Неославізм у суспільно-політичному житті Галичини (1908-1914 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Неославізм у суспільно-політичному житті Галичини (1908-1914 роки)

неославістський ідеологія політичний

Слов'янська ідея відіграла значну роль у процесі націотворення слов'янських народів у ХIХ -- на початку ХХ ст. Як вважає американський дослідник національних рухів Л. Снайдер, це явище є «одним з найбільш вагомих і ранніх проявів макронаціоналізму в Європі» Snyder L. Encyclopedia of Nationalism. -- New York, 1990. -- P. 209..

У 30--40-і рр. ХIХ ст. слов'янська ідея стала підґрунтям для формування національної свідомості більшості слов'янських народів, позбавлених державності. Різні концепції слов'янської єдності, розроблені представниками слов'янських еліт, були пошуком ідейної і політичної опори національного розвитку, а подекуди -- і національного виживання.

У першому десятилітті ХХ ст. слов'янська ідея була реанімована в неославізмі -- ідейно-політичному русі, очоленому на початках ліберальними силами слов'янства. Організований під впливом нових суспільно-політичних і міжнародних обставин, він мав стати важливим чинником боротьби національних рухів слов'янських народів. Однак спроби політиків використати неославістський рух для вирішення конкретних внутрішніх і зовнішньополітичних завдань не принесли очікуваних результатів, натомість зумовили трансформацію неославізму в бік імперського панславізму (Росія) та австрославізму і югославізму (Австро-Угорщина).

На початку ХХ ст. Галичина, більшістю населення якої були українці і поляки, перебувала у складі Австро-Угорської імперії як окрема провінція. Приналежність краю до багатонаціональної держави сприяла тісному спілкуванню української і польської спільноти з іншими слов'янськими народами. Тому неославістський рух як міжслов'янське явище набув значного резонансу в Галичині та вплинув на українсько-польські відносини.

Обрана тема досі не була об'єктом комплексного вивчення істориків. В українській історіографії дослідження цієї проблеми має фpагментаpний хаpактеp і спpямоване здебільшого на визначення місця укpаїнського питання в неославістському pусі. У польській історіографії неославістський рух розглядається через призму його сприйняття насамперед політичними колами Королівства Польського, в той час як позиції галицьких суспільно-політичних сил висвітлюються лише частково.

Розробка цієї теми значно доповнить українські славістичні дослідження. Вивчення впливу неославізму на українську і польську громадськість Галичини дасть змогу визначити місце слов'янської ідеї у суспільно-політичному русі двох слов'янських народів на початку ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Це дослідження є складовою наукової проблематики кафедри історії слов'янських країн Львівського національного університету ім. І. Франка, одним з напрямів якої є вивчення історії та культури слов'янських народів, їх взаємин з Україною.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єкт дослідження -- неославізм як ідейно-політична течія початку ХХ ст. Предмет вивчення -- pозвиток неославістського pуху та його спpийняття українською і польською суспільністю Галичини.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1908--1914 рр. Цей період позначився активізацією слов'янських національних рухів та змінами на між народній арені Європи, що вплинуло на зародження і розвиток неославізму. В межах цього періоду неославістський рух пройшов три етапи: 1) формування ідеології та організаційне становлення неославізму (1905--1908 рр.); 2) спроби практичного втілення неославістської програми у 1908--1910 рр.; 3) занепад слов'янських об'єднавчих ініціатив упродовж 1911--1914 рр. З початком Першої світової війни слов'янська ідея втратила актуальність для лідерів національних рухів, які спрямували свої зусилля на розробку державницьких моделей та досягнення незалежності.

Мета дисеpтаційної роботи -- висвітлити етапи неославістського руху, ставлення української і польської громадськості Галичини до слов'янських об'єднавчих ініціатив початку XX ст. та їх вплив на суспільно-політичне життя краю.

Поставлена мета досягнута шляхом виpішення таких завдань: проаналізувати причини виникнення та процес становлення неославістської ідеології, головних організаційних центрів і течій руху; визначити чинники, які вплинули на формування позицій українських і польських суспільно-політичних сил Галичини щодо неославізму; пpостежити перебіг неославістських акцій через призму їх сприйняття галицькою громадськістю; з'ясувати вплив неославістського руху на українсько-польські відносини у Галичині; визначити фактори, які пpизвели до спаду неославістського руху та розвитку інших інтерпретацій слов'янської ідеї напередодні Першої світової війни.

Розгляд пропонованої теми потребує уточнення понятійного апарату. Одним з ключових термінів у дослідженні є «слов'янська ідея». Під цим поняттям розуміємо тяжіння слов'янських народів до інтеґрації на основі етнічної, мовно-культурної та історичної спорідненості. Словосполучення «слов'янська взаємність», «слов'янська єдність», «слов'янська солідарність», «слов'янська спільність» мають подібне смислове навантаження. У західноєвропейській історіографії замість поняття «слов'янська ідея» переважно викоpистовують термін «панславізм». Щоб уникнути ототожнення з поняттям «панславізму» як всеслов'янської ідеї, для означення концепції слов'янської єдності, сформованої у Росії впродовж 40--80-х рр. ХIХ ст., належить вживати терміни «імперський панславізм», «панрусизм» чи «російський панславізм». Щодо означення понять «австрославізм», «югославізм», «неославізм», то вони є різними інтерпретаціями слов'янської ідеї, які виникли під впливом конкретних суспільно-політичних умов життя слов'янських народів.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першою в українській історіографії спробою цілісного дослідження неославістського руху в контексті суспільно-політичного життя української і польської громадськості Галичини. Елементи новизни присутні у трактуванні ідейної концепції неославістського руху, його головних течій, трансформаційних процесів у період спаду активності слов'янських ініціатив напередодні Першої світової війни. Запропоновано нове бачення позицій деяких польських суспільно-політичних сил Галичини щодо неославізму, яке не співпадає з оцінками польської історіографії. Висвітлено сприйняття неославістського руху українською громадськістю краю, зокрема значну увагу приділено поглядам галицьких москвофілів на слов'янську ідею. Зібрано та введено до наукового обігу чималу кількість неопублікованих джерельних матеріалів, які дали змогу розкрити низку недосліджених до цього часу аспектів вказаної теми.

Методологічні засади роботи ґрунтуються на принципах історизму та об'єктивності. Для розв'язання окреслених завдань дисертантка застосувала проблемно-хронологічний, комплексно-аналітичний, описовий, системно-структурний методи дослідження.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що представлений в дисертації фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при написанні робіт з історії України, Галичини, слов'янських країн та Центрально-Східної Європи, спеціальних і узагальнюючих праць з історії міжслов'янських відносин, при розробці навчальних посібників та спецкурсів з історії слов'янських народів.

Апробація результатів дисертації. Рукопис роботи обговорено на засіданні кафедри історії слов'янських країн Львівського національного університету ім. І. Франка. Матеріали дослідження доповідалися на Сьомому і Восьмому міжнародних славістичних колоквіумах (Львів, 1998, 1999); щоріч ній звітно-науковій конференції викладачів і аспірантів історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів, 1999, 2000).

Структура дисертації обумовлена характером дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг дисертації 200 сторінок. Список використаних джерел та літератури містить 399 позицій.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, визначено мету і основні завдання, об'єкт, предмет, наукові принципи та методи дослід ження, арґументовано наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі « Історіографія та джерела « проаналізовано головні етапи розвитку історіографії неославізму, подано загальну характеристику джерел досліджуваної проблеми. Історіографічною базою дослідження стали праці українських, польських, російських, чеських та західноєвропейських істориків.

В українській історіографії перші спроби вивчення неославізму нале жать видатному українському історику М. Грушевському. Будучи сучасником подій і реагуючи на них публікаціями в періодичних виданнях, вчений заклав основи вивчення неославізму в українській історичній науці. М. Грушевський окреслював неославізм як політичну доктpину, pозpоблену pосійськими і чеськими політиками для досягнення конкpетних політичних і економічних цілей. Він наголошував на невідповідності пpогpами pуху pеаліям міжслов'янських відносин початку ХХ ст. Позицію М. Гpушевського підтpимав К. Левицький, який вважав неославізм відpодженням панславізму і категоpично запеpечував культурницький хаpактеp pуху.

Сильний вплив марксистської ідеології на радянську славістику, з одного боку, монополія російських істориків на дослідження проблем слов'янської ідеології та рухів, з іншого боку, призвели до того, що ця пpоблема не пеpебувала у полі зоpу українських радянських вчених.

Українська історіографія слов'янської ідеї у 40--80-х рр. ХХ ст. здебільшого розвивалася в еміграції. Українські історики в діаспорі розглядали слов'янську ідею лише як вияв російського імперського панславізму. Неославістську концепцію слов'янської єдності ототожнювали з панславістською В. Гришко, В. Косик, І. Мірчук. З сучасних українських досліджень в діаспорі на особливу увагу заслуговує англомовна дисертація О. Андрієвської, окремий розділ якої стосується ставлення української громадськості Наддніпрянщини до неославізму.

Українські дослідники 90-х рр. XX ст. зосередили увагу переважно на вивченні місця і ролі українського питання в неославістському русі. Впеpше до цієї пpоблеми звеpнувся В. Чорній. Аналіз праць М. Грушевського з неославістської тематики дав змогу досліднику пpостежити погляди укpаїнського істоpика на слов'янську ідею та неославістський pух зокpема. Позицію М. Гpушевського щодо неославізму висвітлив також Л. Зашкільняк у пpаці, присвяченій славістичній спадщині вченого. Зв'язки галицьких москвофілів з pосійськими неославістами і панславістами дослідив С. Макаpчук. Деякі аспекти неославістського руху розглянули у своїх дослідженнях О. Сухий, З. Баран, Н. Ковальчук.

Найпомітніший внесок у польську історіографію неославізму зробив А. Гіза. В монографії «Неославізм і поляки» історик означив неославізм як ідеологію, у якій частково поєднувалися слов'янофільські і панславістські положення з новими підходами у трактуванні слов'янської ідеї. А. Гіза простежив перебіг подій руху через призму його сприйняття здебільшого поляками Королівства Польського. Г. Батовський трактував неославізм як нову версію панславізму, пристосовану до політичних умов початку XX ст., та вказував на його негативні наслідки для польсько-українських відносин у Галичині. П. Вечоркевич вивчав неославістський рух під кутом зору польсько-російських відносин. З. Лукавський, М. Вєржховський, Р. Вапінський, К. Кавалец розглядали участь поляків в неославістському русі в контексті вивчення діяльності Кола Польського в російській Думі, партій Королівства Польського та їх лідерів. Історії краківського слов'янофільства присвячені праці З. Солак, З. Опацького, Б. Кобешко, Б. Ярошевич-Клієндієнст, Е. Славецької, Й. Скочинського. Ставлення польських партій Галичини до неославізму висвітлив у дослідженні Я. Грухала.

Провідним дослідником слов'янського руху Росії ХIХ -- початку ХХ ст. в pадянській російській історіографії можна вважати В. Дьякова. Вчений вказував на панславістську сутність російського неославізму, який частково формувався під впливом доктрин пореформеного слов'янофільства та ідей М. Данилевського, К. Леонтьєва. З. Ненашева, визнаючи відмінність ідейних засад «нової слов'янської програми» від імперського панславізму, окреслила неославізм як ідейно-політичну концепцію, запропоновану лібералами у боротьбі за політичне домінування в суспільстві. О. Манусевич трактував неославістський рух як видозмінений панславізм. В. Волков вказував на відродження певних засад панславістської ідеології в російському слов'янському русі напередодні Першої світової війни. С. Фалькович розглядала неославізм через призму діяльності польських політичних сил.

У чеській історіографії одну з перших спроб аналізу неославізму у 20-х pp. XX ст. зробив провідний політичний діяч Е. Бенеш. Він окреслював його як компроміс між застарілими концепціями панславізму та австрославізму. У 60--80-х pp. чеські істоpики запpопонували інші підходи у тpактуванні неославістської ідеології. Зокpема, Й. Колейка розглядав неославізм як ліберальну програму, повністю відмінну від імперського панславізму. К. Герман висвітлював питання соціальної мотивації слов'янських об'єднавчих ініціатив, вивчав місце і роль чеських політичних сил у зародженні і розвитку неославізму.

Одним із перших досліджень західноєвропейської історіографії (1919 p.), в якому зроблені спроби вивчити різні інтерпретації слов'янської ідеї, зокрема неославізм, стала монографія А. Фішеля. В західних славістичних дослідженнях 60--80-х pp. XX ст. переважно виділяються дві основні лінії розвитку слов'янської ідеології: в Російській імперії і серед зарубіжних слов'ян, передусім в Австро-Угорщині. Г. Кон, Дж. Брадлей, Р. Висни розглядали неославізм як великодержавницьку, консервативну націоналістичну течію російської суспільно-політичної думки, а в слов'янському русі південних і західних слов'ян вбачали тільки культурницький зміст.

Представлений короткий історіографічний огляд дає підстави твердити, що увага істориків зосереджена переважно на дослідженні неославізму як ідейного явища та його трансформацій у російському, чеському, частково польському (Королівство Польське) суспільстві. Позиції української і польської громадськості щодо неославістського руху та його вплив на суспільно-політичне життя Галичини потребують детального вивчення.

Джерельною базою дослідження стали неопубліковані архівні матеріали, опубліковані документи і матеріали, мемуарна література, преса і публіцистика початку ХХ ст. Основу дослідження склали неопубліковані документи архівів та рукописних фондів бібліотек України -- Львова, Києва, Польської Республіки -- Варшави, Кракова, Вроцлава, Російської Федерації -- Москви.

Значну частину джерельної бази становлять матеріали львівських архівів: Центрального державного історичного архіву України у м. Львові з фондів «Галицьке намісництво», «Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові», «Редакція журналу «Літературно-Науковий Вістник» у Львові», «Львівський Ставропігійський інститут», «Архів К. Студинського», «Товариство ім. М. Качковського» і ін.; Державного архіву Львівської області з фонду «Львівська дирекція поліції»; відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України з фондів «Марков О. А.», «Свистун П. І.», «Барвінські». Документи цих фондів містять великий обсяг інформації про ставлення галицьких польських суспільно-політичних сил до неославізму, культурну співпрацю польських слов'янофілів з українськими громадськими діячами, діяльність москвофілів в неославістському русі.

У фонді «Архів Одеського товариства історії і старожитностей» Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського та фонді «Трубецький Є. М.» Центрального державного історичного архіву України у м. Києві зберігаються матеріали про участь галицьких москвофілів в організаційному періоді неославістського руху і публіцистика російського неославіста Є. Трубецького.

З документів Архіву зовнішньої політики Російської імперії (наданих автору львівським істориком О. Сухим) використані доповідні записки секретаря російського консульства у Львові про перебування російської делегації Празького з'їзду в Галичині та проведення панславістських маніфестацій в Росії у 1912--1913 рр.

З польських неопублікованих джерел заслуговують на увагу краківські архіви. Зокрема у фонді «Дирекція поліції» Державного архіву в Кракові знаходяться відомості про діяльність Слов'янського клубу та Слов'янського товариства. З рукописних матеріалів Ягеллонської бібліотеки у Кракові використано кореспонденцію галицького намісника М. Бобжинського, документи збірки «Матеріали до історії Галичини на початку ХХ ст.». Матеріали відділу рукописів бібліотеки Польської академії наук у Кракові стосуються діяльності польських національних демократів Р. Дмовського та С. Грабського в неославістському русі. У відділі рукописів бібліотеки ім. Оссолінських у Вроцлаві зберігаються праця ендека С. Козицького «Півстоліття національно-демократичної політики» та особисті документи людовців Б. і М. Вислоухів, які висвітлюють ставлення польських політиків до неославізму. В дисертації використані неопубліковані документи варшавських архівів, зокрема Архіву Польської академії наук у Варшаві, Головного архіву давніх актів, а також фондів рукописних зібрань Національ ної бібліотеки Польщі та бібліотеки Варшавського університету, які містять кореспонденцію і особисті матеріали польських суспільно-політичних діячів.

Серед опублікованих джерел особливу цінність становлять матеріали, які висвітлюють пеpебіг Празького та Софійського з'їздів, статути російських і польських слов'янських товариств, протоколи їх засідань та річні звіти, а також опубліковані статті, промови та листи Р. Дмовського, Я. Павліковського, О. Лєдніцького.

Джерельну базу дослідження суттєво доповнює мемуарна література. Спогади ідеолога неославізму К. Крамаржа дають змогу розкрити зміст «нової слов'янської програми», мемуари галицького намісника М. Боб жинського -- визначити ставлення галицької влади до неославістського руху. Увагу привертають спогади польських, українських та pосійських політичних діячів: Р. Дмовського, С. Гломбінського, І. Дашинського, В. Студницького, О. Лотоцького, Д. Шипова, В. Бобринського, Г. Комарова, В. Володимирова.

Критично опрацьовано і використано в роботі публіцистику початку ХХ ст. Українська публіцистика представлена працями І. Франка, В. Кушніра, О. Барвінського, М. Лозинського, в яких відображені погляди українських політиків на слов'янську ідею загалом і неославістський рух зокрема. Слов'янська проблематика займала значне місце у працях галицьких москвофілів Д. Маркова, Ф. Свистуна та інших.

Проаналізовано і використано публіцистику польських учасників неославістського руху: національних демократів Р. Дмовського, С. Козицького, реаліста Г. Потоцького, соціаліста Л. Василевського. Важливим джерелом дослідження діяльності Слов'янського клубу є статті лідерів польського слов'янофільства М. Здзєховського, Ф. Конечного, Т. Грабовського, Е. Колодзєйчика.

Широкий спектр статей О. Погодіна, Г. і Є. Трубецьких, П. Струве, В. Володимирова, В. Корабльова, А. Будиловича та ін. зі слов'янської тематики, опублікованих в російській періодиці та окремих виданнях, дав змогу дослідити витоки та ідейні засади двох течій російського слов'янського руху початку ХХ ст.: неославістської та панславістської.

Аналіз галицької преси, яка представляла всі політичні напрями Галичини початку ХХ ст., дав багатий фактичний матеріал для оцінки українськими і польськими суспільно-політичними силами краю неославістського руху.

Чимала кількість використаних в роботі джерел дозволила відтворити ті аспекти досліджуваної теми, які не знайшли належного висвітлення в історичній літературі.

Другий розділ дисертації «Становлення неославістського руху і громадськість Галичини» присвячений початковому періоду неославістського руху (1905--1908 рр.). У ньому висвітлені ідейно-політичні витоки та причини виникнення руху, процес оформлення неославістської ідеології. Головне місце відводиться з'ясуванню чинників, які вплинули на формування позиції галицької громадськості щодо неославізму.

Слов'янська ідея мала вагоме значення в суспільно-політичному житті більшості слов'янських народів протягом ХIХ ст. В її основу були закладені уявлення про етнічну, мовно-культурну та історичну спорідненість слов'ян. Ця ідея стала підґрунтям концепцій австрославізму, російського імперського панславізму, югославізму, що були спробою самовизначення слов'янських народів, проявом пошуку моделей національного розвитку, а відтак стали складовою їхньої національної свідомості.

На початку ХХ ст. найважливішим питанням для національних рухів слов'янських народів, зокрема Австро-Угорщини, стало здобуття громадянських і національних прав через забезпечення національно-територіальної автономії. В умовах неспроможності австрійської влади вирішити національне питання лідери слов'янських національних рухів мимоволі зверталися до своїх історичних традицій, серед яких слов'янська ідея займала чільне місце. Оформлена в нову концепцію слов'янської єдності -- неославізм, ця ідея мала стати захистом слов'янства від онімечення та засобом тиску на центральну владу для вирішення національного питання.

Пом'якшення політичного режиму в Російській імперії після 1905 р., вихід на політичну арену ліберальних сил, активізація національних рухів (особливо польського) та зміна зовнішньополітичної орієнтації російського уряду з Далекого Сходу на Балкани стали тими факторами, які вплинули на вироблення ідейних засад неославістського руху в Росії.

Неославістська течія російського слов'янського руху складалася переважно з ліберальних сил -- кадетів та октябристів. Біля її витоків стояли О. Погодін, Є. і Г. Трубецькі, Ф. Корш, П. Мілюков, В. Володимиров, П. Стру ве. Одним з головних положень російського варіанту неославістської програми було категоричне заперечення слов'янофільського вчення і концепції імперського панславізму. Передбачалося створення економічного і культурного союзу слов'янських народів на демократичних засадах свободи, рівності та братерства. Запорукою слов'янської єдності мало стати визнання самобутності кожного слов'янського народу. В цьому контексті першочеpгового pішення вимагала проблема польсько-російського примирення, тобто надан ня полякам Королівства Польського повних прав для національно-культурного розвитку. Важливим положенням пpогpами було досягнення pосійсько-австpійського поpозуміння як головної пеpешкоди пошиpенню німецьких культуpних і економічних впливів на Схід.

До неославістського руху приєдналися також консервативні кола російського суспільства. Вони утворили в російському слов'янському русі течію, яку можна означити як консервативне слов'янофільство (або панславісти). Представники цієї течії дотримувалися традиційного для Росії другої половини ХIХ ст. трактування слов'янської ідеї, проте були змушені відмовитися від низки положень панславістської концепції, наголошуючи на ідеї культурного єднання. Провідними представниками течії були А. Будилович, В. Корабльов, П. Кулаковський, О. Киреєв, І. Філевич.

Поштовхом до організаційного оформлення неославістського руху в слов'янських землях Австpо-Угоpщини став законопроект німецького уряду 1907 р. про відчуження західнопольських земель. 27 листопада 1907 р. з ініціативи галицького москвофіла Д. Маркова були скликані збори слов'янських депутатів австрійського парламенту, на яких лідеp молодочехів Карл Крамарж оголосив «нову слов'янську програму». Його концепція слов'янської єдності була побудована на тих же ідейних засадах, що й російська. Додаткове положення програми стосувалося проведення «слов'янсько ї політики» в межах Австро-Угорщини: створення в австрійському парламенті міцного слов'янського блоку з метою впливу на зовнішню та внутрішню політику уряду в інтересах слов'янських народів імперії Габсбургів. На засіданні було вирішено скликати всеслов'янський з'їзд. Організацією з'їзду мав займатися Слов'янський комітет, до складу якого обрали К. Крамаржа, І. Грібара (очолював Клуб ліберальних словенців), М. Глібовицького (представника галицьких москвофілів), В. Клофача (лідера Чеської національно-соціалістичної партії). Остаточне рішення про скликання першого неославістського з'їзду було прийняте під час травневої зустрічі 1908 р. Слов'янського комітету з російськими неославістами в Санкт-Петербурзі, яка отримала назву «Слов'янський тиждень».

На формування позиції українського національного табору Галичини (Української національно-демократичної партії, Русько-української радикальної партії, Української соціал-демократичної партії та Католицького русько-народного союзу) щодо неославізму вплинули такі чинники: суспільно-політичні сили, які брали участь у русі; ставлення неославістів до українського питання; власне розуміння слов'янської ідеї.

Українські суспільно-політичні діячі висловлювали сумніви щодо спроб налагодження культурних і економічних відносин слов'янських народів без вирішення гострих міжслов'янських політичних конфліктів. Втілення слов'янської ідеї на культурному ґрунті вважалось можливим лише за умови побудови незалежних демократичних слов'янських держав.

На остаточне рішення галицьких українських політиків щодо участі в русі вплинула постанова Слов'янського комітету про представництво українців на з'їзді. Делегати від українських національних сил нарівні з москвофілами мали увійти до складу російської делегації. 13 липня 1908 р. була оголошена «3аява русинів в справі слов'янської конференції у Празі», в якій провідні діячі українського національного руху К. Левицький, В. Бачинський, В. Охримович, Л. Цегельський та М. Грушевський від імені українського народу заявили про відмову брати участь в неославістському з'їзді. Українську громадськість Галичини в неославістському русі представляли москвофіли. За своїм розумінням слов'янської ідеї вони були близькими до російського консервативного слов'янофільства. Лідер москвофілів-»новокурсників» Д. Марков весною 1908 р. вів активні переговори з російськими суспільно-політичними діячами щодо організації всеслов'янського з'їзду. Більше того, він навіть зробив спробу, щоправда, невдалу, очолити неославістський рух в Австро-Угорщині.

Ініціатором участі поляків в неославістському русі був лідер національних демократів Королівства Польського Р. Дмовський, який під час «Слов'янського тижня» задекларував участь поляків в неославістському русі «без застережень». Ставлення польських суспільно-політичних сил Галичини до неославізму формувалося під впливом політичних (прозахідних) орієнтацій та загальних настроїв пересічних галичан, які чи не усі слов'янські ініціативи розглядали як прояв русофільства. Чималу роль у визначенні їхніх позицій відіграв фактор приналежності Галичини до Австро-Угорської імперії. Діяльність Р. Дмовського позитивно оцінили галицькі консерватори, клеpикальні людовці на чолі з С. Стояловським, демократи, а також Слов'янський клуб у Кpакові -- послідовник польського слов'янофільства XIX ст. Думки галицьких ендеків розділилися. Більшість членів партії на чолі з редактором «Слова Польського» З. Василевським підтримала заяву Р. Дмовського. Лідер партії С. Гломбінський виступив категорично проти залучення галицьких поляків до руху. Він мотивував своє переконання загрозою для польських партій втратити вплив у політичних сферах Австро-Угорщини. Проти неославістського руху і участі у ньому поляків виступили людовці і соціал-демократи.

21 чеpвня 1908 p. на збоpах польських галицьких паpтій було пpийняте pішення пpо участь їхніх пpедставників у Пpазькому з'їзді. Щоб не конфліктувати з австрійською владою, офіційної делегації від Кола Польського сформовано не було. На відміну від ендеків та реалістів Королівства Польського, галицькі польські політики не розглядали участь в неославістській акції частиною своїх політичних програм і в жодному випадку не ототожнювали національну політику зі слов'янською, як чеські і російські неославісти. Вони очікували конкретних результатів, щоб переконатися у доцільності своєї участі в русі. Така позиція позбавляла галицьких поляків будь-яких зобов'язань і відповідальності у випадку невдачі неославістського руху.

У третьому розділі « Неославістські акції 1908--1910 рр. і відгук на них у Галичині « простежується перебіг основних подій руху та їхній вплив на українсько-польські відносини в Галичині. Розкриваються мотиви відмови українських і польських політичних партій Галичини дотримуватися проведення «слов'янської політики» у парламентській діяльності. Аналізуються причини виходу поляків Королівства Польського з неославістського руху та його наслідки для подальшого розвитку слов'янських об'єднавчих ініціатив.

12--17 липня 1908 р. у Празі відбувся перший неославістський з'їзд, метою якого стало визначення напрямів міжслов'янської співпраці в галузі культури і економіки. Найголовніший результат з'їзду -- Празька резолюція, в якій йшлося про необхідність усунення міжслов'янських непорозумінь шляхом повного визнання рівноправності всіх слов'янських народів. Було створено Слов'янський виконавчий комітет, який мав відповідати за організацію подальших неославістських заходів та реалізацію Празької резолюції. Всупереч заявам К. Крамаржа про культурницький характер акції, уникнути політичних питань не вдалося. Перш за все виникла проблема польсько-російського примирення. Усі зацікавлені у примиренні сторони трактували його по-різному. Консервативні слов'янофіли і москвофіли розглядали польсько-російське примирення у територіально ширшому контексті і вимагали від польської адміністрації Галичині не чинити перешкод політичній і культуpній діяльності москвофілів. Російські неославісти і польські політики окреслювали примирення межами Російської імперії і вважали за необхідне забезпечити полякам Королівства Польського повні права для національно-культурного розвитку. Російська делегація задекларувала на з'їзді необхідність усунення перешкод для культурного і національного розвитку поляків в Росії. Польська делегація оцінила цей виступ як початок польсько-російського примирення і у відповідь підтвеpдила лояльність поляків Королівства Польського до pосійської влади. Загалом же польсько-російське примирення на слов'янському г рунті було лише фо рмальним запевненням обох сторін про намір налагодити відносини.

Празький з'їзд мав значні наслідки для укpаїнсько-польських відносин в Галичині. Він спровокував міжнаціональне напруження в кpаї. Польсько-російське примирення визнали ендеки і східногалицькі консерватори (подоляки), тобто ті політичні сили, які виступали проти українського національного руху та українсько-польського порозуміння в Галичині. Закономірно, що українські національні сили сприйняли це примирення як коаліцію польських і російських консервативних сил у боротьбі проти їхніх пpагнень. Перший неославістський з'їзд сприяв політичній активізації та зміцненню молодого покоління галицьких москвофілів. Їхня участь у Празькому з'їзді у складі російської делегації стала маніфестацією єдності галицьких українців з російським народом і сприяла поширенню цього переконання серед необізнаного з українським питанням слов'янства. Після численних зустрічей з представниками двох течій москвофільського руху у Львові В. Бобринський дійшов висновку, що російським політикам необхідно підтримувати молоде покоління, яке в своїх прагненнях без вагань стало на «чисто російський ґрунт». У зв'язку з цим москвофіли-»новокурсники» отримали чималі кошти від російських слов'янських товариств консервативного спрямування. Політичне зміцнення москвофілів-»новокурсників» давало змогу російським панславістам порушувати на міжслов'янській арені питання Східної Галичини як «споконвічно російської землі».

Стан піднесення у суспільно-політичних колах слов'янських наpодів після Пpазького з'їзду тpивав недовго. Боснійська криза 1908--1909 рр. розвіяла ілюзію про спільність слов'янських інтересів: більшість політичних сил в рейхсраті, включаючи Коло Польське і Український клуб, схвалили політику австрійської влади щодо анексії Боснії і Герцеговини. Таким чином зазнала краху зовнішньополітична концепція неославізму, спрямована на зближення Росії і Австро-Угорщини.

У 1909 р. К. Крамарж зробив спробу втілити інший пункт неославістської програми -- створення слов'янської більшості в австрійському парламенті (Слов'янського союзу). Українська і польська репрезентації негативно відреагували на створення Слов'янського союзу, оскільки віддавали перевагу проведенню національної політики, яка не йшла урозріз з загальнодержавною. І хоч українським політикам імпонувало головне положення програми Слов'янського союзу -- боротьба проти уряду Р. Бінерта, дійти згоди з цим політичним блоком не вдалося. До Слов'янського союзу увійшли лише москвофіли (Російсько-народний клуб).

1909--1910 рр. були багатими на неославістські акції, які стали своєрідним показником ідейної еволюції руху. У квітні 1909 р. в Санкт-Петербурзі відбувся з'їзд слов'янських товариств Росії, який мав на меті узгодити діяльність слов'янських організацій. З'їзд продемонстрував непримиренність поглядів двох течій російського слов'янського руху, засвідчив посилення позицій консервативного слов'янофільства та слабкість і малочисельність російських неославістів.

Резолюція з'їзду, в якій польське питання тpактувалося як внутpішня пpоблема Росії, співпала з посиленням антипольської політики царського уряду (законопроекти про впровадження земств в західних губер ніях і вилучення Холмської губернії зі складу Королівства Польського), що створило загрозу виходу поляків Королівства Польського з неославістського руху. Для галицьких поляків з'їзд російських слов'янських товариств став остаточним доказом домінування в Росії панславістських настроїв. З цього часу вони відмовляються навіть «пасивно» підтримувати неославістський рух.

25--29 травня 1909 р. у Петербурзі відбулося засідання Слов'янського комітету. Польське питання черговий раз стало каменем спотикання між консервативними слов'янофілами і неославістами. При підтримці членів комітету від інших слов'янських народів російським неославістам вдалося ухвалити резолюцію про необхідність надання відповідних прав для розвитку польської мови, школи і установ в Королівстві Польському. Втім, в умовах посилення антипольського курсу російського уряду ця резолюція не мала практичного значення. Дискусія консервативних слов'янофілів і неославістів з приводу національної ідентичності українців підтвердила повне заперечення прав українського народу на культурно-національне самовизначення першими і підтримку українського національного руху другими.

У лютому 1910 р. відбулося чеpгове засідання Слов'янського комітету, на якому конфлікт між польськими делегатами і консервативними слов'яно фі лами призвів до відмови перших продовжувати діяльність в неославістському русі. Щоб запобігти цьому, К. Крамарж запропонував створити польсько-російську комісію, яка мала розробити варіанти вирішення польсько-російських протиріч і таким чином уможливити участь поляків в наступному неославістському з'їзді. Консервативним слов'янофілам вдалося зірвати робо ту комісії, що спричинило остаточний вихід поляків Королівства Польського з неославістського руху і знаменувало поразку російських неославістів в ідейній боротьбі з панславістами.

Сеpед слов'янських делегацій на Софійському з'їзді (7--11 липня 1910 р.) були присутні переважно прихильники панславістських ідей. Більшість ліберальних сил слов'янських народів відмовилася брати участь у з'їзді. Гострі суперечки в російській делегації з приводу українського і польського питання привели до її розколу. На знак протесту проти антиукраїнських та антипольських настроїв панславістів з делегації вийшли неославісти О. Погодін та І. Луценко.

1910 р. став для неославістів останньою і невдалою спробою скерувати рух у рамки «нової слов'янської програми». Зазнало остаточної поразки найголовніше, з погляду К. Крамаржа, положення неославізму -- польсько-російське примирення. Завдяки бойкотуванню Софійського з'їзду більшістю ліберальних сил слов'янства посилили свої позиції російські панславісти. Внаслідок їхнього впливу на ідейне спрямування руху відбувалася еволюція неославістської ідеології в бік панславізму російської версії.

Польська суспільність та національно орієнтована українська громадськість Галичини були одностайними в оцінці Софійського з'їзду, назвавши цю акцію подією, що символізувала крах неославізму і його переродження в імперський панславізм. Вони дедалі більше схилялися до заперечення слов'янської ідеї, мотивуючи свою позицію відсутністю об'єднавчих чинників для слов'янства: спільної історії, умов суспільно-політичного розвитку та цілей на майбутнє. Особливо наголошувалося на нереальності втілення неославістських ідей в умовах гострих міжслов'янських політичних конфліктів та тяжінні австрійських слов'ян до Європи, а не Росії.

У Софійському з'їзді брали участь москвофіли-»новокурсники». Їхня делегація, очолена Д. Марковим, увійшла до складу російської. Проте в таборі «молодих» москвофілів відчувалося розчарування неославістським рухом. Поразка польсько-російського примирення стала однією з причин загострення відносин «новокурсників» і польських політичних партій, з якими вони у 1908 р. йшли єдиним блоком на сеймові вибори, та зумовила налагодження міцних контактів з російськими панславістами. Натомість «старокурсники» відмежувались від останніх слов'янських акцій, виявляючи таким чином лояльність до австрійської влади.

У четвертому розділі « Неославістський рух у 1911--1914 рр. і галицька громадськість « розглядається останній етап неославістського руху та його вплив на українські і польські суспільно-політичні кола Галичини. Після Софійського з'їзду неославізм як ідейно-політична доктрина втрачав сенс для лідерів національних рухів слов'янських народів. В умовах загострення міжнародної ситуації та загрози світової війни відроджувались ідеї австрославізму та югославізму. Основною рисою концепції австрославізму напередодні Першої світової війни було визнання необхідності збереження Австро-Угорської імперії і перетворення її на федеративну державу з рівними правами усіх народів, які входили до її складу. Прихильники югославізму також ставили питання про реалізацію південними слов'янами прав на самовизначення лише в межах монархії Габсбургів. Зростання австрофільських тенденцій серед слов'янських народів імперії позначились на діяльності слов'янських товариств Австро-Угорщини. Вони зосередили свою увагу на розробці програм, в основі яких було положення про культурне зближення південних і західних слов'ян.

Після Софійського з'їзду перемога панславістів у російському слов'янському русі стала беззаперечним фактом. В їхній програмі, яка базувалася на слов'янофільському вченні та панславістській ідеології другої половини ХIХ ст., вагоме місце займала ідея русославізму. Передбачалося створення Російсько-Балканського союзу, однак без участі західних слов'ян. Панславісти висловлювали сподівання, що австрійські слов'яни, переосмисливши своє розуміння слов'янської ідеї, згодом приєднаються до співдружності Росії і південних слов'ян. Під час Першої балканської війни 1912--1913 рр. панславістські товариства створювали слов'янські комітети, організовували збори пожертвувань для південних слов'ян, маніфестації протесту біля австрійського посольства. Завдяки діяльності панславістів напередодні Першої світової війни в російському суспільстві все більше поширювалася ідея про визвольну місію Росії для слов'янського світу.

Розчарування неославізмом зумовило індиферентність польських суспільно-політичних сил у сприйнятті наступних слов'янських заходів. Прихильниками слов'янської ідеї у польських землях надалі залишалися краківські слов'янофіли. Слов'янський клуб розробив власну концепцію об'єднання католицьких слов'ян на чолі з Польщею для протидії панславістській Росії. Для пропаганди слов'янофільських ідей серед польської громадськості 1912 р. краківські слов'янофіли створили Слов'янське товариство, однак практичних результатів його діяльності досягнуто не було.

Після Софійського з'їзду неославістський рух і надалі залишався у полі зору українських національних сил Галичини, до чого пpизвела антиукраїнська налаштованість прихильників слов'янської ідеї в чеських і польських землях та Росії. Проти українського національного руху Галичини виступив К. Крамарж. Саме у ньому ідеолог неославізму вбачав загрозу для цілісності Російської імперії, що могло штовхнути Росію на війну з Австро-Угорщиною. Іншу мотивацію щодо необхідності боротьби проти українства представили краківські слов'янофіли. В їх розумінні розвиток українського національного руху суттєво загрожував «польському стану посідання» в Галичині. Для російських панславістів неославістський рух став засобом поширення антиукраїнської пропаганди серед слов'янства та ширмою для прикриття територіальних претензій Росії на Східну Галичину. Російські слов'янські товариства консерва тивного спрямування, матеріально підтримуючи москвофілів-»новокурсників» , напередодні Першої світової війни вели активну пропаганду панславістських, великодержавницьких ідей у Галичині. Погляди панславістів на українське питання підтримали російські ліберальні кола. Зокрема з запереченням окремішності українського народу виступили П. Струве та О. Погодін. Намагалося захистити українців лише Товариство слов'янської культури, впливи якого на російську громадську думку були незначними.

Москвофіли-»новокурсники» повністю солідаризувалися з російським панславістським рухом і підтримували політику царського уряду на Балканах. У період з 1912 р. до 1914 р. «новокурсники» вели активну проросійську агітацію в краї, готуючи на випадок світової війни ґрунт для вторгнення російських військ у Галичину. Натомість старше покоління русофільської течії виступило проти діяльності «новокурсників», яка, на його думку, спонукала австрійську владу до репресій проти москвофільського руху в Галичині.

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження і викладено основні положення дисертації.

Неославізм був складним і суперечливим суспільно-політичним явищем, в основі якого лежало положення про економічну і культурну співпрацю слов'янських народів на засадах свободи, рівності і братерства. Він став черговим пошуком шляхів національного розвитку слов'янських народів на початку ХХ ст. Слов'янська єдність на культурному ґрунті мала зміцнити слов'янство в боротьбі за національні права в Австро-Угорщині і Росії, стати перешкодою поширенню німецьких економічних і культурних впливів на Схід.

Неославістський рух у Галичині переплітався з національно-політичними інтересами двох слов'янських народів краю. Неославізм не набув серед галицьких політичних кіл такого значення і поширення як серед інших слов'янських народів Австро-Угорщини, оскільки прозахідна орієнтація та національне спрямування більшості українських і польських партій виключали слов'янську ідею з арсеналу політичних засобів боротьби за національні права.

Українська і польська громадськість Галичини по-різному відреагувала на зародження і розвиток неославізму. На початок ХХ ст. українські суспільно-політичні кола національного спрямування були повністю позбавлені слов'янофільських ілюзій. Слов'янська ідея трактувалась ними як така, що не мала зв'язку з реальними умовами суспільно-політичного життя слов'янських народів і Європи загалом. Неославізм потрапив у поле зору українських національних сил радше як явище, яке загрожувало їхньому національному розвитку. Українську гpомадськість Галичини в неославістському pусі пpедставляли москвофіли, для яких слов'янська ідея була складовою частиною світоглядних уявлень і політичних програм.

Галицькі польські політичні кола обмежились «пасивною» підтримкою участі поляків Королівства Польського в неославістському русі. У порівнянні з Росією і Німеччиною поляки в Австро-Угорщині мали широкі можливості для національно-культурного і політичного розвитку і не вважали за потрібне ризикувати цим становищем. Окрім цього, участь в неославістському русі, як політична тактика польських партій, могла при нести результати лише в Російській імперії, але не в Австро-Угорщині. В цій державі польські політики користувалися іншими методами тиску і впливу на австрійську владу для задоволення своїх національних вимог.

Неославістський рух мав значні наслідки для українсько-польських відносин у краї. Обговорення польсько-російських відносин в контексті неославістського руху засвідчило заперечення ідеологами неославізму окремішності українського народу. Тому галицькі польські політичні сили вбачали в неославізмі додатковий засіб боротьби проти українського національного руху, галицькі москвофіли -- шанс представити слов'янству галицьких українців як частину «єдиного російського народу». Ці обставини спричинились до загострення відносин в середовищі української спільноти та зростання міжнаціонального напруження у Галичині.

Література

1. Мацевко І. Російський неославізм в оцінці галицьких національних демократів (1908--1914) // Вісник Львівського університету. Серія історична.-- Львів, 1999. -- Вип. 34. -- С. 309--316.

2. Мацевко І. Слов'янська ідея в інтерпретації та політичній діяльності Дмитра Маркова // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Фpанка: Збіpник наукових пpаць. -- Львів, 2000. -- Вип. 3. -- С. 97--103.

3. Мацевко І. Польські національні демократи і неославізм (1907--1910) // Вісник Львівського університету. Серія історична. -- Львів, 2000. -- Вип. 35-36. -- С. 212--227.

Размещено на Allbest.ru