Меншовики в Україні у роки революції і громадянської війни (1917-1920 роки)

В умовах війни Радянської Росії проти УНР меншовики підтримали Центральну Раду. Водночас, зміст своєї діяльності РСДРП розуміла як боротьбу на два фронти - проти більшовизму і проти українського сепаратизму, що, у свою чергу, ослаблювало партію та руйнувало єдність української та російської демократії, про яку так непокоїлися меншовики.

Перше встановлення Радянської влади в Україні у грудні 1917 р. призвело до загострення протиріч між оборонцями та лівими. Інтернаціоналісти підтримали загальний курс партії на оволодіння радянськими установами; оборонці заперечували владні функції рад і вагу у своїй діяльності перенесли на повернення Центральної Ради та роботу в органах міського самоврядування.

РСДРП негативно поставилася до німецької окупації. Тактика партії по відношенню до окупаційної влади зводилася до політичного невизнання Бресту, що, з одного боку, відбивало спроби ЦК РСДРП домовитися з більшовиками про організацію однорідного соціалістичного уряду, а з іншого, свідчило про нездатність меншовиків більш вагомо впливати на політичні процеси.

Ставлення до українських урядів за часів німецької окупації визначалося меншовиками в залежності від їх характеру - як його розуміли меншовики. Демократичний характер Центральної Ради не викликав сумніву - тому меншовики надали їй підтримки, поклавши провину за окупацію України цілком на більшовиків. Владу гетьмана П. Скоропадського РСДРП визнала за режим відкритої реакції і головним своїм завданням проголосила збройну боротьбу з гетьманщиною. Теоретична та політична упередженість не дозволила меншовикам звернутися до позитивних боків гетьманської програми. Курс на збройну боротьбу, через обмеженість соціальної бази, мав лише пропагандистське значення і штовхав меншовиків до пошуку погодження з більшовиками. Власних сил на здійснення своєї програми меншовики не мали, а з-поміж можливих союзників найближчими до них були більшовики. Тому можна сказати, що політичне примирення двох партій, що сталося наприкінці 1918 р. на ґрунті визнання соціалізму за стратегічну мету РСДРП, в Україні мало своє коріння - курс на збройну боротьбу з гетьманщиною. Стосунки РСДРП з Директорією взагалі були короткочасними. Невизначена політична програма Директорії, дрібнобуржуазна, на погляд меншовиків, соціальна база цієї влади, обмежене виборче право, - все це не сприяло порозумінню сторін. Головні надії на майбутнє України меншовики пов'язували з демократизацією російської влади, що повинно було стати, на їхній погляд, фундаментом для "возз'єднання" Росії. Тому головною проблемою для РСДРП стали стосунки з більшовиками.

1918 р. ознаменувався поверненням меншовиками впливу в профспілках. Українська Центральна рада профспілок фактично перебувала під необмеженим впливом оборонців. У той же час, загальнопартійні дебати щодо одержавлення профспілок не набули в Україні актуальності.

З метою координації політичної діяльності в квітні 1918 р. був утворений Загальноукраїнський комітет РСДРП в Україні, який перебував під впливом оборонців. Загальне "полівіння" меншовизму в Україні відбилося на його долі: він отримав назву Головного комітету РСДРП в Україні та переїхав восени 1918 р. до Харкова, де його очолив лідер харківських інтернаціоналістів І. Бер.

У п'ятому розділі "РСДРП в Україні у 1919-1920 роках" викладення матеріалу розпочинається з аналізу політики меншовиків в Україні під час другого встановлення більшовицької влади. Певна поміркованість заходів Раднаркому на початку 1919 р. породила серед меншовиків надії на співробітництво з більшовицьким урядом з метою демократизації його політики. Не маючи широкої соціальної підтримки та прагнучи зберегтися, як робітнича партія, меншовики пристосовувалися до радянських умов. У квітні 1919 р. РСДРП в Україні визнала радянську форму влади єдино можливою не лише для Росії, але й для майбутніх європейських революцій. Цей висновок Головкому був набагато радикальнішим за офіційний курс РСДРП: наприкінці 1918 р. ЦК меншовицької партії, висунувши курс на соціалізм, визнав радянський лад лише де-факто, а не як принцип.

У травні 1919 р., у зв'язку з наступом А. Денікіна, Головком проголосив мобілізацію членів РСДРП до Червоної Армії. ЦК партії наслідував українській ініціативі лише 1 жовтня 1919 р., хоча курс на підтримку більшовиків висунула ще травнева (1919 р.) нарада РСДРП.

Проголошення відкритої підтримки Раднаркому призвело до посилення внутрішньопартійних суперечностей, що було свідченням невпевненості багатьох українських комітетів РСДРП у вірності запропонованого ЦК курсу. Праві, заперечуючи курс центральних установ партії, закликали до "боротьби з антидержавним рухом більшовиків". Інтернаціоналісти у роки війни вели перед у багатьох комітетах партії і, спираючись на підтримку ЦК, не зупинялися на виключенні окремих фракцій правих меншовиків - і навіть всієї Одеської організації - з РСДРП. Але, підтримавши Радянську владу на фронті, в тилу меншовики всіляко підкреслювали свою опозиційність більшовицькому урядові. Така "умовна" підтримка меншовиками Раднаркому, через свою небезпеку для останнього, вилилася незабаром у репресії уряду проти соціал-демократів.

Головним завданням профспілкового руху меншовики вважали збереження його незалежності від правлячої більшовицької партії, що надавало РСДРП можливість утриматися на політичній сцені пореволюційної Росії. Загальноменшовицькі дебати про одержавлення профспілок набували в Україні актуальності лише за часів Радянської влади. За часів гетьманату, денікінської диктатури, які меншовики розуміли, як перемогу контрреволюції, на перше місце висувалося завдання збереження легальності та організаційної єдності профспілок, з метою організації боротьби з контрреволюцією.

Денікінська окупація призвела до посилення впливу оборонців у деяких комітетах РСДРП та профспілках. У той же час, політика Центрального Бюро профспілок у Києві відповідала загальноменшовицькому курсу на збройну боротьбу з контрреволюцією. Тому процес над київськими меншовиками-членами Центрального Бюро у березні 1920 р. свідчив, що більшовики не могли пробачити РСДРП не співробітництва з денікінцями в профспілках, а самого існування незалежних профспілок під керівництвом РСДРП.

Останнє встановлення Радянської влади наприкінці 1919 р. передало до рук більшовиків всі важелі тиску на соціал-демократів. На кінець громадянської війни РСДРП в Україні не могла протистояти комуністам на рівних. Вся наступна історія меншовицької партії в Україні - це історія нескінчених арештів соціал-демократів.

У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження.

Меншовизм - це російський варіант міжнародного демократичного соціалізму. У протистоянні з більшовиками меншовики представляли "західний варіант" робітничого руху, з більшою опорою на легальність, демократизм, самодіяльність робітничих мас. У цьому була їхня сила - тому після Лютневої революції меншовики вели перед у більшості робітничих організацій. Але "європеїзм" РСДРП ніс у собі зародок її майбутньої загибелі. Ще в 1917 р. О. Потресов застерігав, що Росія - не Європа, що західний марксизм, торкнувшись російського ґрунту, набуває не властивих йому на Заході рис. Вихід з цього складного для РСДРП становища знайшли більшовики: вони, переставши бути соціал-демократами, першими усвідомили роль політичної влади, як головного важеля соціальних перетворень і використали її для здійснення своїх радикальних програм. Меншовики, навпаки, залишалися партією "ортодоксального" марксизму, яка замість швидкого політичного успіху обрала вірність теорії.

Меншовизм в Україні мав свої особливості, головна з яких полягала у залежності стратегії й тактики партії від перебігу подій Української національно-демократичної революції. Іншою характерною рисою меншовицьких організацій була фатальна нездатність їх лідерів домовитися між собою. Незгоди, перенесені з російських столиць, набували особливого значення в специфічних умовах розвитку революції в Україні. Утворення навесні 1918 р., з метою координації партійної лінії, керівного органу партії в Україні - Головкому РСДРП - ще більше посилило розходження між політикою ЦК РСДРП та курсом меншовицьких організацій в Україні. Політика Головкому відрізнялася більшою зацікавленістю у пошуках погодження з більшовиками.

Незважаючи на наполегливі спроби меншовиків захистити майбутнє пролетаріату, результатом їх діяльності стала політична ізоляція РСДРП в Україні. Вона відбулася як через звуження соціальної бази партії, так і через низку політичних прорахунків лідерів меншовизму. Ще однією важливою причиною падіння політичного впливу РСДРП в Україні було прохолодне ставлення меншовиків до українського національного питання. Після другого встановлення Радянської влади в Україні головною проблемою для російських соціал-демократів стали стосунки з більшовицькою владою, тим більше, що власних сил на реалізацію своєї програми меншовики не мали.

Головний зміст політики РСДРП протягом 1919-1920 рр. полягав в організації спільної з більшовиками боротьби з контрреволюцією з одночасними спробами демократизувати політику Раднаркому. Хоча цей курс формувався під впливом різних об'єктивних обставин, він ніс у собі пристосування до політики, нав'язаної країні комуністами. Проте, змагатися з більшовиками на рівних меншовики були не в змозі. Лише у часи приходу до влади антибільшовицьких сил РСДРП помітно зміцнювала свої позиції. Чергові повернення більшовиків до влади завдавали меншовицькій партії нових, більш сильних ударів. Комуністи не могли пробачити меншовикам їх опозиційної діяльності в тилу - результатом цього став перехід партії на нелегальне становище. Робітничій партії не знайшлося місця в системі диктатури пролетаріату.

Надаючи підтримки більшовикам, РСДРП прагнула не допустити встановлення в країні контрреволюційної буржуазної диктатури. Але історія розсудила інакше. Не буржуазне, а тоталітарне переродження загрожувало Радянській владі. Тому вся основна політична лінія меншовиків виявилася помилковою.

Основні положення і висновки дисертації викладені автором у таких публікаціях

1. Меншовики Харкова в 1917-1920 рр.: динаміка політичного впливу в робітничому середовищі// Вісник Харківського університету. №401. Історія України. - Харків: Основа, 1998. - С.45-55.