Українські виробничо-торгівельні кооперативи в Західній Україні (1921-1939 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 334.73(09)(477.8)

Українські виробничо-торгівельні кооперативи в Західній Україні (1921 - 1939 рр.)

Спеціальність 07. 00. 01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Струк Зоряна Ігорівна

ЛЬВІВ 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник доктор історичних наук, професор Малик Ярослав Йосипович, Львівський філіал Української Академії державного управління при Президентові України,

професор кафедри політичних наук, філософії і права

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Плисюк Василь Пилипович, Львівський державний аграрний університет, завідувач кафедри українознавства

кандидат історичних наук, доцент Танчин Ігор Зіновійович, Львівська комерційна академія, доцент кафедри історії та політології

Провідна установа Інститут історії України НАН України, відділ сучасної історії України, м. Київ

Захист відбудеться 25 вересня 2001 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська,1, тел.79-47-71).

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005 м. Львів, вул. Драгоманова,5).

Автореферат розісланий 22серпня 2001 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Сухий О.М.

Анотація

Струк З.І. Українські виробничо-торгівельні кооперативи в Західній Україні (1921-1939 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2001.

У контексті національно-політичного, господарського та культурного розвитку українських земель у складі Польщі в 1921-1939 рр. досліджується діяльність виробничо-торгівельних кооперативів краю. Простежуються національно-політичні та соціально-економічні передумови створення західноукраїнської кооперації, еволюція її структури, участь кооперативів у виробництві та збуті сільськогосподарської продукції, тенденції розвитку міської кооперації, культурно-просвітня діяльність кооперативів, підготовка фахівців для кооперативної і господарської праці, напрями роботи кооперативів щодо поглиблення національної свідомості, їх роль в українському національному русі та соціальних процесах. Західноукраїнська кооперація трактується як широке соціальне явище, що не лише реалізовувало економічні завдання, а й відігравало чималу роль у формуванні новочасної української національної свідомості, продемонструвало здатність українського суспільства до самоорганізації та розв'язання власними силами актуальних завдань у різних сферах громадського життя.

Ключові слова: західноукраїнська кооперація, виробничо-торгівельні кооперативи. міська кооперація, культурно-освітня діяльність кооперативів.

Аннотация

Струк З.И. Украинские производственно-торговые кооперативы в Западной Украине (1921-1939 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2001.

В контексте национально-политического, хозяйственного и культурного развития украинских земель в составе Польши в 1921-1939 гг. исследуется деятельность украинских производственно-торговых кооперативов края. Прослеживаются национально-политические и социально-экономические предпосылки создания западноукраинской кооперации, эволюция её структуры, участие кооперативов в производстве и сбыте сельскохозяйственной продукции, тенденции развития городской кооперации, культурно-просветительская деятельность кооперативов, подготовка специалистов для кооперативной и хозяйственной работы, деятельность кооперативов в области углубления национального сознания, их роль кооперации в украинском национальном движении и социальных процессах. Западноукраинская кооперация показана как широкое социальное явление, которое не только осуществляло экономические задачи, но также играло большую роль в процессе формирования современного украинского национального сознания, продемонстрировало способность украинского общества к самоорганизации для решения актуальных задач в разных областях общественной жизни.

Проанализирован процесс возобновления и организационного развития после Первой мировой и украинско-польськой воен украинской кооперации. Под давлением международной общественности правительство Польши было вынуждено разрешить деятельность общества “Сільський господар”, и украинские деятели воспользовались этим для возобновления национальной кооперации в целом. К середине 20-х годов к разным типам кооперативов принадлежало более половины всего украинского населения региона. В среднем в одном кооперативе состояло 90 членов; около 90 % из них были крестьянами.

Утверждается, что процесс формирования украинской кооперативной сети сопровождался рядом организационных проблем. В частности, нехватало специалистов для работы в контрольных и профессиональных органах. С определёнными трудностями сталкивалась и агитационная работа среди населения, которое поначалу с опаской относилось к кооперативному движению. Несмотря на либеральное кооперативное законодательство Польши создание украинцами кооперативов на местах нередко наталкивалось на сопротивление польских чиновников. Украинцы вынуждены были доказывать, что созданные ими кооперативы не занимаются политической, а тем более антипольской деятельностью.

Установлено, что, несмотря на преграды, общая динамика западноукраинской кооперации в период между мировыми войнами была положительной. К сентябрю 1939 г. только в Галичине работало 3455 кооперативов, имущество которых оценивалось в 22,9 млн зл.; в рядах западноукраинской кооперации находилось почти 709 тыс. чел. Был создан центральный Ревизионный союз украинских кооперативов (РСУК), который контролировал всю кооперативную деятельность. Почти все селькохозяйственные кооперативы старались охватить целый комплекс работ - от производства продукции до её продажи. РСУК поддерживал контакты с Международным кооперативным союзом в Лондоне. Украинская кооперация не только содействовала поднятию материального уровня жизни населения, но была массовой школой общественной жизни.

Приоритетной сферой деятельности украинской кооперации представлено молочное дело. За экономическими показателями украинская молочная кооперация значительно превосходила польскую, её продукция успешно конкурировала на местном, общегосударственном и даже международном рынках. В 1939 г. продукция “Маслосоюза” реализировалась в 57 магазинах, а сумма от проданных товаров превысила 12 млн зл. Украинская молочная кооперация охватывала более 40 % всех крестьянских хозяйств. Успешно развивались также другие отрасли сельскохозяйственной кооперации: животноводство, птицеводство, садовничество и огородничество, пчеловодство и шелководство, производство сахара и др.

Прослежен процесс развития украинской городской кооперации (организация мыловаренного дела, создание мясокомбинатов, производство сигаретной бумаги и др.). Утверждается, что накануне Второй мировой войны украинская городская кооперация стала центром консолидации украинской промышленности. В кооперативных промышленных предприятиях, в магазинах и банках работало почти 25 % украинского городского населения края. Благодаря этому города Галичины и Волыни приобретали вид центров украинской культуры.

Раскрыта значительная роль украинских кооперативов в области культуры и образования. Культурно-просветительная деятельность кооперативов велась по многим направлениям - поднятие общей грамотности населения, книгоиздательство, создание книжных магазинов и библиотек, организация общеобразовательных курсов в читальнях, материальная поддержка украинских школ, подготовка и переподготовка специалистов в области хозяйства и др. Средства на культурно-образовательную деятельность кооперативы выделяли со своих доходов. В целом кооперация сыграла значительную роль в экономическом и культурном возрождении западноукраинского населения.

Ключевые слова: западноукраинская кооперация, производственно-торговые кооперативы, городская кооперация, культурно-просветительская деятельность кооперативов.

Annotation

Z.I. Struk. Ukrainian Production and Commercial Cooperatives in Western Ukraine(1921-1939).-Manuscript.

In the context of nation-political, economical and cultural development of Ukrainian lands, being a part of Poland during the years of 1921-1939, the activity of productive and commercial cooperativesof the land is being investigated. Nation-political and socio-tconomical prerequisites of Western-Ukraine cooperation are being observed, evolution of its structure, participating of cooperatives in production and marketing of agricultural production tendencies development of town cooperation, cultural and educational activity of cooperatives, training of specialists for cooperative and economical work, trends of cooperatives work, concerning the activization of national self-consciousness, their role in Ukraine - nationai movement and social processes.Western-Ukraine cooperation is interpreted as a wide social phenomena that is not only realization of economic tasks but also played a great role in formation of nowdays Ukrainian self-consciousness, demonstrated the obility of the Ukrainian society for seft-organizing and solving of actual tasks by its own force in different spheres of social life.

Key words: West-Ukrainian cooperation, productive-marketing cooperatives, town cooperation, educational activity of cooperatives.

західноукраїнський кооперація збут культурний

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Кооперативний рух на західноукраїнських землях, що розгорнувся в останній третині ХІХ ст. й набув масового характеру в період між двома світовими війнами, став широким соціальним явищем, значення якого для процесів націотворення та самоорганізації українського суспільства досі не знайшло належної оцінки. Українська кооперація була не лише системою інституцій для задоволення соціально-економічних потреб своїх членів, а й засобом оборони господарських інтересів українського народу та його економічного зміцнення, важливим елементом національно-визвольних змагань і громадського виховання членів суспільства. Українські кооперативи, що стали однією з ланок у ланцюгу інших національних товариств, провадили не тільки господарську й організаційну, але й культурно-просвітню роботу, були вагомим чинником повсякденного життя конкретної людини, а відтак відіграли чималу роль у формуванні новочасної української національної свідомості. У цьому сенсі вивчення українського кооперативного руху належить до важливих проблем національної історії, дозволяє суттєво збільшити повноту та об'єктивність її відтворення. Дослідження української кооперації також відповідає поступовому відходу українських істориків від зосередження на винятково політичних аспектах минулого, їх зростаючому інтересу до господарських, культурних та соціальних процесів, увазі до повсякденного життя особи.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 1921-1939 рр., тобто цілісний у загальноєвропейській історії період між двома світовими війнами. Для українців це був час, коли їх національно-визвольні змагання завершилися поразкою, а територію України поділили між собою сусідні держави. За цих обставин українське суспільство шукало в кооперації не лише вихід зі злиднів, а й засоби для національної самооборони. Кооперація мала повернути українцям віру в себе, у спроможність власними силами організуватися, відстояти свої інтереси й суттєво покращити життєвий рівень, піднести повагу до чесної праці дрібного виробника, підвищити його фаховий рівень і вміння діяти в умовах конкуренції. Географічні межі дослідження охоплюють західноукраїнські землі, що входили до складу Польської держави. Попри несприятливу щодо українців політику польського уряду, саме цей регіон продовжував залишатися провідним осередком українського національного руху.

Зв'язок роботи з планами наукових досліджень. Дане дослідження є складовою тематики “Актуальні проблеми історії України ХХ століття”,яка розробляється кафедрою новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка.

Об'єктом дослідження є українські виробничо-торгівельні кооперативи, що діяли на українських землях у складі Польщі в 1921-1939 рр. у контексті національно-політичного, господарського та культурного розвитку краю, предметом - організаційне відновлення західноукраїнської кооперації та еволюція її структури, виробничо-збутова й культурно-просвітня діяльність кооперативів.

Мета роботи полягає у відтворенні цілісної картини діяльності західноукраїнської кооперації міжвоєнного періоду, визначенні її місця в українському національному житті, вирішенні актуальних завдань національного руху й відповідності суспільним запитам, ролі в господарському та культурно-просвітньому розвитку краю, самоорганізації українського населення та формуванні громадянського суспільства. Реалізація мети передбачала з'ясування наступних питань з історії західноукраїнської кооперації:

- національно-політичні та соціально-економічні передумови;

- організаційне відновлення та еволюція структури;

- участь кооперативів у виробництві та збуті сільськогосподарської продукції;

- тенденції розвитку міської кооперації;

- культурно-просвітня діяльність кооперативів;

- підготовка фахівців для кооперативної і господарської праці;

- напрями роботи кооперативів щодо поглиблення національної свідомості;

- роль кооперації в українському національному русі та соціальних процесах.

Методологічну основу дисертації становлять принципи об'єктивності та історизму, при розв'язанні дослідницьких завдань використано порівняльний і системно-структурний методи. Застосовані методи періодизації, класифікації, систематизації базуються на пріоритеті документальних фактів.

Наукова новизна роботи. Вперше в історіографії відтворено цілісну картину кооперативного руху на теренах Західної України, що входили до складу ІІ Речі Посполитої, з'ясовано його організаційні засади, значення в національно-політичному, господарському та культурному житті краю. Західноукраїнська кооперація трактується як широке соціальне явище, що не лише реалізовувало економічні завдання, а й відіграло чималу роль у формуванні новочасної української національної свідомості, продемонструвало здатність українського суспільства до самоорганізації та розв'язання власними силами актуальних завдань у різних сферах громадського життя.

Практичне значення дослідження. Основні положення дисертації можуть бути використаними для підготовки узагальнюючих праць, підручників і науково-методичних посібників з історії України та Центрально-Східної Європи ХХ ст., у викладацькій роботі. Узагальнений досвід західноукраїнського кооперативного руху міжвоєнного періоду повинен враховуватися органами державної влади при виробленні відповідних законопроектів, кооперативними структурами для вивчення своєї історії та вдосконалення діяльності.

Апробація результатів дисертаційної роботи відбулася на засіданнях кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка, у виступах на міжнародній науково-практичній конференції “Трудовий потенціал України і його реалізація в умовах розбудови національної економіки” (Львів, 1997), IV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 1997), наукових конференціях викладачів та аспірантів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (1997, 1998), у двох монографіях і чотирьох статтях.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, основної частини (чотирьох розділів), висновків, списку використаних джерел та літератури, який налічує 423 найменування. Загальний обсяг становить 220 сторінок (з них 194 сторінки основного тексту).

2. Основний зміст

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, окреслено її хронологічні рамки, наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, визначено мету дослідження і його завдання.

У першому розділі проаналізовано історіографію досліджуваного питання та джерельну базу роботи. Першими дослідниками західноукраїнського кооперативного руху міжвоєнного періоду були його сучасники, здебільшого кооперативні діячі. Насамперед вони видавали популярні брошури, у яких розкривали суть та напрями розвитку західноукраїнської кооперації, пропагували її роль, подавали конкретні інструкції щодо створення кооперативів. Дещо пізніше з'явилися перші узагальнюючі роботи, автори яких розглядали кооперацію як громадський рух і господарську організацію, що виникла й розвивалася за капіталістичного ладу, як вияв боротьби дрібних виробників із засиллям торгового і лихварського капіталу, показували переваги кооперативної організації. Із їх досліджень випливало, що творцями кооперативного руху в краї була невелика кількість переважно молодих людей, захоплених ідеєю домогтися через національні кооперативи всенародного добробуту й далеких від бажання отримати негайний матеріальний зиск для себе. Серед цих робіт були: “Народна торговля ”як учителька працівників торгівлі” О. Бариляка, “Підстави кооперації”, “Приватники чи кооперація” А. Гаврилка, “Про хліборобські спілки” М. Левитського, “Природа, мета і світогляд українського кооперативного руху” Ю. Павликовського, “Про хліборобський вишкіл сільської молоді” Є. Храпливого.

У Радянській Україні історія українського кооперативного руху не могла висвітлюватись об'єктивно. Окремі її аспекти трактувалися в контексті критики буржуазного способу життя, а про західноукраїнську кооперацію як свідчення певного ступеня зрілості українського національного руху в Польській державі, загалом не згадувалося. Інтерес для досліджуваної теми становлять праці М. Герасименка, Б. Дудикевича та М. Зільбермана, присвячені суспільно-політичному та соціально-економічному розвитку Західної України, в яких побіжно порушуються і проблеми кооперативного руху. С. Макарчук, аналізуючи етносоціальні та національні процеси у краю в 1920-1930-х рр., звернув особливу увагу на економічні фактори, що обумовлювали й характер західноукраїнської кооперації; увів до наукового обігу багатий фактологічний і статистичний матеріал. Ю. Сливка висвітлив політику польського уряду щодо українців, зокрема в економічній сфері, на значному архівному матеріалі окреслив його позицію щодо західноукраїнського підприємництва й торгово-промислової буржуазії, що позначалася й на українських кооперативах. Економічному розвитку західноукраїнських земель у міжвоєнний період присвячено окремий розділ монографії Г. Ковальчака, у якому на матеріалах тогочасної польської статистики відображено динаміку основних галузей промисловості та ремесел, стан зовнішніх економічних зв'язків та внутрішньої торгівлі. До найґрунтовніших досліджень з аграрної історії належать праці І. Васюти та Л. Корнійчука. І. Васюта простежив еволюцію соціально-економічної структури західноукраїнського села, проаналізував зміни в сільському землеволодінні внаслідок аграрної реформи, доволі повно відтворив розвиток землеробства і тваринництва, побіжно торкнувся й діяльності сільськогосподарської кооперації. Значним внеском у дослідження кооперативного руху стала монографія Л. Олесневича “Кооперативні міфи і капіталістична дійсність. Західноукраїнська буржуазна кооперація (1883-1939)”, яка вийшла в світ у 1974 р. Автор на підставі багатого архівного матеріалу дослідив підґрунтя, розвиток, соціально-економічну суть і роль кооперації в економічному житті Західної України, потрактував кооперативний рух як один із найважливіших, однак малодосліджених аспектів соціально-економічного розвитку краю, згадав про працю українських кооператорів М. Туган-Барановського, М. Зібера, Ю. Павликовського, С. Кузика, К. Паньківського, про тогочасну кооперативну пресу. На свій час робота Л. Олесневича була новаторським фундаментальним дослідженням практичної господарської діяльності кооперації.

Західноукраїнська кооперація досліджуваного періоду користувалася певною увагою українських істориків на еміграції. С. Бородаєвський та О. Моргун розглядали кооперативний рух у загальноукраїнському та західноєвропейському контекстах. Опубліковано низку мемуарів діячів, які стояли біля витоків відродження кооперативного руху в Західній Україні. С. Баран обґрунтував вплив земельних відносин на розвиток сільськогосподарської кооперації. А. Качор присвятив свої праці діячам кооперативного руху в краї. Спогади колишніх кооператорів та наукові розвідки увійшли до науково-популярного збірника “Крайове господарське товариство “Сільський господар” у Львові 1889-1944 рр.” Найпомітнішим явищем серед досліджень української діаспори стала робота І. Витановича “Історія українського кооперативного руху”, яка була видана у Нью-Йорку в 1964 р. І. Витанович акцентував на тісному зв'язку українського кооперативного руху з національно-політичними й соціально-визвольними змаганнями українського народу, стверджував, що кооперація, виходячи з реальних життєвих потреб народних мас, мобілізувала українців до самооборони, виховувала їх на ідеалах громадської самодопомоги й самоуправління. Досліджуваній у дисертації темі присвячено окремий розділ цієї роботи. У ньому розглядається відновлення західноукраїнської кооперації після Першої світової війни, характеризуються її основні організаційні осередки, зв'язки з іншими товариствами та установами. Недоліком праці І. Витановича є відсутність архівних і статистичних матеріалів, які зберігаються в Україні й до яких автор не мав доступу.

Згадки про українську кооперацію досліджуваного періоду можна знайти в дотичних працях польських науковців, хоча спеціальним об'єктом дослідження вона не стала. Передумови аграрної реформи в Польщі відображені в монографіях Ф. Буяка та Л. Яворського. Економічні аспекти аграрного розвитку вивчали В. Броніковський та А. Свєнтоховський. Заслуговують на увагу узагальнюючі праці з історії Польщі ХХ ст. А. Альберта і Є. Топольського, у яких доволі повно відтворено соціально-економічний розвиток Польщі міжвоєнного періоду. Автори цих праць торкаються проблем парцеляції та комасації селянських володінь, які привертали увагу й українських кооперативів. Проблеми західноукраїнської кооперації 1930-х рр., зокрема її організацію та політику щодо неї польської влади, розглянув М. Сич.

З початком демократизації в СРСР у другій половині 1980-х рр. інтерес до історії кооперативного руху виявило чимало радянських дослідників. Однак створені в цей період праці носили фактологічний характер і уникали концептуальних узагальнень. Назагал їх відзначало намагання знайти “золотий вік” кооперації в її попередній історії.

Новий етап дослідження кооперативного руху на західноукраїнських землях розпочався з 90-их рр. ХХ ст. Серйозним центром дослідження цієї проблеми стала Львівська комерційна академія, науковці якої підготували навчальні посібники з історії кооперативного руху та споживчої кооперації за загальною редакцією С. Гелея, започаткували серійне видання “Українська кооперація: історичні та соціально-економічні аспекти”, видали перший том біографічного збірника “Українські кооператори”, до якого увійшло понад 50 історичних нарисів про подвижників кооперативної ідеї в Україні. Західноукраїнський кооперативний рух у контексті світової економічної думки відображений у низці робіт С. Злупка, зокрема в монографії про Є. Храпливого. Окремі аспекти західноукраїнського кооперативного руху висвітлені в кандидатських дисертаціях. Так, О. Вербова торкнулася розвитку приватного підприємництва у східних воєводствах Польщі. О. Ковальчук дослідила діяльність Д. Коренця. В. Смолей порушив питання української кооперації в контексті польського цивільного й військового осадництва. В. Чайковський розглянув кооперативний рух у контексті економічної історії.

За змістовною спрямованістю історіографію досліджуваної теми можна поділити на три основні групи. Першу становлять публікації, у яких розкриваються теоретичні аспекти кооперативного руху, з'ясовується його місце в економічному та політичному житті суспільства. До другої належать роботи, у яких висвітлюються форми сільськогосподарської кооперації, аналізується соціальний склад кооператорів тощо. Третя група публікацій присвячена формам і методам господарювання в різних типах кооперативів, аналізу їхнього економічного розвитку, внеску кооперації в покращення добробуту українського населення тощо.

Таким чином, незважаючи на наявність низки праць, у яких відображені окремі аспекти становлення й ролі західноукраїнської кооперації, досі ця проблема висвітлювалася лише фрагментарно або без урахування основних джерел.

Джерельну базу роботи склали архівні документи, передусім із фондів воєводських управлінь і повітових староств державних архівів Волинської, Львівської, Рівненської та Тернопільської областей, у яких зберігаються звіти, рапорти, донесення, огляди про стан промисловості, сільського господарства, будівництва тощо, накази й розпорядження польських міністерств та відомств щодо реалізації аграрної реформи, звіти воєводських земельних та інших управлінь, що містять інформацію про різні аспекти розвитку кооперативного сектора, статистичні дані про кількість промислових підприємств, зокрема й деяких кооперативних, довідки про їх власників, прейскуранти цін на основні товари, списки великих землевласників та підприємців, керівників кооперативних установ, військових і цивільних осадників тощо.

Окрім цього в дисертації широко використані тогочасні періодичні видання, як кооперативні, так і загальнопартійні - “Діло”, “Господарсько-кооперативний часопис”, “Сільський господар”, “Кооперативне молочарство”, “Український купець”, “Волинський господар”, “Wiadomoњci Ukraiсskie”, “Gazeta Polska” тощо. На їх шпальтах висвітлювалися питання теорії і практики кооперативного будівництва, напрями розвитку кооперації, її проблеми, статистичні дані тощо. Аналіз коментарів періодичних органів дозволяє простежити еволюцію громадської думки краю щодо кооперативного руху. З опублікованих джерел авторка використала численні збірники документів і матеріалів, законодавчі акти ІІ Речі Посполитої, статистичні матеріали та статути багатьох кооперативних організацій.

У другому розділі “Організація української кооперації” охарактеризовано стан української кооперації після Першої світової війни, шляхи її структурної відбудови та основні напрями організаційного розвитку. Західноукраїнська кооперація міжвоєнного періоду спиралася на традиції другої половини ХІХ - початку ХХ ст., уособлювані спершу товариством “Просвіта”, а згодом - окремими фаховими організаціями. Однак під час Першої світової та українсько-польської воєн кооперативна система краю була майже повністю зруйнована. Під тиском світової громадськості уряду ІІ Речі Посполитої довелося піти на певні поступки українцям, насамперед у господарській сфері. Наприкінці 1920 р. польська влада дозволила відновити діяльність товариства “Сільський господар” у Львові, і українські діячі вирішили використати це для відбудови національної кооперації загалом. Цьому сприяв і доволі демократичний кооперативний закон від 29 жовтня 1920 р., який передбачав вільне й відкрите членство в кооперації, нескладну процедуру реєстрації кооперативів тощо. На середину 1920-х рр. мережа кооперації на західноукраїнських землях організаційно була відтворена, до різнопрофільних кооперативів залучено більше половини всього українського населення регіону.

Відбудовою української кооперативної мережі спершу займалася заснована в 1920 р. організаційна комісія, а в 1921 р. її було перетворено в Крайовий комітет організації кооператив (ККОК). У цей час найбільш поширеними були споживчі кооперативи для загальної закупівлі та збуту. Їхня розбудова відбувалася за триступеневою організаційною схемою: місцеві низові кооперативи по селах, або кооперативи І ступеня (об'єднували фізичних членів, діяли на підставі статуту, за яким, зокрема, передбачалося ведення ними торгово-споживчої діяльності, організація промислових відділів, будівництво й експлуатація малих підприємств, надання кредитів для відбудови та раціоналізації господарства, піднесення рівня агрокультури тощо; вони мали створюватися на засадах самоокупності); окружні або повітові союзи (ОСК і ОПК), або кооперативи ІІ ступеня (мусили пропагувати ідеї кооперації, об'єднувати та координувати діяльність кооперативів) та верховне крайове об'єднання загальної закупно-збутової кооперації “Центросоюз”, що був створений у 1924 р. на базі передвоєнного Союзу господарсько-торгівельних спілок. Контролював усю кооперативну діяльність Крайовий союз ревізійний. У 1929 р. він був перейменований на Ревізійний союз українських кооператив (РСУК). У складі РСУК діяли три головні відділи - фінансово-адміністративний, ревізійний та організаційний і створені при них референтури.

Після відновлення мережі західноукраїнської кооперації перед її діячами залишилася ще низка нерозв'язаних організаційних проблем. Зокрема, бракувало фахівців для роботи в Надзірних радах, молочарської чи торгівельної справи. Регламентування потребувала й проблема спеціалізації чи об'єднання кооперативів, яка здебільшого розв'язувалася самовільно: так без потреби відбувався перехід до спеціалізації, без відповідних умов - відмова від інтегрального типу кооперативів тощо. Невирішеними залишалися питання підпорядкованості кооперативів змішаного типу, доцільності того, щоб повітові союзи кооперативів об'єднували лише господарсько- та молочарсько-споживчі кооперативи свого району чи загалом усі кредитові кооперативи, причому як міські, так і сільські й так звані зарібкові кооперативи. Потребувала налагодження агітаційна робота серед населення, яке не завжди охоче залучалося до кооперативних структур. Подолати організаційні проблеми намагалися повітові кооперативи, які в цих цілях нерідко використовували “кооперативні анкети”. З 1928 р. при повітових кооперативах почали широко утворюватись організаційно-інструкторські відділи.

Організація місцевих кооперативів спиралася на демократичні засади. Рішення про їх створення приймалося на установчих зборах, які схвалювали статут кооперативу, обирали правління, вирішували питання щодо внесків. Найвищим органом кооперативів були загальні збори, які обирали управу та Надзірну раду. Загальні збори та правління кооперативу працювали з певною періодичністю. Статут регламентував розподіл обов'язків між членами кооперативу і при цьому рекомендував уникати зосередження їх у руках однієї особи. У середньому в одному господарсько-споживчому кооперативі об'єднувалося 90 членів; близько 90 % його складу традиційно становили селяни.

Попри лояльне законодавство польської держави щодо кооперативів, на місцях їх створення нерідко наштовхувалося на опір польських чиновників. Українці змушені були доводити, що організовані ними кооперативні установи не займаються політикою і не плекають антипольських настроїв. Ситуація особливо загострилася на зламі 1920-1930-х рр. Польська поліція пильно стежила за перебігом зборів і нарад у кооперативах, здебільшого безпідставно застосовувала проти них адміністративні санкції, переслідувала активістів; органи влади перешкоджали реєєстрації нових кооперативів. Масовий погром з боку націоналістичної польської молоді зазнали українські кооперативні установи у відповідь на урочисте святкування 10-річчя проголошення ЗУНР. Під час “пацифікації” 1930 р. під приводом того, що у приміщеннях кооперативів переховується зброя чи антиурядова література, поліція вривалася до них, здійснювала обшуки, навмисне знищувала товар. Через це чимало українських кооперативних установ мусили припинити свою діяльність, а деякі активісти усунулися від участі в кооперативному русі. Репресії польської влади проти української кооперації тривали й після закінчення “пацифікації”, коли кооперативи почали відроджуватися. Зокрема, в 1934 р. у Польщі був ухвалений закон, який дозволяв міністрові фінансів втручатися в організацію та діяльність будь-яких українських кооперативів. Польська влада намагалася не допустити координування діяльності кооперативних структур Галичини, Волині, Лемківщини. Проти української кооперації виступали також діячі Комуністичної партії Західної України, які вважали її буржуазним явищем.

Незважаючи на всі складнощі, загальна динаміка західноукраїнської кооперації у міжвоєнний період була позитивною. До вересня 1939 р. лише в Галичині діяло 3455 кооперативів, майно яких оцінювалось у 22,9 млн зл.; у лавах західноукраїнської кооперації перебувало майже 709 тис. осіб. З 1930-х рр. остаточно усталилася її внутрішня організація. Безпосередньо РСУК підпорядковувалися: “Маслосоюз” (відділи, районові молочарні); “Центросоюз” (повітові союзи, сільські господарсько-споживчі кооперативи); промислові кооперативи без централі; “Народна торгівля” (міські споживчі товариства); “Центробанк” (українбанки, сільські кредитні каси). РСУК підтримував постійні контакти з Міжнародним кооперативним союзом у Лондоні та інформував його про діяльність українських кооперативів. Українська кооперація стала не лише загальнонаціональним фактором, що сприяв покращенню народного добробуту, а й масовою школою громадського життя.

У третьому розділі “Виробничо-збутова діяльність українських кооперативів” досліджується участь українських кооперативів у виробництві та збуті сільськогосподарської продукції, зокрема молочної, простежуються основні напрями діяльності та тенденції розвитку міської кооперації.

Молочарська кооперація, насамперед завдяки сприятливим природно-кліматичним передумовам, виникла в Галичині ще перед Першою світовою війною. Організаторами повоєнної молочарської кооперації стали колишні вояки УГА, які, перебуваючи у полоні в чеських таборах, досконало вивчили як теоретичні, так і практичні основи цієї справи. Їхнім першим кроком була ретельна інспекція діючих українських кооперативних молочарень та заснування окремої філії Крайового господарсько-молочарського союзу в Станіславові. Нова сторінка в розвитку кооперативного молочарського руху відкрилася зі зміною в 1924 р. керівництва Крайового господарсько-молочарського союзу в Стрию, після якої було реорганізовано управління, при ревізійному союзі українських кооператив створено інспекторат кооперативного молочарства, змінено умови вступу молочарських спілок до “Маслосоюзу”, в 1925 р. прийнято новий статут молочарської кооперації. Завдяки зусиллям нового керівництва в 1925 р. у 22 повітах Західної України діяло 107 молочарських спілок, продукція яких реалізовувалася через власні крамниці у Стрию, Станіславові та Львові, набували розповсюдження й районні кооперативні молочарні; цього ж року “Маслосоюз” уперше вийшов на світовий ринок. Молочарські кооперативи сприяли економічному піднесенню українського села, покращенню добробуту.

Другий етап реорганізації української молочарської кооперації розпочався з 1926 р., коли передбачалося організаційно охопити весь терен Західної України, підготувати його для створення більших районних кооперативів, накопичити фонди й опанувати внутрішній ринок; дирекція “Маслосоюзу” була перенесена до Львова; при ній відкрито Головну торгівельну агентуру, яка займалася експортом продукції. На господарсько-споживчій виставці в Катовіцах продукція “Маслосоюзу” отримала золоту медаль, після чого польська влада дозволила йому відкрити в цьому місті свої магазини. У 1927 р. “Маслосоюз” експортував за кордон майже 13,5 тис. кг масла, у 1931р.- 841798 кг; найбільшими імпортерами були Австрія, Німеччина, Чехословаччина. Однак на експорті молочної продукції негативно позначилася економічна криза зламу 1920-1930-х рр. У 1932 р. польський уряд запровадив низку нових правил, які не лише обмежували експорт, а й ставили його під всебічний контроль уряду. Внаслідок цього експорт українського масла відразу ж суттєво знизився.

У 1935 р. польський уряд представив законодавчим палатам проект нового молочарського закону, який підвищував технічні й санітарні вимоги до молочарень та одночасно узалежнював їх районізацію від рішень адміністраційної влади. Фактично цей проект дозволяв польській адміністрації втручатися в розвиток українського молочарства. Завдяки заходам українських депутатів у цей закон було внесено деякі поправки.

Назагал за економічними показниками українська молочарська кооперація значно випереджувала польську, її товари були цілком конкурентноспроможними. “Маслосоюз” постійно дбав про підвищення якості української продукції, її здешевлення, механізацію виробництва, ввічливе обслуговування покупців у магазинах, урізноманітнення продукції. На 1939 р. українська молочарська кооперація належала до провідних у Галичині. Її продукція реалізовувалась у 57 крамницях, а сума від проданих товарів перевищувала 12 млн зл. У підпорядкуванні “Маслосоюзу” перебувало 9 відділів, 3 склади, 136 районних молочарень; українське кооперативне молочарство охоплювало понад 40 % усіх селянських господарств.

Проблемами виробництва та збуту іншої сільськогосподарської продукції опікувалося насамперед одне з давніх українських кооперативних товариств “Сільський господар”. У повоєнний період його першочергове завдання полягало у підвищенні продуктивності та організації системи переробки сільськогосподарських продуктів, яка б уможливлювала їх вигідний продаж. Перші кроки в цьому напрямі спрямовувалися на придбання низовими кооперативами сучасної техніки. З другої половини 1920-х рр. для її закупівлі використовувалися кошти товарових зворотів, завдяки чому кількість сільськогосподарської техніки в українських кооперативах швидко зростала. Оскільки однією з головних перешкод у збільшенні ефективності сільськогосподарського виробництва був невеликий розмір земельних ділянок та їх посмужне розташування, “Сільський господар” активно долучився до реалізації урядових програм комасації ґрунтів та їх меліорації. Чималу увагу товариство надавало забезпеченню місцевих кооперативів фаховими агрономами.

Завдяки діяльності “Сільського господаря” українська сільськогосподарська кооперація суттєво зміцніла, однак це товариство не займалося збутом продукції. Тому з'їзд агрономів “Сільського господаря” в 1930 р. вирішив домагатись, аби збутом сільськогосподарських продуктів заопікувався “Центросоюз”, який відразу ж почав виконувати це завдання. Закупно-збутову діяльність “Центросоюз” розпочав із реалізації збіжжя. Із часом його обсяг настільки зріс, що “Центросоюзу” довелося шукати нових більших ринків збуту, шляхом до цього стало, зокрема, його членство у Львівській збіжевій біржі. У 1937 р. реалізація збіжжя сягнула 53,4 тис. тон. Найбільшу його кількість на продаж постачали Львівщина і Тернопільщина. “Сільський господар” дбав про поширення в господарствах односортного й доброї якості збіжжя, якого вимагав ринок.

Що ж до збуту великої рогатої худоби та птиці, то ситуація поліпшилася після заснування в 1935 р. “Союзу продуцентів для збуту живини”. Він вивозив худобу передусім до Греції, де реалізовував її за значно вищими цінами, ніж на місцевому ринку. Однак збут тваринницької продукції українськими кооперативами натрапляв на значні труднощі. Окрім браку досвіду, відповідних засобів для перевезень доводилося витримувати майже фізичні бої з конкурентами, яким сприяла польська влада. Для поліпшення діяльності кооперативів у цій галузі практикувалася їх поглиблена спеціалізація. “Центросоюз” також став найбільшим експортером яєць у Польщі.

До найбільш перспективних галузей належало садівництво. У 1934 р. при “Сільському господарі” відновилася діяльність крайової секції садівництва і городництва; почали створюватися її філії та гуртки на місцях. Збут овочів та фруктів проводився через “Центросоюз”, кооператив “Рій”, “Народну торгівлю”, а переробкою городини займався кооператив “Продукція” у Львові. З-поміж інших галузей сільського господарства, охоплених кооперативною діяльністю, значну роль відігравало пасічництво та шовківництво.

Водночас важливим завданням української сільської кооперації було забезпечення роботою безземельних і малоземельних селян у власному промислі. У цьому аспекті важливим досягненням стало заснування в 1935 р. за співучасті “Сільського господаря” рільничої цукроварні “Поділля” на Тернопільщині. Увагою “Сільського господаря” користувалися й інші промисли - ткацтво, килимарство, кошикарство тощо.

Українська сільська кооперація з Галичини поширювала свою діяльність і на інші регіони краю. Цьому сприяло те, що з 1929 р. “Сільський господар” отримав право працювати на теренах цілої держави, після чого розпочав організаційну працю на Волині, Поліссі, Холмщині. Однак на Волині українська кооперація зустрічалася з постійним опором польської влади, що врешті призвів до закриття в 1937 р. філії “Сільського господаря” в Луцьку.

Майже всі сільськогосподарські кооперативи намагалися охопити цілий комплекс робіт - від виробництва продукції до її продажу, домогтися, аби вивіз товарів зі села перевищував ввіз до нього. Це позитивно позначилось як на розвитку кооперації, так і на піднесенні життєвого рівня українського селянина. У 1937 р. внаслідок збуту сільськогосподарських товарів українська сільська кооперація отримала понад 46 млн зл., а торгові борги становили лише 1,6 млн зл. Можна стверджувати, що українська сільськогосподарська кооперація міжвоєнного періоду відіграла одну з визначальних ролей в економічному відродженні західноукраїнського села.

Із 1920-х рр. значно активізувала свою діяльність українська міська кооперація, започаткувалося масове українське кооперативне виробництво, визначилася чітка промислова спеціалізація виробничих кооперативів. Більшість українських промислових кооперативних підприємств підпорядковувалися “Центросоюзу”, однак частина їх не була об'єднана в галузевих централях і безпосередньо підлягали Ревізійному союзу українських кооператив. Кооперативні виробничі підприємства, що функціонували в містах Західної України у міжвоєнний період, можна поділити на чотири групи: 1) промислові відділи “Центросоюзу” з фабрикою мила, м'ясокомбінатом і мотальнею ниток та виробничими відділами й підприємствами; 2) самостійні виробничі кооперативи, між якими найбільш відомий кооператив “Суспільний промисл”, що мав фабрику цикорію “Луна”, кооперативна фабрика “Будучність” у Тернополі, що продукувала сигаретний папір тощо; 3) кооперативи праці, члени яких брали безпосередню участь у виробництві; 4) кооперативи домашнього й народно-мистецького промислу. Напередодні Другої світової війни за обсягами виробництва українська міська кооперація серйозно конкурувала із польською.

Більшість підприємств міської споживчої кооперації були об'єднані в “Народну торгівлю”, яка з 1926 р. була визнана основною фаховою організацією в цій галузі. Вона мала свої крамниці та склади в усіх найбільших містах Галичини та Волині. Окрім неї, товари реалізовували й понад 130 самостійних кооперацій, які спільно з “Народною торгівлею” продавали товарів не менш як на 10млн зл. річно. “Народна торгівля” постійно наголошувала на потребі реалізовувати продукцію винятково українських товаровиробників. Кооперативи нерідко зазнавали серйозних фінансових збитків, зокрема через невміння продавців належно організувати торгівлю. Поширеним недоліком було надання товарів у борг, у кредит, на більшу суму, ніж це диктувалося господарсько-економічною потребою. Чимало міських кооперативів могли існувати лише завдяки вчасним позикам від кредитних кооперативних банків. Об'єднуючою організацією кредитних спілок усіх типів і центральною фінансовою інституцією був “Центробанк”, послугами якого користувалися майже всі українські кооперативи.

Напередодні Другої світової війни українська міська кооперація стала консолідуючим центром української промисловості. На кооперативних промислових підприємствах, у крамницях і банках працювало майже 25 % українського міського населення краю. Завдяки цьому міста Галичини й Волині все більше набували вигляду осередків української культури.

У четвертому розділі “Культурно-освітня і фахова діяльність українських кооперативів” досліджуються заходи української кооперації щодо підвищення загальноосвітнього рівня українського населення та підготовки кадрів для кооперативної й господарської роботи. За несприятливої для українців політики ІІ Речі Посполитої кооперація, попри своє безпосереднє призначення, водночас повинна була виховувати нову людину, яка б поєднувала вміння відстоювати власні інтереси з готовністю поступитися ними в ім'я суспільства та нації. У цьому сенсі завдання української кооперації співпадали з тими, що їх вирішували просвітньо-культурні товариства “Просвіта”, “Рідна школа” тощо. Фонди на культурно-просвітню діяльність кооперативи виділяли зі своїх прибутків.

Оскільки за статутами кооперативи не могли вести самостійну культурно-просвітню роботу, всі кооперативи першого степеня обов'язково ставали членами “Просвіти” та “Сільського господаря”. Культурно-просвітня діяльність кооперативів велася по багатьох напрямах - підвищення загальної грамотності населення, книговидання, заснування кооперативних книгарень і бібліотек, організація загальноосвітніх курсів у читальнях, матеріальна підтримка українського шкільництва тощо. Особливо активна роль у виданні книг і періодики належала “Сільському господарю”. З 1929 р. випуск “Господарсько-кооперативного часопису” організував РСУК. Подекуди задля підтримки серед українців національної свідомості кооперативи йшли на заздалегідь прогнозовані матеріальні збитки. Вони провадили також меценатську діяльність. Важливим засобом культурно-просвітньої і пропагандистської діяльності були щорічні кооперативні свята, які, щоправда, проходили під пильним наглядом поліції.

Майже одночасно з відновленням кооперативної мережі кооперативне керівництво почало організовувати різні фахові курси - не лише для підготовки й перепідготовки кооперативних, а й господарських фахівців. На загальнокооперативних курсах викладалася теорія кооперації, основи бухгалтерії, вичалося кооперативне законодавство тощо. Спеціальні курси це, наприклад, курси для управ кооперативів або для членів надзірних рад, для окремих галузей виробництва. Здебільшого курси організовувалися в тій порі року, коли населення було менш зайняте сільськогосподарськими роботами, і тривали вони залежно від фінансових можливостей слухачів. 1928 року у Львові при централі “Сільського господаря” було створено секцію сільськогосподарського шкільництва. Зацікавлення кооперативними й господарськими курсами серед молоді постійно зростало. На зламі 1920-1930-х рр. почали виникати гуртки хліборобського вишколу молоді, якими опікувався “Сільський господар”. Подібні функції щодо підготовки кваліфікованих кадрів для сільського господарства виконував на Волині Волинський союз сільської молоді, що був організований у серпні 1934 р. в Луцьку. Після шкільної реформи у Польщі 1934 р. було відкрито Державний рільничий ліцей у Черниці з українською мовою навчання. Діяли також промислові та торгівельні школи.

У висновках узагальнено результати дослідження, сформульовано основні його положення, що виносяться на захист.

Вивчення українського кооперативного руху в період між двома світовими війнами належить до назрілих потреб сучасної історіографії, оскільки він виконував не лише господарські, а й організаційні та культурно-просвітні завдання, був важливим елементом національно-визвольних змагань.

Західноукраїнська кооперація міжвоєнного періоду спиралася на традиції другої половини ХІХ - початку ХХ ст., уособлювані спершу товариством “Просвіта”, а згодом - окремими фаховими організаціями.

Швидке відновлення мережі українських кооперативних товариств на початку 1920-х рр., створення чіткої організаційної системи та визначення місця кооперації серед інших національних інституцій і товариств засвідчили здатність тогочасного українського суспільства до самоорганізації, а відтак підтвердили його спроможність вести державотворчу діяльність.

Українська кооперація допомогла відбудувати зруйновані внаслідок військових дій господарства, створила місця праці й суттєво сприяла селянам у господарському секторі. Спершу з'явилися кредитні кооперативи, кооперативи з придбання засобів виробництва й реалізації продукції. Завдяки їм селянин зміг продавати й купувати продукти та користуватися кредитом майже на таких самих сприятливих умовах, як і заможний господар.

Напередодні Другої світової війни українська міська кооперація стала консолідуючим центром національної промисловості. Завдяки цьому міста Галичини й Волині дедалі більше набували вигляду осередків української культури.

Значною мірою завдяки кооперативній організації українські сільськогосподарські та деякі промислові товари успішно конкурували з польськими як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.

Культурно-освітня діяльність українських кооперативів спрямовувалася на підвищення загальноосвітнього рівня українського населення та підготовки кадрів для кооперативної й господарської роботи. Завдання української кооперації співпадали з тими, що їх вирішували товариства “Просвіта”, “Рідна школа” та інші. Українські кооперативи фінансово підтримували культурно-просвітні заходи, вели меценатську діяльність.

Політика польської влади щодо західноукраїнських кооперативів визначалася, з одного боку, її загальною налаштованістю до українців, а з іншого - обов'язком державної влади сприяти економічному розвитку суспільства. Розвиток української кооперації уможливило назагал демократичне польське кооперативне законодавство. Водночас польська влада намагалася перешкодити перетворенню кооперативів в осередки українського національного руху, налагодженню зв'язків між різними регіонами, чинила складнощі на місцях, протегувала польську кооперацію. До українських кооперативів належали і представники інших націй.

Західноукраїнська кооперація у період між двома світовими війнами була не лише господарським, а й насамперед політико-державницьким рухом, який мав на меті принципове покращення якості життя, дбав про збереження національних традицій, зростання національної свідомості народу.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях

1. Організація української кооперації на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (1921-1939 рр.). - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2000. - 137 с.