Гельсінський рух і його вплив на розвиток національно-політичних процесів в Україні (1976 - початок 90-х років)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова

УДК 329.7 (477) “1976/1990”

Гельсінський рух і його вплив на національно- політичні процеси в Україні (1976 - початок 90-х років)

Спеціальність 07.00.01.- Історія України

автореферат

на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Кривдіна Інна Борисівна

Одеса - 2001

АНОтація

Кривдіна І.Б. “Гельсінський рух і його вплив на розвиток національно-політичних процесів в Україні (1976 - початок 90-х років)” . - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова. - Одеса, 2001.

В дисертації вивчається проблема виникнення, розвитку Гельсінського руху та його впливу на національно-політичні процеси в Україні (1976 - початок 90-х років).

На базі різноманітних джерел прослідковується трансформація правозахисного руху в політичний, розкриваються відмінності в ідеях та методах їхньої діяльності. Зазначається важливість програмових вимог Гельсінського руху, що поставали на протязі його діяльності, для подальшого розвитку ідеї незалежної, правової Української держави.

Ключові слова: правозахисний рух, права людини, Гельсінський рух, національно-політичні процеси.

Аннотация

Кривдина И.Б. “Хельсинское движение и его влияние на национально-политические процессы на Украине (1976 - начало 90-х годов)”. - Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Одесский национальный университет им. И.И.Мечникова. - Одесса, 2001.

В диссертации изучается проблема появления, развития Хельсинское движения и его влияния на национально-политические процессы на Украине (1976 - начало 90-х годов).

На базе различных источников прослеживается трансформация правозащитного движения в политическое, показываются отличия в идеях и методах их деятельности. Отмечается важность программных требований Хельсинского движения, которые возникали на протяжении его деятельности, для дальнейшего развития идеи независимого правового Украинского государства.

Историография правозащитного движения в Украине рассматривается на фоне изучения исследователями инакомыслия в СССР - этим объясняется особое внимание автора диссертации к общим работам по истории диссидентского движения в данный период. Выявлены основные историографические проблемы изучаемой темы, а также обозначенны основные вопросы, требующие дополнительной разработки. Указывается, что тема украинского движения за права человека хорошо обеспеченна как архивными, так и опубликованными источниками, что позволило провести ее глубокое изучение.

Причины появления начального, правозащитного этапа Хельсинского движения (1976 - 1988 годы) в Украине характеризуются как те, что имели внешне- и внутри-политический характер, детально анализируются его основные идеологические и организационные принципы. Широко рассматриваются итоги деятельности правозащитного движения. Подчеркивается, что Украинская Хельсинская группа вывела вопрос о правах человека в республике в ранг международных и выступала за его неотложное решение. В свою очередь, репресивная политика советской власти по отношению к правозащитникам считается одним из последствий их столь активных действий.

Детально анализируется формирование и развитие политического направления в украинском Хельсинском движении (1988 - начало 90-х годов). Особое внимание уделяется причинам перехода участников правозащитного движения к политической деятельности. Организационная структура движения определяется наличием множества общественно-политических организаций и партий, которые составляли демократическую оппозицию и имели определяющее влияние на национально-политические процессы в Украине в данный период.

Украинское правозащитное движение рассматривается как своеобразная форма общественно-политической активности интелигенции, как деятельность, направленную на достижение общей цели, способной удовлетворить широкие группы населения. В результате разработки многоаспектной проблемы Хельсинского движения 1976 - начала 90-х годов в Украине была отображена картина его деятельности и влияния на дальнейшее развитие событий новейшей истории нашего государства.

Ключевые слова: правозащитное движение, права человека, Хельсинское движение, национально-политические процессы.

the summary

Krivdina I.B. “The Gelsinsky movement and his influence of national-politic processes in Ukraine (1976 - 1990)”. - The dissertation as the manuskript on the competition of a scientific degree of the candidate of the historical sciens on a speciality 07.00.01.- History of Ukraine. - The Odessa I.I. Mechnikov National University. - Odessa, 2001.

In the dissertation the problem of the origin, development of Gelsinsky movement and his influence of national-politic processes in Ukraine (1976 - 1990) is studed. On the basis of various sourses the transformation of law-protection movement in political movement is traced, the differences of ideas and methods of their activity is shows. The importans of the requirements, programs, which were put forward during activity of the Gelsinsky movement for the further development of idea of independent, law state of Ukraine is note.

Key words: law-protection movement, human right, the Gelsinsky movement, national-political processes.

гельсінський правозахисний рух політичний

1. загальна характеристика

Актуальність теми. В умовах національного та культурного відродження України, становлення її державності, важлива роль належить глибокому і всебічному дослідженню історії минулого українського народу, особливо тих її сторінок, які протягом тривалого часу невиправдано замовчувалися. Саме до таких належить діяльність Гельсінського руху в Україні у 1976 - на початку 90-х років. Дане дисертаційне дослідження - спроба комплексного підходу до висвітлення проблеми українського правозахисного руху через єдність аналізу передумов виникнення, діяльності та його впливу на національно-політичні процеси в республіці в зазначений період.

Проблема виникнення та діяльності опозиції тоталітарній державі в СРСР, у тому числі в Україні, широко розроблялася в історіографії. На її фоні вивчалися й деякі окремі аспекти діяльності українського Гельсінського руху. Однак, не дістала належної розробки проблема впливу правозахисників на національно-політичні процеси в Україні в зазначений період. Другий момент, що не знайшов висвітлення у публікаціях - необхідність дослідження еволюції поглядів учасників руху на розуміння права як такого, й на здатність радянської системи до реалізації людських прав. Таким чином, вважається доцільним загострити увагу саме на вивченні цих та інших маловивчених питань правозахисту в нашій країні.

Визнання та захист прав і свобод людини на сучасній міжнародній арені стали міцним двигуном прогресивного розвитку держав, що тяжіють до побудови правового суспільства. До таких держав належить й Україна. Злочини проти свободи, гідності, життя радянських громадян в роки сталінізму, обмеження елементарних прав демократії й невиконання в роки застою зобовязань, взятих колишнім СРСР за міжнародними документами, ще й тепер виявляються в застарілості ряду законодавчих актів, відсутності демократичних традицій у правозахисних органів, низькій правовій культурі населення. Вивчення історії Гельсінського руху має виняткове наукове значення, оскільки може дати багатий допоміжний матеріал у справі розбудови демократичної правової системи в нашій державі, дозволить якнайповніше уявити маловідомі сторони суспільно-політичного життя України в другій половині ХХ ст., ввести в науковий обіг нові документальні матеріали та з'ясувати ряд важливих подій і фактів. Водночас критичний аналіз національно-політичних процесів, що відбувалися в республіці в зазначений період, впливу Гельсінського руху на їхній розвиток сприятиме кращому розумінню ситуації, що склалася в Україні після проголошення її державної незалежності.

Існує зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами кафедри історії та етнографії Одеського національного політехнічного університету. Дисертаційна робота виконувалася відповідно до Державних бюджетних НДР № 268-78 (державний реєстраційний номер 0197 U 008732) Одеського національного політехнічного університету. Дослідження проблеми Гельсінського руху 1976 - поч. 90-х років велося в руслі розробки кафедрою державних бюджетних тем “Вплив політичних партій та громадських організацій на формування національної свідомості громадян як чинника державотворення” (1989-1996рр.), “Роль політичних партій та громадських рухів у державотворенні України” (1994-1996 рр.) і “Націократичні тенденції в сучасному українському супільстві” (1994-2002 рр.). Дисертантка брала участь у конференціях “Інтелігенція і влада” (жовтень 1999 р.) та “Народний рух України: місце в історії та політиці” (вересень 2000 р., вересень 2001 р.), що проводилися кафедрою згідно з розроблюваними державними бюджетними темами.

Метою дисертаційного дослідження є спроба дослідити витоки формування, умови та етапи діяльності Гельсінського руху 1976 - поч. 90-х років в Україні, висвітлити його конкретну роботу, пов'язану з виступами за права та свободи людини, розглянути вплив цього руху на розвиток національно-політичних процесів в республіці.

У зв'язку з цим ставилися такі задачі дослідження:

визначити ступінь наукової розробки проблеми та зясувати питання, які вимагають подальшого вивчення;

провести історико-теоретичний аналіз передумов виникнення, ідеологічно-політичні витоки правозахисту в Україні;

дослідити діяльність Гельсінського руху протягом усього періоду існування в контексті еволюції поглядів правозахисників на розуміння самого права й на здатність радянської тоталітарної системи до реалізації людських прав;

проаналізувати загальні тенденції й особливості розвитку, виділити основні етапи діяльності правозахисного руху, дати їм характеристику;

показати участь гельсінців у процесі формування демократичної політичної опозиції в Україні, висвітлити змагання правозахисників за реалізацію національного права та відродження української держави в кінці 1980-х - на початку 90-х років;

визначити вплив правозахисників на розвиток національно-політичних процесів у республіці в зазначений період.

Об'єктом дослідження є Гельсінський рух 1976 - початку 90-х років в Україні, його виникнення й розвиток боротьби національно свідомих сил країни за права особи та нації.

Предметом дослідження є діяльність основних сил національно-визвольного спрямування в сфері дотримання прав і свобод людини на теренах України, стан опозиційної суспільної думки в зазначений період.

У дисертації було використано такі методи дослідження, як історико-аналітичний - для вивчення та оцінки програмових документів Гельсінського руху, теоретичної та літературної спадщини його діячів, порівняльний - для виявлення особливостей правозахисного та політичного етапів існування Гельсінського руху в Україні, показі спільного та відмінного між ними. Предметно-хронологічний метод застосовано для характеристики основних напрямків, форм і методів діяльності опозиційних сил у зазначений період.

Наукова новизна одержаних результатів визначається перш за все темою, яка досі не була об'єктом спеціального дослідження, тобто було здійснено спробу цілісного дослідження проблеми, основних закономірностей і тенденцій розвитку українського Гельсінського руху 1976 - початку 90-х років на основі численних опублікованих та архівних документальних матеріалів.

Вперше було визначено, що ступінь наукової розробки даної проблеми перебуває на стадії становлення й вимагає подальшого вивчення.

Новизною відрізняється історико-теоретичний аналіз передумов виникнення українського правозахисного руху і думка про те, що вони визначалися станом України як в межах радянської держави, так і були зумовлені розвитком міжнародної політичної думки у напрямку визнання та захисту прав людини.

Дістало подальший розвиток положення про те, що у розумінні правозахисними силами характеру зв'язку прав свободи і прав нації домінуючі позиції займав політичний напрям як найбільш конструктивний, оскільки грунтувався на прагненні узгоджувати реалізацію національних і особистих прав людини.

Зясовано вплив Гельсінського руху на розвиток національно-політичних процесів в Україні в зазначений період. Встановлено, що саме він призвів до виникнення багатопартійності та здобуття країною незалежності.

Практичне значення одержаних результатів у тому, що положення дисертації можуть бути використані в науково-дослідницькій та лекційно-пропагандистській роботі, для читання в вузах курсу історії Гельсінського руху, а також в діяльності тих державних та політичних інститутів, правових комітетів, організацій та груп, які займаються розробкою правових проблем, пропагуванням та захистом прав особи.

Апробація результатів дисертації відбувалася на Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених “Політика й політична культура в умовах становлення і розвитку українського суспільства” (Одеса, червень 1999 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Інтелігенція і влада” (Одеса, жовтень 1999 р.), Ювілейній науково-методичній межвузівській конференції “Українознавство у навчально-виховному процесі вищого закладу освіти” (Одеса, грудень 2000 р.), Четвертій та Пятій (позачерговій) Всеукраїнських конференціях “Народний рух України: місце в історії та політиці” (Одеса, вересень 2000 р., вересень 2001 р.).

2. Основний зміст дисертації

У Вступі визначаються актуальність, мета й завдання дисертаційного дослідження, стан наукової розробки проблеми, наукова новизна одержаних результатів та характеризується методологічна база роботи.

Перший розділ дисертації “Історіографія та джерельна база проблеми” відображає стан наукової розробки питання Гельсінського руху в Україні. Виходячи з того, що початковий правозахисний етап руху був тісно пов'язаний з рухом опору тоталітарній системі в Радянському Союзі в середині 1950 - 80-х роках, дослідниками він визначався як складова частина останнього. Автором дисертації з цього приводу було залучено велику кількість історіографічних праць, присвячених загальним питанням проявів інакомислення в Україні в зазначений період. Такими дослідженнями є монографії Ю. Курносова, Г. Касьянова, А. Русначенко й ряду західних дослідників - М. Прокопа, І. Лисяка - Рудницького та ін. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. - М.: Знание, 1993. - 252 с.; Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті - перша половина 80-х років ХХ ст.) - К.: ІІУ, 1994. - 220 с.; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80-х в Україні. - К.: Либідь, 1995. - 222 с.; Прокоп М. Анатомія руху опору. - Нью-Йорк - Львів: Смолоскип, 1993. - 148 с.; Лисяк-Рудницький І. Між історією та політикою: статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. - Мюнхен: Сучасність, 1973. - 141 с.; Історія України: учбовий посібник / Б.Д.Лановик та ін. - К.: НМКВО, 1991. - 212 с. та ін.

Безпосередньо проблему українського Гельсінського руху науковці розглядають в окремих розділах вищезгаданих загальних робіт. Так, Ю. Курносов простежує передумови створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, показує звязок групи з іншими правозахисними організаціями Радянського Союзу - вірменською, литовською, грузинською та ін., багато уваги приділено членам-засновникам групи. Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті - перша половина 80-х років ХХ ст.) - С. 13. У свою чергу, Ю.Зайцев детально аналізує роботу Української Гельсінської групи та ії розгром, Г.Касьянов вважає ідейний доробок групи досить блідим, визначаючи діяльність УГГ як підсумковий етап розвитку руху опору 1960 - 80-х років в Україні, дослідники з діаспори порівнюють український правозахисний рух з російським та діяльністю ОУН тощо. Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. - 1995. - 11 квітня; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80-х в Україні. - С.205.

Наступне питання, яке підіймається в розділі - відображення в літературі питання стосунків радянської влади та Гельсінського руху, репресивної політики щодо інакомислячих. Англійський дослідник Д. Берч вважає останню головним результатом діяльності руху, перспективи його розвитку він вбачає в посиленні тиску з боку влади та поступовому його занепаді. Birch J. Ukrainian Nationalist Movement in the USSR since 1956. - London,1977. - 220 p. У колективній монографії “Україна після Шелеста” (1983) Б. Нагайлом розглядається процес придушення правозахисного руху в республіці взагалі. Ukraine after Shelest. - Edmonton, 1983. - 80 p.

Загальні проблеми української політики часів перебудови в Радянському Союзі, активна участь правозахисників у суспільно-політичному житті країни розглядаються в ряді досліджень сучасних вітчизняних та західних науковців: О. Гараня “Убити дракона” (1993), Г. Гончарука “Народний Рух України. Історія” (1997), А. Камінського “На перехідному етапі: “гласність”, “перебудова”, “демократизація” на Україні”, С. Козака “Омріяний дзвін. З подій в Україні кінця 1980-х - поч. 90-х” та ін. Гарань О.В. Убити дракона. - К.: Либідь, 1993. - 200 с.; Гончарук Г.І. Народний рух України. Історія. - Од.: Астропринт, 1997.- 378 с.; Камінський А. На перехідному етапі: “гласність”, “перебудова”, “демократизація” на Україні. - Мюнхен: Сучасність, 1990. - 64 с.; Козак С. Омріяний дзвін. З подій в Україні кінця 1980-х - поч. 90-х. - Детройт: Українські вісті, 1995. - 90 с. та ін.

Аналіз основних історіографічних робіт з дисертаційної тематики дає змогу загострити увагу на існуванні термінологічної проблеми у вивченні дослідниками опозиційних виступів інтелігенції тоталітарній державі в Радянському Союзі другої половини 1950-х - кінця 80-х років. Якщо Л. Алексєєва, Ю. Курносов форму опору інтелігенції тоталітарній державі в Радянському Союзі характеризують як “інакомислення”, то М. Прокоп, Г. Касьянов визначають її як “рух опору”, Ю. Зайцев, М. Багмет та ін. все ще додержуються термінів “дисиденство”, “дисидентський рух”, А. Русначенко вже використовує назву “національно-визвольний рух”. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. - М.: Знание, 1993. - 252 с.; Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті - перша половина 80-х років ХХ ст.) - К.: ІІУ, 1994. - 220 с.; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80-х в Україні. - К.: Либідь, 1995. - 222 с.; Прокоп М. Анатомія руху опору. - Нью-Йорк - Львів: Смолоскип, 1993. - 148 с.; Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. - 1995. - 21,23,24,28 березня, 4,6,11 квітня; Багмет М.О. Проблеми формування національної самосвідомостї молоді України у 60 - 80-ті роки: Тенденції, деформації, уроки: Автореф. дис.... д-ра іст. наук: 07.00.01. / АН України, Ін-т історії України. - К., 1993. - 35 с.; Русначенко А.М. Національно - визвольний рух в Україні (середина 1950-х - початок 1990-х років). - К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1998. - 720 с. Самі учасники руху віддають перевагу назві “інакомислячий” перед “дисидент”, деякі наголошують на використанні термінів “опозиціонер”, “правозахисник”. Однак, більшість дослідників характеризують правозахисну діяльність лише як течію загального руху опору в Україні.

Автор дисертаційного дослідження вважає, що існує можливість на даному етапі розвитку історіографії зазначеного руху в Україні використовувати всі з вищеназваних термінів для характеристики проявів опору адміністративно-командній системі в Радянському Союзі. Щодо визначення діяльності осіб, які виступали на захист прав та свобод людини, необхідність використання термінів “правозахист”, “правозахисний рух”, “Гельсінський рух” не викликає сумнівів. Але, разом з тим, для термінологічного визначення політичного напрямку в зазначеному русі доцільними слід вважати назви “національно-демократичний рух”, “демократична опозиція”, які найбільш повно розкривають зміст зазначеного явища.

Щодо хронологічних рамок українського руху опору взагалі, то поширеними є дві точки зору стосовно його початку: 1. Ю. Зайцев, Ю. Курносов, А. Русначенко та ін. - середина 1950-х років; 2. Г.Касьянов, М. Багмет та ін. - 1960-ті роки. Більшість закінчують період 1980-ми роками. Гельсінський рух в Україні дослідниками хронологічно визначається рамками: з 1976 року - часу виникнення легальної правозахисної організації - Української Гельсінської групи, що стала часткою однойменного міжнародного процесу, до кінця 1980-х років - часу припинення діяльності руху через репресивну політику радянської влади.

Протягом останніх років спостерігається активізація досліджень історії національно-демократичного руху, в діяльності якого активну участь брали правозахисники. Свідченням цього стало проведення ряду наукових конференцій (“Народний рух України: місце в історії та політиці” (1994, 1996, 1998, 2000, 2001), “Інтелігенція і влада” (1999), “Всеобщая Декларация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине” (1999) та ін. Народний рух України: місце в історії та політиці: Тези Першої Всеукраїнської наукової конференції, вересень 1994 р. - К., 1994. - 164 с.; Народний рух України: місце в історії та політиці: Матеріали Другої Всеукраїнської наукової конференції, вересень 1996 р. - Одеса, 1996. - 158 с.; Народний рух України: місце в історії та політиці: Матеріали Третьої Всеукраїнської наукової конференції, вересень 1998 р. - Одеса, 1998. - 71 с.; Народний рух України: місце в історії та політиці: Матеріали Четвертої Всеукраїнської наукової конференції, вересень 2000 р. - Одеса: Астропринт, 2000. - 152 с.; Народний рух України: місце в історії та політиці: Матеріали Пятої (позачергової) Всеукраїнської наукової конференції, вересень 2000 р. - Одеса: Астропринт, 2001. - 204 с.; Всеобщая Декларация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине: Материалы Республиканской научно-практической конференции, апрель 1999 г. - Луганск, 1999. - 173 с. Захищено ряд дисертацій, в яких автори (М. Багмет, В. Бажан, В. Баран та ін.) торкаються багатьох проблем діяльності українського Гельсінського руху на фоні дослідження історії руху опору адміністративно-командній системі в СРСР взагалі. Багмет М.О. Проблеми формування національної самосвідомостї молоді України у 60 - 80-ті роки: Тенденції, деформації, уроки: Автореф. дис.... д-ра іст. наук: 07.00.01. / АН України, Ін-т історії України. - К., 1993. - 35 с.; Бажан О.Г. Опозиційний рух в Україні (др. пол. 50-х - 80-ті рр. ХХ ст.): : Автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.01. / Дніпропетровський державний університет. - Дніпропетровськ, 1996. - 24 с.; Баран В.К. Україна в 1950-1960-х роках: еволюція тоталітарної системи: : Автореф. дис.... д-ра іст. наук: 07.00.01. / Ін-т українознавства. - Львів, 1993. - 45 с.

Загальний обсяг джерельного матеріалу автором було поділено на ряд рубрик за певними ознаками: архівні матеріали Центрального Державного Архіву Громадських Об'єднань України (фонди: № 1 “Загальний відділ ЦК Компартії України”, № 270 “Народний рух України”, № 271 “Львівська обласна філія Української Гельсінської спілки, Українська республіканська партія”, № 272 “Демократична партія України”) та Архіву Центрального Проводу Руху (папки: “Документи НРУ”, “Ухвали Центрального Проводу НРУ”), офіційні документи, періодичні видання, спогади учасників правозахисного руху та їхні твори. Основним джерелом є опубліковані збірки документів, зокрема, “Український правозахисний рух” (1978), “Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті” (1983), “Українська Гельсінська група 1978-82: документи і матеріали” (1983) та ін., які репрезентують багатий матеріал з досліджуваної проблеми; необхідно також відмітити грунтовну працю “Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник”, що вийшла в 1997 році під редакцією П.Ф.Панібудьласка та збірку А.Слюсаренко та М.Томенко “Нові політичні партії України. Довідник” (1990). Український правозахисний рух. Документи і матеріали Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод / під ред. О.Зінкевича. - Т.Б.: Смолоскип, 1981. - 199 с.; Українська суспільно-політична думка в 20 ст.: документи і матеріали / під ред. Т.Гунчака: Т.3. - Балтимор-Мюнхен: Сучасність, 1983. - 381 с.; Українська Гельсінська Група 1978-82. Документи і матеріали / Під ред. О.Зінкевича. - Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1983. - 998 с. Авторові дисертаційного дослідження довелося вирішувати питання перевірки достовірності представлених у деяких джерельних матеріалах (періодичних виданнях, що видавалися на Заході в другій половині 1970-х років) відомостей шляхом порівняльного аналізу з докуметами, аналогічними за змістом.

Взагалі дисертанткою була накопичена певна кількість історіографічного та джерельного матеріалу з різних аспектів даної проблеми, що дало змогу відтворити цілісну картину існування Гельсінського руху та його впливу на національно-політичні процеси в Україні.

Виходячи з головної мети дисертаційної роботи - дослідити витоки формування, умови та етапи діяльності Гельсінського руху 1976 - початку 90-х років в Україні, розглянути його вплив на національно-політичні процеси в зазначений період, авторові здалося доцільним розглянути, перш за все, правозахисний етап розвитку руху. Вирішенню цього завдання присвячено другий розділ дисертації “Правозахисний етап існування Гельсінського руху в Україні (1976 - 1988 роки)”.

Виникнення Гельсінського руху в Україні обумовлено сукупністю зовнішньо- та внутрішньополітичних чинників. Зміни міжнародної ситуації в другій половині ХХ ст., повернення світової політичної думки до гуманітарних проблем сприяло широкому розвитку правозахисту, було зроблено важливі кроки у міжнародно-правовому закріпленні прав людини: в 1948 р. була прийнята Загальна Декларація прав людини, а в 1975 р. - Заключний Акт Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Саме останній документ був передумовою, що викликала появу міжнародного Гельсінського руху за права людини. Важливим чинником появи руху за права особи була національно-визвольна боротьба поневолених народів Азії та Африки, яка призвела майже до повного знищення колоніальної світової системи.

Внутрішніми факторами виникнення правозахисту в Українській РСР була наявність тоталітарного характеру радянської системи. У період, що передував виникненню Гельсінського руху, формувалися основи антиправової політики радянської держави, які з середини 1960-х років були відновлені брежнєвською командою. Це й викликало численні виступи національно свідомої частини інтелігенції. Внутрішні причини виникнення руху за права людини корінились також у нерівноправному характері відносин між Центральним урядом Радянського Союзу та Україною, у цілеспрямованій політиці русифікації останньої. Передумовою розвитку правозахисту була й активна діяльність руху шістдесятників у республіці, яка стала наочним прикладом для вирішення українського питання в тогочасних умовах.

Слідом за утворенням Московської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (МГГ), 9 листопада 1976 р. виникла Українська Гельсінська група (УГГ). Головним документом організації була Декларація, в якій зазначалося, що група вважала своїм головним завданням ознаймлення урядів країн-учасниць Гельсінського процесу й західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та Заключного Акта Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Засновниками Української Гельсінської групи були М. Руденко (керівник), П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук`яненко та ін.

Групою було видано ряд програмових документів. Так, автори Меморандуму УГГ від 6 грудня 1976 р. виступали від імені правозахисної організації, апелювали до міжнародних правових норм. У Меморандумі “Україна літа 1977 р.” від 15 лютого 1977 р. пропонувалося звільнити політв'язнів і ліквідувати “політичні” статті Кримінальних кодексів республік та СРСР, відкрити кордони країни для вільного виїзду та в'їзду, забезпечити вільний обмін інформацією, ліквідувати цензуру, скасувати смертну кару. Протягом січня - квітня 1977 року УГГ випустила десять подібних документів.

З 1978 р. група почала випускати замість меморандумів інформаційні бюлетені, в яких фіксувалися факти порушень прав людини в Україні. Протягом року вийшло чотири таких бюлетені, а також низка самвидавчих статей. Так, у статті “Наші завдання”, підготовленій влітку 1978 р., вперше висувалася ідея про те, що боротьба за права людини в Україні фактично перетворюється на боротьбу за права нації. Стаття “Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу” підкреслювала, що Українська Гельсінська група є спадкоємицею попередніх етапів боротьби українського народу за визволення. Восени 1979 р. з'явився Меморандум УГГ, в якому говорилося про те, що Гельсінська група в Україні стала на той час національною проблемою, “кривавою справою українського народу”, фактором національно-визвольної боротьби українського народу за своє національне та політичне визволення. Тобто національне питання займало основне місце в ідеологічних засадах правозахисту в Україні поряд з питанням прав людини.

У своїй діяльності український Гельсінський рух співпрацював з релігійним рухом. Так, український православний священик В. Романюк в лютому 1979 року став членом Української Гельсінської групи. УГГ надсилала документи про захист прав віруючих на розгляд Конгресові США, в лютому 1977 р. Л.Лук'яненко написав відкритого листа під назвою “Різдвяне звернення до атеїстів українського правозахисника”, а 9 вересня 1982 року в Україні було створено “Ініціативну групу захисту прав віруючих і церкви” під головуванням відомого українського правозахисника Й. Терелі. Таким чином, правозахисний та релігійний рухи виступали на захист одного з основних прав людини: права на свободу віросповідання.

Проводилася широка роботу за кордоном, було утворено Закордонне представництво Української Гельсінської групи (ЗП УГГ), яке очолив П. Григоренко. Зокрема, зміст “Декларації про право контролю за виконанням Гельсінського Заключного Акта та про недопустимість карного й адміністративного переслідування за участь у такому контролі” (1980) вніс у практику міжнародних відносин нове: участь громадськості у контролі та перевірці виконання СРСР міжнародних угод. Вимоги визнання політичної опозиції й наповнення реальним змістом суверенітету союзних республік у складі СРСР були головними в програмових принципах УГГ періоду перебудови. На 1988 р. група називала себе правозахисною організацією, хоча реально за умов тогочасної дійсності, вона мала політичне значення.

Головним результатом діяльності Української Гельсінської групи було те, що проголошене в Декларації завдання - поширення інформації щодо порушення прав людини в Україні - було виконано, документи й матеріали підтверджують це. Репресивна політика радянської влади була одним з наслідків діяльності правозахисників на теренах України в 1970-80-х роках. Участь українських правозахисників у проведенні міжнародного форуму з прав людини, створення громадських організацій на захист засуджених за переконання та, як результат, звільнення всіх політв'язнів, активна громадська робота відновленого “Українського вісника”, надання великої уваги розробці українського національного питання поряд з питанням правозахисту, - такими були підсумки діяльності українського правозахисного руху в зазначений період. Завдяки активній роботі діячів українського Гельсінського руху, про стан справ з правами людини в Україні стало широко відомо в світі.

У третьому розділі дисертаційної роботи “Формування та розвиток політичного напрямку в діяльності українського правозахисного руху (1988 - початок 90-х років)” автор доводить, що головними причинами виникнення політичного напрямку в українському Гельсінському русі були відхід радянського керівництва від політики конфронтації з Заходом, активний розвиток європейської демократії, велика увага міжнародних форумів до проблеми основних прав і свобод людини, що підтверджується виходом великої кількості відповідних документів. Процес демократизації суспільно-політичного життя в Радянському Союзі був причиною пробудження громадської активності, відродження діяльності Гельсінського руху в формі Української Гельсінської спілки (УГС). Представники цієї опозиційної організації брали активну участь у створенні Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка (ТУМ) і Товариства “Меморіал”, які, в свою чергу, були передумовою виникнення в 1989 р. Народного руху України за перебудову.

Характерним і визначним для політичного напрямку українського Гельсінського руху був такий ідейно-політичні принцип, як визнання необхідності боротьби за незалежну Українську державу, в якій права людини визнавались би найвищою цінністю, а функція держави і суспільства не ототожнювалися. Так, Українська Гельсінська спілка в рамках правозахисної організації основну увагу приділяла національним правам, зокрема, праву української нації на самовизначення. В діяльності спілки чітко простежуються два головні напрями: організаційний та агітаційно-пропагандистський. Організаційний включав широке коло питань, серед яких найбільшої уваги приділено координації діяльності осередків і філій, підтриманню звязків з національно-демократичними рухами в інших республіках. Основне завдання агітаційно-пропагандистської роботи УГС полягало в розширенні та популяризації ідей національного відродження та демократизації суспільно-політичного життя.

Ідейно пов'язаним з Українською Гельсінською Спілкою і правозахисним рухом був ряд громадсько-політичних організацій та партій України. Члени УГС були серед засновників Народного руху України, що на протязі двох перших років свого існування зробив в своєму розвитку великий крок до усвідомлення необхідності побудування незалежної Української держави, в якій повністю дотримувалися б прав людини та нації. Очолюючи демократично настроєні сили в суспільстві, НРУ поступово радикалізував свої програмові вимоги, й провідну роль у цьому процесі відігравали діячі правозахисного руху.

Еволюція політичного розвитку Української Гельсінської спілки призвела до того, що на проведеному 29-30 квітня 1990 р. з'їзді цю громадську організацію було перетворено на Українську Республіканську партію (УРП). Ідеологія партії визначалася як національно-демократична, що включає три елементи: прагнення національного визволення, заперечення безправ'я, утвердження демократії.

Провідним теоретиком Демократичної партії України був відомий правозахисник Ю. Бадзьо. Основним програмовим принципом партії проголошувалася ідея вільної людини в незалежній Україні, метою - досягнення державної незалежності України та побудови в ній демократичного й гуманного суспільства, де будуть створені умови для забезпечення добробуту народу, відродження й усебічного розвитку української та інших національних культур, свободи світогляду й віросповідання.

Ідеологією Української народно-демократичної партії (УНДП) проголошувався націоналізм, який тлумачився як ідеологія боротьби за самовизначення нації. Мета - державна самостійність України, відродження Української Народної Республіки на засадах ІІІ і І Універсалів Центральної Ради.

Поряд з УНДП знаходилася на політичній арені республіки Українська християнсько-демократична партія (УХДП). Головою організації був правозахисник В.Січко. Метою своєї діяльності вона проголошувала ліквідацію тоталітаризму як системи, досягнення повної політичної незалежності України, особлива увага приділялася проблемі духовного і національного відродження українського народу, освіти та культури.

Ідею “Української Духовної Республіки” (УДР) висував О.Бердник, колишній член УГГ. Акцент робився лише на проблемах духовності України, вони визнавалися основними. Об'єднання “Державна самостійність України” (ДСУ) очолював один із засновників УГГ І.Кандиба, незалежності України воно прагнуло досягти мирним демократичним шляхом.

Таким чином, наслідком діяльності українського Гельсінського руху наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. був його перехід до політичної діяльності. Правозахисний рух мав великий вплив на формування політичної опозиції в республіці, призвів до виникнення багатопартійності в Україні. Підсумком діяльності національно-демократичного руху стало об'єднання опозиційних сил, кроком до якого було проведення у Києві 18 листопада 1989 р. наради представників 43 громадських організацій України. Виникнення в 1990 р. Народної Ради та її активна політична діяльність призвели до прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України, закону “Про економічну самостійність Української РСР” та ряду інших важливих документів.

Головним результатом діяльності опозиційних сил було прийняття 24 серпня Акта проголошення незалежності України та початок конституційного процесу заміни партійно-політичного характеру нормативних актів на суспільно-гуманітарний відповідно до основних прав та свобод людини. Незалежність України була програмовою метою і суттю їх діяльності в кінці 1980 - на початку 90-х років. Безпосередньо питань прав людини та нації торкалися два документи, прийняті після проголошення незалежності Верховною Радою: “Звернення до громадян України всіх національностей” (28 серпня 1991 р.) та “Декларація прав національностей” (листопад 1991 р.).

Гельсінський рух був важливим чинником впливу на розвиток конституційного процесу та правових норм у незалежній Україні в першій половині 90-х років. З прийняттям Конституції 1996 р. почався новий період в розвитку реформ, у рамках якого продовжувався процес переорієнтації правової системи України на інтереси особистості й гарантованості її основних прав і свобод.

Висновки. У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється у комплексному підході до висвітлення проблеми українського Гельсінського руху 1976 - початку 90-х років через єдність аналізу передумов виникнення, діяльності та його впливу на національно-політичні процеси в республіці в зазначений період.

Спираючись на широку історіографічну та джерельну базу проблеми, дисертанткою визначено, що ступінь наукової розробки питання українського правозахисного руху перебуває на стадії становлення. Таке положення пояснюється тим, що пройшло дуже мало часу від зазначених у дослідженнях подій. Крім того, дослідники розглядали Гельсінський рух як течію загального руху опору в Україні, приділяючи участі правозахисників у діяльності демократичної опозиції кінця 1980 - початку 90-х років недостатньо уваги.

Цілком очевидно, що науковий пріоритет у висвітленні проблеми правозахисту в Україні на початковому етапі належав західним дослідникам. З їхньої ініціативи опрацьовано і введено в науковий обіг цінні документальні матеріали, які надалі послужили основою для серйозних монографічних досліджень. Однак, в їхніх працях присутня певна однобічність у висвітленні подій, неможливість (з об'єктивних причин) використати всю джерельну базу та науковий потенціал авторських колективів та інституцій. Тому дослідження вітчизняних істориків вважаються більш ґрунтовними працями, що спираються на ширшу джерельну базу. Вітчизняними дослідниками було зроблено великі кроки вперед у питаннях об'єктивного, повного висвітлення проблеми даного руху в зазначений період.

Тема українського правозахисного руху добре забезпечена як архівними, так і опублікованими джерельними матеріалами. Однак при ближчому знайомстві з ними з'ясовується, що інформативна якість більшості з них не відповідає їхній кількості. Значна частина інформації має суто локальний характер і водночас майже відсутні узагальнюючі дані. Працюючи з джерелами, авторові доводилося вирішувати проблему перевірки достовірності деяких з них шляхом порівняльного аналізу з аналогічними за тематикою документами та зіставляти наявні в них відомості для обєктивного висвітлення досліджуваного питання. Такий стан вивчення проблеми Гельсінського руху в Україні 1976 - початку 90-х років доводить, що вона представляє великий інтерес для дослідження.

Аналіз передумов виникнення українського правозахисного руху приводить до висновку, що вони визначалися станом України як в межах радянської держави, так і були зумовлені розвитком міжнародної політичної думки у напрямку визнання та захисту прав людини. Субєктивним фактором виникнення Гельсінського руху слід вважати прийняття в 1975 р. Заключного Акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, що стало поштовхом для активізації роботи в напрямку захисту основних прав та свобод людини в світі. Таким чином, інакомисляча інтелігенція в Радянському Союзі отримала можливість спиратися в своїх домаганнях на підтримку міжнародного правозахисного процесу. Обєктивними передумовами виникнення українського правозахисного руху були тоталітарний характер радянської системи, стан України в складі СРСР, діяльність руху шістдесятників та попередніх рухів опору в республіці взагалі.

У порівнянні зі своїми найближчими попередниками - шістдесятниками, правозахисний рух виявився набагато згуртованішим завдяки існуванню такої організаційної структури, як Українська Гельсінська група. Діяльність УГГ - важливий етап у розвитку правозахисного руху 1976 - початку 90-х років в Україні, вона була своєрідним відбитком, продовженням усіх попередніх етапів розвитку українського руху опору. Своє головне завдання - поширення інформації щодо порушення прав людини в Україні - група виконала, однак, не змогла досягти якого-небудь помітного політичного впливу серед інтелігенції, бо Гельсінський рух перебував постійно у стані активного самозахисту (правозахисникам важко було зосередитися на формуванні конструктивних програм) та основним адресатом і об'єктом його дії була влада. Цілеспрямування методології правозахисної діяльності, яка мусила бути не тільки оборонною, а й наступальною в політичному, практично-матеріальному й сратегічному розумінні, могло б допомогти рухові досягти більш вагомих результатів.

У своїй діяльності український Гельсінський рух тісно співпрацював з російським та правозахисними рухами інших республік Радянського Союзу. У порівнянні з російським, національний фактор займав важливе місце в ідеологічних засадах правозахисного руху України, що єднало його з литовським, грузинським та іншими рухами союзних республік.

Взагалі, на правозахисному етапі свого існування український Гельсінський рух виступав як активна сила, опозиційна тоталітарному режимові в Радянському Союзі, що зазнавала жорстоких утисків з його боку. Саме репресивна політика влади заважала рухові розвиватися та розробляти широкі конструктивні програми, саме вона була одним з головних підсумків діяльності правозахисників на теренах України в 1970 - 80-х роках. Завдяки активній діяльності учасників Гельсінського руху про стан справ з правами людини в Україні стало широко відомо в світі. І хоча багато правозахисних ініціатив не набули поширення через опір з боку владних структур, сам факт підняття зазначеної проблеми в ранг міжнародної, багатогранна діяльність у цьому напрямку дає змогу стверджувати, що українська інакомисляча інтелігенція перейшла в своєму опорі тоталітарній державі на якісно новий рівень. Подальша еволюція поглядів правозахисників підтвердилася виникненням політичного напрямку в Гельсінському русі.

Політичний характер українського Гельсінського руху витікав як із зовнішньо-, так і внутрішньополітичної ситуації, нагальної потреби боротьби з тоталітарною системою, був обумовлений існуванням глибоких демократичних традицій в історії суспільно-політичної думки України другої половини ХХ ст. Відхід Радянського Союзу від політики конфронтації з Заходом, активний розвиток Європейського демократичного процесу, в якому проблема прав людини займала провідне місце, були суб'єктивними причинами переходу правозахисників до політичної діяльності. Причини виникнення політичного напрямку Гельсінського руху мали й обєктивний характер, зумовлений кардинальними змінами в суспільно-політичному житті радянської держави наприкінці 1980-х років, загальним послабленням державної влади, розвитком національного вектора в СРСР (Кавказ, Прибалтика та інші регіони). Важливу роль відігравала й підтримка західними структурами на державному рівні політики реформ у Радянському Союзі в зазначений період. Існуюча на той час у країні ситуація вимагала від демократичних сил, у діяльності яких активну участь брали правозахисники, розвязання багатьох суспільно-політичних питань, вирішити які було можливо лише за умов приходу до влади. Крім того, виникнення політичного напрямку в розвитку українського Гельсінського руху зумовлено й тим, що досягнення незалежності - споконвічний рух українства до пошуку та створення необхідних сприятливих умов для самовираження особи і нації.

Партії та організації демократичного напрямку, що постали на базі Гельсінського руху, несли в собі його основні ідеї, трансформуючи їх відповідно до вимог часу. Обєднуючим фактором виступала ідея вільної правової української держави, антикомуністична ідеологія; існуючі програмові відмінності не заважали зазначеним організаціям та партіям виступати єдиним фронтом у боротьбі за владу.

Діяльність політичної течії українського Гельсінського руху справила визначальний вплив на події кінця 1980 - початку 90-х років. По-перше, завдяки існуванню УГС як опозиційної організації, українська політична арена стала плюралістичною, це було її заслугою на даному етапі демократизації українського суспільства. Серед найвизначніших досягнень слід назвати незалежність України. Правозахисники відіграли роль каталізаторів демократичних процесів даного періоду української історії, формуючи своєю радикальною позицією рішучість, впевненість і відданість ідеї демократичної, правової та самостійної України.

Отже, у дисертаційній роботі український правозахисний рух розглянуто як своєрідну форму вияву громадсько-політичної активності інтелігенції, як діяльність, спрямовану на досягнення спільної мети, яка б могла задовольнити широкі групи населення. Розробляючи багатоаспектну проблему Гельсінського руху 1976 - початку 90-х років в Україні, дисертанткою відтворено картину його діяльності та впливу на подальший розвиток подій новітньої історії нашої держави.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Кривдіна І.Б. Дисиденти-правозахисники в боротьбі за незалежність України (остання чверть ХХ століття) // Записки історичного факультету. - Одеса: Друк, 2001. - Вип. 11. - С. 292 - 298.

Кривдіна І.Б. З історії правозахисного руху в Україні // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. - Ізмаїл, 2001. - Вип. 10. - С. 11 - 13.

Кривдіна І.Б. Опозиційна діяльність Л.Лукяненка (1959 - 1991 рр.) // Бористен. - 2001. - № 3 (117). - С.24.

Кривдіна І.Б. Правозахисна діяльність Василя Стуса // Бористен. - 2000. - № 12 (114). - С.24.

Кривдіна І.Б. Репресивна політика радянської влади щодо учасників правозахисного руху в Україні (1976 - 1988 рр.) // Історичні і політологічні дослідження. - 2001. - № 1 (5). - С. 137 - 142.

Кривдіна І.Б. Вітчизняна історіографія правозахисного руху 1976 - 88 років в Україні // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. - Одеса: Юридична література, 2000. - С. 377 - 381.

Кривдіна І.Б. Інтелігенція в дисидентському русі 1960 - 80-х років в Україні // Інтелігенція і влада: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. 22 - 23 жовтня 1999 року. - Одеса: Астропринт, 1999. - С. 58 - 60.

Кривдіна І.Б. Національне питання та проблема прав людини в програмових документах УГГ, УГС та НРУ // Народний рух України: місце в історії та політиці: Матеріали Четвертої Всеукраїнської наукової конференції. 14 - 15 вересня 2000 р. - Одеса: Астропринт, 2000. - С. 65 - 67.

Кривдіна І.Б. Українознавчі мотиви у творчих та критичних працях Василя Стуса // Українознавство у навчально-виховному процесі вищого закладу освіти: Матеріали Ювілейної науково-методичної межвузівської конференції. 5-6 грудня 2000 р. - Одеса: Вид-во ОДПУ, 2001. - С. 83 - 85.

Кривдіна І.Б. Українська республіканська партія - діяльність, стан, перспективи // Политика и политическая культура в условиях становления и развития украинского общества: Материалы Всеукраинской научно-практической конференции молодых ученых. - Одесса, 1999. - С. 214 - 216.

Кривдіна І.Б. Участь правозахисників у діяльності Народного руху України (1989 - 91 рр.) // Народний рух України: місце в історії та політиці: Матеріали Пятої Всеукраїнської наукової конференції. 14 - 15 вересня 2001 р. - Одеса: Астропринт, 2001. - С. 105 - 109.

Размещено на Allbest.ru