Формування монопартійної системи в Україні: передумови, форми і методи (1917—перша половина 20-х рр.)

Білошицький Сергій Володимирович

УДК321.74.(068):(001.2+018+012) “1917/1925”

ФОРМУВАННЯ МОНОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ: ПЕРЕДУМОВИ, ФОРМИ І МЕТОДИ (1917 -- перша половина 20-х рр.)

07.00.01 -- Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк-2001р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України

Науковий керівник -- кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ДАНИЛЮК Юрій Зіновійович, провідний науковий співробітник відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України.

Офіційні опоненти -- доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України РЕЄНТ Олександр Петрович, заступник директора Інституту історії України НАН України;

доктор історичних наук, професор БУТ Олександр Микитович, професор кафедри історії слов'ян Донецького національного університету.

Провідна установа -- Харківський національний університет ім.В.Н. Каразіна, кафедра історії України

Захист відбудеться “11” травня 2001 р. о 15-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.02. для захисту дисертацій в Донецькому національному університеті (83055, Донецьк, вул. Університетська, 24, другий навчальний корпус, ауд. 32).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, Донецьк, вул.Університетська, 24).

Автореферат розісланий “10” квітня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Глибоке і всебічне дослідження історії України обумовлює доцільність і своєчасність осмислення і об'єктивної оцінки заходів більшовицької партії в 1917-му -- першій половині 20-х років, спрямованих на нейтралізацію політичної опозиції, жорсткий цілеспрямований наступ або навіть знищення тих політичних сил, які мали власне бачення подальшого розвитку Української держави і могли скласти конкуренцію більшовикам в боротьбі за владу.

Теоретичні праці засновників і керівників Комуністичної партії та Радянської держави яскраво і переконливо доводять, що аналізовані процеси носили не випадковий характер, обумовлений ситуаційними чинниками, а випливали з розгорнутої програми, яка методично і послідовно проводилась в життя.

В зв'язку з цим, виходячи з програмних засад і планів більшовицької партії, конкретних поглядів її лідерів, виняткового значення набувають вивчення і висвітлення передумов, шляхів, форм і методів РСДРП(б)--РКП(б)--КП(б)У по формуванню монопартійної системи в Україні, яка в своєму кінцевому результаті стала визначальним фактором суспільно-політичного, економічного і культурного життя України кінця ХХ ст.

Надзвичайно важливою є проекція результатів досліджень на сьогодення, коли в Україні бурхливо і неоднозначно проходять процеси становлення і ствердження багатопартійності, опанування глибокою за своїм змістом політичною культурою. Розв'язання проблем, порушених в дисертації, дозволять не допустити окремих рецидивів минулого, сприятимуть проведенню прозорої, розрахованої на особистість і суспільство, політики.

Об'єктом дослідження є заходи вищого політичного керівництва як України, так і РКП(б), місцевих партійних і радянських органів та спецслужб по ліквідації політичної опозиції, встановленню жорсткої цензури, проведенню карально-репресивних заходів щодо представників інших політичних партій і течій.

Предметом дослідження є основні етапи, форми і методи встановлення в Україні монопартійної системи, її причини і наслідки для подальшого розвитку держави, місце і роль різних політичних партій і сил в реалізації зазначеного процесу.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1917-го -- першої половини 20-х років. Їх нижня межа обумовлена помітним зростанням активності політичних партій і сил, покликаних до життя Лютневою революцією 1917 р. Верхня межа збігається із завершенням реалізації комплексу організаційних, ідеологічних та репресивних заходів РКП(б)--КП(б)У, зорієнтованих на встановлення монопартійної системи.

Географічні рамки праці охоплюють територію України в її тогочасних кордонах.

Метою роботи є здійснення на основі широкого кола джерел, архівних документів, статей, промов, мемуарів лідерів більшовицької та інших політичних партій, всебічного дослідження глибинних мотивів, причин та наслідків встановлення монопартійної системи в Україні.

Поставлена мета обумовила такі основні завдання:

подати загальну характеристику політичного життя в Україні після Лютневої революції 1917 р., визначити у ньому місце і роль ряду провідних політичних партій і організацій;

проаналізувати основні програмні документи, законодавчі і нормативні акти Комуністичної партії і Радянського уряду, спрямовані на встановлення монопартійності;

прослідкувати, як питання ліквідації багатопартійної системи знайшли своє відображення в працях лідерів більшовицької партії та Радянської держави;

визначити послідовність і основні етапи встановлення монопартійної системи;

розкрити еволюцію форм та методів запроваджених більшовицькою партією, націлених на витіснення з політичної арени різних за своїм спрямуванням політичних партій і сил;

висвітити характер стосунків між більшовицькою та рядом інших партій у боротьбі за політичну владу;

розкрити механізм більшовизації центральних та місцевих органів влади і управління, профспілкових та громадських організацій.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

дисертація є першою спробою в українській історіографії, яка комплексно досліджує теоретичні засади, конкретні практичні заходи керівництва РКП(б) та КП(б)У з ствердження монопартійної системи в Україні;

доведено, що встановлення монопартійної системи було єдино можливим засобом забезпечення політичного панування в Україні більшовицької партії;

визначено, що ліквідація багатопартійної системи в Україні передбачала реалізацію на практиці цілого комплексу ідеологічних, організаційних та каральних заходів;

з'ясовано, що форми і методи витіснення з політичної арени різних партій і рухів носили як загальний, так і частковий характер, залежали від місця і ролі останніх в суспільно-політичному житті, взаємостосунків з більшовицькою партією;

визначено напрямок еволюції форм і методів боротьби більшовиків з політичною опозицією на різних етапах становлення монопартійної системи;

показано, що процес становлення монопартійної системи в Україні мав свої як загальні риси, так і характерні особливості, обумовлені суспільно-політичною ситуацією в республіці;

доведено, що формування монопартійної системи досягалося не тільки боротьбою більшовиків з опозиційними політичними партіями, але й і проведенням запобіжних заходів по унеможливленню відтворення організованої політичної опозиції;

розкрито механізм фабрикації за політичними мотивами кримінальних справ, проведення відкритих судових процесів, що стали засобом дискредитації представників різних за своїм спрямуванням партій і рухів;

висвітлено реакцію політичних партій і сил на заходи більшовицької партії по обмеженню їх діяльності, дискредитації ідейних засад, масових переслідувань як лідерів центральних партійних органів, так і їх місцевих осередків;

введено в науковий обіг нові документальні матеріали вищих органів політичної та державної влади, місцевих, партійних та радянських органів, спецслужб, громадських організацій.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при підготовці фундаментальних узагальнюючих праць з історії України, енциклопедичних видань, під-ручників і посібників, реалізації Державної програми підготовки науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, розробці нормативних і соціальних курсів у вищих навчальних закладах, вироб-ленні законодавчих і нормативних актів, пов'язаних з функціонуванням політичних партій і сил на сучасному етапі.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Тема дисертаційної роботи виконувалася у відповідності з Державною програмою "Реабілітовані історією", обумовленою постановами Президії Верховної Ради (№2256-ХІІ від 6 квітня 1992 р.) та Кабінету Міністрів (№530 від 11 вересня 1992 р.), планом наукової роботи відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України на 1997--2002 рр.

Апробація результатів дисертації. Текст дисертації обговорювався на засіданнях відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України, Головної редколегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”. Основні її результати викладені в доповідях і повідомленнях автора на ІХ Всеукраїнській конференції з історичного краєзнавства (Дніпропетровськ, 1999), Всеукраїнській конференції "Україна на зламі тисячоліть” (Кам'янець-Подільський, 1999), ІІ і ІІІ Всеукраїнських конференціях з питань підготовки науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією" (Київ, 1996, 1998), ряді регіональних нарад з питань історії, теорії і практики функціонування тоталітарної системи (Київ, 1998; Чернігів, 1999; Вінниця, 2000). Вони також знайшли своє відображення в 4-х статтях у фахових збірниках, затверджених Вищою атестаційною комісією України.

Структура роботи підпорядкована меті і завданням дослідження. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та трьох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 344 стор., з них основного тексту -- 198 стор., списку джерел і літератури -- 37 стор., додатків -- 109 стор. Список літератури нараховує 595 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначається актуальність обраної теми, ступінь її дослідженості, формулюється основна мета та завдання дослідження, окреслюються його хронологічні та географічні рамки, акцентується увага на новизні і практичному значенні праці, подаються відомості про її апробацію.

У першому розділі “Огляд літератури, джерельна база та методологія дослідження” вказується, що важливі і різноманітні аспекти встановлення монопартійної системи в Україні постійно перебували в полі зору дослідників. Лише в процесі роботи нами виявлено близько тисячі різноманітних праць, які тією або іншою мірою висвітлюють зазначене коло проблем. Теоретичне обгрунтування становлення монопартійності, в першу чергу, намагалися зробити засновники і керівники Комуністичної партії та Радянської держави -- В.Ленін. Й.Сталін, Я.Свердлов, М.Бухарін, Л.Троцький, Ф.Дзержинський та ін. Ленін В.І. Російська революція і завдання пролетаріату // Повне зібр. тв. -- Т. 12. -- С.193-204 та ін.; Сталин И. Об основах ленинизма // Вопросы ленинизма. -- М.: ГИПЛ, 1952. -- С. 1-80; його ж. Октябрьская революция и тактика русских коммунистов // Там само. -- С. 81-109 та ін.; Свердлов Я.М. Из выступления на заседании ВЦИК 21 февраля 1918 года // Избранные произведения. -- М.: ИПЛ, 1976. -- С. 132-139; Бухарин М.И. Теория пролетарской диктатуры // Там само. -- М.: Политиздат, 1988. -- С. 1-23 та ін.; Троцкий Л.Д. Итоги и перспективы. Движущие силы революции // К истории русской революции. -- М.: ИПЛ, 1990. -- С. 80-110; його ж. Большевики и Советы // Там само. -- М.: Республика, 1997. -- Т. 2/1. -- С. 276-292 та ін.; Дзержинський Ф. Ко всем гражданам Советской России // Избранные произведения. -- М.: ГИПЛ, 1957. -- Т. 1. -- С. 282-284 та ін.

З огляду на це, безперечний інтерес представляють також роботи безпосередніх учасників і свідків цих подій, які репрезентували собою різні політичні партії і сили Бош Е. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. -- М., 1925. -- 264 с.; Буценко А. О расколе УСДРП (1917--1918 гг.) // Летопись революции. 1923. -- №4. -- С. 131; Луначарский А. Воспоминания из революционного прошлого. -- Х., 1925. -- 79 с.; Затонський В.П. Із спогадів про українську революцію // Архіви України. -- 1990. -- №4. -- С. 53-73; 1991. -- №1. -- С. 57-68; №3. -- С. 59-70; Косіор С. Вибрані статті і промови. -- К., 1968. -- 560 с.; Рафес М. Два года революции на Украине (Эволюция и раскол Бунда). -- М.,1924. -- 168 с.; його ж. Очерки по истории “Бунда”. -- М., 1923. -- 440 с.. Написані здебільшого в публіцистичному плані, їх праці несуть не стільки наукове, скільки ідеологічне навантаження, ставлять за мету скомпрометувати діяльність різних тогочасних політичних партій і течій. При цьому, як не парадоксально, останнє чи не якнайкраще вдавалося колишнім опонентам більшовиків, які за будь-яку ціну намагалися довести свою відданість правлячій партії.

Менш заангажованими виглядають праці і спогади організаторів і активних діячів українських і загальноросійських політичних партій, написаних в різний час переважно за кордоном Грушевський М.С. На порозі нової України: гадки і мрії. -- К.: Наукова думка, 1991. -- 120 с.; Винниченко В.К. Відродження нації. В 3-ох ч. -- К.-Відень, 1920. -- Ч. І. -- 348 с.; Ч. ІІ. -- 328 с.; Ч. ІІІ. -- 535 с.; Петлюра С.В. Міліція пана Балицького і юстиція пана Скрипника // Статті. -- К.: Дніпро, 1993. -- С. 313-322; його ж. Народе український // Вибрані твори та документи. -- К.: Довіра, 1994. -- С. 181-184; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. -- Мюнхен, 1969. -- С. 544; Шаповал М. Большевизм и Украина. -- Прага, 1926. -- 60 с.; Фещенко-Чопівський І. Хроніка мого життя: Спогади міністра Центральної Ради та Директорії. -- Житомир, 1992. -- 128 с.; Левинський В. Соціалістична революція і Україна. -- К., 1920. -- 21 с.; Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. -- Прага, 1942. -- 210 с.; Порш М. Автономія України і соціал-демократія. -- К, 1917. -- 80 с.; Єфремов С. Щоденники 1923--1929 рр. -- К.: Рада, 1997. -- 830 с.; Яковенко Б. Философия большевизма. -- Берлин, 1921. -- 62 с. . Незважаючи на розмаїття думок і поглядів, в їх роботах не без підстав домінує думка про те, що саморозпорошеність і неузгодженість опозиційних партій, амбітність деяких з їх лідерів, неготовність останніх до компромісів не дозволили утворити серйозну і впливову політичну силу, здатну протистояти більшовикам. Одночасно з цим в ряді робіт доводиться неможливість існування монопартійної системи, робиться висновок щодо недовговічності побудованої на такій основі держави.

Критично оцінюючи праці радянських істориків, опублікованих в 50--80-х роках, не можна відкидати і того факту, що написані на широкій джерельній базі, вони містять цінний і маловідомий фактичний матеріал, їх сучасне використання значною мірою розширює горизонти досліджень становлення монопартійної системи в СРСР в цілому і в Україні зокрема Див., наприклад: Волобуев П.В. Выбор путей общественного развития: теория, история, современность. -- М.: Политиздат, 1987. -- 312 с.; Гусев К.В. Крах партии левых есеров. -- М., 1969. -- 259 с.; Гусев К., Полушкина В. Стратегия и тактика большевиков в отношении непролетарских партий. -- М., 1983. -- 80 с.; Малашко А.М. К вопросу об оформлении однопартийной системы в СССР. -- Минск: БГУ, 1969. -- 234 с.; Спирин Л.М. Россия 1917 год: Из истории борьбы политических партий. -- М.: Мысль, 1987. -- 336 с.; Сивохина Т. Крах мелкобуржуазной оппозиции. -- М., 1973. -- 230 с.; Клинтух Ю.Ф. Тактика Коммунистической партии по отношению к мелкобуржуазной национа-листической партии боротьбистов. -- Одесса, 1973. -- 33 с.; Гамрецкий Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Триумфальное шествие Советской власти на Украине. -- К., 1987. -- 437 с.; Шестак Ю. Большевики и левые течения мелкобуржуазной демократии. -- М., 1974. -- 64 с.; Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917--1922 гг.). -- Л., 1954. -- 656 с. .

Яскравим прикладом таких праць може служити глибока за змістом і оригінальна за постановкою проблем монографія І.Кураса "Торжество пролетарського інтернаціоналізму і крах дрібнобуржуазних партій в Україні", опублікована в 1978 році Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. -- К.: Наукова думка, 1978. -- 314 с.. В ній вперше в українській історіографії логічно і різнобічно розкривається політична ситуація в Україні кінця ХІХ ст. -- першої половини 20-х років ХХ ст., аналізуються політичні програми ряду різних за своїм спрямуванням політичних партій, розкривається їх позиція і діяльність на конкретних історичних етапах.

В 50--80-х роках окремі аспекти діяльності різних політичних партій і сил, їх взаємостосунки з більшовицькою партією в першій чверті ХХ ст. активно опрацьовувались в зарубіжній і, в першу чергу, українській зарубіжній історіографії Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи. -- Мюнхен, 1956. -- 104 с.; Верига В. Галицька Соціалістична Совєтска Республіка. 1920 рік. -- Нью-Йорк, 1986. -- 204 с.; Стахів М. Третя совєтська республіка в Україні. -- Нью-Йорк, 1968. -- 244 с.; Гунчак Т. Українська революція. Документи. -- Нью-Йорк, 1984. -- 487 с.; його ж. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. К., 1993. -- 286 с..

Особливо слід відзначити роботи відомого історика українського національного комунізму І.Майстренка, який написав і опублікував за кордоном ряд оригінальних праць, що привернули увагу широкого кола дослідників глибоким знанням предмету дослідження, зверненням до великого власного досвіду, неупередженими висновками Майстренко І. Боротьбізм. Історія однієї течії українського комунізму. -- Мюнхен, 1954. -- 334 с.; його ж. Сторінки з історії комуністичної партії України. -- Нью-Йорк, 1967. -- Ч.1. -- 96 с.; його ж. Українська комуністична партія -- УКП (укапісти) // Сучасність. -- 1985. -- № 5. -- С. 66-76; № 7-8. -- С. 134-148; його ж. Історія КПУ. -- Мюнхен, 1979. -- 248 с. .

Зміна політичних і ідеологічних пріоритетів у другій половині 80-х -- на початку 90-х років відкрила нові шляхи і можливості для розробки проблем становлення монопартійної системи в Україні. Введення в науковий обіг нових документальних матеріалів, зростання суспільного інтересу до історичного минулого українського народу покликало до життя цілий ряд праць, в яких у різних площинах, на основі комплексного підходу аналізуються витоки, механізми функціонування тоталітарної системи. Одним з перших сказав своє вагоме слово щодо цього С.Кульчицький, який самостійно і у співавторстві опублікував низку монографій і статей Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-- 1928) -- К.: Основи, 1996. -- 386 с.; його ж. Між двома війнами (1921-- 1941 рр.) // Сторінки історії України ХХ століття К.: Освіта, 1992. -- С. 61-104; Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20--30-ті роки. -- К.: Либідь, 1991. 342 с. . Їх характерною рисою є спроба автора розглядати процес встановлення монопартійності на тлі розв'язання цілого ряду політичних, економічних і культурних проблем, що стояли перед СРСР в цілому і Україною зокрема.

Реальну спробу пояснити феномен встановлення монопартійності в Україні, можливість здійснення запланованих більшовицькою партією заходів зробив О. Реєнт Реєнт О.П. Робітництво України і Центральна рада. -- К., 1993. -- 48 с.; його ж. У робітнях історичної науки. -- К.: Просвіта, 1999. -- 350 с.; Мовчан О.М., Реєнт О.П. Міжпартійна політична боротьба у профспілковому русі України (1917--1922) // УІЖ. -- 1995. -- №5. -- С. 8-24., який вважав, що остання "...ставила перед собою завдання бути виразником інтересів всього народу і піднести себе до масштабів всього суспільства” Реєнт О.П. Більшовизм і українська революція: спроба визначення характеру і динаміки соціальних процесів. -- К., 1994. -- 39 с. .

Підтвердження цієї думки можна знайти у В.Солдатенка, який в своїй фундаментальній роботі "Українська революція" вказав на відсутність консолідуючого центру українських національних партій, їх неуміння вчасно і адекватно реагувати на наявні в суспільстві події і явища Солдатенко В. Українська революція (концепція та історіографія). -- К.: Просвіта, 1997. -- 410 с.; його ж. Українська революція (концепція та історіографія (1918--1920 рр.)). -- К.: Просвіта, 1999. -- 507 с. .

Протягом кількох десятиріч досліджує політичні партії і рухи в Україні Р.Вєтров, який зумів, незважаючи на деяку дискусійність в підходах, подати їх загальну схему, розкрити впливи в регіонах, продемонструвати високий рівень динаміки політичного життя в Україні першої чверті ХХ ст. Вєтров Р.І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900-- 1925 рр.). -- Дніпродзержинськ, 1997; його ж. К вопросу об отношении большевиков к левым мелкобуржуазным партиям и группам в Украине // Непролетарские партии и организации в Октябрьской революции и гражданской войне. -- М., 1980. -- С. 42-52.

Переосмислення історичного минулого, критична оцінка пройденого країною шляху в другій половині 80--90-х рр. сприяла виходу в світ праць С.Білоконя, І.Біласа, І.Винниченка, П.Доброва, О.Бута, З.Лихолобової та ін., які, подолавши емоційне сприйняття предмету досліджень, на широкому документальному матеріалі розкрили трагічні сторінки в реалізації політичної доктрини більшовицької партії Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. -- К., 1998. -- 448 с.; Білас І. Репресивно-каральна система в Україні (1917--1953) В 2-х кн. -- К.: Либідь-Військо України, 1994. Кн. 1 -- 432; Кн. 2-- 684 с.; Винниченко І. Україна 1920--1980-х: депортації, заслання. -- К., 1994. -- 130 с.; Лихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30-х років в Україні. -- Донецьк: ДонДУ, 1996. -- 144 с.; Семененко В. Слепая верность: из истории Всеукраинской ЧК // Провинциальная Чека. -- Х., 1994. -- С. 3-31; Бут А.Н., Добров П.В. Экономическая контрреволюция в Украине в 20--30-е годы ХХ века. От новых источников к новому осмыслению. -- Донецк: КИТИС, 2000. -- 312 с. .

Принципово новими для української історіографії стали публікації Ю.Шаповала, В.Пристайка, В.Золотарьова, які змогли відшукати і оприлюднити не лише нормативні документи колишніх спецслужб, а й оперативні матеріали, які доводять, що боротьба з політичними партіями посідала провідне місце в роботі органів ВНК--ДПУ Шаповал Ю. Пристайко В. Золотарьов В. ЧК--ГПУ--НКВД: особи, факти, документи. -- К.: Абрис, 1997. -- 606 с.; Пристайко В. Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ--НКВД. Трагічне десятиліття (1924--1934). -- К.: Україна, 1996. -- 330 с. .

Проблеми становлення монопартійної системи, діяльність окремих політичних партій і груп стали предметом ряду дисертаційних досліджень, автори яких зосередились на вивченні місця і ролі найбільш впливових політичних партій і сил в суспільно-політичному житті України першої чверті ХХ ст. Бобина О.В. Діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії в умовах української національно-демократичної революції 1917--1920 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук. -- К., 1993. -- 23 с.; Гусєв В.І. Бунд в суспільно-політичному житті України (кін. ХІХ ст. -- 1921 р.): Автореф. дис... докт. іст. наук. -- К., 1993. -- 36 с.; Любовець О.М. Партія боротьбистів в українській революції 1917--1920 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук. -- К., 1993. --15 с.; Нагорний В.І. Більшовизм та український націонал-комунізм в добу революції (1917--1920 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. -- К., 1995. -- 23 с.; Райківський І.Я. Українська соціал-демократична партія (1918--1939 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. -- Львів, 1996. -- 20 с.; Стрілець В.В. Державотворча діяльність політичних партій України (1917--1920 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. -- К., 1992. -- 20 с.; Тимощук О.В. Анархо-коммуністичні формування Н.Махно (вересень 1917--серпень 1920 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. -- Запоріжжя, 1995. --24 с.

Комплексний підхід вирізняє дисертацію О.Бриндака "Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні в 20-ті роки ХХ століття" Бриндак О.Б. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні в 20-ті роки ХХ століття: Автореф. дис... канд. іст. наук. -- О. 1998. -- 18 с. . Позитивно оцінюючи спробу автора опанувати такою складною і широкою темою, не можна не відзначити, що вона носить регіональний характер, оскільки, з незрозумілих для нас причин, останній використав лише документальні матеріали архівів Одеської, Запорізької, Херсонської областей та Республіки Крим.

Не вичерпала всіх можливостей і дисертація Я.Остапенко, яка чомусь розглядає процес ліквідації більшовиками опозиційних політич-них партій в Україні не з 1917 р., а з 1920 р., хоча зазначений процес мав свої передумови, логічний розвиток і завершення. Внаслідок цього автор була змушена в своїй роботі зробити акцент лише на ліквідації партій боротьбистів, борьбистів та укапістів витісненні з політичної арени залишків загальноросійської партії меншовиків і есерів Остапенко Я.М. Ліквідація більшовиками опозиційних політичних партій в Україні (1920--1925 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. -- Харків, 2000. -- 18 с. .

Таким чином, незважаючи на наявність різних за своїм змістом і спрямуванням праць, в українській історіографії відсутні дослідження в яких би комплексно відслідковувались передумови, форми і методи формування монопартійної системи в 1917-му -- першій половині 1920-х рр. Все це і обумовило вибір теми даного дисертаційного дослідження.

Джерельною базою дослідження послужили центральні державні архіви України, Російської Федерації, державні архіви ряду областей, Дер-жавного архіву Служби безпеки України та його обласних управлінь. Всього в процесі роботи використано 35 фондів 12 архівів. Одночасно з цим широко залучалась періодична преса 1917--1920 рр., внаслідок чого опрацьовано 45 назв друкованих органів різних політичних партій і сил.

Методологічна основа дослідження грунтується на принципах об'єктивності та історизму, які допомогли автору уникнути заангажованості та одномірності при науковому аналізі взаємодії складових різних політичних партій і сил, їх стосунків з РКП(б)--КП(б)У, а також з іншими суспільними інститутами.

В процесі роботи автором було використано різноманітні методи дослідження: загальнонаукові, конкретно-історичні, теоретичні і емпіричні. Комплексний характер роботи обумовив звернення дисертанта до методів аналізу, синтезу, аналогій, індивідуалізацій і узагальнення.

Емпіричним матеріалом дослідження послужили архівні документи, які стосувалися діяльності РКП(б)--КП(б)У, інших політичних партій і сил, збірники документів, вітчизняні і зарубіжні періодичні видання.

У другому розділі ”Організаційно-ідеологічні заходи більшовицької партії з монополізації державної влади” розглядається практика політичного блокування та ідейного маневрування більшовиків як засіб розширення соціальної бази підтримки політики РКП(б)--КП(б)У, аналізуються документальні матеріали вищого політичного керівництва, спрямовані на розкол опозиційних партій, їх реальні причини та наслідки.

Протягом вирішальних 1917--1920 рр. більшовики ініціювали ряд міжпартійних блоків з метою використання організаційного та електорального потенціалу інших політичних партій, йдучи на це за умов збереження за собою домінуючого становища у міжпартійному об'єднанні. В листопаді 1917 р. було підписано угоду між керівництвом більшовицької партії і ЦК партії лівих есерів, внаслідок чого ряд есерів отримали кілька посад в Раднаркомі. Проте більшовики прекрасно усвідомлювали неприродність і тимчасовість такого союзу, і це був тактичний крок, який дозволив партії без ускладнень розігнати Установчі збори. Після чого змістовну частину політичного блоку з лівими есерами було практично вичерпано, що констатували самі ліві есери в квітні 1918 р. на своєму ІІ партз'їзді. В середині літа 1918 р. ліві есери були вилучені з державних органів влади та управління. На той час від партії, що організаційно оформилася тільки наприкінці листопада 1917 р. і налічувала до 700 тис. членів (кількість більшовиків в цей час не перевищувала 400 тис. чоловік), після невдалих виступів 6 липня, 10--11 липня 1918 р. залишилися невеликі, погано об'єднані уламки загальною чисельністю в кілька десятків тисяч.

Потреба в політичному блокуванні більшовиків з іншими партіями в Україні була ще більшою, ніж у Росії. І Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся 11-12 грудня 1917 р. у Харкові, обрав ЦВК, до складу якого увійшло 35 більшовиків, 4 лівих російських есери, 1 лівий український есер та 1 меншовик-інтернаціоналіст. Більшовики навіть погодилися обрати головою лівого українського соціал-демократа Ю.Медведєва. Незабаром був створений і перший радянський уряд України -- Народний Секретаріат, до складу якого ввійшли більшовики Ф.Артем (Сергєєв), В.Затонський, Ю.Коцюбинський, М.Скрипник, Є.Бош, С.Бакинський та лівий російський есер Є.Терлецький.

Утворення коаліційних ЦВК та радянського уряду фактично дозволило більшовикам протистояти іншому коаліційному уряду -- Генеральному Секретаріату, утвореному Центральною Радою, й навіть поступово перехопити політичну ініціативу. Спроба В.Винниченка домогтися впровадження більш радикальної, ніж вимагали більшовики, соціальної політики не знайшла реальної підтримки.

На виконання рішення ЦК РКП(б) ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся 6--10 березня 1919 р. у Харкові, обрав новий ВУЦВК, до якого увійшли 90 комуністів і 10 українських лівих есерів-боротьбистів. Голо-вою ЦВК був обраний Г.Петровський, головою уряду -- Х.Раковський. В квітні 1919 р. ЦК КП(б)У дійшов до згоди з боротьбистами, внаслідок чого представники останніх були включені до Президії ВУЦВК, а в травні вони увійшли до складу Радянського уряду. Їх також було включено до складу ВУНК і Реввійськради України.

Певну програму співпраці більшовики запропонували лівим українським соціал-демократам (“незалежникам”), яким було дозволено взяти участь у роботі Рад та виділено три місця у ВУЦВК. Розпочалося також співробітництво з лівими течіями єврейських соціалістичних партій, особливо лівими бундівцями. Згідно постанови ЦК КП(б)У від 28 квітня 1919 року, у ВУЦВК серед інших було включено і представника Бунду. Певні кроки були здійснені також назустріч іншим політичним партіям і силам.

Як виявилося згодом, утворення ряду партійно-політичних блоків дозволило більшовикам утримати владу в той час, коли проведення політики “військового комунізму” призвело до швидкої втрати їх підтримки з боку широких верств населення. Причому однією з умов укладення політичних блоків, якої завжди дотримувалися більшовики і які сприяли їх загальному успіху, було збереження за собою ключових, домінуючих позицій. Іншим учасникам в процесі прийняття рішень завжди відводилася другорядна роль.

Внаслідок цього на початку 1920-х років КП(б)У залишилася практично єдиною потужною організованою політичною силою в Україні, що здійснювала державну політику. Відсутність інших впливових партійних організацій відкидала можливість утворення нових блоків з метою розширення впливу на маси, в зв'язку з чим різко збільшилася роль ідеологічного та агітаційно-пропагандистського ресурсу більшовиків.

Аналіз причин сходження в 1917--1925 рр. з політичної арени України ряду партій засвідчує, що вони в різний період зазнавали значного і цілеспрямованого тиску з боку більшовиків з метою внесення в їх ряди різноманітних організаційних розколів, ідейних розшарувань, переманювання впливових політиків, поглинання низових партійних організацій тощо. Останнє в кінцевому рахунку сприяло зміцненню КП(б)У, ліквідації монопартійної системи.

У третьому розділі “Репресивно-каральні методи встановлення монопартійної системи” доводиться, що здійснення диктатури пролетаріату від початку передбачало застосування широкого арсеналу засобів морального і фізичного впливу на представників політичної опозиції. Останнє також засвідчують численні документи РКП(б)--КП(б)У, якими санкціонувались репресії представників різних партій і рухів. Заходи, здійснені вищим політичним керівництвом та підпорядкованими їм службами, призвели до того, що 1925 рік став останнім роком формального існування в Україні елементів багатопартійної системи. Надалі більшовицька партія продовжувала діяти в умовах відсутності організованої політичної опозиції. Проте, навіть за цих умов, Л.Каганович у політзвіті ЦК КП(б)У ІХ Всеукраїнському партійному з'їздові попереджав: “Якщо ми заспокоїмося, якщо ми захопимося надто мирними міркуваннями про радянський парламентаризм, про демократію і не будемо застосовувати те знаряддя, що нам протягом 8 років допомагало придушувати будь-яку спробу наступу на Радянську владу, то, зрозуміло, ми отут можемо зустрітися з новими перешкодами” Каганович Л. На путях строительства социализма. Политотчет ЦК КП(б)У ІХ съезду. -- Х., 1926. -- С. 48.. Ця теза неодноразово повторювалась на різних партійних пуб-лічних заходах.

Жорстка каральна політика супроводжувалась обмеженням інтелектуальної свободи. В 1921--1922 роках в Україні фактично було знищено партійну небільшовицьку пресу і встановлено монополію КП(б)У на засоби масової інформації. Акценти боротьби з проявами публічності опозиційних політичних сил все більше переміщалися в площину обмеження їх прав використовувати інші канали розповсюдження та поширення інформації, проведення агітації і пропаганди, що втілилося у створення і розвиток потужної мережі органів політичної цензури.

6 липня 1922 року було схвалене “Положення про Головне управління у справах літератури і видавництв", згідно з яким на нього покладалися функції: перегляду всіх призначених до публікації або розповсюдження творів, періодичних та неперіодичних видань, видача дозволів на право їх публікації; формування списків творів, заборонених до продажу і розповсюдження; оприлюднення правил, розпоряджень і інструкцій у справах друку, видавництв, друкарень, бібліотек і книж-кових магазинів. “Положення” забороняло друкувати і розповсюджувати літературу, що містила агітацію проти Радянської влади або збуджувала громадську думку шляхом викладення неправдивих відомостей.

Конкретизуючи ці завдання для місцевих організацій, Головне управління у справах літератури і видавництв вимагало недопущення до друку статей, які “носили ворожий характер щодо Комуністичної партії та Радянської влади”, матеріалів, через які проводилася ворожа ідеологія в основних питаннях (суспільства, релігії, економіки, національного питання, мистецтва) та вилучення з статей “найбільш гострих місць, що компрометують Радянську владу і Комуністичну партію. Четвертий розділ “Кадрова політика РКП(б)--КП(б)У в ствердженні монопартійності” присвячений дискримінаційній практиці формування представницьких органів влади, встановленні контролю РКП(б)--КП(б)У над державними і громадськими інститутами. Важливо, що вже з перших кроків своєї діяльності лідери більшовицької партії прекрасно усвідомлювали, що утримати політичну владу можливо лише за умов утворення нових виборних органів, діяльність яких хоча б формально відповідала вимогам демократії. Таку функцію, як з'ясувалося могла виконувати широка мережа Рад та інших органів самоуправління революційно налаштованих громадян, які стихійно утворювалися в різних регіонах. Ще в 1906 році, аналізуючи уроки Першої російської революції, В.Ленін вказував, що Ради "створювались виключно революційними верствами населення, вони створювались поза всякими законами і нормами цілком революційним шляхом, як продукт самобутньої народної творчості… Вони діяли, як влада, захоплюючи напр., друкарні, арештовуючи чинів поліції… Вони конфісковували гроші старого уряду і повертали їх на потреби нового, народного уряду, -- так це були, безперечно, зародки нового, народного, або коли хочете, революційного уряду” Ленін В.І. Перемога кадетів і завдання робітничої партії // Повн. зібр. тв. -- Т. 12. -- С. 295-296.. На його думку, Ради лише тоді могли бути корисними більшовикам, коли їх вдасться перетворити на провідників партійної політики. Саме тому він значно раніше за політичних опонентів закликав своїх однопартійців брати участь у роботі Рад, “створюючи неодмінно можливо більш потужні групи членів партії усередині кожної Ради і спрямовуючи діяльність цих груп у суворому зв'язку з загальною діяльністю партії”, та сприяти утворенню нових рад Ленін В.І. Тактична платформа до об'єднаного з'їзду РСДРП // Повн. зібр. тв. -- Т. 12. -- С. 215., ставив в обов'язок "проводити в життя керівництво партії, тобто здійснювати на ділі той план боротьби, що буде запропонований партією...". Починаючи з другої половини 20-х років, по мірі зміцнення владного становища КП(б)У, значення Рад для більшовиків зменшується. Розпорядчі функції Рад перебрали на себе радянські виконавчі органи, а політичну владу міцно утримувала більшовицька партія, її керівні інституції. Недаремно на XV з'їзді ВКП(б) М. Криленко заявив: "Радянські закони, це не щось інше, як партійні директиви". Найрізноманітніші форми і методи використовувались більшовицькою партією в процесі здійснення політики радянізації державних організацій і установ, наукових, освітніх, культурних закладів, громадських організацій. Детальний розгляд шляхів, форм і методів більшовицької партії з ствердження монопартійності дозволив автору зрозуміти їх чітку логіку і причину, який знайшов своє відображення в таких основних висновках:

протягом 1917--1920 рр. більшовики зініціювали ряд міжпартійних блоків з метою залучення необхідного організаційного та електорального потенціалу інших політичних партій, залишаючи в них своє домінуюче становище;

здійснені в досліджуваний період вищим політичним керівництвом СРСР в цілому, і в Україні зокрема заходи в економічній, національній політиці носили характер “тактичних відступів" і були спрямовані на нейтралізацію антибільшовицьких настроїв в суспільстві, залучення на свій бік інтелігенції, селянства, кваліфікованого робітництва у критичні для Комуністичної партії моменти;

в зростанні популярності більшовиків не останню роль відіграло запозичення ряду програмних вимог опозиційних партій та широка експлуатація популярних в суспільстві гасел;

завдяки проведенню більшовиками організованої кампанії вдалося, -- розколоти та розпорошити ряд впливових політичних партій, діючих в Україні: УПСР, УСДРП, Бунд, ЄКП, УКП(б), УПЛСР(б), УКП та ін.;

організація розколів, як правило, обумовлювалась наявністю в опозиційних партіях лівих (активно співпрацюючих з більшовиками) груп, керівництво яких проводило курс на згортання власних організаційних структур;

на певному етапі організації розколів сприяло залучення членів ряду зліквідованих більшовиками партій до радянської роботи. За даними партійного перепису, станом на 1 квітня 1922 року в КП(б)У нараховувалося 4647 вихідців з інших партій.

в першій половині 20-х рр. вищим політичним керівництвом України та повністю підпорядкованими йому органами ВУНК--ДПУ була здійснена низка репресивних заходів, спрямованих проти лідерів та активістів ряду партій та рухів, що діяли в Україні в цей період;

карально-репресивна політика досліджуваного періоду передбачала цілий комплекс заходів -- від реквізицій партійного майна до відкритих переслідувань учасників опозиції;

жорстка і нічим не виправдана карально-репресивна політика стала одним з факторів, що обумовив занепад опозиційних партій, обмежив їх вплив на широкі верстви населення;

в досліджуваний період активна практика проведення відкритих судових процесів служила засобом дискредитації як окремих лідерів опозиції, так і цілих політичних партій та течій;

відкриті судові процеси в першій половині 20-х років, як правило, супроводжувались масовими ідеологічними кампаніями, ініційованими вищим політичним керівництвом та місцевими партійними і радянськими органами;

в середині 20-х років практика проведення відкритих судових процесів для дискредитації політичної опозиції поступово поступається позасудовим репресіям, які здійснювались без особливого розголосу;

на середину 20-х років в Україні сформувалася струнка і розгалужена система органів цензури, яка спиралася на апарат органів державного управління та спецслужб, керувалася нормативними документами партійно-державного керівництва СРСР та УСРР;

завдяки заходам, здійсненим вищим політичним керівництвом України, органами ДПУ УСРР в досліджуваний період практично вдалося повністю ліквідувати опозиційну пресу, інші видання, непідконтрольні більшовицькій партії;

в процесі ствердження монопартійної системи більшовицькою партію активно і цілеспрямовано здійснювались заходи, спрямовані на повне і безумовне підпорядкування їй представницьких органів влади як в центрі, так і на місцях;

вибори представницьких органів влади в Україні проводились на основі Конституції УСРР 1919 р., інших законодавчих і нормативних актів, які від початку містили в собі дискримінаційні положення щодо окремих верств населення, політичних партій і організацій;

вилучення політичної опозиції з представницьких органів влади вирішувалось самими різноманітними методами, включаючи розпуск фракцій, відмову у реєстрації, дискредитацію і арешт народних обранців.

Основні результати дослідження опубліковані в таких працях

Практика відкритих судових процесів в 20--30-х роках як засіб запровадження однопартійної політичної системи // Історія України: Маловідомі імена, події, факти (збірник статей). -- Вип. 8. -- К.: Рідний край, 1999. -- С. 394-402 (0,5 д.а.).

Ідеологічні, організаційні та репресивні заходи вищого політичного керівництва України, спрямовані на ліквідацію організацій РСДРП (перша половина 20-х рр.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти (збірник статей). -- Вип. 9. -- К.: Рідний край, 1999. -- С. 124-133 (0,6 д.а.).

Розколи та поглинання опозиційних партій як засіб моно-полізації політичної влади РКП(б) в Україні в 1917--1925 рр. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти (збірник статей). -- Вип. 13. -- К.: Рідний край, 2001. -- С. 69-97 (1,4 д.а.).

Практика політичного блокування та ідейного маневрування більшовиків як засіб розширення соціальної бази Комуністичної партії (1917 -- середина 20-х рр.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти (збірник статей). -- Вип. 14. -- К.: Рідний край, 2001. -- С. 4-31 (1,3 д.а.).

Анотація

монопартійний репресивний політичний система

Білошицький С.В. Формування монопартійної системи в Україні: передумови, форми і методи (1917 -- перша половина 20-х рр.). -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. історія України. -- Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України, Донецьк, 2001.

В роботі на основі документальних матеріалів центральних державних архівів України, Російської Федерації, Державного архіву Служби безпеки України, державних архівів ряду областей досліджуються і аналізуються шляхи, форми і методи становлення монопартійної системи в Україні, висвітлюється діяльність у цьому напрямку вищого політичного керівництва УСРР та СРСР, місцевих партійних та радянських органів. В контексті досліджуваної проблеми необхідна увага приділена відображенню комплексу організаційних та ідеологічних заходів, спрямованих на усунення з політичної арени різних опозиційних до більшовицької партії політичних сил і рухів. Виходячи з республіканських і загальносоюзних нормативних та законодавчих актів дається загальна характеристика репресивній політиці РКП(б)--КП(б)У, яка призвела до непоправних втрат представників самих різних верств, що мали власний непересічний погляд на перспективи розвитку українського суспільства.

Ключові слова: монопартійність, тоталітаризм, політичні партії і рухи, цензура, каральна політика.

Annotation

Biloshitsky S.V. Formation of monoparty system in Ukraine: preconditions, forms and methods (1917- beg. 20-th). -- Manuscript.

Dissertation on attaining the scientific degree of the Candidate of historical Science on specialty 07.00.01. -- History of Ukraine. -- Donetsk National University, Ministry of Education and Sciences of Ukraine, Donetsk, 2001.

In Dissertation the forms, methods and ways of monoparty system development have been researched and analyzed on the basis of documentary materials of central state archives of Ukraine, Russian Federation, State achieve of Security Service of Ukraine. The activities of the highest political Management of Ukrainian Soviet Socialist Republic as to the question of monoparty system have been also analyzed.

In the context of the research paper great attention is given to the reflection of complex of organizational and ideological aids aimed at elimination of different opposition political movements from the political scene.

In accordance with central and local normative and legislative acts the general characteristics of the repression policy has been given.

Key-words: monoparty system, totalitarianism, political parties and movements, censorship, punitive policy.

Аннотация

Белошицкий С.В. Формирование монопартийной системы в Украине: предпосылки, формы и методы (1917 -- первая половина 20-х гг.). -- Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. история Украины. -- Донецкий национальный университет Министерства образования и науки Украины, Донецк, 2001.

В роботе на основе документальных материалов центральных государственных архивов Украины, Российской Федерации, Государственного архива Службы безопасности Украины, государственных архивов ряда областей исследуются и анализируются пути, формы и методы становления монопартийной системы в Украине, освещается деятельность в этом направлении высшего политического руководства УССР и СССР, местных партийных и советских органов.

Особое внимание в диссертации уделено вопросам тактики и стратегии большевистской партии, направленной на организацию расколов и внутренних противоречий в оппозиционных партиях, что в конечном итоге вело их к полному подчинению РКП(б)--КП(б)У или полной и безоговорочной ликвидации.

В контексте исследуемой проблемы отражен комплекс организационных и идеологических мероприятий большевиков, направленный на устранение различных влиятельных политических партий и движений, среди них: Российской социал-демократической рабочей партии, Партии социалистов-революционеров, Украинской партии социалистов-революционеров, Украинской партии левых социалистов-революционеров (борьбистов), Украинской социал-демократической рабочей партии, Украинской коммунистической партии (боротьбистов), Украинской коммунистической партии, Еврейской социал-демократической рабочей партии (Поалей-Цион), Еврейской коммунистической партии, Бунда и др.

Автором рассматриваются основные направления карательной политики, которая в своем конечном итоге ставила своей целью нейтрализацию политически и социально-активных граждан, имеющих авторитет среди самых широких слоев населения. Этой же цели было подчинено введение жесткой политической цензуры, проведение открытых судебных процессов, другие соответствующие мероприятия. Как показал опыт, осмысление республиканских и союзных законодательных и нормативных актов, репрессивная политика РКП(б)--КП(б)У привела к невосполнимым потерям среди тех, кто позволял себе иметь собственный неординарный взгляд на перспективы развития украинского общества.

Ключевые слова: монопартийность, тоталитаризм, политические партии и движения, цензура, карательная политика.

Размещено на Allbest.ru