Вчений-енциклопедист М.О. Максимович як історик України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

УДК 94(477)

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Вчений-енциклопедист М.О. Максимович як історик України

Бойко Надія Іванівна

Чернівці - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор Чабан Анатолій Юзефович, Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького, завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук, професор Баженов Лев Васильович, Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, професор кафедри історії України

- кандидат історичних наук, доцент Стрельський Геннадій В'ячеславович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, доцент кафедри історії слов'ян і народознавства

Провідна установа - Інститут історії України НАН України, відділ історії України ХІХ - початку ХХ ст.

Захист відбудеться " 31 " травня 2002 р. о 13 00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна 2, корп.14, ауд. 18

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)

Автореферат розісланий "29" квітня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Карпо В.Л.

Анотації

Бойко Н.І. Вчений-енциклопедист М.О. Максимович як історик України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2002.

У дисертації через призму внеску М. Максимовича у вітчизняну науку комплексно досліджується формування, розвиток і втілення історичних поглядів М. Максимовича - одного з представників нової генерації українських національних провідників, котрі вийшли на історичну арену в першій половині ХІХ ст. На основі аналізу життя та наукової діяльності вченого визначено історіософські засади його творчості, розкрито цілісне бачення М. Максимовичем історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.

У контексті пробудження самосвідомості українського народу та створення передумов соборності українських земель й державності України показано внесок вченого у розробку історичної схеми розвитку українського народу, з'ясовано значення наукового спадку історика для подальшого дослідження історичного минулого України, розробки української національної ідеї, розвитку вітчизняної історіографії.

Ключові слова: М. Максимович, історичні погляди, соборність українських земель, українська ідея, історичний процес.

Бойко Н.И. Учёный-энциклопедист М.А. Максимович как историк Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2002.

Диссертация посвящена комплексному исследованию оригинальных взглядов М. Максимовича на самобытную историю украинского народа, на утверждение соборности украинских земель. Проанализированная научная литература о творческой деятельности М. Максимовича дала возможность доказать, что данная проблема до сих пор оставалась не исследованной.

Диссертантом определен вклад выдающегося ученого-энциклопедиста в отечественную науку. На основе комплексного анализа максимального количества работ М. Максимовича обобщен итог о том, что для ученого свойствен широкий диапазон исследовательских интересов, многогранность научных запросов, конкретно-исторический анализ первоисточников, что в комплексе составило традицию научных исследований учёного. Профессор ботаники Московского университета, ректор Киевского университета св. Владимира, его декан первого отделения философского факультета, профессор русской словесности и единственный преподаватель украиноведения сделал открытыми для общества следующие отрасли науки: ботанику и зоологию, историю и археологию, словесность и филологию, историографию и этнографию, историческое краеведение.

Путём анализа жизнедеятельности М. Максимовича аргументирован вывод о ведущей роли семейных традиций, интеллектуального окружения, традиций отечественной духовной культуры в формировании исторического мировоззрения ученого. Обращение М. Максимовича к проблемам украинской истории обусловлено особенностями эпохи в целом и национальным возрождением Украины ХІХ в. в частности, а также отождествлением себя как представителя народнического направления в отечественной историографии с украинской общностью, увлечением песенным творчеством, этнографическими исследованиями. Значительное внимание уделено историософскому осмыслению ученым украинской истории, которое базируется на целостности и самостоятельности украинского исторического процесса и украинской идеи.

Основное место в диссертации занимает анализ процесса становления проблематики исторических исследований в интеллектуальном творчестве М. Максимовича, что определило его концепцию украинского исторического процесса. С позиций историзма и объективности М. Максимович сумел выразить собственный взгляд на украинское прошлое от древнейших времен до конца ХVІІІ в. В контексте создания предпосылок государственности Украины исследован вклад М. Максимовича в разработку исторической схемы развития украинского народа. Аргументирован вывод о том, что учёный путём анализа многочисленных источников и обобщения исторических фактов определил чёткую схему развития украинской истории, основанной на украинской государственной идеи и идеи соборности украинских земель. В диссертации определено значение научного наследия историка для дальнейшего исследования исторического прошлого Украины, разработки украинской национальной идеи, развития отечественной историографии.

Ключевые слова: М. Максимович, исторические взгляды, соборность украинских земель, украинская идея, исторический процесс.

Boyko N.I. The Scientist-Eencyclopaedist M.O. Maksimovich as a historian of the Ukraine - Manuscript.

Dissertation on getting a science degree of a candidate of historical sciences by speciality 07.00.01 - history of the Ukraine. - Chernivtsy National University after Y. Fedkovich. - Chernivtsy, 2002.

In this dissertation, the formation, development and embodiment of historical views of M. Maksimovich, who stood at the sources of ukrainian historical science is researched in complex through his contribution to the national science. Based on the analysis of historico-philological works of the scientist, the historiosophic principles of his creative work have been determined and the whole vision of the history of the Ukraine from ancient times till the end of the XVIII th century by M. Maksimovich has been discovered.

In the context of modern periodization of the history of the Ukraine, the contribution of the scientist into working-out of the historical scheme of the development of the ukrainian nation is shown and the importance of scientific work of the historian for further research of the historical past of the Ukraine, working out of the national idea, development of national historiography has been found out.

Key words: M. Maksimovich, historical views, unification of the Ukrainian grounds, Ukrainian idea, historical process.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На сучасному етапі державотворення в Україні теоретичного і практичного вирішення потребує проблема відродження й розвитку вітчизняної культури, утвердження духовності й національної свідомості українців. На наш погляд, успіх нинішнього українського ренесансу значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми на новій методологічній основі, вільній від будь-яких ідеологічних догматів, проаналізувати власний історичний досвід. У цьому контексті невипадково важливим є переосмислення ролі особи в історії, її діяльності як складової національного процесу. Власне, аналіз творчої спадщини видатних діячів духовної історії, котрі стояли біля витоків українського відродження, науковців, котрі впродовж століть давали світовій цивілізації неперевершені зразки сили свого національного духу, розуму, інтелекту, дає можливість адекватно реставрувати перебіг історичних подій, поскільки за певними явищами та ситуаціями стоять конкретні персоналії. Зазначене ставить перед вітчизняною наукою завдання тісно зв'язати минуле з сучасним, щоб показати роль суб'єкту наукової творчості в історичному процесі.

Звернення до цієї теми робить зрозумілою актуальність проблеми всебічного дослідження, творчого переосмислення й об'єктивного сприйняття життя та наукової діяльності одного з видатних представників кагорти вчених ХІХ ст., людини енциклопедичних знань та різнобічних інтересів - Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873), чий життєвий шлях складає цілу епоху в інтелектуальному, національно-культурному розвитку України. Навчання та професорство М. Максимовича у Московському університеті, а власне російське інтелектуальне середовище, не перешкодили йому стати "хрещеним батьком" українського національного відродження, ідейним натхненником соборності українських земель: в період русифікації національної культури та духовності українства перший ректор Київського університету св. Володимира сформулював своє бачення українського історичного процесу, розробив власну схему розвитку українського народу, своїми дослідженнями заклав теоретичні основи української ідеї.

На жаль, панування в Україні тоталітарного режиму привело до ідеологічної заангажованості наукової розробки означеної проблеми, досі нема фундаментальних науково-історичних праць узагальнюючого характеру, в яких би було здійснено спеціальне, комплексне дослідження життя та діяльності М. Максимовича через призму відродження духовної й державної незалежності України.

Відтак, на нашу думку, стан української історичної науки обумовлює необхідність узгодити базу знань про М. Максимовича з сучасними методологічними вимогами і в теперішніх умовах формування національної самосвідомості та посиленого інтересу до історичної спадщини українського народу вимагає подальшого, більш глибокого, комплексного і системного вивчення поглядів вченого на історію України як окремішню, соборну в контексті українського національного відродження 20-х - 60-х років ХІХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в руслі наукової проблематики досліджень кафедри історії України Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького "Державотворчі процеси на Середньому Подніпров'ї в контексті творення історії України", а також узгоджується з програмою історико-краєзнавчих розвідок Всеукраїнської Спілки Краєзнавців.

Хронологічні рамки дослідження визначаються роками життя та діяльності М. Максимовича (1804-1873), хоча при висвітленні багатьох аспектів проблеми неминучим було звернення до попередніх та наступних епох.

Об'єктом дослідження є особа Михайла Максимовича як вченого-енциклопедиста, його інтелектуальна діяльність через призму особистісних особливостей, специфіки суспільного середовища та близького оточення, що наклала відбиток на всю творчість українського мислителя.

Предметом дослідження є діяльність М. Максимовича в царині історії, його оригінальні погляди на самобутню історію українського народу, історію окремих регіонів України та їх соборність.

Метою дисертаційного дослідження є узагальнюючий, комплексний аналіз життя та наукової творчості М. Максимовича, реконструкція поглядів вченого на український історичний процес в контексті їх значення у духовному та державному відродженні українського народу.

Досягнення поставленої мети конкретизується в таких дослідницьких завданнях:

- з'ясувати ступінь наукової розробки проблеми та виявити характерні риси всього комплексу джерел з теми дисертаційного дослідження;

- показати внесок М. Максимовича як вченого-енциклопедиста у вітчизняну науку, створивши його всебічний науково-академічний та суспільний портрет;

- простежити обумовленість звернення вченого до питань історії українського народу та історіософських проблем;

- визначити у контексті національного відродження України 20-х - 60-х років ХІХ ст. історичні погляди М. Максимовича шляхом реконструювання комплексу ідей, що лежали в основі історичного світогляду вченого, очистивши його від застарілих оцінок та упереджених підходів;

- розкрити процес формування та еволюції національно-патріотичних поглядів М. Максимовича шляхом аналізу проблематики його історичних досліджень, що підлягали рефлексії у науковій творчості вченого, через призму їх впливу на зростання національної свідомості українського народу;

- дослідити внесок вченого у розробку історичної схеми розвитку українського народу в контексті соборності українських земель та державності України.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму та об'єктивності. Дослідження історичних поглядів М. Максимовича в динаміці та їх відображення в інтелектуальній творчості вченого спонукали автора використовувати порівняльний, системно-структурний, проблемно-хронологічний та статистико-аналітичний методи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у постановці та розробці актуальної проблеми, яка не отримала всебічного й об'єктивного висвітлення в історичній науці, а відтак, й у створенні комплексного наукового дослідження багатогранної діяльності М. Максимовича - історика.

На основі сучасної методології та широкого масиву джерел зроблено спробу детально і цілісно, комплексно і системно дослідити історико-філологічну спадщину М. Максимовича, що дало змогу по-новому підійти до висвітлення та оцінки поглядів вченого на самобутню історію українського народу, на утвердження соборності України. У дисертації, порівняно з попередніми дослідженнями, історичні погляди М. Максимовича детально розглянуто в тісному зв'язку з його історіософськими позиціями. Шляхом аналізу обґрунтовано ряд нових тверджень щодо відображення "української ідеї" в історико-філологічній творчості М. Максимовича і її впливу на національно-культурне і громадсько-політичне життя українського суспільства. На основі вивчення творчої спадщини українського вченого зроблено ряд нових оціночних положень стосовно проблематики історичних досліджень М. Максимовича в контексті сучасної періодизації історії України та подальшого розвитку історичного краєзнавства. Дисертація містить низку нових висновків з питань історичної схеми розвитку українського народу, запропонованої М. Максимовичем, що складає певний внесок у важливу справу дослідження наукової біографії Максимовича - історика.

Практичне значення одержаних результатів визначається новизною і комплексним підходом в дослідженні даної проблеми. Окремі положення, узагальнення і висновки можуть бути використані при підготовці колективних чи індивідуальних праць з історії України, нової редакції "Історії міст і сіл України". Автор сподівається у можливості активного використання систематизованого в дисертації матеріалу для подальшого розгортання сучасного краєзнавчого руху.

Апробація результатів дисертації. Результати наукового дослідження обговорювалися на засіданні кафедри історії України Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького. Основні положення і висновки апробовані на науково-практичних конференціях: "Національно-духовне відродження України ХІХ - ХХ ст." (Коломия, травень 2001), "Переяславщина та її місце в історії української державності" (Переяслав-Хмельницький, жовтень 2001); на Восьмих Всеукраїнських історичних читаннях "Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку" (Черкаси, грудень 2001). Апробація дисертації пройшла на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Публікації. Зміст дисертації знайшов відображення в опублікованому історико-документальному нарисі та в 6-ти статтях, надрукованих у наукових фахових виданнях, включених до переліку ВАК України.

Структура дисертації обумовлена змістом дослідження, відповідає визначеній меті та розв'язанню поставлених завдань. Вона складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на одинадцять підрозділів (відповідно 2, 3, 3, 3), висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 192 сторінки, в тому числі 22 сторінки списку використаних джерел (284 найменування).

Основний зміст роботи

У "Вступі" обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, його актуальність та хронологічні рамки, визначаються мета і завдання, предмет і методологія дослідження, показуються його зв'язок з науковими програмами, а також наукова новизна і практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі "Джерела та історіографія проблеми дослідження" аналізується рівень і стан наукових досліджень проблеми та джерельної бази, використаної при написанні роботи.

На основі аналізу багатого і різноманітного інформаційного матеріалу здійснено класифікацію всього комплексу використаних в роботі джерел за 4-ма групами: 1) історико-філологічні твори М. Максимовича; 2) документальні джерела; 3) матеріали особового походження: автобіографія та епістолярна спадщина; 4) наукова та публіцистична література про М. Максимовича.

Першу групу джерел визначив науковий доробок вченого в галузі історії, філології, фольклористики, серцевину якого склало тритомне видання "Собрание сочинений М.А. Максимовича" та три книги альманаху "Киевлянинъ", редаговані вченим. Найбільшу джерельну цінність для вивчення історіософії М. Максимовича має його філософський твір "Письмо о философии" (1833) та "Малороссийские песни" (1827), "Украинские песни" (1834), "Сборник украинских песен" (1849). Комплексне дослідження творчого доробку вченого дало можливість прослідкувати еволюцію історичних поглядів М. Максимовича та визначити його концепцію української історії.

Другу групу склали архівні матеріали та опубліковані історичні джерела, що висвітлюють окремі факти життєвої і творчої біографії М. Максимовича. Основну документальну базу бібліографічного дослідження вченого становлять фонди Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (ф.707 - Управління попечителя Київського учбового округу; ф.294 - Канцелярії окремого Київського цензора МВС; ф.293 - Київського цензурного комітету МВС; ф.442 - Канцелярії Київського, Подольського і Волинського Генерал-Губернатора), Державного архіву м. Києва (ф.16 - Київського університету) та колекція документів (503 од. зб.) особового фонду вченого в Інституті рукописів НБУ ім. В.І. Вернадського (ф.32). Проведена робота з джерелами дала можливість вперше ввести в науковий обіг маловідомі матеріали. Для дослідження процесу формування та еволюції історичного світогляду вченого використані літописи.

Третю групу утворюють джерела особового походження: автобіографія та епістолярна спадщина. Не дивлячись на те, що "Автобиография" М. Максимовича досить знеособлена і в хронологічному викладі доведена лише до 1853 року, вона використана як центральне джерело дисертаційного дослідження. Біографічні відомості дали можливість показати формування історичного світогляду через призму власних думок, позицій, переконань вченого. Епістолярну спадщину (більше 3-х сот одиниць) склали опубліковані і неопубліковані листи М. Максимовича та листи його кореспондентів. Переважна їх більшість є своєрідною формою викладу позиції вченого на порушену проблему.

Четверта група джерел є найбільш багаточисленна. Наукова та публіцистична література про М. Максимовича нараховує більше 400 публікацій, які за своїм змістом систематизовані таким чином: узагальнюючі праці з історіографії, історії України, політології, філософії, монографії, дисертаційні дослідження, окремі статті та ювілейні видання, а також матеріали наукових конференцій, доповіді на них, тези виступів, огляди та рецензії. Вони дали змогу в процесі визначення завдань наукового пошуку окреслити досліджені аспекти історичної спадщини вченого, виявити маловідомі або й зовсім незнані питання доробку М. Максимовича.

Відтак, проведений аналіз джерельної бази засвідчує, що у своїй сукупності зазначені в дисертації групи джерел складають різноманітний корпус документального забезпечення досліджуваної проблеми, а їх комплексне використання дає можливість досягти мети дисертаційного дослідження.

В дисертації проаналізовано основні етапи наукової розробки теми дослідження. З огляду на майже 180-літню історію нагромадження відомостей про наукову творчість М. Максимовича в роботі виділено п'ять історіографічних періодів дослідження проблеми: 1) кінець 1820-х - початок 1890-х років; 2)кінець 1890-х - перші десятиліття ХХ ст.; 3)початок 1920-х - перша половина 1950-х років; 4)кінець 1950-х - 1980-і роки; 5)останнє десятиріччя ХХ ст.

Перший період, серед праць якого аналізуються прижиттєві публікації про М. Максимовича, а також ті, що з'явилися відразу після його смерті, визначається появою відзивів та рецензій на окремі видання та найважливіші праці вченого переважно авторитетних українських і російських літераторів та істориків, а також оцінкою в цілому 50-літньої наукової діяльності М. Максимовича. Серед співвітчизників М. Максимовича зустрічалися і неоднозначні оцінки таланту вченого. По суті, ніхто з сучасників М. Максимовича не проводив глибокого аналізу наукового спадку вченого. Український бібліограф С.Пономарьов перший і чи не єдиний зробив спробу написання прижиттєвого біографічного і історико-літературного нарису, в якому визначив основні напрямки історичної діяльності М. Максимовича. Відтак, перші публікації про М. Максимовича здебільшого були біографічного характеру, а оцінка його наукового спадку, з одного боку, свідчить лише про шанування таланту М. Максимовича, визнання його високого професійного рівня, з іншого - містить цінні відомості, необхідні для глибокого аналізу наукової спадщини вченого, написання його повної творчої біографії.

Другий період характеризується відсутністю системного підходу до вивчення історичної творчості М. Максимовича. Ряд публікацій у періодичній пресі з'явився з 25-ми роковинами смерті вченого та 100-річчям з дня його народження. Зокрема, В. Науменко, О. Грушевський, І. Стешенко подали основні відомості про життя та наукову діяльність М. Максимовича, окреслили коло проблем, які вчений намагався вирішити у своїх працях, гостро поставивши питання про необхідність вивчення наукової спадщини М. Максимовича.

Третій період позначився помітним внеском у вивчення творчості вченого на ниві української історії Г. Житецьким, Ф. Савченком, П. Клепацьким. Та найбільш авторитетною є оцінка наукової творчості М. Максимовича М. Грушевським. На його думку, найбільшим подвигом М. Максимовича було обґрунтування ним переконання про те, що український народ є дійсний будівничий тисячолітньої української історії. Отже, наукове обґрунтування М. Грушевським історичних засад вченого фактично започаткувало в 20-х роках ХХ ст. звернення до історичної спадщини М. Максимовича, усвідомлення необхідності наукового аналізу його поглядів на українську історію в контексті їх значення для розвитку історичної науки в Україні, а дослідження Д. Дорошенка - історика української діаспори державницького напрямку у вітчизняній історіографії - засвідчило наукову вартість розробки М. Максимовичем проблем історії Київської Русі.

Починаючи з 1930-х років, коли історична наука перетворилася в прислужницю тоталітарної влади, дослідження життя і творчості М. Максимовича припиняється. І лише перша половина 1950-х років, на яку випало відзначення 150-річниці з дня народження М. Максимовича, позначена кількома ювілейними статтями, зокрема І. Білоконя, П. Павлова та дисертаційним дослідженням С. Шудрика. Визнаючи заслуги М. Максимовича в царині фольклору та етнографії, дослідники зробили спробу віднайти філософську основу його наукової творчості. Як бачимо, дійсного повернення до вивчення М. Максимовича як українського історика, до всебічного аналізу його наукової спадщини не відбулося і в цей період.

Четвертий період вивчення творчого спадку М. Максимовича визначається жорсткими рамками вкрай спрощеного класового підходу, в межах яких подаються довідкові відомості про М. Максимовича в енциклопедичних виданнях. В концентрованому вигляді оцінка суспільно-політичних поглядів вченого радянськими дослідниками і побіжна характеристика окремих його праць знайшли своє втілення в узагальнюючих працях з історії історичної науки в СРСР . Певним виключенням є дослідження М. Марченка, який прагне вийти за рамки офіційної доктрини і на відміну від своїх попередників дає більш глибоку й об'єктивну оцінку історичної творчості М. Максимовича. Однак, М. Марченко не міг втриматися, щоб не зазначити "обмеженість його історичних поглядів, деяку слабкість й "ідейну хибність" його концепцій".

У цей період з'явилися перші три монографії, присвячені творчій біографії М. Максимовича. Саме Д. Острянін, зробивши спробу зняти "націоналістичне забарвлення" з історичної спадщини вченого, доходить висновку, що численні дослідження М. Максимовича з історії України та Київської Русі показують, що він був видатним істориком, і порушує питання про те, що різнобічність проблем, розв'язанням яких займався вчений, вимагає окремих досліджень. Найбільш вагомий внесок в історіографію досліджуваної проблеми зробили роботи П. Маркова. Він здійснив першу спробу в радянській історіографії всебічно оцінити величезну історичну спадщину вченого і обґрунтувати думку про те, що М. Максимович був одним з перших істориків України. На жаль, окремі положення і висновки дослідників переповнені властивою для всієї радянської історіографії зайвою політизацією, спостерігається намагання відшукати раціональне в історичній концепції М. Максимовича з точки зору марксистської історіографії та засудити ті його погляди, які не відповідають її теоретико-методологічним засадам. В протилежному ключі витримані дослідження істориків української діаспори Д. Чижевського, І. Лисяк-Рудницького. Показовою в цьому плані є стаття О. Оглобліна. Відтак, можемо констатувати, що саме в цей період було започатковано системне вивчення життя та діяльності М. Максимовича в галузі історії і, власне, на цій основі його історичних поглядів.

П'ятий період визначається як якісно новий у вивченні наукової творчості М. Максимовича, хоч в кількісному відношенні він поступається попередньому. Продовжує мати місце традиція звернення до постаті вченого в його ювілейні роки та знаменні дати Київського університету. Визначною подією стало видання в 1994 р. вибраних і українознавчих творів М. Максимовича "Киевъ явился градом великимъ..." На особливу увагу заслуговує монографія В.Короткого і С.Біленького, автори якої висвітлюють наукову творчість М. Максимовича в контексті просвітницької діяльності Київського університету. Досліджується становлення суспільно-політичних та наукових поглядів вченого у брошурі В. Коцура, А. Коцура. Серед публікацій, автори яких не заангажовано розглядають історичну творчість М. Максимовича, виділяються статті В. Замлинського, М. Томенка, В. Скопенка, М. Корпанюка. Неабияку роль у пропаганді творчого доробку М. Максимовича відіграла

ІV науково-освітянська конференція Київського університету, матеріали якої стали вагомим внеском у сучасну історіографію, а також публікації краєзнавців Черкащини. Авторитетною є думка провідного історика української діаспори Л. Винара про історичну школу М. Максимовича.

Підводячи підсумок історіографічного огляду з досліджуваної проблеми можемо констатувати, що наукова думка невпинно рухається в бік розширення знань про М. Максимовича як історика України. Однак, відсутність ґрунтовної узагальнюючої праці, що висвітлювала б погляди вченого на український історичний процес як цілісний і самостійний, його місце та роль у духовній історії України, обумовила вибір теми даного дослідження. максимович творчість народний соборність

У другому розділі "Формування та становлення наукових поглядів М. Максимовича" показано українського мислителя вченим-енциклопедистом, який стояв біля витоків ряду вітчизняних наук: ботаніки і зоології, історії і археології, словесності і філології, історіографії і етнографії, історичного краєзнавства, визначено три періоди в його творчій діяльності: 1) московський (вересень 1819 - травень 1834 рр.); 2) київський (липень 1834 - липень 1845 рр.); 3) михайлогірський (1845 - 22 листопада 1873 рр.) Відповідно універсалізм наукового доробку М. Максимовича характеризує видатного мислителя як вченого-біолога (професора ботаніки Московського університету), вченого-філолога (професора російської словесності Київського університету св. Володимира) і вченого-історика (під час проживання на Михайловій Горі, що на Черкащині).

Обґрунтовується висновок про те, що М. Максимович був одним із основоположників цілого ряду природознавчих наук. Професор ботаніки показав своє бачення закономірностей розвитку живої природи, зробив спробу побудувати цілісну картину органічного світу. Його критичні статті, популярні праці, наукові дослідження, підручники з ботаніки, зоології, хімії, фізики не лише стояли на рівні тогочасної науки, а й прокладали для неї нові методологічні орієнтири.

М. Максимович, займаючись природознавством, виявляв живий інтерес до фольклору, літератури, історії. Його природничі пошуки часто йдуть поряд з гуманітарними. Тому наголошується на закономірності появи таких розвідок М. Максимовича як "Мнение о малороссийском языке и правописании оного"(1829), "О поэме Пушкина "Полтава" в историческом отношении" (1829), збірок "Малороссийские песни" (1827), "Украинские народные песни" (1834), "Сборник украинских песен" (1849), які відкрили нову епоху повороту до безпосереднього джерела народної творчості, започаткувавши українську фольклористику. Українознавчі дослідження М. Максимовича у лекційних курсах із російської словесності створили передумови для розвитку українського мовознавства як окремої наукової дисципліни. Він був автором етимологічного правопису "максимовичівки" і "Краткого букваря" (1869). До сьогодні не втратила своєї вартості започаткована М. Максимовичем у вітчизняній науці методологія історичної школи в літературознавстві, а його дослідження народної творчості, обрядовостей, повір'їв українського народу дали підстави визнати його фундатором етнографічної науки в Україні.

Дослідження М. Максимовича у філології, етнографії, фольклористиці органічно поєднувалися з краєзнавчими дослідами, археологічною та археографічною справою. Цим самим було закладено підґрунтя становлення українського історичного краєзнавства, і в першу чергу Середньої Наддніпрянщини. Вчений стояв біля джерел створення таких перших в Україні наукових товариств як Тимчасова комісія для розшуку старожитностей у Києві (1835), сприяв активізації роботи Комісії для опису губерній Київського учбового округу (1815-1864). А колекція М. Максимовича із зібраних ним бронзових наконечників стріл ввійшла до Музею старожитностей при університеті св. Володимира.

Важливий результат проведеного аналізу історичної спадщини М. Максимовича зводиться до усвідомлення його вагомого внеску у становлення української історіографії, у започаткування наукової критики джерел та методу критичного аналізу в історичній науці ХІХ ст.

Відтак, робиться висновок, що різнобічна діяльність М. Максимовича базується на глибокому осмисленні ним суті історичних подій і явищ, духу народу, його традицій, звичаїв, а історія природознавства, літературна історія бачиться йому в зв'язку з розвитком усього народного життя. В результаті - звернення до історії свого народу взяло верх над усією багатогранністю наукових запитів і діянь вченого.

Дисертація містить висновок про визначальну роль у формуванні історичного світогляду вченого родового середовища, інтелектуальної атмосфери, в якій жив і творив цей непересічний дослідник української історії, а також тих ідейних джерел, які живили його творчість.

Зокрема, зазначається, що життєва позиція вченого плекалася на родовому корінні, стрижень якого складали прогресивні традиції сімей Максимовичів і Тимковських, де продовжували дотримуватися українських звичаїв та обрядів, козацьких традицій. На світогляд майбутнього вченого мали вплив передові ідеї демократично спрямованих викладачів Новгород-Сіверської гімназії, яку не полишали українські ідеї, та Московського університету, котрі поділяли натурфілософські погляди. Еволюцію світогляду вченого визначило вивчення М. Максимовичем наукової спадщини М. Ломоносова, його входження у середовище московської інтелектуальної еліти в особі С. Шеверьова, М. Полєвого, М. Погодіна, Н. Надєждіна, О. Пушкіна, М. Гоголя, О. Бодянського, а також зближення із слов'янофілами. Під впливом письмових історичних пам'яток багатих книгосховищ ректора Київської духовної академії І. Борисова і митрополита Є. Болховитінова ректор Київського університету робить свідомий вибір на користь українства. Незгасаюча наукова енергія М. Максимовича - "вигнанця" на Михайловій Горі - живиться спілкуванням з братчиками Кирило-Мефодіївського товариства, тісними дружніми стосунками з Т. Шевченком.

Серед важливих ідейних джерел формування історичного світогляду М. Максимовича - пісенна творчість українського народу, українське літописання, і в першу чергу козацькі літописи, а також "История Руссов". Таким чином, духовний пошук М. Максимовича проходить в руслі романтизму і народництва. З усього багатства світової філософської та вітчизняної історичної думки український мислитель осмислював ті ідеї, які імпонували його власним міркуванням про історичний процес.

Третій розділ "Теоретико-методологічні засади історичного світогляду М. Максимовича" охоплює дослідження комплексу проблем, пов'язаних із з'ясуванням історіософських поглядів М. Максимовича як підґрунтя його історичної концепції. Зокрема, детально проаналізовано статтю "Письмо о философии" (1833), що дало можливість зробити наступні висновки: 1) у світоглядно-філософських поглядах М. Максимовича прослідковується його відверта прихильність до "філософії серця"; 2) у філософській системі вчений визнав історію як основну науку; 3) обґрунтування М. Максимовичем значення логічних прийомів мислення і методів дослідження у науковій діяльності.

Отже, стаття "Письмо о философии" стала важливим допоміжним роз'ясненням в розумінні наукових підходів Максимовича-філософа до визначення вченим українського історичного процесу.

В процесі дисертаційного дослідження з'ясовано, як на українському романтичному тлі вибудувалася споруда історіософії М. Максимовича, в якій синтезувалося ряд аспектів. На основі дослідження пісенної творчості українського народу М. Максимович, один з перших, свої історіософські пошуки зосередив навколо розроблення ним ідеї окремішності української історії. Проблема визначення місця України в контексті загальноісторичного розвитку східноєвропейських народів розглядалася українським мислителем через усвідомлення ним приналежності українців до політичної та духовної спільності слов'янського світу.

М. Максимович відстоював просвітницьку теорію поступу, згідно з якою суспільний прогрес він ставив у залежність від нагромадження знань, зростання могутності людського розуму, прагнучи гармонійно поєднати його з ідеєю блага для громадянського суспільства, з його моральним вдосконаленням.

У руслі романтичних ідей М. Максимович піднявся до висоти філософського розуміння вольових імпульсів в історичному процесі в контексті визначення місця і ролі людини, особи, народу в історії. Зокрема, пантеїстичні мотиви вченого поступаються його переконанню, що людина - продукт розвитку земної природи. Головним суб'єктом історичного процесу в історіософській концепції вченого виступає народ. За М. Максимовичем, князі, бояри, воєводи - головна зброя поширення руського життя та народності, простолюддя - це джерело нового буття, що зберігає скарби національної традиції. Саме реалізацією "народного духу" осмислюється М. Максимовичем історичний процес.

Історична постать в розумінні вченого виступає як продукт епохи. У намаганнях М. Максимовича визначити покликання видатних людей шляхом вивчення їх особистих рис був вирішальним критерій добра і зла. В історіософській концепції вченого історична постать виступає як об'єднуюча сила, яка може вплинути на перебіг історичних процесів, або ж оцінюється з точки зору спроможності гальманізувати суспільний лад.

М. Максимович, як провідник романтичних ідей, уникав глибоких історіософських узагальнень щодо визначення ролі держави в історії народу і виступив оформлювачем тих ідей, які панували в сучасному гетьману Хмельницькому світі.

В цілому історіософські пошуки М. Максимовича, які поряд з матеріалістичними ідеями пронизані ідеями закономірного розвитку людського суспільства, витримані в межах головних принципів історичної науки - історизму та об'єктивності.

Велику увагу приділено з'ясуванню значення історико-філологічної спадщини вченого для розвитку української ідеї, причому не просто як ідеї національної культури, а як історичного відображення та історіософського принципу існування нації.

Міркування М. Максимовича про українство, перш за все, трансформуються в площину фольклоризму і етнографії. Через призму пісенної творчості вчений зумів персоніфікувати суспільну свідомість українців, відстоюючи ідею духовної унікальності українців, ідею особливостей українського менталітету та ідею тяглості історично-національної самосвідомості українського народу.

На ґрунті українських студій М. Максимович прагнув відновити українську самобутність через збереження народної мови, шляхом виборювання права українського письменства на самостійний розвиток.

В процесі раціоналізації наукового пошуку українська ідея в історико-філологічній спадщині М. Максимовича, яка мала здебільшого культурницько-етнографічне і романтичне забарвлення, набуває відтінку політичного. Це стосується розв'язання істориком проблеми автохтомізму українців в контексті з'ясування питання походження варягів-русів та етнонімів "Русь", "Малоросія", "Україна", а також репрезентації його бачення соборності українських земель. Таким чином, історіософські пошуки М. Максимовича були зосереджені навколо розробки ним української ідеї, в руслі якої протікали намагання вченого задекларувати окремішність розвитку українського народу, його духовно-культурну самобутність.

У четвертому розділі "Історичні погляди М. Максимовича" показано цілісне бачення М. Максимовичем історії України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. через призму його впливу на пробудження національної свідомості українського народу. Вказується на те, що свій шлях до української історії вчений розпочав з фольклорних публікацій. Зростаюча увага М. Максимовича до пісенної творчості знаходить своє логічне продовження у критиці джерел та літератури з малоросійської минувшини, а Київ зі своєю багатою на перекази та легенди, події і місця історію сприяв перетворенню останньої в життєву потребу. Ніби замикало коло становлення М. Максимовича істориком-фахівцем видавництво історико-літературного альманаху "Киевлянинъ" (1840), який започаткував систематичне вивчення регіональних історичних питань, а його видавець стає загальновизнаним знавцем київської старовини. З допомогою першоджерел: літописів, хронік, актових книг монастирів щирий українець повернув із забуття духовне життя свого народу часів Київської Русі, започаткувавши своїми розвідками тенденцію вивчення історії українського народу в етнічних кордонах його проживання, а саме: землі Київської та Галицької, і Волині.

Шляхом бібліографічно-статистичного аналізу визначено видовий розподіл опублікованих історичних праць М. Максимовича відповідно до періодів його наукової творчості. Найбільш результативним був час проживання вченого на Михайловій Горі. Визначальною особливістю творчої діяльності історика є написання ним цілого ряду статей, критичних заміток, певну наукову цінність мають його промови. Проте своєрідною і найбільш поширеною формою викладу М. Максимовичем своїх поглядів на ту чи іншу проблему було листування.

Шляхом квалітативного аналізу наукової спадщини вченого відповідно до періодів його діяльності в контексті сучасної періодизації історії України визначені пріоритети вітчизняної історії, яким М. Максимович надавав перевагу. Це, насамперед, питання києвознавства, історія козацтва та Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. і постать Б.Хмельницького.

Велику увагу приділено аналізу процесу становлення проблематики історичних досліджень в науковій творчості М. Максимовича, а також чинників, які визначали їх тематичне спрямування. Зокрема, вчений уважно стежить за дослідженнями в історичній науці, стає активним учасником полемічних змагань з найважливіших проблем української історії, що стали предметом уваги істориків ХІХ ст. Імпульсом, який спроможний був виявити багатство знань з історії української минувшини неперевершеного джерелознавця свого часу М. Максимовича, слугували помічені вченим помилки в публікаціях, хибні точки зору їх авторів або навіть незначні упущення. Тоді народжувалася наукова стаття, як-от: "Известие о летописи Г. Грабянки, изданной 1854 года Киевской Временной Комиссией", "Филологические письма к М. Погодину", "О мнимом запустении Украины в нашестие Батыево и населении её новопришлым народом", "О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян в ХVІІ в." тощо. З-під пера вченого виходять і короткі, почасти з оригінальними назвами, але глибинного змісту розвідки, появі яких слугували окремі місця в літописах, випадково уцілілий надгробний напис, невірно передане ім'я в Церковному пом'яннику. Такими є "Надгробная суета", "Надгробные стихи Кочубею и Искре в Печерской Лавре" тощо.

Таким чином, шляхом постановки актуальних питань і пошуку вичерпно обгрунтованої відповіді в межах проблематики історичних досліджень М. Максимовича поступово віднаходилася, відпрацьовувалася наукова схема української історії, що сміливо пробивалася крізь концепцію історії Росії.

На підставі аналізу історико-філологічної спадщини вченого обгрунтовано висновок про те, що кожна окремо взята його стаття, замітка, лист представляє наукову оцінку відповідної епохи історичного буття українського народу, а в комплексі складають безперервний ланцюг наукового відображення його викладу схеми українського історичного процесу: розселення слов'ян в Європі та утворення племен (до Р.Х. - 862); епоха Київської держави (862 - 1240); епоха татарської влади (1240 - 1320); епоха литовської влади (1320 - 1569); епоха польської влади (1569 - 1654); епоха поділу України на східну і західну (1654 - 1764); епоха від ліквідації Малоросійської Гетьманщини до створення Малоросійської губернії (1764 - 1797). Хоч в схемі українського історичного процесу відсутнє Галицько-Волинське князівство як самостійний період, М. Максимович Галич і Волинь розглядав як невід'ємну складову корінної древньої Русі. Запропонована вченим періодизація є одна з перших наукова схема української історії, в основу якої покладено українську державницьку ідею й ідею соборності українських земель.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявилося у з'ясуванні ролі оригінальних поглядів М. Максимовича на український історичний процес, історію окремих регіонів України та становлення її соборності в процесі національно-культурного та державного відродження українців, внеску вченого в розробку української ідеї та історичної схеми розвитку українського народу. Основні результати дисертаційного дослідження узагальнено у висновках:

1. Аналіз наукової літератури з теми дисертаційного дослідження показує, що діяльність М. Максимовича в царині історичної науки, його погляди на історію України як самостійну, на соборність українських земель не дістали комплексного і системного вивчення. Джерельна база є достатньою для вирішення сформульованих в дисертації завдань.

2. М. Максимович - професор ботаніки Московського університету, перший ректор Київського університету св. Володимира, його декан першого відділення філософського факультету, професор російської словесності і єдиний викладач українознавства зробив відкритими для суспільства різноманітні галузі науки: ботаніку і зоологію, історію і археологію, словесність і філологію, історіографію і етнографію, історичне краєзнавство. Він один з перших творців вітчизняної науки.

3. Звернення М. Максимовича до проблем української історії зумовлене його світоглядними цінностями, ототожненням себе з українською спільнотою, захопленням пісенною творчістю та етнографічними дослідженнями. Вони поглиблювали його пізнання народного життя, збагачували розуміння вченим історичного минулого, сприяли самоусвідомленню необхідності заглибитися в історію свого народу, сформувати особливості, своєрідність українського історичного процесу як цілісного і самостійного.

4. М. Максимович - носій національних та релігійних традицій, українських звичаїв й українського духу. Основу його історичного світогляду, який формувався в руслі ідей романтизму і народництва, визначили традиції вітчизняної духовної культури та синтезована істориком світова філософська думка ХVІІІ ст. Багатогранна діяльність М. Максимовича була спрямована на утвердження української ідеї, стрижнем якої у вченого виступає традиція, яка репрезентована не лише автохтонним походженням і духовною єдністю українців, а й його баченням соборності українських земель та синтезована персоніфікацією суспільної свідомості українців як виявом "духу" і особливостями українського менталітету.

5. М. Максимович - фундатор нової генерації українських національних провідників, котрі вийшли на історичну арену в першій половині ХІХ ст. Його невеликі за розміром статті, короткі, почасти з оригінальними назвами, але глибинного змісту розвідки, склали безперервний ланцюг історичних подій самобутньої української історії. Пріоритети вітчизняної історії в історико-філологічній спадщині вченого визначили питання києвознавства, історія козацтва та Визвольної війни українського народу середини XVII ст., постать Б.Хмельницького. Передові історичні традиції історика продовжили видатні представники вітчизняної історичної думки, що дало підстави говорити про історичну школу М. Максимовича.

6. Спираючись на ґрунтовну історіософську основу, М. Максимович створив власну оригінальну концепцію українського минулого від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст., яка репрезентувала перед світовим товариством один з перших наукових викладів схеми розвитку українського народу в етнічних межах його проживання. Тим самим вчений відіграв вагому роль у самоутвердженні української нації та створенні передумов соборності українських земель й державності України.

У дисертації окреслені питання і пропозиції щодо подальшого дослідження. Йдеться про зважене і неупереджене вивчення проблеми взаємовідносин між Україною і Росією у творчості М. Максимовича, прагнення вченого переглянути ставлення до постаті І.Мазепи, про додаткове дослідження епістолярної спадщини українського мислителя.

Основні положення дисертації викладені у публікаціях автора

1. Бойко Н.М. О. Максимович: "Не покину, - поки згину, - мою Україну..." Історико-документальний нарис. - Сміла: Тясмин, 2001. - 176 с.

2. Бойко Н. Історіософські засади історичної творчості М.О. Максимовича // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Історія. - Чернівці, 2000. - Вип. 96-97. - С.283-289.

3. Бойко Н. Українська національна ідея М. Максимовича: погляд на історію // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки. - Черкаси, 2000. - Вип. 21. - С.96-101.

4. Бойко Н. "Повість минулих літ" як основне джерело дослідження М. Максимовичем витоків українського народу // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. - Переяслав-Хмельницький, 2001. - Вип. 12. - С. 108-112.

5. Бойко Н. Історіософський аспект методології дослідження М. Максимовичем українського історичного процесу // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки. - Черкаси, 2001. - Вип. 27. - С. 25-27.

6. Бойко Н.М. Максимович про українське козацтво // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали Восьмих Всеукраїнських історичних читань. - Черкаси, 2001. - С.47-51.

7. Бойко Н. Історико-філологічна спадщина М. Максимовича як важливий чинник духовного відродження українського народу // Національно-духовне відродження України ХІХ - ХХ ст.: Матеріали науково-практичної конференції. - Коломия, 2001. - Ч.І. - С. 3 -10.

Размещено на Allbest.ru