Український консерватизм: історія і сучасність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український консерватизм: історія і сучасність

політичний консерватизм ідеологія

Виникнення незалежних держав після розпаду СРСР зумовило великий зріст зацікавлення питаннями ідейно-політичного забезпечення їхнього державотворення. Більше того, основна частина цих держав не почала власний державницький шлях ab ovo, а мала значні державотворчі традиції в минулому. І Україна тут не виняток.

Становлення суверенної Української держави важко уявити без врахування її власного історичного досвіду державотворення, без відродження національних традицій, ідейної та культурної спадщини минулих поколінь. Відтак, звернення до українського консерватизму як доктрини збереження традиційних цінностей і форм існування української спільноти є на сьогодні дуже актуальним.

Після утвердження самостійності України спостерігається значна активізація наукових досліджень українського консерватизму, який стає предметом вивчення історичних, політологічних, правових, філософських наук. Однак, багато важливих аспектів цього унікального явища не знайшли досі належного висвітлення у наукових розробках.

Це стосується, зокрема, проблеми з'ясування суті та аналізу розвитку українського політичного консерватизму від розрізнених ідей до оформлення більш-менш чіткої ідейно-політичної доктрини, що дозволило б виявити його вплив як на минуле, так і на сучасне суспільно-політичне життя України. Все це зумовлює важливість і актуальність такого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з науковими дослідженнями, які здійснюються на кафедрі політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка в рамках держбюджетної теми «Сучасні етнополітичні процеси в Україні та їх розробка в основних поняттях і категоріях».

Метою дослідження є комплексний аналіз українського політичного консерватизму та його впливу на минуле і сучасне українського суспільства. Виходячи з цього, завданнями дисертаційної роботи є:

з'ясувати суть консерватизму як ідейно-політичної доктрини на теоретичному рівні з допомогою співставлення понять: консервативний світогляд, консервативна ідеологія, консервативна доктрина;

виявити особливості українського політичного консерватизму в його історичному розвитку й становленні як ідейно-політичної доктрини;

розкрити суть ідейно-політичної доктрини українського консерватизму;

здійснити контекстне порівняння розвитку українського консерватизму зі світовими консервативними здобутками в аналогічних часових рамках;

з'ясувати місце та значення українського консерватизму в політичному житті українського суспільства в минулому і на сучасному етапі.

Об'єктом дисертаційного дослідження є український політичний консерватизм у його хронологічному розвитку.

Предметом дисертаційного дослідження є суть, становлення та розвиток ідейно-політичної доктрини українського консерватизму в контексті генези загальних (світових) консервативних ідей, комплексний аналіз її місця та ролі в житті українського суспільства і держави.

Методологічна основа дисертаційного дослідження. Дисертаційна робота базується на використанні політологічних методів, які належать до трьох груп: загальнологічних, порівняльно-історичних і системних. Тут застосовано метод аналізу українського політичного консерватизму та синтезу його ідей в ідейно-політичну доктрину - з першої групи; проблемно-хронологічний метод, який передбачає розгляд проблеми водночас у декількох площинах її постановки за хронологією: тобто хронологічне дослідження суті, становлення і розвитку української консервативної доктрини здійснюється у взаємозв'язку з проблемою українського державотворення, впливу консерватизму на політичне життя суспільства та порівняння з характером розвитку світової консервативної доктрини, - з другої групи; системний метод, який надає дослідженню цілісного характеру, виходячи з трактування ідейно-політичної доктрини українського консерватизму як системи з певною структурою і наявними внутрішніми та зовнішніми зв'язками, - з третьої. Ці методи, у поєднанні з міждисциплінарним підходом, який уможливлює всебічне висвітлення проблеми, надають роботі характеру закінченого комплексного дослідження.

Наукова новизна отриманих дисертаційним дослідженням результатів полягає в наступному:

на основі системного аналізу з'ясовано суть ідейно-політичної доктрини українського консерватизму, з виокремленням її основоположних світоглядних настанов, ідейних цінностей, політичних принципів, виявленням її соціальної бази, врахуванням внутрі- й зовнішньосистемних взаємодій та обґрунтовано особливості українського консерватизму, якими є національна спрямованість, історична та просторова поліварантність форм і напрямів, недостатня внутрішня структурованість консервативної доктрини на початках становлення, перервність розвитку;

виділено основні чинники становлення і розвитку ідейно-політичної доктрини українського консерватизму: тривалий бездержавний статус України, значні відмінності у ментальності українців, різниця в їх культурному розвитку та ін.;

вперше на рівні дисертаційної роботи ґрунтовно досліджено еволюцію українського політичного консерватизму: від зародження окремих консервативних світоглядних ідей, через формування ідейних консервативних напрямів, до утворення цілісної доктрини та її подальшого розвитку;

вперше здійснено комплексний аналіз проявів українського консерватизму в політичній діяльності гетьманів;

виокремлено і обґрунтовано основні напрями українського консерватизму: помірковано-консервативний, традиційний та радикально-консервативний і досліджено їх еволюцію в просторовому й часовому вимірах;

запропоновано власне бачення структури ідейно-політичної доктрини українського консерватизму ХХ ст., в якій виділено теоретичну і практичну сфери його функціонування, основні напрями та гілки;

на основі аналізу партійних програмних документів здійснено класифікацію політичних партій сучасної України за наявністю у них основних консервативних і неоконсервативних ідей та цінностей;

вперше в межах одного дослідження здійснено порівняльний аналіз основних ідей українського консерватизму в їхньому розвитку та світових консервативних здобутків в аналогічних часових рамках, яким стверджено співзвучність ідей українського консерватизму і консервативних ідей інших народів;

проаналізовано вплив консервативних ідей на українське державотворення та з'ясовано їх роль у відродженні державності України.

Теоретичне і практичне значення. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона вносить нові здобутки у царину досліджень української політичної науки, зокрема, в аспекті комплексного вивчення українських ідейно-політичних доктрин, а саме - консерватизму, і тому сприятиме подальшому розвиткові таких досліджень. Аналіз суті та розвитку вкраїнського консерватизму в ретроспективі і на сучасному етапі має суттєве значення для вибору ідеологічних орієнтирів суб'єктами політичного процесу в Україні. Окрім того, об'єктивне дослідження ідейно-політичної доктрини українського консерватизму допоможе широкому загалові краще сприйняти консервативні ідеї як базові для побудови стабільного демократичного суспільства, а відтак, сприятиме їх утвердженню в українському соціумі. Практичне значення отриманих у роботі результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при розробці спецкурсів для студентів спеціальностей політологія, політична історія, міжнародні відносини, а також стати базою для написання окремої монографії, предметом дослідження якої був би комплексний порівняльний аналіз суті й становлення ідейно-політичної доктрини українського консерватизму та загальносвітової консервативної доктрини.

Особистий внесок здобувача. Усі наукові результати, викладені в дисертаційному дослідженні, отримані автором особисто.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації доповідалися й обговорювалися на таких конференціях та семінарах: регіональній науковій конференції «Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку», присвяченій пам'яті професора О.Семківа (Львів, 1998); всеукраїнському теоретичному семінарі «Українська національна ідея: Реалії і перспективи розвитку» (Львів, 1999); міжнародній політологічній конференції «Національні меншини в Європі: приклади Німеччини, Польщі та України» (Люблін, 2000); міжнародній науковій конференції «Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні» (Львів, 2000).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять п'ять підрозділів, висновків (загальним обсягом 169 сторінок тексту), списку використаних джерел (311 найменувань на 22-х сторінках) і двох додатків.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет, мету й завдання дисертаційного дослідження, охарактеризовано методологічну базу дисертації, розкрито наукову новизну, науково-практичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження українського консерватизму» розглядаються «Основні підходи до вивчення ідейно-політичної доктрини консерватизму» (перший пункт), «Суть та генеза ідейно-політичної доктрини консерватизму» (другий пункт) та «Особливості українського консерватизму» (третій пункт). У першому пункті проаналізовано сучасний стан розробки проблеми, охарактеризовано джерельну і теоретичну бази дисертації, виокремлено основні підходи і напрями дослідження.

Стан досліджуваної проблеми. На основі вивчення та аналізу літератури за темою дисертаційного дослідження можна стверджувати, що проблема суті і становлення ідейно-політичної доктрини українського консерватизму на сьогодні залишається малодослідженою, на відміну від наукових розробок проблематики консерватизму взагалі. Серед важливих світових здобутків, присвячених розгляду останньої, можна згадати, зокрема, праці С.Хантінгтона «Консерватизм як ідеологія» (1957), Х.-Г.Шумана «Консерватизм» (1974), Г.-К.Кальтенбруннера «Складний консерватизм. Визначення. Теорії. Портрети» (1975), Д.Аллена «Сучасний консерватизм» (1981), А.Галкіна і П.Рахшміра «Консерватизм в минулому і сучасному» (1987), Р.Скажиньського «Консерватизм. Огляд політичної філософії» (1998) та інші.

В Україні дослідження власне українського консерватизму тривалий час майже не здійснювалися. Праці, присвячені його вивченню, видавалися переважно за кордоном і зосереджувалися на розгляді лише певних аспектів проблеми. Так упродовж ХХ ст. здебільшого в діаспорі, а з 1991 р. і в Україні проводилися дослідження ідейної спадщини окремих вчених - теоретиків українського консерватизму, його регіональних особливостей тощо. Серед дослідників - відомі українські та зарубіжні вчені: В.Босий, С.Гелей, О.Голобуцький, Ф.Кирилюк, В.Кулик, С.Кульчицький, Д.Левчук, І.Лисяк-Рудницький, С.Макарчук, І.Моргун, Я.Пеленський, Я.Пизюр, М.Попович, В.Потульницький, О.Семків, В.Серчик, Г.Світа, Ю.Терещенко, Ю.Шаповал, М.Швагуляк, О.Шморгун, М.Шлемкевич.

Серед праць, які безпосередньо присвячені проблемі розвитку вкраїнського політичного консерватизму, можна назвати статтю І.Лисяка-Рудницького «Консерватизм», де подається узагальнений варіант розгляду генези цього явища до середини ХХ ст., й дослідження політолога, історика В.Потульницького «Український консерватизм як ідеологічна і соціально-політична передумова становлення другого українського гетьманату: основні напрямки і концепції (1789-1914)» (2000).

Цікавою і ґрунтовною є низка праць українського історика С.Гелея, зокрема, його монографії «Консервативна течія в суспільно-політичній думці України ХІХ ст.» (1996), «Консервативно-політологічна концепція державотворення. В.Кучабський» (1996), «Василь Кучабський: від національної ідеї до державності: українська консервативна політична думка першої половини ХХ ст. та її вклад в історичну науку» (1998) та ін. Певні спроби розгляду еволюції українського консерватизму в порівнянні з розвитком консервативних ідей у країнах Заходу здійснили О.Голобуцький та В.Кулик у дослідженні «Консерватизм - ідеологія порядку, стабільності та добробуту» (1995). Однак через переобтяження історичним фактажем основні проблемні питання тут не одержали достатнього наукового висвітлення.

Важливе значення для вивчення консерватизму, зокрема українського, має вперше видана в Україні книга «Консерватизм: Антологія» (1998), яка містить переклад витягів із творів чільних світових консервативних мислителів ХVІІІ-ХХ ст.

Політичні ідеології, ідейно-політичні доктрини, ідейні основи українських політичних партій, зокрема консерватизм досліджують А.Білоус, Є.Болтарович, Я.Гарань, В.Денисенко, А.Колодій, Б.Кухта, І.Мигул, М.Поліщук, А.Романюк, М.Томенко, Ю.Шведа, В.Шпилюк, В.Яблонський. Проблеми збереження національних традицій, культури, мови, релігійних, морально-етичних основ української нації, що становлять базові принципи консерватизму, піднімають у своїх дослідженнях О.Гринів, Н.Горбач, В.Здоровега, Л.Климанська, А.Колодій, В.Кульчицький, І.Курас, В.Лизанчук та ін.

Завершуючи короткий огляд наявних комплексних досліджень ідейно-політичної доктрини українського консерватизму, можна ствердити їх недостатність, що зумовлює необхідність проведення подальших досліджень.

Джерельна база дослідження включає декілька типів використаних джерел. По-перше, це література довідкового характеру (енциклопедії, словники, посібники та ін.), яка уможливила формулювання основних теоретичних положень, конкретизацію певних фактів тощо. По-друге, це монографії, мемуари, листи, газетні та журнальні публікації низки українських і західних політологів, істориків, політичних діячів, які складають основний фактологічний матеріал. На увагу заслуговують оригінали творів теоретиків українського та світового консерватизму. По-третє, програмні документи українських політичних партій консервативного спрямування, які діяли впродовж ХХ ст. і діють сьогодні. Крім цього, проаналізовано багато історичних досліджень, які сприяли пошуку та виокремленню консервативних ідей у політичній діяльності українських гетьманів, що досі не мало достатнього наукового висвітлення.

З метою виконання поставлених завдань були прийняті такі основні підходи та напрями проведення дослідження.

Трактування українського консерватизму як ідейно-політичної доктрини в дисертаційній роботі ґрунтується на використанні аксіомних понять: консервативний світогляд - консервативна ідеологія - консервативна доктрина. Консервативний світогляд є основою ідеології, доктрина конкретизує ідеологію з урахуванням особливостей простору і часу, а відтак об'єднує не лише ідеологічні цінності, але й конкретні світоглядні переконання.

Аналіз еволюції ідейно-політичної доктрини українського консерватизму в історично-хронологічному контексті є одним з основних підходів дослідження. Враховано часові та просторові зміни внутрішнього середовища розвитку консерватизму - українського суспільства, а також зовнішній вплив на становлення доктрини з боку ідейно-політичних сил інших держав. У дисертації проаналізовано взаємозв'язок між державним статусом України і формами прояву консерватизму: пожвавлення політичних консервативних ідей у періоди існування Української держави й трансформація політичного консерватизму в світоглядні, культурні форми в умовах бездержавності.

Наступним важливим підходом у дисертаційній роботі є застосування структурно-функціонального аналізу ідейно-політичної доктрини українського консерватизму на час її сформування (перша третина ХХ ст.). Враховано сфери її використання у суспільно-політичному житті України та взаємозв'язок між ними: практична, представлена політичними організаціями консервативного спрямування і державною політикою доби Гетьманату, й теоретична, втілена у політичних поглядах вчених-теоретиків українського консерватизму. Окрім того, виокремлено основні ідейні напрями консерватизму та їх структуру. Такий самий аналіз проведений і при дослідженні ідейно-політичної доктрини сучасного українського консерватизму, щоправда, з більшою акцентуацією на практичну сферу його функціонування. Здійснено порівняльний аналіз структур українських консервативних доктрин першої та другої половини ХХ ст., на основі якого обґрунтовано ідейну трансформацію українського консерватизму в український неоконсерватизм.

Кращому розумінню суті та особливостей розвитку консервативної доктрини сприяє контекстне порівняння генези українських консервативних ідей з розвитком загальносвітових консервативних постулатів.

Другий пункт першого розділу присвячено з'ясуванню суті консерватизму як ідейно-політичної доктрини на основі співвідношення базових понять: консервативний світогляд - консервативна ідеологія - консервативна доктрина; визначенню головних чинників, які впливають на суть, становлення і розвиток консервативної доктрини.

В процесі розгляду й критичного осмислення дефініцій консерватизму чільних європейських та американських політологів Л.Аллісона, Р.Беннета, Р.Еклешаля, Г.-К.Кальтенбруннера, К.Мангайма, М.Оакшотта, І.Фетчера, С.Хантінгтона та ін. було з'ясовано, що консерватизм (від лат. conservare - зберігати) як складний і багатогранний феномен людської історії об'єднує низку компонентів. Це загальні уявлення про світ, закони та принципи, що в ньому діють. Консервативний світогляд, з характерними для нього прив'язаністю до реального, випробуваного часом; недовірою до нового; схильністю надавати перевагу життєвому досвіду, а не абстрактним теоріям; схваленням стабільності, традиції; визнанням недосконалості природи людини тощо, став основою визначення суті консервативної ідеології, яка становить базу ідейно-політичної доктрини консерватизму. Остання, враховуючи особливості окремої суспільної організації на певному історичному відтинку, конкретизує ідеологію. Її знаходимо в програмах консервативних політичних організацій, теоретичних розробках вчених, політичних діячів. Ідейно-політична доктрина консерватизму об'єднує консервативні цінності: традиції, звичаї, релігію, мораль, авторитет, державу, закон, порядок, націю, свободу і відповідальність, стабільність, прагматизм, приватну власність тощо як соціально-політичні орієнтири щодо оптимальної організації суспільного життя. Загалом, вона спрямована на збереження традиційних форм існування спільноти, її традиційних цінностей і морально-етичних засад. Останні, проте, не є абсолютними й незмінними. Тому при дослідженні ідейно-політичної доктрини консерватизму треба враховувати не лише еволюцію людських уявлень про ідеї та цінності впродовж історичного розвитку, але й особливості тих часових рамок і того середовища, в яких функцінує доктрина. За різних обставин по-різному визначають, що саме є консервативним (підлягає збереженню) відповідно до історичної ситуації та національних умов (Г.-К.Кальтенбруннер). Це твердження, на нашу думку, є базовим для правильного розуміння суті та генези консерватизму будь-якої нації.

Загалом, засобом реалізації будь-яких ідей, у тому числі й консервативних, в межах окремого народу є власна держава. В протилежному випадку, якщо йдеться про недержавну націю, її політичні ідеї будуть позбавлені інструментів для втілення. Оскільки будь-які ідеї націлені на практичний результат, то, відповідно, бездержавна нація прагне здійснювати їх в межах власного національного організму, єдиним засобом забезпечення чого є здобуття незалежності. Прагнення реалізації будь-яких політичних ідей, у нашому випадку - власне консервативних ідей недержавної нації, неодмінно має бути націленим спершу на здобуття незалежності, а вже потім - на проблеми організації життя суспільства, виходячи з традиційних для нього принципів і цінностей, що є характерним для українського консерватизму.

У третьому пункті першого розділу з'ясовано характерні риси українського консерватизму та особливості його функціонування у суспільно-політичному житті України. Тут, зокрема, підкреслено, що через складні історичні обставини, значні відмінності у менталітеті українців тощо український консерватизм, більше того, навіть консервативний світогляд українства характеризувався значною неоднорідністю. В намаганні зберегти національну ідентичність через відродження власної держави проявився національно-консервативний світогляд частини української спільноти як протидія асиміляторській політиці чужих державних націй. Страх перед кардинальними змінами та можливістю втратити все і водночас бажання хоча б частково захистити власне національне середовище були визначальними в консервативному світогляді іншої частини українства, яка, намагаючись пристосуватися до життя в чужій державі, підтримувала існуючий порядок в обмін на забезпечення більш-менш нормальних умов існування. Нарешті, консерватизм як принцип захисту усталеного способу життя взагалі, навіть в межах іншого державного організму, був притаманний найбільш асимільованій частині української нації, яка перейняла чужі цінності й прагнула їх збереження, цілковито підтримуючи політику держави, що ставить під сумнів трактування їхнього консерватизму як українського.

Українському консерватизмові великою мірою були притаманні незалежницькі ідеї (відродження української держави як ідеальної форми існування нації з минулого). Це, по-перше, значно зближувало його з націоналізмом і, по-друге, не було характерним для консерватизму інших народів, які жили в умовах функціонування власної державності. Однак, на відміну від націоналізму, вкраїнський консерватизм прагнув зберегти все цінне з минулого, щоб на його основі можна було будувати в майбутньому, тоді як націоналізм був запереченням всякої традиції й починав історію сам із себе (В.Липинський). Відтак, основними цінностями української консервативної ідеології можна вважати: націю як природне середовище існування кожного індивіда; державу як органічну форму існування нації; національні традиції, культуру, релігію, морально-етичні норми, закон, державний авторитет, приватну власність як пріоритетні орієнтири у суспільно-політичному житті українства; ієрархічно структуроване суспільство, яке характеризується порядком і стабільністю; національну еліту або аристократію як найбільш здатну до управління активну меншість української спільноти тощо. Однак, попри визнання вищеперелічених цінностей, послідовникам ідеології українського консерватизму часто було притаманне різне бачення шляхів і засобів реалізації політичних інтересів, досягнення головної мети - відродження української держави: від легальних засобів і еволюційного розвитку в межах чужої держави до радикального повернення колишніх порядків.

Другий розділ «Розвиток українського консерватизму» присвячений дослідженню процесу становлення ідейно-політичної доктрини українського консерватизму: від зародження окремих консервативних світоглядних ідей, через формування ідейних консервативних напрямів, до утворення цілісної доктрини та її подальшого розвитку.

У першому пункті «Консерватизм у політичній діяльності українських гетьманів» досліджуються прояви консерватизму в політичній діяльності українських гетьманів (XVII-XVIII ст.). Теоретично не обґрунтований, він виступає як набір певних ідей, постулатів, принципів практичної політики. Серед них - прагнення до встановлення абсолютної спадкової гетьманської влади, аспірації до об'єднання українських земель під єдиним керівництвом, побудови ієрархічного суспільства, керувати яким гетьману допомагала б провідна верства - аристократія, намагання зберегти національні традиції, освіту, культуру тощо. Найбільш яскравими практиками раннього українського консерватизму були Б.Хмельницький та І.Мазепа. Їхні політичні концепції співзвучні з доктринами абсолютизму і монархізму країн Західної Європи, зокрема, у сфері абсолютизації влади монарха, визнанні ідеї її божественного походження, прагненні посилити централізм, обмежити владу знаті, розумінні значення Церкви в житті держави і важливості внутрішніх економічних реформ. Однак існує суттєва відмінність між ними, що полягає в національній спрямованості українського консерватизму. Практично всі політичні програми гетьманів передбачали здобуття незалежності України (в той час, як у країнах Західної Європи питання державності було давно вирішеним).

«Ідеї консерватизму в суспільно-політичному житті України ХІХ ст.» досліджуються у другому пункті другого розділу. Після втрати української державності в другій половині XVIII ст. український політичний консерватизм переживає занепад. В Наддніпрянщині, яка ввійшла до складу Російської імперії, він обмежувався переважно сферами науки і культури. Окремі прояви політичного консерватизму знаходимо лише у виступах малоросійського дворянства на захист своїх станових і національних привілеїв, ідеях «автономістів» щодо революційного відродження Української держави, в «Історії Русів», провідною ідеєю якої була державна самостійність України. Однак значній частині консервативних ідей часто було притаманне гуманістичне забарвлення, вони перепліталися з ліберальними ідеями свободи, рівності, справедливості та ін.

Більш сприятливі умови для розвитку вкраїнський консерватизм отримав у Галичині, де його основними носіями були греко-католицьке духовенство і частина інтелігенції. Галицький консерватизм, на відміну від наддніпрянського, досяг успіхів у політиці. Консервативні принципи були притаманні політичній діяльності Головної Руської Ради, а саме: прагнення до автономії Східної Галичини в межах Австро-Угорщини як протидія аспіраціям польської шляхти щодо відновлення Речі Посполитої, до якої входили б і галицькі землі. Однак частина духовенства підтримувала і традиційні консервативні погляди, що виявлялося у лояльності до панівного уряду, аристократичній поведінці та ін. Це призвело до виникнення космополітичних напрямів консерватизму - москвофільства та полонофільства. Консерватизм галицької інтелігенції був відкритішим для сприйняття нових ідей і вирізнявся національним спрямуванням. Принципи збереження національних традицій, мови, освіти, прагнення єдності українського народу характерні для ідейного арсеналу «Руської Трійці» та консервативно налаштованої частини народовців.

Незважаючи на значні відмінності в розвитку вкраїнського консерватизму в Наддніпрянщині і Галичині, між ними відбувалося взаємне ідейне, культурне освітнє живлення, що сприяло відродженню українського консерватизму як реальної політичної сили й оформлення його в цілісну ідейно-політичну доктрину, що досліджується у третьому пункті другого розділу під назвою «Український консерватизм у ХХ ст. та його трансформація в неоконсерватизм».

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. став переломним етапом у розвитку українського консерватизму. В цей час виникають перші політичні партії, програми окремих з яких базуються на консервативних позиціях. Для порівняння - в країнах Західної Європи такі партії з'явилися на 50-70 років раніше. Лише в першій третині ХХ ст. з'являються спроби теоретичного обґрунтування українського консерватизму як ідейно політичної доктрини. І знову ж таки - значно пізніше, ніж за кордоном. І, нарешті, консерватизм після більш як 150-річної перерви одержав змогу реалізуватися в державно-політичній сфері, відродившись у Гетьманаті - традиційній формі української державності.

У структурі українського консерватизму 1900-1930-х рр. можна виділити три напрями: поміркований, традиційний і радикальний. Поміркований напрям об'єднував національно-демократичну (окремі кола Національно-демократичної партії, Союзу Визволення України, Головна Визвольна Рада, Українська Національна Рада) і християнсько-демократичну (Християнсько-суспільна партія, Українська Християнська Організація, Український Католицький Союз) гілки. Завданнями національно-демократичних організацій були захист української мови, освіти, культури, вимога автономії краю, а в майбутньому - відродження національної держави у формі конституційної монархії. Ці консервативні засади поєднувалися з ліберальними принципами поділу влад, федеративного устрою, основних свобод. Християнсько-демократичні партії опиралися на засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства та ін.

Значний розвиток в цей час отримав традиційний напрям українського консерватизму, в якому можна виокремити три гілки: космополітичну, клерикальну та найчисленнішу монархічну. Москвофіли (Російська народна партія, Руська народна організація) висловлювалися за духовну і політичну єдність з російським народом, однак не поривали з правлячим австро-угорським урядом. Ідейними основами клерикальної гілки (Українська католицька народна партія) були абсолютизація католицької віри, гармонія в суспільстві, якої можна досягти лише консервативним шляхом, лояльне ставлення до існуючого ладу та ін. Найширше традиційний консерватизм представлений монархічною гілкою (Союз хліборобів-власників, Українська демократично-хліборобська партія, Українська Громада, Український союз хліборобів-державників (згодом Український союз гетьманців-державників), Братство українських класократів-монархістів). Консервативна ідеологія монархічних організацій ґрунтувалася на засадах українського історичного легітимізму, визнанні пріоритету державних інтересів над суспільними, монархізму як ідеальної форми держави і класократії як найкращого типу державного устрою, який опирався б на співпрацю усіх класів при керівній ролі національної аристократії тощо.

Радикальний напрям українського консерватизму (військові об'єднання Вільного Козацтва та Українського Національного Козачого Товариства) не відзначався сильним розвитком, адже радикалізм як метод політичної діяльності більше був притаманний організаціям соціал-демократичної орієнтації. Тим не менше, Вільне Козацтво, ґрунтуючись на історичних традиціях, відіграло суттєву роль у Гетьманському перевороті.

Гетьманат втілював складний комплекс взаємопов'язаних і взаємо-доповнюючих радикальних, поміркованих і традиційних консервативних ідей та принципів. Революційний шлях приходу до влади і опора на військову силу поєднувалися з авторитетом Гетьмана, ієрархічним суспільним устроєм з сильними традиціями, захистом національної культури та соціально орієнтованою економічною політикою, проголошенням захисту прав і свобод громадян, рівності всіх перед законом. Консерватизм Гетьманщини був настільки ідейно сильним, що спонукав відомих українських вчених того часу до розробки цілісної консервативної доктрини. Однак величезне розмаїття проявів консерватизму спричинило появу його різного бачення такими українськими мислителями як В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський та ін. Незважаючи на це, їхні консервативні доктрини все ж мають багато спільних рис: визнання домінуючої ролі держави в житті суспільства, монархічна форма правління, елітаризм, національна ідея як основа буття нації, пошана до традицій, релігії, моралі тощо. Всі вони обґрунтовували власні концепції державотворення, спираючись на історичні традиції, виділяли головні чинники у побудові держави та ін. При цьому найбільш традиційною у плані дотримання всіх консервативних засад була доктрина В.Липинського. Політичним поглядам С.Томашівського притаманні помірковано-консервативні ідеї еволюційного розвитку, прийнятності республіканського ладу, відкритості до реформувань та оновлення тощо. Радикалізм, з його революційними методами боротьби, опорою на законність (легітимізм), авторитет військової сили, справедливість, порядок, характерний для В.Кучабського.

Впродовж ХХ ст. в середовищі українського консерватизму постійно спостерігалися хитання - то до поміркованого, то до радикального його напряму. Друга світова війна сприяла пожвавленню діяльності (під час воєнних дій - в Україні, а згодом - переважно в еміграції) українських організацій правоконсервативного спрямування і меншою мірою - традиційного, в той час як на Заході цінності радикального консерватизму, скомпроментовані зв'язком із фашистською ідеологією, втрачають значення, поступаючись місцем ліберально-консервативним засадам. Поміркований консерватизм в Україні відроджується лише в середині 70-х років у дисидентському русі.

Активізація процесу демократичних перетворень в Україні кінця 80-х - початку 90-х років сприяла відродженню українського політичного консерватизму. Більше того, консервативна доктрина значно модифікувалася, зродивши український неоконсерватизм, основними засадами якого є гармонія інтересів держави та особи, вільноринкові принципи, протекціоністські заходи в економіці, збереження традиційних цінностей одночасно з розвитком національної культури та ін. Зі здобуттям Україною незалежності 1991 р. консервативний спектр українського політикуму помітно диференціювався, став складнішим, що посилило увагу та інтерес до його дослідження.

Третій розділ «Ідеї консерватизму в програмах політичних організацій сучасної України» присвячений дослідженню особливостей ідейно-політичної доктрини сучасного українського консерватизму. Його головними носіями виступають політичні партії та громадсько-політичні організації, основні критерії приналежності яких до послідовників консерватизму виділити доволі важко. Тим не менше, найбільш прийнятним є ідеологічний критерій, який предбачає використання певного набору цінностей, розробку пріоритетних напрямів партійного курсу в різних сферах суспільного життя. В Україні політичні організації консервативного спрямування займають позицію на правому фланзі партійно-політичної структури, між ліберальними та праворадикальними об'єднаннями. В структурі сучасного українського консерватизму можна виділити три напрями: консервативно-демократичний або неоконсервативний, традиційний або традиціоналістський і консервативно-радикальний. Найширше представлений перший напрям, в якому можна виокремити ряд гілок: християнсько-демократичну (РХП, ХДПУ, УХДП, частково ВОХ, ХНС, ХЛС), національно-демократичну (НРУ, УРП до 1995 р., частково СДПУ, ДемПУ), реформістську (ПРП), екологічну (ПЗУ). Хоча політичним програмам цих організацій, крім консервативних і неоконсервативних ідей, притаманні окремі принципи лібералізму та неолібералізму, їхнім основним завданням є побудова парламентськими методами демократичної правової Української держави.

Авангардними методами користуються представники консервативно-радикального напряму, куди можна віднести УКРП та УРП після 1995 р. Найбільш характерними рисами їхньої політики є вимога конституційного закріплення державної ідеології, надання пріоритету представникам української нації в кадровій політиці, орієнтація на власні модель і сили при реформуванні суспільства, що зближує ці організації з праворадикальними об'єднаннями.

Центральну частину консервативного спектру займає традиційний або традиціоналістський напрям, представлений УНКП і КУН. Ці організації переважно зосереджуються на національних проблемах, що виявляється в пропагуванні збереження національної культури, мови, релігії, розвитку освіти й науки, реалізації національних інтересів тощо.

Крім політичних партій, носіями консервативних ідей виступають також численні громадсько-політичні організації, спектр яких також можна поділити за вищенаведеним принципом.

Порівнюючи сучасний український консерватизм з консерватизмом першої третини ХХ ст., бачимо суттєві відмінності, які доводять, що впродовж століття він зазнав еволюційних змін, насамперед, структурних. Якщо у 1900-1930-х рр. найбільш теоретично обґрунтованим і представленим чисельно виступав традиціоналістський напрям консерватизму, то зараз перевагу здобув український неоконсерватизм.

Відбулися значні зміни і в ідейному арсеналі українських консерваторів. Якщо раніше основною їхньою метою була побудова самостійної Української держави, то тепер, в часи незалежності, пріоритетними завданнями виступають активні заходи у різних сферах державного життя, спрямовані на політичне, економічне, культурне піднесення України. Змінилися погляди консерваторів на ідеальну форму держави. Оскільки в сучасних умовах встановлення монархії в Україні практично неможливе, вони виступають за республіканський лад (за винятком окремих монархічних організацій).

Найбільші зміни відбулися в українському консерватизмі поміркованого типу, який трансформувався в сучасний неоконсерватизм. Сьогоднішні неоконсерватори приділяють значну увагу економічним проблемам. Ідеї вільної конкуренції, ринкових відносин, всебічної приватизації тощо знайшли втілення в програмах багатьох організацій. Християнсько-демократичні партії, поряд з пропагуванням ідей утвердження християнських цінностей в суспільстві, захисту релігії та церкви, збереження моралі та ін., виступають за відродження національної культури, мови, реалізацію національних інтересів України та ін. Однак, значна їх частина тяжіє до лібералізму і неолібералізму. В межах неоконсервативного напряму з'являються нові організації, які вивчають екологічні проблеми і намагаються знайти оптимальні шляхи їх вирішення.

Висновки

У висновках сформульовано головні результати дослідження, які можна звести до наступних позицій:

Процес формування ідейно-політичної доктрини українського консерватизму був складним і довготривалим. Це пояснюється особливостями історичного розвитку України, зокрема тривалим бездержавним статусом, відмінностями у менталітеті українців, різницею у їх культурному розвитку та ін.

Характерними рисами українського консерватизму є його національна спрямованість, історична та просторова поліваріантність форм і напрямів, недостатня внутрішня структурованість консервативної доктрини на початках її становлення, перервність розвитку.

Ідейно-політичній доктрині українського консерватизму властиві такі основоположні світоглядні настанови: прагнення зберегти національне середовище українців - мову, культуру, традиції, релігію тощо; переконання у необхідності відродження незалежної української держави як традиційної форми існування спільноти; надання переваги життєвому досвіду, а не абстрактним схемам у державотворенні, визнання недосконалості людської природи і т.ін.

Найбільшими цінностями української консервативної доктрини є держава, нація, релігія, еліта, приватна власність, порядок, авторитет влади, патріотизм, а головними політичними принципами - традиціоналізм, ієрархічний устрій, елітаризм тощо. Ці та інші ідеї, цінності, принципи зазнавали змін у процесі історичного розвитку й модифікувалися відповідно до вимог простору і часу. Еволюція доктрини українського консерватизму сприяла виникненню нових ідейно-політичних напрямів, зокрема, українського неоконсерватизму.

Незважаючи на певні національні особливості українського консерватизму, його засади в цілому були і є співзвучними з консервативними ідеями інших народів, що свідчить про важливу роль базових консервативних постулатів у загальносвітовому контексті.

В сучасних суспільно-політичних умовах український консерватизм набув важливого значення, що підтверджується присутністю консервативних ідей та цінностей у програмах багатьох політичних організацій України.

Окрім того, зроблені рекомендації щодо можливого застосування результатів, отриманих у роботі.

Література

1.Козак Н. Консерватизм як теорія і практика сучасності: проблеми дослідження // Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку. Збірник наукових праць. - Львів: ПАІС, 1998. - С.154-158;

2.Козак Н. Зміна вартостей сьогодення: «структурний» та «ціннісний» консерватизм // Вісник Львівського Університету. Серія міжнародні відносини. - Вип. 1. - Львів, 1999. - С.127-132;

3.Козак Н. Соціально-політичний ідеал Української держави у світлі ідей консерватизму // Українська національна ідея: Реалії і перспективи розвитку. Матеріали всеукраїнського теоретичного семінару. - Львів, 2000. - Вип. 4. - С.113-121.

4.Козак Н. Консерватизм: світогляд, ідеологія, доктрина? // Вісник Львівського Університету. Серія філософські науки. - Вип. 2. - Львів, 2000. - С.204-213.

5.Козак Н. Український консерватизм на сучасному етапі. Практичний аспект // Вісник Львівського Університету. Серія міжнародні відносини. - Вип. 2. - Львів, 2000. - С.179-186.

Размещено на Allbest.ru