Сільське населення Правобережної України кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.: чисельність, станова стратифікація та економічне становище

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сільське населення Правобережної України кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст.: чисельність, станова стратифікація та економічне становище

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Процес відродження незалежної Української держави на сучасному етапі суспільного розвитку викликає глибокий інтерес громадськості до її минулого: зокрема доби існування своєрідного козацького устрою на території правобережного регіону. Особливо актуальними є питання, пов'язані з життям тогочасного населення і, насамперед, найчисельнішої його частини - селянства. В історичній вітчизняній науці так склалося, що протягом тривалого часу, зокрема другої половини ХІХ - 90-х років ХХ ст., дослідники минулого Правобережної України нового періоду висвітлювали головним чином козацькі повстання, події Визвольної війни середини XVII ст., з'ясовували роль окремих особистостей. В радянській історіографії найчастіше увага приділялась вивченню стану продуктивних сил і еволюції соціально-економічних відносин. При цьому чисельність сільського населення, його станова стратифікація та майнова нерівність у кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. ще не стали спеціальною темою для наукових пошуків.

Саме в той період через війни, які призвели до спустошення багатьох населених пунктів, занепаду господарства в цілому, значно погіршилось становище сільського населення. Дуже негативно позначився на народному господарстві й політичний поділ правобережних земель між кількома державами. Зокрема, згідно Вічного миру (1686 р.) та рішень Карловицького договору (1698-1699 рр.) цей регіон перейшов під юрисдикцію Речі Посполитої та Туреччини. Проте тут збереглися деякі ознаки української державності. Незважаючи на юридичну підпорядкованість Правобережжя Польщі, королівська влада фактично поширювалась лише на територію Київського Полісся і Волинського воєводства, а з 1699 р. - також на Подільське воєводство. Брацлавське та Київське (центральна та південна частини) воєводства знаходились під безпосереднім контролем козаків, які підтримували і утверджували на цій території порядки, започатковані ще з доби Хмельниччини. Цей фактор значною мірою обумовлював соціальне й економічне становище сільського населення даного регіону у досліджуваний період.

Саме під таким кутом зору виникає необхідність глибокого і всебічного дослідження заселеності та міграційних процесів у різних регіонах Правобережної України в кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст.

Важливими є аспекти, пов'язані з вивченням статусу соціальних груп, які проживали на селі, їх господарською діяльністю тощо. До нині залишалось не - з'ясованим місце і роль селянства у відбудові фільваркового господарства, особливості відносин, що виникали між власниками маєтків та їх підлеглими тощо. Без належного наукового вивчення всіх цих проблем неможливо зрозуміти сутність соціальних, економічних й політичних процесів, що мали місце в межах тогочасної Правобережної України.

Об'єктом дослідження є демографічні та соціально-економічні відносини, що склалися на території Правобережної України в кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст.

Предметом дисертаційного дослідження є комплекс соціальних, економічних, демографічних і правових аспектів, пов'язаних із життям сільського населення Правобережжя.

Хронологічні межі дисертації охоплюють середину 80-х років ХVІІ ст. -1715 р., є своєрідним періодом у розвитку правобережних земель. Він характеризувався новим етапом колонізаційного освоєння краю (про що йдеться в універсалі польського короля 1684 р. і сеймовій конституції 1685 р.), відродженням, а потім скасуванням козацьких інституцій та поновленням польського панування у Брацлавському та Київському (центральна і південна частини) воєводствах.

Мета дисертації полягає в тому, щоб на основі аналізу архівних та опублікованих джерел, а також спеціальної літератури дослідити зміни, що сталися в чисельності, соціальному й економічному становищі сільського населення Правобережжя кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст. При цьому автор ставив перед собою такі основні завдання:

визначити кількісний та етнічний склад мешканців на селі;

з'ясувати напрями та роль міграційних процесів на територію регіону;

показати соціальну структуру сільського населення;

висвітлити правовий статус селян;

- виявити форми примусу, види і обсяг повинностей та податків у різних воєводствах Правобережжя;

визначити роль селян у відбудові фільваркового господарства;

- показати вплив міжусобиць можновладців, свавілля військових підрозділів і негативні наслідки татарських нападів на становище сільського населення.

Наукова новизна полягає у постановці й дослідженні маловивченої в історичній науці проблеми становища українського села в останній четверті ХVІІ - перших десятиліттях ХVІІ ст., з'ясуванні чисельності сільського населення та змін, які відбулися в його соціальному та економічному житті.

Методологічною основою є вивірені часом та визнані вченими різних історичних шкіл універсальні принципи науковості, об'єктивності, історичного підходу. Процес утвердження плюралізму у вітчизняній історії зумовив подолання тенденційно-вульгаризаторського підходу до існуючої розмаїтості методологічних напрямів. Розкриття механізму функціонування середньовічного суспільства, на наш погляд, можливе через з'ясування соціальної поведінки людини, яка визначалася належністю індивіда до певного стану. Методом дисертаційного дослідження є критичний аналіз архівних джерел та наукової літератури. Особливого значення при дослідженні минулого різних регіонів Правобережжя набув метод структурно-порівняльного аналізу суспільно-економічних явищ і процесів.

Практичне значення одержаних результатів в тому, що матеріали, основні положення і висновки дисертації можуть бути використані при створенні спеціальних та узагальнюючих праць, підготовці навчально-методичних посібників з окремих проблем історії України кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст., історико-краєзнавчих досліджень, у практичній викладацькій діяльності.

Наукова апробація. Результати праці були викладені на: конференції «Українська козацька держава: історія та культура» (Біла Церква, 1995); міжнародній науковій конференції, присвяченій 400-річчю від дня народження Великого Гетьмана «Богдан Хмельницький та його доба» (Київ, 1996); науково-практичній краєзнавчій конференції «Семен Палій та Фастівщина в історії України» (Київ - Фастів, 1997); шостих всеукраїнських історичних читаннях «Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку» (Київ-Черкаси, 1997); всеукраїнській науково-практичній конференції «Підприємництво на Хмельниччині: історія і сучасність» (Хмельницький, 1998).

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Її структурними одиницями є вступ, три розділи, поділені на підрозділи, висновки і список використаних джерел та літератури.

Дисертацію викладено на 156 сторінках машинописного тексту, в тому числі список використаних джерел і літератури становить 13 сторінок (46 назв архівних справ і 82 найменування опублікованих праць).

Основний зміст роботи

село міграційний правобережжя повинність

У вступі обґрунтовані актуальність дослідження, науковий стан вивчення проблеми, хронологічні рамки, сформульовані мета і завдання, зазначено наукову новизну і практичне значення дисертації.

У першому розділі - «Джерела та історіографія проблеми» - проаналізовані джерела й спеціальна література. В процесі дослідження були опрацьовані й введені у науковий обіг матеріали Центрального Державного Історичного Архіву України (м. Київ), Архіву Головних Актів Давніх, що у Варшаві, Інституту рукописів Національної державної бібліотеки ім. Вернадського.

Велика кількість відомостей про соціальний та економічний розвиток села міститься в інвентарях, де зафіксовані повинності, що виконувалися на користь власника землі - відробіткові, продуктові та грошові. Найбільшою достовірністю відзначаються інвентарі приватних володінь, однак вони містять мало інформації про збір зернових, рентабельність фільваркового господарства. Не завжди вказується, якою була величина сімей, що мешкали на селі, їх становище; рідко наводяться дані про селянську худобу, знаряддя праці тощо.

Відомості про розшарування селянства, кількість знищеного шляхтичами селянського збіжжя під час їхніх наїздів на фільварок, про загарбану ними худобу, реманент, домашні речі тощо дають акти гродських судів. За матеріалами судових позовів між можновладцями простежується соціально-економічне становище власників маєтків та селян, оскільки до цих документів додаються заяви возних, свідчення селян тощо. В актових книгах того часу є чимало записів про втечі селян, їх відмову виконувати різні роботи.

Стан фільваркового господарства у досліджуваний період фіксувався також у люстративних документах, які охоплювали велику кількість поселень за певний проміжок часу. Однак відомості в них стосуються переважно державних маєтностей. До того ж, на відміну від інвентарів, люстрації не відзначаються особливою достовірністю: власники фільварків, не бажаючи сплачувати податок, намагалися приховати справжній стан справ у своїх володіннях.

Слід зазначити, що через різного роду воєнні події, які відбувалися в досліджуваний період, значна частина ділової документації не збереглася. Залишилися в основному документи, де йдеться про стан фільварків Луцького, Волинського, Кременецького, Житомирського та Овруцького повітів. Що ж до Подільського, Брацлавського, центральної та південної частин Київського воєводств, то будь-які вказівки на величину зібраного там податку відсутні, а проти назв населених пунктів - чисте місце, що значно ускладнює процес відповідного дослідження. Крім того, в інвентарних книгах цього регіону з 1667-го по 1717 рік записів немає, оскільки територія від Дніпра до Дністра і Случі в результаті розширення козацьких володінь, залишалася поза оподаткуванням з боку Речі Посполитої.

В процесі дослідження були використані фонди Центрального державного історичного архіву в Києві: 2. Київський міський суд; 15. Овруцький гродський суд; 44. Вінницький гродський суд; 49. Потоцькі - польські магнати; 236. Фамільний фонд Любомирських; 256. Фамільний фонд Замойських; 259. Фамільний фонд польських магнатів Ржевуських; 257. Фамільний фонд Радзівіллів. Користувався автор і фондами Архіву Головних Актів Давніх у Варшаві, до яких увійшли: Архіви Скарбу Короного, Публічний архів Потоцьких; Архів Потоцьких з Яблони; Архів Потоцьких з Радзині; Архів Потоцьких з Ланцкута; Архів Радзивіллів; Архів Замойських; Архів Олександра Чоловського; Архів Фащів; Короний архів, Архів Браницьких з Білостоку. При написанні дисертації були також частково опрацьовані фонди Інституту рукописів Національної державної бібліотеки ім. Вернадського, зокрема 2, 10, 83.

Незважаючи на наявність в історіографії монографій і статей про соціально-економічне становище сільського населення того часу, на сьогодні відсутні праці, присвячені комплексному вивченню становища правобережного села на зламі ХVІІ-ХVІІІ століть.

Значне місце у дослідженнях відведено розглядові політичних подій та окремим особистостям. Багато науковців (переважно другої половини ХІХ - початку ХХ ст.) вважали, що до спустошеності й занепаду краю призвели тогочасні війни, набіги татар тощо. Зокрема, М. Маркевич вбачав причину цієї розореності у частих набігах татар. На думку П. Куліша, «запустіння правого берега» - наслідок боротьби козаків на чолі з Б. Хмельницьким проти польського панування та воєнних дій, які точилися тривалий час. Думку про спустошеність Правобережжя наприкінці ХVІІ - початку ХVІІІ ст. поділяв і М. Костомаров, який поряд із з'ясуванням причин цього явища дослідив також процес заселення «пустощів» переселенцями з Лівобережної України та відродження козацтва на Правобережжі.

Життя українського правобережного селянства у ХVІІІ ст. простежив
В. Антонович. Він вивчав економічні та юридичні відносини між правобережними селянами і феодалами, визначив величину панщини у Брацлавському, Волинському, Київському та Подільському воєводствах у 1700-1799 рр. Найзагальніші риси життя монастирських селян того часу на Волині дослідив О. Фотинський. За його спостереженнями, величина димів у монастирських володіннях скоротилася в той період у кілька десятків разів і, як результат, з 6 до 2 днів на тиждень зменшилась тривалість панщини.

Питанням «відновлення знищеної козаччини» та розвитку подій народного повстання 1702-1704 рр. приділив увагу Д. Дорошенко. На його думку, сільське населення Правобережжя на момент козацького повстання перебувало у стані кріпацтва. Під владу Польщі «ціла Правобережна Україна повернулася як пустеля».

Протилежну точку зору на заселеність краю в досліджуваний період висловив ряд істориків радянської доби, зокрема О. Баранович, О. Компан, Г. Сергієнко. Вони вважали, що Правобережжя було добре заселеним, тут займалися землеробством і тваринництвом.

Значний внесок у вивчення життя селян Волинського воєводства протягом ХVІІІ ст. зробив Ю. Мережинський, який на основі архівного матеріалу проаналізував становище феодально залежних селян, роль оренди і посесії в розвитку сільського господарства.

Характерові феодальної власності на землю і вивченню становища селянства в магнатських латифундіях Правобережної України присвятила спеціальну монографію В. Маркіна. Дослiдниця простежила зміни, що відбулися у селянському господарстві, зокрема, в забезпеченості селян земельним наділом, робочою худобою, в участі села у товарно-грошових відносинах і його зв'язках з містом та з'ясувала, якими були основні повинності селян у магнатських володіннях. Вона дійшла висновку, що кінець ХVІІ - 60-ті роки ХVІІІ ст. в історії Правобережної України - це період зростання великої феодальної власності на землю за рахунок її захоплення у селян Подніпров'я та Подністров'я. Панщина, чинш та продуктовий податок, зазначається в праці В. Маркіної, співіснували з різного роду додатковими роботами, які значно ускладнювали життя селян. Однак основну увагу дослідниця зосередила на 30-60-х роках ХVІІІ ст. і лише в окремих випадках наводить фактичний матеріал, що стосується досліджуваного нами періоду.

Соціально-економічний розвиток Правобережної України на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст. був предметом дослідницької уваги О. Барановича. На його думку, історики, які вивчали події тих часів, перебільшували роль слобід у відбудові краю, оскільки нових поселень там було небагато, а наданий їм пільговий період тривав не так довго. Науковець, як зазначалося вище, заперечував факт спустошення південної Волині і стверджував, що в краї збереглося чисельне населення. Він вважає, що ступінь спустошеності Правобережжя перебільшений, оскільки історики некритично сприймали свідчення сучасників і літописців.

Дослідженням історико-демографічних проблем Правобережної України і, зокрема, Подільського воєводства, займався М. Крикун. У його працях міститься чимало фактичного матеріалу, який свідчить про інтенсивність переселенських рухів серед українців, а також про те, що заселення Поділля відбувалося за рахунок утікачів та переселенців, особливо з Волинського та Руського воєводств. Вчений дотримується думки, згідно з якою Поділля на час повернення його Туреччиною Речі Посполитій було вже добре заселеним.

Досліджуючи тогочасний народний рух на Правобережжі, певну увагу становищу тамтешніх селян приділив Г. Сергієнко. Зокрема, причину зростання панщини він вбачає у розвитку товарно-грошових відносин. Величина відробіткової ренти, на його думку, коливалася від 3 до 5 днів на тиждень і доповнювалася різними додатковими повинностями. Дослідник стверджує, що на Поділлі тоді була порівняно невелика панщина. Значну увагу науковець приділив виникненню полків правобережного козацтва, очолюваних Палієм, Самусем, Іскрою та Абазином.

Відродженню традицій суспільно-політичного життя українського суспільства й держави на території Правобережної України та геополітичному становищу, в якому вона опинилась наприкінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст., присвятили свої дослідження В. Смолій, В. Степанков, Т. Чухліб. Вони вважають, що спустошливі війни, збройні сутички, грабунки татар, міжусобиці призвели до запустіння великих територій. Вчені з'ясували причини, які змусили польського короля та сейм «відродити» правобережне козацтво. Вони осмислили складні процеси, що відбувалися в українському суспільстві під час боротьби за незалежну державу. На їхню думку, зовнішньополітичні чинники були однією з головних причин руйнування інститутів національної державності на Правобережжі.

Таким чином, у вітчизняній історіографії дано оцінку багатьом явищам тогочасної доби на теренах регіону, про який іде мова, однак ніхто із дослідників не здійснив демографічного аналізу, соціального та правового становища населення Правобережної України на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст.

Другий розділ - «Чисельність і станова стратифікація сільського населення» - присвячений висвітленню комплексу проблем, пов'язаних з чисельністю і становим поділом жителів села. Воєнні події, татарські набіги, голод, епідемії, «згін» населення у 1679 р. - все це негативно позначилось на демографічній ситуації у регіоні. Майже на всій території Правобережжя у досліджуваний період спостерігається різке скорочення населення, спустошення населених пунктів. Найбільших втрат зазнали Брацлавське та Київське (центральна й південна частини) воєводства. У в 1702 р. в 1524 сільських населених пунктах Брацлавщини проживало 4578 осіб (с. 35). Не менш спустошеними були й населені пункти Київщини, де уціліло тільки близько 300 сіл (с. 36). У Подільському воєводстві, незважаючи на панування Туреччини (1672-1699 рр.), станом на 1701 р., за нашими підрахунками, мешкали 79328 осіб (с. 39).

Аналіз демографічного стану Волинського воєводства та території Київського Полісся свідчить про їх запустіння, особливо в південній частині. Вибіркові дані, почерпнуті з 82 маєткових інвентарів Волинського воєводства, що охоплюють 349 населених пунктів, та інвентарі й переписи населення 716 населених пунктів Київського Полісся (Житомирський та Овруцький повіти Київського воєводства) за 1683-1704 рр. дають підставу стверджувати, що заселеність цього регіону була невисокою. Лише навколо містечка Паволоч, що в Київському Поліссі, у 1683 р. зафіксовано 41 пусте село; поблизу містечка Котельні - 10. В цілому в Житомирському й Овруцькому повітах у той час проживали 21843 особи. У порівнянні з 1640 роком кількість димів зменшилася з 69548 до 4854 одиниць, або в 14,3 раза (с. 42-43).

У Волинському воєводстві ситуація була аналогічною. Так, у Луцькому повіті з 1678 по 1707 р. кількість димів у сільській місцевості скоротилася з 6088 до 598, або в 10,1 раза. Внаслідок воєн чимало сіл на Волині були повністю або частково спустошеними, сільське населення там становило 216839 особи. Для порівняння: у 1650-1651 рр., за нашими підрахунками, лише у Володимирському та Луцькому повітах мешкало 280645 чоловік (с. 43-44).

Майже всі землі Правобережної України потребували робочих рук. Зростання соціального гноблення у західноукраїнських землях, на Поліссі, в Білорусії, Молдавії, Волощині, Польщі, а також усвідомлення наявності на півдні Правобережжя «вільної», незайманої землі штовхало селян на пошуки там кращих умов життя. Основна маса втікачів спрямовувалася у Брацлавське, Київське та Подільське воєводства, де, до того ж, з 80-х років ХVІІ ст. відбувався інтенсивний процес відродження козацтва, яке завжди було захисником знедоленого люду.

Відновлювався козацький стан за рахунок покозачення як корінного населення, так і значної кількості втікачів з інших земель. Тому універсал польського короля від 1684 р. і сеймова конституція 1685 р. сприяли не лише відродженню козацтва, а й переселенню людності на спустошені землі. Правобережні полковники Палій, Самусь, Іскра та Абазин змогли, на відміну від своїх попередників, поєднати козацькі традиції з новими методами управління в полках, надаючи перевагу осілому, землеробському населенню. Такі заходи забезпечували успіх колонізації. Люди, що прибували й осідали навколо козацьких центрів, облікові не піддавались, тому визначити кількість населення на території того чи іншого полку назвичайно важко.

У швидкому заселенні правобережних земель були зацікавлені також можновладці. Аби швидше відбудувати зруйноване господарство, магнати і шляхта переселяли підлеглих зі своїх володінь, що зазнали менших руйнувань, у спустошені фільварки. Ті, в кого такої можливості не було, переманювали робочу силу з інших володінь, надаючи їм слободи і зменшуючи різного роду повинності.

Етнічний склад сільського населення Правобережної України того часу характеризувався переважанням українців, які тримали першість у міграційних потоках. Поряд з ними заселяли «пустощі» вихідці з Росії, Молдавії, Білорусії, Волощини, Литви. Не випадково повстання 1702-1704 рр. очолювали як українці, так і молдавани, волохи (с. 55-56). Поляки, що проживали на селі, були в основному власниками фільварків або представниками місцевої адміністрації. За нашими підрахунками вони становили від 1,49 до 10% загальної кількості населення. Найбільше їх на початок ХVІІІ ст., як свідчать документи, проживало у Подільському воєводстві. Що ж до євреїв, то вони мешкали в містах та містечках, а в сільській місцевості їх проживало небагато, це - різного роду орендарі, шинкарі, мірошники. Вони становили близько 10% усіх жителів села (С. 58-59).

Незважаючи на козацький контроль над певною територією краю, магнати і шляхта зберегли у своєму володінні великі землі. Деякі з них кинули зруйновані господарства і переселилися у безпечніші регіони Речі Посполитої. Найменше їх залишилося на території Брацлавського та Київського воєводств, в той час як Волинь була досить густо заселена дрібнонопомістною і середньою шляхтою. У Київському воєводстві в 1683 р. налічувалося 280 землевласників, у Подільському - станом на 1702 р. близько 250 чол. мали земельні угіддя різної величини, а на Брацлавщині кількість таких осіб не перевищувала 50-80.

Основну групу залежного населення становили селяни, які не мали власної землі й користувалися ділянками, наданими їм панами. Найважливішими для них залишалися два фактори: наділеність землею та робочою худобою. Наявність останньої була визначальною при поділі селян на різні групи (категорії). Ті, що мали хоч якесь тягло, належали до тяглих, хто його не мав - до піших. Як свідчать документи, тяглі селяни у фільварку поділялися на четверних, потрійних, подвійних, «поєдинкових». Вони мали відповідно по 4, 3, 2, 1 одиниці робочої худоби та надільну землю, розмір якої становив 1/2, 1/3, 1/4, 1/8, а деколи й 1/16 від лану. Піші селяни поділялися на загородників, халупників і підсусідків. Співвідношення між категоріями населення могло змінюватися залежно від багатьох обставин. Власники фільварків, аби пришвидшити їх відбудову та розвиток, змушені були дбати про тяглих.

Особливу групу населення становили чиншовики та слобожани: наділені певною свободою, не виконуючи панщини, вони мали можливість приділяти увагу власному господарству та різним промислам. Оскільки наприкінці ХVІІ - початку ХVІІІ ст. панщина перестає мати традиційний характер, поступаючись грошовим та натуральним формам господарювання, ця група населення стає досить значною.

Працювали у маєтках також дворові люди - «челядь», чисельність яких залежала від розміру панського господарства, заможності господаря. За свідченням документів, які нам вдалося віднайти, їх частка становила близько 8% від загальної кількості підлеглих. Вони доглядали худобу і птицю, доїли корів, допомогали у фортифікаційних роботах, на полюванні тощо.

Воєнні події другої половини ХVІІ ст. істотно не змінили правового становища сільського населення. Основним джерелом права залишалися Литовські Статути, які доповнювалися іншими законодавчими документами, зокрема постановами сейму, універсалами польського короля тощо. Володіння землею давало й право власності на підлеглих: земля для її власника не існувала поза прикріпленими до неї селянами, що мали виконувати певні повинності. Формально, як і раніше, власник фільварку міг робити з ними все, що хотів. Однак спустошення краю, зменшення чисельності населення змушувало панів якщо не дорожити робочою силою, то хоча б цінувати її.

Істотно впливало на демографічну ситуацію в селах козацтво. Переселення різних категорій людності, в тому числі й селянства, на території козацьких полків змінювало їх соціальний та правовий статус. На контрольованих козаками землях ліквідовувалась земельна власність панів. Сусідство дідичних господарств з козацькими не давало першим можливості збільшувати обсяги повинностей та знущатися над підлеглими.

У третьому розділі - «Економічне становище сільського населення» - розглядаються численні фактори, що визначали це становище. Значні матеріальні збитки, завдані фільваркам, призвели до розореності більшості повітів Правобережної України. Деякі фільварки через складні економічні обставини взагалі перестали існувати. Нестача робочих рук зумовила скорочення орних земель. Все це змушувало власників маєтків змінювати форми господарювання. На території Київського Полісся та Волині їх до цього змушували ще й природні умови - піщані грунти, наявність на значній території лісів і боліт. Тому відробіткову панщину поступово починають витісняти грошові й натуральні побори. Траплялися володіння, де підлеглі в одних селах відробляли панщину, а в інших - «сиділи» на чинші. Обсяг відробітку в Київському Поліссі та у Волинському воєводстві зменшився у той час до 2-3 днів на тиждень проти 5-6 днів (перша половини ХVІІ ст.).

Домінування грошової ренти (чиншу) певною мірою збільшувало самостійність окремих селян: сплативши податок, вони мали змогу на власний розсуд розпоряджатися виробленим продуктом.

Розорення, спричинене воєнними подіями, особливо позначилося на становищі селян Брацлавського, південної та центральної частин Київського воєводства. Державці, аби заселити спустошені землі, на кілька років звільняли населення майже від усіх податків. Строк наданих «слобід» у кожному регіоні і в кожного пана був різним і коливався від 3 до 20 років - власники фільварків намагалися будь-що утримати новоприбулих поселян. Тому найпоширенішими формами визиску на цих територіях були грошова та натуральна ренти, і лише у Вінницькому повіті простежується застосування панщини (від 1-2 дні на тиждень). Це зумовлено кількома причинами, зокрема відсутністю відробіткової ренти у південно-східній частині Правобережжя, наявністю на цій території козацьких полків.

Ще одна особливість, яка впливала на економічне становище краю, полягала в тому, що незайманих земель було вдосталь, а робочої худоби для їх обробітку не вистачало. Тому розмір чиншу залежав від величини поголів'я, бо саме це в кінцевому підсумку давало змогу отримувати прибуток. Недостатня кількість робочої худоби гальмувала розвиток сільського господарства, оскільки хазяї могли утримувати в середньому 1-2 волів чи коней.

Спроби можновладців посилити соціальне гноблення наштовхувалися на рішучий опір поселян, більшість яких була втікачами, а це також гальмувало відродження і розвиток фільварків - основи панського господарства. Утиски ж, як правило, вели до масового покозачення і поновлення традицій часів Хмельниччини. На території козацьких полків селяни отримували землі стільки, скільки могли обробити, дістаючи при цьому матеріальну підтримку. Крім того, сусідство з козаками не давало можливості власникам маєтків підвищувати повинності на своїх територіях.

Подільське воєводство, на відміну від інших, не зазнало таких спустошень і було досить добре заселене, хоча й тут існував попит на робочі руки, а намагання якнайшвидше відродити фільварки змушувало їх власників запроваджувати різноманітні пільги для поселян. Переселення у Подільське воєводство розпочалося одразу ж після того, як Туреччина повернула його Речі Посполитій. Тут також набирають поширення грошова та натуральна ренти. Однак за рішенням сеймику, прийнятим у 1702 р., надавати слободи на строк понад 3 роки заборонялося. Це давало можливість значно швидше збільшувати обсяг повинностей і отримувати чималий прибуток.

Процес відродження сільського господарства Правобережжя на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст. відбувався надзвичайно повільно - через низьку купівельну спроможність населення вироблену продукцію було важко збути. Зміни у структурі фільварків зводилися до зменшення селянських господарств, що позначилося на співвідношенні між окремими верствами населення. Зокрема, у досліджуваний період значно зменшилася кількість порівняно великих господарств і побільшало дрібних; скоротилася чисельність тяглих і піших селян. Вплив цих змін на розвиток господарств виявився, зокрема, в тому, що феодали змушені були шукати шляхи підвищення продуктивності фільварків.

У ці часи на становищі сільського населення позначається використання можновладцями різних форм оренди та лихварства з метою покращення свого фінансового становища. Бажання феодалів жити на широку ногу, не полишаючи старих звичок, входить у суперечність з об'єктивною ситуацією: їхні господарства або розорені, або й зовсім знищені. Отож впроваджуються оренди. Орендар же, прагнучи одержати якомога швидше і більше прибутку, розорює як орендоване, так і селянські господарства.

Значного поширення набуває процес закладання фільварків, родинних цінностей. Якщо в першій половині ХVІІ ст. заставляли своє майно в основному магнати, то наприкінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. це дедалі активніше роблять шляхтичі.

Великих збитків як панським, так і селянським господарствам завдали постої та переходи військ, які потребували продовольства і фуражу. Там, де розорені мешканці не могли сплатити постояльцям податку, який вони вимагали, доходило до насильства і грабунків. Розбещені війнами жовніри руйнували житлові будинки, знищували врожай на полях, розбивали комори, стодоли, забираючи все, що мало хоч якусь цінність. Селян, які чинили опір, били і навіть убивали.

Спустошували край і татарські набіги. Найбільше від цих рейдів потерпали Волинське воєводство та Київське Полісся (розорені південні райони Правобережжя менше приваблювали кримців, бо там важко було знайти ясир). Особливо значних руйнувань зазнало Брацлавське воєводство, що межувало безпосередньо з татарськими володіннями. Найспустосливішими для краю були набіги 1702, 1703, 1707, 1709, 1711 та 1713 років.

Однією з внутрішніх «хвороб» Речі Посполитої, яка виснажувала її організм протягом кількох століть, в тому числі і в зазначений період, були так звані «наїзди» шляхти на маєтки сусідів. Це робилося не лише для того, щоб захопити робочу силу, якої бракувало у кожному фільварку, а й загарбати матеріальні цінності (зерно, худобу, гроші тощо). За своїм характером такі дії не відрізнялися від військових походів: так само штурмом брали маєтки, стріляли, калічили слуг і селян, грабували. Величезна кількість скарг і позовів, що зареєстровані у гродських книгах, свідчить про безсилля державної влади у боротьбі з таким свавіллям.

У висновках узагальнено результати дослідження. Зокрема, на той час населення краю зменшилося у кілька разів. Особливо запустілими були Брацлавське, центральна та південна частини Київського воєводства. Нестача робочих рук позначилася на розвитку фільварків: скорочувалися площі оброблюваної землі, зменшувалася врожайність. Для швидшої відбудови зруйнованого господарства феодали поряд з панщиною впроваджують чинш та натуральну форму господарювання, які дещо полегшували становище селян.

На спустошених землях відроджується козацтво, сусідство з яким змушувало феодалів, особливо в південно-східній частині Правобережжя, дещо змінити своє ставлення до селян, не підвищувати повинності.

Основні положення дисертації викладені в наукових працях

Міграційні процеси на Правобережжі в кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. // Український історичний журнал. - 2000. - №2. - С. 94-101.

Заселеність правобережного села в кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2000. - №4 (6). - С. 131-139.

Становище селян Волинського воєводства в кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Збірка науких праць та спогадів. - К., 2000. - Т.4.-Ч. 2. - С. 495-515.

Становище сільського населення на Брацлавщині та Київщині в кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. // Український історичний збірник. - К., 2000. - С. 3-13.

Размещено на Allbest.ru