Своєрідний (надто критичний) підсумок рівня та масштабів зарубіжної історичної україніки підбив у 1993 р. О.Субтельний Subtelny O. The current State of Ukrainian Historiography // Journal of Ukrainian Studies (Edmonton), 1993. - Vol. 18. - №1, 2. - Р. 34-37.. На його думку, здобутки істориків української діаспори, порівняно з євразійською доктриною російських емігрантів та їх учнів - радянологів, незначні, адже вони не висунули принципових новацій у розробці проблем історії України, включаючи й період доби Центральної Ради.

Певний інтерес викликає стаття Івана Павла Химки "Національне і соціальне в Українській революції 1917-1920 років. Порядок денний історіографії" Himka J.-P. The National and the Social in the Ukrainian Revolution 1917-1920. The Historiographical Agenda // Archiv fur Sozialgeschichte. - 1994. - N 34. -S.95-110.. У зваженому тоні автор розмірковує про діаспорну і радянську українську історичну науку, підкреслює той факт, що історіографія Української революції була надзвичайно поляризована і що це не сприяло синтетичному узагальненню розуміння революційних подій в Україні. Вчений рекомендує сучасним дослідникам зосередити увагу на дослідженні соціальної історії революції.

Щодо української радянської історіографії революційних подій в Україні у 1917 - початку 1918 рр., то за кількістю праць вона значна, але всі вони заідеологізовані. Радянські історіографи відмовляли в будь якій науковості тим публікаціям істориків Заходу та української діаспори, що розглядали події не з точки зору марксистсько-ленінського світогляду. Аналіз літератури з конкретних сюжетів історії революції в Україні обмежувався штампами про "зрадництво буржуазно-націоналістичних партій" або безмежною апологетикою діяльності більшовицьких організацій.

З проголошенням незалежності України спостерігається своєрідний дослідницький сплеск щодо проблематики Української революції. Впродовж 1990-2000 рр. опубліковані змістовні монографії, захищено понад 30 дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора та кандидата історичних наук, які стосувалися різних аспектів історії революції та діяльності Центральної Ради, передусім у державотворчій сфері. Безперечно, найбільш глибокі у науковому плані дисертаційні дослідження через публікацію авторефератів і статей суттєво поповнили історіографію Української революції.

До історіографічного аналізу праць М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, Д. Дорошенка, М. Шаповала, І. Мазепи неодноразово звертався В. Солдатенко Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія. - К.: Книга пам'яті України, 1997. - 416 с.; його ж: Стан історіографічної розробки та актуальні проблеми історії Української революції // Укр. іст. журн. - 1999. - №1, 2. . Спробу підвести підсумки дослідженням про Українську революцію здійснила Л. Радченко Радченко Л. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 років. -Харків.:Око, 1996. -120 с.^, яка залучила до аналізу окремі діаспорні та сучасні вітчизняні публікації. Однак в монографії недостатньо розкрито основні тенденції в розробці проблем Української революції, передусім на концептуальному рівні.

Таким чином, огляд стану наукової розробки теми показує, що вона перебуває в центрі уваги багатьох вчених, однак ще не знайшла достатньо глибокого, всебічного опрацювання.

У першому розділі "Діаспорна та зарубіжна історіографія Української революції 1917 - початку 1918 рр." піддано аналізу праці істориків діаспори та зарубіжжя. У параграфі "Неонародницький напрям емігрантської історіографії" проаналізовані праці М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, І. Мазепи, М. Шаповала, які започаткували висвітлення теми. Основною цінністю в історії представники цього напряму вважали народ, його добробут. На відміну від народництва другої половини ХІХ ст. у працях неонародників приділялася більша увага історії української державності, відкидалося твердження про нездатність українського народу до державотворення.

Надзвичайно важливими для розуміння сутності боротьби українців в 1917 р. є історичні аспекти праці М. Грушевського "На порозі нової України. Гадки і мрії". Сформульовані у ній оцінки - результат аналізу досвіду першого року Української революції людиною, яка знала ситуацію з середини і сама безпосереднім чином впливала на розвиток тогочасних процесів. Досить детально М. Грушевський окреслив головні риси суспільного ладу, до якого повинні прагнути українці: воля і рівність всіх націй, політичні свободи, народоправство, демократична республіка, федерація з широкою автономією країв, із забезпеченням прав національних меншин. У соціальній сфері окреслювалась чітка орієнтація на забезпечення народних потреб, поступове проведення аграрної реформи, на охорону прав трудящого населення.

У працях В. Винниченка Винниченко В.К. Відродження нації. - Київ-Відень, 1920. Репринтне відтворення. - К.: Політвидав України, 1990. - Т.1-3., П. Христюка Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. Прага, 1921.-
Т.1-4. , М. Шаповала Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага.: Вільна спілка, 1928. - 333 с., І. Мазепи Мазепа І. В огні і бурі революції. (Репринтне видання 1942 р.). Мюнхен.:Пролог, 1950. - 212 с. не тільки збережено дух тієї драматичної епохи, але й використано важливі державно-політичні документи, частина яких відклалася у приватних зарубіжних збірках або ж втрачена. Характерним для цих праць є те, що в них окреслено причини невдач Української революції: складність умов, в яких доводилося творити засади національної державності, деформована структура населення, низький рівень урбанізації українців і т. ін. Публікації названих авторів важливі ще з погляду зовнішніх щодо Української революції факторів, які, за незначним винятком, кваліфікувались ними як несприятливі, негативні, ворожі.

Поставившись надзвичайно критично до революційного досвіду 1917 - початку 1918 рр., згадані історики зовсім не були схильні перекреслювати значення Української революції. Вони зовсім не вважали боротьбу марною. Загальною вадою праць цього напряму є певна однобокість у висвітленні подій, ідеалізація народних мас під час революції.

У другому параграфі "Формування і розвиток державницьких концепцій історії революції в Україні" насамперед розглянуто ідейно-концептуальні зміни, які відбулися в другій половині 20-х років в емігрантській історичній науці. На зміну соціалістичним теоріям неминучості поступового відмирання держави та соціальної нерівності набирають популярності теорії необхідності ієрархічного устрою суспільства та важливості державних інститутів для розвитку цивілізації.

Зміна ідеологічних орієнтирів відбувалась у всій тогочасній Європі і привела до посилення в історичній науці ідей праворадикального спектру. Першим серед українських дослідників їх почав активно пропагувати, спираючись на досвід Української революції 1917-1920 рр., В. Липинський. У 1926 р. він видав у Відні книгу під назвою "Листи до братів-хліборобів", яка відіграла помітну роль у формуванні консервативно-державницького напряму в українській емігрантській історіографії. Центральне місце в праці В. Липинського займає критика недоліків українського руху, які призвели, на його думку, до поразки української держави у 1917-1920 рр., та пошуки шляхів виходу із національно-політичної кризи. В.Липинський критикував народницький світогляд соціалістичних лідерів Центральної Ради, які намагалися оперти національно-визвольні змагання на соціальні ідеї та шукали підтримки лише серед пролетаризованого селянства, робітництва та народної інтелігенції, відкидаючи державотворчий потенціал заможних верств суспільства. В.Липинський був переконаний, що державу неможливо побудувати без участі апарату насильства, зокрема армії.

Державницький напрям в українській емігрантській історіографії 30-х рр. активно розвивав і пропагував Д. Дорошенко. З-поміж досліджень вченого особливе зацікавлення викликає двотомна "Історія України 1917-1923 рр." Перший том цієї праці присвячений українським визвольним змаганням 1917 - початку 1918 рр., а саме періоду діяльності Української Центральної Ради. Виходячи з засад державницької школи в історіографії, Д. Дорошенко вважав рушійною силою Української революції ту частину національної еліти, що розуміла значення державності і виступала державотворчим чинником історії. У цьому зв'язку історик піддає критиці народницький, соціалістичний світогляд лідерів Центральної Ради, які намагалися оперти національно-визвольні змагання на радикальні соціальні ідеї та шукали підтримки народних мас, відкидаючи державотворчий потенціал заможних верств населення. Опинившись без підтримки елітних верств українського суспільства, підкреслює Д. Дорошенко, Центральна Рада потрапила у практично безвиграшну ситуацію. Водночас історик намагається зважено проаналізувати діяльність Центральної Ради і зазначає, що в ході революції вона зіткнулася з надзвичайно складними проблемами, серед яких особливо гострою була відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів для формування державного апарату управління як в центрі, так і на місцях.

У 30-х роках історики державницького напряму активно зайнялися дослідженням національної військової історії. На відміну від істориків попереднього десятиліття вони висувають на перший план саме такий вагомий інститут держави як армія. Показовою в цьому плані була колективна "Історія Українського війська", видана 1936 р. у Львові. Розділ про збройні сили Української Центральної Ради написав З.Стефанів, де подав характеристику українського національного військового руху, формування військових структур, провів огляд бойових дій військових підрозділів УНР в 1917-початку 1918 рр.

Цінний фактичний матеріал про організацію армії УНР, класифікацію її формувань, участь у боротьбі проти більшовицької агресії подано у статтях В. Петріва та О. Доценка, В. Сальського, П. Шандрука та ін. Їхньою провідною ідеєю є ствердження факту вирішального впливу українського військового руху на зміну політичної орієнтації Центральної Ради від автономізму до повного суверенітету України.

Серед істориків повоєнного покоління були поширеними радикально-націоналістичні погляди на розвиток історичного процесу в цілому та історію Української революції зокрема. Такі погляди сповідували М. Стахів, П. Мірчук, І. Нагаєвський, Р. Млиновецький, В. Верига та багато інших. В основу їх концепції покладене трактування Української революції як революції виключно національної, головною метою якої мало стати відродження самостійної української держави. Історики цього напряму негативно оцінюють діяльність Центральної Ради в процесі розгортання національно-визвольного руху і поступової еволюції в питанні національного суверенітету. Вони критикують Центральну Раду та її лідерів за соціалістичну спрямованість економічної і військової політики.

У параграфі проаналізовано також формування в діаспорній історичній науці ліберально-консервативної течії, чільними представниками якої стали І. Лисяк-Рудницький, О. Субтельний, Б. Кравченко, Л. Винар та ін. Відзначено оригінальність концепції І. Лисяка-Рудницького, який розглядав Українську революцію як сумарну дію сил, котрі діяли серед українського суспільства в той період. Значну увагу приділяв історик причинам "соціалістичного забарвлення" українського національного руху. На його думку, це стало неминучим наслідком тих соціальних умов, що склались в Україні в передреволюційний час. Внаслідок особливої соціально-політичної ситуації Українська революція повинна була носити і соціальний, і національний характер Лисяк-Рудницький І. Четвертий універсал та його ідеологічні попередники // Історичні есе. -К, 1994. -Т.2. - С.14.. Позитивно історик оцінив відданість керівників Української революції демократичним вартостям, розглядаючи збройну боротьбу України з Росією не лише в тому, що це був "міжнаціональний конфлікт, але також зудар двох соціально-політичних систем, змагання між демократією і тоталітарною диктатурою" Там само. - С.18.. І. Лисяк-Рудницький звернув увагу на значні політичні здобутки Української революції. На його переконання, хоча вона не досягла своєї остаточної мети, але внутрішньо переродила суспільство України, створила модерну політичну націю. На цьому фундаменті розвивається все дальше українське життя Там само. - С.50..

У параграфі проведено огляд найбільш характерних праць зарубіжних істориків, у яких заторкувались питання революції в Україні. При цьому відзначено, що революційні події в Україні 1917 - початку 1918 рр. користувались набагато меншою увагою зарубіжних дослідників порівняно з подіями в Росії. На початку 90-х рр. поступово зріс серед зарубіжних вчених інтерес до дослідження історії Української революції, про що свідчать праці А. Каппелера Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine. Mьnchen, 1994. - 250 s., Т. Ольшанського Olszaсski T. A. Historia Ukrainy XX w. - Warszawa, 1994. - 220 s., В. Булдакова Булдаков В. Красная смута: Природа и последствия революционного насилия. М.:РОС-ПЭН, 1997. - 375 с. та ін.

У другому розділі "Українська радянська історіографія про революційні події в Україні у 1917 - на початку 1918 рр." аналізуються публікації, які віддзеркалюють формування більшовицької концепції революції в Україні у 20-ті - першій половині 50-х рр. та її перші видозміни у 60-х - 80-х роках. У параграфі "Становлення більшовицької концепції революції в Україні (20-ті - перша половина 50-х рр.)" зазначено, що в УРСР дослідження історії революції проводилося під контролем партійних органів. Історики змушені були опиратися на публіцистичну спадщину В.Леніна, який розглядав Українську Центральну Раду як організацію, сформовану дрібнобуржуазними партіями для захисту власних інтересів. Фактично у грудні 1917 р. вождь більшовиків В.Ленін розв'язав війну проти Центральної Ради, а сам твердив про переможний хід влади Рад на Україні. Ця ленінська теза про утвердження більшовицької влади і "розгром" Центральної Ради українськими робітниками і селянами лягла згодом в основу радянської концепції історії революції в Україні. Існувала також і думка, що більшовики на чолі з В.Леніним всіляко підтримували національно-визвольний рух в його боротьбі з централістичною політикою петроградського уряду. Прихильником таких поглядів був М. Скрипник. У своїх працях на перше місце він ставив національне, а не соціальне питання, наголошуючи, що боротьба в Україні з перших же тижнів після Лютневої революції отримала національне забарвлення, а національний рух охопив широкі верстви населення Скрипник М.О. Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні //Червоний шлях. - 1923. - №1. - С.91.^. Найпослідовніше у 20-ті роки цю концепцію обґрунтував український історик-марксист М. Яворський Яворський М. Проблема національно-демократичної революції на Україні // Червоний шлях .- 1927. - №2. - С.103-104. та його послідовники В. Свідзінський, В. Сухино-Хоменко, А. Річицький.

Ситуація різко змінилася у 30-х роках, з утвердженням в СРСР сталінського тоталітарного режиму. Жорсткий ідеологічний контроль, що супроводжувався репресіями, призвів до утвердження в історичних дослідженнях догматизму та крайніх форм заідеологізованості. Історики почали одностайно висвітлювати революційні події в Україні за однією схемою. Загалом, історична наука як така практично перестала існувати, вона була перетворена у рупор пропаганди і агітації ВКП(б). Поняття, що широко використовувалися в 20-ті роки, Українська революція, національно-демократична революція і всі інші, їм подібні, втратили право існування, а всі, хто ними оперував, звинувачувалися в "українському буржуазному націоналізмі" з усіма трагічними наслідками, що з цього випливали. Все, пов'язане з українським національним рухом, вважалося "буржуазним націоналізмом", а Центральна Рада - "контрреволюційним органом". ЇЇ лідерів, внутрішню і зовнішню політику не просто критикували, а таврували, обливали брудом і паплюжили. Така ситуація продовжувала домінувати в радянській історіографії до смерті Й. Сталіна у 1953 р.

У другому параграфі "Українська революція у висвітленні радянських істориків другої половини 50-х -80-х рр." проаналізовано публікації, що з'явилися після ХХ з'їзду КПРС. Після з'їзду було послаблено ідеологічні настанови, що стало початком "відлиги" в науковому і культурному житті. З обов'язкового вжитку в науці було вилучено праці Й.Сталіна, полегшено доступ до архівних матеріалів, який невдовзі, на жаль, було припинено. Розширилася тематика історичних досліджень, деякі вчені намагалися відійти від спрощеного чорно-білого бачення світу, перебороти лакування і безконфліктність у зображенні радянської дійсності, вирватися з жорстких регламентуючих рамок, в які була поставлена наукова творчість. Проте в ці роки історична наука не позбулася своїх основних вад, вона продовжувала коментувати й обґрунтовувати всі положення, які містилися в партійних документах, виступах керівників партії і уряду. Загалом друга половина 50-х - 80-тих рр. - це досить строката в ідейному й політичному вимірах доба в соціальному та інтелектуальному житті України. Протягом історично короткого часу змінили одна одну доба "хрущовської відлиги", період застою, епоха перебудови. У такій динамічній соціокультурній ситуації суттєво змінюються функції та роль історичної науки. Розвиток її також відбувається хвилеподібно - то ідейне пожвавлення, то застій, то стагнація, то ідейна криза, то "історіографічна революція" початку 90-х років.

У 70-х - 80-х роках, у часи "застою", у зв'язку з посиленням ідеологічної боротьби з проявами українського націоналізму погіршились умови для дослідження історії революції в Україні. У ті роки в історичних дослідженнях мав місце відступ на позиції, по суті, сталінських концепцій 30-х - початку 50-х рр. Найбільш яскраво це проявилося під час підготовки і публікації восьмитомної "Історії Української РСР". У 1977 р. вийшов у світ 5-й том, безпосередньо присвячений історії жовтневої революції на Україні (1917 - 1920 рр.). У підготовці тому взяли участь тодішні провідні історики, зокрема М. Супруненко, Ю. Гамрецький, Ю. Кондуфор, С. Королівський, А. Лихолат, І. Рибалка, М. Рубач, Р. Симоненко. У передмові автори зазначали, що прагнули врахувати, творчо використати і узагальнити здобутки радянської історіографії з даної проблеми. Внести концептуальні зміни вони не могли, бо, як згадує Ю. Гамрецький, авторів та редакторів під загрозою партійних стягнень примушували переписувати оціночні твердження Гамрецький Ю. До вивчення історії національно-визвольного руху на Україні // Український історичний журнал. - 1990. - №12. -С.63.^.

Концептуальна лінія книги зведена до заперечення національно-демократичного характеру Української революції, де автори прагнули за допомогою тенденційно підібраних фактів показати її як соціальну, класову, здійснену пролетаріатом у союзі з біднішим селянством під керівництвом партії більшовиків. Стверджувалось, що вже 4 березня 1917 р. у Києві виникла "буржуазно-націоналістична Центральна рада, яку очолив один з ідеологів українського націоналізму М. Грушевський. За своїм класовим та політичним складом, ідеологією та практикою Центральна рада являла собою буржуазний орган, який в ході розвитку революції дедалі наочніше показував свою реакційну суть, перетворюючись на притягальний центр контрреволюційних сил" Історія Української РСР. - К.: Наук. думка, 1977. -Т.5. - С.31. ^. Проголошення Центральною Радою свого Першого Універсалу у червні 1917 р. про автономію України автори тому розцінили як її "показну фронду" з Тимчасовим урядом Росії. Другий Універсал охарактеризовано як змову Центральної ради з Тимчасовим урядом, яка оформила зраду буржуазними націоналістами визвольних прагнень українського народу Там само. - С.97.^. Проголошене Третім Універсалом скасування власності на поміщицькі та інші "нетрудові" землі, запровадження 8-ми - годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом пояснювалося "намаганням замаскувати буржуазний характер УЦР і дезорієнтувати маси" Там само. -С.198.. У такому ж тенденційному дусі висвітлено й інші сюжети теми. В "Історії Української РСР" у найбільш випуклому вигляді викладено радянську однобоку концепцію революції в Україні: Центральна Рада і її політика лише в чорних тонах, натомість у діяльності більшовиків начебто зовсім не було помилок, а лише одні перемоги.

У третьому розділі "Сучасна вітчизняна історична наука про Українську революцію 1917 - початку 1918 рр." наголошено, що після проголошення незалежності України розпочався новий період у вітчизняній історичній науці. Вона отримала можливість для свого розвитку. Дослідники нарешті одержали змогу неупереджено, спираючись на факти, відтворювати історичне минуле. Це швидко відбилося на результатах досліджень, зокрема на вивченні таких фундаментальних, базових понять, як характер революції в Україні, її соціальна база та особливості у 1917 - на початку 1918 рр.

В 1992-1999 рр. були опубліковані дослідження І. Хміля, О. Щусь, В. Солдатенка, А. Гриценко, О. Реєнта, Б. Андрусишина, В. Верстюка, Ф. Турченка, Я. Грицака та інші, в яких проаналізована поведінка різних соціальних верств в революції 1917 - початку 1918 рр. в Україні. Ці автори прийшли до висновку, що Центральна Рада, українські національні партії протягом всього 1917 р. мали досить широку соціальну підтримку, а вплив військ радянської Росії на події в Україні був набагато сильнішим, ніж вважалося до цього. Ці дві обставини - усвідомлення широкої соціальної бази Центральної Ради і значних масштабів втручання радянської Росії в українські справи, яке переросло у війну з УНР, підштовхнули істориків до широких узагальнень щодо суті тодішніх подій в Україні: була відкинута, як помилкова, концепція переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, крізь призму якої радянська історіографія розглядала політичний процес в Україні 1917 р., і поновлена в правах концепція національної революції. Досить часто історики характеризують її ширшим поняттям - Українська революція. Інші користуються терміном - Українська національно-демократична революція.

Поновлення в правах цих понять означало важливе зрушення у свідомості українських істориків, докорінну переоцінку причин, характеру, стратегічної мети і соціальної бази революції в Україні. Головною причиною революції в Україні В. Верстюк, С. Кульчицький, Ф. Турченко, В. Солдатенко та інші вважають невирішене національне питання, а соціальною базою революції широкі верстви українського народу - насамперед селянство і національну інтелігенцію.

Ступінь новітнього рівня вивчення проблем першого етапу Української революції, пов'язаних з діяльністю її ініціатора, натхненника та головного чинника, повною мірою віддзеркалює книга В.Верстюка "Українська Центральна Рада" (Київ, 1997). Йому належить також вступна стаття до збірника документів "Українська Центральна Рада" (Київ, 1996), розділи про Українську революцію, що ввійшли до глибоких і якісних у фаховому відношенні підсумкових праць - "Історія України: нове бачення" (Київ, 1996) та "Історія України" (Київ, 1997). У цих та інших працях В.Верстюк незмінно наголошує на тому, що діяльність Центральної Ради не може мати однозначних оцінок. Об'єктивно, пише він, можна ствердити лише одне: Центральна Рада виступила лідером розгортання національно-визвольного руху в Україні і в результаті її діяльності вперше на політичній карті Європи в ХХ столітті з'явилася українська держава Верстюк В. Українська Центральна Рада: документи і матеріали. -К.: Наук. думка, 1996. - С. 6-7..

Останніми роками увагу дослідників привернули важливі аспекти внутрішньої політики Центральної Ради і її уряду - Генерального Секретаріату. У цьому плані новизною і аргументованими висновками позначена монографія О.Реєнта Реєнт О. Українська революція і робітництво. - К.: НАН України; Інститут історії України, 1996. - 265 с. ^, присвячена історії робітничої політики українських урядів впродовж 1917-1920 рр. У праці рельєфно показані згубні наслідки русифікації робітників України, що спричинилося до їх індиферентності в умовах національно- визвольної боротьби й вело до неприйняття ними української державності.

Важливо, що розпочато дослідження доби Центральної Ради і на регіональному рівні, зокрема у працях В. Семененка, В. Ревенчука, Т. Вінцковського.

Вітчизняні історики зробили перші кроки в дослідженні процесів формування національних збройних сил (В. Солдатенко, Л. Гарчева, Г. Гаврилюк, В. Голубко), висвітлення правових аспектів українського державотворення (О. Копиленко, О. Мироненко).

Увагу дослідників починають все більше привертати і зовнішньополітичні чинники, що істотно впливали на перебіг подій у революційну добу. Особливе зацікавлення викликали дипломатичні переговори делегації УНР з представниками Четверного Союзу і підписання з ними Брестського мирного договору. Здійснена перша спроба підвести підсумки вивчення цієї проблеми Терлецька І. Брестський мир. Історіографія проблеми. -Дніпропетровськ.: ДДУ, 1994. -240 с. . Порівняльний аналіз великого масиву новітніх публікацій, присвячених історії революції в Україні 1917 - початку 1918 рр., засвідчує, що в цій галузі знань відбулися значні зрушення, досягнуті певні позитивні результати. Основні етапи революції, оцінка тогочасних подій, явищ, тенденцій на сьогодні набагато чіткіші, об'єктивніші, аніж раніше. У той же час в інтерпретації революційного процесу в Україні 1917-1918 рр. серед істориків існують розбіжності. Одна група істориків, зокрема Ф. Турченко і Г. Кривоший Турченко Ф., Кривоший Г. Магістралі й глухі кути Української революції // Українська революція: 1917-початок 1918 рр. Збірник наукових статей. - Запоріжжя, 1998. - С.3-64., критично налаштована до автономістично-федеративних домагань Центральної Ради, інші - Л. Гарчева, В. Солдатенко - доводять правильність такого курсу в умовах, що тоді склалися. По-різному трактується діяльність лідерів українського національного руху в революції. Це, в першу чергу, стосується голови Центральної ради М. Грушевського. Я. Дашкевич обстоює тезу про те, що М. Грушевський, будучи найбільшим українським істориком, але не найкращим політиком. Натомість В. Верстюк відстоює тезу про органічну єдність Грушевського історика і політика і не схильний негативно відгукуватись про його політичну діяльність. Дискусійним є питання про збройний конфлікт між Раднаркомом Росії і Центральною Радою. Л. Гарчева Гарчева Л. Росія і Україна: від політичної конфронтації до збройного конфлікту // Українська революція: 1917 - початок 1918 рр. Проблеми, пошуки, узагальнення. Збірник наукових статей. - Запоріжжя, 1998. -С.237. стверджує, що війна Центральній Раді була оголошена Раднаркомом Росії, і покладає на нього відповідальність за збройний конфлікт. Натомість з таким висновком не погоджується В.Солдатенко, який вважає, що за невикористані шанси мирного врегулювання конфлікту вина лягає на обидві сторони Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. -К.: Либідь, 1999. - С.363. . Немає загальновизнаного серед більшості істориків висновку про причини падіння Центральної Ради. Практично кожна теза знаходить у публікаціях наступних авторів заперечення. І. Гошуляк вказує на десять причин поразки Центральної Ради, серед яких зовнішні причини не займають чільного місця, натомість Л. Гарчева впевнена: основна причина невдач - імперська політика Росії, Австро-Угорщини та Німеччини, а зовсім не низька національна свідомість українського народу, автономістські ілюзії лідерів Центральної Ради, неувага до соціально-економічних питань. В. Солдатенко твердить, що причиною падіння стали непослідовність і зволікання з розв'язанням соціально-економічних проблем, що розходились з інтересами народних мас, та політичний курс, що призвів до зіткнення з більшовиками.

національна революція об'єктивні знання