Українське питання в Державній Думі Російської імперії (1906-1917 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н. КАРАЗІНА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ДЕРЖАВНІЙ ДУМІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1906-1917 РР.)

БІЛОКІНЬ ОЛЕНА ІВАНІВНА

Харків - 2001

І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності наприкінці ХХ століття стало логічним завершенням національно-визвольних змагань українського народу за свою державність. Ці події викликали значний інтерес громадськості до історії українського національно-визвольного руху, стимулювали переосмислення історичного місця і ролі України у складі Російської імперії та Радянського Союзу. Чимало аспектів цієї складної і багатогранної теми потребує спеціального дослідження.

Одним із них є українське питання в роботі російського парламенту - Державної Думи - в 1906-1917 роках, яке досі комплексно не вивчалося. Вивчення історичного досвіду парламентської діяльності українських думських громад важливе передусім з точки зору особливостей становлення політичної культури українського суспільства, характеру українсько-російських стосунків. Воно має цілком конкретні паралелі з сучасними політичними і національними процесами в українській державі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертації є складовою частиною досліджень загально-університетської кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна “Національно-визвольний рух в Україні в ХІХ - ХХ століттях ” і ”Україна в сучасній російській історіографії”.

Об'єктом дослідження є українське питання в Державній Думі Російської імперії.

Предметом дисертаційного дослідження є діяльність українських парламентських громад та думських фракцій щодо постановки та обговорення українських національних вимог в Державній Думі усіх чотирьох скликань.

Хронологічні рамки роботи - 1906-1917 рр. - обумовлюються терміном діяльності Державної Думи Російської імперії.

Мета дисертаційного дослідження - проаналізувати позицію українських парламентських громад та ставлення фракцій Державної Думи Російської імперії до українських національних проблем; визначити місце і роль, а також ступінь реалізації українських національних вимог у законотворчій діяльності загальноросійського парламенту.

У відповідності до мети дослідження дисертантка прагнула розв'язати такі завдання:

визначити мету, методи та основні напрямки діяльності представників різних політичних течій українського суспільства у відстоюванні своїх національних вимог;

з'ясувати програмні засади загальноросійських політичних партій з національного питання в цілому і визначити їх ставлення та позицію їхніх думських фракцій щодо українських вимог зокрема;

проаналізувати склад і політичну орієнтацію депутатів Державної Думи від українських губерній;

порівняти організаційні умови та характер діяльності українських парламентських фракцій-громад у Державній Думі різних скликань;

проаналізувати процес постановки, обговорення та прийняття рішень щодо українських національних проблем у роботі Державної Думи кожного скликання.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в історіографії здійснено комплексне дослідження місця та ролі українського національного питання в діяльності Державної Думи в 1906-1917 рр. Зокрема:

- визначено місце, яке займало українське національне питання у Державній Думі усіх чотирьох скликань;

- доведено, що українське національне питання залишалося предметом дискусій у Державній Думі не лише І й ІІ, а й ІІІ і ІV скликань;

- розкрито позицію кожної думської фракції щодо національних вимог українців;

- простежено механізм постановки, обговорення та прийняття рішень в Державній Думі стосовно українського національного питання;

- визначено зв'язок між діяльністю депутатського корпусу Державної Думи від українських губерній та широкою громадськістю;

- з'ясовано, що провідну роль у винесенні на загальноросійську думську трибуну українських проблем та у їх обговоренні відігравала ліберально-демократична течія українського національно-визвольного руху .

Методологічною основою дослідження стали принципи об'єктивності, історизму та діалектичного підходу до вивчення подій. Для виконання поставленої мети автор використала загальнонаукові методи аналізу та класифікації, а також спеціально-історичні методи - статистичний, порівняльно-історичний та проблемно-хронологічний.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає у можливості їх використання при подальшому науковому дослідженні національного питання в політичному житті Російської імперії початку ХХ століття, у процесі написання загальних праць з історії національно-визвольного руху в Україні, при підготовці підручників та навчально-методичних посібників.

Основні положення дисертації були апробовані на засіданнях кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, у роботі двох наукових конференцій - Багаліївських читаннях в Харківському гуманітарному інституті “Народна українська академія” та Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Національне питання у суспільно-політичному та культурному житті Східної України: минуле, сучасне, майбутнє”, а також в опублікованих працях дисертанта - чотирьох спеціальних статтях у фахових виданнях та доповіді.

Структура дисертаційної роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота побудована в проблемно-хронологічному плані і складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків.

ІІ. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета та завдання, хронологічні рамки, а також зазначається на наукова новизна, практичне значення та методологічна основа роботи.

Перший розділ - “Стан наукової розробки і джерельна база дослідження”. Українське питання в Державній Думі Російської імперії початку ХХ ст. досліджувалося в контексті вивчення трьох комплексних проблем - політичної системи держави; національного питання в Російській імперії та українського національно-визвольного руху.

Історіографія проблеми в своєму розвитку пройшла три основні етапи, які відображають деякі загальні напрямки еволюції української історичної науки: з початку ХХ ст. до 1930-х років включно; 40 - 80 -і роки ХХ ст.; з кінця 80 - початку 90 - х років до наших днів.

На першому етапі вивчення теми відповідна література мала найчастіше партійно-політичний або історико-мемуарний характер. Серед її авторів переважали безпосередні учасники подій, представники різних політичних напрямків і партій. На особливу увагу заслуговують публікації українських громадських діячів, публіцистів, учених, у тому числі В.Шемета, І.Шрага, М.Грушевського, О.Лотоцького (писав під псевдонімом О. Белоусенко), Д.Дорошенка, С.Петлюри, С.Єфремова, О.Матушевського, Є.Чикаленка, С.Русової та деяких інших1. Вони, зокрема, висвітлювали ситуацію у російському парламенті стосовно українського питання, роль опозиції, парламентських угруповань і окремих осіб у захисті українських вимог. Більшість цих праць сьогодні має, в основному, джерелознавчий характер і не містить у собі узагальнюючих висновків.

Початок світової війни, революційні події в Росії та громадянська війна привели до різкого послаблення інтересу до історії Державної Думи. З робіт цього періоду можна відзначити ґрунтовну працю В. Дорошенка, де аналізувалася робота українських громад у І та ІІ Думах та роботи М.Залізняка й П.Стебницького2, які містили в собі короткі згадки про українські національні вимоги в думських дебатах. Однак, належної уваги аналізу постановки українського національного питання у Думі автори не приділили.

Щодо радянської історіографії, то негативне ставлення більшовиків до парламентаризму взагалі та вкрай вороже - до так званого "українського буржуазного націоналізму", зумовили відсутність інтересу до вивчення діяльності Державної Думи і, зокрема, українського питання в ній, особливо у 20-30 -х рр ХХ століття.

Натомість належну увагу приділили українському питанню в Думі закордонні автори. Це, насамперед, праці П. Феденка, Д.Дорошенка3 та деяких інших істориків, які висвітлювали окремі питання діяльності українських думських громад, боротьбу в Думі за українізацію початкової освіти.

В Радянському Союзі історіографічна ситуація довкола вивчення українського питання в російській Державній Думі почала поліпшуватися лише з другої половини 40 - початку 50-х років. У цей час з'явилися узагальнюючі роботи Є.Д.Черменського та А.Я.Авреха4, присвячені Державній Думі. Проте їхні автори майже не торкалися української проблематики. Дещо ближче до неї стояла кандидатська дисертація А. Єгипка5, присвячена законопроекту у ІІІ Думі про виділення Холмщини із складу Польщі.

Безпосередньо українського питання у Думі в повоєнний період торкнулися Ф.Є. Лось, Г.О.Герман та Г.С. Габ6. Вони дослідили, зокрема, особливості партійної боротьби на виборах, проаналізували чисельність і соціальний склад депутатів з території України. Проте оцінка подій в їхніх працях здійснювалася виключно під кутом зору ідеологічної боротьби з так званим “українським буржуазним націоналізмом”.

В другій половині 50 - 60-х роках в СРСР пожвавилося вивчення діяльності Державної Думи, що супроводжувалося введенням до наукового обігу нових історичних джерел. Зокрема, вивченню національного питання у Росії на початку ХХ століття присвятила ряд ґрунтовних робіт Т.Ю.Бурмістрова7. Але, спроби українців захищати свої права у Думі вона тлумачить як зусилля українських буржуазних націоналістів "насадити серед мас почуття ворожнечі до російського народу", й закликати робітників "до співробітництва з "своєю" буржуазією в інтересах економічного процвітання "своєї" нації". Ці ідеологічні штампи яскраво ілюструють підхід радянських істориків до українського питання. Із робіт, присвячених безпосередньо українському питанню в Думі, можна відзначити лише статтю Ф.Я. Горовського. Хоча ніяких нових підходів до теми в ній не було, однак стаття цього автора розірвала той вакуум, що склався в радянській історіографії щодо українських національних вимог у російському парламенті.

Порівняно з упередженими підходами до вивчення проблеми з боку радянських науковців закордонні дослідники, намагалися трактувати їх з позицій об'єктивності. Ю.Бойко9 дослідив розвиток національних відносин у Російській імперії на протязі всього її існування і зробив висновок про використання більшовиками імперського негативного досвіду у своїй національній політиці. На думку німецького історика Г. Рауха10, поява українців у І та ІІ Думах і небезпечність їх вимог щодо автономії стали причиною розпуску парламенту.

70-ті - середина 80-тих років характеризуються подальшим посиленням уваги з боку дослідників до вивчення діяльності Державної Думи, особливо ІІІ та ІV скликання. Безсумнівний пріоритет у цих дослідженнях належить роботам радянських авторів Є.Д.Черменського, А.Я.Авреха, В.C.Дякіна, Л.М. Спіріна11. З'явилася тенденція до вивчення діяльності так званих "непролетарських" партій Росії, яка була перенесена і на роботу Державної Думи. Однак, увагу авторів привертали в основному загальноросійські партії. Українського питання в їхній діяльності торкнулися лише Т.Бурмістрова і В.Гусакова12, праця яких не відзначалася новим підходом до проблеми. Серед нечисленних досліджень цього періоду, написаних на українському матеріалі, заслуговують на увагу роботи В.І.Михайлової13 та В.І. Попика14.

Одночасно, в 70-х-80-х рр. виходить низка праць, присвячених подіям першої російської революції й суспільно-політичним рухам в Україні початку ХХ століття, в яких згадувалося про участь українців у роботі перших двох російських Дум. Серед них треба назвати книги Ф.Є. Лося та О.Г.Михайлика, В.Г.Сарбея, П.І. Воробея, П.М.Шморгуна, М.Н.Лещенка, І.Ф.Кураса 15. Заслугою цих авторів треба визнати залучення широкого та різноманітного фактичного матеріалу. Проте в концептуальному відношенні вони не виходили за межі окреслені радянською історіографією.

Закордонні дослідники - І. Лисяк-Рудницький, М. Воскобійник, А.М. Іванцевіч, Г.Бошик, О. Герус та інші16 - намагалися дати більш об'єктивну картину місця і ролі українського національного руху у загальноросійському політичному процесі, торкались проблеми українсько-російських взаємин, розглядали її в контексті українського національного відродження. Проте лише О. Герус спеціально вивчав історію українського питання в Державній Думі всіх скликань, опублікувавши до сьогодні єдину спеціальну статтю на цю тему.

Початок 90-х років відкрив новий етап у вивченні історії Державної Думи. Процес перебудови в СРСР викликав величезний сплеск інтересу до історії, до переосмислення наукової спадщини дослідників різних напрямків та глибокого вивчення проблем, що впродовж десятиліть замовчувалися у вітчизняній науці. Відродження парламентаризму мало наслідком значне посилення уваги дослідників до історії Державної Думи в країнах СНД, і, зокрема, в Україні. У низці робіт російських авторів особливу увагу приділено політичній діяльності партій, механізму функціонування їхніх парламентських фракцій (Т.В. Платова, В.Г. Бабін, С.А. Голубєв, В.А. Патентов, В.А. Козбаненко та інш.17). Вивченню національного питання в прграмах і діяльності російських політичних партій присвячені статті В.В. Шелохаєва та С.С Саідкасимова18. Цінним для автора дисертації є аналіз позиції кадетів щодо українського питання взагалі і до постановки його у Думі зокрема. В.В. Шелохаєв вказує на негативне ставлення кадетів до мінімальних, як він сам вважає, вимог українців.

Національне питання в Росії на початку ХХ ст. в цілому та в її Державних Думах зокрема, стало предметом дослідження російських авторів В.С. Дякіна19, В.Ю. Зоріна, Д.О. Аманжалової, С.В. Кулєшова та А.І. Вдовіна, В.Ю.Зоріна й А.В.Никонова20. Автори доходять висновку, що царизм мав достатньо ефективний механізм регулювання національної політики і категорично відкидають тезу про Росію початку ХХ століття як про “тюрму народів”, зазначаючи, що політичні заворушення в національних регіонах найчастіше відбувалися під соціальними гаслами і були лише складовою частиною загальноросійського опозиційного руху. Щоправда, названі вище автори не приділили належної уваги українському питанню в Думі. Лише В.С. Дякін у передмові до своєї книги з історії національного питання у внутрішній політиці царизму зазначає, що українці перебували “ у цілком виключному становищі в Росії, саме існування їх як народу владою заперечувалося”. Ще однією особливістю українського питання автор вважає негативне ставлення до нього з боку частини “ліберального табору”, який звичайно підтримував народи Росії в їх національно-культурних програмах.

На етапі розбудови незалежної української держави між істориками України та науковцями діаспори починають стиратися відмінності у розумінні українського національного процесу. Сучасні спроби наукового переосмислення українського політичного руху початку ХХ століття і українського питання в Думі, як невід'ємної його складової частини, відбуваються в двох основних напрямках. По-перше, внаслідок зрушень, що відбулися у контексті вивчення національного відродження особлива увага приділяється загальним проблемам періоду - виникненню української ідеї, становленню української нації, боротьбі за свою державність, українському національно-визвольному та політичному рухові, діяльності української інтелігенції (роботи Т. Гунчака, В.Г. Сарбея, П.М. Шморгуна, Г.В.Касьянова, Я.Й. Грицака, В.Ф. Колесник, О.О. Рафальського й О.П. Тимошенка, М.С. Кармазіної, Б. Кравченка та ще цілої низки авторів21).

Особливо необхідно відзначити колективну монографію, підготовлену Інститутом історії України НАН України за редакцією В.Г.Сарбея22, три розділи якої майже повністю присвячені розгляду постановки українського питання у Думі. Монографія є однією з небагатьох робіт, де розглядається українське питання у Думі ІІІ та IV скликань.

Із зарубіжних видань треба відзначити дисертацію О. Андрієвської23. Найвищим досягненням українського національного відродження до 1917 року авторка вважає діяльність українських парламентських громад у І та ІІ Державній Думі, підтриману селянськими депутатами з України. Інший закордонний вчений, А. Каппелер24, розглядаючи роботу Державної Думи в Російській імперії, зазначив, що “українська думська депутатська група пов'язувала свої вимоги дати селянам більше землі з питанням розвитку шкіл, з навчанням рідною мовою і наданням автономії Україні “.

Іншим напрямком роботи є дослідження окремих аспектів проблеми, зокрема вивчення досвіду парламентаризму в Росії початку ХХ століття та діяльності в Державних Думах українських громад. Як приклад, можна вказати на докторську дисертацію В.П.Крижанівського, кандидатські дисертації О.О.Коника, В.І.Доморослого, М.Ш.Киян, В.В. Сичової25. Ці роботи фактично відроджують оцінки діячів українського національно-визвольного руху початку ХХ століття й істориків діаспори. Разом з тим, їхні автори аналізують діяльність фракцій і депутатів від українських губерній у І та ІІ Думах у цілому, не акцентуючи уваги на національних вимогах. Дещо більше уваги приділено останнім у змістовній роботі В.В. Сичової, присвяченій діяльності лівих фракцій в ІV Думі.

Таким чином, проблема українських національних вимог в Державній Думі Російської імперії на початку ХХ ст. ще не досліджувалася спеціально на дисертаційному рівні. Історики різних часів і політичних орієнтацій торкалися лише окремих її аспектів. Зокрема, радянські автори більш уважно дослідили вибори до Державної Думи усіх скликань в Україні. Сучасні дослідники основну увагу приділили вивченню роботи українських парламентських громад у І та ІІ Думі. Однак, у цих працях йдеться переважно про діяльність окремих думських фракцій. У спеціальній літературі висвітлювалися питання діяльності українських парламентських громад у І і ІІ Державній Думі, їх соціальний склад та програмові засади, але не акцентувалася увага на національних вимогах. Щодо українського питання у ІІІ та IV Державній Думі, то воно майже не було предметом належного вивчення. Історіографічний аналіз дає підстави стверджувати, що комплексне дослідження українських вимог у діяльності російського парламенту початку ХХ ст. є правомірним і необхідним .

Для написання даної роботи були використані опубліковані і неопубліковані джерела:

Першою групою джерел є законодавчі акти, які заклали підвалини створення та функціонування Державної Думи. Вивчення цих документів дозволяє проаналізувати виборче законодавство, оцінити дійсний статус державного представництва у Російській імперії, зрозуміти механізм обрання депутатів від національних окраїн і вплив на склад депутатського корпусу через зміни у виборчому законодавстві.

Особливе значення для вивчення теми мають стенографічні звіти сесійних засідань Державної Думи та покажчики до стенографічних звітів. Ці документи дають можливість з'ясувати позиції фракцій парламенту стосовно українських вимог та національного питання в Росії взагалі; розкривають характер та зміст парламентських форм боротьби і становлять собою головне джерело для вивчення теми.

Важливе значення для роботи над темою має аналіз програм та виборчих платформ українських та загальноросійських політичних організацій, які допомагають вивчити національні вимоги українських партій, в повному обсязі простежити особливості підходів партій до проблеми державного устрою України; визначити позиції загальноросійських партій з національного питання.

Цілісну уяву про роботу фракцій, комісій та окремих депутатів надають огляди діяльності та звіти партійних фракцій. Саме ця група документів допомогла простежити не лише офіційне ставлення головних думських фракцій щодо українських національних проблем, а й зрозуміти кулуарні механізми формування таких позицій.

Наступну групу джерел склали матеріали про хід виборів в Україні та позадумську діяльність депутатів, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України (ЦДІА України) у м. Києві та Інституті рукописів Національної Академії Наук України. У ЦДІA України були опрацьовані наступні фонди: Київського губернського жандармського управління (далі: ГЖУ) (ф.№274), Катеринославського ГЖУ (ф.№313), Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (ф.№442); помічника керівника Волинського ГЖУ у Рівненському, Дубенському і Кременецькому повіті (ф.№1598); жандармського управління Подільської губернії (ф.№301); Південно-Західного районного охоронного відділення (ф.№276); Південно-Східного районного охоронного відділення (ф.№705), фонд М.Ф. Сумцова (ф.№2052), помічника керівника Полтавського ГЖУ у Лохвицькому та ін. повітах (ф.№326). В інституті рукописів НАН України використано документи із загальноісторичного фонду: ф.№12; ф.№45; ф.№66; ф.№109; ф..№114, ф.№159; ф.№182. Опрацьовані документи подають цінні відомості про ситуацію на Україні під час виборів до Державної Думи усіх чотирьох скликань, дають можливість простежити хід виборів; вони містять партійні документи - передвиборчі платформи, звернення партій до виборців; різноманітні резолюції передвиборчих зборів; селянські накази депутатам; звіти депутатів про виконану роботу; протести громадськості України проти утисків української мови й проти виступів шовіністично настроєних депутатів у Думі та багато інших цінних фактів.

При написанні дисертаційної роботи автор використала збірники документів, що вийшли друком у різні роки і містять різноманітні матеріали з політичного життя Російської імперії у той період.

Для глибшого розуміння перебігу подій, що досліджуються, автором було використано пресу того часу. Це, насамперед, часописи "Украинский вестник", "Украина", "Украинская жизнь", "Українська хата" та газети "Громадська думка", "Рідна справа. - Думські вісті", "Рада", "Сніп", "Речь". В них вміщувалися статті про політичні організації України та їхню роботу, публікувалися програмні вимоги партій, роз'яснювалося їх ставлення до найпекучіших питань того часу, велися дебати між представниками різних політичних течій. Особливої гостроти набувала полеміка в пресі під час виборів в Думу.

Цікавим джерелом є мемуарна література. Спогади та щоденники26 іноді є єдиним джерелом для з'ясування обставин подій.

Загалом джерельна база дослідження в цілому достатня і достовірна для розкриття теми дисертації.

Другий розділ - “Українське питання у Державній Думі першого та другого скликання “. У розділі визначено, що політичний рух у Наддніпрянській Україні напередодні революції 1905-1907 рр. складався з трьох течій: самостійницької, що висувала вимогу створення незалежної української держави, соціал-демократичної та ліберально-демократичної, що домагалися для України статусу автономії у складі Російської держави. Вивчення програмних документів загальноросійських політичних партій дає підстави твердити, що ідея державності України в будь-яких варіантах відкидалася представниками всіх російських політичних течій.

Створення в Росії представницької установи - Державної Дума, будучи ознакою зародження демократичного процесу у країні, сприяло, разом із впливом революційних подій 1905-1907 рр., консолідації українських національних сил, зародженню національної преси і винесенню українського питання на загальноросійську політичну арену. Аналіз ходу виборів до Думи першого та другого скликань переконує, що втручання адміністративної влади часто призводило до порушення “Положення про вибори в Державну Думу”. Вибори не були загальними і рівними. Українські партії через свою роздрібненість і неорганізованість не брали активної участі у виборах до першої та другої Думи.

У роботі зазначається, що українські депутати взяли активну участь у створенні та діяльності Спілки автономістів, ідейною основою якої було прагнення до федеративної децентралізації й автономного управління національними окраїнами Російської імперії.

У розділі, на основі вивчення програмових документів та роботи українських парламентських громад у І та ІІ Думі, зроблено порівняльний аналіз їхньої діяльності. Українську парламентську громаду у І Думі було створено за ініціативи депутатів - членів УДРП - В.Шемета, І. Шрага, П. Чижевського та за активної участі М.С.Грушевського на базі селянської частини депутатів з України. Заснування Української парламентської фракції у ІІ Думі відбулося на основі Трудової групи. Українські парламентські громади в обох Думах припустилися однієї й тієї ж помилки - вони формувалися спочатку як надпартійні групи, що спричиняло їх організаційну слабкість.

Обидві фракції у своїх програмних документах проголошували, що вони не виділяють вирішення українського питання із справи загальної перебудови держави на засадах рівноправ'я народностей і національно-територіальної автономії. Характерною рисою декларації українських депутатів у ІІ Думі є висунення ширшої, ніж у І Думі, програми соціальних та економічних вимог. Таким чином, діяльність української трудової громади у ІІ Думі була майже повністю зорієнтована на здобуття у першу чергу соціальних, а не національних вимог.

Аналіз стенографічних звітів думських засідань переконує, що українські депутати у І та ІІ Думі приділяли велику увагу аграрним проблемам. Їх вирішення вони пов'язували з наданням Україні автономного статусу. Вони наголошували, що земельне питання не можна вповні вирішити з центру, його можна розв'язати лише на місцях за умови введення крайової автономії.

Однією з найпекучіших проблем для українського народу було питання про національну освіту. Українська парламентська громада в І Думі встигла лише задекларувати свою позицію щодо введення народної мови до початкової школи. Члени української думської громади у ІІ Думі підготували і внесли в Думу поправку до урядового проекту. В ній містилися вимоги ввести навчання у початкових школах рідною мовою учнів. Українська фракція у ІІ Думі приділила введенню української мови у школу значно більше уваги, ніж громада у І Думі. Поправка до урядового законопроекту про народну освіту стала майже єдиним серйозним практичним виступом українських депутатів ІІ Думи.

У розділі стверджується, що позиція української громади у ІІ Думі була більш чіткою і послідовною. Її члени вже намагалися висувати конкретні вимоги. Це знайшло своє втілення у підготовці низки законопроектів: про автономію України; про місцеве самоврядування і поправок до проекту про початкову освіту. Однак найважливіше значення їх діяльності полягало в здобутті політичного досвіду і пропаганді, завдяки російськомовному часопису “Украинский вестник” і газети “”Рідна справа - Думські вісті”, українських національних вимог як серед українського населення, так і серед широкої російської громадськості.

Третій розділ - “Українське питання в ІІІ Державній Думі”. У розділі зазначається, що в результаті змін у виборчому законодавстві українським політичним партіям не вдалося провести в ІІІ Думу жодного свого кандидата. Вибори дали перемогу найбільш консервативним - правим і чорносотенним - партіям. Окремої української фракції в Думі не було створено. У захисті своїх інтересів українцям доводилося покладатися на російські опозиційні партії. Після циркуляру голови російського уряду П.А.Столипіна, в якому українців було віднесено до “інородчеської “ частини населення країни, українство знову стало об'єктом переслідування з боку російських шовіністів. У результаті урядових репресій українські політичні партії перестали подавати ознаки існування. У розділі стверджується, що лише члени надпартійної організації “Товариство українських поступовців” намагалися за посередництвом конституційних демократів висувати українські вимоги у ІІІ Думі. Між тим, жодне питання не досягло у Думі такого напруження, як питання національне; з третьої сесії, після створення об'єднаної фракції правих і партії націоналістів, воно стало по суті головним об'єктом діяльності думської більшості.

У розділі показано, що з усіх проблем, вирішення яких для українців мало найбільш важливе значення, у ІІІ Думі було піднято лише дві: питання україномовної освіти в початковій школі і питання про українську мову у місцевих судах. Внесений 37 депутатами - представниками усіх фракцій, крім соціал-демократів й мусульманської та польської груп, законопроект про введення української мови до початкової школи був відхилений. При обговоренні законопроекту про народну освіту, внесеного октябристами, після гострої дискусії, 171 голосом проти 132 було відхилено поправку кадета І.В.Лучицького про надання українському народу права на освіту рідною мовою. Така ж доля чекала й пропозицію І.В.Лучицького й трудовика О.Булата про введення української мови в місцеве судочинство. Не влаштовувала українське суспільство і позиція, яку займали російські партії стосовно впровадження земства у шести західних губерніях Російської імперії. І в цьому питанні українці не отримали ні розуміння своїх проблем, ні захисту своїх вимог. Опозиційні партії взагалі затушували всі “українські” моменти законопроекту. У зв'язку з адміністративним виділенням Холмщини українське питання було підняте лише двома кадетами: А.Нікольським і І.Лучицьким . Принципово вони визнавали необхідність відокремлення Холмщини, яке українська громадськість вважала більш вигідним для українців, але не у тій формі, яку пропонував законопроект. Ці виступи йшли врозріз з офіційною позицією партії кадетів. Проект було прийнято 156 голосами правих, націоналістів й октябристів проти 108 голосів кадетів, трудовиків, прогресистів й соціал-демократів.

Українська прогресивна громадськість почала втрачати ілюзії щодо захисту українських інтересів російською ліберальною інтелігенцією. Але інакше не могло і бути, бо український національний рух, з точки зору кадетів, лише підривав єдність загальноросійського визвольного руху. Недовіра до кадетів привела українську поступову інтелігенцію до висновку про доцільність більш активної самостійної участі у майбутніх виборах до ІV Думи. Це сприяло більшій консолідації українських прогресивних елементів. Наслідком пробудження інтересу до українського визвольного руху було виникнення у 1912 році затяжної дискусії у пресі з українського питання, що викликало небачений до цього сплеск інтересу прогресивної громадськості до українських проблем.

У четвертому розділі -“Українське питання в ІV Державній Думі” - аналізується стан висвітлення українських проблем в дореволюційному парламенті Росії останнього скликання. В діяльності ІV Державної Думи з точки зору ставлення думських фракцій до українського питання можна виділити два періоди. Перший охоплював час з відкриття роботи Думи до початку Першої світової війни. Він характеризувався зміною тактики опозиційних партій у Думі на тлі нового революційного піднесення у країні. Прогресивне українство знову не змогло провести в Думу жодного свого кандидата, але заручилося підтримкою ліберальної і лівих фракцій Думи. На початковому етапі існування ІV Думи винесення на обговорення парламенту українського питання ініціювалося українською громадськістю. В бюджетних дебатах 1913 року українське питання набуло, вперше за час існування представницького закладу в Росії, вагомого значення. Дебати з українського питання, хоч і точилися принагідно, з приводу тих або інших статей бюджету, розгорнули тим не менш широку загальну картину ставлення до українства з боку різних груп у Державній Думі.

Найбільшого загострення в ІУ Думі українське питання досягло під час обговорення запиту про заборону святкування столітнього ювілею Тараса Шевченка. На протязі кількох днів українське питання не сходило з вуст депутатів Думи, привернувши до себе увагу не лише російської, але і закордонної громадськості. Вперше було визнано існування українського руху як органічного явища, підкреслено його демократичний характер і необхідність постановки його у ряд невідкладних для вирішення справ російського державного життя.

Критичним моментом діяльності Думи став початок Першої світової війни, який привів до єднання думської опозиції з правими колами на основі російського державного патріотизму. Зміна ситуації у країні, проголошення міністром закордонних справ С.Д.Сазоновим з трибуни Державної Думи українства “результатом німецьких інтриг”, ознаменували якісно новий період у діяльності Думи стосовно українського національного питання. Включення українських вимог - відновлення української преси і перегляду справ підданих репресіям галичан - до програми Прогресивного блоку було поступкою з боку його правої частини, але замовчування українських проблем або побіжне їх висвітлення лише підтверджували їх незначне місце у програмі блоку. Ставлення до українського питання було показником позиції загальноросійських партій щодо питання про федеративний устрій країни. Нечисленними випадками постановки українського питання в Думі українство завдячувало лише лівим фракціям - трудовій і соціал-демократичній, які не увійшли до Прогресивного блоку.

ВИСНОВКИ

український національний державний дума

У висновках підведені підсумки дослідження. Утворення українських політичних фракцій у Думі першого та другого скликання допомогло оформленню національного руху в конституційних рамках. Оскільки саме ліберальна інтелігенція прагнула діяти у легальних умовах, вона стала натхненником і організатором утворення українських політичних фракцій у Думах. Це свідчило про те, що український національний рух в Російській імперії на початку ХХ століття набув чітких політичних рис.

Українське питання в російській Державній Думі обговорювалося у подвійному контексті: як частина проблеми реформування і модернізації Російської держави в цілому, і як проблема національного розвитку українського народу, зокрема.

Українські вимоги в російському парламенті не обмежувалися виключно національними питаннями. Вони зачіпали широке коло важливих аспектів життя суспільства, у тому числі адміністративно-політичних, соціально-економічних і культурних.

Хоча український рух на початку ХХ ст. вже піднявся до політичного рівня, але до 1917 року він мав переважно культурницький характер. Найбільш послідовно і настійно українці висували в Думі вимогу введення української мови у початковій школі і судочинстві. Питання освіти українською мовою піднімалося, у тій чи іншій мірі, у кожній з чотирьох Дум. Ця проблема, була визнана російськими опозиційними партіями та їх фракціями в Думі, тому вона незмінно одержувала їх підтримку.

Щодо реформи державного устрою країни, аграрного питання, демократизації суспільного життя, то вони пов'язувалися, як правило, з наданням Україні статусу автономії. Ця обставина відштовхувала від українських парламентських угруповань найбільш впливових російських політиків.

Діяльність українців у Державній Думі Російської імперії в цілому поступалася, наприклад, Польському колу чи мусульманській групі за рівнем організації, чіткістю формулювання національних вимог і послідовності їх відстоювання. В той же час український національний рух відзначався демократичністю і об'єднував на цьому ґрунті представників різних політичних напрямків і партій.

Досвід, здобутий українцями у винесенні та обговоренні українських національних вимог у Думі, виявився корисним під час розгортання державотворчого процесу в Україні у 1917 році, зокрема, в діяльності Центральної Ради. У тому, що процес побудови Української держави розвивався демократично, велика заслуга перших українських парламентаріїв і громадських діячів, які спрямовували їх діяльність в Думі.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.Білокінь О.І. Дебати в ІУ Думі з приводу заборони святкування столітнього ювілею Тараса Шевченка.// Вісник Харківського державного університету. - Вип.3. - №442 - Харків, 1999. - С.64-67.

2.Білокінь О.І. Питання про українську школу в ІІІ Думі (1907-1912 рр.).// Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія :Історія та географія. - Вип.3. - Харків, 1999. - С.209-216.

3.Білокінь О.І. Проблема відокремлення Холмщини в світлі українського питання в ІІІ Державній Думі (1907-1912 рр.) //Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія : Історія та географія. - Вип.5. - Харків, 2000. - С.191 - 199.

4.Білокінь О.І. Дебати в ІV Державній Думі з приводу заборони української преси // Вісник Харківської державної академії культури: Збірник наукових праць. Серія : Історія і педагогіка. - Вип.4. - Харків, 2001.- С. 155-162.

5.Білокінь О.І. Громадсько-патріотична позиція Д.І.Багалія у Державній Раді щодо Холмського питання// Багаліївські читання в НУА: Програма та матеріали / ХГІ “НУА”. - Харків, 1999. - С.78-80.

Размещено на Allbest.ru