Східна Галичина і Ризька мирна конференція (1920-1921 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут народознавства

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

УДК 94 (477.83./.86).1920-1921

спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Східна Галичина і Ризька мирна конференція (1920-1921 рр.)

Галицька-Дідух Тамара В'ячеславівна

Львів - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Прикарпатського університету імені В. Стефаника

Науковий керівник: Карпенко Олександр Юхимович, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу регіональних проблем Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України і Прикарпатського університету імені В.Стефаника

Офіційні опоненти:

- Кондратюк Володимир Олександрович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Українського державного лісотехнічного університету

- Сухий Олексій Миколайович, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені І.Франка

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться "15" січня 2002 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради №Д 35.22201 для захисту дисертації в Інституті українознавства імені І.Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства імені І.Крип'якевича НАН України

Автореферат розісланий " 14 " грудня 2001 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор історичних наук Патер Іван Григорович

Анотації

Галицька-Дідух Т.В. Східна Галичина і Ризька мирна конференція (1920-1921 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. - Львів, 2001.

Досліджено міжнародно-правовий статус Східної Галичини 1919-1920 рр., позиції урядів ЗУНР, Росії та Польщі щодо врегулювання східногалицької проблеми напередодні та на різних етапах радянсько-польських мирних переговорів, діяльність делегації ЗУНР під час конференції у Ризі, умови і наслідки Ризького мирного договору для розв'язання проблеми Східної Галичини, а також ставлення української громадськості та урядів ЗУНР і радянської України до Ризького миру.

Ключові слова: Ризький мирний договір, Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), Східна Галичина, Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РСФРР), Польща, міжнародно-правовий статус.

Галицкая-Дидух Т.В. Восточная Галиция и Рижская мирная конференция (1920-1921 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Институт украиноведения им. И. Крипякевича НАН Украины. - Львов, 2001.

В диссертации исследуется проблема Восточной Галиции в процессе советско-польских переговоров 1920-1921 гг. Выясняется государственно-правовой статус Восточной Галиции 1919-1920 гг. за международными договорами, дипломатическая деятельность правительства ЗУНР, направленная на признание самостоятельности и независимости Восточной Галиции на международной арене как основы будущей соборной суверенной Украины, действия руководства Польши для получения санкции стран Антанты на инкорпорацию восточногалицких земель в состав польского государства, позиция советского правительства по восточногалицкой проблеме накануне Минской конференции, её эволюция от идеологической экспансии в Восточной Галиции до практической реализации концепции перманентной революции, воплотилотившейся в Галревкоме и ГССР.

Освещена деятельность украинских делегаций в период советско-польских мирных переговоров, с одной стороны, представителей демократических правительств Украины - УНРады ЗУНР и Директории УНР, с другой, советских - Раднаркома УССР и Галревкома ГССР; отношение украинских делегаций к восточногалицкой проблеме, инициатива большевистского руководства России по созданию совместного галицкого представительства при участии делегатов ГССР и ЗУНР, а также причины, по которым эта идея не была реализована.

Восточногалицкая проблема на Рижской конференции рассматривается как столкновение позиций правительств ЗУНР, Польши и советской России в урегулировании международно-правового статуса Восточной Галиции. Показано стремление политического руководства ЗУНР не допустить рассмотрения восточногалицкой проблемы на Рижской конференции без участия его представителей, а также воспрепятствовать польской делегации легализировать инкорпорацию украинских земель в состав Второй Речи Посполитой; политику правительства Польши, направленную на подмену восточногалицкого вопроса проблемой установления линии границ, а также отказ от отдельного обсуждения проблемы Восточной Галиции на мирных переговорах в Риге; позицию советского руководства России - на признание права восточногалицкого населения на государственное самоопределение. В политике правительства РСФСР в восточногалицком вопросе прослеживается эволюция: от требования самостоятельности Восточной Галиции и проведения плебисцита по буржуазно-демократическому принципу до согласия не обсуждать восточногалицкую проблему на мирных переговорах в Риге. Переговорный процесс рассматривается в контексте событий на международной арене, в частности подтверждения Лигой Наций в решении от 23 февраля 1921 г. временного характера польской оккупации Восточной Галиции и передачи проблемы международно-правового статуса этого края Совету послов.

Анализируются условия и последствия Рижского мирного договора, который не урегулировал восточногалицкий вопрос и оставил его нерешенной международной проблемой до 1923 г., а также двойственное отношение украинской общественности и правительств ЗУНР и советской Украины к подписанию Рижского мира.

Ключевые слова: Рижский мирный договор, Западно-Украинская Народная Республика (ЗУНР), Восточная Галиция, Российская Социалистическая Федеративная Советская Республика (РСФСР), Польша, международно-правовой статус.

Halytska-Didukh T. Eastern Halychyna and Conference on Peace in Riga (1920-1921). - Manuscript.

A dissertation submitted in fulfilment of the requirements for the academic degree of the Candidate of Historical Studies. Speciality 07.00.01 - History of Ukraine. The I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, National Academy of Sciences of Ukraine. - Lviv, 2001.

International legal status of Eastern Halychyna in 1919-1920 s., the positions of the governments of West-Ukrainian People's Republic, Soviet Russia and Poland towards the adjustment of Eastern Halychyna questions before and during Soviet-Polish peaceful negotiations are researched. The activity of delegation of WUPR at Riga conference and the consequences of Riga agreement on peace for Eastern Halychyna are studied.

Key words: Conference on Peace in Riga, Riga's peace treaty 1921, West-Ukrainian People's Republic, Eastern Halychyna, Russian Socialist Federative Soviet Republic (R.S.F.S.R.), Poland, international-legal status.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На зламі ХХ-ХХІ ст. незалежна Україна утвердилася на світовій арені і стала важливим суб'єктом міжнародної політики. У цьому контексті значний науковий і практичний інтерес становить дослідження зовнішньополітичної діяльності урядів України, зокрема ЗУНР, у період визвольних змагань 1917-1921 рр.

З'ясування розгляду східногалицького питання на Ризькій мирній конференції дає можливість простежити місце і роль проблеми Східної Галичини на міжнародній арені після завершення Першої світової війни. Актуальність теми зумовлюється також тією обставиною, що у даний час у вітчизняній і зарубіжній історіографії підхід до висвітлення цієї проблеми є неоднозначний, інколи діаметрально протилежний, що власне й зумовлює необхідність подальшого дослідження цього переломового етапу у політичній історії України 1-ої половини ХХ ст.

Дисертаційне дослідження є складовою частиною планової теми відділу регіональних проблем Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України і Прикарпатського університету ім. В.Стефаника "Західна Україна у ХХ ст."

Об'єкт дослідження - проблема Східної Галичини на конференції у Мінську і Ризі в 1920-1921 рр., а предмет - політика радянської Росії, Польщі та ЗУНР щодо розв'язання східногалицького питання, рішення Ризької конференції та їх оцінка урядами ЗУНР і радянської України, а також українською громадськістю.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1920-1921 рр. Нижня межа - серпень 1920 р., тобто початок радянсько-польських мирних переговорів у Мінську, а верхня - березень 1921 р., підписання Ризького мирного договору та з'ясування позицій українських політичних сил та широкого загалу до його укладення.

Мета і завдання дослідження - з'ясувати позиції радянської Росії і Польщі та українських урядів, насамперед ЗУНР, щодо розв'язання східногалицької проблеми на переговорах у Мінську і Ризі. Для реалізації мети з'ясовуються наступні питання:

міжнародно-правовий статус Східної Галичини в 1919-1920 рр.;

зовнішньополітична програма уряду ЗУНР;

політика Польщі та радянської Росії щодо врегулювання східногалицького питання напередодні та на початковому етапі радянсько-польських переговорів;

дипломатична боротьба навколо проблеми Східної Галичини на Ризькій конференції;

діяльність українських делегацій, насамперед ЗУНР, під час ризьких переговорів;

умови та наслідки Ризького мирного договору для наступного розв'язання східногалицької проблеми;

ставлення урядів ЗУНР і УСРР, а також української громадськості до підписання Ризького миру.

Методологічною основою дисертації є принцип історизму та об'єктивності. У розв'язанні дослідницьких завдань використано порівняльний метод та причинно-наслідковий аналіз.

Наукова новизна дисертації. Відтворено заходи уряду ЗУНР щодо реалізації права населення Східної Галичини на державне самовизначення напередодні та під час конференції у Мінську та Ризі 1920-1921 рр., позицію країн Європи, зокрема Польщі і радянської Росії щодо вирішення східногалицького питання, його місце в радянсько-польських переговорах 1920-1921 рр., значення Ризького мирного договору для наступного врегулювання міжнародно-правового статусу Східної Галичини, а також позицію українських політичних сил та широкого загалу до його підписання.

Практичне значення дисертації. Зібраний у дослідженні матеріал та висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць, підручників і науково-методичних посібників з історії міжнародних відносин зовнішньої політики України.

Результати дослідження апробовано у Відділі регіональних проблем Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України і Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника та на міжнародній науковій конференції до 80-річчя Західноукраїнської Народної Республіки (жовтень 1998 р., м. Львів - Івано-Франківськ), на звітно-наукових конференціях кафедр Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника у 1998-2001 рр. Основні положення і висновки дисертації викладені в 5 наукових публікаціях.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків /160 с./ і списку використаних джерел та літератури /381 найменування/ Матеріал викладено за проблемно-хронологічним принципом.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні межі дослідження, його мету та завдання, наукову новизну і практичне значення.

Перший розділ містить огляд джерел та історіографії досліджуваної теми. Проблема Східної Галичини на Ризькій мирній конференції привертала увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників. Започаткували її вивчення безпосередні учасники подій (О. Назарук, С. Шелухін, К. Левицький, М. Лозинський, О. Марітчак). Діяльність делегації ЗУНР у Ризі, зміст урядових інструкцій, її контакти з радянськими представниками, тексти нот проаналізовано у спогадах заступника голови східногалицької місії О. Назарука. Широке коло джерел, зокрема документи зовнішньополітичної діяльності уряду ЗУНР напередодні радянсько-польських переговорів, залучив до своїх праць М. Лозинський. Публікації К. Левицького та О. Марітчака про дипломатичну діяльність уряду ЗУНР в 1918-1923 рр. носять інформативно-описовий характер. Назагал для праць цієї групи характерні різні підходи до трактування Ризького договору - залежно від політичних уподобань їх авторів. Якщо М. Лозинський розглядав його з позиції встановлення лінії кордонів між Польщею і радянськими республіками, то О. Назарук, О. Марітчак та Н. Гірняк характеризували Ризький мир як передумову до рішення Найвищої Ради Антанти в 1923 р. про анексію Східної Галичини Польщею. С. Шелухін критикував уряд ЗУНР за сепаратистські тенденції, а К. Левицький, своєю чергою, звинувачував Директорію у зраді галицьких українців. Нерідко у працях мемуарного характеру зустрічаються фактологічні помилки.

Радянська історіографія розвивалась за умов цензурних заборон, що суттєво обмежувало її можливості в цілісному та об'єктивному висвітленні усіх аспектів проблеми Східної Галичини на Ризькій конференції, зокрема позиції уряду ЗУНР та її делегації, ін. Для праць радянських істориків (Ф. Зуєва, О. Карпенка, Р. Симоненка, П. Ольшанського, А. Олейникова) характерне протиставлення позиції уряду РСФРР на Ризькій конференції, що ґрунтувалася на вимозі державного самовизначення Східної Галичини, політиці польського уряду, в основі якої було домагання анексії цього краю. Окремо потрібно відзначити праці Ю. Сливки, у яких східногалицька проблема в 1918-1923 рр. досліджувалась як об'єкт міжнародної політики. За його твердженням, уряд РСФРР на Ризькій мирній конференції послідовно відстоював право східногалицького населення на самовизначення, а польське політичне керівництво прагнуло не допустити обговорення цієї проблеми.

На противагу радянській історіографії українські історики в еміграції (І. Кедрин, І. Нагаєвський, В. Верига, М. Мельник, М. Стахів, І. Завада та ін.) трактували Ризький мир як "другий Андрусів", за яким Польща та радянська Росія здійснили черговий переділ українських земель, зокрема Росія однозначно й беззастережно погодилася на включення Східної Галичини до польської держави. Виходячи з доступних джерел, українські історики в еміграції чимало зробили в ділянці висвітлення міжнародно-правового аспекту українського питання під час визвольних змагань. Окремі аспекти досліджуваної теми проаналізували у своїх роботах С. Ярославин, А. Бедрій, Л. Васильківський, зокрема внутрішньополітичне становище Східної Галичини напередодні ризьких переговорів, дипломатичну діяльність уряду ЗУНР.

На науковій цінності цих робіт позначилося обмежене коло доступних архівних джерел. Поза увагою українських істориків на еміграції залишалися проблема дипломатичної боротьби радянської та польської делегацій навколо східногалицького питання, політика уряду РСФРР щодо Східної Галичини, діяльність делегацій УСРР та ГСРР, їх контакти із представниками ЗУНР. Подекуди на шкоду цим працям пішла й однозначно антирадянська позиція їх авторів, яка переважила потребу об'єктивного висвітлення.

У зарубіжній історіографії проблема Східної Галичини на Ризькій конференції привертала увагу передусім польських дослідників. Польські публіцисти і мемуаристи (Я. Домбський, В. Вітос, Л. Василевський, Т Кутшеба, Ю. Пілсудський), а за ними й історики (Є. Куманецький, В. Левандовський, А. Айненкель, Б. Ландау, С. Стемпень, І. Галєський, Ю. Юркевич) стверджували, що Ризький мирний договір означав, по-перше, відступ уряду РСФРР від принципу права націй на самовизначення, по-друге, міжнародне визнання східних кордонів Польщі, а отже інкорпорації українських земель до складу польської держави. Ці твердження не відповідають історичній дійсності і були розкритиковані у працях Ю. Сливки ще у 80-х рр. ХХ ст. У колективних працях "Історія Польщі" (т. 4), "Президенти і прем'єри", а також у монографії Є. Чапєвського проаналізоване ставлення різних політичних партій Польщі до укладення Ризького мирного договору. Сучасна польська історіографія в основному використовує аргументи своїх попередників (В. Рожковський, Г. Лукомський, А. Хойновський). Виняток становлять праці А. Чубінського і Л. Мрочки, в яких політика тогочасної Польщі щодо східних кордонів визначається як така, що не відповідала інтересам польської держави та негативно позначилася на її внутрішній стабільності у майбутньому.

Серед робіт сучасних російських істориків привертає увагу стаття В. Зубачевського про геополітичні плани радянської Росії в період радянсько-польської війни, в основі яких була концепція перманентної революції. Однак Ризький мирний договір автор оцінив як "геополітичний і етнічний компроміс".

Активізація досліджень із вітчизняної історії протягом останнього десятиліття не оминула й проблематики Східної Галичини на Ризькій мирній конференції. У працях М. Литвина і К. Науменка, Б. Тищика та О. Вівчаренка, І. Овсія, В. Кондратюка досліджувана проблема висвітлюється в контексті українських визвольних змагань 1917-1921 рр. У монографії М. Литвина і К. Науменка "Історія ЗУНР" використано комплекс джерел з Центрального державного історичного архіву у Львові (фонд О. Назарука) для висвітлення діяльності делегації ЗУНР у Ризі. У колективній праці "Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Історія" під редакцією О. Карпенка міститься значна кількість джерел з архіву Українського католицького університету імені св. Климента папи у Римі, зокрема листування Є. Петрушевича, К. Левицького, А. Петрушевича, С. Смаль-Стоцького ін. На думку Я. Грицака, Ризький мир "поховав самостійницькі плани УНР і ЗУНР". Досить інтенсивно українські історики досліджують зовнішньополітичні концепції урядів Польщі й радянської Росії в українському питанні (О. Красівський, М. Гетьманчук, С. Кульчицький, М. Геник). Анексіоністські претензії Другої Речі Посполитої на Східну Галичину в 1918-1923 рр. висвітлюються у праці О. Красівського. У монографії М. Гетьманчука проаналізовано розбіжності в оцінці Ризького мирного договору політичними партіями радянської України та вплив Ризького миру на подальшу політичну диференціацію в Західній Україні. Потрібно також відзначити публікації О.Павлюка про контакти галицьких делегатів з радянськими дипломатами в Ризі, М. Кугутяка про формування політичної програми Української народно-трудової партії (УНТП) у 1920-1923 рр., О. Кобринської про правову оцінку умов Ризького миру, Д.Скляренка про позицію уряду УСРР на Ризькій конференції, яка, на думку автора, ґрунтувалася на принципі мирного співіснування з Польщею, і цим пояснювалася згода радянського керівництва України на тимчасове розв'язання проблеми кордонів за умовами Ризького мирного договору, В. Боєчка та М. Дністрянського про формування кордонів внаслідок конференції у Спа і ризьких мирних переговорів.

Джерельну базу роботи становлять документи й матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центрального державного історичного архіву України у місті Львові (ЦДІАЛ), а також Російського центру вивчення і збереження документів новітньої історії (РЦХИДНИ), Архіву актів нових (ААN) у Польщі.

У ЦДАВО України містяться матеріали і документи у фондах 1, 2, 4, 1065, 1075, 3696, 3698. Це зокрема, звернення й ноти урядів ЗУНР і УНР до урядів західних держав, декларації і ноти уряду УНР до польського уряду, протоколи засідань Ради Народних Комісарів, матеріали ратифікації договорів про перемир'я, прелімінарні умови миру і Ризького договору, декрети і постанови Галревкому, зведення про перебіг воєнних дій, ноти й обіжники до посольств і місій УНР за кордоном, листування дипломатичних місій з Міністерством закордонних справ УНР, звіти про діяльність делегації УНР у Ризі, огляди міжнародного становища України, підготовлені Міністерством закордонних справ УНР, окремі фрагменти вітчизняних і зарубіжних газет.

Із фондів ЦДІАЛ (ф.146, 359, 360, 368, 462, 581) опрацьовані ноти протесту уряду ЗУНР проти декларації від 2 грудня 1919 р., Варшавського договору і Ризького миру, спільний протест делегації ЗУНР і Західної Білорусії проти рішень Ризького договору, протокол слухання Українською Національною Радою звіту делегації ЗУНР про її діяльність у Ризі, статут і постанови Всеукраїнської Національної Ради, звіти пресового бюро при українській дипломатичній місії УНР у Варшаві; матеріали особистого походження - спогади заступника голови делегації ЗУНР О. Назарука, листування з президентом Є. Петрушевичем, С. Томашівським, дописи читачів у пресові органи про суспільно-політичні події на Україні в 1920-1921 рр.

У ЦДАГО України зосереджені архівні матеріали у фонді 1: постанови Галревкому, доповідь Д. Мануїльського і В. Затонського в ЦК КПУ, які свідчать про маріонетковість делегацій УСРР і ГСРР на Ризькій конференції, та ін.

Серед архівних матеріалів РЦХИДНИ (ф.2, 5, 17, 63) важливе значення мають: листування наркома закордонних справ РСФРР Г. Чичеріна з В. Леніним, А. Іоффе, Х. Раковським, доповідні записки голови радянської делегації А. Іоффе, протоколи засідань Політбюро ЦК РКП(б), договір про перемир'я і прелімінарні умови миру від 12 жовтня 1920 р., Ризький мир від 18 березня 1921 р.

В Архіві актів нових Республіки Польща зберігаються протоколи засідань Мінської конференції, урядові інструкції польським делегаціям у Мінськ і Ригу, доповідні записки й листування польських дипломатичних місій в Англії, Франції, Німеччині з Міністерством закордонних справ Польщі. Польські документи підпорядковувались обґрунтуванню анексіоністських планів уряду Польщі щодо Східної Галичини.

У роботі використано також опубліковані збірники документів, видані в 1950-1970-х рр. в СРСР і Польщі, в яких містяться матеріали, що відображають перебіг радянсько-польських переговорів 1920-1921 рр., зокрема, ноти уряду РСФРР і УСРР з пропозиціями миру, протоколи Мінської конференції тощо. Однак підбір цих документів та їх коментарі все ж здійснювалися відповідно до вимог панівної ідеології, тому в цих збірниках, наприклад, не відображена діяльність уряду ЗУНР і його делегації під час ризьких мирних переговорів. Археографічні видання державницького спрямування допомогли відтворити внутрішньополітичне становище України в 1920-1921 рр. як тло, на якому відбувалася Ризька мирна конференція.

Живу картину епохи, багатогранність її розвитку, окремі деталі досліджуваних подій допомогли з'ясувати часописи - "Громадська думка", "Діло", "Український прапор", "Українські Вісті", "Вечерние известия", "Известия", "Czas", "Gazeta Warszawska", ''Dziennik Ludowy'', "Kurjer Polski", "Kurjer Lwowski", "Kurjer Poranny", "Piast", "Rzeczpospolita", "Rigasche Rundschau".

Таким чином, попри зростання останнім часом інтересу дослідників до розв'язання української проблеми на міжнародній арені в період визвольних змагань 1917-1921 рр., досліджуване в дисертації питання Східної Галичини напередодні та під час Ризької мирної конференції ще не було предметом спеціальної праці; історики висвітлювали лише окремі його аспекти. Широка джерельна база створила умови для всебічного дослідження теми та переосмислення окремих усталених в історіографії тверджень.

У другому розділі - "Передумови та початковий етап радянсько-польських мирних переговорів і східногалицьке питання" - з'ясовуються державно-правовий статус Східної Галичини за міжнародними договорами, зовнішньополітична програма уряду ЗУНР, концепції урядів радянської Росії і Польщі у східногалицькому питанні напередодні конференції в Ризі.

Державно-правовий статус Східної Галичини в 1919-1920 рр. продовжував залишатися нерозв'язаною міжнародною проблемою. Паризька мирна конференція визнала право українців Східної Галичини на державне самовизначення й визначила тимчасовий характер військової окупації цього краю Польщею, правове становище якої регулював відповідний міжнародний статус на підставі ухвали Найвищої Ради Паризької конференції від 25 червня 1919 р. Контроль за виконанням належав державам Антанти. За проектом статуту Східної Галичини, що був ухвалений Найвищою Радою 8 грудня 1919 р., Польща отримувала мандат на адміністрування у краю протягом 25 років. Однак 22 грудня 1919 р. на вимогу польської делегації Найвища Рада не надала чинності запропонованому проекту, тобто східногалицька проблема залишалася неврегульованою. Згідно з договором між Польщею і країнами Антанти від 10 липня 1920 р. вирішення східногалицької проблеми переносилося на конференцію в Лондоні, на якій мали бути присутніми представники Східної Галичини. У листі міністра закордонних справ Великобританії лорда Керзона уряду радянської Росії із запрошенням взяти участь у Лондонській конференції чітко окреслювалися східні кордони Польщі, які відповідали ухвалі Найвищої Ради Паризької конференції від 8 грудня 1919 р. і проходили на захід від території Східної Галичини і Західної Волині.

Зовнішньополітична діяльність уряду ЗУНР напередодні ризьких переговорів спрямовувалася на виконання двох головних завдань. По-перше, політичне керівництво ЗУНР домагалося від країн Антанти вирішення східногалицької проблеми на засадах визнання права націй на державне самовизначення. По-друге, галицька дипломатія прагнула перешкодити урядові Польщі домогтися інкорпорації українських земель у склад Другої Речі Посполитої. Причиною самостійного зовнішньополітичного курсу уряду ЗУНР, спрямованого на міжнародне визнання незалежності Східної Галичини як основи майбутньої соборної України, стало загострення відносин між західноукраїнським і наддніпрянським політичними проводами внаслідок українсько-польських переговорів (грудень 1919-квітень 1920 рр.), що закінчилися укладенням Варшавського договору. За умовами політичної конвенції політичне керівництво УНР зреклося Східної Галичини на користь Польщі, що поглибило розкол в українському демократичному середовищі. З літа 1920 р. уряд ЗУНР виступив з ідеєю самостійності східногалицької держави на міжнародній арені.

Політика радянської Росії щодо Східної Галичини зумовлювалася насамперед ідеєю світової революції. Однак стратегія й тактика радянського керівництва у східногалицькому питанні безпосередньо залежали від внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації в Росії. Складність ведення війни на два фронти, нестабільність всередині країни спонукали уряд РСФРР до спроб нейтралізувати воєнні приготування Польщі, тому радянське політичне керівництво на зламі 1919- 1920 рр. уникало категоричних заяв щодо власного бачення розв'язання східногалицької проблеми, а в основу мирних ініціатив ставило пропозицію встановлення вигідної для Польщі лінії кордону. Однак на початку літа 1920 р. внаслідок успішного контрнаступу Червоної армії уряд РСФРР відновив реалізацію своїх геополітичних планів щодо Східної Галичини, згідно з якими цей край розглядався як "ворота" для поширення революції в Польщу, Румунію, Німеччину та інші країни. Ідея радянізації Східної Галичини втілилась в життя у вигляді Галревкому, що був створений за ініціативою уряду РСФРР, та у проголошеній ним новій радянській державі - Галицькій Соціалістичній Радянській Республіці.

Польський уряд ігнорував право галицьких українців на самовизначення й однозначно домагався включення Східної Галичини до складу Другої Речі Посполитої. Про це, зокрема, свідчив проект умов, підготовлений Міністерством закордонних справ Польщі в лютому - березні 1920 р. для переговорів з радянською Росією, за яким максимальною територіальною вимогою було поставлено кордон 1772 р., мінімальною - кордон по течії Збруча і Стиру. До середини 1920 р. польський уряд намагався актуалізувати проблему Східної Галичини на міжнародних форумах, аби прискорити анексію цього краю. Однак відступ польської армії влітку 1920 р. похитнув позиції Польщі на міжнародній арені. Свідченням цього стала, насамперед, згода польської делегації на конференції у Спа взяти участь у Лондонській конференції, в процесі якої передбачалося врегулювання державно-правового статусу Східної Галичини за участю галицьких представників. Це спонукало польський уряд шукати інші шляхи, які б забезпечили позитивне для Польщі вирішення східногалицького питання. Як одну із таких реалістичних і привабливих можливостей він розглядав переговори з радянською Росією.

Таким чином, неврегульованість державно-правового статусу Східної Галичини, окупація її території польською армією, перебування уряду ЗУНР за кордоном сприяли політичним комбінаціям урядів Польщі й радянської Росії у східногалицькому питанні.

Зміна воєнно-політичної обстановки на фронті вплинула на радянсько-польські переговори, що розпочалися 17 серпня 1920 р. у Мінську. За умов наступу радянських військ під Варшавою польський уряд доручив своїй делегації не порушувати питання встановлення кордонів, оскільки ситуація на фронті не сприяла максимальній реалізації його територіальних претензій. Своєю чергою, уряд РСФРР, намагаючись скористатися воєнними перевагами, окреслив лінію східного кордону Польщі у проекті, запропонованому на першому засіданні Мінської конференції. Фактично вона співпадала з лінією, визначеною Найвищою Радою Антанти 8 грудня 1919 р. з відхиленням у районі Білостока й Холма, а отже виключала Східну Галичину зі складу польської держави. На початковому етапі радянсько-польських переговорів уряд РСФРР не вимагав державного самовизначення Східної Галичини, оскільки розглядав цей край як сферу свого впливу з огляду на існування ГСРР.

Успішний контрнаступ польської армії дозволив делегації Польщі рішуче відкинути запропоновану радянською стороною лінію кордону, мотивувавши свою позицію тим, що вона цілком не відповідає польським етнічним кордонам. Однак конкретних контрпропозицій польський уряд не оприлюднив, розцінивши умови радянського проекту як втручання радянської Росії у внутрішні справи Польщі. Своєю чергою, радянська сторона внаслідок відступу Червоної армії заявила, що її проект не носить ультимативного характеру і не виключає можливості двостороннього компромісу, зокрема з питання встановлення лінії кордону. Однак у Мінську створилася ситуація, коли сторони не дійшли взаєморозуміння з жодного питання, тому було вирішено перенести переговори до Риги. Слід зауважити, що політичне керівництво ЗУНР не домагалося участі у Мінській конференції, оскільки розраховувало на вирішення державно-правового статусу Східної Галичини найближчим часом на Лондонській конференції, яка так і не була скликана.

У третьому розділі - "Дипломатична боротьба навколо східногалиць-кої проблеми на Ризькій конференції" - аналізуються діяльність делегації ЗУНР під час ризьких переговорів, дипломатична боротьба навколо східногалицької проблеми в процесі радянсько-польських переговорів, умови та наслідки Ризького мирного договору для розв'язання східногалицького питання, а також його оцінка українською громадськістю, урядами ЗУНР і УСРР.

На міжнародну конференцію в Ригу прибули чотири українські делегації (ЗУНР, УНР, УСРР, ГСРР), і питання, яка з них отримає статус офіційного учасника, могло суттєво вплинути на перебіг радянсько-польських переговорів у східногалицькій проблемі.

Уряд ЗУНР усвідомлював, що внаслідок зміни співвідношення сил восени 1920 р. Польща могла домогтися на Ризькій конференції інкорпорації українських земель. За таких умов він вважав, що участь галицької місії у мирних переговорах не сприятиме подальшому врегулюванню східногалицької проблеми на міжнародній арені. Водночас політичний провід ЗУНР трактував Ризьку мирну конференцію як некомпетентний форум для визначення державно-правового статусу Східної Галичини, яка перебувала під суверенітетом країн Антанти. Тому згідно розпорядження уряду ЗУНР його делегація, очолювана К. Левицьким, не домагалася статусу офіційного учасника Ризької конференції.

Під час радянсько-польських переговорів у Ризі делегації ЗУНР і УНР не прагнули об'єднати зусилля для спільного захисту національної державності України. Стратегія і пріоритети Директорії відрізнялися від позиції уряду ЗУНР, оскільки делегація УНР прагнула до офіційної участі у процесі ризьких переговорів та розраховувала на підтримку Польщі, з якою УНР пов'язували союзницькі зобов'язання. Однак польська делегація на Ризькій конференції не відстоювала інтереси Директорії, натомість використовувала переговори з делегатами УНР для політичного тиску на радянську сторону. За умовами договору про перемир'я і прелімінарними умовами миру від 12 жовтня 1920 р. Польща визнала УСРР суб'єктом міжнародного права.

На пропозицію уряду радянської Росії, який розглядав ГСРР як єдиного законного представника Східної Галичини, була створена делегація від Галревкому на чолі з М. Бараном, що мала домагатися міжнародного визнання ГСРР і звільнення її території від польської окупації. Для реалізації цих завдань уряд РСФРР планував утворити спільне галицьке представництво за участю делегатів від ГСРР і ЗУНР. Розрахунок радянського керівництва ґрунтувався на тому, що Східна Галичина, інтереси якої на загальноєвропейських форумах представляв уряд ЗУНР, була об'єктом міжнародної політики, тому вимога спільним галицьким представництвом незалежності цього краю набувала законних підстав. Однак із зміною воєнно-політичної ситуації на фронті, а також внаслідок припинення на кінець вересня 1920 р. існування ГСРР, уряд радянської Росії вважав недоцільним домагатися участі делегатів Галревкому на ризьких переговорах. Контакти з представниками ЗУНР, що продовжувалися до від'їзду східногалицької делегації з Риги, радянські парламентарі прагнули використати для протиставлення делегації УНР, з якою контактувала польська сторона. галичина зунр радянський договір

Офіційній статус учасника конференції в Ризі з усіх українських представництв отримала лише делегація УСРР. Однак представники радянської України не відігравали самостійної ролі на переговорах та повністю підпорядковувалися директивам Москви. Таким чином, питання Східної Галичинни на Ризькій мирній конференції розглядали уряди Польщі та радянської Росії без фактичної участі її справжніх репрезентантів.

На конференції в Ризі делегації ЗУНР, Польщі та РСФРР-УСРР намагалися реалізувати власне бачення східногалицького питання. Уряд ЗУНР, опираючись на право націй на самовизначення, поставив перед галицькою делегацією завдання - перешкодити Польщі домогтися на Ризькій конференції анексії Східної Галичини. З цією метою східногалицькі дипломати неофіційно контактували з радянськими делегатами, схиляючи їх до ідеї самостійної галицької держави, а також вимагаючи не обговорювати проблему Східної Галичини без участі її представників. Перебування галицької місії в Ризі закінчилося з домовленістю між польською й радянською делегаціями щодо визначення кордону по р. Збруч. Делегація ЗУНР опротестувала це рішення, ствердивши, що воно не має юридичної сили, оскільки східногалицька проблема повинна вирішуватися країнами Антанти. Українська Національна Рада у Відні позитивно розцінила діяльність делегації ЗУНР під час Ризької конференції, оскільки галицькі дипломати, на її думку, діяли відповідно до урядових інструкцій.

Концепція уряду РСФРР щодо Східної Галичини на Ризькій конференції надалі ґрунтувалася на ідеї використання цього краю для поширення революції на Захід. В радянському проекті прелімінарного миру, що був запропонований уже на першому пленарному засіданні Ризької конференції, ставилася вимога визнання самостійності Східної Галичини, яку радянське керівництво ототожнювало з ГСРР. Таким чином, під прикриттям гасла права націй на самовизначення уряд РСФРР домагався міжнародного визнання радянської Галичини. У "Тимчасових умовах" - додатку до проекту прелімінарного миру, передбачалося надання політичних, національно-культурних і релігійних прав галицькому населенню до проведення у Східній Галичині плебісциту. Однак радянська делегація все ж погодилася з категоричною вимогою польської сторони не обговорювати окремо східногалицьке питання на Ризькій конференції. Зміни у ставленні уряду РСФРР до східногалицького питання безпосередньо залежали від його тогочасних зовнішньополітичних пріоритетів, які включали, по-перше, укладення миру з Польщею, по-друге, міжнародне визнання УСРР.

Міжнародна кон'юнктура, а також позиція уряду РСФРР на відстоювання права східногалицького населення на державне самовизначення не сприяли позитивному для Польщі вирішенню проблеми Східної Галичини на Ризькій конференції. Тому польський уряд прагнув не допустити окремого обговорення східногалицького питання та підмінити його проблемою визнання східних кордонів Польщі. На вимогу польської сторони у договорі про прелімінарні умови миру від 12 жовтня 1920 р. не порушувалося питання державно-правового статусу Східної Галичини, територія якої, однак, залишилася на захід від встановленої лінії кордону. Польські політичні партії розцінили окреслену у прелімінарному договорі лінію кордону як остаточну. Таким чином уряд Польщі сподівався поставити країни Заходу перед доконаним фактом інкорпорації східногалицьких земель до складу Другої Речі Посполитої. Однак польська політика "доконаних фактів" щодо Східної Галичини не була підтримана Антантою. Завдяки дипломатичним акціям уряду ЗУНР, який використав підписання прелімінарного миру між Польщею та РСФРР і УСРР для актуалізації східногалицької проблеми на міжнародній арені, Рада Ліги Націй на сесії в Парижі 23 лютого 1921 р. прийняла ухвалу, що підтвердила тимчасовий характер польської окупації Східної Галичини і передала визначення державно-правового статусу цього краю Раді послів.

На Ризькій конференції гострі дискусії розгорнулися на засіданні територіальної комісії, оскільки польська делегація прагнула розширити східні кордони Польщі за рахунок нових українських земель. Радянська делегація частково погоджувалася на польські територіальні претензії, що розширило кордони Польщі на 12 тис. кмІ в обмін на компромісні рішення з фінансово-економічних питань.

Ризький мирний договір між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УСРР, з другого, від 18 березня 1921 р. не врегулював питання державно-правового статусу Східної Галичини, територія якої залишилася поза межами радянської України. Українцям у Польщі гарантувалися вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Однак це, по-перше, не відповідало їх прагненню до самостійного існування. По-друге, польський уряд не виконав взятих на себе зобов'язань. У зв'язку з тим, що за умовами Ризького миру Польща не отримала санкції на інкорпорацію Східної Галичини, уряди РСФРР і УСРР продовжували відстоювати право східногалицького населення на державне самовизначення.

Позиція уряду ЗУНР і східногалицької громадськості щодо Ризького миру визначалася кількома міркуваннями. З одного боку, галицьке населення виступило проти ризьких угод, оскільки зафіксована в них лінія кордону розчленувала українські землі, що заперечувало соборність України. З іншого боку, східногалицька проблема не була предметом обговорення на Ризькій конференції, тому уряд ЗУНР протестував проти спроб польських політиків представити Ризький договір як санкцію на окупацію Східної Галичини Польщею. Крім того, політичне керівництво ЗУНР у нотах і меморандумах використовувало заяву уряду РСФРР на першому засіданні Ризької конференції про визнання самостійності Східної Галичини як додаткове підтвердження права східногалицького населення на державне самовизначення. Незважаючи на посилення після укладення Ризького мирного договору автономістських настроїв у східногалицькому політичному середовищі, зовнішньополітична діяльність уряду ЗУНР і надалі спрямовувалася на міжнародне визнання самостійності Східної Галичини як основи соборної України.

Неоднозначною була оцінка Ризького договору і в радянській Україні. Українська громадськість і деякі політичні сили розцінили його умови як зраду інтересів галицького населення, яке потрапило під окупаційну владу Польщі. Однак в політичних колах УСРР домінувало все ж ставлення до Ризького миру як тимчасового з огляду на поширення найближчим часом світової революції.

Висновки

У 1919-1920 рр. державно-правовий статус Східної Галичини залишався невирішеною загальноєвропейською проблемою. За міжнародними договорами Східна Галичина не входила в етнічні й політичні кордони польської держави. Польща отримала статус тимчасового військового окупанта цього краю, на територію якого поширювався суверенітет країн Антанти.

Напередодні радянсько-польських мирних переговорів уряд ЗУНР, посилаючись на деклароване право націй на самовизначення, домагався визнання самостійності Східної Галичини на міжнародній арені. Польський уряд, не отримавши санкції на інкорпорацію східногалицьких земель, вів політику "доконаних фактів", тобто легалізації окупаційного режиму. Позиція уряду РСФРР у східногалицькому питанні до початку Мінської конференції змінювалася від невтручання у справи Східної Галичини та обмеження ідеологічною експансією до прагнення радянізації цього краю, що втілилося у створенні Галревкому та ГСРР.

Під час ризьких переговорів делегації ЗУНР і УНР не спромоглися об'єднати зусилля для спільного захисту української державності та національних інтересів. Радянська Росія та Польща на конференції в Ризі розглядали східногалицьке питання без фактичної участі представників Східної Галичини, оскільки статус офіційного учасника конференції отримала єдина з чотирьох українських делегацій - УСРР.

Дипломатична боротьба навколо східногалицької проблеми на Ризькій конференції відображала гостроту суперечностей між урядами ЗУНР, радянської Росії і Польщі щодо вирішення цього питання. Уряд ЗУНР прагнув перешкодити польській делегації легалізувати інкорпорацію українських земель до складу Польщі та загалом не допустити розгляд східногалицької проблеми на Ризькій конференції. Для реалізації цих завдань галицькі дипломати вели неофіційні переговори з радянською делегацією, виступали з нотами й меморандумами.

Уряд РСФРР розглядав Східну Галичину крізь призму концепції перманентної революції, однак тактика радянської делегації щодо східногалицького питання у процесі радянсько-польських переговорів змінювалася. На Мінській конференції лінія кордону, запропонована в радянському проекті, залишала Східну Галичину поза межами Польщі, однак питання державно-правового статусу цього краю не порушувалося, оскільки радянський уряд Росії підтримував Галревком і проголошену ним ГСРР. Прагнучи здобути міжнародне визнання радянської галицької республіки на початку Ризької конференції, уряд РСФРР вимагав незалежності Східної Галичини і проведення у краю плебісциту, а також забезпечення політичних, національно-культурних і релігійних свобод східногалицького населення до часу його волевиявлення. З цією ж метою радянські делегати вели переговори з представниками ЗУНР. Однак восени 1920 р. у зв'язку із зміною співвідношення сил не на користь радянської Росії, її політичне керівництво вважало своїм першочерговим завданням укладення миру з Польщею, і тому погодилося на вимогу польської делегації не обговорювати східногалицьку проблему.

Міжнародна ситуація і позиція уряду радянської Росії не сприяли здійсненню планів уряду Польщі щодо інкорпорації Східної Галичини до складу Другої Речі Посполитої. Тому проблему Східної Галичини польська делегація намагалася підмінити питанням визначення лінії кордонів. Перемогою польських делегатів було те, що під час переговорів східногалицька проблема не стала предметом окремого обговорення, про що свідчили прелімінарні умови миру від 12 жовтня 1920 р.

За Ризьким мирним договором Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся залишилися за межами радянської України, але санкції на анексію цих земель Польща не отримала, бо питання державно-правового статусу за умовами Ризького миру не порушувалося. Тому цей договір не означав відмову урядів РСФРР та УСРР від права східногалицького населення на державне самовизначення.

Ставлення української громадськості та урядів ЗУНР і УСРР до Ризького мирного договору було неоднозначним. Українці Східної Галичини та широка громадськість наддніпрянської України негативно розцінили умови миру, оскільки не було досягнуто соборності України. Уряди ЗУНР та УСРР виступали проти намагання польського політичного керівництва представити світовій громадськості Ризький договір як факт міжнародного визнання східних кордонів Польщі. Радянська Україна продовжувала відстоювати право східногалицького населення на самовизначення. Уряд ЗУНР на міжнародній арені виступав за державну незалежність Східної Галичини та проти анексії цього краю Польщею.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях

1. Дипломатична боротьба навколо питання українського представництва на мирній конференції в Ризі (вересень 1920 - березень 1921 рр.) // Український історичний журнал. - 2001. - №6. - С.100-110.

2. Радянська Росія в політиці урядів УНР і ЗУНР в 1920 р. // Галичина. Науковий і культурно-просвітній часопис. - Івано-Франківськ. - 2001. - №5-6. - С.235-240.

3. Українське питання на Мінській конференції. (17 серпня - 2 вересня 1920 р.) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Івано-Франківськ. - 1999. - Випуск 2.- С.85-95.

4. Українське питання на Ризькій мирній конференції (1920-1921 рр.) // Нова політика. - 1999. - №5. - С.43-47.

5. Україна в політиці урядів радянської Росії і Польщі (1920 р.) // Галичина. Науковий і культурно-просвітній часопис. - Івано-Франківськ. - 2000. - №4. - С. 199-203.

6. Проблема самостійності ЗУНР і Ризька мирна конференція (1920-1921рр.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Західно-Українська Народна Республіка. Вип. 6 / Відп. ред. Ю.Ю. Сливка. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України. - 2000.-С. 267-271.

Размещено на Allbest.ru