Тоталітаризація культурної сфери суспільного життя в УРСР (20–30-ті рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тоталітаризація культурної сфери суспільного життя в УРСР (20-30-ті рр. ХХ ст.)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Загальний обсяг дисертації становить 198 сторінок. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (28 сторінок, 343 позиції).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Ґрунтовне дослідження культурної сфери, яка є складовою частиною суспільно-політичного життя, дозволяє виявити стан морального здоров'я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує його духовний потенціал, певний тип суспільних відносин, політичний режим, тобто культурна сфера віддзеркалює перебіг суспільних процесів.

Це cтосується також української культури 1920-30-х рр., оскільки вона не існувала сама по собі, а взаємодіяла з суспільством і владою. В умовах тоталітарного режиму, що формувався в досліджуваний період, культура теж ставала тоталітарною. В ній відбувалося поступове переродження та трансформація в нову систему цінностей, тобто відбувалася тоталітаризація культури. Тоталітаризація це процес підпорядкування всіх сфер життя суспільства інтересам правлячої партії. В силу обставин, що склалися в Україні, довгі роки тема тоталітаризації культурної сфери висвітлювалась однобічно, або не висвітлювалась взагалі. Тому інтерес до сфери культури 1920-30-х рр., періоду утвердження тоталітарної системи, обумовлений об'єктивною реальністю.

Актуальність теми дисертаційного дослідження визначається тим, що детальне вивчення подій, які відбувалися в культурній сфері УРСР у 1920-30-ті рр., дослідження всіх складних і неоднозначних явищ в ній, визначення місця і ролі в цих процесах української інтелігенції, аналіз взаємовідносин останньої з правлячим режимом - усе це допоможе не допустити повторення багатьох помилок попередніх етапів розвитку країни. Звісно, мова не йде про пошуки в минулому готових відповідей на питання сьогоднішнього суспільно-політичного розвитку. Досвід минулого корисний, перш за все, своїми історичними уроками.

Актуальність досліджуваної теми посилюється відсутністю комплексних праць з процесу тоталітаризації сфери культури УРСР 1920-30-х років. Обрана тема в задуманому плані не була ще об'єктом спеціального дослідження, не дивлячись на її актуальність в науковому і практичному значенні. Тому назріла потреба її розробки на основі архівних документів та матеріалів з урахуванням сучасних підходів до наукового дослідження.

Об'єктом історичного дослідження є культура УРСР 1920-30-х років, як сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо літературної та мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо).

Предметом дисертаційного дослідження є з'ясування теоретичних засад, концептуальної визначеності та механізмів практичної реалізації політики правлячої партії щодо підпорядкування культурної сфери суспільного життя своїм інтересам та впливу на свідомість творчої інтелігенції, тоталітаризації цієї сфери.

Мета та завдання дослідження. Мета полягає у комплексному простеженні процесу тоталітаризації культурної сфери суспільного життя України в 1920-30-ті роки. Реалізація означеної мети дослідження вимагала вирішення ряду конкретних, взаємообумовлених завдань, а саме:

обґрунтувати поняття терміну тоталітаризація і правомірність його застосування;

проаналізувати стан наукової розробки та джерельну базу предмета дослідження;

дослідити процес утвердження етики лівого радикалізму в культурній творчості;

з'ясувати ефективність засобів і методів, якими користувалась більшовицька партія для встановлення партійно-державного контролю над культурним життям України;

проаналізувати вплив політичних репресій на свідомість творчої інтелігенції та її діяльність як одного з методів тоталітаризації;

оцінити наслідки здійснення політики більшовицького уряду стосовно творчої інтелігенції і сфери культури.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію УСРР (з 1937 р. - УРСР) періоду 1920-30-х рр. у відповідності до тодішнього адміністративно-територіального поділу. Використання в роботі назви «Україна» стосується лише території Радянської України у складі СРСР до 1939 року.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період становлення і зміцнення тоталітарної системи в УРСР 1920-30-х рр. Початок періоду пов'язаний з остаточним встановленням політичної влади більшовиків на території України. Кінцеві рамки дисертації обмежені кінцем 1930-х років, коли в країні утвердився тоталітарний режим.

Методологічною базою дослідження є принципи історизму, об'єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, що містить інформацію про минуле стосовно предмета дослідження.

При написанні дисертації автор керувався науковим плюралізмом, який виключає будь-чию монополію на наукові істини. У дисертаційному дослідженні також використано аналітичний, проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи дослідження.

Наукова новизна полягає в тому, що у дисертації вперше здійснено узагальнюючий аналіз процесу тоталітаризації культурної сфери УРСР 1920-30-х рр. на основі політично незаангажованих принципів і методів, сучасних теоретико-методологічних засад. Наукова новизна присутня у результатах дослідження, які обґрунтовують політичні передумови утвердження етики лівого радикалізму в культурній творчості, її ідейно-політичну спрямованість на тому чи іншому етапі становлення тоталітарного режиму. Діяльність творчої інтелігенції розглядається з точки зору впливу на неї політичних репресій. Також певну новизну несуть судження, в яких визначено ставлення дисертанта до дискусійних питань щодо предмета дослідження, тих чи інших його аспектів.

Практичне значення дисертації Основні результати дисертації можуть бути використані при підготовці спеціальних і узагальнюючих праць як з історії України взагалі, так і з історії вітчизняної культури 1920-1930-х рр., при розробці лекційних та спеціальних курсів, у роботі академічних і галузевих науково-дослідних установ, музеїв, що відтворюють історію України, а також її регіонів. Результати дослідження допоможуть рельєфніше бачити і сприймати безперечні досягнення і наявні прогалини в науковому осягненні феномену тоталітарної культури.

Апробація основних положень дисертації проводилася на ІІІ Міжнародній науковій конференції «Українське питання в Росії: середина XVII ст. - кінець XX ст.» (М., 1999), IV Міжнародній науковій конференції «Українська діаспора Росії» (М., 2000), Других джерелознавчих читаннях, присвячених 100-річчю від дня народження Олександра Оглоблина (К., 2000), Міжнародному симпозіумі «Україна та Фінляндія: західні й східні впливи на історичний та культурний розвиток» (К., 2000). Основні результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри української історії та етнополітики історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка й оприлюднені в авторських публікаціях загальним обсягом 3 друк. арк.

Основний зміст дисертації

радикалізм етика культурний більшовицький

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» аналізується стан наукової розробки та джерельна основа дисертації.

Вивчення історії культурних перетворень в Україні 1920-1930-х рр. розпочалося ще в 1930-ті роки в умовах формування тоталітарної системи. Література, що безпосередньо висвітлює проблеми даного дисертаційного дослідження, у кількісному відношенні незначна.

Праці радянського періоду, зокрема 1930-х рр., характеризуються описовістю, припасовуванням фактичного матеріалу до усталених, загальновизнаних положень і висновків, політичних стандартів. Ці дослідження ставили за мету нав'язати читачам думку про вирішальну й керуючу роль більшовицької партії у розвитку української культури, звичайно ж, замовчуючи участь партії у політичних репресіях проти діячів культури.

Протягом 1940-х початку 1950-х років сфера культури України у вітчизняній історіографії не досліджувалася. Хрущовська «відлига» та розвінчання культу особи Сталіна послужили поштовхом до вивчення історії української культури. Проте й роботи другої половини 1950-60-х років фактично не містять у собі критичного аналізу проблем культурної сфери, лише констатують «успіхи культурної революції.

Аналіз мистецького життя УРСР 1920-30-х рр. міститься у роботах Б. Бутник-Сіверського та Л. Попової і В. Павлова, в яких характеризується творче кредо мистецьких об'єднань 1920-30-х рр. Однією з останніх праць періоду «хрущовської відлиги» було колективне дослідження, але воно як і вся історіографічна література радянського часу, страждає значними ідеологічними штампами, які цілком відбивають вади суспільства і часу: партія й радянська держава головні «натхненники й організатори» розвитку мистецтва, літератури й культури в цілому. Але праці даного періоду цінні тим, що вони написані не на загальносоюзному, а на республіканському матеріалі, тобто спеціально присвячені культурі УРСР як окремому предмету дослідження, містять значний фактичний матеріал. У радянській історіографії різні сторони культурного життя подавалися з точки зору партійного керівництва. Отже, в радянський період, дослідники пишучи про керівну роль партії у культурній сфері суспільного життя фактично писали про її тоталітаризацію, самі того не усвідомлюючи. Тобто одне і те ж явище - тоталітаризація - сприймалося по різному: вчора це кваліфікувалося як партійне керівництво, на основі чітко регламентованих ідеологічних догм, класових принципів, сьогодні - як тоталітаризація.

Історіографічні дослідження 1980-х років, в переважній більшості, присвячені всій українській інтелігенції досліджуваного періоду. У цей же час вийшов двотомник, присвячений історії українського кіно, автори якого передають складний процес становлення радянського кіномистецтва, висвітлюють діяльність різних творчих груп та їх внесок у розвиток культури.

На межі 1980-90-х рр., завдяки демократизації нашого суспільства, відкриттю доступу до заборонених раніше архівних джерел, з'явилася значна кількість праць, присвячених різним аспектам культурного життя, що позбавлені догматизму партійної ідеології, в яких висловлюються сміливі й неординарні судження, розглядаються актуальні питання суспільно-політичного та культурного життя 1920-30-х рр. Це праці Г. Касьянова, В. Даниленка, С. Кульчицького. Особливої уваги заслуговують роботи Ю. Шаповала, в яких, автор часто по-новому висвітлив добре відомі й водночас викривлені та спотворені сторінки української історії, досліджує ті аспекти проблеми, які безпосередньо стосуються теми даної дисертації, а саме: показував вплив політичних репресій на свідомість інтелігенції, впровадження комуністичної цензури в сфері культури. Детально висвітлив механізм проведення масового терору як засобу державного управління в СРСР у тому числі і в Україні С.Білокінь. Його праця допомогла прослідкувати зміцнення тоталітарної системи в різних соціальних та професійних сферах суспільства, зокрема в культурі 1920-30-х рр.

Проблемі становлення тоталітарної системи в Україні, зокрема малодослідженим морально-етичним аспектам діяльності більшовицької партії та її вождів, присвячена монографія і докторська дисертація Ю. Сергієнка. В ній автор розкрив витоки політичної етики лівого радикалізму, проаналізував, як змінювалися норми та правила політичної поведінки лівих радикалів у процесі історичного розвитку України, висвітив історичну роль ліворадикальної політичної етики у становленні політичної системи України, в утвердженні тоталітарного режиму тощо. Автор наголошує, що політична етика лівого радикалізму розвивалася в бік дедалі більшого розходження між словом та ділом.

На початку 1990-х рр. проблеми взаємодії влади та інтелігенції, згубного впливу сталінського режиму на розвиток культурної сфери, висвітлювалися в ряді публікацій. Монографія О. Рубльова та Ю. Черченка дозволяє відтворити умови життя й діяльності інтелігенції не тільки західного регіону, а й Наддніпрянської України.

Репресивні дії більшовицького уряду проти інтелігенції знайшли своє відображення в кількох дослідженнях, але автори досліджують самі політичні репресії, а не показують їх вплив на творчу інтелігенцію та на свідомість всього суспільства.

Узагальнюючою працею з історії інтелігенції України є колективна трьохтомна робота, що вийшла під редакцією Ю. Курносова, в якій вперше висвітлено внесок творчої та наукової інтелігенції у культурне будівництво та ставлення правлячих кіл до неї. Показано тиск з боку партійно-державних органів на її діяльність.

Значний за обсягом фактичний матеріал з проблеми тоталітаризації культурної сфери дають дослідження, присвячені розвитку української культури та окремим її напрямкам: літературі, музиці, театру. Особливо треба відзначити навчальний посібник за редакцією А. Бичко, в якому вперше в українській історії дається аргументоване визначення поняття «тоталітарна культура», перераховуються її основні ознаки. До проблеми осмислення тоталітарної культури звернувся також М. Борисенко.

Історіографію з проблеми тоталітаризації культурної сфери України (1920-30-х рр.) доповнюють дисертаційні дослідження, зокрема М. Борисенка, В. Очеретянка, О. Тарапон, але названі дослідники не торкаються морально-етичних проблем інтелігенції в умовах функціонування тоталітарної системи, не досліджують вплив репресій на свідомість та подальшу діяльність української інтелігенції.

За останні роки значний розвиток отримала така форма вивчення минулого, як історична персоналістика, яка відтворює політичні біографії відомих діячів культури. У цьому плані слід відзначити дослідження Н. Миронець, В. Пристайка, А. Санцевича.

Сфера культури УРСР 1920-30-х рр. досліджувалася в літературі української діаспори, що протягом тривалого часу виходила за межами України.

Історіографічний аналіз досліджуваної теми свідчить, що деякі проблеми висвітлені недостатньо. Зокрема це стосується партійно-державного контролю у культурі, впливу політичних репресій на свідомість української інтелігенції. Зовсім не дослідженою у історіографічній літературі залишається етика лівого радикалізму у культурній сфері. Це і зумовило вибір теми дисертаційної роботи.

Джерельну базу дослідження складають документи партійних та громадських організацій, більшість з яких опублікована, а частина знаходиться в архівах. Важливим джерелом вивчення проблеми тоталітаризації сфери культури УРСР в 1920-30-ті рр., зокрема морально-етичних проблем, стали також офіційні виступи, доповідні записки та праці партійно-державних діячів. Окремий масив джерел складають стенографічні звіти з'їздів, конференцій і пленумів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б) У, що стосуються культурної сфери досліджуваного періоду.

У дисертаційному дослідженні широко використані матеріали архівів України. Особливий інтерес для з'ясування проблеми представляє фонд Центрального Комітету Компартії України (ф. 1), який знаходиться в Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України). Протоколи Політбюро ЦК КП(б) У, бюлетені, телеграми, інструкції, звіти, плани роботи допомагають висвітлити політику вищого партійного керівництва щодо різних напрямків культурної діяльності, ставлення до творчої інтелігенції, розкривають механізми прийняття і застосування на практиці низки нормативних актів, пов'язаних з установленням партійно-державного контролю.

Також були використані матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), фонди Народного комісаріату освіти України зокрема (ф. 166), Професійної спілки працівників освіти України (ф. 2717), Наркомату внутрішніх справ УСРР (ф. 5), Народного комісаріату Робітничо-селянської інспекції УСРР (ф. 539). В цих фондах містяться декрети і постанови РНК РСФРР та УСРР, протоколи засідань, бюлетені відділів НКО УСРР, Постанови та проекти постанов ВУЦВКу, РНК УРСР і Наркомосу, Всеукраїнського фотокіноуправління по затвердженню та перегляду кінофільмів, Накази Центрального управління друку, списки заборонених книг, листування з Державного політичного управління про дозвіл вивозу книг за кордон, доповідні записки працівників Укрполітосвіти тощо. Характерно, що переважна більшість цих документів була таємною і не підлягала оприлюдненню, й лише нещодавно вони були відкриті для широкого кола дослідників. Зрозуміти природу конфлікту творчої людини з тоталітарним режимом досліджуваного періоду дають можливість фонди видатних діячів української науки і культури, що містяться у Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України. Це переважно, документи особистого характеру: приватні листи, анкети, статті тощо. Серед них фонди Г. Косинки (ф. 798), Л. Ревуцького (ф. 198), І. Врони (ф. 358), І. Багряного (ф. 1186), М. Куліша (ф. 941), О. Довженка (ф. 690) та ін.

Надзвичайно важливе значення для висвітлення проблеми тоталітаризації культурної сфери мають матеріали Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, зокрема фонду Х, де зберігаються документи і наукові рукописи академічних інституцій гуманітарного профілю, стенограми дискусій і доповідей, архів С. Таранущенка (ф. 278), архів М. Могилянського (ф. 131), в якому містяться декілька листів М. Хвильового до М. Могилянського, що дають змогу прослідкувати душевний стан автора та його ставлення до партійно-державної влади.

Не останнє місце серед джерел посідає і мемуарна література, яка, не дивлячись на суб'єктивний підхід авторів в оцінці тих чи інших подій, дає можливість оцінити тогочасну ситуацію з урахуванням точки зору учасників творчого процесу 1920-30-х років, у значній мірі розкриває суспільно-громадську позицію творчої інтелігенції в умовах утвердження тоталітарного режиму. Надзвичайно цінний матеріал містять щоденники С.Єфремова, Б. Антоненка-Давидовича, І. Кавалерідзе, Ю. Смолича, О. Довженка, В. Сосюри, П. Тичини та ін. Слід підкреслити, що при аналізі мемуарних джерел автором дисертаційного дослідження завжди проводилась певна фактологічна й хронологічна кореляція.

Отже, джерельна база є достатньою для різнобічного розкриття запропонованої теми дисертації.

Підводячи підсумки історіографічного огляду літератури та джерельної бази дослідження, можна зробити висновок, що з різних причин, перш за все ідеологічного характеру, до сьогодні в українській історичній науці не маємо цілісного конкретно-історичного об'єктивного знання про тоталітаризацію культурної сфери суспільного життя в Україні в 1920-30-ті рр.

У другому розділі «Утвердження етики лівого радикалізму в культурній творчості» аналізуються основні принципи політичної етики лівого радикалізму, які використовувала більшовицька партія для втілення у життя своїх настанов. У розділі наголошується, що більшовики самі створювали свою мораль, а не жили за законами, які проповідує християнська мораль.

Особливістю більшовицького режиму був терор і страх, які використовувалися не тільки як інструмент знешкодження і залякування дійсних або уявних ворогів і супротивників, але й як повсякденний метод керівництва масами. Ідейне обґрунтування насильства «згори» призвело до його універсалізації, як методу соціальної практики в повсякденному житті. Воно постійно «підживлювалося» класовим підходом, у процесі втілення якого в життя він дедалі більше викристалізовувався і врешті-решт почав здаватися єдино правильним критерієм оцінки усіх суспільних явищ.

Складовою частиною ліворадикальної етики був атеїзм і боротьба з церквою й релігією, які не сприймали диктатури, отже «заважали» в насадженні етики лівого радикалізму, яка вважала вбивство або грабунок нормальною дією в політичній боротьбі. Одним із методів тиску на церкву було вилучення церковних пам'яток, яке мотивувалося тим, що були потрібні кошти для допомоги голодуючим. Такі партійні заходи спрямовували митців на боротьбу з релігією. Тож відповідно у такому дусі створювалися твори антирелігійної спрямованості, які часто набували брутально-войовничого й часом глумливого характеру (вірш О. Сороки «Дід Іван», оповідання М. Дукіна «Харитина», роман І. Кириленка «Аванпости» тощо).

У 1920-ті роки етика більшовизму поповнилася новою нормою доносительством, яке настільки увійшло у повсякденне життя, що на XIV з'їзді ВКП(б) (1925 р.) навіть відбувалися дискусії із приводу доносів, де переважна більшість делегатів підтримала цю практику. У 1930-ті роки доносительство стало нормою партійного суспільно-політичного життя в цілому. Аморальність цього явища не знала меж: доносили діти на батьків і навпаки, один на одного «соратники по боротьбі», чоловіки на дружин і дружини на чоловіків. Політичні симпатії нерідко ставилися більшовиками вище таких загальнолюдських понять як кохання, дружба й сім'я. Поряд із доносами на батьків розповсюдженим у суспільстві було і зречення їх. Взагалі цінність родинних почуттів була поставлена під сумнів. Їм протиставлялася класова солідарність і класова ненависть (поема В.Вітковського «Павло Морозов», роман А. Головка «Бур'ян»).

Проведене в дисертації дослідження дає право стверджувати, що культурна творчість була віддзеркаленням світоглядних засад більшовицької партії. У руслі цього кредо написана відома новела М. Хвильового «Я романтика», де відтворено вбивство матері власним сином заради революційних обов'язків. У цьому трагічному творі автор аналізує одну з основних колізій часу гуманізм й фанатизм. Аналіз культурної сфери свідчить, що дегуманізуючим чинником в ній стає пріоритет класового над загальнолюдським, унітарного над особистим і самобутнім (п'єса О. Корнійчука «Загибель ескадри»). На перший план в культурі виходить соціальне замовлення: боротьба з куркульством, націоналізмом, шкідниками, з недоносительством на рідних (роман І. Ле «Історія радості). Партійні ідеологи перетворили її у велике пропагандистське відомство з виробництва «художніх» стереотипів, переорієнтували її на масового споживача. Результати дослідження свідчать, що здебільшого, силою політико-ідеологічного примусу діяльність інтелігенції спрямовувалася на художньо-образне обґрунтування конкретних завдань класової боротьби (фільми режисерів В. Гардіна «Остання ставка містера Енніока» і С. Лазуріна «Баштанська республіка» тощо).

У періодичній пресі досліджуваного періоду постійно проводилася думка, що рішучому наступу соціалізму заважають опортуністи, куркулі і шкідники й жодного разу не зазначалося, що, можливо, ідеологи партії щось роблять не так. Етика лівого радикалізму не допускала ніяких сумнівів у вірності теоретичних висновків більшовицької партії. Сталінська теза «загострення класової боротьби» настільки отруїла людську свідомість, що у ній не лишалося місця для етики в гуманістичному значенні для чесного сумління, що було основою народної моралі.

На початку 1930-х рр. все наполегливіше диктується «соціальне замовлення» на викриття «художніми засобами» підривної діяльності української буржуазно-націоналістичної інтелігенції (п'єса І. Микитенка «Кадри»). Із посиленням ідеологічного тиску у творах, присвячених революції і громадянській війні, великого поширення набули стереотипи, що спрощували, а то й спотворювали панораму історичних подій. У культурній творчості дедалі більше утверджувалася однобічна оцінка революції і громадянської війни: справедлива боротьба більшовиків, за якими весь народ, з одного боку, і табору контрреволюції, що складався майже з одних недоумків і дегенератів, - з іншого (романи Ю. Яновського «Вершники», С. Скляренка «Шлях на Київ»). Таким чином, у культурі, зокрема в літературі, спостерігалася тенденція до схематизації дійсності, яка породжувала «нові виправлені редакції».

У 1925-1933 рр. за умов утвердження тоталітарного режиму політична етика лівого радикалізму розвивалася у бік все більшого розходження між словом і ділом. Це призвело до того, що основними засобами проведення політичної лінії стали тотальна брехня і цинізм поряд із насиллям. У мистецтві й масовій свідомості утверджувався стереотип, за яким вади й недоліки були наслідком старого режиму й відповідальність за них повинні нести особи, що мають темне минуле: належали до куркульства або родичів куркулів, мали зв'язок із церквою (оповідання Г. Косинки «Сходка», роман І. Кириленка «Аванпости»). Політична етика більшовизму вимагала безпощадної боротьби із «ворогами», а якщо їх було замало, то вони «створювалися» (оповідання Г. Епіка «Перша весна», п'єса М. Куліша «Комуна в степах»). Таким чином, у суспільстві, за допомогою культурної творчості, створювалася перманентна політична напруженість - характерна риса політичної етики більшовизму. Тотальний страх мав паралізувати будь-яке вільнодумство.

У третьому розділі «Партійно-державний контроль як засіб тоталітаризації культурної сфери» досліджуються методи і заходи, що використовувала більшовицька влада для втілення у життя своїх настанов, яке здійснювалося через організацію тотального контролю над культурним життям. Ця роль покладалася передусім на Народний комісаріат освіти України. Він був центральним органом, що керував справою культури на державному рівні, і в свою чергу сам був підконтрольний ЦК КП(б) У.

Результати дослідження свідчать, що одним з основних засобів контролю була цензура. На початку 1920-х рр. були створені загальносоюзні цензурні органи - Головліт, Головмистецтво, Головрепертком.

Наприкінці 1920 року у Наркоматі освіти УСРР було створено спеціальне управління - Головполітосвіти, до функцій якого, поряд з політико-освітньою роботою в масах, входила й цензура друку. У його складі було створено Головне управління у справах друку (ГУД), яке займалося тотальним контролем (цензурою) фактично всієї друкованої продукції, що надходила в республіку і тієї, що друкувалась на її території. Більша частина роботи управління була таємною і здійснювалась у тісному контакті з органами ДПУ та Головлітом.

З середини 1920-х рр. провідне місце у книжковій продукції видавництв займала суспільно-політична література. Це було результатом тотальної регламентації і контролю з боку партії за книжковою продукцією видавництв.

У розділі обґрунтовується висновок, що тоталітарна система формувала інше мистецтво - кероване й залежне, прищеплене партійною політикою. На відміну від мистецтва попередніх епох, радянське мистецтво 1930-х років виникло не внаслідок розвитку художнього процесу, а, підпорядковане владою, стало державним інструментом для втілення ідеологічних догм.

За репертуаром театрів, як і за іншими видами мистецтва, здійснювався тотальний контроль з боку цензурних органів. Партійно-державне керівництво в постановах і резолюціях щодо мистецтва підкреслювало, що театр повинен використовуватись як засіб пропаганди. Такий зобов'язуючий характер документів вже сам по собі був формою партійного контролю за театральним життям, його змістовної тоталітаризації.

У середині 1920-х років сфера контролю видовищ розширилася. До неї включалися кінопрокатні й кіновиробничі контори й фабрики, студії, кабаре. Керівники цих установ повинні були щомісячно надсилати дані про особовий склад, а також анкети своїх працівників до ДПУ.

Контроль за репертуаром проходив у два етапи. Перший полягав у тому, що представники Політичного контролю входили до складу місцевих репертуарних комісій з правом вирішального голосу. Другий етап включав перевірки Політконтролем дозволів на вистави, лекції, доповіді, диспути, виданих Головним репертуарним науковим комітетом Головполітпросу УСРР, Вищою кінорепертуарною комісією УСРР. Отже контроль за репертуаром всіх театралізованих дійств і вечорів відпочинку був дуже прискіпливим і мав тотальний характер.

Факти, наведені у розділі, переконують, що ідеологічний і політичний контроль режиму охопив усі галузі культури, отже набув тотального характеру. З прийняттям постанови у 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій», партія перебрала керівництво, а отже й контроль за культурною сферою суспільного життя в свої руки. Таким чином було створено відповідні політичні умови для безпосереднього втручання органів державної безпеки у справи літератури й мистецтва, у творчий процес митців. Отже, все духовне життя потрапило в царину адміністративних методів управління, монополії партії та держави.

У четвертому розділі «Політичні репресії в системі методів тоталітаризації культури» простежено вплив політичних репресій на свідомість української інтелігенції і на подальший розвиток культурної сфери. Звертається увага на те, що негативне, а то й вороже ставлення до інтелігенції, спочатку лише до дореволюційної, «буржуазної», а згодом і нової було органічно притаманне більшовизму на всіх етапах його існування. Це пояснюється насамперед тим, що інтелігенція відіграє провідну роль у розвитку духовної культури суспільства, від якої чи не найбільше залежить формування особистості та її соціальних установок. Лідери більшовизму в інтелігенції небезпідставно бачили носія демократичних традицій та ідейну опозицію, що не «вписувалося» у суспільно-політичну модель пролетарської держави.

У тоталітарній державі неминуче виникає конфлікт між свободою творчості й утилітарними потребами соціально-політичної системи. За політичних реалій досліджуваного періоду цей конфлікт вирішувався «альтернативно»: або творча людина починала «творити» відповідно до ідеологічних настанов тоталітарної системи, або ж остання знищувала його, як митця (а скоріше - і фізично).

Вже з початку 1920-х років з метою політичного «виховання» до найбільш національно-свідомої частини української інтелігенції більшовики починають застосовувати репресивні методи, свідченням чого стала низка судових процесів над українською інтелігенцією. У ході процесів була затаврована вся українська інтелігенція як «носій націоналізму». У розділі стверджується, що робився подвійний крок на шляху тоталітаризації культури: придушувалися її ідейна різноманітність, демократичний характер і національна особливість. Партія встановлювала повну монополію у духовному житті та підкоряла його офіційній ідеології, що супроводжувалося ліквідацією і розпорошенням груп інтелігенції, не здатних на компроміс і адаптацію до потреб системи.

Репресії проти інтелігенції мали подвійну мету: ізоляцію і подальше винищення непокірних, а на їх прикладі - залякування усіх інших і залучення їх до «виховання нової людини» згідно з пануючою доктриною. Місце інтелігента в суспільстві визначалося не його творчою обдарованістю, професіоналізмом, а політичними та ідейними позиціями, ставленням до правлячої партії.

Наприкінці 1920-х років загострилася соціальна і внутрішньополітична ситуація в країні. Великі можливості для ескалації напруженості на «фронтах класової боротьби» відкрила сталінська теза про загострення класової боротьби в країні у міру просування шляхом до соціалізму. Це положення, що базувалося на гіперболізації класового підходу, швидко перетворилося на ідеологічний штамп і стало зручним приводом для придушення щонайменшого опору владі з боку інтелігенції, робило останню більш конформованою по відношенню до влади.

Інтелігенцію перетворили на своєрідного внутрішнього ворога, з яким необхідно було боротися всіма відомими засобами. Ярлик «націоналіста» було заготовлено для національно свідомої інтелігенції, яка виступала за всебічний розвиток української культури, що не укладалося у прокрустове ложе тоталітарної ідеології. Більшовицька влада намагалася придушити вільнодумство інтелігенції, її критичні настрої, підпорядкувати своєму всеохоплюючому контролю професійні організації й об'єднання і, знищивши опозиційну частину та деморалізувавши репресіями основну масу, привернути інтелігенцію на свій бік.

На початку 1930-х років критика використовувалася як каральний засіб. За таких умов значна частина інтелігенції повністю скорилась системі і підтримала її своїм ім'ям. Відомі вчені, діячі культури в промовах і статтях брутально засуджували своїх учорашніх колег і друзів (П. Козицький, М. Могилянський, О. Оглоблин, Г. Епік). У суспільстві створювалася духовна атмосфера нетерпимості до інакомислення, що в ідеалі мала сприяти стандартизації суспільства, уніфікації особи та повній ідеологізації усіх сфер життя, усіх соціальних структур, що неухильно приводило до повної тоталітаризації культурної сфери.

Проводячи регулярні чистки, політичні репресії в середовищі української інтелігенції, більшовицька влада прагнула залякати або заохотити стару інтелігенцію до співпраці з нею. Усі ці заходи впливали на свідомість творчої інтелігенції і деякі її представники, щоб зберегти своє життя, починали підкорятися тотальній системі, пристосовуватися до потреб часу, тобто ставали конформістами (П. Тичина, М. Рильський, О. Корнійчук). Це, в свою чергу, свідчить, що у багатьох людей, якщо не цілого покоління, було вироблено рабську свідомість, понівечено загальнолюдську мораль, до чого в принципі й прагнув тоталітарний режим.

Репресії робили свою справу: інтелігенція починала виконувати «замовлення» партійних органів. Частина творчої інтелігенції вже не належала до тієї «позастанової, позакласової» групи людей, яку ми називаємо елітою нації. Репресивні заходи залякали й деморалізували її і зробили слухняною у ставленні до правлячого режиму, тобто репресії виступили інструментом тоталітаризації культури.

Але багато представників творчої інтелігенції не зрадили своїм принципам (С.Єфремов, М.Івченко). Проте вони були «вилучені» з творчого процесу, позбавлені будь-якої фізичної можливості своєю творчістю протидіяти тоталітаризації культури, що фактично вже набула незворотного характеру: хто не з нами, той проти нас, а тому підлягає знищенню - творчому, а то й фізичному.

Узагальнюючі висновки до розділу зводяться до того, що терор залякав інтелігенцію, деморалізував її. Вона стала конформованою до влади. Внаслідок цього майбутній розвиток української культури і суспільства в цілому зазнав великих втрат.

У висновках дисертації містяться загальні підсумки дослідження, деякі пропозиції практичного значення, основні з яких виносяться на захист:

У сфері культури відбувався процес її переродження та трансформації, тобто тоталітаризації шляхом впровадження у життя етики лівого радикалізму, партійно-державного контролю та політичних репресій;

Проведений аналіз історіографії дозволив визначити головні завдання по розкриттю недостатньо досліджених раніше проблем з процесу тоталітаризації культурної сфери суспільного життя України (20-30-х рр. ХХ ст.) партійно-державний контроль у культурі, вплив політичних репресій на свідомість української інтелігенції, етика лівого радикалізму у культурній сфері. Джерельна база є достатньою для різнобічного розкриття запропонованої теми дисертації;

Процес утвердження етики лівого радикалізму в культурній творчості, яка була складовою тоталітарної політики більшовицької партії, здійснювався шляхом створення у суспільстві атмосфери політичного напруження у вигідному для керівництва напрямі, «напрацьовувалась» культурна платформа ідеології більшовизму. Більшовики, проголошуючи себе спадкоємцями всіх прогресивних явищ світової культурної історії, зберігаючи у своїх гаслах всі високі слова світового гуманізму, відкидали загальнолюдські цінності і підпорядковували моральність «класовості і партійності», тобто своїм інтересам. Це зумовлювало глибоку внутрішню суперечливість комуністичної доктрини та ідеології. І завдяки цій суперечливості в системі культури тоталітарного суспільства співіснували як грубі пропагандистські підробки під культуру, твори з антигуманною спрямованістю, так і прагнення продовжити найглибші духовні національні та загальнолюдські традиції, інколи свідомо розраховані на використання наявних ідеологічних можливостей.

На початку 1920-х років партійно-державна влада свої морально-політичні засади етики лівого радикалізму втілювала у культурне життя більш-менш лояльними методами, тобто через пропагування й агітацію, а з другої половини 1920-х років застосовуючи репресії. Під впливом яких створювалися твори, що пропагували доносительство та «батькопродавство», боротьбу з куркульством, націоналізмом, шкідниками і зрадниками.

Однією з визначальних рис етики лівого радикалізму було і є прагнення до встановлення тотально регульованої поведінки як суспільства в цілому, так і кожного індивідууму, що підтримується жорсткими адміністративними засобами, включаючи й репресії, нещадністю до політичного супротивника - явного і удаваного;

У сфері культури у 1920-30-ті роки встановлювався всеосяжний партійно-державний контроль, який предусім здійснював Народний комісаріат освіти (НКО) УРСР, що керував культурою на державному рівні і був підконтрольний ЦК КП(б) У.

У системі НКО вже на початку 1920-х рр. були створені загальносоюзні органи цензури Головліт, Головмистецтво, Головрепертком, які здійснювали контроль в усіх галузях культурної сфери: кіно, театрі, образотворчому мистецтві. Ці органи тісно співробітничали з ДПУ. Це було ефективним засобом у встановленні партійно-державного контролю.

Наприкінці 1920 року у НКО УСРР було створене спеціальне управління Головполітосвіта, до функції якого входила не тільки політико-освітня робота в масах, а й цензура друку. У 1922 році в його складі було створене Головне управління у справах друку, яке здійснювало контроль (цензуру) за всією друкованою продукцією, що надходила в Україну з-за кордону, і тією, що друкувалась на її території.

Створені на початку 1930-х рр. «творчі спілки» були пристосовані до потреб системи й націлені на тотальний контроль за культурними процесами. Держава цім заходом створила собі сприятливі умови для керівництва і контролю за інтелігенцією, унеможливлюючи тим самим вільний розвиток української культури;

Політичні репресії щодо інтелігенції, залякали і деморалізували ту її частину, яка перебувала на волі. Під впливом політичних репресій творча людина перетворювалася на «слухняний гвинтик», який проводив у життя партійно-державну ідеологію. На зміну кращим етичним і морально-політичним традиціям, носіями яких завжди була національна інтелігенція, прийшли конформізм, соціальна апатія, політичне і духовне пристосуванство. Відбулося переродження інтелігенції в уніфікований прошарок «працівників розумової праці»;

Репресії стосовно інтелігенції знизили її культурний, освітній та моральний рівень, деформували майбутній розвиток українського суспільства, привели до безповоротних втрат у розвитку культури та національно-культурних традицій. Але і в умовах державного поневолення культура залишилася сферою суспільного життя, найбільш здатною до опору поневолювачам.

У своїх основах і принципах культура має бути незалежною від держави, тим більше політичної кон'юнктури чи ідеологічних впливів. Сьогодні важливо визначити перспективи розвитку культурної сфери, враховуючи уроки 1920-30-х років. Велика роль у цьому належить координації дій суб'єктів процесу національно-культурного розвитку: державних установ, політичних партій, громадських організацій.

Вільний розвиток культури та кращих національних традицій можливий лише за умов, що їх забезпечує демократична, незалежна держава. І навпаки, повноцінний розвиток національної культури, наповнений національним змістом неможливий при політичному безправ'ї, бездержавному існуванні нації, свідченням чого є українська культура в 1920-30-ті роки.

Ряд важливих аспектів дисертаційної теми може стати предметом самостійного наукового дослідження. В їх числі такі науково і практично актуальні проблеми як: роль сучасної культури в розбудові державотворення; історіографія культурологічних досліджень; культурна сфера і влада та ряд інших.

Список опублікованих праць за темою дисертаційного дослідження

радикалізм етика культурний більшовицький

1. Українська культура під ідеологічним контролем тоталітарної системи (20-30-ті роки ХХ століття) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. - Вип. 38. - К., 1998. - С. 71-76.

2. Політика радянізації ВУАН та вищої школи в Україні (20-ті-початок 30-х рр.) // Сторінки історії. Збірник наукових праць / Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут». - №12. - К., 1999. - С. 88-98.

3. Утвердження етики лівого радикалізму в культурному житті України (20-30-ті роки) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. - Вип. 42. - К., 1999. - С. 46-49.

4. Вплив комуністичного тоталітарного режиму на культурний розвиток України (1920-перша половина 30-х рр.) // Етнічна історія народів Європи. Збірник наукових праць / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Вип. 5. - К., 2000. - С. 118-122.

5. Українська інтелігенція 20-30-х рр. як об'єкт політичних репресій // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. - Вип. 49. - К., 2000. - С. 60-64.

Размещено на Allbest.ru