Православна церква в Україні під час другої світової війни 1939-1945 рр.: людський вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1939-1945 РР.: ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР

Грідіна Ірина Миколаївна

ДОНЕЦЬК - 2001

Анотація

Грідіна І.М. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни 1939-1945 рр.: людський вимір. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Донецький національний університет, Донецьк, 2001.

Дисертацію присвячено ролі релігійного чинника (православ'я) в житті людини під час кризових суспільних явищ, спричинених Другою світовою війною. У роботі вперше завдяки сучасним методологічним засадам об'єктом дослідження виступає православна віруюча людина, котра зазнає соціально-психологічної травми, спричиненої більшовицькою антирелігійною кампанією, обставинами війни. Проаналізовано роль релігійної свідомості населення в еволюції політики правлячих режимів - радянської та окупаційної німецько-фашистської влади. На прикладі релігійного чинника впливу у формуванні суспільної свідомості продемонстровано, наскільки від вдалого його врахування або недооцінки залежить стан соціовладних відносин. Зроблений висновок, що в результаті еволюції радянської церковної політики за умов Другої світової війни релігійна свідомість православного населення України з внутрішньої опозиції більшовицькій владі перетворилась на її підтримку та стала значущим чинником перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною.

Ключові слова: православ'я, віруюча людина, релігійно-церковна політика, соціально-психологічна травма, національно-ідентифікаційна та компенсаторна функції релігії, православна конфесія.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Зміни у державному та політичному устрої України, які відбулися після 1991 р., істотно вплинули на роль і місце релігії й Церкви у соціально-політичному та духовному житті суспільства. Тому, крім нагальної потреби об'єктивного прочитання історії на підставі нових концептуально-методологічних підходів, актуальність теми визначається безперечною вагомістю “релігійного питання” в країні.

Демократизація суспільства призвела до незвичайного підйому популярності релігії, зокрема православ'я, яке сьогодні є найвпливовішим у релігійному просторі України: серед 24494 релігійних громад - православні становлять 52,5 відсотки. Віддаючи належне внеску інших релігій у розвитку національних культур народів, зауважимо, що саме православ'я залишило в українських землях найбагатішу історико-культурну та духовну спадщину.

Сьогодні зростання ваги “релігійного питання”, вплинувши на стосунки між владою і релігійними об'єднаннями, стало невід'ємною складовою взаємодії влади й суспільства загалом. Адже від того, наскільки впливає Церква та релігія на формування суспільної свідомості, інші політичні, культурні, моральні аспекти суспільного життя, визначається характер соціо-владного співіснування - конфронтація або взаємовигідне партнерство.

Жвава міжконфесійна полеміка, в якій використовуються різні “інтерпретації” подій історичного минулого, вимагає від науковців вироблення нових принципів та методологічних підходів у вивченні історії Православної Церкви не просто як абстрактного інституту, а як спільноти віруючих, які, в першу чергу, є громадянами держави. І в залежності від того, у якій мірі держава та ангажована нею церковна інституція враховують політичні, ідеологічні та національні інтереси своїх громадян, так і релігія виконує стосовно суспільства свої основні функції - або консолідуючу, або роз'єднувальну. Саме під час Другої світової війни яскраво проявилося значення людського чинника, з притаманною йому релігійністю, забобонністю, довірливістю. В такому контексті на авансцену дослідницького процесу виходять не технології знищення або дії політиків та полководців, а роль та світосприйняття у період війни “звичайної” людини.

Таким чином, вважаємо, що тема особистості та Православної Церкви в роки Другої світової війни в її концептуальному значенні є гостроактуальною, оскільки об'єднує широке коло проблем теоретичного і практичного плану.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження пов'язане із розробкою проблем держбюджетної теми Донецького національного університету “Актуальні проблеми історії України” (номер державної реєстрації - ).

Об'єктом дослідження виступають православні віруючі в контексті історичних, геополітичних та церковно-конфесійних умов, що склалися внаслідок подій Другої світової війни та її невід'ємної частини - Великої Вітчизняної війни радянського народу.

Предметом вивчення є еволюція політики радянської та окупаційної німецько-фашистської влади стосовно віруючого населення за конкретних історичних обставин.

Хронологічні рамки аналізу охоплюють період Другої світової війни: від подій, пов'язаних з приєднанням Західної України до СРСР, і до переможного завершення Великої Вітчизняної війни. Разом з тим, в межах необхідності, у роботі розглядаються окремі процеси, які відбувались у до- та післявоєнний період. Їх дослідження має принципове значення в розумінні еволюції свідомості віруючої людини, вагомості релігійного чинника за різних конкретно-історичних умов.

Географічні межі осягають весь територіальний простір сучасної України, за винятком Криму та Закарпатської області, так як ці регіони були включені до складу УРСР після 1945 р.

Мета дослідження: з'ясувати роль релігійного чинника (у нашому випадку - православ'я) в житті людини під час кризових суспільних явищ (а саме - під час Другої світової війни), грунтуючись на аналізі досвіду учасників подій: віруючого населення, церковних інституцій і владних структур. При цьому автор не прагне охопити всі ділянки історико-фактологічного аспекту, тому що дослідження носить насамперед постановчий характер, що полягає в окресленні основних контурів зазначеної проблеми, вирішенні найважливіших питань, які виникають перед дослідниками-істориками. Внаслідок цього робота є комплексною: поряд з конкретно-історичним, проблема віруючої людини під час війни носить також історико-теоретичний та міжгалузевий характер, що потребує виходу на теоретичний рівень її осмислення.

Виходячи з загальної мети, до комплексу завдань дослідження входить розробка наступних проблем:

окреслити історико-теоретичні підходи до вивчення такого соціального явища як віруюча людина в контексті державно-церковних відносин;

вивчити особливості суспільного життя в радянській Україні за умов антирелігійної політики уряду та занепаду організаційно-церковних структур напередодні Другої світової та Великої Вітчизняної війни;

простежити та порівняти політику використання релігійного чинника та релігійної свідомості українського народу радянським урядом та німецькою окупаційною владою;

проаналізувати регіональні особливості релігійної свідомості населення України та з'ясувати основні елементи спрямованості релігійно-церковного життя в різних регіонах окупованої України та вплив на них політичних, ідеологічних і національних чинників;

визначити роль релігійного чинника у формуванні нових світоглядних орієнтирів українців як “народа-переможця”.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше у вітчизняній історіографії завдяки новим методологічним засадам об'єктом дослідження виступає віруюча людина, як соціальне явище та чинник історичного розвитку. На основі аналізу як відомих (але переосмислених з позиції сучасної методології) фактів, так і раніш замовчуваних, а також вивчення значної кількості нових архівних матеріалів, здійснений пошук знань на рівні, репрезентованому конкретними формами людського існування в межах досвіду, який переживає суб'єкт православного руху, як взагалі, так і під час Другої світової війни. В даному контексті православна віруюча людина розглядається як особистість, яка зазнає соціально-психологічної травми, спричиненої антирелігійною кампанією, обставинами війни, окупацією, що гранично загострюють релігійну свідомість. В дослідженні піддається аналізу людський чинник, як сам по собі, так і в системі державно-церковних відносин. На прикладі феномену релігійного впливу продемонстровано, наскільки від вдалого врахування або недооцінки та ігнорування людської свідомості залежить успіх політики правлячих режимів.

У роботі на підставі антропологічного методологічного підходу проаналізовані особливості релігійного життя православного населення України під час Другої світової війни в залежності від геополітичних, ідеологічних і національних чинників.

Аналізується вагомість “українського питання” в процесі еволюції релігійної політики з погляду впровадження її радянською державою та окупаційною гітлерівською владою.

Проведене дослідження має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Воно визначається можливістю використання її матеріалів, результатів, методології і методики дослідження, які можуть бути задіяні при підготовці узагальнюючих праць з історії українського православ'я у ХХ ст., а також при розробці концептуальних досліджень щодо місця та значення людини у конкретно-історичному суспільстві. Визначення пріоритетної ролі віруючої людини у контексті церковно-державних відносин дозволяє побачити на основі емпіричних даних та узагальнень співмірність аналогій, що можуть бути враховані при формуванні релігійної політики держави.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, що включені до дисертації, обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Донецького національного університету. Методологічна концепція дослідження та окремі його аспекти знайшли своє відображення в тезах доповідей та виступах на наукових конференціях в Донецькому державному університеті (1997, 1999, 2000, 2001), Маріупольському гуманітарному інституті (1999), Київському національному педуніверситеті ім. М.П. Драгоманова (2000), Х Всеукраїнській краєзнавчій конференції (2001).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 11 наукових робіт загальним обсягом 4,5 др. арк.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (253 назви), додатків. Обсяг дисертаційного дослідження становить 181 сторінку.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об'єкт вивчення, хронологічні та географічні межі наукового пошуку, мету і завдання дослідження, доводиться наукова новизна та можливість практичного запровадження результатів проведеної роботи.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” аналізується стан наукової розробки теми, наводиться характеристика використаних джерел, обгрунтовуються методологічні засади дослідження.

Історіографію обраної теми умовно розподілено на чотири основні групи:

1) атеїстично-історичні розробки радянських вчених;

2) твори-дослідження священослужителів та мирян, які належать до відповідних православних конфесій;

3) західна література;

4) сучасна позаконфесійна історіографія. Окремо виділяються узагальнюючі роботи, присвячені проблемі місця та ролі людини у конкретно-історичному суспільстві.

Формування радянської історіографії природньо зумовлено етапами розвитку Радянського Союзу і залежною від цього релігійною політикою держави. В публікаціях післявоєнного часу основна увага надавалася змушеній лояльності, пристосуванню Церкви до політики соціалістичної країни з метою збереження впливу на суспільство (як, наприклад, в питанні про війну та мир) Красников Н.П. Церковь приспосабливается. - Л.: Знание, 1965. - 35 с.; Курочкин П. Политическая ориентация // Наука и религия. - 1969. - № 4. - С.48-53..

У працях Г.О. Суглобова, О.О. Осіпова розвінчувався патріотичний ореол Церкви, який склався за роки війни, акцентувалася увага на співпраці окремих священослужителів з гітлерівцями Суглобов Г.А. Союз креста и меча. - М.: Воен. Изд-во Мин-ва обороны СССР, 1969. - 73 с.; Осипов А.А. Катехизис без прикрас. - М.: Госполитиздат, 1963. - 37 с.. Особливо наголошувалось на зрадницькій діяльності українських релігійних конфесій, зокрема Української автокефальної православної Церкви (УАПЦ), на окупованій фашистами території.

У роботах В. Бачинського, К. Дмитрука, С. Кривошеєва, М. Коваля Бачинський В.М. Прислужники націоналістичного охвістя (Релігія - служниця ворогів українського народу). - К.: Тов-во “Знання” УРСР, 1963. - 29 с.; Дмитрук К. Кому служили і служать зрадники з так званої автокефалії. - К.: Тов-во “Знання” УРСР, 1977. - 46 с.; Його ж. Свастика на сутанах (Про реакційну діяльність уніатської та української автокефальної православної церков). - К.: Політвидав України, 1973. - 52 с.; Кривошеєв С. Фашизм і церква // Людина і світ. - 1975. - № 5. - С.39-41; Коваль М. УАПЦ - служниця фашистських окупантів // Людина і світ. -1986. - № 1. - С.56-63. УАПЦ подавалася як штучне утворення фашистів чи “буржуазного націоналістичного охвістя” для гноблення українського народу.

Окрему групу досліджень становлять твори священослужителів та мирян, детерміновані конфесійним і залежним від нього політичним ухилом. Для робіт російських конфесійних авторів типовим є домінуючий інтерес до ролі Російської (Руської) Православної Церкви (РПЦ) у роки Другої світової війни та упереджено негативістське ставлення до української національної (“сепаратистської”) церкви Фотиев К. Попытки Украинской Церковной автокефалии в ХХ в. // Православная церковь на Украине и в Польше в ХХ ст. 1917-1950 гг. - М., 1997. С.7-76; Цыпин В. История Русской Церкви. - М.: Изд-во Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1997. - 831 с.; Його ж. Патриотическое служение РПЦ в годы ВОВ // Новая и новейшая история. - 1995.- № 2. - С.41-47.. Українські автори досліджують історію православного руху під час Другої світової війни переважно крізь призму “національного” або, висвітлюючи діяльність окремих (своїх) груп духовенства Федорів Ю. Історія церкви в Україні. - Торонто: Б.м., 1967. - 362 с.; Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква - вічне джерело життя. - Нью-Джерсі: Саут-Бавнд-Брук, 1988 - 392 с.; Борщевич В.Т. Українське церковне відродження на Волині: (20-40-ві рр. ХХ ст.). - Луцьк: Ред.-вид. відділ “Вежа” Волинського держ. ун-ту ім.Лесі Українки, 2000. - 254 с.; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: Т.IV, ч.2. - Нью-Йорк: Бавнд-Друк, 1996. - 416 с..

До історії релігійного життя в СРСР зазначеного періоду зверталися західні вчені Fireside H. Icon and Swastika: The Russian Orthodox Church under Nazi and Soviet Control. - Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1971. - 243 p.; Heyer F. Die Orthodox Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945. - Kцln, Braunsfeld, 1953. - 271 s.; Алексеев В.И., Ставру Ф. Русская Православная церковь на оккупированной немцами территории // Русское Возрождение. - 1980. - № 12. - С.109-119; 1981. - №13. - С.74-97; №16. - С.91-121; 1982. - №17. - С.91-124; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк-Львів: НТШ у Львові, 1993. - 659 с.. Але використання ними переважно німецьких джерел призвело до наявності багатьох прогалин і неточностей в їх дослідженнях.

Синтезом конфесійного та світського дослідження історії РПЦ та релігійного руху в СРСР можна вважати праці відомого канадського історика Д. Поспеловського Поспеловский Д. Православная Церковь в истории Руси, России и СССР. Учебное пособие. - М.: Изд-во Библейско-богословского ин-та св. апостола Андрея, 1996. - 408 с.; Поспеловский Д.В. Русская Православная Церковь в ХХ в. - М.: Республика, 1995. - 511 с., який на підставі багатого архівного та історіографічного матеріалу відтворив міжконфесійну ситуацію в окупованій нацистами Україні. Але симпатії автора до Автономної Православної Церкви (АПЦ), яка визнавала юрисдикційну залежність від РПЦ, заважають авторові зробити об'єктивні висновки щодо підтримки кожної конфесії віруючими України.

Зміст сучасної позаконфесійної історіографії з даної проблеми визначається змінами, що сталися у суспільстві спочатку за часів перебудови, а пізніше - з проголошенням незалежної Української держави. Останнім часом особливої уваги надається вивченню православного руху в окупованій фашистами Україні, що зумовлено можливістю доступу до невідомих донині джерел. дослідженнях Ю. Волошина Волошин Ю. УАПЦ, 1941-1944: (Короткий історичний досвід). - Полтава: Б.в., 1999. - 51 с.; Його ж. Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941-1944 рр.). - Полтава: Б.в., 1997. - 125 с. детально простежується процес еволюції політики німецько-фашистських окупантів щодо УАПЦ. Але перебільшення її ролі у розвиткові православного руху, завадили автору розглянути ситуацію під кутом зору внутрішньо-суб'єктивних чинників.

Історії функціонування православних конфесій в Україні за часів Другої світової війни присвячені роботи В. Пащенка Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. - Полтава: Б.в., 1997. - Ч.1. - 354 с. та В. Гордієнка Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні // Укр. іст. журн. - 1998. - № 3. - С.107-119; Його ж. Православні конфесії в Україні періоду Другої світової війни (вересень 1939-вересень 1945): Автореф. дис. …канд. іст. наук. / Київський національний ун-т ім.Т.Шевченка. - Київ, 1999. - 17 с.. Але процеси, що відбувалися у православному житті України, розглядаються дослідниками лише у площині релігійно-церковної політики тоталітарних режимів.

Серед невеликої кількості сучасних вітчизняних робіт з даної проблематики виділяються праці О.Є. Лисенка Лисенко О.Є. До питання про становище церкви в Україні у період другої світової війни // Укр. іст. журн. - 1995. - №3. - С.73-81; Його ж. Церковне життя в Україні. 1943-1946 рр. / НАН України, Ін-т історії НАН України - К., 1998. - 391 с.. Дотримання одного з основних принципів історизму - історичного контексту, дозволило автору зробити доволі об'єктивний нарис становища Церкви в Україні напередодні та в роки Другої світової війни, проаналізувати державно-церковні взаємини в Україні з моменту визволення її території від гітлерівських окупантів до 1945 р.

Багато уваги вивченню історії Православної Церкви періоду Другої світової війни надають сучасні російські вчені. Але в площині їх інтересів знаходяться переважно або взаємостосунки радянської влади та РПЦ Васильева О.Ю. Советское государство и деятельность Русской Православной Церкви в период Великой Отечественной войны: Автореф. дис. … канд. ист. наук / Ин-т истории СССР АН СССР. - М., 1990. - 26 с.; Кашеваров А.Н. Государство и церковь. Из истории взаимоотношений Советской власти и русской православной церкви: 1917-1945 гг. - СПб: С.-Петербург. гос. технич. ун-т, 1995. - 148 с.; Чумаченко Т.А. Государство, православная церковь, верующие. 1941-1961 гг. - М.: АИРО-ХХ, 1999. - 248 с.; Шкаровский М.В. Русская православная церковь при Сталине и Хрущеве: (Государственно-церковные отношения в СССР в 1939-1964 годах). - М.: Изд-во Крутицкого Патриаршего Подворья, 1999. - 399 с., або її патріотична діяльність під час Великої Вітчизняної війни Гусев Г. Величие и несломленность: Русская Православная Церковь в годы Великой Отечественной войны // Наш современник. - 2000. - №5. - С.212-215; Якунин В. Гроза очистительная: РПЦ в период Великой Отечественной войны // Москва. - 2000. - №5. - С.218-235. .

Таким чином, можна казати про створення в сучасній вітчизняній та російській історіографії основного, а доречніше вважати - єдиного, напрямку у вивченні історії православного руху - дослідження лише державно-церковних відносин.

Тому, нас, насамперед, цікавлять праці, поки що нечисленні та що безпосередньо не стосуються проблематики православного руху під час Другої світової війни, але в яких на принципово нових методологічних засадах досліджується роль людини в суспільстві за конкретно-історичних умов та різноманітних чинників впливу Кондакова Н.И. Духовная жизнь России и Великая Отечественная война 1941-1945 гг. М.: Луч. Фонд 900-летия Рязани, 1995. - 208 с.; Поляков Ю.А. Великая Отечественная // Поляков Ю.А. Историческая наука: люди и проблемы. М., 1999. - С.172-206; Ніколаєць Ю. Цивільне населення України на початку війни з німецько-фашистськими загарбниками. - К.: ТОВ “Міжнародна фінансова агенція”, 1998. - 36 с.; Сенявская Е.С. Психология войны в ХХ в.: Исторический опыт России. -М.: РОССПЭН, 1999. - 383 с.. Соціокультурний вимір у вивченні війни сучасними вченими дає можливість зосередитись на проблемі її сприйняття безпосередніми учасниками та свідками Человек и война (Война как явление культуры): Сб. ст. / Под ред. И.В. Нарвского и О.Ю. Никоновой. - М.: АИРО-ХХ, 2001. - 480 с.; Зима В.Ф. Менталитет народов России в войне 1941-1945 годов. - М.: Ин-т российской истории РАН, 2000. - 278 с..

Таким чином, історіографічний аналіз вивчення проблеми дозволяє зробити наступні висновки: досліджувана проблематика за певних історичних обставин набула ідеологічного, політичного та конфесійного забарвлення; відсутність комплексного підходу до методології в історичних дослідженнях визначив єдину спрямованість у вивченні православного руху періоду Другої світової війни лише у площині взаємостосунків державних та церковних інституцій, залишаючи поза увагою головний їх чинник - віруючу людину, що робить ці дослідження уразливими до будь-яких зовнішніх впливів (політичних, конфесійних тощо).

Мета і завдання даного дослідження визначили його джерельну базу, для класифікації якої нами застосований загальновизнаний принцип розподілу за походженням:

1) законодавчі акти владних структур;

2) документи виконавчих органів влади;

3) документи і матеріали політичних партій та громадських організацій;

4) статистичні дані;

5) матеріали періодичної преси;

6) документи особистого походження.

До першої групи джерел належать законодавчі та нормативні акти радянських органів влади та органів німецької окупаційної адміністрації, в яких визначено завдання, форми, методи проведення державної релігійної політики як у масштабах СРСР, так і безпосередньо в Україні.

Директивні документи РНК СРСР, які визначали основні напрями релігійної політики держави, містяться у матеріалах фонду Ради у справах РПЦ при РНК СРСР Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ, ф.6991) та у фонді ЦК ВКП(б) Російського центру збереження та вивчення документів новітньої історії (РЦЗВДНІ, ф17).

Під час окупації питаннями релігійної політики на території України займалися спеціальні відділи німецької адміністрації. Матеріали “церковного відділу” в системі Головного управління імперської безпеки (СД) зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та державного управління України (ЦДАВОВУ України, ф.КМФ-8) та Центрального державного архіву Громадських об'єднань України (ЦДАГОУ, ф.57). Найважливі вказівки загально-директивного характеру стосовно релігійної політики у східних окупованих землях, які виходили особисто від А.Гітлера, частково містяться у колекції трофейних документів ЦК ВКП(б), наданих туди НКДБ СРСР (РЦЗВДНІ, ф.17). Окремі директивні документи були опубліковані у тематичних добірках періодичних видань та збірках документів Из архивов третьего рейха // Наука и религия. - 1995. - №2. - С.2-3; Третий рейх и православная церковь // Наука и религия. - 1995. - №5. - С.22-25; Україна в Другій світовій війні у документах. Зб. німецьких архівних матеріалів. Т.1 / Упоряд. і передмова В. Косика.. - Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1997. - 384 с.; Україна в Другій світовій війні у документах: Зб. німецьких архівних матеріалів (1942-1943). Т.3 / Упоряд. В.М. Косика. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1999. - 384 с..

Стан Церкви та віруючих в СРСР у зазначений період визначався директивами виконавчих органів влади, зокрема постановою Всеросійського ЦВК “Про релігійні об'єднання” (1929). Важлива інформація щодо використання окупаційною нацистською владою релігійної свідомості українського населення міститься у розвідувальних зведеннях, спецповідомленнях оперативної групи НКВС, народного комісара внутрішніх справ УРСР, Українського штабу партизанського руху (ЦДАГОУ, ф.1; РЦЗВДНІ, ф.69), розвідувального управління генштабу Червоної армії, Наркомату внутрішніх справ (РЦЗВДНІ, ф.17). Запровадження нового релігійного курсу радянським урядом покладалося на створену у 1943 р. Раду у справах РПЦ при РНК СРСР, матеріали діяльності якої та її уповноважених на місцях містяться у відповідних фондах центральних та обласних архівів (ДАРФ, ф.6991; ЦДАВОВУ України, ф.4648; Державний архів Донецької області, ф.Р-4022). Матеріали обласних, міських та районних виконавчих комітетів (зокрема м.Харкова та Харківської області) дають змогу відтворити схему улаштування радянськими органами влади церковного життя у звільнених від окупації областях України (Державний архів Харківської області, ф.3858, Р-1502, Р-2985, Р-4190, Р-529).

Стосовно формування ідеологічної, національної і релігійної свідомості українського населення заслуговують на увагу документи Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків та Комуністичної партії України, які визначали політику радянської держави. Матеріали відповідних відділів ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У (ЦДАГОУ, ф.1 “ЦК КП(б)У; РЦЗВДНІ, ф.17 ЦК ВКП(б) дають уявлення про організацію контролю за діяльністю релігійних об'єднань, містять секретну інформацію щодо релігійної ситуації в республіці. Окремі документи опубліковані у збірках матеріалів, присвячених історії взаємовідносин між церквою та державою Русская Православная Церковь и коммунистическое государство. 1917-1941: Документы и фотоматериалы. - М.: Изд-во Библейско-Богословского Ин-та св.апостола Андрея, 1996. - 352 с.. У фондах ЦК КП(б)У (ЦДАГОУ, ф.1) є також відомості про Спілку войовничих безвірників (СВБ) України, містяться особисті документи: заяви священослужителів та пересічних громадян, що опосередковано відтворюють настрої та релігійну свідомість населення України за умов Другої світової війни.

Матеріали фондів Краєвого провіду ОУН, що зберігаються у відповідних фондах центральних архівів (ЦДАВОВУ України, ф.3833; РЦЗВДНІ, ф.17, оп.125), розкривають прагнення діячів українського національного руху віднайти опертя у поширенні своїх ідей в підтримуваній ними національній Церкві, а також інформують про внутрішньо-церковне життя українського населення за умов нацистської окупації.

Формування та еволюція релігійної свідомості населення України під час Другої світової війни висвітлюється у численних джерелах - документальних свідченнях діяльності українських церковних інституцій Мартирологія українських церков: У 4-х т. Т.1: Українська православна Церква. Документи і матеріали. - Торонто-Балтимор, 1987. - 978 с., матеріалах видавничої діяльності Московської Патріархії Правда о религии в России. - Б.м.: Изд-во Московской патриархии, 1942. -457 с.; Русская Православная Церковь и Великая Отечественная война. Сб. церковных документов. - Б.м.: Изд-во Московской патриархии, 1943. - 100 с..

Статистичні дані, використані в дослідженні: оприлюднені матеріали всесоюзних переписів населення 1937 та 1939 рр., дані статистичних збірок та щорічників Всесоюзная перепись населения 1937 г.: Краткие итоги / АН СССР, Ордена Трудового Красного Знамени Ин-т Истории СССР. - М., 1991. - 153 с.; Всесоюзная перепись населения 1939 г.: Основные итоги / Под ред. Ю.А. Полякова. - М.: Наука, 1991. - 256 с.; Народное хозяйство СССР за 60 лет: Юбилейный стат. ежегодник. - М.: Статистика, 1977. - 710 с. дають можливість доповнити аналіз історичних процесів та явищ їх кількісною характеристикою.

Важливими джерелами для дослідження є матеріали періодичних видань часів Другої світової війни: матеріали органів друку СВБ СРСР - журналу “Безбожник” (Москва) та СВБ України - тижневика “Безбожник” (Київ), окупаційна періодична преса, матеріали Журналу Московської Патріархії, офіційного органу друку РПЦ.

Важливими для даного дисертаційного дослідження є документи особистого походження. Переважну частину джерел цієї групи становлять спогади учасників та свідків тих подій: священослужителів, емігрантів, іноземців, які перебували на той час в Україні або Росії Білон П. Спогади. - Пітсбург: Б.в., 1952. - Ч.1. - 164 с.; Глаголєв О. За други своя // Людина і світ. - 2001. - № 5. - С.2-10; Гонимая Русская церковь. Свидетельства иностранцев // Их страданиями очистится Русь. - М., 1996. - 253-259 с.; Самчук У. На білому коні. Спогади // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1999. - №10-12. - С.5-229; Новицкий В., арх. Трагические страницы истории Церкви на оккупированной территории: из воспоминаний очевидца // ЖМП. - 1975. - №7. - С.12-13; Дражевська Л, Соловей О. Харків у роки німецької окупації. 1941-1943: Спогади. - Нью-Йорк: Б.в., 1985. - 18 с.; Форостовський Леонтій. Київ під ворожими окупаціями. - Буенос-Айрес: Вид-во М.Денисюка, 1952. - 79 с.; .

Таким чином наявна джерельна база та її всебічний аналіз в контексті антропологічного підходу дає можливості для дослідження зазначеної проблеми.

Теоретико-методологічну основу дослідження становить сучасний некласичний підхід до розгляду історичної дійсності як нелінійного і поліцентричного процесу - людоцентризм історії або історична антропологія. Методологічній сутності зазначеної проблеми відповідають такі методологічні принципи: усвідомлення різниці між минулим та сьогоденням; дотримання історичного контексту; розуміння історії як процесу. Теоретичні принципи здійснюються за допомогою методів: аналогії та екстраполяції, статистичного та кількісного аналізу, поєднання хронологічного та аналітично-логічного методів, комплексного аналізу. Тема дослідження знаходиться на стику суспільствознавчих наук: історії, філософії, психології, соціології, релігієзнавства, що оперують специфічними категоріями, поняттями, термінами, які використовуються нами в дисертації.

У другому розділі “Людина і православна Церква в Україні напередодні та на початку Другої світової війни” аналізується стан віруючої людини в Україні за умов еволюції радянської релігійної політики.

Комплексне вивчення джерел та літератури дало змогу автору визначити характерні особливості релігійної політики більшовиків, в результаті якої напередодні Другої світової війни українська православна Церква як соціальний інститут була знищена силовими методами боротьби радянської держави. Але антирелігійна агітація, яка згодом їх замінила, зазнала краху. Населення в очах влади залишалося сірою масою, ідеологічна свідомість якої цікавила її тільки з приводу лояльного ставлення до нового ладу. Православна віра оцінювалася як забобони та вважалась суто класовим пережитком. Але, Церква, що практично не існувала, набула в очах віруючих статусу “гнаної”, а священослужителі, постраждалі від репресій, стали “мучениками” у боротьбі за віру, що в психологічному відношенні тільки зміцнювало релігійність. Так, незважаючи на широкомасштабні антирелігійні кампанії, на питання перепису 1937 р. про ставлення до релігії 70% опитаних відповіли, що вірять в Бога. Такий перебіг подій вів до неконтрольованого державою церковного життя, яке виражалося у масовій релігійній практиці, що уособлювала несвідомий протест проти заборони задоволення людиною духовних потреб. Він безпосередньо не загрожував політичній владі існуючого режиму: у свідомості людини релігійність мирно співіснувала з придбаними рисами радянського громадянина, який розуміючи серцем богоборчу політику влади як її недолік, не переносив його у площину конструктивної опозиції, пристосувавшись до існуючого порядку. Але існування індивідуальної опозиції повільно підривало авторитет більшовицької влади, яка не в змозі була викоренити зі свідомості народу протилежну її ідеологічній основі - марксистському матеріалізму - віру в бога.

Переломним моментом у релігійній політиці радянської влади стало приєднання Західної України до СРСР. Для мільйонів нових, в переважній більшості православних громадян з приєднанням до СРСР руйнувався звичний устрій соціального життя, тому релігійне питання стало одним з визначальних у процесі асиміляції й політичної нейтралізації населення за нових соціалістичних реалій. Специфіка релігійного життя в Західній Україні зумовила перебудову структурної організації РПЦ, яку більшовицька влада успішно використовувала для розповсюдження радянського впливу на підконтрольних територіях. Але штучне юрисдикційне підпорядкування православних конфесій Західної України Московському Патріархату спричинило розкол в українському православ'ї, який негативно позначився на подальшому розвиткові православного руху в Україні.

Таким чином, наслідки антирелігійної кампанії радянського уряду напередодні та на початку Другої світової війни залишилися більш ніж скромними. Об'єктивний аналіз ситуації показав, по-перше, неефективність існуючих методів боротьби з релігією, а по-друге, змусив більшовицьку владу рахуватися з релігійністю населення, як з чинником соціального впливу. Маємо всі підстави стверджувати, що така ситуація склалася внаслідок неврахування світоглядних позицій як тих, хто провадив у життя “матеріалістичну” ідеологію, так і тих, хто повинен був її сприймати. Відсутність “істинних” носіїв атеїстичної свідомості впливало на непослідовне проведення антирелігійної політики та сприяло переходу релігійної практики у сферу традиційної психології.

В третьому розділі “Православні українці за умов німецько-фашистської окупації” аналізується роль релігійного чинника в еволюції нацистської церковної політики, визначається специфіка церковно-релігійного життя в різних регіонах окупованої України.

Аналізуючи теоретичні засади релігійної політики нацистів, автор дійшов висновку, що християнська ідея, яка відкидалась Гітлером для “своєї” держави як “мораль рабів”, використовувалась ними для підкорення та поневолення завойованих народів. Фашистське ставлення до релігії спочатку окупації характеризувалося плюралістичною “свободою для всіх віросповідань”. Але заздалегідь вирішивши долю християнства, нацисти цинічно намагались використовувати релігійну свідомість для поневолення українського народу. Релігійна політика фашистів в окупованих областях СРСР визначалась загальним ставленням до слов'янських народів. Але, якщо Гітлер вважав усіх слов'ян нижчою расою і вбачав в них майбутніх рабів, то імперський комісар східних територій Розенберг прагнув залучити на бік Німеччини українські національні сили, зокрема Церкву. Пропозиції Розенберга не знайшли підтримки Гітлера. Тому, на практиці релігійна політика проводилася у життя його ставлеником - рейскомісаром України Е. Кохом, прибічником жорстких адміністративних методів.

Можна визначити основні напрямки щодо нацистської церковної політики в Україні: підтримка релігійного руху (як ворожого більшовизму), дрібнення його на окремі течії за національною ознакою, щоб, використовуючи їх протиріччя, запобігти можливій консолідації “керівних елементів” для боротьби проти Німеччини; використання церковних об'єднань для допомоги німецькій адміністрації на місцях.

Аналіз архівних та інших джерел свідчить, що православне духовенство України, піддане утискам та репресіям за радянської влади, прихід німців розцінювало як порятунок православної віри та можливість організаційної роботи щодо відродження Православної церкви. Але нацистська тактика запровадження розколу у релігійному середовищі спричинила виникнення двох ворогуючих між собою православних конфесій - УАПЦ та АПЦ. Зайняті міжконфесійною боротьбою, обидві церковні інституції втрачали авторитет серед віруючих і тому не могли впливати у необхідному для нацистів руслі на населення України, а отже стали непотрібними окупаційній владі, яка почала брутально втручатися у релігійне-церковне життя. Злочини фашистів перед відступом з України наочно засвідчили перед населенням справжнє ставлення окупантів до всього притаманного слов'янському народові, зокрема й до православ'я.

Аналіз церковно-релігійного руху в окупованій Україні дає підстави визначити основні чинники його розвитку. Відмінності в укладі життя Західної та Східної України визначили загальну позицію мешканців цих регіонів на початку війни проти Німеччини, вплинули на відродження релігійного життя, яке за ступенем активності, формами організації, національним та політичним забарвленням залежало у різних регіонах України від місцевих особливостей.

Так, нацистську окупацію населення Західних областей України сприйняло як ще одну зміну влади, а націоналістично налаштовані кола скористалися цією нагодою для спроби створення незалежної від більшовиків Української держави. Частина вищого православного духовенства, зокрема Луцький єпископ Полікарп (Сікорський), підтримала націоналістичні кола, оскільки вбачала в цьому єдину можливість встановлення автокефального статусу Української православної Церкви. Діячі націоналістичного руху, визнаючи авторитет Церкви, також шукали в ній опір для поширення свого впливу, прагнули перетворити її на слухняний інструмент реалізації програмних засад ОУН.

У центральних та східних областях України запеклі бої, відступ Червоної армії і наступна німецько-фашистська окупація стали для населення справжньою соціальною травмою, що викликає порушення звичного складу думок та дій, трагічно змінює життєвий світ людей, їх моделі поведінки та мислення, що у свою чергу призводить до росту масштабів розповсюдження та інтенсивності прояву релігійності серед населення. Як тільки відступали радянські війська, релігійне життя виходило з підпілля. Залишення у центральних та східних областях України після евакуації робітників та мобілізації до армії чоловіків переважно людей похилого віку, жінок, дітей визначало змістовну спрямованість релігійної свідомості цієї частини окупованої України. Національно-ідентифікаційна функція релігії, яка була актуальною для Західних регіонів, відступала тут перед нагальною в тій конкретній ситуації компенсаторною її функцією. Жінки - матері, сестри, наречені чоловіків, що пішли на фронт - основні носії релігійної свідомості молилися за порятунок близьких, якнайшвидше закінчення війни та повернення рідних додому, за перемогу над ворогом. Тому вдячні проповіді про визвольну місію німецької армії і, як наслідок, можливість будівництва своєї національної церкви не могли знаходити тут широкої підтримки.

Проте схема відновлення церковного життя була однаковою практично по всій Україні. Стихійно відроджувані православні громади повинні були зареєструватися в міській управі, після чого підпадали під юрисдикцію автономістського або автокефального керівного центру. Значну роль у поновленні церковного життя на всій території України відігравало панівне положення емісарів ОУН у міських управах. Але діячі національного руху, намагаючись розповсюдити свій вплив на східні території України та покладаючи щодо цього великі надії на церкву, вимушені були визнати, що їх церковна політика зустрічає тут серйозні перешкоди з боку православного духовенства, зорієнтованого на Московську Патріархію. Це пояснюється тим, що вціліле тут духовенство прагнуло до відновлення консервативного, традиційного православ'я, яке асоціювалося з єдиною, канонічно неподільною церквою, що існувала до радянської влади. Віруючим похилого віку та жінкам були також не до вподоби “революційні” нововведення автокефалістів.

Спроба об'єднання православного руху в Україні, ініціаторами якого виступили прибічники автокефалії, виявилася невдалою, перш за все, внаслідок ворожнечі між духовенством автономної та автокефальної Церков. На тлі міжцерковної боротьби ієрархів, в умовах розповсюдження руху опору проти окупантів, як радянського, так і націоналістичного, на перший план для віруючого населення виходила патріотична діяльність.

У четвертому розділі дисертаційного дослідження “Віруючі України в радянській системі державно-церковних відносин під час Великої Вітчизняної війни” розглядається проблема використання релігійної свідомості віруючого населення України радянською державою за умов Великої Вітчизняної війни. Усвідомлюючи всю небезпеку воєнного зіткнення з фашистською Німеччиною радянська влада для мобілізації моральних сил народу вирішила використати ідейні та організаційні можливості православ'я та Церкви з їх віковими національними та патріотичними традиціями щодо мобілізації суспільства на боротьбу з ворогом. З початком війни припинилася антирелігійна пропаганда, усіляко підтримувалась патріотична діяльність духовенства та віруючих. Архівні джерела дають підставу казати про сплановану урядом пропагандистську акцію з використанням релігійних почуттів радянського населення.

Політика сприяння релігійному відродженню з боку окупаційної влади на захоплених територіях, про що керівництво СРСР постійно отримувало агентурні дані, та очевидна політична вагомість релігійного питання вимагала від радянського уряду адекватної реакції. Боротьба за віруючих стала ще однією ділянкою ідеологічного фронту СРСР та фашистської Німеччини. Й. Сталін та його оточення в інтересах держави вирішили налагодити державно-церковні відносини. З вересня 1943 р. почався істотно новий етап у взаємостосунках влади та Церкви - етап поновлення структурної організації РПЦ.

Новий церковний курс вимагав певних змін законодавства про релігійні культи. Але таємні постанови та директиви, якими Раднарком значно поліпшив стан віруючих та релігійних об'єднань в СРСР, ніяких кардинальних змін в їх юридичному статусі не призвели. Аналізуючи ситуацію того часу, ми маємо всі підстави вважати, що уряд та особисто Й. Сталін цілеспрямовано проводили політику маніпулювання церквою та віруючими, які ніби “зависли у повітрі” - між законом та безправ'ям.

Зміни у релігійній політиці радянського уряду стосовно її лібералізації були викликані цілим комплексом причин: як внутрішніми (патріотична діяльність духовенства Московського Патріархату, звернення під час війни до національних традицій, масове релігійне відродження на окупованій території), так і зовнішньополітичними (відносини з союзниками, плани впливу на православне населення Заходу тощо). Але, основним на наш погляд, для уряду, й особисто для Сталіна, був “людський чинник” та українське релігійне питання. По-перше, саме в Україні під час окупації відбулося масове відкриття церков: на 1 липня 1945 р. 59,28% усіх діючих в СРСР церков та молитовних будинків (а значить і релігійних громад) було зосереджено в Україні. Закрити церкви, які були відкриті тут під час окупації за сприяння німецької влади, означало знову стати в очах віруючих тією безбожницькою владою, від якої українське населення намагалися “звільнити” фашисти. По-друге, саме в Україні під час окупації виникла чи не найсильніша національно-сепаратистська опозиція радянському режиму, зокрема церковна. Тому, радянському уряду та особливо Сталіну було важливо на тлі зростаючого невдоволення “новим порядком” та брутальним втручанням фашистів у церковні справи, що ще більш відштовхувало від них духовенство та віруючих, вчасно перехопити ініціативу “релігійного відродження” до своїх рук.

Своїми активними діями щодо створення “нової” релігійної ситуації в країні Й. Сталін домігся того, що центр православного руху перемістився з України до Москви, а український православний рух, втративши ініціативну силу, поступово влився до загальнодержавного, повністю контрольованого радянською владою.

Політика маніпулювання релігійною свідомістю українського населення також мала певні успіхи: православні віруючі “потягло” за собою духовенство “назустріч” державі в надії на нове життя у післявоєнному СРСР, як вдячність з боку уряду за вірність своїй Вітчизні.

Події в житті Православної Церкви за останні воєнні роки: вибори патріарха, збільшення єпископату, проведення Помісного Собору, відкриття нових церков, богословських курсів, - сприяли зростанню релігійних настроїв та пожвавленню церковної діяльності. Численні архівні дані щодо улаштування релігійно-церковного життя в Україні після звільнення від окупантів, як-то: збори пожертвувань церквами та віруючими до фонду оборони, організація церковних громад, ремонт та обладнання церков тощо, - наочно демонструють, що практично не було людини, яка б байдуже поставилась до змін у релігійному житті країни та республіки. Тому, на наш погляд, термін “релігійне відродження” значно більше підходить до останніх воєнних та післявоєнних років, коли мільйони людей, що пізнали горе, страждання, втрати рідних та близьких, хлинули у знов відкриті після багатьох років атеїстичного терору храми. Віруючі зі стажем і неофіти у той час готові були вибачити державі всі колишні гоніння та дурман атеїзму, як великому грішнику, що покаявся. А покаяння, як відомо, завжди значніше, завжди вагоміше.

Розв'язуючи поставлені в дисертаційному дослідженні завдання, автор дійшов певних висновків, які й виносяться на захист:

- напередодні Другої світової війни структурна організація Української Православної Церкви була знищена. Але, антирелігійна політика більшовицької влади в цілому зазнала краху. Недосконалість форм та методів її запровадження призвела до неконтрольованого державою церковного життя та формуванні на цьому тлі сильної внутрішньої, а точніше індивідуальної, опозиції. Безпосередньо не загрожуючи існуванню більшовицького режиму, вона повільно підривала його ідеологічної основи, а відтак - авторитет саме влади;

- початок Другої світової війни та приєднання Західних територій України поклали початок новому етапу в еволюції церковно-державних відносин. Об'єднання у державній структурі СРСР територій з різними формами буття та релігійною свідомістю населення спричинило певні корекції у формах і методах здійснення державної релігійної політики. У процесі радянізації краю релігійний чинник став вперше використовуватися державною владою за для розповсюдження радянського впливу, набув нового змісту у завданні асиміляції та політичної нейтралізації населення за нових соціалістичних реалій;

- з початком Великої Вітчизняної війни виявися певний прагматизм релігійної політики правлячих тоталітарних режимів: і німецька-окупаційна, і радянська влади намагалися використати релігійне питання у своїх власних інтересах, але суттєва різниця у врахуванні при цьому людського чинника призвела до протилежних результатів;

- крах нацистської церковної політики, пояснюється неврахуванням особливостей релігійної свідомості населення України при виборі методів та засобів її здійснення. Цинічний прагматизм нацистської церковної політики конче відштовхнув від окупантів віруючих України та наповнив релігійні почуття населення патріотичним змістом;

- радянська влада в ході Великої Вітчизняної війни усвідомила необхідність використання духовних сил народу. Припинення антирелігійної пропаганди, підтримання патріотичної діяльності духовенства та віруючих, налагодження державно-церковних відносин поклали початок істотно новому етапу в релігійній політиці радянської держави. Ці зміни поряд з комплексом внутрішніх та зовнішніх причин були викликані усвідомленням вагомості “людського чинника”;

- небезпеку існуванню радянському строю у вигляді внутрішньої опозиції, яка оформилася за умов війни, певною мірою становив український націоналістично-сепаратистський рух, складовою якого був рух релігійно-церковний. Тому радянське керівництво не могло допустити, щоб українське “релігійне відродження” своєму існуванню було зобов'язано нацистській владі. Своєчасна радянська пропаганда щодо певної демократизації в країні, зокрема в релігійному житті, на тлі брутального втручання окупаційної влади у церковні справи та зростаючого руху опору проти “нового порядку” забезпечила радянському уряду патріотичний підйом та підтримку переважної частини віруючих та духовенства України;

- відродження церковно-релігійного життя у різних регіонах України мало свої місцеві особливості за ступенем активності, формами організації, ідеологічною спрямованістю. У Західних областях України він набув чіткого політичного та національного забарвлення. Православна віра відігравала тут роль інтегруючого та національно-ідентифікаційного чинника. Відродження релігійного життя у центральних та східних областях України визначалось більшою мірою компенсаторною функцією релігії для населення, яке опинилося у стані соціальної травми;

- православний рух в окупованій Україні, хоч і розколений за своїм організаційним оформленням, всупереч розрахункам нацистів, став духовною опозицією “новому” порядку. У західних регіонах України він виявився у боротьбі українського народу за національну справу. Для населення східних регіонів православна віра була єдиною розрадою, підтримкою, а згодом - одним з символів патріотичної боротьби проти завойовників;

- новий сталінський релігійний курс та цілеспрямована політика маніпулювання релігійною свідомістю православного населення України в інтересах держави призвела до її еволюції: з внутрішньої опозиції радянській владі вона перетворилась на її підтримку та стала значущим чинником перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною.

церковний війна релігійний

Список публікацій автора

Грідіна І.М. Видавнича діяльність Московської Патріархії у роки Другої світової війни // Вісник Донецького університету. Серія “Б”: Гуманітарні науки. - Донецьк: Вид-во ДонДУ, 1999. - Вип.1. - С.50-56 (0,5 др. арк.).

Грідіна І.М. Православна Церква України періоду німецько-фашистської окупації - з історії конфлікту // Вісник Донецького університету. Серія “Б”: Гуманітарні науки. - Донецьк: Вид-во ДонДУ, 2000. - Вип.1. - С.209-219 (1 др. арк.).

Грідіна І.М., Добров П.В. Православні монастирі України під час Другої світової війни // Історія слов'янських народів: актуальні проблеми дослідження. Вип.6. Слов'янські народи в Другій світовій війні. Зб. наук. праць. - К.: Національний педуніверситет ім. М.П. Драгоманова, 2000. - С.237-241 (0,4 др. арк.).

Грідіна І.М., Добров П.В. Увічнення народної пам'яті і звитяги в історико-меморіальному серіалі “Книга пам'яті України” // Нові сторінки історії Донбасу: Ст. / Голов. ред. З.Г. Лихолобова. - Донецьк, 2000. - Кн.8. - С.267-272 (0,4 др. арк.).

Грідіна І.М. До питання про релігійне життя в Україні під час нацистської окупації // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. Вип.16. - Київ-Донецьк: Рідний край, 2001. - С.126-132 (0,5 др. арк.).