Державницька традиція в українській зарубіжній історичній науці

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорена на засіданні відділу української історіографії Інституту історії України НАН України. Результати дослідження доповідалися на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях: "Житомир в історії Волині і України" (Житомир, 7-10 вересня 1994 р.), "Гетьман Іван Мазепа та його доба" (Київ, 13-14 жовтня 1994 р.), "Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи" (Харків, 15-17 листопада 1995 р.), а також на Четвертих Всеукраїнських історичних читаннях "Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку" (Черкаси, 16-18 травня 1994 р.). Основні положення роботи викладені у більш ніж 20-ти опублікованих працях автора.

У вступі обґрунтовані необхідність дослідження, загальна постановка та формулювання проблеми, її значення в світлі сучасної пізнавальної ситуації, актуальність обраної теми, мета і завдання, визначені предмет та об'єкт, хронологічні та просторові межі, подана характеристика методологічних засад і методів, використаних в дисертаційній роботі. Викладена інформація про структуру та апробацію одержаних результатів, джерельну базу, зв'язок з дослідницькими планами Інституту історії України НАН України, розкриті новизна, наукове та практичне значення дисертації.

Перший розділ - "Інтелектуальні та соціокультурні передумови розвитку української зарубіжної історіографії (1945-1991 рр.)", складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 "Українська історична наука на еміграції та в діаспорі: історіографічний огляд досліджень" - подано аналіз наукової літератури та розглянуті основні тенденції у вивченні проблеми. Перші праці та розвідки присвячені актуальним питанням наукового розвитку, зокрема проблемам оцінки та інтерпретації державницької і народницької історіографічної спадщини, з'явилися відразу після закінчення Другої світової війни. Тематично вони були споріднені з дослідницькою проблематикою 20-30-х років ХХ ст., але повстали в новій інтелектуальній атмосфері біполярного світу та повоєнному соціокультурному середовищі. Проблема державницької традиції в другій половині 40-х - початку 50-х років ХХ ст. порушувалася у працях істориків у межах провідної або спорідненої проблематики: витлумачення української історії в руслі європейської цивілізації та тогочасних модерних впливів щодо її реконструкції (теорії циклів, персоналізація, cуб'єктивізація історичного буття), вирізнення методологічних засад наукових напрямів, концептуальних основ періодизації історії України, зокрема в контексті протиставлення духовних, культурних цінностей та ідеологій у різні епохи. В світлі сучасної історіографії студії істориків "таборового періоду" цікаві не тільки як джерела по вивченню тогочасної історичної думки, а й творчим потенціалом ряду ідей та підходів, що не втратили своєї актуальності й до нині.

Синтетичні огляди розвитку історичної науки в повоєнний період (після 1945 р.) з'явилися в історіографічних працях другої половини 50-х років ХХ cт. У студіях О. Оглоблина та Б. Крупницького констатувався пріоритет державницьких підходів у розробці національної історії в тогочасній українській історіографії. Проте, деякі дослідники, критично оцінювали як "державницьку спадщину", так і домінування зазначених підходів. У 60-80-і роки з'являється ряд історіографічних оглядів та розвідок (C. Величенка, Л. Винара, О. Данко, О. Домбровського, О. Оглоблина, М. Чубатого), в яких розглядалися особливості та специфіка наукового процесу в українській зарубіжній історичній науці, зокрема порушувалася проблема оцінки творчого спадку представників державницького та народницького напрямів. Вплив державницької традиції на істориків-емігрантів прослідковуємо у вивченні творчого доробку вчених, фундаторів цього напряму історичної думки в національній історіографії. Зокрема, слід згадати ряд розвідок (Л. Біласа, І. Борщака, В. Гришка, Я. Пеленського, Є. Пизюра, Н. Полонської-Василенко та ін.) про В. Липинського та С. Томашівського, в яких розглядалися різні аспекти їхньої наукової творчості. Причому зацікавленість спадщиною Липинського та інших істориків не зменшилася і в 80-і роки. В 1985 р. заходами Українського наукового інституту Гарвардського університету (УНІГУ) видано спеціальний випуск "Harvard Ukrainian Studies" присвячений виключно Липинському, в якому було вміщено праці Л. Біласа, Я. Пеленського, Є. Пизюра, О. Пріцака та інших учених.

Проблема "державницьких критеріїв", "державницької інтерпретації" неодноразово повставала під час наукових дискусій у діаспорі. Здебільшого до неї зверталися у процесі розгляду можливих концептуальних засад цієї реконструкції (історія країни, історія народів та етносів, історія держав та державних утворень, які існували на території України, історія національної держави). Проблема традиції порушувалася у дискусіях навколо питань спадкоємності та зв'язку між різними поколіннями вчених у діаспорі. Але незважаючи на неодноразове звернення до історіографічної спадщини істориків-державників та проблем, пов'язаних з інтерпретацією "державницьких періодів" української історії в оглядах 70-80-х років ХХ ст., терміни "державницький" та "народницький" вживалися переважно в ретроспективі до історіографії кінця XIX-початку ХХ cт.

Таким чином, в українській зарубіжній історіографії другої половини 40-х початку 90-х років ХХ ст. до проблеми державницької традиції (державницької спадщини), зокрема в аспекті її інтерпретації та оцінки, зверталися під час наукових дискусій в межах розгляду провідної проблематики, в спеціальних історіографічних працях, у процесі опрацювання окремих наукознавчих проблем (проблема генерацій) тощо. Наукова література з окресленої проблеми характеризується як фрагментарністю, так і розмаїттям представлених підходів до державницької традиції в українській історичній науці. Останню розглядають: як культурно-історичну епоху в науковій та суспільній думці (В. Петров), окреме покоління вчених в українській історіографії (М. Чубатий), науковий напрям з певними методологічними засадами дослідження (Б. Крупницький), своєрідну ідеологію стосовно оцінки історичних явищ та подій (Н. Полонська-Василенко), напрям, який об'єднує ряд течій історичної думки з певною (консервативною, націоналістичною, демократичною) суспільно-політичною спрямованістю (Б. Крупницький, П. Ісаїв).

За радянської доби наукові студії істориків на еміграції та у діаспорі розглядалися виключно в спеціальному жанрі "критики буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів" історії, які виконувалися відповідно до ідеологічних вимог. За таких обставин плідна розробка вказаної проблематики була неможлива. Наприкінці 80-х - початку 90-х років інтерес до студій українських учених по той бік "залізної завіси" виріс надзвичайно з огляду на проблематику їхніх досліджень, яка у вітчизняній науці за радянських часів була ідеологічно заангажована. Слід відзначити, що протягом 90-х років мав місце й своєрідний "видавничий бум" стосовно перевидання великої кількості наукових праць, написаних українськими вченими на еміграції та у діаспорі. Перевидавалися студії як дослідників старшої та середньої генерації (Д. Дорошенко, Б. Крупницький, Г. Лужницький, І. Нагаєвський, О. Оглоблин, Л. Окіншевич, О. Пріцак, Н. Полонська-Василенко, М. Чубатий, А. Яковлів та ін.), так і ряд перекладних, англомовних творів українських учених молодшої генерації (С. Величенко, Г. Грабович, З. Когут, П. Магочий, Т. Приймак, О. Субтельний та ін.). Впродовж 90-х років визначається й коло науковців, які досліджують окремі проблеми та творчий доробок представників української зарубіжної історіографії: висвітлення та інтерпретація доби Хмельниччини (В. Батюк, В. Гром, В. Цибульський); епохи національного відродження та розвитку історичної думки в XIX - початку ХХ ст. (С. Єкельчик, О. Маврін); науковий доробок, життєвий та творчий шлях І. Борщака, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко та інших відомих учених (І. Верба, Я. Дашкевич, В. Ульяновський та ін.). Проблеми розвитку української зарубіжної історичної науки та політології після Другої світової війни розглядалися в студіях Я. Пеленського та В. Потульницького. Однак, незважаючи на певний поступ у вивченні наукової спадщини української зарубіжної історіографії, остання здебільшого характеризується та оцінюється сучасними дослідниками за типовими критеріями "державницької спадщини" з незначними застереженнями, незважаючи на наявність різних генерацій істориків, розмаїття та еволюцію дослідницьких підходів в 40-80-і роки ХХ ст.

Завершивши характеристику наукової літератури та стану розробки проблеми дисертант дійшов до висновків: 1) інтерпретація та витлумачення проблеми державницької традиції відбувалися епізодично, хоча порушувалася в працях багатьох вчених, які висували різноманітні підходи; 2) комплексна розробка цієї проблематики не була виконана.

В підрозділі 1.2 "Державницький напрям української історіографії (20-30-і роки ХХ ст.) та його інтелектуальна спадщина" на основі аналізу праць В. Липинського та С. Томашівського визначені найголовніші складники інтелектуальної спадщини засновників державницького напряму, яка стала вихідним пунктом для розвитку української еміграційної історіографії після 1945 р. На думку дисертанта, їх можна сформулювати в 5 основних позиціях:

1. Пріоритетне опрацювання та дослідження "державницьких періодів" української історії, які в студіях істориків-державників висвітлювалися в ретроспективі єдиної національно-державницької традиції (княжа козацько-гетьманська модерна державність);

2. Контрастне висвітлення та контраверсійна інтерпретація різних чинників історичного процесу (географічних, природничих, політичних, етнічних, соціокультурних, психологічних) стосовно виникнення, функціонування та руйнації державних організацій, які здебільшого репрезентовані в формі дихотомічного протиставлення: народ (народні маси) - аристократія (провідна верства), егалітаризм - елітаризм, Схід - Захід, Північ - Південь, візантійсько-православний - римо-католицький світ, лісова, північно-західна - степова, південно-східна смуга, хліборобська кочова культура, Наддніпрянщина - Галичина, низове козацтво - українська шляхта, творчість - руйнація, активна меншість - пасивна більшість, волюнтаризм - фаталізм, матеріалізм - ідеалізм, анархія - дисципліна та ін.;

3. Західноєвропейська культурно-історична орієнтація, зокрема використання інтелектуальних здобутків європейської думки та методологічного інструментарію для обґрунтування самоцінності ідеї національної державності, в т.ч. для пояснення чергування "державних" та "недержавних" періодів (скептично-релятивістська філософія історії, історична циклічність, містично-релігійне чи морально-етичне витлумачення ідеї поступу в історії тощо);

4. "Успадкування" проблем загальнонаціональної ідентичності, що виявилося в суперечливому зв'язку двох напрямів історичної думки, зокрема у використанні (ідея самостійності та безперервності національного історичного процесу) та запереченні (перегляд оцінки ролі народних мас та національної аристократії, значення держави в історії) "народницької спадщини";

5. Формування наукових та суспільно-політичних поглядів істориків-державників відбувалося в добу повоєнної інтелектуальної, духовної кризи та поразки національно-визвольних змагань в Україні, шляхом засвоєння та адаптації до українських потреб культурної спадщини та досягнень історичної думки країн Західної Європи. державницька традиція історик спадок

В підрозділі 1.3 "Українська зарубіжна історіографія 1945-1991 рр. як наукове явище: історики діаспори (склад і генерації), етнокультурне та інтелектуальне середовище, організація дослідницької праці" висвітлено етно- та соціокультурні передумови розвитку української науки поза межами України, особливості інтеграції та адаптації різних поколінь учених до західного наукового світу. Розглянуто походження термінології, яка використовувалася для позначення історичної науки на еміграції та в діаспорі (українська вільна історіографія, українська незалежна історична наука, українська західна історіографія, українська еміграційна наука), зокрема обґрунтована доцільність використання терміна "українська зарубіжна історіографія". Наведені основні підходи щодо періодизації розвитку історичної науки поза межами України після Другої світової війни. Показано як переміна умов дослідницької праці та інтелектуального оточення сприяли еволюції провідної фахової проблематики наукових студій українських дослідників від доби середньовіччя до історії ХIХ-ХХ cт. В підрозділі проаналізовані та узагальнені матеріали Додатків А, Б, В, Д, Е та Ж. Викладені реконструкції особистого зв'язку між кількома поколіннями вчених, а також інтерпретації ролі та функцій наукової еміграції, репрезентовані в студіях Л. Винара, О. Домбровського, Б. Крупницького, І. Лисяка-Рудницького, О. Оглоблина, О. Пріцака. На основі опрацювання студій присвячених проблемам організації дослідницької праці на еміграції та емпіричних матеріалів представлених у додатках доведено, що наявність різних генерацій істориків спричинилася до виникнення кількох типів дослідницьких інституцій. Зокрема, функціонували установи, які мали давні науково-організаційні традиції (Наукове товариство ім. Шевченка /НТШ/, Українська вільна академія наук /УВАН/, Український вільний університет /УВУ/). Підкреслено, що вони відновили свою діяльність або були засновані вченими найстаршої генерації в 1945-1947 рр. Відзначено, що існували дослідницькі інститути при канадських та американських університетах, які були створені в 60-70-і роки ХХ ст. представниками середнього та молодшого покоління дослідників (Канадський інститут українознавчих студія /КІУС/, УНІГУ). Вказано, що існували наукові товариства, які об'єднували істориків усіх генерацій на основі спільних фахових інтересів і зацікавлень (Українське історичне товариство /УІТ/).

Другий розділ дисертаційної роботи - "Проблема державницької традиції та наукові дискусії в українській зарубіжній історіографії другої половини 40-х - 80-х років ХХ ст." - містить виклад і аналіз наукової полеміки навколо проблеми традиції, інтелектуальної атмосфери та передумов в яких вона розгорталася, огляд пропонованих підходів. Він складається з трьох підрозділів.

В підрозділі 2.1 "Історіографічні дискусії про шляхи та засади розвитку повоєнної української історичної науки на еміграції в "таборовий період" (1945-1952 рр.)" - розглядається ситуація, яка склалася в українській зарубіжній історичній науці після Другої світової війни. Відзначено, що інтелектуальна атмосфера в європейському суспільстві цього періоду нагадувала ситуацію початку 20-х років, у тому числі в частині поширення скептично-негативних та релятивістських підходів щодо інтерпретації національної та світової історії, але мала і відмінні риси (тотальне протиборство та біполярний поділ світу між двома наддержавами). Показано, що в українській історичній думці "таборової доби" продовжував домінувати контраверсійний поділ на "державницькі" та "недержавницькі" історичні епохи, але інтерпретація останніх позбулася жорсткої детермінації. Зокрема, для реконструкції "державницьких" періодів активно залучалися результати вивчення "недержавницьких" епох. Зазначено, що дихотомічне протиставлення в історичних реконструкціях характерне для міжвоєнного періоду в повоєнну добу співіснувало з ідеєю поєднання, синтезу кількох підходів (національний та соціальний чинники, історико-генетичний та соціологічно-порівняльний методи дослідження, лінеарна (еволюційна) та циклічна теорії, хронологічно-процесуальний та культурно-цивілізаційний поділ, західні та східні культурні елементи тощо). Доводиться, що західна культурно-історична орієнтація, характерна для істориків міжвоєнної доби зберігається і в повоєнну, але її інтерпретація розширюється від загальноєвропейського до світового контексту. Підкреслено, що більшість учених-емігрантів цього періоду висвітлювали та інтерпретували історію України з "державницьких позицій".

В підрозділі 2.2 "Висвітлення, інтерпретація та вплив державницької традиції на оцінку історіографічної спадщини в українській зарубіжній історичній думці другої половини 50-х - 60-х років ХХ ст." - висвітлені основні риси тогочасної пізнавальної ситуації, розглянута проблема "організаційної кризи" та її вплив на науковий процес. Зокрема, вказано, що на відміну від "таборового періоду" в другій половині 50-х - 60-і роки в західній історіографії здебільшого поширилися дослідження пов'язані з соціальною історією та історичною антропологією. Але новітні інтелектуальні впливи на наукову творчість істориків-емігрантів менш помітні, ніж вплив циклічних теорій другої половини 40-х - початку 50-х років, який мав місце і в 60-і роки. Відзначено, що типова для "державницької спадщини" проблема "цивілізаційного (культурного) перехрестя", хоча і продовжувала побутувати в українській історичній науці на еміграції та у діаспорі, але порушувалася епізодично. Натомість проблема ролі державницької традиції та національної аристократії (еліти) в українській історії в цей період здебільшого інтерпретувалася на засадах переривчастості історичного процесу з перенесенням пріоритетної уваги на вивчення специфіки та особливостей формування української нації. В підрозділі викладені головні підходи дослідників щодо наукової спадщини М. Грушевського. Підкреслено, що вона розглядалася та оцінювалася в 60-і роки на основі поєднання "державницьких" та "народницьких" підходів, зокрема визнавалася наявність перших в його творчості доби національно-визвольних змагань та міжвоєнного періоду.

В підрозділі 2.3 "Проблема спадкоємності наукових традицій та концептуальних засад реконструкції української історії в дискусіях 70-х - 80-х років ХХ ст." прослідковується еволюція ідеї спадкоємності державницької традиції (княжа козацько-гетьманська модерна державність), яка побутувала в українській історіографії 20-30-х років. Відзначено, що вона трансформувалася в ідею дисконтинуїтету, переривчастості української історії, для відтворення та реконструкції якої, використовувалися поняття "неісторичної", "соціологічно-неповної" нації, що ввійшли до наукового обігу на початку 60-х років. На думку автора, використання теорій та концепцій елітаризму для визначення ступеня "повноти" або "історичності" нації в залежності від репрезентативності традиційної аристократії (еліти), її спроможності до самозбереження та організації етнонаціональної спільноти, слід розглядати як зворотну видозміну типології Липинського, де певний тип еліти визначався відповідно до способу створення держави ("демократична", "охлократична" чи "класократична"). В підрозділі проаналізовано дискусію стосовно проблеми "наукової традиції" і "історіографічної школи" у діаспорі на початку 70-х років. Показано, що в полеміці визначилися дві інтерпретації проблеми традиції: а/ як шкільної "естафети істориків", на основі особистого зв'язку вчитель-учень; б/ як спадкоємності ідей й історичних концепцій. Зокрема, розглянута мотивація учасників дискусії. Вказано, що вони керувалися й спекулятивно-кон'юнктурними міркуваннями, пов'язаними зі встановленням зв'язку окремих інституцій з "загальнонаціональною школою української історіографії". Доводиться, що "національно-державницькі" стереотипи залишалися в українській зарубіжній науці 70-80-х років настільки впливовими, що перешкоджали поширенню новітніх інтелектуальних впливів, хоча більшість істориків відмовилася від протиставлень на кшталт народники - державники, народні маси - еліта.

У додатках систематизовані та узагальнені біобібліографічні матеріали про 193 істориків та дослідників суспільно-політичних дисциплін з української діаспори 1945-1991 рр. Вони складаються з шести частин: "Історики з української діаспори та дослідники суспільно-політичних наук і гуманітарних дисциплін (1945-1991): вибрані біобібліографічні матеріали" (Додаток А); "Систематичний покажчик провідної фахової спеціалізації істориків з діаспори (1945-1991)" (Додаток Б); "Розподіл істориків з діаспори за генераціями" (Додаток В, Таблиця В.1); "Регіональний розподіл істориків з діаспори за місцем народження" (Додаток Д, Таблиці Д.1 та Д.2); "Соціальне походження істориків з діаспори" (Додаток Е, Таблиці Е.1 та Е.2); "Місцеперебування вищих навчальних закладів, в яких навчалися історики з діаспори" (Додаток Ж, Таблиці Ж.1 та Ж.2).

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного дослідження дисертант дійшов до висновків, які узагальнюють авторські підходи, інтерпретації, тлумачення та припущення, а також генералізують висновки, подані в усіх підрозділах дисертації. Вони формулюються наступним чином:

· на відміну від міжвоєнної еміграційної історіографії українська зарубіжна наука в 1945-1991 рр. функціонувала в інших соціокультурних умовах та інтелектуальному середовищі, що виявилося: а/ у втраті сталого зв'язку з Україною; б/ переміщенні наукової еміграції, її установ і осередків зі Східної та Центральної Європи до країн Західної Європи та Північної Америки; в/ у строкатому складі повоєнної хвилі (міжвоєнна еміграція, науковці з західноукраїнських земель та Радянської України);

· вивчення передумов та середовища дослідницької праці вчених дозволяє визначити три періоди розвитку української зарубіжної історіографії: а/ концентрація наукових сил в таборах для переміщених осіб у 1945-1951 рр.; б/ розсіяння наукової еміграції під час її переїзду до Північної Америки, реорганізація та адаптація до західного наукового світу (50-і - 60-і роки); в/ інтеграція до інтелектуального середовища та дослідницьких осередків країн проживання, поява англомовної генерації дослідників українського походження (70-80-і роки);

· в українській зарубіжній історіографії працювало 4 покоління науковців, які можемо вирізнити за початком їхньої наукової діяльності: І генерація, представники якої розпочали наукову діяльність до 1917-1918 рр. та завершували її в 40-50-х роках на еміграції; ІІ генерація, яка ввійшла до наукового процесу у міжвоєнний період (1920-1939); ІІІ - після 1945 р.; IV - англомовна генерація, наприкінці 60-х - початку 70-х років ХХ ст.;

· існування різних генерацій істориків зумовило створення та функціонування кількох типів дослідницьких інституцій: а/ еміграційні осередки зі старими науково-організаційними традиціями (УВАН, НТШ, УВУ); б/ американсько-українські установи, орієнтовані на потреби західного наукового світу (КІУС, УНІГУ); в/ наукові товариства, які об'єднували науковців різних поколінь за фаховою належністю (УІТ); г/ інституції, об'єднані регіональною або іншою проблематикою (Східноєвропейський інститут ім. В.К. Липинського, Інститут дослідів Волині);

· еволюція оцінки "державницької історіографічної спадщини" зумовлена кількома групами взаємопов'язаних чинників: а/ рівень адаптації та інтеграції кожної з генерацій істориків до західного наукового світу; б/ поширення плюралістичних методологічних підходів в історичних дослідженнях; в/ зміна дослідницьких пріоритетів від доби середньовіччя до історії нового та новітнього часу;

· належність до істориків-державників в 40-70-і роки ХХ ст. ідентифікувалася здебільшого за політичним спрямуванням (консервативним, націоналістичним, демократичним), ніж за іншими ознаками (методологія історичних досліджень, концептуальні підходи, провідна проблематика тощо);

· у другій половині ХХ ст. в українській зарубіжній історіографії ідею спадкоємності державницьких традицій (княжа козацька-гетьманська модерна держава) заступила ідея дисконтинуїтету української історії, яка побутувала в термінах "неісторична", "неповна", "незавершена" нація;

· вплив "державницької спадщини" на українську зарубіжну історичну думку сприяв збереженню її національної спрямованості на еміграції, але водночас обмежував проблемно-тематичний та жанровий діапазон наукової творчості.