Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження

Простежуючи перебіг совєцької репресивної політики, ми переконуємось, що його організатори справді могли керуватися гаслом, яке московські чутки приписали персонально Каґановичеві: "Мы снимаем людей слоями". Повернувшись 1938 року до Москви з поїздки на Донбас, на колегії наркомату Каґанович хвалився, що він "убрал два слоя" ворогів народу, що начебто орудували у промисловості Донбасу. Н.Я. Мандельштам достоту відтворила цю думку: "Людей снимали пластами по категориям [...]". Як стверджував Ал. Солженіцин, "Наша судьба угодить в смертную камеру не тем решается, что мы сделали что-то или чего-то не сделали, - она решается кручением большого колеса, ходом внешних могучих обстоятельств. [...] А истинный посадочный закон тех лет был - заданность цифры, разнарядки, разверстки. Каждый город, район, каждая воинская часть получали контрольную цифру и должны были выполнить ее в срок. Все остальное - от сноровки оперативников. [...] Органы чаще всего не имели глубоких оснований для выбора - какого человека арестовать, какого не трогать, а лишь достигали контрольной цифры". Одну татарку, що проходила у паперах як троцькістка, перейменували у "буржуазну націоналістку" на тій підставі, що "по троцкистам у НКВД план перевыполнен, а по националистам они отстали, хоть и взяли много татарских писателей".

Масові арешти й систематичний терор були, здавалося б, невмотивовані, коли говорити про людей, які рішуче нічим не завинили навіть з погляду офіціозу. Але якщо розглянути терор на тлі економічного життя країни, з'ясується, що арешти були безпосередньо пов”язані з потребами народного господарства. Коли планувалась нова будова в Сибіру, на Півночі, визначалась і потреба в робочій силі. Відповідні органи планували "місткість" окремих реґіонів, своєрідний резерв невільників для "соціалістичних будов". Як міркував колишній політв”язень В. Жирмонт, "если бы можно было сопоставить кривую роста этой индустрии с кривой массовых арестов, то они сошлись бы во всех своих точках: каждый новый "строй", каждый новый "комбинат", каждая новая "магистраль" - являлись очень серьезной причиной волн арестов и ссылок. Каждое "начинание" требовало какой-нибудь особой категории специалистов, и от процесса "Промпартии", отголоски которого прокатились по всем трестам страны, захватив Грознефть, Баку, Донбасс и др., нетрудно протянуть нить к начавшимся стройкой и развертыванием Урало-Кузнецкому и Азотно-Туковому комбинатам и ядрам тяжелой промышленности на Дальнем Востоке. Заключенные в свое время договоры на поставку леса Англии послужили косвенной причиной для создания скорострельных процессов "на местах" против учащейся молодежи и комсомольских уклонов [...]". У порівнянні зі Східним Сибіром, де механічний приріст населення на 1939 рік склав 14 % по відношенню до чисельності всього населення 1926 року, на Далекому Сході він дорівнював 68,8 %. Механічний приріст міського населення переважав природний у 7,7 рази.

До дивовижно близького висновку прийшла на своєму матеріалі уральська дослідниця В.В. Ґусєва. Студіюючи долю репатріантів 1935 року з району КВЖД ("харбінців"), вона виявила оперативний наказ НКВД від 20 вересня 1937 року. "По своей сути, - пише вона, - он представляет продуманный и четкий план репрессий и уничтожения реэмигрантов. Этот приказ являлся итогом двухлетней работы по выявлению и регистрации 25 тысяч "харбинцев", а также учет уже репрессированных 4500 человек. На выполнение планов по аресту, расследованию и рассмотрению дел и приведению приговоров в исполнение отводилось очень мало времени - с 20 сентября по 25 декабря 1937 г. Как показывает самый общий анализ категорий "харбинцев", упоминаемых в документах и подлежащих аресту, органам НКВД предлагалось репрессировать всех русских репатриантов из Китая, а тем, кто уже находился в заключении, - продлить сроки".

Кадрові військові. Поділ колишніх військових відбувся природним шляхом. З одного боку, большевики їх явно потребували для створення боєздатної армії, що могла б пронести прапор світової революції через країни Західної Європи. А хто інший міг організувати таку армію, коли не військові професіонали? Колишніх офіцерів облікували. Тих, хто намагався пристосуватись, ні на що не реаґував і вступити до армій Колчака, Денікіна чи Врангеля не поспішав, було відібрано й відправлено у діючу червону армію - 559 кол. офіцерів, серед яких 123 душі мали військові звання від капітана й вище. 225 осіб було призначено на командні посади. Одержавши статус воєнспеців, вони й створили сучасну могутню армію. Потім цих людей ліквідували в ході сумнозвісної чекістської операції "Весна" кінця 1930 - початку 1931 року. Як згадувала дружина командира артилерійського полку, що служив і був заарештований у Миколаєві, "каждый день приносил все новые и новые жертвы. По всему видно было, что это не случайные аресты, а хорошо разработанный план уничтожения старой интеллигенции и изъятия из красной армии бывших офицеров императорской еще службы".

Тим часом доля тих офіцерів старої царської армії, кого совєцькі реєстрації застали поза РСФСР, склалась трагічно з самого початку. Червоних не влаштовувало саме їхнє існування, адже вони могли очолити збройну боротьбу. За оцінками Українського Червоного Хреста, у Києві було вбито тоді 5 тисяч осіб. Це був яскраво виявлений геноцид. З українських генералів у ті страшні дні й тижні загинули начальник Генерального штабу генерал-майор Б.Бобровський, генерал-майор Ол. Розгін, генерал-майор Я. Гандзюк, генерал-майор Я. Сафонів та генерал-майор М. Іванів. Трохи пізніше, 1919 року, большевики розстріляли: у Києві генерал-майора Ол. Гречка, в Одесі військового міністра Української Держави генерала-від-інфантерії Ол.Рогозу, у Чернігові генерал-майора Ол. Дорошкевича. Правдоподібно, був розстріляний 1920 року, потрапивши до полону, і генерал-майор Ол. Ревишин. У Криму погроми почались після розгрому врангелівців у листопаді 1920 року.

Збереглися розстрільні справи на 100, 200 й більше офіцерів, що складаються лише з анкет і вироку. Вирок був відомий большевикам уже наперед. Приклад - розстрільна справа на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року. Ухвала формулювалась так: "Принимая во внимание доказанность (sic) обвинения всех вышепоименованных в количестве двухсот восьмидесяти семи человек как явных (sic) врагов трудового народа и контрреволюционеров - расстрелять, имущество их конфисковать" (арк. 3). Ця справа, яку навіть важко назвати слідчою, склалась із заповнених анкет чотирьох типів: "Анкета для регистрации бывших офицеров и участников белых армий" (арк. 4: 40 питань); "Опросный лист Особой Фронтовой комиссии" (арк. 8: 33 питання); "Анкета для регистрации бывших участников белых армий" (арк. 15: 15 питань); "Анкета-протокол для бывших офицеров" (арк. 55: 20 питань). Так загинуло 287 осіб, ліквідованих незалежно від їхніх відповідей. Інша справа зветься "Дело № 5 на 122 человека по постановлению тройки [...] 8/ХІІ - 20 г.", де знаходимо постанову надзвичайної трійки про розстріл усіх перелічених у справі офицерів (дата: 8 грудня 1920 року, Херсон). До постанови додано 122 анкети, на кожній із яких - знову ж один і той самий стереотипний напис: "В интересах обороны и укрепления РСФСР [...] расстрелять". У нагородному списку начальника Окремого відділу Південного фронту Є.Г. Євдокимова, представленого до ордену Бойового червоного прапора, відзначалось як його заслугу ліквідацію 30 губернаторів, 50 генералів, понад 300 полковників, стільки ж контррозвідників, разом до 12 000 "білого елементу", чим "предупредил возможность появления в Крыму белых банд". Л.Каменєв називав це "революционным освобождением человечества от всей гнили, мерзости и хлама, которые оно в себе накопило".

Кримський погром викликав спеціальну ревізію ВЦИК”у, під час якої було допитано комендантів окремих міст. На своє виправдання вони пред'являли телеграму Бели Куна і секретаря кримської організації РКП Р. Землячки з наказом негайно розстріляти усіх зареєстрованих офіцерів та військових чиновників. Це підтвердив 26 липня 1921 року власний кореспондент паризьких "Последних новостей" із Константинополя.

Поміщики. Большевики-ленінці були твердо переконані, що національну аристократію необхідно ліквідувати як таку. Напередодні лютневої революції, нагадуючи, що восени 1905 року селяни спалили до 2 тисяч садиб, Ленін твердив: "К сожалению, крестьяне уничтожили тогда только пятнадцатую долю общего количества дворянских усадеб, только пятнадцатую часть того, что они должны были уничтожить, чтобы до конца стереть с лица русской земли позор феодального крупного землевладения".

Культурно-родинне середовище Котляревського й Гоголя, Квітки-Основ'яненка й Максимовича, Віктора Забіли й Гребінки, Олекси Стороженка й Марка Вовчка, Щоголева й Кониського, Драгоманова й Старицького, Кропивницького й Карпенка-Карого, Панаса Мирного й Лесі Українки, Коцюбинського й Миколи Лисенка, Марії Заньковецької й Георгія Нарбута, багатьох і багатьох інших поміщицьких родин входило у невблаганний вир революції. Поміщики й стали однією з перших жертв большевизму. Очевидці оповідали, що вже у перші місяці революції вони, опинившись поза законом, були ограбовані та здебільшого повбивані.

Як діяла управлінча вертикаль, легко простежити за операцією, спрямованою на ліквідацію поміщицтва як класу. Вихідне рішення було прийняте у московському Політбюро. 20 березня 1925 року Президія ЦВК СРСР прийняла постанову "О лишении бывших помещиков права на землепользование и проживание в принадлежавших им до Октябрьской революции хозяйствах". Цю постанову автоматично продублювали республіканські структури - ВУЦВК та РНК УСРР, видавши спеціальну ухвалу й інструкцію про здійснення тієї, що надійшла з Москви. Харківська постанова "Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням на Україні Радянської Влади" датується 9 вересня 1925 року. Дальші похідні рішення приймали за чергою все нижчі й нижчі ланки. На своєму рівні ухвалив утворити відповідну комісію виконавчий комітет Київщини. "Пролетарська правда" перевела документи у міфологізований понятійний апарат, легкий для введення у масову суспільну свідомість: "[...] цей декрет треба використати для того, щоби остаточно викорчувати всі поміщицькі пеньки (sic), що ще залишилися на нашій радянській землі". Тут, ясна річ, не йшлося про індивідуальні якості того чи іншого колишнього поміщика, - большевики прагнули ліквідувати клас. Цю кампанію доповнювала спрямована проти дворян практика Наркомосу: їхні діти, як правило, не могли одержати вищу освіту. Викинуті із своїх гнізд люди, позбавлені громадянських прав, за большевиків опинялись на марґінесі соціального життя. Індивідуальні трагедії, що супроводили їх надалі, були зовсім не випадкові і не стихійні.

Члени Центральної Ради. За даними мандатної комісії Шостих Загальних зборів, склад Української Центральної Ради становив 798 осіб. П.Христюк говорить про 822 мандатів, І.Нагаєвський - про 848. У довіднику В.Верстюка-Т.Осташко (1998) подано 126 персональних довідок. Зараз це найповніше зведення біографічних даних про цих людей, яке я звірив з фундаментальним п”ятитомовим виданням "The Encyclopedia of Ucraine" (Vol. I-V), що вийшло в Торонто. Мене цікавили, природно, лише ті з них, хто перебував на території, яку контролювали большевики. Питання постало так: чи можна було лишитись живою людині, що в минулому була членом Центральної Ради?

Під час муравйовського погрому загинули Л. Бочковський, Ол.-Б. Зарудний та Іс. Пугач (редактор "Народної волі"). Жертвою одного з таємничих убивств тих років став генеральний секретар освіти І. Стешенко (1918). 1919 року в Полонному загинув член ЦК партії соціалістів-самостійників І. Луценко, а невдовзі - того самого року - і В. Науменко. Перебуваючи під домашнім арештом большевиків, у Чернігові помер І. Шраґ. У серпні 1919 року київська чека розстріляла К. Коржа як "одного з головних керівників петлюрівської змови". Дуже характерно склалась доля Вс. Голубовича. Лише 1919 року большевики забирали його двічі, а у серпні 1920 року його арештувала кам'янець-подільська ЧК. Засуджено його на п'ять років примусової праці в концтаборах, але у зв'язку з амністією ВУЦВК (1921) його звільнили, зобов'язавши щотижня приходити на реєстрацію до міліції. Якийсь час він поневірявся, не мав роботи. Після цього він був ув”язнений знову у справі "УНЦ" і 2 січня 1932 року засуджений на десять років позбавлення волі у концтаборах. 7 лютого 1932 року колегія ОҐПУ СРСР зменшила строк покарання до шести років. З урахуванням попереднього ув'язнення влітку 1937 року строк закінчився. 2 червня НКВД порушило клопотання перед Президією ЦВК СРСР про продовження ув'язнення, - йому додали ще п'ять років. 16 травня 1939 року він загинув у ярославльській тюрмі.

1924 року у справі "Центру дій" проходили двоє членів Центральної Ради - брати М.П. та К.П. Василенки. Обох було засуджено на 10 років позбавлення свободи. 24 листопада Миколу Прокоповича звільнили, і він помер 3 жовтня 1935 року в Києві. Костянтина Прокоповича теж звільнили, але 1937 року заарештували вдруге у Вінниці і 1941 року, коли почалась війна, розстріляли як політичного (кримінальних випущено). Справа "СВУ" захопила сімох членів Центральної Ради: С. Єфремова, В. Чехівського, А. Ніковського, Й. Гермайзе, Г. Голоскевича, В. Отамановського та Л. Старицьку-Черняхівську. За справою "УНЦ" було заарештовано 50 осіб. Членів Центральної Ради ця справа забрала найбільше: це ув”язнені в один день Вс. Голубович, В. Мазуренко, П. Христюк та М. Чечель, за ними правник М.Г. Левитський, Арк. Степаненко, Дм. Коліух, М. Любінський, М. Стасюк та М. Шраґ, син згаданого вище І. Шраґа. Строк ув'язнення давали всім невеликий - від трьох до шести років. Відгалуженням справи "УНЦ" стала справа УВО, за якою 1934 року розстріляли члена Центральної Ради Анат. Пісоцького (А. Річицького). У дальші роки 33 душі, що проходили у справі "УНЦ", було знову ув'язнено за "антирадянську діяльність" і "шпигунство". Із них двадцять одного було розстріляно, а 12 одержали нові строки. М. Левитський 1935 року помер в одному з концтаборів Красноярського краю, М. Чечеля розстріляли 9 вересня 1937 року в Суздалі, В. Мазуренка - 21 листопада 1937 року в Алма-Аті, Арк. Степаненка 5 - вересня 1938 року в Києві. Вс. Голубович, як уже сказано, 16 травня 1939 року помер у Ярославльській тюрмі, а П. Христюк - 19 вересня 1941 року - в одному з концтаборів Севвостлаґу. Вважається, що Стасюк зацілів у Маріуполі: до приходу німців він працював у міському парку.

Перегляд дальших біографій показує, що менш-більш усі члени Центральної Ради, які мали нещастя лишитись на території СРСР, були систематично й послідовно ліквідовані.

Подібна системність простежується в арештах визначних еміґрантів після закінчення Другої світовой війни. Цю операцію розглянуто в окремому параграфі.

Висновки

1. Основою для вивчення МТ служить виявлення і дослідження всього спектру джерел різного походження, оскільки він мав всеохоплюючий характер і поширювався на всі сфери економічного, політичного й духовного життя суспільства. Аналіз джерел, здійснений у дисертаційному дослідженні, засвідчує величезну, часом провідну роль МТ як одного з найефективніших засобів державного управління.

2. Переходячи від міфологізованого розгляду історії до відтворення історії реальної, варто застосувати максимальну персоніфікацію історичного процесу, спираючись на масовий матеріал. Внаслідок їхньої формалізації ефективним може бути використання особових чи групових архівно-слідчих справ.

3. Обмежена приступність основних джерел з історії МТ у сховищах Москви та Києва стимулює вироблення нових дослідницьких методик, серед яких - реконструкція нормативних документів, яку можливо здійснити, виходячи з фактів їхнього виконання.

4. До нових методів роботи з джерелами про ту чи іншу соціальну групу належить вивчення масового матеріалу типу одноструктурних біограм у довідковій літературі. Зіставлення даних біографій за тією чи іншою ознакою надзвичайно продуктивне.

5. У зв”язку з розривом історичної традиції усунення оціночних деформацій можливе за орієнтації на систему цінностей тих соціальних груп, що належали до органічної, попередньої культури, відтак підпадали під репресії, а деякі з тих, хто вижив, згодом лишили спогади. Дальше поширення джерельної бази повинно охопити матеріали правої та лівої комуністичних опозицій.

6. У зв”язку із впливом офіційної ідеології на формування джерел і їхньою дальшою деформацією дослідження повинно починатися з джерелознавчих студій, зокрема з вивчення історії цензури.

7. За всіх тактичних змін внутрішньої політики ставлення большевицької держави до населення, зокрема до українського народу, було постійне й незмінне, починаючи з перших днів існування совєцької влади, й не залежало від особи диктатора.

8. МТ в СРСР ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про класову боротьбу і був рушійною силою здійсненої в СРСР соціальної революції.

9. Перед істориками стоять завдання поглибленого вивчення джерел із судочинства в СРСР і УРСР, діяльності спецслужб, Центральної контрольної комісії, Комісії партійного контролю, Робітничо-селянської інспекції, ролі преси, творчих спілок та ідеологічних інституцій як єдиного управлінчого комплексу.

Монографія

1. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. К., 1999. 40 авт. арк.

2. Дзюба Іван. Література автентичного жаху // Веч. Київ. 1999. 1 груд. № 260 (16437). С. 5.

3. Дашкевич Ярослав. Чи буде в Україні суд над комунізмом? // Нескорена нація. 1999. Листоп. № 15-16 (155-156). С. 2.

4. З архівних схронів // Літ. Україна. 1999. 23 груд. № 46 (4962). С. 8.

5. Кіпіані Вахтанґ. Історик Сергій Білокінь нарешті поквитався з КДБ // Україна молода. 1999. 27 листоп. № 222 (1296). С. 5.

6. Косюк Л. Книжка, яку вивчатимуть нащадки // Шлях перемоги. 1999. 1 груд. Ч. 47 (2378). С. 2.

7. Романюк Павло. "Масовий терор як засіб державного управління в СРСР" // Молода Галичина. 1999. 14 груд. №. 133 (7755). С. 2-3.

8. Овсієнко Василь. Антирадянська книжка // Вісті тижня. 2000. Січень. № 1 (24). С. 4; С. 60-61.

9. Хорунжий Юрій. Червоний терор // Укр. слово. 2000. 10-16 лют. Ч. 6 (3006). С. 7.

10. Шуляк М. Щоб не повторилися трагедіїї // Освіта України. 2000. 9 лют. № 6 (182). С. 10.

11. "Бібліологічні вісті": місце в культурі // Вісник Кн. палати. К., 1996. Вип. 3. С. 7-10.

12. Більшовизм: механіка тотального винищення населення // Сучасність. 1998. Ч. 4. С. 58-89; Ч. 5. С. 71-95.

13. Винищення українського духівництва у 1930-х роках // Другий Міжнар. конгрес україністів: Доп. і повідомл. Історія. Ч. ІІ. Львів, 1994. С. 81-85.

14. Виступ на Всеукр. форумі антиком. антиімп. фронту 21 лютого 1993 року // Правосл. вісник. К., 1993. № 1-3. С. 71-72.

15. Влада і духівництво: Рев. і гром. війна // Нариси історії укр. інтелігенції (перша пол. XX ст.). У 3-х кн. Кн. 1. К., 1994. С. 122-129, 131-132.

16. Посилення антиреліг. політики держави // Там само. Кн. II. С. 44-57.

17. Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ НКВД // Розбудова держави. 1992. Ч. 6. С. 29-37.

18. Дослідження історії УАПЦ (1921-1930-ті роки) у незалежній вітчизн. та заруб. іст. літературі // Україна XX ст.: Зб. статей. К., 1993. С. 86-106.

19. Доля української національної аристократії // Генеза. Кн. 1. К., 1996. С. 132-148.

20. Думки з приводу: [Літ. дискусія в Україні, 1925-1928] // Авторитет. К., 1989. С. 312-314.

21. Календар передколгоспної України: Післямова // Воропай Ол. Звичаї нашого народу. Т. ІІ. К., 1991. С. 435-442.

22. Механізм масового винищення людей за більшовиків // Генеза. К., 1998. Т. 1-2. С. 126-133.

23. Механізми нищення культури українців // Артанія. Кн. 3. 1997. С. 15-17.

24. На полицях спецфондів у різні роки // Слово і час. 1990. № 1. С. 69-76.

25. Пам'ятки УАПЦ 1921 року в Києві // Відомості Митрополії УАПЦ у діяспорі. Лондон, 1997. Ч. 4. С. 19-29; Пам”ятки України. 1997. Ч. 3. С. 66-73.

26. Пляновість большевицького терору і його наслідки // Визв. шлях. Лондон, 1999. Кн. 3. С. 276-289.

27. Покрайні записи на примірнику "Літ. пародій" 1927 року // Літ. панорама 1989. К., 1989. С. 244-246.

28. Православні єпархії України 1917-1941 рр. // Іст.-геогр. дослідження на Україні: 36. наук. праць. К., 1992. С. 100-120.

29. Про крутян-гімназистів // Альманах Укр. Нар. Союзу 1999. Парсіппані, Н.Й., б.р. С. 84-90.

30. Про таємниці мадрідського двору // Наше минуле. Ч. 1. К., 1993. С. 17-38.

31. Проблема, важливішої за яку в нас немає: [Про євгеніку] // Кур"єр Кривбасу. 1996. Ч. 57-58. С. 19-25.

32. Регабілітація українського поміщицтва // Альманах Укр. Нар. Союзу 1997. Джерзі Ситі; Н.Й., б. р. С. 118-121.

33. Репетиція беззаконь: Судовий процес над "Спілкою визволення України" // Україна. 1989. № 37. С. 13-15; № 38. С. 20-21.

34. Розгром київського єпархіального управління 1923 року // Київ. старовина. 1999. № 1. С. 89-106.

35. Система обліків, анкетування й паспортизації населення як інформаційна основа державної політики масового терору: Ч.1 // Матеріали Всеукр. конф. [...] "Злочин без кари". К., 1998. С. 42-73.

36. Система обліку, анкетування і паспортизації 1920-1930-х рр. як інформаційна основа більшовицького терору // Архівно-слідчі справи репресованих. К., 1998. С. 51-56.

37. Слідчі справи ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ як історичне джерело // Альманах Укр. Нар. Союзу на рік 1996. Джерзі Ситі; Н.Й., б. р. С. 123-128.

38. Сторінками загиблого "Діаріуша" // Пам”ятки України. 1998. Ч. 1. С. 30-57.

39. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920 рр. // Проблеми історії України. Вип. 2. К., 1992. С. 19-24.

40. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. Ч. 1. К., 1993. С. 4-16.

41. Що таке "єдиний совєтський народ"? // Третій Міжнар. Конгрес україністів: Історія. Харків, 1996. С. 158-163.

42. The Kiev Patriarchate and the State // The International Рolitics of Eurasia, Vol. 3. Armonk, N.Y.; London, England, c 1995. P. 182-201.

43. Бойчук М.Л.: З-під неправди // Україна. 1988. № 9. С. 11-12, 2 вкл.

44. Колективізм - пафос творчості Михайла Бойчука // Образотв. мистецтво. 1988. № 1. С. 22-25.

45. М. Бойчук і проблеми монументалізму // Пам'ятки України. 1988. № 2. С. 10-13.

46. Михайло Бойчук у листуванні // Соц. культура. 1989. №7. С. 4-5.

47. Останні тижні Михайла Бойчука // Розбудова держави. 1992. Ч. 7. С. 52-62.

48. Василь (Липківський): Смерть митрополита Липківського // Відомості Єпарх. управління УАПЦ у Вел. Британії. London, 1992.Ч. 3. С. 21-24.

49. Людина і світ. 1992. № 4. С. 27-34; Укр. правосл. слово. 1992. № 11. С. 7-10; № 12.С. 6-10.

50. Володимир (Романюк): Пам'яті великого Патріарха // Інф. бюл. Місійного відділу Укр. Правосл. Церкви Київ. Патріархату. 1995. № 7. С. 16.

51. Біла книга "чорного вівторка". К., 1995. С. 248, 252-255.

52. Світлій пам'яті Патріярха // Визв. шлях. 1995. Кн. 8. С. 900.

53. Володимир (Самборський): Розстрільна справа архієпископів УАПЦ Володимира Самборського та Юрія Міхновського // Розбудова держави. 1993. № 3. С. 37-51.

54. Відомості Митрополії УАПЦ у діяспорі. Лондон, 1994. Ч. 4. С. 24-27; 1995. Ч. 1. С. 36-38.

55. Україна ХХ ст.: Зб. статей. Вип. 2. К., 1996. С. 122-143.

56. Горська А.О.: Життя і смерть Алли Горської // Розбудова держави. 1992. Ч. 4. С. 45-55.

57. Образотв. мистецтво. 1992. Ч. 4. С. 10-14.

58. Алла Горська: Червона тінь калини. К., 1996. С. 197-217.

59. Грушевський М.С.: З епістолярної спадщини: Листи М. Лисенка до М. Грушевського // Музика. 1989. № 5. С. 20-22: 2 іл.

60. Михайло Грушевський // Що залишимо у спадок? К., 1990. С. 131-150; [Післямова] // Грушевський М. Історія України. [Кн. ] II. Факсим. вид. Таллінн, 1990. С. 576-577.

61. Українські медалі Яніса Струпуліса // Нотатки з мистецтва. Філядельфія, 1990. Кн. 30. С. 41-42.

62. Про автора спогадів: [Вріз до спогадів І.В. Макогона] // Укр. історик. 1991-1992. Ч. 110-115. С. 369.

63. Рецензія Ол. Білецького на шостий том "Історії укр. літератури" // Там само. С. 256-264.

64. Лист Георгія Ломова до кузини // Укр. історик. Ч. 124-127. 1995. С. 180-189.

65. М. Грушевський: Сценарій фільму // Укр. альманах 1996. Варшава, 1996. С. 217-219.

66. Дашкевич Я.Р.: До питання про авторство "Словника українських псевдонімів" // Mappa mundi: Зб. наук. праць на пошану Яр. Дашкевича. Львів та ін., 1996. С. 830-874.

67. Ернст Ф.Л.: Федір Ернст // Пам'ятники України. 1985. № 2. С. 32-33.

68. Федір Ернст: Бібліогр. пок. Суми, 1987. 34 с.

69. Ф. Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 506-511.

70. Федір Ернст // Пам'ятки України. 1989. № 2. С. 54.

71. Ф. Ернст // Сучасність. Мюнхен, 1990. Ч. 7-8. С. 86-98.

72. Ф. Ернст // Репресоване "відродження". С. 308-321.

73. Єфремов С.О.: Спогади С. Єфремова про М. Лисенка // Укр. муз. архів. Вип. 1. К., 1995. С. 177-188.

74. Жураковський А.Є.: Світоч // Синопсис. К., 1999-2000. Ч. 1. С. 46-56.

75. Зеров М.К.: Микола Зеров // Письменники Рад. України. К., 1989. С. 35-64.

76. Закоханий у вроду слів. К., 1990. 53 с.; Микола Зеров і книга // Книжник.1990. № 1. С. 10-19.

77. Касперович М.І.: Смерть Миколи Касперовича // Розбудова держави. 1992. № 2. С. 49-54.

78. Кримський А.Є.: Агатангел Кримський і книга // Наука і культура: Україна 1981. К., 1982. С. 317-323.

79. Кульженко П.А.: Гіркий спогад про П.А.Кульженко // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1. С. 134-148.

80. Курах М.: Проблема Михайла Кураха // Кур'єр Кривбасу. 1995. № 24. С. 32; № 25. С. 24-26.

81. Лозовський Лесь (О.К.): Ол. Лозовський // Укр. календар. 1980. Варшава, [1979]. С. 88-90.

82. Художник Лесь Лозовський // Образотв. мистецтво.1981. № 5. С. 24-25.

83. Другий після Нарбута // Україна. 1989. № 5. С. 16-17.

84. Марченко В.: Апостол чистої правди // Слово і час. 1991. № 1 (361). С. 24-26.

85. Міяковський В.В.: Ім'я з-поза меж УРЕ // Книжник. 1991. №1. С. 22-23.

86. Георгій Нарбут за часів "перестройки" та незалежності // Слово і час. 1996. № 2. С. 21-23.

87. Архівіст В.Міяковський // Архівна та бібліотечна справа в Україні доби Визв. Змагань: Зб. наук. праць. К., 1998. С. 213-222.

88. Вол. Міяковський - діяч української книги // Вісник Кн. палати. К., 1998. № 2. С. 39-43.

89. Таємниці архівів не вічні... // Сучасність. 1998. Ч. 10. С. 57-80.

90. Налепінська-Бойчук С.О.: Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Образотв. мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 46-49.

91. Обозненко Л.: Доля Леоніда Обозненка // Бюлетень Асоціації філателістів України. 1994. № 11. С. 10-11.

92. Олександр (Ярещенко): Хресний шлях Архиєпископа Олександра Ярещенка // Розбудова держави. 1993. № 10. С. 55-63.

93. Укр. засів. X., 1994. Ч. 1. С. 23-42.

94. Відомості Митрополії УАПЦ у діяспорі. 1996. Ч. 2. С. 45-47; Ч. 3. С. 43-45.

95. Падалка І.І.: На свято до Івана Падалки // Жовт. 1987. № 7. С. 113-117.

96. Петров В.П.: Довкола таємниці // Петров В. Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви більшовицького терору. К., 1992. С. 3-23.

97. Петров В. Походження українського народу. К., 1992. С. 165-192.

98. Рильський М.Т.: Источники стихотворений М. Рыльского и Ив. Драча о кобзарях // Филология. Вып. 5. [М.], 1977. С. 124-134.

99. Світличний І.О.: Листи А. Франко-Ключко до С.Гординського // Сучасність. 1996. Ч. 12. С. 116-126.

100. Із часу, що закривавився // Доброокий: Спогади про Ів.Світличного. К., 1998. С. 305-313.

101. Семенко М.В.: Зырянский Фауст: [О К.Ф. Жакове] // Даугава. Рига, 1988. № 5. С. 112-124.

102. Чи був М. Семенко футуристом? // Сучасність. 1990. Ч. 10. С. 25-29.

103. Синявський А.С.: Антін Синявський і його доба // Синявський А. Вибр. праці. К., 1993. С. 3-31.

104. Скрипник М.О.: Чисті зерна високої правди // Рад. школа. 1989. № 1. С. 81-86; Нарком // Сторінки історії Укр. РСР. К., 1990. С. 357-367.

105. Спаська Є.Ю.: Мистецтвознавча діяльність Є.Ю. Спаської // Нар. тв. та етногр. 1983. № 6. С. 64-67.

106. Старицька-Черняхівська Л.М.: Завещание Михайла Старицкого // Радуга. 1970. № 1. С. 168-172.

107. Із родини велетнів // Укр. мова і літ. в школі. 1989. № 1. С. 20-23.

108. Літ. панорама 1989. К., 1989. С. 227-236.

109. Українка в світі. Торонто, 1991. Ч. 1-3. С. 17-22; Ч. 4-6. С. 22-24; Ч. 7-9. С. 5-9.

110. Стешенко Я.І.: Видатний український бібліограф Яр. Стешенко // Наук. праці Нац. б-ки України ім. В.І. Вернадського. Вип. 2. К., 1999. С. 53-64.

111. Стус В.: Автобіографія Василя Стуса // Філос. і соціол. думка. 1990. № 2. С. 105-106.

112. Таранушенко С.А.: Мистецтвознавець, етнограф // Нар. тв. та етногр. 1969. № 6. С. 67-69.

113. Велетень мистецтвознавства // Пам'ятки України. 1989. № 3. С. 12-18.

114. Велетень мистецтвознавства // Репресоване "відродження". С. 332-345.

115. Тен Борис: Матеріали до бібліографії Бориса Тена // Жадань і задумів неспокій. К., 1988. С. 488-538.

116. Черняхівська В.О.: Із теки, що лишилася // Поезія '86. Вип. 1. К., 1986. С. 172-177.

117. Шеремецінський Я.А.: Жак Шеремецінський // Вісник Кн. палати. 1997. № 6. С. 28-30.

118. Шміт Ф.І.: Рец.: Шмит П.Ф. Список печатных работ Ф.И. Шмита // Сов. библиография. М., 1977. № 5. С. 83.

119. Українська зірка вченого // Пам'ятники України. 1987. № 1. С. 24-26.

120. Щербаківський Д.М.: Спаська Є. Спогади про мого найсуворішого вчителя Д. Щербаківського / Публ. С. Білоконя // Наука і культура. Вип. 24. К., 1990. С. 272-286.

121. Юрій (Міхновський): Розстрільна справа архієпископів УАПЦ Володимира Самборського та Юрія Міхновського // Розбудова держави. 1993. № 3. С. 37-51.

122. Україна ХХ ст.: Зб. статей. Вип. 2. К., 1996. С. 122-143.

123. Крім того, опубліковано 41 статтю в довідкових виданнях (УРЕ, УЛЕ тощо), 35 газетних статей, здійснено 11 публікацій у матеріалах наукових конференцій.

Размещено на Allbest.ru

...