Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918 – 1920 роки)

Дійсно, Армія УНР була соціальним інститутом зі своїми специфічними нормами, що регламентують усі боки його життя. Вона до певної міри замкнута цілісна структура, але не ізольована від суспільства. Був очевидним вплив суспільства на військо і навпаки.

У розділі визначаються і аналізуються такі наріжні для військово-політичної діяльності Директорії поняття, як оборонна і військова політика. Оборонна політика, як і належить, була елементом більш всеохоплюючим, ніж поняття "військова політика". Військова політика має свою структуру, тому що вона є системною єдністю певних поглядів, відповідних їм суспільних відносин, скріплюючих і регулюючих їх соціальних інституцій. На прикладі військово-політичних аспектів реформування Збройних Сил УНР було показано, що військова політика Директорії була органічним сплавом теорії і практики.

Військова політика Директорії була одним із специфічних напрямків у системі загальнодержавної політики. Військова політика, як наріжний елемент військово-політичного курсу УНР, до певної міри обумовлювала цей курс. Військово-політична діяльність Директорії за тих конкретно-історичних обставин складалась із стратегії і тактики водночас.

Висновки

Прихід Директорії до влади в Україні збройним шляхом наприкінці 1918 року був обєктивно обумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917-1920 років в країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війни. Директорія була утворена провідниками УНС з метою організації повстання проти П. Скоропадського, але вона не мала чіткої програми державотворення. З перемогою Директорії і відновленням УНР ішов процес реставрації просоціалістичного, на відміну від щойно ліквідованого консервативного, курсу розбудови української державності. Отже, соціалісти черговий раз отримали історичний шанс реалізувати не тільки свої ідеологічні постулати, а й розвязати споконвічне питання щодо забезпечення умов існування власного народу в незалежній державі. Саме боротьба між такими принциповими категоріями, як "соціалістичний лад за будь-яку ціну" і "суверенна держава як самодостатня мета", складали трагічний елемент у наполегливих, інколи відчайдушних, проте, на жаль, мало ефективних пошуках ватажками Директорії власного військово-політичного та соціально-економічного курсу. А винахід компромісного "трудового принципу" як моделі суспільно-політичного розвитку України слід розглядати тупиковим напрямком, який запропонували країні її провідники. Він обєктивно вів до втрати самостійності УНР.

Одним із провідних факторів, що відбивався на військово-політичному курсі Директорії, була наявність гострих суперечок у складі цього державного органу. З одного боку - ліворадикальне крило на чолі з В. Винниченком, з другого - більш помірковане угрупування С. Петлюри. Між ними розгорілася боротьба за опрацювання і практичне втілення того військово-політичного курсу, який ці дві "партії" вважали за тих умов найбільш оптимальним.

Коли С. Петлюра за обєктивних причин біля керма держави змінив свого опонента В. Винниченка, змінився і військово-політичний курс УНР. У внутрішній політиці ця подія позначилась низкою урядових криз, а головне - поступовою трансформацією політики "трудового принципу" і прийняттям на озброєння ідей "європейського парламентаризму". У зовнішній політиці - перехід від так званого "нейтралітету" УНР у боротьбі між Антантою і Радянською Росією до активних кроків назустріч вимогам західних країн.

Одним із визначальних чинників суспільно-політичного життя в Україні доби Директорії було домінування і навязування українцям чужої, привнесеної ззовні культурно-політичної моделі розвитку. Мова йде про багатовікову відсутність української державності і повязані з цим негативні наслідки для українського народу. Надзвичайної гостроти набувало питання прихильності до Директорії таких рухливих і визначаючих політичний клімат у державі прошарків, як селянство і робітничий клас. Директорія, усвідомлюючи актуальність згаданої проблеми, намагалася докладати максимальних зусиль, аби задовольнити економічні, політичні, культурні потреби цих верств суспільства. На жаль, влада за умов економічного та політичного хаосу, що був спричинений зовнішньою агресією, не змогла збалансовано запровадити намічені нею численні законодавчі кроки, перетворивши теорію у практичну реальність. Цим, звісно, негайно ж скористалися вороги УНР.

У добу Директорії українські землі стали перехрестям геополітичних інтересів протилежних сил і блоків. Тут змагалися, зазіхаючи на українські природні і людські ресурси, Радянська Росія і Антанта зі своїми союзниками. Розклад політичного пасьянсу в світі змушував українство знаходити такі центри політичного тяжіння, які б допомогли закріпити здобутки національної революції. Активне опрацювання свого військово-політичного курсу призводило до частих коригувань, навіть кардинальних його змін. Однак післявоєнна архітектура Європи складалась без урахування державотворчих прагнень українців.

Знаходячись у стані перманентної війни, під загрозою фізичного знищення УНР і самої влади Директорії, остання приділяла значну увагу створенню власних Збройних Сил, які були б покликані захистити українську державність. Процес їх утворення почався з повстання проти Гетьмана і не припинявся аж до кінця національно-визвольних змагань. Директорії, незважаючи на постійний брак озброєнь, продовольства, одягу тощо, вдалося створити реальне боєздатне військо.

Влада вирішувала паралельно триєдине завдання: військове будівництво, військово-політичні аспекти функціонування Армії, соціальний захист вояків і членів їх сімей. Чільне місце посідали військово-політичні аспекти життя Збройних Сил УНР. Треба було запобігти в умовах гострої боротьби за владу політизації війська, в той же час створити законодавче поле, яке дозволило б останньому, як одному з провідних соціальних інститутів, посісти належне місце в суспільстві і країні. Керівництво держави шукало оптимального політичного статусу Армії як стабілізуючого чинника суспільно-політичного життя УНР.

Говорячи про військово-політичний курс Директорії, слід зауважити, що його концептуальні засади досить часто формувались невиважено, без урахування і планування чітких стратегічних загальнодержавних пріоритетів, а виникали як запізніла реакція на той чи інший військово-політичний момент. Це зводило ефективність діяльності Директорії в цій царині до мінімальної і давало зайві козирі ворогам УНР. Однак за обставин зовнішнього ворожого оточення, внутрішньої контрреволюції Директорії вдалося зробити чимало, розбудовуючи за своїм розумінням українську державність, яка, на жаль, не змогла обєднати довкола цієї високої ідеї роздерте протиріччями і ворожнечею українське суспільство, не змогла посісти гідного місця в геополітичній системі Європи.

Список опублікованих праць дисертанта з досліджуваної проблеми

1. Яцюк М.В. Деякі юридичні аспекти розбудови Арміі УНР доби Директорії (жовтень 1918 - грудень 1919 рр.). // Вісник Харківського університету. № 401. Історія України. - Харків: Основа, 1998. - С. 67 - 77 (0,6 др. арк.).

2. Яцюк М.В. "Українське питання" на Паризькій Мирній Конференції 1919 року. // Вісник Харківскького державного університету. № 442. Історія України. - Харків: Видавничий центр ХДУ, 1999. - С. 104 - 110 (0,5 др. арк.).

3. Яцюк М.В. Пошук Директорією зовнішніх союзників у боротьбі за незалежність УНР (1918 - 1920 рр.). // Схід. - 1999. - №7 (31). - С. 29 - 33 (0,4 др. арк.).

4. Яцюк М.В. Директорія УНР: українська державність між молотом і ковадлом історії. - Панорама. - 1995. - № 40.

5. Яцюк М.В. Вбивство Симона Петлюри.- Панорама. - 1995. - № 49-50; 1996. - № 9.

6. Яцюк М.В. Українсько-польський договір 1920 року // Тези ХХVIII наукової конференції викладачів, аспірантів і співробітників Харківської державної академії міського господарства. - Харків: Сектор оперативної поліграфії ІОЦ ХДАМГ, 1996. - С. 68 (0,1 др. арк.).

7. Яцюк М.В. Дипломатія Директорії УНР щодо Угорщини в 1919-1920 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Матеріали 49-ї студентської наукової конференції ХДУ.- Харків: Акта, 1997.- С.49 (0,1 др.арк.).