Аграрна політика української держави П. Скоропадського

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Аграрна політика української держави П. Скоропадського»

07.00.01 - Історія України

Терела Галина Василівна

Запоріжжя - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Полтавського державного педагогічного університету.

Науковий керівник - доктор історичних наук

Нестуля Олексій Олексійович,

професор кафедри філософії та політології

Полтавського кооперативного інституту

Офіційні опоненти Панченко П.П., д.і.н., професор, Інститут історії України Національної Академії наук України

Волошко О.О.,к.і.н., доцент, Запорізький юридичний інститут

Провідна установа Киівський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України

Захист відбудеться 21.12.2000 р. о 14 годині на засіданні

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці

Автореферат розісланий 20.11.2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Розбудова незалежної Української держави в число першочергових завдань поставила реформування аграрного сектору економіки. Це вимагає наукового обґрунтування соціальних наслідків запровадження нового типу виробничих відносин на селі, державного регулювання розвитку ринкової інфраструктури, врахування історичних традицій та менталітету українського народу. Важливим є вироблення гнучкого правового механізму взаємовідносин держави і селянства, сприяння кооперуванню усіх сфер сільськогосподарської діяльності, розвиток системи державних дотацій.

Пошук шляхів виходу з соціально-економічної кризи неминуче ставить питання про оцінку історичного досвіду аграрних перетворень, відслідкування ефективних методів господарювання. Йдеться саме про власний досвід молодої держави, оскільки непродумане копіювання зарубіжного, нехай і кращого досвіду, без врахування традицій та менталітету українського селянства, може не принести очікуваних результатів.

У зв'язку з цим непересічне значення має аналіз спроб провести земельну реформу урядом Української Держави П.Скоропадського: його прагнення створити стан міцних селян-господарів, налагодити систему державного регулювання розподілу земельної власності, сприяти землевпорядкуванню. Повчальними є не лише здобутки, але й фатальні прорахунки практики здійснення аграрної реформи за доби Гетьманату, адже саме невирішення земельного питання у 1918 р. стало однією з основних причин падіння Української Держави.

У першій чверті ХХ ст. домінуючу роль аграрного питання обумовлювали феодальні пережитки на селі та перенаселення. Спроби еволюційного (Столипінська реформа) вирішення проблеми безземелля селян входили у протиріччя з інертністю земельних стосунків, опором частини поміщицтва і не увінчалися успіхом.

Розробка та проведення земельної реформи стали першочерговим завданням для усіх національних урядів, які виникали на терені українських губерній колишньої Російської імперії, склавши основний зміст їх аграрної політики.

Уряд П.Скоропадського отримав у спадщину суперечливе в своїх настроях українське село. Анархія, розповсюджена в ньому, не змогла нівелювати прибічників та противників соціалізації землі, здійсненої Центральною Радою. Біднішу частину села задовольняла ситуація, яка склалася навесні 1918 р. Заможніші стани, що теж виграли від ліквідації латифундій, остерігалися соціального максималізму есерівської політики. Поміщики та експропрійовані верхи українського села бажали лише відновлення дореволюційних порядків. Саме вони підтримали організований колишніми союзниками УНР переворот і саме на них намагався опиратися новостворений уряд П.Скоропадського.

Відтак, аграрне питання з усією гостротою постало перед Кабінетом Міністрів Української Держави. Від його вирішення залежала не лише доля селянства, але й стабільність у країні.

Наголосимо, що уряд Української Держави проводив аграрну політику в екстремальних умовах воєнного часу. Прагнення Ради Міністрів Української Держави за таких обставин узгодити суспільно-політичну думку з основних питань аграрної політики набрало форми скликання урядових комісій. Однак їх діяльність на практиці здебільшого уповільнювала вирішення нагальних проблем. Крім того, втілення державної політики на місцях набирало форм, які здебільшого не відповідали планам уряду. Великою мірою від того, наскільки продуманою була система урядових заходів у регулюванні аграрних проблем, залежали безпосередні відносини властей з селянством.

Виходячи із наведених міркувань, актуальність дисертаційного дослідження визначається, по-перше, необхідністю переосмислення досвіду минулого у зв'язку з сучасними проблемами здійснення реформування аграрного сектору економіки.

По-друге, при наявності досить значної кількості загальних та спеціальних робіт з історії Гетьманату відсутні праці, які б детально аналізували усі аспекти аграрної політики уряду П. Скоропадського. Тому виникає необхідність комплексного дослідження на основі нового джерельного матеріалу земельної та продовольчої політики у 1918 р.

Наукова актуальність проблеми обумовлюється і тим фактом, що в літературі ствердився ряд поверхових та догматичних схем у висвітленні ситуації на селі за часів Гетьманату та, особливо, у оцінці земельного законодавства уряду П.Скоропадського. Тому об'єктивний аналіз цих проблем дозволить відновити історичну правду та історичну справедливість стосовно багатьох діячів доби Гетьманату.

Нарешті, на наше глибоке переконання, стосунки держави і селянства визначили характер та динаміку не лише суспільно-політичних, а й економічних процесів в Українській Державі і, по великому рахунку, її долю. Отже, неможливо дати об'єктивну оцінку доби Гетьманату без об'єктивного вивчення і узагальнення аграрної політики того часу.

Мета і основні завдання дослідження. Враховуючи актуальність, наукове, політичне та практичне значення проблеми, недостатнє її вивчення в історичній літературі та можливість опрацювання недоступних донедавна архівних матеріалів, дисертант ставить за мету проаналізувати головні складові аграрної політики уряду П.Скоропадського та її наслідки.

У суспільствознавстві та історичній науці під аграрною політикою держави розуміють сукупність організаційних заходів уряду в землекористуванні та реформуванні відносин власності на селі, якщо таке відбувалося, та регулювання продовольчого ринку по тих видах продуктів, які виробляються у сільському господарстві на території даної держави. Підкреслимо, що аграрна політика розглядається нами, як невід'ємна частина внутрішньої. Її основними напрямками виступають проведення земельної реформи, регулювання розподілу продовольчих продуктів, вирішення поточних сільськогосподарських справ: землевпорядкування, підвищення агротехнічного рівня обробітку землі, підготовка кадрів землемірів та агрономів тощо.

У зв'язку з цим, для досягнення поставленої мети у дисертаційному дослідженні вирішуються такі науково-дослідницькі завдання:

- прослідкувати організаційні заходи уряду в землекористуванні;

- показати роботу аграрних комісій з вироблення основного земельного закону;

- дослідити наявність чи відсутність реформ у відносинах власності;

- з'ясувати характер аграрних перетворень на селі;

- проаналізувати законодавство у галузі регулювання продовольчого ринку; аграрний політика скоропадський реформа

- виявити ступінь залежності уряду від командування австро-німецьких військ в аграрній політиці.

Об'єктом дослідження виступає процес формування та практика здійснення аграрної політики Української держави. При цьому враховувалось, що уряд проводив її за екстремальних умов воєнного часу, які багато в чому визначили як головні складові аграрної політики (система надзвичайних заходів регулювання продовольчого ринку), так і методи її реалізації (введення хлібної монополії, створення системи органів Державного хлібного бюро (ДХБ) та інституту уповноважених Міністерства продовольства, застосування реквізиції, тощо). Варто наголосити й на тому впливові, який здійснювали на аграрну політику Гетьманату уряди Центральних Держав (Німеччина та Австро-Угорщина) та представники їх військового керівництва в Україні. Сама ж аграрна політика зачіпала інтереси значних соціальних груп: селянства, поміщиків, підприємців, торгівців, міських жителів і т. д.

У зв'язку з цим предметом дослідження стали напрямки та форми діяльності урядових органів у ході реалізації продовольчої та земельної політики, сутність самих перетворень та ставлення до них суспільних станів.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період існування Української держави. За нижню межу взято 29 квітня 1918 р., а за верхню - 14 грудня, коли держава П.Скоропадського перестала існувати.

Територіальні межі дослідження поширюються на 9 губерній. які входили до складу Гетьманської держави: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську та Чернігівську.

Методологічною та теоретичною основою дослідження є положення про діалектичний зв'язок процесів і явищ у суспільстві, необхідність їх адекватного розуміння, керуючись принципами об'єктивності та історизму, які визнаються представниками різних історіософських шкіл і напрямків.

При підготовці роботи використані предметно-хронологічний, структурно-системний та порівняльно-історичний методи комплексного аналізу подій, явищ і процесів. Їх поєднання дозволило найбільш повно реалізувати поставлені в дисертації мету та дослідницькі завдання.

Наукова новизна дослідження й особистий внесок здобувача полягають у тому, що автор з сучасних теоретико-методологічних позицій та з допомогою залучення нових джерел вперше у вітчизняній історіографії здійснила цілісне дослідження аграрної політики Української держави П. Скоропадського. Використання комплексного підходу до оцінки внутрішніх та зовнішніх чинників, які впливали на вирішення аграрного питання, дозволив прослідкувати особливості урядової політики в землекористуванні, реформуванні земельних відносин та регулюванні продовольчого ринку. Практично вперше показано суперечності між урядом та командуванням австро-німецьких військ на продовольчому ринку, розбіжності в ставленні до хлібної монополії між великими землевласниками та торгово-промисловими колами, протиріччя між намаганнями деяких членів уряду провести буржуазно-демократичні перетворення та позицією поміщиків. У суспільно-політичному та економічному контексті автором проаналізовано зміст та особливості низки законів і законопроектів, окреслено коло державних структур, які займалися розробкою основного земельного закону. Введено до наукового обігу невідомі, а також раніше не опубліковані архівні документи.

Повнота аналізу дисертаційного дослідження залежить від обсягу відповідного документального матеріалу, який вдалося відшукати.

Теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що:

- вперше детально, крок за кроком, проаналізовані складові аграрної політики Української Держави П.Скоропадського;

- дисертаційне дослідження дає підстави оцінити політичний та соціально-економічний курс Української Держави, ступінь залежності уряду від австро-німецького військового командування, дає змогу визначити місце Гетьманату в загальному розвитку Української революції 1917-1920 рр.;

- матеріали роботи можуть бути використані при створенні узагальнюючих праць з економічної історії України та історії України в цілому першої чверті ХХ століття, а також при підготовці відповідних лекційних курсів у вищих та середніх навчальних закладах, у краєзнавчій роботі.

Апробація результатів дослідження. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані у статтях збірників наукових праць та тезах конференцій, а також висвітлені на науковій конференції "Україна: державотворчі традиції новітнього часу" (Полтава, 24 червня 1999 р.) та на четвертому міжнародному конгресі україністів ( Одеса, 26-29 серпня 1999 р.).

Робота обговорювалась на засіданні кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету і дістала позитивну оцінку.

Структура дисертації обумовлена її метою і завданнями та відображає логічну послідовність питань, що досліджувались. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаних джерел і літератури. Обсяг дисертації складає 195 с. машинописного тексту, список джерел і літератури - 42 с. (нараховує 661 найменування).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження та її актуальність, визначаються мета, завдання, об'єкт дослідження, його хронологічні та територіальні межі, розкривається наукова новизна та практичне значення розробки проблеми, апробація результатів дисертації.

Перший розділ - "Історіографія, джерела, методологія та методика дослідження" - присвячено розгляду відповідних аспектів дисертаційної роботи.

З певною долею умовності наявні історичні праці, у яких розглядається земельна та продовольча політика Гетьманату, можна поділити на декілька груп.

Першу групу визначає радянська історіографія, за якою гетьман був ставлеником буржуазно-поміщицьких кіл України та політичною маріонеткою німецько-австрійського військового командування, а його аграрна політика спрямовувалась на встановлення дореволюційних відносин на селі. Характерною рисою робіт радянських істориків було майже повне ігнорування української державності часів Гетьманату. Тому ними досліджувалась в основному політика окупаційної адміністрації. Будь-які самостійні кроки уряду або замовчувалися, або грубо фальсифікувалися.

Друга група - представники так званої "уенерівської школи", серед яких такі діячі Центральної Ради та Директорії, як В. Винниченко, П. Христюк, а також їх послідовники, - звинувачують уряд П. Скоропадського не лише у реставрації дореволюційних відносин, а й у "неукраїнстві" російського генерала, який, спираючись на підтримку окупаційної армії, встановив на Україні військовий режим із засиллям німецько-австрійських та поміщицьких каральних експедицій [1].

Третя група - автори консервативного напрямку, серед яких Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, - котрі здебільшого позитивно оцінюють аграрну політику уряду П. Скоропадського [2].

Зрозуміло, що праці зазначених двох останніх напрямків страждають на суб'єктивізм, оскільки написані або безпосередніми учасниками революційної діяльності на Україні, або ж відображають політичну боротьбу в середовищі української еміграції.

Нарешті, четверту групу складають сучасні історики України та діаспори, які з віддалі часу намагаються дати об'єктивну оцінку подіям 1918 р.

У радянській історичній літературі 20-30-х рр. переважали роботи пропагандистського характеру. Певним винятком стала надрукована у 1928 р. - в умовах так званої "українізації" - стаття В. Качинського, у якій аналізуються основні принципи земельного законодавства уряду Української Держави [3].

Наступний етап радянської історіографії складають роботи, написані у 40-50-ті рр. У зв'язку із початком Великої Вітчизняної війни увага істориків була звернена на період перебування на території України німецько-австрійських військ у 1918 р., тому основний акцент у історичних дослідженнях цього періоду ставився на маріонетковому характері уряду П.Скоропадського [4].

Певні зрушення в історичній науці щодо висвітлення історії Української Держави у 1918 р. відбулися у 60-ті рр. - у часи так званої "хрущовської відлиги". Особливої уваги заслуговує праця історика Є.Скляренка "Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини в 1918 р." На відміну від попередників, які ігнорували сам факт існування гетьманського уряду, історик характеризує певні аспекти його діяльності [5].

Протягом 70-80-х рр. спостерігається тенденція до поглиблення системи аргументації пануючих в той час в історичній науці стереотипних ідеологічних та політичних положень в дослідженнях з історії селянського повстанського руху [6]. Крім того, вперше з'являються роботи, зокрема, О. Реєнта та Ф. Турченка, в яких висвітлювались позиції різних суспільно-політичних сил та їх вплив на формування політики українських урядів у 1917-1920 рр. [7]

Таким чином, здобутком радянської історіографії є дослідження ситуації на селі у 1918 р. Але її істотним недоліком, поряд із однозначно негативним трактуванням Гетьманської Держави, було ігнорування самостійних кроків уряду П.Скоропадського, у тому числі й у проведенні аграрної політики.

В цьому плані на краще відрізняється зарубіжна україніка. Саме праці В. Винниченка, П. Христюка, Д. Дорошенка ввели до обігу значну частину документів про аграрну політику Гетьманської Держави, за межі яких впродовж багатьох років майже не виходили як радянські історики, так і науковці діаспори. Перші через ігнорування державності часів Гетьманату, другі - через відсутність доступу до зосереджених у Радянській Україні архівних матеріалів. Окремо слід відзначити працю приват-доцента Кам'янецького Українського державного університету Х. Лебідя-Юрчика "Бюджетове право", видану в 1927 р. [8] Автор детально проаналізував бюджетні видатки Української Держави, спрямовані на розвиток сільського господарства в 1918 р.

Для зарубіжної історіографії тривалий час залишався характерний для 20-х років спектр оцінок аграрної політики Гетьманату від різко негативних до панегіричних, що відзеркалював, окрім усього іншого, ще й політичну боротьбу в середовищі української еміграції. Характерно, що в працях істориків діаспори, опублікованих у 30-60-ті роки, нові документальні масиви з аграрної політики уряду використані не були. Їх автори здебільшого обмежувалися висвітленням свого ставлення до вирішення земельного питання в Українській Державі [9].

Назріла ще в кінці 60-х років і лише певною мірою реалізована в наступну чверть століття потреба в нових архівних матеріалах та можливість на основі їх аналізу об'єктивного висвітлення аграрних перетворень за доби Гетьманату почала втілюватися в реальну історіографічну традицію з початку-середини 90-х років. Саме тоді історики отримали доступ до раніше утаємничених архівних масивів часів Української Держави, з'явилися можливості до прямої дискусії між представниками звільнених від ідеологічних пут вітчизняних істориків та дослідників з діаспори.

Щоправда, ще й сьогодні певна, нехай модернізована, за політизованість поглядів та оцінок деяких істориків дається взнаки. Однак, маємо всі підстави констатувати суттєві зрушення у бік виваженого та багатовекторного аналізу подій буремного 1918 р. в Україні загалом і аграрних перетворень зокрема.

У останні роки з досліджуваної проблеми були підготовлені дисертаційні праці В.І. Борисова, С.Є. Мякоти, Ф.М. Проданюка, І.В. Шпекторенка та Н.А. Ковальової [10], в яких відображені певні аспекти аграрної політики Української Держави. Однак, ціла низка сюжетів стосовно здійснення земельної реформи та регулювання продовольчого ринку в 1918 р. потребує поглибленого вивчення. Це обумовлює необхідність комплексного дослідження складових аграрної політики Гетьманату.

Джерельну базу роботи склали опубліковані та архівні документальні матеріали. За принципом походження та цільового призначення опубліковані джерела розподіляються на такі групи: 1) законодавчі акти вищих органів влади [11]; 2) тематичні збірки документів та матеріалів [12]; 3) партійні матеріали - програми, рішення з'їздів та конференцій з аграрного питання [13]; 4) статистичні збірники [14]; 5) періодична преса; 6) наративні джерела - спомини та щоденники сучасників подій 1918 р. на Україні [15].

Неопубліковані джерела репрезентовані матеріалами архівів. Найбільше документів залучено з Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ). Зокрема, були опрацьовані матеріали фонду Ради Міністрів Гетьманату (Ф.1064), та фонди ряду міністерств: Міністерства земельних справ (Ф.1061), Міністерства продовольчих справ (Ф.2196), Міністерства внутрішніх справ (Ф.1216), Міністерства юстиції (Ф.2207), Міністерства фінансів (Ф.2190). На їх основі проаналізовано обговорення та прийняття законів; прослідковано роботу 3-х аграрних комісій щодо вироблення основного земельного закону; з'ясовано причини кадрових перестановок та зміни напрямків урядової політики.

Вияснити ситуацію на місцях, прослідкувати взаємини центральної та місцевих гілок влади значною мірою допомогли фонди губернських старост: Київського (Ф.3598), Полтавського (Ф.2988), Харківського (Ф.1325), Подільського (Ф.1793), Волинського (Ф.3616), Катеринославського (Ф.4541), а також документи інформаційного відділу при Полтавському губернському старості ( Ф.2586).

Певною мірою з'ясувати роботу земельних та земельно-ліквідаційних комісій дали змогу документи фондів Ізюмської земельно-ліквідаційної комісії ( Ф.450) та Київської губернської землевпорядкувальної комісії ( Ф.1334).

Здійснення хлібної монополії дозволили простежити матеріали фонду Державного Хлібного Бюро (Ф.2193), а також фонду особливо уповноваженого м. Києва з продовольства (Ф.1758) та фонду Київського столичного отамана ( Ф.2619).

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО) опрацьовані: фонд комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У (1917-1938 рр.) (Ф.5), фонд комісії з історії Комуністичної партії і Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У (Ф.17), фонд колекції документів по історії КПУ періоду підготовки і проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції і періоду громадянської війни (Ф.57). Вони містять документи про становище на місцях, про поведінку німецько-австрійських військ на продовольчому ринку тощо.

З метою вирішення поставлених у дослідженні завдань нами було застосовано ряд універсальних і загальних методологічних принципів (об'єктивності, історизму, багатофакторності, системності, світоглядного плюралізму, проблемно-хронологічного принципу викладу матеріалу) та спеціальних методів (логічного, системно-структурного, аналогії, історико-генетичного), що дозволило прослідкувати основні напрямки та характерні риси аграрної політики Гетьманату.

У другому розділі - "Здійснення земельної реформи" - аналізуються організаційні заходи уряду в землекористуванні, регулювання відносин власності в аграрному секторі та сутність аграрних перетворень на селі.

Показано, що уряд Української Держави при розробці організаційних підвалин аграрної політики змушений був рахуватися з вимогами німецько-австрійського командування, за виконання яких останнє погоджувалось на державний переворот 29 квітня 1918 р. Чільне місце серед них займало відновлення права приватної власності на землю з можливим її відчуженням тільки за плату. До того ж і власні погляди провідних діячів Гетьманату з цих двох пунктів аграрної політики збігалися з вимогами німецько-австрійської сторони. В результаті, 29 квітня 1918 р., в день обрання гетьманом, П.Скоропадський видав маніфест - "Грамоту до всього українського народу", яким проголосив відновлення права приватної власності, свободу укладення договорів з купівлі-продажу землі. Відтак, були реставровані дореволюційні порядки в аграрному секторі. У той же час урядові повідомлення засвідчили наміри провести земельну реформу. Однак з її здійсненням не поспішали. Натомість основні заходи уряду були направлені на налагодження ефективного використання землі шляхом організації сільськогосподарських робіт, вирішення проблеми орендних земель, землевпорядкування селянських господарств.

У розділі аналізуються спроби Кабінету Міністрів врегулювати відносини між власниками землі та її орендарями. З'ясовано, що "орендна політика" Гетьманату не сприяла парцеляції землі: поскільки податки були перекладені державою на орендарів, поміщики вважали більш вигідним здавати землю в оренду, ніж продавати її.

Досліджено заходи уряду та Міністерства землеробства, направлені на землевпорядкування селянських господарств у напрямку подолання черезсмужжя, яке виникло внаслідок порядку наділення селян землею після реформи 1861 р. і не було ліквідоване в ході Столипінської аграрної реформи. Висвітлюється робота Особливої комісії з перегляду "Положення" про землевпорядкування від 11 травня 1918 р., яка функціонувала у серпні-вересні 1918 р. при Земельному Департаменті Міністерства земельних справ. Виявлено, що результатом її діяльності стало прийняття ряду важливих рішень, що усували практично всі існуючі на той час перепони до землевпорядкування на селі.

Однак усі ці заходи не могли вирішити найгострішої проблеми тогочасного села - проблеми малоземелля. Для цього необхідно було здійснити земельну реформу, вирішити основне питання - питання власності на землю. З'ясовано, що праві політичні сили, представлені Союзом земельних власників, частиною Протофісу, виступали лише за "вільну мобілізацію" землі. Однак, кадети, а також і сам гетьман заради заспокоєння селянства і стабілізації ситуації на селі готові були піти на істотні поступки, а саме: відчуження частини великої земельної власності і наділення нею малоземельних селян з метою збільшення на селі прошарку середньо заможних хліборобів-власників, які були б опорою уряду. Мета наділення землею всіх безземельних та безгосподарних не ставилась (у цьому положенні позиція кадетів та П. Скоропадського розходилась з вимогами хліборобів-демократів, які виступали за наділення землею всіх селян). Взагалі, панівні сили Гетьманату не вбачали економічної доцільності аграрної реформи, а сприймали тією чи іншою мірою політичний аспект її, що полягав у ліквідації протистояння соціальних груп та забезпеченні умов для успішного державного будівництва. Відтак, прагнучи хоча б частково задовольнити вимоги селян, 14 червня 1918 р. уряд ухвалив тимчасовий закон про купівлю та продаж землі поза міськими оселями. Згідно з ним, власники могли продавати землю Державному Земельному Банкові або безпосередньо селянам. При цьому придбати можна було наділ не більший 25-ти десятин. Володіння землями більших розмірів допускалося за особливим дозволом міністра земельних справ для промислових та громадських потреб. Проте відсутність у законі положень про примусове відчуження поміщицької землі зводила його дію майже нанівець. Як засвідчила статистика, добровільно на продаж було виставлено надто мало землі.

За таких умов, починаючи із серпня 1918 р. Міністерство земельних справ розпочало інтенсивну роботу над проектом аграрної реформи. У розділі детально проаналізована діяльність комісій В. Колокольцева та Вищої Аграрної нарди з вироблення основного земельного закону. Відмічено, що робота комісій зводилась нанівець небажанням поміщиків поступитися з головного принципового питання - питання примусового відчуження землі.

У розділі висвітлюються принципи організації Державного Земельного Банку. Документи свідчать, що він за рахунок свого земельного фонду не міг задовольнити навіть потреби заможних селян, попит яких на землю перевищував пропозицію у декілька раз. У зв'язку з цим керівництвом ДЗБ велись переговори з Міністерством землеробства про передачу в розпорядження ДЗБ частини державних оброчних статей для наступної парцеляції її між селянами. Для обговорення питання щодо використання державних та удільних земель при Міністерстві землеробства у кінці серпня 1918 р. була скликана нарада начальників управлінь землеробства та державного майна. Обструкція поміщиками законопроекту про передачу державних земель ДЗБ яскраво засвідчила їх опозиційність будь-яким спробам уряду розв'язати земельне питання.

Поскільки Кабінет Міністрів аграрні перетворення планував розробити на основі дореволюційних порядків у аграрному секторі, то, в результаті, основною проблемою на селі весною та влітку 1918 р. стало питання відновлення власності. У зв'язку з цим вимагала вирішення проблема запровадження порядку відшкодування збитків. Факти засвідчують, що спроби уряду розв'язати цю проблему шляхом запровадження спочатку земельних, потім - земельно-ліквідаційних комісій успіху здебільшого не мали. Не виправдав сподівання на мирне врегулювання відносин селян та поміщиків запроваджений у комісіях принцип "полюбовного" вирішення справ. Поміщики, не сподіваючись на результативність останнього та керуючись своїми егоїстичними інтересами, надавали переваги силовим методам повернення майна. До того ж, прийнявши 4 липня 1918 р. рішення надавати право поміщикам вказувати розмір збитків, Рада Міністрів сама провокувала їх надмірні вимоги.

Результатом повернення до дореволюційного стану аграрних відносин, з одного боку, і затягування проведення земельної реформи, з другого, стало гостре незадоволення селян політикою уряду.

У третьому розділі - "Регулювання продовольчого ринку" - характеризуються організаційно-правові підвалини регулювання розподілу продуктів харчування, практика та результати здійснення хлібної монополії, поведінка німецько-австрійських військ на продовольчому ринку Української Держави.

У розділі показано, що регулювання розподілу продуктів харчування було досить складним завданням уряду. В ході його вирішення потрібно було не лише забезпечити продуктами харчування населення України, але й виконати умови Брестського мирного договору відносно поставок продовольства до Центральних Держав. Становище ускладнювалось загальною економічною кризою, викликаною першою світовою війною та революцією. За таких умов уряд пішов у руслі заходів, втілюваних у життя ще за часів першої світової війни царатом, Тимчасовим урядом та Центральною Радою. Основне місце серед них відводилось хлібній монополії. На ній наполягали також представники німецько-австрійського військового командування, які розраховували за допомогою централізованої системи хлібозаготівель вилучити в сільського населення всі залишки хліба за твердими цінами, тим більше, що останні були вже обумовлені положеннями економічного договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Центральною Радою від 23 квітня 1918 р.

У розділі висвітлено ставлення провідних діячів Гетьманату до запровадження монополії. Зокрема, П. Скоропадський, не знаходячи підтримки з такого вирішення питання регулювання хлібозаготівель у основної соціальної сили, на яку спирався - у поміщицтва - все ж не міг не бачити і позитивних наслідків введення монополії. Адже остання давала змогу контролювати експортні поставки продовольства і не допустити вільних заготівель німецько-австрійськими торговими агентами.

Відтак, централізована державна заготівля хліба була зосереджена в Державному Хлібному бюро (ДХБ) та його місцевих органах. До 15 липня 1918 р. ДХБ працювало у складі, сформованому 6 квітня 1918 р. ще за часів УНР. Однак власні економічні, переважно спекулятивні, інтереси хлібно-біржевих товариств та мірошників, які були основними членами ДХБ, спричинили незначну ефективність державних хлібозаготівель у першій половині 1918 р. Тому в липні 1918 р. уряд пішов на реорганізацію ДХБ. Була створена по-суті чітка централізована державна хлібозаготівельна організація. За новим сатутом ДХБ як Центральне Правління, так і його місцеві контори складалися не з вибраних осіб, а призначених міністром продовольства. Був взятий курс на залучення до хлібозаготівельних операцій під контролем і за дорученням ДХБ, у першу чергу, кооперативів, господарських спілок і об'єднань хліборобів, установ і організацій органів місцевого самоврядування. Тим самим, Міністерство продовольства прагнуло домогтися розширення фінансової бази та суспільно-політичної підтримки централізованих заготівель хліба та обмежити спекулятивні тенденції серед приватних торгівців. Це аж ніяк не означало, що уряд та Міністерство продовольства остаточно відмовились від послуг останніх.

Зрозуміло, що такі заходи, як введення монополії, твердих цін викликали неоднозначну реакцію в суспільстві і вплинули на сам хід діяльності органів, які забезпечували впровадження їх у життя. У зв'язку з цим аналізується ставлення різних соціальних станів до хлібної монополії.

У розділі підраховано, що, незважаючи на усі спроби підвищити ефективність діяльності органів ДХБ, їм вдалося заготовити на кінець листопада 1918 р. 45,2 % від запланованого хліба. Основною причиною невиконання плану було незадоволення всього сільського населення - від малоземельних (безземельних це питання не стосувалося) до поміщиків - хлібною монополією, реквізиціями та низькими твердими цінами. Однак, в тих екстремальних умовах воєнного часу цей відсоток був досить високим. Кількість заготовленого восени 1918 р. хліба дозволила значно покращити стан постачання міст. Основна проблема в той час полягала у незадовільному стані транспорту, що обумовлювало значний відрив показників заготовленого хліба, і того, який дійсно мали у своєму розпорядженні контори ДХБ.

Значна увага в розділі приділена висвітленню поведінки німецько-австрійських військ на продовольчому ринку України в 1918 р. Незважаючи на те, що останні були допущені до хлібозаготівель, вони не мали права самочинно вивозити хліб за кордон. Згідно з постановою Вищої Продовольчої Ради (ВПР) від 4 вересня 1918 р. єдиним відправником вантажів, монополізованих ДХБ, могло бути лише воно та Міністерство продовольства.

Відзначена закупівля хліба австро-німецькими військами, а не тільки його реквізиція, що можна пояснити більшою ефективністю першого способу та небажанням ускладнювати і без того напружену ситуацію на селі.

Досліджено, що, коли вплив Центральних Держав на внутрішню політику Гетьманату наприкінці жовтня - на початку листопада 1918 р. (через поразки на фронтах) значно послабшав, уряд Української Держави зробив перший крок до децентралізації хлібозаготівель, а, отже, до послаблення монополії. На початку листопада 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про передачу функцій розподілу продовольства до відання органів місцевого самоврядування.

У висновках наведені теоретичні узагальнення щодо аграрної політики Української Держави П.Скоропадського.

Оскільки гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. був погоджений з німецько-австрійським командуванням і став можливим значною мірою завдяки його підтримці, уряд Української держави був змушений рахуватися з принциповими оцінками перспектив розвитку аграрних відносин в Україні, які давалися Центральними Державами. Останні пропонували спочатку обмежитися заходами організаційного характеру з тим, щоб зменшити соціальну напругу на селі, узгодивши інтереси поміщиків і селян. Саме так ставилося питання у відомому наказі фельдмаршала фон Ейхгорна від 6 квітня 1918 р. Однак, вже незабаром Центральні Держави зробили ставку на реставрацію дореволюційних земельних відносин та тривале існування поміщицьких господарств як гаранту отримання українського продовольства. Відтак, уряд Української Держави певний час питання широкої аграрної реформи з примусовою парцеляцією латифундій не ставив як першочергове. Основними завданнями Кабінету Міністрів у першій половині 1918 р. стало відновлення поміщицького землеволодіння та налагодження ефективного використання сільськогосподарських угідь.

На кінець літа 1918 р. уряд, а також і сам П.Скоропадський постали перед необхідністю провести радикальні зміни на селі з метою стабілізувати ситуацію в країні. Окремим інститутом аграрної політики гетьманату стали урядові комісії з вироблення основ земельної реформи. Склад цих комісій, представлений в основному реакційно налаштованими поміщиками - членами Союзу земельних власників та Протофісу - зумовив те, що і перший проект земельної реформи В. Колокольцева, і значно прогресивніший проект В.Леонтовича були провалені під час їх обговорення.

Стратегічним прорахунком влади була відсутність твердості саме у забезпеченні основної умови здійснення земельної реформи - примусового відчуження державою хоча б частини латифундій. Уряд Української Держави мав усі підстави застосувати елементи примусу для розв'язання основного соціально-економічного завдання на селі - наділення землею малоземельних селян. Його вирішення призвело б до буржуазно-демократичного розвитку країни, заспокоєння значної частини селянства, а, отже, сприяло б розширенню соціальної бази уряду. Невирішення земельного питання стало однією з основних причин падіння Української Держави.

Досить суперечливими були також причини, мотиви, соціальні та політичні наслідки продовольчої політики П.Скоропадського загалом та запровадження хлібної монополії зокрема. Створивши за вимогами німців систему заготівлі хліба у вигляді ДХБ, уряд Української Держави використав її для підпорядкування своєму впливу експортні поставки хліба.

Однак засоби втілення монополії були вкрай непопулярні серед сільського населення - від малоземельних до поміщиків, що, в свою чергу, призводило до зростання опозиційних настроїв більшості населення України до діяльності уряду на продовольчому ринку.

Загалом, чітко простежується марність спроб уряду провести соціально-економічні зміни, спираючись на вузьку базу консервативно налаштованих станів суспільства. Неодноразово декларовані урядом зобов'язання провести земельну реформу заради створення широкого стану хліборобів-власників - міцної опори державності - залишились на рівні положень тимчасового закону про купівлю та продаж землі від 14 червня 1918 р. та закону від 18 жовтня 1918 р. про передачу до фонду ДЗБ державних земель. Оскільки землі селянам за цими законами поступило небагато, аграрна проблема так і не була розв'язана. Гіркий досвід непродуманих та нерішучих заходів у проведенні назрілих соціально-економічних змін повинен враховуватись і на сучасному етапі існування Української держави.

Основні положення дисертації знайшли своє відображення у таких публікаціях

1. Терела Г.В. Здійснення хлібної монополії в Українській Державі П.Скоропадського // Наукові записки / Збірник. - К.: ІП і ЕНД, Полтава: АСМІ, 1999. - С.74-78.

2. Терела Г. Обговорення основного земельного закону в урядових комісіях Української Держави П.Скоропадського // Український історичний збірник. - К.: Інститут історії України НАН України, 1999. - С. 200-219.

3. Терела Г. Ставлення соціальних верств до здійснення хлібної монополії в Українській Державі П.Скоропадського // Археологічний літопис Лівобережної України. - 2000. - № 1-2. - С. VІІ-Х.

4. Терела Г. Аграрна політика гетьмана Української Держави П.Скоропадського (до історіографії питання) // Четвертий міжнародний конгрес україністів. - Одеса-Київ-Львів, 1999. - Ч.2. - С. 269-273.

Анотація

Терела Г.В. Аграрна політика Української держави П. Скоропадського. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Полтавський державний педагогічний університет, Полтава, 2000.

В дисертації на основі переважно неопублікованих архівних матеріалів описано складові аграрної політики уряду Української держави. Визначено пріоритет організаційних заходів у землекористуванні та регулювання продовольчого ринку. Відображені спроби уряду реформувати відносини власності на землю та причини їх неефективності. Показано вплив зовнішніх чинників на аграрну політику Української держави 1918 р.

Ключові слова: аграрна політика, земельна реформа, селянство, надзвичайні заходи, реквізиції, хлібозаготівля.

Summary

Terela G.V. Agrarian Policy of the Ukrainian State of P.Skoropadsky's. - Manuscript.

The dissertation on the competition of the candidate of Historical sciences on specialty 07.00.01. - History of Ukraine. - Poltava State Pedagogical University, Poltava, 2000.

On the basis of maihly unpublished archives materials the components of the agrarian policy of P. Skoropadsky's governement are described in the thesis. The influence of foreign factors on the agrarian policy of the Ukrainian State of 1918 is shown The priority of the organizing measures in land tenure and food market regulation is determined. The governement's attempts to reform the relations of ownership of land and the reasons of their uneffectiveness are reflected..

Key words: agrarian policy, agrarian reform, peasantry, extreme measures, requisitions, state grain storage.

Аннотация

Терела Г.В. Аграрная политика Украинского Государства П.Скоропадского. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Полтавский государственный педагогический университет, Полтава, 2000.

В диссертации преимущественно на основании архивных материалов описаны составные аграрной политики правительства Украинского Государства П.Скоропадского. Впервые в отечественной историогафии предложена целостная картина решения Кабинетом Министров Украинской Державы аграрного вопроса.

Определен приоритет организационных мероприятий правительства, направленных на эффективное использование земель путем организации сельскохозяйственных работ, землеустройства крестьянских хозяйств, решения проблемы арендных земель.

Показаны попытки правительства стабилизировать ситуацию вокруг разгула помещичьих карательных отрядов посредством учреждения сначала временных земельных. а затем - земельно-ликвидационных комиссий.

Рассмотрен комплекс правительственных мероприятий, направленных на землеустройство крестьянских хозяйств. В связи с этим подведены итоги деятельности Особой комиссии с пересмотра "Положения" о землеустройстве от 29 мая 1911 г., которая работала в августе-сентябре 1918 г. при Земельном департаменте Министерства земледелия.

Исследуется "арендная политика" Гетьманата и ее влияние на процесс парцеляции земли. Дана характеристика положений временного закона о купле-продаже земли от 14 июня 1918 г., указаны причины неэффективности его соблюдения.

Детально проанализирована деятельность правительственных комиссий, созываемых при Министерстве земледелия, с помощью которых Кабинет Министров пытался согласовать позиции общественно-политических сил в вопросе разрешения основного земельного закона. В связи с этим рассмотрены причины непринятия законопроектов министров земельных дел В.Колокольцева и В.Леонтовича.

В работе анализируется система чрезвычайных мер, предпринятых для урегулирования продовольственного рынка в экстремальных условиях военного времени: введения хлебной монополии и института уполномоченных Министерства продовольствия с заготовки других видов продовольствия. Показано влияние военного командования Германни и Австро-Венгрии на аграрную политику правительства Украинской Державы. Сделан вывод о значительной самостоятельности Кабинета Министров в проведении внутренней политики, и, особенно, в контроле над экспортными поставками хлеба.

В диссертации рассматриваются организация работы Государственного Хлебного Бюро (ГХБ), практика осуществления хлебной монополии, поведение немецко-австрийских войск на продовольственном рынке Украины. Анализируются результаты хлебозаготовительной кампании. Определены социальная направленность и последствия продовольственной политики в исследуемый период.

Ключевые слова: аграрная политика, земельная реформа, крестьянство, чрезвычайные меры, реквизиции, хлебозаготовка.

Размещено на Allbest.ru

...