Селянський повстанський антикомуністичний рух на Лівобережній Україні (березень 1919 – листопад 1921 року)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна Академія Наук України

Інститут історії України

УДК 94(477.8)."1919/1921"

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Селянський повстанський антикомуністичний рух на Лівобережній Україні (березень 1919 - листопад 1921 рр.)

Ісаков Павло Миколайович

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України Національної Академії Наук України

Науковий керівник: доктор історичних наук, старший науковий співробітник Верстюк Владислав Федорович, Інститут історії України HАH країни, завідувач відділу історії Української революції 1917-1921 рр.

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук Волковинський Валерій Миколайович, Інститут історії України HАH України провідний науковий співробітник відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст.

- кандидат історичних наук, доцент Захарченко Петро Павлович, Національна академія внутрішніх справ України, доцент кафедри історії держави та права

Провідна установа: Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка (кафедра новітньої історії України історичного факультету)

Захист відбудеться "30" листопада 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці в Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4)

Автореферат розісланий "25" жовтня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук Гуржій О.І.

Анотації

Ісаков П.М. Селянський повстанський антикомуністичний рух на Лівобережній Україні (березень 1919 - листопад 1921 рр.) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.0І - історія України. - Інститут історії України Національної Академії наук України, Київ, 2001.

У дисертаційній роботі досліджено ґенезу, найхарактерніші прояви та особливості повстанського антикомуністичного руху селян Лівобережної України у період з березня 1919 р. по листопад 1921 р. Автор розглядає дану проблему як стрижневе явище Української революції. З'ясовано, що причинами, які привели до появи руху була політика "воєнного комунізму" з одного боку, а з іншого - найбільша відповідність повстанської форми опору організаційним можливостям селянського середовища. Узагальнено численний розрізнений цифровий та фактичний матеріал, встановлено кількісні показники руху, проаналізовано особливості географії його поширення. Вивчено зміст повстанських програм, гасел і вимог масових селянських антикомуністичних заворушень та повстань, визначено ідеологію повстанського руху. Подано біографічну інформацію про найвідоміших ватажків повстанських антикомуністичних загонів Лівобережжя.

Ключові слова: селянство, Українська революція, повстанські формування, повстанська ідеологія, "воєнний комунізм", більшовицький режим.

Isakov P.M. An insurrectional anti-Communist movement of Left-Bank Ukraine peasants (March, 1919 - November, 1921) Manuscript.

A thesis submitted for a Candidate degree in History, speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - Institute of History of Ukraine of National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 2001.

This thesis is focused on the genesis, the most typical displays and peculiarities of an insurrectional anti-Communist movement of Left-Bank Ukraine peasants during the period from March 1919 to November 1921, which was an integral part of peasant insurrectional anti-Communist movement in Ukraine.

The author considers this problem as the main phenomenon of Ukraine revolution and civil war around which or in close connection with which all the most noticeable political combinations were built, had a success or suffered a defeat. The main factors, that resulted in appearance, development and decay of the peasant insurrectional anti-Communist movement are found out. The author describes a great part of an insurrectional anti-Communist detachments of peasants that took place in the research region, gives them an entire characteristic, generalizes and analyses a large number of isolated figure and real material. The peculiarities of the geography of broadening of movement are analyzed.

The content of insurrectional programs, slogans and demands of the mass peasant anti-Communist disturbances and risings are studied, the ideology of an insurrectional movement are determined. Biographic information about the most famous leaders of the insurrectional anti-Communist detachments of Left-Bank Ukraine are given.

Key words: Ukraine peasants, insurrectional detachments, mass spontaneous peasant disturbances, left-radical "war-communist" bilshoviks policy.

Исаков П.Н. Крестьянское повстанческое антикоммунистическое движение Левобережной Украины (март 1919 - ноябрь 1921 гг.) - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - история Украины. - Институт истории Украины Национальной Академии наук Украины, Киев, 2001.

В диссертационной работе исследуется генезис, наиболее характерные проявления и особенности повстанческого антикоммунистического движения крестьян Левобережной Украины в период с марта 1919 г. по ноябрь 1921 г., которое было интегральной неотъемлемой частью крестьянского повстанческого антикоммунистического движения на Украине. Автор рассматривает данную проблему как центральное явление Украинской революции крестьянской по своему характеру, развитие которой было предопределено социальным и национальным составом населения Украины, аграрной спецификой, образовательным, культурным и политическим уровнем развития общества.

Выяснено, что главными причинами возникновения повстанческого антикоммунистического движения были, с одной стороны, прямые и непосредственные попытки большевиков коренным образом изменить социально- экономические устои общественной жизни согласно коммунистической доктрине, а с другой - наибольшее соответствие повстанческих форм сопротивления организационным возможностям крестьянской среды.

Показано, что возникновение движения пришлось на весну 1919 г., когда оно проявилось в двух формах: стихийных восстаниях и собственно создании повстанческих отрядов. Их количество на Левобережье, по подсчетам диссертанта, составляло не менее 57 единиц; в которых насчитывалось до 22 тыс. повстанцев. Наибольшей массовости движение приобрело в 1920 г., когда число отрядов возросло до 214, а количество их членов почти до 75 тыс. В 1921 г. в связи с введением новой экономической политики, жесточайшими методами вооруженного подавления повстанчества и массовым голодом, повстанческое движение пошло на убыль и было ликвидировано, но и в этом году на Левобережье действовало 156 крестьянских отрядов (16 182 повстанца).

Диссертант исследует не только количественные показатели движения, но и своеобразие географии его развития в регионе, а также повстанческую идеологию и политическую ориентацию. Изучено содержание повстанческих программ, лозунгов и требований массовых крестьянских антикоммунистических волнений и восстаний, определена идеология повстанческого движения. Подана биографическая информация о наиболее известных предводителях повстанческих антикоммунистических отрядов Левобережья.

Ключевые слова: крестьянство, повстанческое антикоммунистическое движение, повстанческие формирования, повстанческая идеология, "военный коммунизм", большевистский режим.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження зумовлена переосмисленням в останні десять років ролі товарно-грошових відносин у житті суспільства. З початку 1919 р. в Україні більшовики намагалися ствердити радянську владу за допомогою політики "воєнного комунізму", яка була спрямована проти товарно-грошових відносин, вільної торгівлі, насаджувала комуни та державні форми землекористування. Несприйняття селянством цієї політико-економічної моделі викликало масовий повстанський антикомуністичний рух, всебічне об'єктивне вивчення якого радянською історичною наукою аж до початку 90-х рр. було неможливим, тому що вимагало критичного і докорінного переосмислення комуністичної доктрини, відкинення концепції пролетарської соціалістичної революції, пошуку нових дослідницьких парадигм. В радянські часи немислимою була навіть постановка проблеми антикомуністичного руху, тому вона стала такою актуальною у пострадянський період. Перед істориками стоїть важливе завдання надолужити все те, що не могло бути зроблено в радянську добу комуністичного ладу, зокрема відтворити об'єктивну історію українського селянства, в тому числі таку її сторінку, як повстанський антикомуністичний рух 1919-1921 рр. на Лівобережній Україні, де на той час проживало близько 2/5 всього населення України.

Зв'язок роботи з науковими планами. Дисертацію виконано відповідно до теми "Загальні закономірності та регіональні особливості Української революції", яку було розроблено в 1997-1999 рр. відділом історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України HАH України.

Хронологічні рамки - березень 1919 - листопад 1921 рр., відзначаються часом дії повстанського руху.

Метою дисертаційної роботи є системний аналіз особливостей та проявів повстанського антикомуністичного руху селян у регіоні. Для реалізації вищеназваної мети дисертант поставив перед собою такі основні завдання:

- дати історіографічний аналіз проблеми та охарактеризувати джерела, на підставі яких була підготовлена дисертація;

- з'ясувати чинники, що привели до появи, сприяли розвитку та спричинили занепад селянсько-повстанського антикомуністичного руху;

- ідентифікувати якомога більшу кількість повстанських антикомуністичних загонів селян, що діяли у досліджуваному регіоні, дати їм всебічну характеристику, узагальнивши та проаналізувавши численний розрізнений цифровий та фактичний матеріал;

- проаналізувати особливості географії поширення руху;

- вивчити зміст повстанських програм, гасел і вимог масових селянських антикомуністичних заворушень та повстань, визначити ідеологію повстанського руху;

- подати біографічну інформацію про найвідоміших ватажків повстанських антикомуністичних загонів Лівобережжя.

Об'єктом стала є ґенеза повстанського руху, спричиненого ліворадикальною "воєнно-комуністичною" політикою більшовиків, його найхарактерніші прояви та особливості.

Предметом дослідження є селянство Лівобережної України і зокрема такі форми його соціальної поведінки як масові стихійні селянські заворушення, організація повстанських загонів та їх дії.

Методологія. У дисертації застосовані загальні наукові принципи пізнання (об'єктивність, історизм, логічна послідовність, типологізація, класифікація). Окрім цього, дисертант застосовував міждисциплінарні (структурно-системний підхід) та суто історичні (проблемно-хронологічний, системно-функціональний, порівняльно-історичний, статистико-аналітичний) методи дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше робиться спроба на основі всебічного використання джерел відтворити характерні особливості повстанського антикомуністичного руху селян Лівобережної України, визначити ареали його поширення, проаналізувати динаміку кількісних змін ряду його важливих показників (чисельність загонів, тривалість їхнього існування, кількість повстанців, що перебували в загонах, їхнє озброєння), вивчити ідеологію повстанського антикомуністичного руху на Лівобережжі, ідентифікувати основну масу повстанських загонів Лівобережжя, що діяли в період з березня 1919 по листопад 1921 рр. за ідейно-політичними ознаками. В дисертації селянсько-повстанський антикомуністичний рух розглядається як реальне історичне явище, природу якого визначили дві групи причин. З одного боку, довготривалі повільні чинники, пов'язані з соціальними та ментальними особливостями українського селянства, а з іншого - конкретна політична та соціально-економічна ситуація, викликана "воєнним комунізмом".

Практичне значення роботи. Вміщений в дисертації фактичний матеріал, положення та висновки можуть бути використані при написанні монографічних та узагальнюючих праць з історії Української революції, підготовці спецкурсів з історії селянства, біографічних досліджень про ватажків повстанських загонів, краєзнавчих досліджень, при створенні навчальних посібників для вчителів, студентів, при написанні курсових, дипломних робіт та дисертацій.

Апробація результатів дослідження відбулася на засіданнях відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України HАH України. Окремі аспекти її дискутувалися на літній школі "Нові підходи та вирішення в сучасних історичних дослідженнях" (Ворзель, 25 червня-2 липня 2000 р.) та були оголошені дисертантом на міжнародній конференції "С.Петлюра та доба Директорії УНР" (Київ, 22-24 серпня 1999 р.). Основний зміст дослідження відображений в 5-х фахових статтях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. В її основу покладено проблемно-хронологічний принцип. Праця складається з вступу, чотирьох розділів, які поділені на 9 підрозділів, висновків (разом - 155 сторінок), а також має примітки, додаток, список використаних джерел та літератури (30 сторінок, 257 назв).

Основний зміст дослідження

У вступі визначено актуальність теми; встановлено об'єкт, предмет, хронологічні рамки, методи, мету і завдання дослідження та практичне значення його результатів; подано перелік наукових публікацій, в яких відображено основний зміст дослідження; розкрито структуру дисертації.

У першому розділі "Історіографія та джерельна база дослідження" здійснено аналіз наукової історичної літератури з даної проблематики та розглянуто використані для написання дисертаційної роботи джерельні матеріали.

Ідеологічна упередженість радянської науки заважала не тільки об'єктивному комплексному дослідженню селянсько-повстанського антикомуністичного руху, але навіть і самій постановці цієї наукової проблеми як такої. Певну наукову цінність сьогодні зберегли радянські праці 20-х рр. Вони носять почасти мемуарний характер, почасти містять спроби наукової кваліфікації зображуваних явищ і подій. Цінність праць 20-х рр. полягає в тому, що вони містять цінний фактологічний матеріал. Сказане можна віднести насамперед до публікацій Д. Лебідя, Р. Ейдемана, М. Какуріна, М. Кубаніна.

Проте "Сталінські часи" характеризуються майже повним припиненням наукової роботи з історії селянського руху.

Після 1956 р. з'являються спроби відкинути найодіозніші сталінські стереотипи, однак повна ідеологічна підпорядкованість радянської історичної науки комуністичній доктрині не давала змогу працювати над досліджуваною нами проблемою в дискурсі, відмінному від "боротьби з куркульською контрреволюцією". Попри необхідність чітко дотримуватись суто комуністичних ідеологем і понятійного апарату, українські історики змушені були затушовувати національні і соціальні особливості України, уніфікувати їх під відповідні російські схеми. Тому такими значущими виглядали в той час надзвичайно обережні спроби М. Супруненка та його послідовників говорити про окремі прорахунки радянської влади в Україні 1919 р. в земельній та національній політиці.

Лише в 2-ій пол. 80-х рр. під впливом "перебудовчої ідеології" з'явилися перші можливості до ревізії радянських історіографічних догм. Розпочавшись з махновщини, цей процес згодом охопив і весь повстанський рух.

Селянська тематика доби Української революції займає помітне місце у історичній літературі української політичної еміграції та діаспори. Тут немає одностайності оцінок, швидше спостерігається пернаментна дискусія з приводу впливу повстанського елементу та наслідки революції.

Завдяки неординарності постаті Н. Махна, історія очолюваного ним руху в літературі емігрантській і західній значно ширше представлена, ніж повстанський рух "уенерівського" напряму. Найцікавішу частину емігрантської історіографії про махновщину становлять праці колишніх учасників махновського руху, які зображували махновщину широким селянським рухом.

В емігрантській літературі є чимало статей про окремі епізоди або особливості руху. Вони опубліковані в "Літописі червоної калини", журналах "За державність", "Вісті комбатанта". Для частини цих праць характерна ідеалізація повстанського руху.

В західній історіографії повстанський рух не знайшов широкого зацікавлення, за винятком махновщини, про яку писали В. Петерс, М. Палій, М. Мейзайс, М. Мелет, Ф. Сисин, А. Скирда. Головний недолік західних праць вузька джерельна база за останнє десятиліття значно знівелювався.

Помітних успіхів у вивченні селянсько-повстанського антикомуністичного руху в Україні досягла пострадянська українська історіографія. Повна відмова від використання старої парадигми повстанського руху дала змогу трактувати останній як широкий масовий селянський рух, своєрідний паліативний прояв недорозвиненої політичної культури селянської нації. Більшовизм із поняття сакрального перетворився в об'єкт реальних досліджень і жорсткої критики, впродовж 90-х рр. однією з найпопулярніших в українській і російській історіографії виявилась тема махновщини. Помітні успіхи пострадянської історіографії у вивченні соціально-економічних процесів в українському селі доби революції, становлення політичної та державної системи радянського режиму агарної тематики. До робіт, суголосних темі дисертації, варто віднести монографію П. Захарченка, Н. Земзюліної та О. Нестерова, присвячену повстанському рухові на Правобережній Україні 1919 р.

Таким чином, заслугою пострадянської історичної науки є постановка проблеми масового повстанського антикомуністичного руху селян, формулювання нових дослідницьких парадигм та дискурсу. Основна увага при цьому приділялась розробці відповідного понятійного апарату, залученню невикористованого раніше архівного матеріалу. Загалом пострадянська історична наука справилася із завданням реабілітації проблеми, перетворення її в актуальний науковий напрямок, що дозволило перейти на етап критично-узагальнюючого вивчення історії повстанства.

Джерельною базою дослідження є опубліковані та неопубліковані матеріали. За всебічного об'єктивного вивчення проблеми головна і визначальна роль належить архівним матеріалам. Широко використано інформацію з фондів Центрального державного архіву вищих органів державної влади і державного управління України, Центрального державного архіву громадських організацій України, Російського державного військового архіву, Державних архівів Полтавської (11 фондів), Сумської (62 фонди), Чернігівської (27 фондів) областей. Насамперед, слід відзначити фонди РНК НКВС, Постійної наради по боротьбі з бандитизмом, ВУЧК, ЦККП(б)У, виконкомів Рад, військових органів, ревтрибуналів, військово-революційних комітетів, КНС, комісій по боротьбі з дезертирством, частин особливого призначення, військово-продовольчих комісій, інших різноманітних органів та установ радянської влади, які в тій чи іншій мірі мали відношення до боротьби з повстанським рухом. Всього у дисертації використано справи з понад 90 фондів.

Цінна інформація про повстанський антикомуністичний рух селян міститься в періодичних виданнях. 1919-1921 рр. в УСРР виходила величезна кількість газет, тільки 1919 р. нараховувалося - від центральних до повітових - 388 назв газет. Вони приділяли увагу питанням повстанства, але висвітлювали його завжди тенденційно із наперед визначеною пропагандистською метою. Преса множила спеціально підготовлені і препаровані матеріали Бюро української преси, які на перевірку часто виявлялися дезінформацією. За наявності достатньої кількості архівного матеріалу дисертант вважав за необхідне надзвичайно обережно користуватись матеріалами радянської та комуністичної преси. Говорити ж про сталість випуску повстанських періодичних видань не приходиться, бо він мав спорадичний характер.

Під час роботи над дисертацією автор використав 23 збірники документів і матеріалів, які тою чи іншою мірою, торкаються досліджуваної теми. Більшість з них була видана ще за радянських часів, а тому страждає на ідеологічну стереотипність і упередженість в підборі документів і матеріалів, яка поступово зникає у виданнях останніх десяти років.

Важливим джерелом стала відповідна мемуарна, біографічна література, праці тогочасних керівників РСФРР та УСРР. Автори всіх цих історичних джерел були сучасниками зображуваних ними подій, більшість з яких до того ж мала близьке відношення до селянсько-повстанського антикомуністичного руху або боротьби з ним. З огляду на контроверсійність, суб'єктивний характер мемуаристики (в окремих випадках, тенденційність з метою компрометації, фальсифікації (зокрема спогади Білаша писались під контролем ДПУ), при її використанні застосовано критичний підхід, порівняльний аналіз, співставлення з документальним матеріалом. Взагалі наявна мемуарна, біографічна література досліджуване нами явище на Лівобережжі висвітлює поверхово і приділяє основну увагу або іншим регіонам України, або характеристиці повстанського руху в цілому. Більшість повстанських керівників, які залишили після себе спогади або інші письмові згадки про себе, на Лівобережжі діяла епізодично, а тому погляд "зсередини" є достатньо вузьким.

У другому розділі "Зародження і поширення повстанського антикомуністичного руху 1919 р." досліджено процес розгортання, географію поширення повстанського руху на Лівобережжі та його кількісні характеристики, ідейно-політичну палітру повстанства.

В ході воєнної агресії радянських військ проти УHР до лютого місяця 1919 р. Лівобережна Україна опинилась під владою більшовиків. Було відразу розпочато форсоване впровадження в усі сфери суспільного життя засад політики, яка вже діяла в РСФРР, а пізніше отримала назву "воєнного комунізму". Особливо далекосяжні наслідки для розгортання селянського повстанського антикомуністичного руху в Україні мали активні спроби впровадження державних форм продовольчого регулювання, які на практиці часто зводились до примусового невідшкодовуваного вилучення продовольства. Вільна торгівля була заборонена, взято курс на одержавлення землі та засобів сільськогосподарського виробництва. Процес передачі землі селянам гальмувався. Економічний визиск доповнювався соціально-політичними утисками більшості селянства, обмеженням його прав і свобод, цілеспрямованими заходами щодо розпалювання ворожнечі в селянському середовищі під гаслами поширення класової боротьби на селі, яке зберігало єдність і виступало єдиним табором. Більшовизм 1919 р. був привнесений з Росії і практично не знайшов для себе ні соціальної, ні національної опори в українському селі, а тому міг діяти лише надзвичайними каральними методами. Появі масового повстанського руху додатково сприяли ще й такі чинники: глибока криза владних структур; десакралізація влади в патерналістськи-архаїчному суспільстві; наявність в селі, внаслідок великого демографічного вибуху на поч. ХХ ст., значної кількості молоді; високий рівень безробіття (особливо, серед молоді) внаслідок "натуралізації"села; наявність значної кількості демобілізованих осіб, які звикли за 5 років війни, коли ціна людського життя значно знизилася, тримати в руках тільки зброю і використовувати її проти людей; перенасиченість села зброєю; відсутність у широких мас досвіду мирної політичної боротьби, "варваризація" суспільства.

Соціальний склад повстанських загонів був неоднорідним: незаможні селяни, які мали мінімум обов'язків по господарству; дезертири-червоноармійці; ті, хто з різних причин не знаходив свого місця в новій суспільно-політичній системі, хто найбільше потерпав від соціально-економічних та карально-репресивних заходів більшовиків; національно свідомий елемент; представники національних меншин. Серед ватажків і начальників штабів повстанських загонів значну частину становили офіцери колишньої царської армії та армії УНР.

Весною 1919 р. розпочалось розгортання масового антикомуністичного повстанського руху селян у двох його формах - стихійні повстання та повстанські загони. А влітку напруга селянської боротьби, порівняно з весняним періодом, досягла ще вищого рівня (продовольчі запаси села вичерпалися, однак проведення продрозкладки продовжувалось). Розмах досліджуваного нами явища був головною причиною падіння радянської влади в Україні в кін. літа 1919 р.

В 1919 р. антикомуністичний повстанський рух селян охопив практично всі повіти Чернігівської (географія діяльності 14 загонів не обмежувалась лише Чернігівщиною, 9 формувань оперувало в чітко визначених повітах, ще 9 - на території майже всієї губернії) та Полтавської (відповідні показники становлять 11-11-6) губерній і частково (внаслідок насиченості російськими військами, географічної близькості до Росії, що обумовлювало оперативність військового втручання, наявності навколо Харкова 70-ти кілометрової зони "вільної торгівлі") - Харківську губернію. Таким чином, відносним центром активності повстанських формувань на Лівобережжі в 1919 році була Чернігівська губернія - 32 загони. Всього 1919 р. на Лівобережжі оперувало не менше 57 повстанських загонів, в яких нараховувалося приблизно 21745 повстанців при 95 кулеметах і 7 гарматах. Окрім того, існувала значна кількість загонів, які не вдалося ідентифікувати через обмаль матеріалів про них. Під час визначення загальної кількості повстанських формувань, що діяли на Лівобережжі, та загальної чисельності повстанців, які перебували в цих формуваннях, озброєння, метод простого арифметичного складання відповідних показників по кожній окремо взятій губернії не може бути застосований з метою уникнення дублювання при підрахунках, бо існували, як вже зазначалось, повстанські загони, географія діяльності яких не обмежувалась лише однією губернією. У 1919 р. в середньому на один повстанський загін, що діяв на Лівобережжі, припадало до 400 повстанців. Основна маса їх перебувала у великих загонах, (більше 500 чол.): в 9 загонах (16% від 57 загонів) знаходилось 19450 повстанців (89,4%). Все це свідчить про значні організаційні можливості повстанського руху, розмах і глибину причин, які його породили. Про це свідчить і такий показник: у 1919 р. тільки в 10 формуваннях (17,5% від 57 загонів), діяльність яких в подальшому не обмежилась лише 1919 р., перебувало 10395 повстанців (48%). Питома вага "короткодіючих" повстанських формувань (діяли лише протягом одного 1919 р.) серед загальної маси повстанських загонів становила 42%, що додатково свідчить про стихійний характер селянської боротьби.

Повстанська ідеологія не являла однорідної, зв'язаної в одне ціле ідейно-політичної програми, а становила певний набір розрізнених гасел, які висовувались відповідно до ситуації. З поглибленням політичної апатії і розчарування селянства вимоги політичного характеру все більше поступались вимогам соціально-економічного характеру, ставав поширеним симбіоз елементів різнорідних ідеологій в повстанському антикомуністичному русі. Селянські повстанські загони Лівобережжя, беручи за критерій їхню політичну орієнтацію, можна в цілому розділити на три групи: "уенерівські" (виступали за владу Директорії УНР), "анархо-махновські" (сповідували ідеї махновщини), а також ті, які не мали чітко визначеного політичного забарвлення. Приналежність до якоїсь з цих груп і визначала сутність тих вимог, гасел, які висували повстанці. З 57 загонів до 1-ї групи відносилось 15 загонів, до 2-ї - 9, до 3-ї - 32. Поділ на три групи, хоч і є певною мірою умовний, але об'єктивно відображає реальний ступінь впливу політичних противників більшовиків на селянські повстанські загони Лівобережжя. Повстанству, як і селянству в цілому, були притаманні певні політичні коливання.

З 15 "уенерівських" загонів найбільша кількість (11) діяла в Чернігівській губернії, а з 9 "махновських" 8 - в Полтавській. З 24 "короткодіючих" загонів 9 належала до 1-ї групи, 15 - до 3-ї. Таким чином, переважна маса "короткодіючих" загонів не мала чіткого постійного політичного забарвлення. Соціально-економічні вимоги і гасла "уенерівських" загонів поступались місцем національно-державним, які будувались в цілому на основних положеннях декларації уряду Б. Мартоса від 12 серпня, відозви головного отамана військ УНР С. Петлюри до населення України від 17 вересня 1919 року. Махновське повстанство, цілком ототожнюючи себе з революцією, активно виступало проти політики "воєнного комунізму", втручання держави у справи селян, націоналізації землі і за повернення її до селянина, заборону її купівлі-продажу, відміну податків з селянства до державного бюджету, збереження економічної свободи селянства, лояльно ставилось до форми Радянської влади. Яскравим прикладом "махновської" течії в повстанському антикомуністичному русі селян на Лівобережжі була так звана "Глухівська повстанська республіка" (Глухівський повіт, Чернігівська губернія). Для повстанських загонів, які не мали сталого політичного забарвлення (близько 58% від загальної маси повстанських формувань), були характерні гасла і вимоги соціальної частини есерівської ідеології: "чорний переділ" неприйняття реквізицій і підтримка вільної торгівлі (щоправда, на місцевому рівні, без "спекулянтів", особливо неукраїнської національності), сильна місцева автономія, яка і асоціювалась з поняттям "радянська влада", утвердження місцевих культурних і релігійних традицій, вороже відношення до сильної присутності держави. Головне гасло повстанства 1919 р. "За радянську владу, але без комуністів і комун!".

У третьому розділі "Розвиток повстанського антикомуністичного руху 1920 р." розглянуто фазу найвищого підйому повстанства проаналізовано основні його кількісні та якісні показники та ідеологічну інваріантність.

В 1920 р. радянська влада поглибила "воєнно-комуністичну" політику на селі. Всеохоплюючого розмаху набули вилучення продовольства, примусові мобілізації, політичний терор, тому повстанський антикомуністичний рух селян на Лівобережній Україні охопив практично всі повіти Полтавської (49 повстанських загонів додатково оперували в інших губерніях, 52 - діяли в чітко визначених повітах, 58 - в межах майже всієї губернії), Чернігівської (33 загони додатково оперували в інших губерніях, 15 - в чітко визначених повітах, 10 - в межах майже всієї губернії) губерній та частково - Харківську губернію (19 загонів діяли додатково в інших губерніях, 4 - в межах майже всієї губернії, 16 - в чітко визначених повітах). 50% повстанських формувань, територією діяльності яких в 1920 р. була майже вся Чернігівська губернія, діяли в цих межах і в 1919 р. Цей же показник серед загонів, які оперували в чітко визначених повітах Чернігівщини, становить 20%, серед формувань, географія діяльності яких не обмежувалась лише Чернігівською губернією, - 15,15%. Відповідні показники за 1920 р. по Полтавській губернії становлять 10,5%-9,6%-8,2%, по Харківській - 20%-6,25%-5%. 1920 р. за кількістю повстанських загонів значно перевершив 1919 р. і став апогеєм селянсько-повстанського антикомуністичного руху на Лівобережжі. Протягом 1920 р. в Чернігівській губернії діяло не менше 58 ідентифікованих повстанських антикомуністичних формувань селян (майже в 1,8 раза більше, ніж в 1919 р.), на Полтавщині - 159 (майже в 5,7 раза більше), на Харківщині - 39 (в 6,5 раза більше). Таким чином, на Лівобережжі діяло не менше 214 повстанських загонів, що в 3,7 раза більше, ніж в 1919 році. Це становить 65,3% загальної кількості ідентифікованих повстанських загонів, що діяли на Лівобережжі протягом 1919-1921 рр. В 214 формуваннях перебувало приблизно 74417 повстанців (в 3,4 раза більше, ніж в 1919 р.) при 11 гарматах, 172 кулеметах. В 1920 р. в середньому в одному повстанському загоні знаходилось 348 повстанців. Основна маса повстанців знаходилась у великих загонах, в яких перебувало більше 500 чол.: в 30 загонах (14% від 214 формувань) перебувало 61800 чол. (83%). Про значні організаційні можливості повстанського руху, розмах і глибину причин, які його породили, свідчить і такий показник: тільки в 34 загонах (16% від 214 формувань), діяльність яких не обмежилась лише 1920 р., перебувало 42507 повстанців (57%). Питома вага "короткодіючих" повстанських формувань серед загальної маси повстанських загонів в 1920 р. склала 59%. Все це додатково свідчить про стихійний, неорганізований характер селянської боротьби.

Навіть в період найбільшого розмаху повстанського руху його ідеологія, маючи загальне антикомуністичне спрямування, залишалась аморфним набором розрізнених гасел, які висували залежно від ситуації. Характеризуючи політичну спрямованість досліджуваного нами явища в 1920 р. з точки зору поділу останнього на три основні групи, можна стверджувати таке: з 214 повстанських загонів 59 (27,6%) мали яскраво виражене "уенерівське" забарвлення, 26 (12%) - "махновське", 126 (59%) - не мали чітко визначеного сталого політичного відтінку. Порівняно з 1919 р. чисельність загонів 1-ї групи збільшилась в 3,9 раза (тоді як їхня питома вага майже не змінилася), 2-ї - в 3 рази (питома вага зменшилась майже в 1,3 раза), 3-ї - в 4 рази (питома вага залишилась майже незмінною). Таким чином, жодна з політичних течій в повстанському русі Лівобережжя і в 1920 р. не стала провідною. Звертає на себе увагу і той факт, що з 26 "махновських" загонів 8 (31%) вже діяло в 1919 р., тоді як з 59 "уенерівських" формувань лише 6 (10%) діяло в 1919 р.

Про важливість ідейного організуючого та об'єднуючого начала, вкрай необхідного для "цементування" повстанських формувань селян, яскраво свідчить наступний факт: з 127 загонів, які вдалося ідентифікувати і які діяли лише протягом одного 1920 р., 87 загонів (68%) не належали до якої-небудь політичної течії в повстанському русі, 30 (24%) - належали до "уенерівської" течії, 8 (6,3%) - до "махновської" (і лише 1,7% припадало на подібні загони "боротьбистів", "анархістів" тощо). Таким чином, переважна маса "короткодіючих" загонів не належала до основних політичних течій в повстанському русі. В зв'язку з цим заслуговує на увагу і той факт, що 1920 р. порівняно з 1919 р. кількість "короткодіючих" загонів зросла з 5,2 раза, а їхня питома вага серед загальної маси повстанських формувань - в 1,4 раза (з 42% до 59%). Питома вага "короткодіючих" загонів, що не мали чіткого постійного політичного забарвлення, серед загальної маси повстанських формувань становила 40%, серед "короткодіючих" формувань - 68% (для порівняння: в 1919 р., відповідно, 26% і 62,5%). Це переконливо свідчило про поступове наростання внутрішньої кризи повстанського антикомуністичного руху селян з кожним роком продовження боротьби (в першу чергу, внаслідок виснаження матеріально-продовольчих і людських ресурсів, а також поширення серед селян політичної апатії і зневіри).

В тих загонах, які діяли протягом 2-х років, показники співвідношення основних політичних течій в повстанському антикомуністичному русі такі: 1919-1920 рр. - 9 загонів не належали до жодної з політичних течій, 6 - належали до "махновської", 3 - до "уенерівської"; 1920-1921 рр. - 21 формування не мало політичного забарвлення, 10 - мали "махновський" відтінок, 19 - "уенерівський". Серед загонів, які діяли протягом 3-х років (1919-1921 рр. та 1920-1922 рр.) і більше, співвідношення "уенерівської" та "махновської" течій було приблизно однаковим. Таким чином, серед повстанських загонів, які діяли протягом 2-х років і більше, питома вага формувань, що належали до основних політичних течій, становить 56%. Все це додатково вказує на важливість присутності політичної ідеї в боротьбі повстанських формувань, що сприяло тривалості їхнього існування.

З 59 загонів "уенерівського" характеру 48 оперувало на Полтавщині, 16 - на Чернігівщині, 11 - Харківщині; серед 26 "махновських" загонів відповідні показники мають таке співвідношення: 22-10-8 (при підрахунках подібного характеру слід пам'ятати про те, що територією діяльності багатьох загонів не була лише одна губернія). Таким чином, центром активності основних політичних течій в селянсько-повстанському антикомуністичному русі на Лівобережжі в 1920 р. була Полтавська губернія, яка була взагалі відносним центром діяльності повстанських формувань на Лівобережжі в 1920 р. (159 загонів з 214).

Програмно-агітаційні документи селянських повстанських антикомуністичних загонів Лівобережної України в 1920 р. продовжували містити, в цілому, ті ж самі гасла, що і в 1919 р. Зокрема, залишались поширеними вимоги зрівняльного землерозподілу. Новим було, в першу чергу, те, що вимоги політичного характеру почали все більше поступатись вимогам соціально-економічного характеру, а елементи ідеологій політичних течій в повстанському русі - змішуватись. Новим було і те, що найпоширенішим в 1919 р. гасло "Геть комуну!", в 1920 р. перетворилось у заклик "Геть продрозверстку!". З 1920 р. і надалі неприйняття селянством продрозверстки і повстанський антикомуністичний рух переплелись між собою найтіснішим чином, що і відбилось на ідеології останнього.

У четвертому розділі "Занепад селянсько-повстанського антикомуністичного руху 1921 р." розглянуто соціально-економічне становище українського села і політику радянської влади щодо селянства в 1921 р., досліджено зміни в ідеологічних настроях повстанства, процес згасання повстанського руху.

1921 р. став останнім роком дії в Україні масового селянського повстанського антикомуністичного руху. Основними причинами його занепаду на осінь 1921 р. на Лівобережжі треба вважати компроміс, на який вимушена була піти з селянами радянська влада під тиском повстанства. Цей компроміс виявився, насамперед, у згортанні політики "воєнного комунізму"; відмові від брутальних методів продрозверстки, перманентного перерозподілу землі; закріпленні останньої в 9-річне користування за селянськими господарствами; впровадженні в життя товарно-грошових засад. З іншого боку, тривала виснажлива війна, економічна руїна, терор голодом в умовах граничного фізичного, матеріального виснаження селянина і його господарства, природнє бажання стабільності, порядку вели до зниження опірності селянства великому організованому технічно забезпеченому військово-репресивному апарату більшовиків. Не останню роль у затуханні боротьби відіграла амністія учасників повстанського руху, а також традиційні негативні риси, притаманні селянській боротьбі, насамперед її розпорошеність. селянин повстанський загін влада

В 1921 р. зберігся, в цілому, стан речей, притаманний попереднім рокам громадянської війни на селі: земля та хліб були основними об'єктами боротьби на селі і села проти більшовицької влади, ідеологія досліджуваного явища (особливо в 1-ій пол. 1921 р.) продовжувала відображати протистояння українського села комуністичній практиці. Водночас вона нівелювалась, основна увага зосередилась на болючих в житті селянина соціально-економічних моментах. Політична платформа повстанського руху часто набувала спрощеного вигляду: "Геть жидів і кацапів! Хай живе повстанство!". З часом зміни в соціально-економічній, політичній ситуації 1921 року врешті-решт поступово змінили і ставлення українського селянства до радянської влади, яка стала сприйматись ними не як окупаційна, а як "місцева", що і становило головний стрижень змін в ідеологічних настроях повстанства.

З 156 повстанських загонів, які діяли на Лівобережжі в 1921 р., 33 формування (21%) мали чітко виражений "уенерівський" відтінок, 20 (13%) - "махновський", 102 (65,4%) - не мали чітко визначеного політичного відтінку. Порівняно з 1920 р. чисельність загонів 1-ї групи скоротилась майже в 2 рази (тоді як їхня питома вага - лише в 1,32 раза), 2-ї - в 1,3 раза (при цьому питома вага навіть дещо зросла), 3-ї - в 1,2 раза (тоді як питома вага зросла в 1,11 раза). Таким чином, і в 1921 р. жодна з політичних течій в повстанському антикомуністичному русі селян Лівобережжя не зайняла домінуючого положення. Цьому сприяли практична ідентичність гасел всіх політичних сил, слабке політичне забарвлення повстанського руху, загальна військово-політична поразка "уенерівської", "махновської" та інших течій в повстанському русі. Питома вага загонів "махновської" течії порівняно з 1920 р. не зменшилась внаслідок часткової переорієнтації (військові поразки на Півдні, наявність тилових баз на Лівобережжі, відсутність соціально-економічної бази на Правобережжі) "махновської" течії з Півдня на Лівобережжя України.

З 20 "махновських" загонів 12 (60%), а з 33 "уенерівських" 23 формування (70%) вже діяли в 1920 р. Показники питомої ваги таких формувань в 1921 р. порівняно з відповідними показниками за 1920 р. значно зросли (майже з 2 рази серед "махновських" загонів і в 7 раз серед "уенерівських"), що свідчило про загальмування процесу утворення тих повстанських загонів, які діяли протягом більше 1 року і належали до основних політичних течій в повстанському русі. А це, в свою чергу, додатково вказувало на занепад повстанського руху.

З 80 "короткодіючих" формувань 66 (82,5%) не належали до якої-небудь політичної течії в повстанському русі, 5 (6,25% - на рівні 1920 р.) - належали до "махновської" течії, 9 (11,25% проти 24% в 1920 р.) - до "уенерівської" течії. Як і в 1920 р., так і в 1921 р., переважна маса "короткодіючих" загонів не належала до жодної з політичних течій в повстанському русі. Питома вага таких загонів як серед загальної маси повстанських формувань, так і серед "короткодіючих" формувань, постійно зростала: відповідно, 26% і 62,5% в 1919 р.; 40% і 68% в 1920 р.; 42,3% і 82,5% в 1921 р. Це переконливо свідчило про поступове наростання з огляду на раніш зазначені причини внутрішньої кризи повстанського руху з кожним роком затягування боротьби. В тих загонах, які діяли протягом 2-х років, 24 формування не мали політичного забарвлення (з них 21 загін діяв і в 1920 р.), 10 - мали "махновський" відтінок, 19 - "уенерівський" (всі оперували з 1920 р.). Таким чином, серед повстанських загонів, які діяли протягом 2-х років, питома вага формувань, що належали до основних політичних течій становить 54,7% - майже на рівні 1920 р. Важливість присутності політичної ідеї в боротьбі повстанських формувань є очевидною.

З 33 "уенерівських" загонів 20 оперувало на Полтавщині, 9 - на Чернігівщині, 17 - на Харківщині; серед 20 "махновських" загонів відповідні показники мають таке співвідношення: 13-9-10.

Процес згасання досліджуваного нами явища мав поступовий характер і не був обвальним. Чинники, які сприяли відходу селянства від повстанського руху, почали діяти не з самого початку 1921 р. і не всі відразу. Однак процес згасання повстанського антикомуністичного руху селян на Лівобережжі відбувався швидше і мав виразніший характер, ніж в інших регіонах України. В 1921 р. збереглись глибокі розбіжності між "махновською" і "уенерівською" течіями в повстанському русі. Одним з негативних наслідків звуження соціально-економічної бази повстанського руху стала поступова криміналізація частини повстанських формувань.

В 1921 р. селянсько-повстанський антикомуністичний рух на Лівобережжі охопив практично всі повіти Полтавської (34 загони оперували додатково в інших губерніях, 29 - в чітко визначених повітах губернії, 15 - в межах майже всієї губернії) і Харківської (відповідно, 24-47-3) губерній, тоді як Чернігівську губернію - частково (відповідно, 21-14-7). В 1921 р. майже припинилось утворення повстанських загонів, територія діяльності яких охоплювала б декілька губерній. Це, було симптоматичним проявом процесів згасання повстанського руху.

Протягом 1921 р. на Лівобережжі діяло не менше 156 ідентифікованих повстанських антикомуністичних загонів селян (в 1,36 раза менше, ніж в 1920 р.): на Чернігівщині - не менше 42 формувань (в 1,4 раза менше), на Полтавщині - 78 (в 2 рази менше), на Харківщині - 74 (майже з 2 рази більше). Таким чином, відносним центром активності повстанських формувань залишалась Полтавщина. Всього протягом 1919-1921 рр. на Лівобережжі оперувало не менше 327 повстанських антикомуністичних загонів, які вдалося ідентифікувати. В 1921 р. в 156 загонах нараховувалось близько 16182 повстанців (в 4,6 раза менше, ніж в 1920 р.) при 19 гарматах і 222 кулеметах. В 1921 р. в середньому в одному повстанському загоні знаходилось трохи більше 100 чол. Порівнюючи цей показник з відповідними показниками за 1919 р. і 1920 р., видно, що в 1921 р. мав місце процес активного "обміління" повстанських загонів, що також було симптоматичним проявом згасання повстанського руху. В 1921 р. в 6 загонах (4% від 156 формувань) було 10700 чол. (66%) в 29 загонах (18,6% від 156 формувань), діяльність яких не обмежувалась лише 1921 р., перебувало 8464 повстанців (52,3%). Все це свідчить про значні можливості повстанського руху, його розмах.

З масовим повстанським антикомуністичним рухом селян на Лівобережній Україні до кінця осені, 1921 р. було покінчено.

Висновки

Повстанський антикомуністичний рух селян 1919-1921 рр. - один з найяскравіших проявів селянського характеру Української революції, який був визначений соціальним складом населення України, аграрною специфікою, освітнім, культурним і політичним рівнем, станом національної самосвідомості переважної більшості населення. Взагалі повстанський рух селян можна розглядати як стрижневе явище Української революції, навколо якого і у тісному зв'язку з яким будувалися, мали успіх чи зазнавали поразки всі найпомітніші політичні комбінації. Повстанський рух виявився найадекватнішою поведінкою українського селянства в революційній ситуації.

Головні наукові результати дисертаційної роботи:

1. Основною причиною розгортання антикомуністичного повстанського руху була ворожа селянству політика більшовицького режиму, спрямована на пряму і негайну трансформацію соціально-економічних і політичних підвалин життя відповідно до комуністичної доктрини. Повстанський рух став найпоширенішою, масовою формою соціального опору, який тривав протягом трьох років "воєнно-комуністичного" експерименту. За цей період на території Лівобережжя практично не було жодного повіту, де б якийсь час не діяли повстанці.

2. Протягом 1919 р. на Лівобережжі оперувало не менше 57 повстанських антикомуністичних загонів селян (географія діяльності частини повстанських формувань не обмежувалась лише однією губернією): в Чернігівській губернії - не менше 32 формувань, в Полтавській - 28, в Харківській - 6. Протягом 1920 р. - не менше 214 загонів (в Полтавській губернії - не менше 159 формувань, в Чернігівській - 58, в Харківській - 39), 1921 р. - не менше 156 формувань (в Полтавській губернії - не менше 78 загонів, в Харківській - 74, в Чернігівській - 42). Таким чином, апогеєм селянського повстанського антикомуністичного руху 1919-1921 рр. на Лівобережній Україні є 1920 р. (65,4% загальної кількості ідентифікованих повстанських загонів, що діяли на Лівобережжі протягом 1919-1921 рр., - 327 формувань (тривалість існування частини повстанських загонів перевищувала один рік).

3. У 1919 р. в ідентифікованих повстанських загонах Лівобережжя перебувало як мінімум 21745 повстанців - активних членів повстанських формувань (при 7 гарматах, 95 кулеметах), в 1920 р. - 74417 повстанців (при 11 гарматах, 172 кулеметах), в 1921 р. - 16182 повстанців (при 19 гарматах, 222 кулеметах).

4. У 1919 р. 15 загонів мали стійке "уенерівське" забарвлення, 9 - "махновське", 32 - не мали чітко визначеного політичного відтінку. З 1920 р. відповідні показники мають такий вигляд: 59-26-125, в 1921 році - 33-20-102. Таким чином, жодна з політичних течій в селянсько-повстанському антикомуністичному русі на Лівобережжі не зайняла домінуючого положення, тоді як "уенерівська" течія домінувала на Правобережжі, а "махновська" - на Півдні України.

5. "Уенерівські" загони на Лівобережжі діяли переважно в тому регіоні, що був загальним центром селянсько-повстанського антикомуністичного руху: 1919 р. - в Чернігівській губернії, 1920-1921 рр. - в Полтавській губернії. "Махновські" загони на Лівобережжі стабільно основну увагу приділяли Полтавській губернії, яка мала значний, як і південні губернії України (що були географічним регіоном базування махновщини), соціально-економічний потенціал.

6. Незважаючи на загальне антикомуністичне спрямування, повстанська ідеологія, в цілому, не являла собою однорідної, зв'язаної в одне ціле ідейно-політичної програми, а становила певний набір розрізнених гасел, які висувались відповідно до ситуації. Найпоширенішими гаслами в антикомуністичній ідеології повстанського руху 1919 р. були гасла "Геть комуну!", "За радянську владу, але без комуністів і комун!", 1920-1921 рр. - "Геть продрозверстку!". Соціальна складова в селянсько-повстанському антикомуністичному русі на Лівобережній Україні (на відміну від Правобережжя) помітно переважала над національною. Для загонів, які не мали чітко визначеного політичного відтінку, були характерні гасла і вимоги соціальної частини есерівської ідеології. Вагоме місце в ідеології повстанського антикомуністичного руху селян посідали антисемітські та антиросійські гасла.

Селянський антикомуністичний повстанський рух 1919-1921 рр. на Лівобережній Україні був інтегральною невід'ємною частиною селянського повстанського антикомуністичного руху в Україні. Він став однією з форм селянської самоідентифікації, сприяв формуванню серед українського селянства традицій боротьби за свої права.