Розвиток недержавної вищої школи в Україні (кінець 80-х – 2001 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток недержавної вищої школи в Україні (кінець 80-х - 2001 рр.)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Останнє десятиріччя ХХ ст. відзначене докорінними змінами в соціально-економічному і політичному житті України. Відійшов у минуле радянський лад з його одержавленою економікою, тоталітарною політичною системою, ідеологічним диктатом комуністичної партії, повним підпорядкуванням України союзному центру. Україна стала незалежною державою і, долаючи гостру кризу, що охопила усі сфери суспільного життя, шукає свій шлях у майбутнє, орієнтуючись на цінності європейської цивілізації.

За роки незалежності кардинальних змін зазнала система вищої освіти України. Ці зміни в офіційних документах характеризуються як реформа вищої школи. Одним з важливих її наслідків стала поява недержавних вищих навчальних закладів.

З початку відродження недержавної вищої освіти і до сьогоднішнього дня у суспільстві не вщухають дискусії щодо її місця і ролі у освітньому просторі молодої держави. У дискусію втягуються не лише політики, представники державної і недержавної вищої школи, а й безліч батьків і студентів. В цих умовах підвищується вага науково підтвердженого фактами слова науковця. Саме ця обставина перетворює процес розвитку недержавного сектора вищої школи на актуальну проблему історичної науки.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках наукової теми «Актуальні проблеми гуманізації і гармонізації суспільних відносин», яка виконується на кафедрі гуманітарних дисциплін Гуманітарного університету «Запорізький інститут державного та муніципального управління».

Об'єктом дисертаційного дослідження є вища школа України в контексті соціально-економічних і політичних змін у суспільстві, які відбувалися з кінця 80-х років до 2001 року.

Предметом дослідження є недержавний сектор вищої школи України в умовах реформи освітньої сфери.

Хронологічні рамки. Тема дисертаційного дослідження хронологічно обмежується періодом з кінця 80-х років ХХ ст. до 2001 року. З метою виявлення історичних коренів недержавної вищої школи України було проведено короткий аналіз стану вітчизняної освіти в ХVІІ - на початку ХХ ст.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Україну в її сучасних державних кордонах.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає, насамперед, у постановці проблеми становлення недержавного сектора вищої школи в контексті новітньої історії Україні, чого раніше вітчизняними істориками не робилося, і розв'язанні низки конкретних дослідницьких завдань. Зокрема, доведено закономірний характер виникнення в Україні недержавної вищої школи, вперше в українській історіографії, на основі аналізу численних джерел та літератури детально проаналізовано комплекс умов, причин і факторів її становлення і зміцнення, охарактеризовані обставини, що заважали цим процесам. В контексті трансформації суспільно-економічного життя України вперше проведено історичний аналіз розвитку недержавної вищої освіти і визначено її роль і місце в освітньому просторі молодої держави, окреслено перспективи подальшого розвитку. Проведено порівняльний аналіз розвитку недержавного сектора вищої школи в Україні та інших країнах пострадянського простору і держав з давніми традиціями ринкової економіки.

Метою дисертації є висвітлення обставин виникнення і розвитку в Україні недержавного сектора вищої школи, окреслення його місця і ролі в загальноукраїнському освітянському просторі.

Для досягнення поставленої мети було висунуто такі конкретні дослідницькі завдання:

- в загальному вигляді охарактеризувати історичні традиції недержавної вищої освіти в Україні;

- розкрити передумови відродження недержавного сектора вищої школи в умовах ринкової трансформації суспільства;

- проаналізувати механізм становлення вищих навчальних закладів, заснованих на недержавному фінансуванні;

- дослідити комплекс факторів, які, з одного боку, сприяли створенню недержавних закладів вищої освіти, а з другого - заважали цьому процесу;

- висвітлити взаємини недержавних вузів з державними органами освіти і владними структурами;

- охарактеризувати суспільні функції недержавної вищої освіти, визначити зміну її питомої ваги в освітній системі України протягом 90-х років;

- проаналізувати особливості становлення недержавної вищої школи в Україні у порівнянні з зарубіжними країнами.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання положень і матеріалів, викладених у ньому, при підготовці та читанні курсу історії України ХХ століття у вищих навчальних закладах, при підготовці та читанні спеціальних курсів, створенні наукових робіт і узагальнюючих праць з історії вищої школи в Україні. Водночас, з урахуванням того, що проблема недержавної вищої школи залишається об'єктом гострої громадської дискусії, висновки дисертаційного дослідження можуть бути враховані при формуванні державної політики в освітній галузі, при пошуках оптимальних шляхів реформування в Україні нового освітнього простору, в якому на рівних правах співіснуватимуть вищі навчальні заклади державної і недержавної форми власності.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки, викладені у дисертації, знайшли відображення на наукових конференціях: двох щорічних науково - практичних конференціях викладачів та студентів Гуманітарного університету «Запорізький інститут державного та муніципального управління» (1999-2000 рр.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10 - річчю незалежності України (Запоріжжя, 31 травня 2001 р.), опубліковані у 4 наукових статтях (з них 3 - у фахових виданнях) та монографії «Недержавна вища освіта в Україні: перше десятиліття» (Запоріжжя, 2000).

Структура дисертації підпорядкована меті і завданням дослідження та відповідає логічній послідовності питань, які досліджувалися. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, приміток. Обсяг дисертації становить 196 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, хронологічні і територіальні межі, визначаються об'єкт та предмет роботи, наукова новизна, теоретичне та практичне значення дослідження.

У першому розділі «Історіографія проблеми, джерельна база та методологія дослідження» аналізується стан наукового дослідження проблеми, здійснюється огляд джерельної бази та викладаються методологічні підходи і методи, використані в дисертації. Розділ складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів.

У першому з них (1.1) - «Стан наукової розробки проблеми» - відзначається, що історіографія історії недержавної вищої школи в Україні досить специфічна. Її своєрідність полягає у тому, що дослідники мають справу з процесом, який мав своїх попередників у дореволюційному минулому, а тепер, після кількох десятиліть перерви в радянський період, перебуває у стадії відродження і становлення на цілком новій соціально-економічній основі. Початок наукового осмислення феномену недержавної вищої освіти в Україні було покладено в середині 90-х років, коли приватні вузи стали помітним фактором суспільного життя. Характерно, що серед перших авторів, які писали про приватний сектор вищої школи, переважали його представники - ректори, проректори, завідувачі кафедр та викладачі недержавних закладів вищої освіти. Зокрема, це В. Астахова, І. Тимошенко, З. Тимошенко, А. Амбросова, К. Астахова, В. Астахов, О. Сердюк, В. Медвєдєв та ін. Ці автори, як правило, не претендували на глибокі наукові узагальнення, а переслідували, перш за все, мету ознайомити громадськість України з проблемами, що стоять перед недержавною школою, наголошуючи на її важливому суспільному значенні. Саме тому цим публікаціям властива полемічна загостреність, прагнення зосередити увагу на тих сторонах діяльності недержавних вузів, які, на думку авторів, заслуговували на громадське схвалення.

У другій половинні 90-х років, коли було накопичено необхідний обсяг фактів і зроблені перші узагальнення, прийшов час наукових досліджень. В 1997-1999 рр. різним аспектам виникнення, становлення і функціонування недержавної вищої школи в Україні були присвячені кандидатські дисертації С. Жарої «Управління системою вищих навчальних закладів недержавної форми власності», О.Дікової-Фаворської «Особливості формування майбутнього спеціаліста в умовах інституціалізації освіти», В. Вихрової «Соціальний механізм управління освітою за умов переходу до ринку: загальносоціологічний аналіз», С.Рєзанової «Інститут недержавної освіти як чинник формування особистості (соціально0філософський аспект)», Г. Артюх «Правове регулювання функціонування в Україні вищих навчальних закладів освіти, заснованих на недержавній формі власності» та інших авторів. Названі дослідники працюють у галузі соціології, філософії, теорії державного управління, економіки, правознавства. Події і нові явища суспільного життя вони прагнуть аналізувати по «свіжих слідах», враховуючи вітчизняний і зарубіжний досвід приватної школи.

Своєрідним підсумком комплексного дослідження суспільствознавцями недержавної освіти є колективна монографія під редакцією проф. В. Астахової («Приватная высшая школа в объективе времени. Украинский вариант» - Харьков, 2000). Автори книги прагнули дати точну і неупереджену оцінку місця і ролі приватної вищої школи в суспільному житті молодої української держави. Зокрема, в монографії робиться спроба проаналізувати теоретичні і методологічні основи виникнення, становлення і розвитку приватної освіти, дати її кількісні і якісні характеристики, тенденції їх змін, розкрити вітчизняний і міжнародний досвід роботи приватних вузів.

Особливий інтерес викликають ті нечисленні праці про недержавний сектор вищої освіти, які належать перу зарубіжних дослідників. Серед них виділяється невелика монографія американського політолога Дж. Стетара «Оновлення та реформа вищої школи: приватна вища освіта в Україні у 1991-1996 рр.», яка побачила світ у 1996 р. Особливістю цієї роботи є те, що усі перипетії становлення недержавної вищої освіти в Україні автор аналізує у порівнянні з аналогічними процесами в інших країнах.

Не викликає сумніву велике значення результатів охарактеризованих вище досліджень при історичному аналізі. Історик зобов'язаний активно використовувати результати наукового аналізу суміжних наук, у тому числі соціології, економіки, філософії, теорії державного управління тощо. Але при цьому, головна увага повинна зосереджуватися на власному предметі дослідження. Перед істориком стоїть завдання осягнути процес формування недержавної вищої школи на обраному історичному інтервалі, враховуючи при цьому його передумови, якщо можливо, весь комплекс факторів, що стримували чи стимулювали цей процес, персоніфікувати його, виділити у ньому певні періоди, охарактеризувати їх особливості.

Наукові праці, які відповідають цим вимогам, ще не створені, хоча перші кроки вже зроблені. Мова йде про статтю І. Тимошенка і З. Тимошенко, надруковану в 1998-1999 рр. у кількох виданнях під назвою: «Недержавні приватні вузи: етапи непростого становлення». Автори зробили спробу дати перший в Україні короткий нарис історії недержавної вищої школи. Спроба виявилася, в цілому, вдалою. Загальне уявлення про головні етапи справді непростого становлення недержавної вищої освіти читач одержав. Історія розвитку недержавного сектора освіти в Україні у статті розглядається як процес, який складається з кількох етапів, протягом яких «нова форма освіти, по0перше, створювала себе як об'єктивна необхідність в трансформації суспільства до ринкових відносин, впливаючи й на державні форми освіти, а, по0друге, самоорганізовувалась, утверджувала на конкурентних засадах необхідний рівень кваліфікованої освіти».

Отже, є усі підстави констатувати, що достатньо важлива в науковому і суспільно0політичному відношенні тема - становлення і розвиток недержавних закладів вищої освіти в України - не одержала в історичній науці належного висвітлення.

Вивчення недержавної вищої школи в Україні стало можливим завдяки залученню комплексу різних за походженням документів і матеріалів, які складають джерельну базу дослідження (підрозділ 1.2). Ця база включає декілька видів документів, зокрема: нормативно-правові акти вищих органів державної влади України; діловодна документація; матеріали статистики; довідкові видання про вищу школу України; документи і матеріали громадських організацій, діяльність яких пов'язана з недержавним сектором вищої школи; періодична преса.

Значення законодавчих актів, нормативно-правових документів вищих органів державної влади України - Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів полягає у тому, що вони складають правову основу суспільства і регулюють всю повсякденну діяльність державних установ і громадських організацій у всіх сферах життя, у тому числі і в такій відносно вузькій і специфічній, якою є функціонування недержавної вищої школи.

Верховна Рада України, приймаючи закони, що формували правові основи життя незалежної держави, разом з тим створювала юридичну базу для становлення недержавної вищої школи в Україні. Аналіз цих законів дозволив зробити висновок про створення в Україні напередодні проголошення незалежності правової ситуації, в контексті якої стало можливим законне заснування вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Найважливішими правовими актами, які справили значний вплив на розвиток недержавної вищої освіти після проголошення незалежності, була нова редакція «Закону про освіту», яка вступила в дію 23 березня 1996 р., і Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. Конституція проголосила рівноправність усіх форм власності і свободу підприємницької діяльності в Україні.

Значний вплив на розвиток освіти справляють президентські акти. У дисертації, зокрема, використані Укази Президента «Про основні напрямки реформування вищої школи» від 12 вересня 1995 р. і «Про заходи щодо вдосконалення діяльності органів освіти» від 10 жовтня 1995 р.

В даному дослідженні використовуються також нормативні акти уряду України - Кабінету Міністрів, який є вищим органом у системі виконавчої влади. Серед них - «Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»)», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1992 р., «Про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів» (Постанова Кабінету Міністрів від 5 квітня 1994 р.), «Про ліцензування, атестацію та акредитацію закладів освіти» (Постанова Кабінету Міністрів від 5 вересня 1996 р.) та ін.

До другого виду джерел, які використовуються в дисертації, відноситься діловодна документація. Значення цього виду документів полягає у тому, що в них зафіксована безпосередня діяльність установ і організацій з виконання завдань, які випливають з нормативних актів Верховної Ради, Президента і Кабінету Міністрів. Це - матеріали, які характеризують завдання і компетенцію установ і організацій, у тому числі, стосовно навчальних закладів недержавної форми власності, діяльність керівних органів державної влади і управління і прийняття ними рішень. Верховна Рада, наприклад, неодноразово проводила парламентські слухання з питань освіти, на яких мова йшла і про недержавні вузи. Кабінет Міністрів всі основні постанови з питань реформування вищої освіти, у тому числі і розвитку недержавних закладів вищої освіти, обговорював на своїх засіданнях. Частково опубліковані в періодичній пресі, ці матеріали мають неабияку цінність для історика.

Важливим джерелом інформації про недержавну освіту є постанови і рішення міністерств і відомств, місцевих органів влади безпосередньо підпорядкованих Президенту чи Кабінету Міністрів. Серед них ключове місце займають документи Міністерства освіти (з 1999 р. - Міністерство освіти і науки України). Здійснюючи керівництво вищою школою у цілому, Міністерство освіти і науки контролює дотримання нових параметрів і стандартів новоствореними вузами недержавного фінансування. Ця його діяльність реалізується у формі наказів, рішень колегії, інструктивних листів та інших документів.

Велика група діловодних документів висвітлює хід і результати виконання прийнятих вищими і місцевими органами влади рішень у галузі вищої школи, у тому числі і недержавної. Зокрема, в матеріалах підсумкових колегій Міністерства освіти і науки наводяться огляди всіх напрямків діяльності закладів освіти, у тому числі недержавних. Однак, матеріали, які висвітлюють хід і результати виконання прийнятих вищими і місцевими органами влади рішень у галузі освіти потребують особливо критичного підходу. Досить часто їх характеризує так званий «відомчий оптимізм» в оцінці стану справ та їх перспектив. Відділити реалії життя від їх оцінки державними службовцями - завдання історика.

До третього виду джерел відносяться матеріали статистики. І хоча спеціальна статистика недержавної освіти ще не склалася, окремі узагальнюючі статистичні матеріали, що характеризують стан приватних вищих закладів освіти, автор дисертації виявив в матеріалах Міністерства освіти і науки, зокрема тих його службах, що займаються ліцензуванням і акредитацією вищих навчальних закладів.

Четвертим видом джерел, інформаційні можливості якого досить значні, є довідкові видання про вищу школу України. Так, наприклад, щорічні довідники для вступників до вищих навчальних закладів дають загальні відомості про всі вищі навчальні заклади України І - ІV рівнів акредитації.

Наступним видом джерел, які використовуються в дисертації, є документи і матеріали громадських організацій, діяльність яких пов'язана з недержавним сектором вищої школи (Всеукраїнської асоціації приватних вищих навчальних закладів, Конфедерації недержавних вищих закладів освіти України, Міжнародної кадрової академії).

Іншим важливим видом джерел з історії недержавної освіти України є періодична преса. Зокрема, досить часто матеріали про цей сектор освіти з'являються в загальноукраїнських газетах «Освіта», «Освіта України», «Зеркало недели», «Бизнес» та ін.

Таким чином, наявні документи у їх сукупності створюють достатню джерельну базу, яка робить можливим наукове дослідження розвитку недержавного сектора вищої школи України наприкінці 80-х - в 2001 рр.

Методологічною основою обраного дисертаційного дослідження (підрозділ 1.3) обрано такі універсальні загальнонаукові методи як історичний і логічний. До спеціально-наукових методів відносяться генетичний, порівняльний (компоративний), типологічний і діахронний. До конкретно - наукових методів, які застосовуються в дисертації відноситься проблемно-хронологічний. Автор виходив з того, що всі наукові методи взаємозв'язані і, як правило, використовуються в комплексі. Лише при такому їх застосуванні вони виконують свою функцію, забезпечують одержання нового історичного знання.

У другому розділі «Історичні передумови недержавної вищої освіти в України», який складається з двох підрозділів, мова йде про дорадянський досвід недержавної вищої школи та про здобутки і втрати радянської вищої школи в Україні.

Історія освіти в Україні, відзначається у підрозділі 2.1. «Дорадянський досвід недержавної вищої школи», нерозривно пов'язана з історією українського народу, його культурою, державницькими прагненнями, ініціативою окремих осіб і ставленням до неї всього суспільства. Ще у часи Київської Русі освіта була як справою держави, так і церкви і приватних осіб. Саме це і забезпечило досить високий у порівнянні з сусідніми і західноєвропейськими державами рівень освіченості давньоруського (ранньоукраїнського) суспільства. Розпад Київської Русі, втрата незалежності і відсутність в українців тривалий час власної держави створювала умови, коли національна освітня діяльність в Україні могла здійснюватися лише як результат ініціативи громади, професійних, релігійних та інших об'єднань і окремих приватних осіб. Перші вищі навчальні заклади України - Острозька і Києво-Могилянська академії - з початку їх існування фінансувалися не державою, а приватними особами (меценатами), різними організаціями, релігійними та іншими товариствами і за рахунок внесків студентів. За зразком Києво-Могилянської академії були організовані і православні колегії (колегіуми) у Чернігові, Харкові і Переяславі.

Знищення царським урядом автономної Гетьманщини спричинило регрес в освітній сфері України. Російська імперія прагнула тримати під повним контролем всю систему освіти, розглядаючи її як важливий інструмент зміцнення свого впливу на населення, особливо в національних районах. Але час брав своє. Після селянської реформи 1861 р. і ліквідації кріпосного права соціально-економічні відносини в державі урізноманітнилися. Життя стало вимагати більше освічених людей. В цих умовах починається новий етап у розвитку вищої освіти в Україні. Державний її сектор був домінуючим. Але бурхливий розвиток ринкових відносин вів до зміцнення недержавної вищої освіти, однак вже не як національної, а як складової частини загальноімперської системи недержавної (приватної) освіти. У 1917 р. на території 9 підросійських губерній України діяло 15 приватних вузів.

В умовах Української революції 1917-1920 рр. починається відродження української вищої школи. Зусиллями громадськості, кооперативних організацій і державних органів у 1917-1918 рр. було відкрито у Києві Український народний університет, Українську науково-педагогічну академію, Народний політехнікум, Польський і Єврейський університети; вищі навчальні заклади у Полтаві, Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Чернігові та інших містах України.

З перемогою більшовиків усі приватні вищі навчальні заклади в Україні були перетворені в радянські вищі школи, або закриті. Освіта і виховання стали державною монополією і фінансувалися з державного бюджету.

Суперечливі процеси, що відбувалися у вищій школі України в радянські часи, висвітлюються у підрозділі 2.2 «Здобутки і втрати радянської вищої школи».

Радянська вища школа за роки свого існування накопичила значний потенціал. Загальна кількість студентів в Україні в останні роки її перебування у складі СРСР перевищувала 850 тисяч, що було у 24 рази більше, ніж у 1917 р. Щороку понад 150 тисяч юнаків і дівчат України вступали до вузів, а майже 140 тисяч одержували дипломи спеціалістів. Досить розвинутою була система заочного і вечірнього навчання, яка охоплювала 300 тис. чол.

Але поряд з безсумнівними успіхами, у роботі вищої школи України в останні десятиліття ХХ ст. стали все яскравіше проявлятися ознаки неблагополуччя. Державна система освіти в СРСР фінансувалася за залишковим принципом. Всесоюзний перепис 1989 р. показав, що на 100 тис. жителів Радянського Союзу припадало 1867 студентів. За цим показником СРСР опинився на 44 місці у світі - між Португалією і Таїландом. Україна з її 1700 студентів на 100 тисяч жителів у світовому рейтингу опинилася аж на 50 місці. В республіці існував величезний незадоволений попит на вищу освіту. Щороку студентами вузів ставало менше 50% від загального числа абітурієнтів.

Все це відбувалося в умовах, коли роль освітнього фактора в житті людства кардинально посилилася. Світ вступав у нову фазу свого розвитку, яка в політичних науках називається інформаційною. Одним з головних законів її функціонування вважається пріоритет освіти. Україна, що за параметрами свого розвитку знаходилася, за оцінкою вітчизняних спеціалістів, в початковій стадії переходу від індустріальної фази розвитку до інформаційної, в освітній сфері значно відставала від розвинутих країн світу. Ця сфера опинилася у стадії глибокої кризи, яка була проявом загальної структурної кризи, в якій опинилося радянське суспільство в останнє десятиліття свого існування.

Третій розділ - «Відродження недержавної вищої школи» - складається з чотирьох логічно зв'язаних підрозділів: 3.1 «Соціально - економічні і політичні передумови відродження», 3.2 «Початок відродження», 3.3 «Перехід до державного регулювання» і 3.4 «Недержавна вища школа між законом і відомчою доцільністю».

Зроблено висновок, що поява недержавного сектора вищої школи в Україні стала неминучою вже у другій половині 80-х років. Наприкінці 80-х років у вищих навчальних закладах республіки все частіше стали заявляти про себе викладачі, які виступали з власними, новаторськими пропозиціями з вдосконалення навчально-виховного процесу. Їм було «тісно» в рамках усталених, консервативних порядків, що склалися в державній вищій школі. Настрої новаторів були співзвучні атмосфері пошуків і очікування ринкових перетворень, з якими пов'язувалися надії на вирішення багатьох соціально - економічних проблем. За більш якісну і ефективнішу роботу вузівських працівників батьки студентів готові були вносити відповідну плату. Справа була за дозволом держави.

У загальному вигляді Декларація про державний суверенітет України і деякі попередні кроки партійно-державного керівництва можна було трактувати як дозвіл на поширення ринкових засад на вищу школу. У цій ситуації в 1989-1990 рр., незважаючи на відсутність необхідної нормативної бази, починається процес створення непідконтрольних державним органам освіти вищих навчальних закладів. Бюрократія України, паралізована процесами демократизації, не наважувалася припинити діяльність новостворених закладів, хоча непоодинокі спроби зробити це мали місце. Але її час швидко спливав, На початку 1991 р., ще до проголошення незалежності України, Верховна Рада прийняла два історичні закони - «Про власність» і «Про підприємництво». Ці закони не забороняли здійснення підприємницької діяльності в освітній сфері. Нарешті, 23 червня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон «Про освіту», стаття 13 якого передбачала можливість утворення і рівноправне функціонування закладів різноманітних організаційно-правових норм - державних, муніципальних, недержавних.

Дозвіл на відкриття недержавних вузів суспільство одержало в умовах величезного незадоволеного попиту на вищу освіту. Якщо у 1990-1992 рр. на одне вузівське місце претендувало, в середньому, 2 абітурієнти, то у 1995 р. - 1,89. І це за умов, коли загальна кількість вищих навчальних закладів невпинно зростала. В цій ситуації населення - всупереч усім негараздам - було готове сприйняти недержавну платну освіту, як єдиний можливий шлях задоволення освітніх запитів. Якщо абітурієнт не пройшов за конкурсом в державний заклад вищої освіти, то з точки зору його особистих і загальнодержавних інтересів, з точки зору інтересів демократичного розвитку суспільства, важливіше дозволити йому навчатися в недержавному вузі, ніж зберегти державну монополію в освітній сфері. Це головна обставина, яка сприяла появі вищих навчальних закладів недержавного фінансування.

Зі свого боку, суспільство зацікавлене в існуванні вищих навчальних закладів державної і недержавної форм власності, бо це передбачає загальне поліпшення становища в освітній сфері. Щоб вдосконалюватися, державні вузи потребують конкуренції. Без демонополізації вищої освіти, при збереженні над нею повного державного контролю, сподіватися на покращання роботи державної вищої школи не було жодних раціональних підстав.

Робота перших недержавних вузів починалася з їх реєстрації. Ця процедура на перших порах була надзвичайно простою. Власне, реєстрація цих закладів нічим не відрізнялася від реєстрації різноманітних комерційних структур - малих підприємств (МП), товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ), підприємств з участю іноземного капіталу (СП) тощо. За короткий час в Україні з'явилося понад 500 приватних структур, що заявляли про себе як про вищі навчальні заклади. Хоча вони вважали себе інститутами, університетами, академіями, коледжами, вищими училищами чи просто училищами, центрами підготовки і перепідготовки - майже всі були дрібними новоутвореннями, не мали власних приміщень, матеріальної бази, постійного складу викладачів і набирали на перші курси по декілька десятків студентів, як правило тих, хто не пройшов за конкурсом до державних вузів. Тільки невелика частина цих закладів працювала на більш - менш задовільному з точки зору вимог до вищої школи рівні. Переважна ж більшість була зорієнтована на одержання надприбутків. Засновники недержавних вузів добре знали кон'юнктуру на ринку освітніх послуг. В Україні ще з радянських часів склався величезний незадоволений попит на вищу освіту. На 100 випускників середніх шкіл державні вузи 1992 р. могли запропонувати лише 22 місця. Саме на задоволення ажіотажного попиту на освіту (з усіма матеріальними вигодами, що з цього випливали) орієнтувалися на початку 90-х років ініціатори створення недержавних закладів освіти. Але це був початковий етап становлення недержавного сектора вищої школи. Він охоплює кін. 1989 - поч. 1992 рр. У ці роки недержавний сектор вищої школи став реальністю життя. Це знаменувало собою подолання тривалої державної монополії на вищу освіту, що завела її у стан глибокої кризи. Вся подальша історія вищої школи відбувалася під впливом цього історичного факту.

Однак, перший етап продемонстрував також, що без певного фахового контролю недержавна система вищої освіти не в змозі стати повноправним партнером державної і виправдати надії, які покладає на неї суспільство. Характерно, що представники стабільних і благополучних недержавних закладів освіти з самого початку своєї діяльності погоджувалися на державний контроль, бо тінь від недобросовісних закладів падала і на них.

З середини 1992 р., з введенням державної акредитації, розпочався другий етап в історії недержавної вищої освіти в Україні. Суть акредитації полягала у визначенні спроможності навчальних закладів здійснювати освітню діяльність на рівні державних вимог, що давало право на видачу диплому про вищу освіту державного зразка. Початковим етапом акредитації було ліцензування, що давало вузу право на ведення освітньої діяльності. Ліцензування нових навчальних закладів почалося в 1993 р. Другий етап продовжувався до квітня 1994 р. і характеризувався спробами держави регламентувати діяльність недержавної вищої школи. За цей час декілька десятків приватних вузів одержали ліцензії, частина була змушена припинити діяльність, а переважна більшість продовжувала діяти без ліцензій. Якщо на першому етапі - до середини 1992 р., - розвиток недержавної освіти відбувався, значною мірою, безсистемно і хаотично, то у наступні два роки в ньому все більше стали проявлятися жорсткі конторольно-обмежувальні чинники.

Опинившись в несприятливих умовах, недержавна вища школа стала проявляти тенденцію до об'єднання і створення власної громадської організації, здатної відстоювати інтереси її членів. У вересні 1993 р. була заснована Всеукраїнська асоціація приватних вищих навчальних закладів. Однак, в перші роки свого існування це об'єднання не зуміло завоювати міцних позицій в освітньому середовищі. Діяльність Асоціації обмежувалася кількома великими вузівськими центрами України. Переважна більшість навчальних закладів недержавної форми власності, у тому числі ліцензованих, залишалися поза Асоціацією.

У квітні 1994 р. розпочинається третій етап у розвитку недержавної вищої школи, який тривав до 1996 р. Регулюючий вплив держави значно посилився. У загальних рисах за ці роки склалося те правове поле, в межах якого вищі навчальні заклади недержавної форми власності продовжують діяти і сьогодні. Було оголошено, що неліцензовані вузи у примусовому порядку припинять діяльність. Але цього не сталося. На березень 1996 р. ліцензії мали 123 недержавні вузи, але значно більше діяли без ліцензій. В недержавних ліцензованих вузах навчалося 71,1 тис. студентів, що становило лише 4,8% їх загальної кількості в Україні. Для недержавної вищої школи то були складні часи, але вона успішно долала об'єктивні і штучні перепони, продемонструвавши високу життєздатність, конкурентоспроможність і прагнення до самовдосконалення, успішного впровадження в життя новаторських програм і методик, новітніх педагогічних технологій. В умовах важкої економічної кризи і різкого скорочення фінансування державних вузів, недержавні вищі школи стали одним з важливих факторів збереження національної системи вищої освіти в Україні.

Четвертий розділ - «Недержавний сектор вищої школи в контексті формування єдиного освітнього простору України» - складається з трьох підрозділів: 4.1 «Зміна умов ліцензування і акредитації», 4.2 «Початок стабілізації недержавної вищої школи», 4.3 «На шляху інтеграції недержавної і державної вищої школи». В цьому розділі розкривається четвертий, останній етап в історії приватної вищої школи, який продовжується з весни 1996 р. до початку 2001 р.

Перший підрозділ присвячений аналізу складних і суперечливих відносин між недержавними вузами і акредитаційними органами в другій половині 90-х років.

1996 рік в історії недержавної вищої школи виявився особливим. У багатьох ліцензованих недержавних вузах закінчувався навчальний цикл і наближалися випускні екзамени, а разом з тим - перспектива вручення випускникам дипломів. Згідно з діючими нормативними актами, дипломи державного зразка мали право видавати лише ті вищі навчальні заклади, що пройшли акредитацію. Хоча процес акредитації розпочався ще у 1993 р. (негайно після того, як перші вузи одержали ліцензії), на початок 1996 р. було акредитовано лише 4 спеціальності двох елітних недержавних закладів вищої освіти: 2 спеціальності в Національній академії управління (Київ) і 2 спеціальності в Донецькому інституті підприємництва.

В лютому 1996 р., після прийняття Постанови Кабінету Міністрів «Про ліцензування, акредитацію і атестацію закладів освіти», акредитація майже на рік припинилася, бо став розроблятися новий її порядок, що відповідав вказаній урядовій постанові. Замість інтенсифікації процесу акредитації, державні органи фактично заморозили її, розгорнувши кампанію перевірок обґрунтованості ліцензування недержавних вузів. Перевіркою були охоплені десятки вузів. В результаті їх випускники опинилися в ситуації повної невизначеності. Асоціація навчальних закладів України недержавної форми власності виступила з пропозицією дозволити складати випускні екзамени випускникам неакредитованих недержавних навчальних закладів у вузах державної форми власності, компенсувавши при цьому всі затрати останніх. Але ця пропозиція була відкинута. Випускники недержавних закладів вищої освіти одержали дипломи своїх вузів і змушені була за їх стінами здавати ще один екзамен - доводити рівноцінність недержавного і державного диплома. Недержавна освіта сприйняла ці дії владних структур як спробу відновити державну монополію на вищу освіту.

Однак, незважаючи на труднощі і перешкоди, нестабільність нормативно - правової бази, становлення і зміцнення недержавного сектора вищої школи в Україні у другій половині 90-х років продовжувалося. Йде поступова його стабілізація, про що розповідається в підрозділі 4.2. На початку 2000 року в Україні діяло 138 ліцензованих недержавних вищих закладів освіти, з них 5 університетів, 7 академій, 86 інститутів, і 40 закладів 1 - ІІ рівнів акредитації (коледжі, технікуми і училища). На цьому рівні кількість вузів стабілізувалася. Якщо в 90 - ті роки щороку виникали і зникали десятки недержавних закладів освіти, то наприкінці 90-х - в 2001 рр. - лише одиниці. Загальна кількість недержавних вузів, що пройшли акредитацію і одержали право видавати дипломи державного зразка у 2001 р. становила 102. В недержавних вузах навчається близько 150 тис. студентів, що становить близько 10% загальної їх кількості в Україні.

З початку виникнення недержавної вищої школи, між нею і державними вузами склалися відносини гострої конфронтації. Але ця конфронтація з часом зменшувалася. Якщо спробувати піднятися над корпоративними інтересами обох секторів освіти, є підстави стверджувати: йде невідворотний процес зближення державної і недержавної освіти. Цей процес у літературі характеризується як інтеграція (інша характеристика - конвергенція) недержавної і державної освіти. Про інтеграцію недержавної і державної вищої школи мова йде у підрозділі 4.3.

Особливо інтенсивно інтеграція відбувається у одній з найважливіших сфер життєдіяльності вищої школи - фінансовій. Державні навчальні заклади з великою користю для себе залучаються до тих джерел фінансування, які раніше були освоєні недержавними вузами. Відсоток студентів, що навчаються в державних вузах на контрактній основі, щорічно збільшується.

Однією з найважливіших передумов конвергенції двох секторів вищої освіти є створення для них єдиного правового поля. Незважаючи на певну дискримінацію приватної освіти в реальному житті (за переконанням більшості її представників), законодавство передбачає рівноправність обох секторів. Усі зміни, у руслі яких відбувається реформа вищої школи в Україні, поширюються і на недержавний сектор вищої школи. Єдине законодавство, єдина нормативна база сприяють «вирівнюванню» параметрів вищих навчальних закладів державного і недержавного секторів. У результаті цього заклади вищої освіти недержавної форми власності поступово втрачають частину властивої їм оригінальності і своєрідності. Але готовність прийняти «правила гри», які пропонує держава, дозволяють недержавним вищим закладам освіти вижити у досить несприятливій соціально - політичній атмосфері.

Але, на наш погляд, свою індивідуальність вищі навчальні заклади недержавної форми власності збережуть. Це пов'язано з тим, що навряд чи зазнають зміни соціальні функції недержавної освіти. Якщо державна школа, за оцінкою В. Астахової, виконує замовлення держави, «перебуваючи між вимогами суспільної ефективності і необхідністю формування повноцінної особистості», то недержавна школа «виконує замовлення суспільства, здійснюючи права батьків і педагогічне право незалежних суб'єктів освіти, сприяючи тим самим становленню громадянського суспільства». Ця відмінність у функціях двох секторів освіти надає недержавній вищій школі більше свободи у виборі цілей, засобів і методів освітньої діяльності. Але при цьому вищі навчальні заклади недержавної форми власності залишаться інтегральною частиною єдиного освітнього поля держави, яке буде включати вузи різних джерел фінансування, покликаних виконувати спільну історичну місію - прискорення цивілізаційного поступу України, сприяння її входження в інформаційну стадію суспільного розвитку.

Основні результати дисертаційного дослідження

У Висновках дисертаційної роботи конкретизуються й узагальнюються результати розвитку недержавної вищої школи в Україні наприкінці 80-х - в 2001 рр. Відзначається, зокрема, що традиції недержавної вищої школи в Україні кореняться у глибині століть. В умовах трансформації вищої освіти, що розгорнулася з кінця 80-х років ХХ ст., виникли умови, які сприяли відродженню приватної вищої школи.

Перші непідпорядковані Міністерству освіти заклади вищої освіти в Україні з'явилися ще у 1989 р. У 1991 р. цей процес одержав правову базу. За короткий час виникло понад 500 новоутворень, які оголосили себе вищими навчальними закладами, зорієнтованими на підготовку спеціалістів, головним чином, дефіцитних і престижних напрямків: економіка, менеджмент, правознавство, журналістика, іноземні мови та ін. Серед них переважали кон'юнктурні утворення, зорієнтовані на одержання надприбутків. Таке становище викликало критичні настрої у суспільстві, причому, серед критиків було і багато керівників тих недержавних вузів, що прагнули вести свою діяльність на здоровій основі. Лунали і заклики заборонити недержавні навчальні заклади взагалі і відновити державну монополію на освітні послуги. Однак на це держава не пішла. Обрали той шлях, яким йшли і у зарубіжних країнах, де відбувалося становлення недержавного сектора освіти і проходила ліквідація державної монополії на вищу освіту - шлях встановлення ефективної системи регулювання роботи навчальних закладів з метою забезпечення прийнятного для суспільства рівня підготовки спеціалістів. У 1992 р. в Україні була введена система ліцензування і акредитації вищих навчальних закладів, як офіційне визнання їх права здійснювати освітню діяльність на рівні державних вимог і стандартів освіти. З різними змінами (найбільші з яких відбулися у 1996 році) ця система проіснувала до сьогоднішнього дня.

Пройшовши протягом першого десятиліття свого існування через важкі випробування, недержавна форма вищої освіти в Україні утвердилася як легітимно, так і у свідомості суспільства. У другій половині 90-х років намітилися ознаки стабілізації недержавної вищої школи. Відверто слабкі заклади припинили свою діяльність або приєдналися до міцніших. Загальна їх кількість на початок 2001-2002 навчального року становила 102, а навчалося в них 10% загальної кількості студентів. Завершується формування професорсько-викладацького складу недержавних вузів, зміцнюється матеріальна база. Цим самим була ліквідована державна монополія в освіті, яка у свій час призвела її до глибокої кризи. Недержавна школа стала одним з факторів подолання цієї кризи. Вона швидко перетворюється в інтегральну частину загальнонаціональної системи освіти.

Публікації за результатами дисертаційного дослідженння