; історії Армії, історії українсько-польських відносин тощо.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на всеукраїнських наукових конференціях: “80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне” (Сімферополь, 1997), “350-річчя відродження української державності: минуле і сучасне” (Сімферополь, 1998), “Україна: державотворчі процеси новітнього часу (Полтава, 1999), “Проблеми історії та сучасного розвитку українського козацтва. Концепція українського козацтва як державотворчої інституції” (Черкаси, 1999), на щорічних конференціях Кременчуцького державного політехнічного університету.

Структура роботи підпорядкована меті і завданням дослідження. Робота складається із вступу, переліку умовних позначень, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Обсяг дисертації - 187 с., список джерел та літератури займає 40 с. і складається з 518 найменувань.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовуються актуальність обраної теми, хронологічні межі, визначаються об'єкт та предмет дослідження. Окреслюється мета і завдання роботи, наукова новизна, теоретичне та практичне значення дослідження.

У розділі “Історіографія, джерела та методи дослідження” аналізується стан наукового дослідження проблеми, здійснюється огляд джерельної бази та викладаються методи, використані в дисертації. Розділ складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі характеризується історіографія проблеми, дослідження якої було органічною частиною української закордонної історіографії, що пройшла етапи: 1) співпраці з істориками Радянської України (1921-поч.1930-х рр.); 2) домінування тоталітарних тенденцій (1930-1950-ті рр.); 3) ревізії тоталітарної спадщини та деідеологізації (1954-поч.1990-х рр.).

У 1-й період основними парадигмами закордонних дослідників були державницька (у консервативно-гетьманському та національно-демократичному варіантах), соціалістично-народницька та націоналістична. В їх контексті петлюрівське повстанство 1921-1923 рр. розглядалось по-різному. Поважне місце воно займало у концепції інтегрального націоналізму, де використовувалося для підтвердження положення про “перманентну національну революцію” та критичного аналізу досвіду визвольних змагань. Ці питання розглядалися в “Причинках до історії української революції” (Прага, 1928) Є. Коновальця та статтях Є. Маланюка, М. Андрусяка і П. Чулого в “Літературно-науковому віснику” Д. Донцова. Під впливом прорадянських настроїв представники соціалістично-народницького напрямку вважали, що петлюрівське повстанство було інструментом польської політики. Позитивне бачення повстанства у контексті державницького напрямку визначалося участю відповідних політичних груп в організації повстанського руху. Очевидно, саме тому Д. Дорошенко верхню межу визвольних змагань визначав 1923 р., але його твір залишився незакінченим. Концептуальне бачення повстанства представниками національно-демократичного напрямку вперше сформульоване в творах С.Петлюри.

Під час 2-го періоду суттєво змінилася історіографічна ситуація. Голодомор 1932-1933 рр. завдав удару по авторитету соціалістично-народницької школи. Зріс вплив ідеології інтегрального націоналізму, в якій посились тоталітарні тенденції. Після війни з'явились перші праці з історії інтегрального націоналізму. Симптоматично, що в цей час навіть В.Винниченко підтримав націоналістичну концепцію перманентної боротьби. Значним досягненням державницької школи на початку 2-гу періоду стали праці О. Шульгина та В. Кучабського, де відображалися засади та умови діяльності повстанських установ УНР. На новий рівень підняв дослідження петлюрівського повстанства І. Мазепа, який вважав його останнім етапом Української революції, але обмежував 1921 р. Відповідний відділ він назвав “Кінець збройних змагань УНР”, що відображало загальну тенденцію ототожнення петлюрівського повстанства з останнім періодом збройної боротьби УНР. Тому дослідження повстанської дії УНР активно велося саме в контексті воєнно-історичної тематики.

Центри воєнно-історичної науки за кордоном виникли в районах перебування великої кількості українських старшин (містах Каліш, Варшава і Львів). Першими осередками стали “Воєнно-наукове видавництво” та “Українське воєнно-історичне товариство” (УВІТ), що видавало журнал “За Державність”. У його 3 числі О. Шпілінський та В.Яновський проаналізували події Листопадового Рейду. Створене старшинами УГА товариство “Червона Калина” опублікувало статті Ю. Отмарштайна, О. Добротворського, О. Доценка, М. Середи. На Буковині в журналі “Самостійна думка” з'явилися статті Р. Сушка та Г. Рогозного, частина яких потім вийшла окремими книжками. На публікації Сушка М. Чеботарів відповів брошурою.

Після ліквідації таборів інтернованих у Польщі, частина українських військових перебралася до Чехословаччини і Франції, де написані статті Г. Голинського, В. Дорошенка, В.Проходи та монографія О. Удовиченка “Україна в війні за державність”.

Не зважаючи на досить велику кількість матеріалу, опублікованого в міжвоєнний період, узагальнюючої праці так і не з'явилося. Тому проблема не знайшла належного відображення ні в загальних працях по історії Української Армії, ні в тогочасних енциклопедіях. Під час 2-ї світової війни закордонні дослідники втратили більшість першоджерел і їх брак загальмував подальше дослідження. Надалі розвиток йшов по шляху переосмислення концептуальних схем, публікації нових мемуарів, передруку рідкісних видань, аналізу та систематизації вже опублікованого матеріалу.

Характерною рисою 3-го періоду стала деідеологізація історії. Петлюрівське повстанство згадувалося у контексті історії Української революції в праці О. Терлецького, колективному дослідженні “Ідеї і люди визвольних змагань. 1917-1923”, монографії Н.Полонської-Василенко. Проте, відомості в них дуже скупі. Дослідженням українського повстанства активно займалися історики ОУН. Головний недолік їх праць - нехтування петлюрівським повстанством і особлива увага до УВО.

Частина авторів розглядала петлюрівське повстанство в контексті нових тем (В. Гришко, В. Наддніпрянець). Нову тематику - дослідження історії російського окупаційного режиму в Україні - започаткував Д.Соловей і успішно розвивали П. Курінний, Ф. Пігідо та М. Стахів. Окреме місце належало монографії М. Френкіна, який дав глибокий аналіз передумов повстанського руху.

Значний внесок в дослідження проблеми зробили українські ветерани. За океаном з'явились розвідка про Листопадовий Рейд, праця К. Гірняка та О. Чуйка, монографія Т. Пасічника, у Мюнхені - монографії Ю. Степового та Л. Шанковського. Емігрантська, переважно ветерансько-комбатантська преса, опублікувала багато статей про повстанців 1920-х років (Л. Полтава, А. Валійський, О. Вишнівський, І. Котович); повстанських отаманів (М. Капустянський, І. Козьма, Г. Маслівець, М. Чеботарів); Листопадовий Рейд (П. Закусило, О. Вишнівський, І. Цапко, М. Битинський та ін.).

Здобутки закордонної історіографії знайшли своє відображення в “Енциклопедії українознавства”. Проте недостатній рівень дослідження теми наочно демонструють узагальнюючі праці з історії України ХХ ст. І. Нагаєвського та Т. Гунчака.

Радянська історіографія освітлювала петлюрівське повстанство тенденційно. Періоди його досліджень в основних моментах співпадають з етапами розвитку радянської історичної науки: 1) 1921-1929 рр.; 2) 1930-ті - 1954 рр.; 3) 1954 - 80-ті рр..

1920-ті роки були “золотою добою” українських істориків. В УРСР працювали школи М. Грушевського, Д. Багалія, М. Василенка. Історією України займалася переважно марксистська школа М. Яворського, яка перетворювала історію на знаряддя ідеологічної боротьби. Її розуміння повстанства майже не відрізнялося від позиції керівництва КП(б)У, яка сформувалась ще під час громадянської війни і не змінювалася до кінця 1980-х років. Головним завданням істориків була дискредитація повстанства. Щоб уникнути шляхетного аспекту терміну “повстанство”, вони користувалися ідеологічним тавром “бандитизм” і закономірно стали спадкоємцями тієї історіографічної традиції, представники якої прояви української визвольної боротьби: козаччину, Хмельниччину та гайдамаччину, називали бандитизмом. Боротьба за національну і державну самостійність характеризувалася як “націоналістична” та “куркульська контрреволюція”.

Авторами перших радянських публікацій стали Х. Раковський, Р. Ейдеман, М. Какурін та інші. Своєрідною “знаковою” працею повинна була стати книжка Ю.Тютюнника “З поляками проти Вкраїни” (Харків, 1924), яка, на нашу думку, є відвертим фальсифікатом. Проте, вважаємо, що публікації того періоду не відображають його інтелектуальної атмосфери, в якій домінували учасники національно-визвольних змагань. Крім національно зорієнтованих боротьбистів та українських комуністів, специфічну групу складали колишні повстанські отамани, як офіційно амністовані, так і ті, що таємно легалізувалися. Їх спогади і настрої впливали на творчість багатьох митців: О. Довженка, Ю. Яновського П. Тичини, представників т. зв. “розстріляного відродження”.

Хворобливо реагуючи на ці тенденції, історики-марксисти в середині 1920-х рр. почали ідеологічний наступ на петлюрівщину. З'явилися праці М. Кольцова, Б. Козельського, М. Філіппова, Р. Ейдемана та М. Какуріна, де факти свідомо перекручувались.

“Великий перелом” в історичних дослідженнях відбувся в 1929 р. Цілий комплекс причин: репресії, руйнування історичних установ, домінування історичних схем “Короткого курсу історії ВКП(б)” тощо, привів до замовчування тематики протягом 1930-1940-х років. Лише на початку 1940-х років з'явилися статті І. Премислера та А. Слюсарського.

3-й період “відкрила” праця А. Лихолата. Відбулися певні зрушення в концептуальних питаннях: зменшувалось значення і масштаб повстанства, закріплювався стереотип про його ліквідацію в кінці 1921 р. Лише окремі вчені, зокрема, І. Тріфонов, ставили питання про включення повстанства 1921-1923 рр. в хронологічні межі громадянської війни. Новим етапом у дослідженні теми стала праця О. Кучера. Про боротьбу проти націоналістичної контрреволюції писали Д. Голінков, Г. Баріхновський, П. Білий, П. Дишлевий, Г. Капустян, Ф. Турченко.

В післявоєнний період з'явилося чимало праць, тематика яких пов'язана з повстанством. Перш за все, це історія установ, які вели боротьбу з бандитизмом. Історію ВУНК досліджували В. Голіченко, П. Бачинський, Л. Маймескулов, А. Рогожин, В. Сташис. Окремі відомості зустрічаються в працях з історії Червоного козацтва. Участь міліції вивчав В. Алтуєв, історію ЧОН - П. Хижняк та В. Кротов. Повстанство Одещини згадується в монографіях З.Іванової та А. Лазарєва, повстанство в контексті польсько-радянських відносин характеризується в працях П. Удовиченка та П. Ольшанського.

З моменту здобуття Україною незалежності почався принципово новий етап. Відтепер антибільшовицький селянський рух характеризується як визвольна боротьба українського народу. Активно досліджується махновське повстанство. Довгий час опрацьовує тему селянського повстанства О. Ганжа. Різні періоди, регіони і аспекти повстанського руху вивчають П. Захарченко, Н. Земзюліна, О. Нестеров, Ю. Котляр, В. Ревегук, В. Семененко. Більшість дослідників прийшла до висновку про особливу роль повстанства в генезі Української революції. Вивченням визвольних змагань 1920-х років займається історичний клуб “Холодний Яр”. Його президент Р.Коваль опублікував чимало статей і дві монографії.

Характерна риса - розгляд повстанства як аспекту діяльності лідерів визвольного руху, особливо С. Петлюри. В цьому напрямку працюють І. Срібняк та С. Литвин. Ю. Тютюннику присвячено багато статей, брошура Г. Бурнашова, отаману Мордалевичу - монографія В. Попика та Г. Кримчука. Відповідні моменти проблеми вивчають дослідники історії української розвідки і контррозвідки, особливо В. Сідак.

Як і раніше, тема уенерівського повстанства розглядається в контексті таких суміжних тем як історія зовнішньої політики (Г. Цветков, І. Шевченко, О. Балюн, М. Держалюк, Т. Шинкаренко), Ризького договору (І. Завада, Т. Галицька-Дідух), польсько-українських та румунсько-українських відносин (Т. Єременко), військового співробітництва (Б. Гудь, В. Голубко), інтернованих (Р. Росляк, М. Павленко) та української еміграції (В. Трощинський).

Не згас інтерес до уенерівського повстанства і за кордоном. В. Верига синтезував матеріали про Листопадовий Рейд, але його праця має переважно компілятивний характер. Стимулює до роздумів над концепцією повстанства праця італійського вченого А. Граціозі. Особлива категорія іноземних публікацій - праці російських істориків про “український сепаратизм”.

Але, не зважаючи на певні зрушення, тема петлюрівського повстанства 1921-1923 рр. досліджена недостатньо, що в певній мірі відображають підручники, енциклопедії та словники, де вона розкривається надто схематично.

У другому підрозділі характеризуються методи дослідження та джерельна база, у складі якої виокремлено комплекси джерел: 1) документи установ ДЦ УНР; 2) документи радянських установ; 3) спогади очевидців, повстанців та тих, хто вів боротьбу з повстанцями; 4) газетні публікації.

Ядром джерельної бази стали архівні матеріали, які можна розділити на: 1) документи Уряду УНР захоплені Радянською Армією; 2) документи повстанських організацій, захоплені більшовиками; 3) матеріали радянських установ, які вели боротьбу з повстанцями. Архівні фонди УНР, захоплені під час 2-ї Світової війни, зараз зберігаються в ЦДАВО України. Дослідників повстанства зацікавлять документи Військового Міністерства (ф.1078), Міністерства Закордонних Справ (ф.3696), Канцелярії Директорії (ф.1429). Особливу групу складають документи, захоплені у повстанців (ф.4, оп.1, спр.568-569), свідчення полонених петлюрівців (спр.947), архів ППШтабу (ф.2297), накази отамана Хмари (ф.3204, оп.1, спр.79). Містить багато відомостей протокол допиту А. Гулий-Гуленка (ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.1040).

Радянські документи краще класифікувати за окремими органами боротьби з бандитизмом. Серед них центральне місце займала Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР (Постійна нарада), що об'єднувала діяльність відповідних установ. Серед її документів найбільш цінну інформацію містять бюлетені секретно-інформаційного бюро, що зберігаються в ЦДАГО України (ф.1, оп.20, спр.615-616) та в ЦДАВО України (ф.1, оп.2(д), спр.6, 10; ф.2, оп.2, спр.295; ф.3204, оп.2, спр.11). У відділі накопичувались матеріали інших установ: штабу військ України та Криму (ф. 2, оп. 2, спр. 281); ВУНК (там же, спр.285).

Відомості бюлетенів доповнюються протоколами та матеріалами Постійної наради (ЦДАГО України, ф.1 оп.20, спр.614, 1251; ЦДАВО України, ф.1, оп.2, спр.40, ф. 3204, оп.1, спр.8а, 9, 18, 81-82, оп.2, спр.4б, 8-9) та губернських нарад (ЦДАВОВ України, ф.3204, оп.1, спр.21-54, оп.2, спр.4). Великий масив - документи ВУНК та ДПУ (там само, ф.3361; ф.3204, оп.1, спр.11-12, 17; ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.641-642, 644, 1304-1305, ф.5, оп.1, спр.372). Цікавий матеріал про повстанців зустрічається в документах осередків КП(б)У (ЦДАГОУ ф.1 оп.20, спр.443, 452, 494, 527, 540, 993, 998) та в доповідях про українську еміграцію (там само, спр.1035, 1662, 1735).

Для створення даного дослідження широко залучалися опубліковані джерела, зокрема, звіти ВУНК та ДПУ. Слід зауважити, що до 1996 р. не з'явилося жодної збірки документів, присвяченої петлюрівському повстанству. Окремі документи можна зустріти у збірниках, тема яких перегукується з повстанством. Процес інтенсивного дослідження та публікації джерел почався після проголошення незалежності України.

Цінним джерелом є спогади, велика кількість яких опублікована в українських емігрантських журналах. Окремими книжками вийшли мемуари Ю. Горліс-Горського, А. Крезуба, Я. Гальчевського. Д. Герчанівського, М. Старовійта, Лютого-Лютенка, Ю. Степового, М. Дорошенка. Чималу спадщину залишив Ю. Тютюнник. Проте перед дослідниками стоїть проблема з'ясування автентичності тих його творів, які з'явилися після 1923 р.

Преса 1920-х років є найконтраверсійнішим джерелом. Багатий фактичний матеріал, який зустрічається на її сторінках, потребує ретельної перевірки. Тому в нашому дослідженні преса використовувалась як допоміжне джерело.

Теоретико-методологічною базою дослідження стали загальнонаукові принципи історизму та об'єктивності. Одночасно використовувався принцип поліперспективності, запропонований до використання В.Потульницьким, цей принцип дозволяє дослідити різні точки зору (перспективи) бачення історичної реальності.

Для реалізації завдань дисертації автор застосовував загальнонаукові методи: індукцію, дедукцію, динамічний, статичний, описування. Серед спеціально-історичних методів широко застосовувалися проблемно-хронологічний, генетичний, періодизації, історико-порівняльний та історико-типологічний. У дослідженні використовувалася методологія біографістики, що дозволила розглядати історичні явища крізь призму життя її учасників. При опрацюванні джерел використовувалися прийоми історичної евристики та герменевтики. Методологічні засади мікроісторії використовувалися при вивченні локальних особливостей повстанства. Для з'ясування характеру повстанського руху 1921-1923 рр. використовувалися методологічні ідеї народницької та державницької шкіл в українській історичній науці. Процеси націєтворення розглядалися в контексті теорій національної модернізації.

У другому розділі “Створення та діяльність центральних повстанських установ УНР” аналізуються передумови, рушійні сили, характер повстанського руху 1921-1923 рр. та повстанська діяльність ДЦ УНР. Розділ складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі підсумовуються висновки попередніх авторів про передумови, рушійні сили та характер петлюрівського повстанства. Серед основних передумов названі розчарування селян в соціально-економічній політиці більшовиків, розуміння їх дій як окупації та пограбування України. Окремо наголошується на таких специфічних передумовах як усвідомлення селянами експлуататорської сутності “комуни”; злочинний характер більшовицької влади, що проявлявся у персональному складі та діях радянських органів; заздрість до добробуту українського селянства - “куркулів”, що була своєрідною формою великоросійського шовінізму.

Під впливом вказаних причин селяни України почали боротьбу проти більшовиків, за повернення Уряду УНР. Водночас, керманичі УНР почали розуміти, що перемогти більшовиків можна лише поєднавши дії армії та повстанців. Тому у петлюрівському повстанстві 1921-1923 рр. злилося два чинники: стихійний селянський спротив більшовикам та організаційна діяльність повстанських установ ДЦ УНР.

Рушійною силою повстанської боротьби було українське селянство, а сільська інтелігенція відіграла роль національного провідника. Вона була соціальною базою т. зв. “отаманщини”, стереотипне розуміння якої не відповідає багатогранності історичної дійсності. В 1921-1923 рр. вона почала перетворюватись на своєрідний “орден” петлюрівців, під впливом якого сформувалася нова генерація борців за визволення України. “Розчинившись” у масах після припинення повстанського руху, отаманщина стала ферментом націєтворення.

У другому підрозділі розглядається весь спектр політичних організацій, які прагнули очолити повстанський рух, аналізується повстанська діяльність ДЦ УНР та відповідних його установ, перш за все, ППШтабу. В УСРР у 1921 р. на керівництво повстанським рухом могли претендувати партії українських соціал-демократів, есерів та анархістська конфедерація “Набат”, але всі вони були на цей час зруйновані. З-за кордону на повстанство намагалися вплинути польська розвідка, врангелівці та савінковці, але вони не мали для цього достатнього впливу. Найбільшою популярністю серед селян України користувалися українські державницькі організації. На чолі повстанської дії намагалися стати гетьманці, В. Вишиваний, колишні члени Директорії А. Макаренко, О. Андрієвський, Ф. Швець, “Всеукраїнська Національна Рада” та УВО. Проте, найбільших успіхів в цій справі досяг ДЦ УНР, тому весь український національний рух більшовики називали “петлюрівським”.

Сприймаючи перебування в Польщі як період підготовки до нової боротьби, С.Петлюра вжив заходів по збереженню Армії та Уряду УНР і намагався зацікавити українськими справами світові чинники. Він шукав підтримку в Англії, Німеччині та, особливо, Франції. Навколо ДЦ УНР почав формуватися фронт антибільшовицької боротьби, до якого входили емігрантські організації Кубані, Дону, Білорусії та Політичний Комітет Б. Савінкова. Однак, становище ДЦ УНР ставало все більш хистким через ускладнення українсько-польських відносин. На них впливала боротьба політичних сил Польщі: Пілсудського і його прибічників, котрі прагнули до нової війни з більшовиками, та групи Дмовського, задоволеної здобутками Ризького договору.

Зовнішня допомога залежала від підтримки населенням Наддніпрянщини. Тому повстанська справа, що підносила авторитет УНР та підривала сили більшовиків, набувала особливої ваги. Для підготовки повстання створено ППШтаб, на чолі якого став ген.-хор. Ю.Тютюнник. Головним завданням ППШтабу стало створення повстанських організацій в УСРР та підготовка Армії УНР до походу в Україну. Виступ та загальне повстання планували почати в другій половині травня 1921 р., але в останній момент С.Петлюра і поляки передумали.

В червні ППШтаб реорганізовано, активну участь у цьому взяли члени керівництва УВО. Увійшовши в структуру повстанських організацій УНР, осередки УВО зберегли певну організаційну самостійність. На стан повстанської справи негативно впливало особисте протистояння С. Петлюри та Ю. Тютюнника, в якому опозиційні кола УНР бачили замісника або, навіть, суперника Головного Отамана. Зважаючи на це, С. Петлюра за допомогою М. Чеботаріва намагався особисто керувати повстанською справою. В результаті в структурі повстанського центру ДЦ УНР сформувалося три “сегменти”, пов'язаних з певними політичними лідерами: С.Петлюрою, який тримався за союз з поляками, Ю.Тютюнником, який, не довіряючи полякам, прагнув обіпертися на власні сили, та Є.Коновальцем, котрий вів боротьбу як проти поляків, так і проти більшовиків.

Головним недоліком діяльності ППШтабу був брак конспірації. Серед його співробітників були зрадники, потрапляли до ППШтабу і більшовицькі сексоти. Тому, співпраця з ним привела до розкриття та ліквідації багатьох повстанських організацій. Тільки в кінці літа, коли повстанські сили в УСРР були вже напівзруйновані, почалася підготовка до виступу Армії УНР. На початку вересня відбулося загострення польсько-радянських відносин. Проте, після врегулювання конфлікту, початок рейду перенесено на жовтень.

У третьому підрозділі розкриваються головні моменти плану повстання, згідно з яким Армія УНР була кадровим ядром повстанських сил. Головне її завдання - перетворити партизанську стихію на регулярні частини. Сигналом до початку повстання повинен був стати виступ армії з території Польщі і Румунії. До цього часу повстанці накопичували сили та руйнували більшовицький тил. Вся Україна була розділена на 5 груп та 22 райони Армії УНР, які підпорядковувались ППШтабові. Головний недолік плану - орієнтація на зовнішню, французьку і польську, допомогу.

У третьому розділі “Структура повстанських сил Правобережжя у 1921 році, хід підготовки до загального повстання та Листопадовий Рейд” детально охарактеризовано всі ланки структури повстанських сил Правобережжя. Проаналізовано хід підготовки до загального повстання, події та причини поразки Листопадового Рейду. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі “Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет та Козача Рада Правобережної України” узагальнюються та уточнюються відомості про створення, діяльність і ліквідацію цих організацій. Дві версії заснування ВЦПК, що існують в радянській та закордонній літературі, пояснюються існуванням двох всеукраїнських повстанських органів. Другим “Цупкомом” був повстанський центр наддніпрянських осередків УВО, що визнавав зверхність ВЦПК і був його складовою частиною. На користь такого припущення наведено кілька доказів, зокрема, аналіз відомостей про таке відгалуження ВЦПК як “Українська Військова Організація”. Аналіз діяльності ВЦПК показує, що він виконав головне завдання - об'єднати й очолити повстанські сили України. Але ліквідація у липні 1921 р. звела нанівець його працю.

У більшості праць стверджується, що після ліквідації ВЦПК його роль перейняла на себе “Козача Рада”, відносно якої існують суперечливі відомості майже з усіх пунктів: назві, часу заснування, сфері впливу і політичній орієнтації. Всі автори вказують на її петлюрівську орієнтацію, але проти неї свідчить, перш за все, назва, більш властива правим організаціям. На нашу думку, “Козача Рада” мала гетьманську або прогетьманську орієнтацію. Викладається кілька узагальнених версій її створення та діяльності.

У другому підрозділі характеризуються організації Першої Повстанської Групи та п'яти її районів (від 1-го по 5-й). Територія Групи обмежувалася на півдні Чорним морем, на півночі лінією від м. Черкас через Шполу-Новоархангельск до Ямполя, на сході р.Дніпро. Очолював Групу ген.-хор. А.Гулий-Гуленко. Начальником 1-го району був полк. Пшонник, а центральною організацією - Одеський повстанком, що мав осередки на залізниці та великих заводах. Його розкрито і ліквідовано на початку липня. У 2-му районі значних повстанських організацій не було. Кадровою базою 3-го району стали залишки Степової дивізії у Криворізькому повіті. Найбільше клопоту більшовикам завдавав загін отамана Іванова. Після ліквідації Криворізького та Нікопольського повстанкомів, повстанський рух у районі уповільнився. На терені району 4-го району діяло два повстанських центри: Холодноярський та Єлісаветградський. Єлісаветград під час повстання мав стати центром всієї Південної групи, місцеві повстанкоми очолювали Новицький, Березняк та отаман Орел (Нестеренко). Більшовикам вдалося ввести до складу Єлісаветградського повстанкому секретного агента, який, навіть, побував у ППШтабі. У Холодному Яру виникла своєрідна козацька “республіка”, яка мала вплив на все Правобережжя. Відомими холодноярськими отаманами були Петренко, Хмара, Завгородній, Назар Стодоля та ін. В липні під тиском переважаючих сил частина холодноярців здалася, але згодом повернулася до боротьби. Начальником 5-го району був С.Заболотний, під керівництвом якого об'єднувалося близько 5 тис. активних і пасивних повстанців. Серед його помічників були командири Червоної Армії, зокрема Л.Крючковський (Крюк). Головні сили концентрувалося в Наддністрянській Повстанській Бригаді. Відомими отаманами були Киршул, Солтис, Кошовий, Боровський та ін. Більшовикам вдалося ліквідувати частину організацій району.

У третьому підрозділі охарактеризовані організації Другої Повстанської Групи та її районів (від 6-го по 10-й). Група займала територію, окреслену лініями: рр. Прип'ять і Дніпро, залізниця Черкаси - Вапнярка до Ямполя, р. Дністер. Командуючі змінювалися: першого - полк. С.Карого - змінив А.Мордалевич, наступником якого став Орлик, а на початку Листопадового Рейду командуючим призначено Л.Ступницького. 6-й район очолював Я.Шепель, повстанкоми діяли у Вінниці, Проскурові, Кам'янець-Подільську, Жмеринці, Могилеві та Ямполі. У районі активно діяли загони отаманів Орла, Соломінського, Соколовського, Артема Онищука та ін. Багато повстанців здалося по амністії. Основні сили 7-гу району були об'єднані в 144-й Повстанській Надбужанській дивізії, під командою Хмари. В склад дивізії напевне входив 145-й Гайсинський повстанський полк отамана Підкови. Повстанкоми діяли в Гайсині, Умані, Липовецькому повіті. Начальником 8-го району був М.Якубович, а кадровою базою - козаки Дніпровської дивізії. Повстанкоми діяли в Сквирі, Таращі, Звенигородці, Черкасах та Каневі. Тут оперували загони Цвітковського, Трейка, Гаєвого, Гризла та ін. Повстанські організації 9-го району, начальником якого був отаман Голуб, діяли в м. Острог, Козятині, Бердичеві, Шепетівці та Житомирі. 10-й район очолював Косар (Драник). Не зважаючи на перехід в травні 1921 р. Мордалевича на бік більшовиків, Київщина залишалася одним з найповажніших центрів повстанства всієї України.

У підрозділі “Листопадовий Рейд” розповідається про події рейду, який повинен був стати сигналом до загального повстання, аналізуються причини його поразки. 23 жовтня 1921 р. створено Українську Повстанську Армію (УПА). Вона складалася з трьох груп: Бессарабської, Подільської і Волинської. Матеріальне забезпечення рейду було незадовільним. Стало традицією звинувачувати у цьому поляків, але є версія, згідно з якою, тягар вини несе хтось з оточення С. Петлюри, або, навіть, він особисто, бо успіх Тютюнника означав його політичну поразку. Доля груп складалася по-різному. Своєчасний виступ Бессарабської групи зірвано. Найбільш успішними були дії Подільської групи. Волинська група, зазнала нищівною поразки. Під час рейду у деяких районах активізувався повстанський рух, але більшість організацій не знала про виступ УПА.

У четвертому розділі “Повстанський рух в Правобережній частині УСРР у 1922-1923 роках” висвітлюється діяльність повстанських установ УНР Правобережжя у 1922-1923 рр. Розділ складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі аналізується вплив стану української еміграції на діяльність центральних повстанських установ УНР, які планували новий виступ навесні 1922 р., проте реалізувати ці плани не змогли. На заваді стали розкол еміграції, деморалізація війська, погіршення відносин з урядами Польщі, Румунії та Франції. Значних ударів зазнав кадровий склад ППШтабу, який практично припинив свою діяльність. Окремі його структури намагалися використати поляки. В керівництві повстанством зросла роль М.Чеботаріва. Ю.Тютюнник, очевидно під впливом членів УВО, розірвав з С.Петлюрою і намагався створити дві повстанські організації, одну в Галичині, іншу - в УСРР. Переорієнтація на Галичину супроводжувалася занепадом діяльності на терені УСРР. Тому Ю.Тютюнник так легко повірив у відомості про Всеукраїнську Військову Раду, створену чекістами для його ліквідації. Весною 1923 р. відбулася активізація повстанської діяльності, але до поважної акції так і не дійшло. Після удару по повстанським організаціям в кінці березня 1923 р. та ліквідації таборів інтернованих повстанська діяльність ДЦ УНР припинилася.

У другому підрозділі висвітлюється останній етап уенерівського повстанства. Його характерними рисами були відсутність центрального керівництва з-за кордону та ліквідація останнього всеукраїнського центру - Козачої Ради, а натомість створення регіональних повстанських центрів.

У другій половині квітня почалося нове піднесення руху. Найбільшого розвою повстанство набуло на Поділлі, де Орел-Гальчевський створив Подільську повстанську групу, за що С.Петлюра призначив його командуючим повстанцями Правобережжя. В кінці серпня у Орла в активних загонах було 500-600 шабель, а пасивна організація мала до 5 тис. чоловік. Але, зважаючи на ліквідацію повстанства в інших районах, Орел змушений був розпустити групу і піти в Польщу.

Повстанським центром Волині у 1922 р. стала ПВА, яку очолили А.Петрик та Л.Костюшко. Чекісти ліквідували її у жовтні 1922 р. Продовжували активно діяти повстанці Київщини. До липня 1922 р. діяв Струк. В Холодному Яру продовжували оперувати загони Завгороднього, Хмари, Залізняка, Грізного та інших. У вересні більшість холодноярських отаманів арештована під час організованого чекістами “повстанського” з'їзду у Звенигородці.

Весна 1923 р. принесла новий спалах повстанського руху. Більшовики нанесли упереджуючий удар, ліквідувавши Окружний Повстанський Загінний Комітет Київської губернії, Гайсинську, Брацлавську, Катеринославську підпільні організації. Значний зріст відбувся на початку літа, особливо у Київській і Волинській губерніях. На кінець 1923 р. повстанський рух почав згасати, а подальша боротьба набирала нових форм.

2. ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У петлюрівському повстанстві 1921-1923 рр. поєдналося два чинники: стихійна боротьба селян проти влади більшовиків та організаційна діяльність повстанських установ ДЦ УНР. Селяни розчарувалися в соціально-економічній політиці більшовиків і почали боротьбу за повернення Уряду УНР. Водночас, керівництво ДЦ УНР зробило підготовку до повстання головним елементом своєї політики.

Рушійною силою повстанства було українське селянство, а сільська інтелігенція відіграла роль національного провідника. Боротьба мала національно-визвольний характер і була спрямована проти встановлення тоталітаризму комуністичного типу.

Очолити селянський повстанський рух прагнуло багато політичних організацій різної спрямованості, але найбільшим впливом на Правобережжі УСРР користувалися повстанські установи УНР, серед яких чільне місце займав ППШтаб.

У повстанському центрі УНР виникло три групи: 1) С. Петлюри - М.Чеботаріва; 2) Ю.Тютюнника; 3) Є. Коновальця - Ю. Отмарштайна, які по-різному розуміли перспективи подальшої визвольної боротьби.

Діяльність ППШтабу мала позитивні та негативні наслідки. Проведено централізацію та реорганізацію повстанських сил, але брак конспірації та політичні амбіції Ю.Тютюнника надзвичайно шкодили справі.

На початок червня 1921 р. повстанські сили Правобережжя провели велику організаційну працю і були готові до повстання, зволікання з початком якого привело до ліквідації багатьох повстанських організацій.

Листопадовий Рейд почався в самий несприятливий момент і був практично приречений на поразку, яка мала катастрофічні наслідки для подальшого повстанського руху.

Внутрішня боротьба, що посилилася в середовищі української еміграції у 1922-1923 рр., сприяла руйнуванню повстанських установ УНР. Тому новий рейд Армії УНР здійснити не вдалося.

В 1922 р. повстанський рух досяг значного рівня, про що свідчить виникнення Подільської повстанської групи, ПВА, але без зовнішньої допомоги він вже не мав ніякої перспективи. З кінця 1922 р. повстанство вже мало єдиний сенс - збереження геройської традиції збройної боротьби за свої права.

Запекла боротьба повстанців все більше переконувала більшовиків в необхідності лібералізації політики, що і було здійснено як в соціально-політичному, так і в національно-державному аспектах.

У повстанстві остаточно викристалізовувалася національна свідомість українців, а повстанці стали чинником генези модерної української нації.

селянський повстання партизанський правобережжя

ПУБЛІКАЦІЇ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

а) публікації в провідних фахових виданнях

1. Стегній П. До питання про діяльність 9-го повстанського району в 1921 році // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. Випуск 9. - К.: ІП і ЕНД, Полтава: АСМІ, 1999. - С. 106-109.

2. Стегній П. До питання про створення, діяльність та ліквідацію Всеукраїнського повстанського комітету (1921 р.) // Грані. - 2000. - № 2 (10). - С. 39-43.

3. Стегній П. Стан української еміграції та закордонні центри керівництва повстанством у 1922-1923 рр. // Грані. - 2000. - № 4 (12). - С. 58-61.

б) тези виступів на конференціях і інші публікації

4. Стегній П. 2-й Зимовий Похід Української Повстанської Армії 1921 р. у зарубіжній українській історіографії // Доповіді і повідомлення на всеукраїнській науковій конференції “80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне”. Сімферополь, 14-16 листопада 1997 р. / Додаток до Вісника Університету внутрішніх справ. № 2. - Сімферополь, 1997. - С.67-70.

5. Стегній П. Деякі питання створення Партизансько-Повстанського Штабу під керівництвом Ю.Тютюнника // Доповіді і повідомлення на всеукраїнській науковій конференції “350-річчя відродження української державності: минуле і сучасне”. Сімферополь, 2 жовтня 1998 р. / Додаток до Вісника Університету внутрішніх справ. № 3-4. - Сімферополь, 1998. - С.84-87.

Размещено на Allbest.ru