Контакти угорців з населенням східної та центральної Європи в добу раннього середньовіччя

Первинні релігійні уявлення угорців про потойбічний світ та потойбічне життя впливали на формування поховальних звичаїв і традицій. Угорцям був притаманний звичай ховати своїх померлих не з цілим тілом коня, а тільки з певними частинами - черепом, шкірою, фалангами ніг.

Завдяки контактам з тюрками і еволюцією уявлень про потойбічний світ, в угорців з'явилася ідея Бога. Можливо, що в угорців ще до знайомства з монотеїстичними релігіями, існувала віра в єдине верховне божество. Ця обставина значно полегшувала місіонерам втілювати серед угорців віру у єдиного Бога і запроваджувати культ святих. Однак, жодній із релігій поки що не вдалося пустити глибоких коренів в угорському середовищі. Це могло бути пов'язано з тим, що серед угорців панувало психологічне несприйняття нових вірувань, яке було викликано досить високим рівнем внутрішньої консолідації їх етнічних спільнот та політикою правлячих кіл.

На протязі наступного після переселення століття відбувалися кардинальні соціальні зміни в угорському середовищі, які були пов'язані із майновим розшаруванням. Крім цього, угорці активно втручалися у систему міжнародних відносин християнських країн Центральної і Південно-Східної Європи. Враховуючи все це, стало зрозумілим, що старі релігійні уявлення, які базувалися на основі етнічного ізоляціонізму та відносної соціальної рівності "епохи вождів", вже не відповідали вимогам часу, і тому угорські правителі віддали перевагу об'єднавчій силі християнської ідеології. Прийняття християнства угорськими правителями трактувалось як вдалий зовнішньополітичний крок, то вірність новій вірі чи відмова від неї визначалися завданнями зовнішньої політики.

У 972 р. новий угорський великий князь Гейза (970-997) прийняв місіонерів від Оттона І і почав процес обернення країни до Христової віри. Що ж до поширення нової віри на рядових угорців, то тут Гейза зробив ставку на насилля та використання зброї, причому таку християнізацію угорців допомагали здійснювати німецькі лицарі, які поступово мадяризувалися і поповнювали ряди елітних верств населення.

Придушення язичницької опозиції та остаточна ліквідація релігійного дуалізму, символізували утвердження християнської віри серед угорців. Відтепер християнство сприймалося як інтегральна частина монархічної системи. Воно виконувало важливу ідеологічну функцію - посилювало владу взагалі і владу князя (короля) - "помазаника божого". Прийняття нової віри вирішило кілька соціальних проблем, а саме: відбулося єднання вищих кіл угорської та слов'янської аристократії і була майже ліквідована соціальна відмінність між рядовими угорцями та слов'янами, що загалом згладжувало політичні суперечки, формувало спільні морально-естетичні та побутові норми, створювало аморфну єдність народу, тобто виникали всі умови для подолання останнього, найбільш стійкого варіанту дуалізму - етнічного. Крім цього, прийняття християнської віри безумовно підвищувало авторитет Угорщини серед країн Європи.

Висновки

Епопея переселення угорських племен з території Південного Приуралля у західному напрямку розпочалась у кінці IV ст. Перебуваючи у степах Північного Причорномор'я, угорці першої хвилі переселення з Приуралля увійшли до складу кількох етнополітичних об'єднань, зокрема, Великої Болгарії та Хазарського каганату.

Від початку ІХ ст. розпочалася друга хвиля переселення угорців з території Великої Угорщини. Не витримавши натиску башкирських племен, переважна більшість угорців поступово переселилася в регіон верхів'я Дону, тобто на територію, яка підпадала під політичний вплив Хазарського каганату. Політичні стосунки між обома спільнотами, які тривали кілька десятків років, виявилися досить мирними і стабільними. За окремими ознаками їх можна визначити як конфедеративні. Амплітуда стосунків із слов'янським населенням лісостепової смуги Східної Європи коливалась від мирного співіснування до жорстоких сутичок, які особливо загострювалися у зимовий та посушливі сезони. Становище змінилося після утворення Київської Русі. Відтепер угорцям могла протистояти сила держави, яка не тільки стримувала кочові народи, а й проводила активну господарську експансію в степову зону.

Відносна політична стабільність та еволюція внутрішньої структури угорського суспільства вплинули на подальший розвиток державотворчої традиції угорців. В степах Північного Причорномор'я вони заснували дві "племінні держави" - Леведію (степова зона між Доном та Дніпром) та Ателькузу (прилеглий до Чорного моря район між Південним Бугом та Дністром).

Візантійська імперія, встановлюючи контакти із угорцями, передусім переслідувала свої зовнішньополітичні плани, в контексті яких угорцям відводилась роль засобу боротьби із "шкідливими" для Константинополя народами, наприклад - болгарами. Болгаро-візантійське протистояння кінця ІХ ст. мало вплив і на угорців, які виступили на візантійському боці за що і були покарані печенігами та болгарами. Трагічні події 895/896 рр., що мали місце в Ателькузу, спричинили новий етап переселення угорців.

Територія Тисо-Дунайської низовини, куди у 896 р. потрапили угорці, відносилась до так званих контактних зон. Падіння могутності Аварського каганату одночасно спричинило дві реакції: боротьбу Болгарського царства, Великої Моравії та Східно-Франкського королівства за його територію і спалах державотворчої активності в середовищі місцевих слов'ян та волохів. У боротьбу за встановлення політичної гегемонії в Тисо-Дунайській улоговині активно підключилися й угорці, яким буквально за кілька років вдалося підкорити слов'янське та волоське населення.

Характер стосунків угорців із населенням Середнього Подунав'я залежав від таких факторів: по-перше, щільність заселення території; по-друге, психологічне сприйняття; по-третє, угорські правителі досить активно практикували залучення до адміністративних та військових структур вихідців із місцевої еліти, доля яких повинна була слугувати заохочувальним прикладом до співпраці з угорцями представників рядового населення.

Дії угорців останніх років ІХ - першої половини Х ст. суттєво вплинули на хід історичного розвитку окремих країн Центральної Європи. Мова, безперечно йде про Велику Моравію. Заради справедливості, варто відзначити, що угорці своїми нападами зруйнували лише політичну організацію, яка називалась Великоморавська держава, що, однак, не припинило її незалежного існування.

В названий період спостерігалось активне залучення угорців до зовнішньополітичних планів Візантійської імперії та Східно-Франкского королівства. Це проявлялось, зокрема, у здійсненні багаточисельних грабіжницьких походів до Італії, Саксонії, окремих регіонів Західної Європи, Болгарії та у цілій низці договорів, які були укладені з угорцями. Лише військові поразки 933, 955 та 970 рр. остаточно припинили еру угорських нападів на народи Європи.

Темп та масштаби господарських, соціальних, релігійних та культурних контактів між угорцями та населенням Східної і Центральної Європи залежали від рівня розбіжності в названих сферах між угорцями та іншими народами, від демографічних і природних особливостей регіонів контактів, від конкретних політичних, господарських і культурно-релігійних умов, в яких угорці вступали в контакти із народами. Пересуваючись по території Європи, угорці завдяки контактам із різними народами переймали нові для них форми господарювання - перегінне скотарство, землеробство, садівництво, городництво, ремесло і торгівлю. Успіхи угорців у господарській сфері залежали від бажання хозарського, слов'янського, волоського населення поділитися з ними своїм досвідом, навиками. Однак, різноманітні контакти між населенням Східної та Центральної Європи і угорцями відігравали роль своєрідних каталізаторів, завдяки яким угорці поступово оволодівали більш досконалими знаряддями праці, технологією виготовлення зброї, новими предметами побуту, знайомилися із передовими для того часу галузями скотарства, землеробства та ремесла, накопичували інформацію і засвоювали нову організацію внутрішнього та суспільного життя.

Контакти з різними народами Європи, грабіжницькі походи та помітні успіхи у господарському розвитку спричинили поглиблення процесу майнової, а звідси - і соціальної, диференціації серед угорців. Під впливом тюрків угорці змушені були удосконалити систему дуалізму верховної влади своїх правителів, а пізніше, вже під впливом європейських традицій, перейти до одноосібної спадкової влади вождя, князя, короля, запозичити жупну організацію місцевого управління та нову титулатуру сановників.

Найбільш консервативними виявилися угорці у плані трансформації своєї духовної культури та поховальних традицій. Цьому сприяв той фактор, що угорці майже завжди перебували в стані свідомої ізоляції від впливів більш потужних тюркської, слов'янської, візантійської та інших культур. Однак незважаючи на внутрішній спротив, угорці не могли не уникнути цих впливів завдяки тому, що регіони по яким вони переселялись відносилися до так званих "контактних зон", де взаємозбагачувались, переплітались культури, мови, традиції, вірування різних народів.

Вагомий вплив на залучення угорців до європейської цивілізації мало поширення серед них християнства. Прийняття нової віри допомогло зміцнити центральну владу, згладити етнічні непорозуміння, налагодити рівноправні стосунки із сусідніми країнами, сформувати уявлення про рівність прав угорських правителів в сім'ї християнських монархів. Засновником ранньої королівської традиції в Угорщині був Іштван І (997 -1039), який за згодою Оттона ІІІ першим з центральноєвропейських правителів отримав 1 січня 1001 р. патронат і корону з рук папи Сільвестра ІІ. Поява королівського титулу, який передавався у спадок старшому сину монарха, як для Арпадовичів, так і для всіх угорців, символізувала остаточний злам у старій ідеології і соціальній будові їх суспільства та відкривала більш широкий простір для маневрування на міжнародній арені.

Зміни, які охопили всі сфери життя угорського суспільства на протязі Х ст., сприяли подальшій консолідації цього народу, що в кінцевому рахунку створило основну умову для формування державних форм життя. У 1000 році було проголошено утворення Угорського королівства. Угорський народ пройшов багатовіковий шлях як втрат, так і надбань і на порозі нового тисячоліття отримав свою державу. Безперечним залишається факт того, що помітну роль в цьому процесі відіграли різноманітні контакти угорців із народами Східної та Центральної Європи.

Список опублікованих за темою дисертації праць

Перші контакти угорців із слов'янським світом // Carpatica - Карпатика. Старожитності Верхнього Потисся та суміжних регіонів. - Ужгород, 1998. - Вип.5. - С. 197-200.

Обряд поховання угорців із конем (за матеріалами Чомського могильника) // Carpatica - Карпатика. Старожитності Верхнього Потисся та суміжних регіонів. - Ужгород, 1998. - Вип.5. - С.201-204.

Старожитності Верхнього Потисся періоду віднайдення угорцями батьківщини (нові аспекти та концепції). // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія, - Ужгород, 1999. - Вип.3. - С.106-112 (у співавторстві з Балагурі Е.А.), (текст автора 109-112).

Іншомовні запозичення в сфері економіки угорців під час їх переселення // Ювілейний збірник на честь 70-річчя від дня народження Петра Лизанця. - Ужгород: Центр гунгарології, 2000. - С.35-43.

Східні джерела про стародавніх угорців // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. До 55-річчя заснування Ужгородського університету та історичного факультету. - Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2000. - Вип. 5. - С.57-63.

Зброя угорця-вояка часів переселення та утворення ранньофеодальної Угорської держави // Carpatica - Карпатика. Науково-педагогічна діяльність та літературна творчість Федора Потушняка (до 90-річчя від дня народження). - Ужгород, 2001. - Вип.9. - С.100-106.

Угорці Середнього Подунав'я у повідомленнях Костянтина Багрянородного та зовнішньополітичних планах Візантійської імперії Х ст. // Carpatica - Карпатика. Давня історія України та суміжних регіонів. Ювілейний збірник на честь 70-річчя від дня народження проф. Балагурі Е.А. - Ужгород, 2001. - Вип.13. - С.222-232.

Соціальна структура угорського суспільства та система управління напередодні створення ранньофеодальної Угорської держави (VIII - X ст.) // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. З нагоди 70-річчя відомого українського вченого-археолога, професора Ужгородського національного університету Е.А. Балагурі. - Ужгород: Вид-во В. Падяка. - 2002. - Вип.6. - С.25-32.

Размещено на Allbest.ru