Колонізація українським населенням Придунайських земель

Третій розділ - "Продовження колонізації українським населенням Придунайського краю та її завершення. 1812 р. - початок ХХ ст." - містить детальний аналіз основних аспектів народної і державної колонізації, в тому числі козаками, чисельності українського населення в сільській місцевості та містах Придунайської території, а також взаємовідносин українців з представниками інших національностей регіону.

Внаслідок російсько-турецької війни 1806 - 1812 рр. територія Придунайських земель увійшла до складу Російської імперії. Після цього посилився процес стихійної народної колонізації і протягом двох перших десятиліть ХІХ ст. він був найбільшим. Саме у ці роки в регіон прибула основна маса українського населення. Переважна більшість його переходила Дністер, Дунай або Прут самовільно з територій Правобережної, Західної, Південної України. Утікачі селяни і солдати примикали до інших переселенців під чужими прізвищами, залишались жити разом з ними на колишніх ногайських, татарських поселеннях або засновували нові села та хутори, будували землянки, заводили деяке господарство. Уряд зацікавлений в заселенні та освоєнні регіону змушений був крізь пальці дивитися на оселення утікачів і врешті-решт змушений визнати їх тими, які "міцно осіли" і включати до списків жителів Бессарабії.

Шляхи заселення краю визначались поверненням жителів, які втекли за межі Бессарабії під час турецького панування, а також стихійною народною й офіційною урядовою колонізацією. Політика уряду переслідувала мету, поряд з іншими задачами, швидко освоїти приєднані, особливо південні землі, і завести тут заможні селянські господарства, які могли б утримувати армію. З усіх земель півдня Бессарабії лише п'яту частину уряд роздав поміщикам, сановникам, генералам та іншим можновладцям з забороною заселяти землі кріпаками. Офіційна урядова колонізація набула значимості лише з кінця 1820-х років. Внаслідок неї в регіон переселились українські селяни з Чернігівської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Таврійської, Катеринославської губерній.

Одночасно продовжувалась колонізація українським козацтвом Придунайського регіону. Протягом 20-х років ХІХ ст. козаки, які залишились проживати в Бессарабії після 1812 р., наполегливо вимагали відновлення козацького війська. Російська влада погодилась на це лише у 1828 р. через розпочату нову російсько-турецьку війну. Із задунайських запорожців, колишніх чорноморців і устьунайців створили Дунайське козацьке військо, яке отримало землі під поселення в Аккерманському повіті. Українське населення складало у війську 34%, що становило найбільшу етнічну групу. Існування війська пожвавило чутки про створення "Нової Дунайської Січі", що сприяло втечам жителів навколишніх територій до козацьких полків. Це, у свою чергу, поповнювало військо українськими утікачами, які намагались уникнути кріпацтва або рекрутчини, легалізувати своє становище, отримати землю і завести власне господарство.

Протягом першої половини ХІХ ст. потік українського населення в Придунайські землі можна вважати масовим. Разом з іншим населенням українці орали степ, розбудовували придунайські міста, в яких вони становили провідну національну групу.

Період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. характеризувався припливом в регіон незначної кількості українського населення, здебільшого, з переселенців Добруджи. Приєднання у 1856 р. частини території Придунайських земель до складу Молдавського князівства призвело до самовільних втеч і організованого переселення з неї на російську частину болгарських колоністів, українців, росіян та інших. На звільнені землі оселялось українське та російське населення з правого берега Дунаю і молдовани - з території Молдавського князівства. Внаслідок таких процесів, після приєднання цієї території знов під владу Російської імперії у 1878 р., національний склад Придунайських земель змінюється, але українці продовжують складати тут одну з найчисельніших груп населення.

Мали місце й зворотні процеси еміграції - втечі козаків і селян за Дунай, а також переселення селян на вільні землі Таврійської і Херсонської губерній.

Внаслідок різних шляхів й заходів заселення національний склад Придунайських земель став полінаціональним. Провідними групами сільського населення тут були українці, молдовани, болгари. На території Аккерманського та Ізмаїльського повітів у 1819 р. 17,5% - становили українці, 34,2% - молдовани, 21,1 % - болгари та гагаузи, 9,1% - росіяни, некрасівці, старообрядці, вже у 1827 р. - 19,4% - українці, 33,5% - молдовани, 22,7% - болгари та гагаузи, 9,4 % - росіяни і у 1897 р. - 20,8% - українці, 30,5% - молдовани, 18,2 % - болгари та гагаузи, 8,6% - росіяни. Значна кількість жителів міст була лише приписана в них, а жила в навколишніх селах, тому що займалась землеробством або рибними промислами.

Аналізуючи дані залучених документів, можна констатувати, що протягом ХІХ ст. кількість українського, російського, болгарського населення повільно, але зростала, а вага молдавського відповідно зменшувалась, проте всі ці національні групи залишалися основними. В той самий час дані показують, що територія південних повітів Бессарабії заселялась декількома національностями одночасно, і серед них провідну роль відігравали українці. Для порівняння більший ніж в двох повітах Придунайських земель відсоток українців у 1897 р. був лише в Хотинському повіті - 55,2% (від населення усього повіту без міст), Сорокському він складав 16,4%, Бельцькому - 11,8%.

За віковою ознакою наприкінці ХІХ ст. 33,4% українських жителів Аккерманського й Ізмаїльського повітів становили так само, як і в містах, активну працездатну групу від 21 до 50 років. Це збігалося з загально повітовим показником в цілому. Більшість вікової групи, як в українців, так і в інших національних групах складали діти та підлітки від одного до 19 років - 55%. Такі показники давали широкі можливості для репродукції населення і подальшої розбудови господарства краю.

Українське населення сільської місцевості Аккерманського й Ізмаїльського повітів у першій половині ХІХ ст. складалось, здебільшого, з місцевого населення, яке проживало тут уже в XVIII - початку ХІХ ст., і переселенців. Більшість з них належала до категорії державних селян. Склад цієї групи був досить не стійкий і змінювався від політики уряду.

В 20-30-х роках ХІХ ст. уряд прискорив вирішення питання про переселення частини селян з українських і російських губерній до Придунав'я. У 1823 р. в урядових колах обговорювався проект намісника Бессарабської області графа М.С. Воронцова про заселення території селянами з внутрішніх губерній. У лютому 1824 р. він був затверджений як положення Комітету міністрів "Про влаштування в Бессарабській області 20 тис. казенних селян з внутрішніх губерній". За цим Положенням передбачалось оселити по п'ять тисяч селян з Чернігівської, Полтавської, Орловської, Курської губерній, згодом, через велике прагнення селян, було дозволено переселення з Харківської, Таврійської, Тамбовської, Рязанської, Тульської, Калузької губерній.

Отже, протягом ХІХ ст. в Придунайських землях проживала четверта частина українського населення усієї Бессарабії - 25-26%, за компактним розселенням тут вони становили одну з провідних груп - 17-20,8%. Майже такі дані підтверджуються і на 1906 р. - 19,62%. Придунайські землі за кількістю українського населення поступалися лише Хотинському повіту, де компактно проживало 47,9% від усієї кількості українців Бессарабії (для порівняння в Сорокському - 10,9%, Бельцькому - 7%).

Українське населення проживало в усіх придунайських містах - Аккерман, Ізмаїл, Кілія, Рені. Порівняно з іншими національними групами тут вони складали найбільшу етнічну групу - 42,5%. Це становило 63,5% від чисельності українського населення в усіх інших містах Бессарабії. Для порівняння: росіян в придунайських містах - 23,6%, молдован - 16,6%, болгар - 17%, греків - 50,4%, євреїв - 10%. Такий високий відсоток українців у містах Придунайських земель пояснюється процесами заселення, що визначило їхнє провідне місце в розбудові, економічному освоєнні міст і формуванні традицій жителів регіону. Вже наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. більшість (77,7% - 89%) україномовного населення в містах була місцевим за народженням, а ті, які переходили з інших територій імперії (від 51% в Ізмаїлі до 80% в Аккермані), становили вихідці з "українських губерній".

Українське населення міст продовжувало зберігати власні традиції в утворенні шлюбно-сімейних відносин, воно становило одну з активних, мобільних і працездатних у соціально-економічному плані груп віком від 21 до 50 років. Це сприяло подальшому відтворенню української громади в містах Придунав'я, вага якої постійно збільшувалась не лише механічно (внаслідок переселень), але й через природний приріст.

Протягом першої половині ХІХ ст. населення міст Придунайських земель внаслідок переселень і природного приросту збільшилось майже втричі, що збігалося з тенденціями в інших містах Бессарабії. Порівняно високий відсоток міського населення в першій половині ХІХ ст. пояснюється розвитком ремесла та торгівлі. Крім того, в містах Придунайських земель чимало жителів займались рибальством і були пов'язані з землеробством. Вже у другій половині ХІХ ст. кількість населення міст зростає більш повільно, внаслідок як політичних (відходом частини Придунайських міст - Ізмаїла, Кілії, Рені до Молдавії), так і соціально-економічних причин (реформами 60-х років ХІХ ст., переходом селян з міст у села тощо).

Поступове переселення і міграції в Придунайських землях помітно впливали на виникнення спільних традицій усіх національних груп, створювали сприятливі умови для постійних контактів і разом з тим надавали можливість передавання іншим характерних традицій українського життя, культури, вірувань, козацьких звичаїв, досвіду найбільш раціонального ведення господарства.

У четвертому розділі - "Економічний розвиток і соціальне становище українського населення" - охарактеризовано проблеми формування і розвитку різних соціальних груп українського населення, які прийняли участь у процесі колонізації, їх майнове розшарування, проведено порівняльний аналіз економічного становища різних станових груп українського населення - козаків, державних селян, колоністів.

Під час заселення Придунайських земель українське населення не мало соціальної і майнової рівності, ця диференціація зберігалася і до початку ХХ ст.

У турецько-татарських і молдавських землях у Задністров'ї та пониззі Дунаю у XVIII ст. українське населення було зайняте в усіх галузях господарства: землеробстві, скотарстві, рибальстві, торгівлі та ремеслі. Значна кількість утікачів перетворювалось у найманців і батраків, які існували лише за рахунок продажу власної робочої сили, тобто заробітками.

Поряд з наймитами, досить значний прошарок складали також і напіввільні українські поселенці селяни-орендарі, яких експлуатували турецькі та молдавські феодали і чиновники. Кількість міцних у господарському відношенні селянських господарств була порівняно невелика.

Одночасно з цими групами населення наприкінці XVIII ст. тут формується прошарок заможних торговців і селян, які використовували у своїх господарствах найману працю.

Факти свідчать, що на початку ХІХ ст. в містах Придунайських земель українське населення існувало від торгівлі, різних ремесел і "заробітків". Значна кількість приписаних до міст жителів жила в навколишніх селах і займалась землеробством. Так, в місті Аккерман 57% українців займались землеробством, 24% - торгівлею, 13 % - заробітками, 4% - візництвом і 2% - рибальством. За даними документів за станом на 1811 р. по Ізмаїлу можна твердити, що українське населення, яке переходило на поселення в місто після тривалого попереднього блукання по Молдавії та Бессарабії, займалось "заробітками", тобто наймитувалось по різних містечках і селах - 85% і чумакувало - 10%. Слід відзначити, що з них 34,5% складали поміщицькі селяни-утікачі, здебільшого, з Київської і Подільської губерній маєтків Потоцьких і Енгельгардів і 51% селяни-утікачі з казенних сіл.

У Придунайських землях сфера господарської діяльності селян була різноманітніша, ніж у центрі і на півночі Бессарабської області. Позитивно позначалося посилення економічних зв'язків з центрами країни: вони сприяли розвитку спеціалізації півдня області в землеробстві. До кінця ХІХ ст. населення Аккерманського й Ізмаїльського повітів продовжувало активно займатися землеробством і тваринництвом, з тією різницею, що роль останнього поступово знижувалася. Як дозволяють твердити документи 90% українського населення займалося "сільським і кочовим господарством, рибальством і полюванням", з них близько 40% мали "додаткові промислові заняття". Серед українського населення сільської місцевості 89% займалося землеробством і тваринництвом і лише 3,5% були позв'язані з ремісничим виробництвом і торгівлею.

Можна констатувати, що більшість українських жителів Придунайських земель були селянами. Так, в Аккерманському повіті 67% українців складали селяни, 31% - міщани, 1% - дворяни і почесні громадяни. В Ізмаїльському повіті - 71,7% складали селяни, 27% - міщани і також 1% - дворяни і почесні громадяни.

Вже в ХІХ ст., як показує дослідження, українські селяни становили 70% від усього українського сільського населення, а міщани - 96% від українського населення міст. Перші складали 41% від усіх селян Придунайських територій, міщани - 45,7 % від усіх міщан даної території.

Досліджуваний нами район відрізнявся специфічними умовами економічного і соціального характеру, які зробили помітний вплив на тенденції в соціальному розшаруванні: велика питома вага в земельному фонді державного землеволодіння і порівняно не погана земельна забезпеченість селян, менш важкий соціальний гніт полегшував нагромадження багатств і сприяв появі економічно сильних сільських господарств.

Серед українського населення найбільшими в соціально-економічному плані категоріями були державні селяни, козаки й частково колоністи. Порівняльний аналіз господарства цих категорій населення дає можливість твердити, що більшість з них не мала відповідних до необхідних за визначенням уряду земельних ділянок, як правило, козаки й селяни мали їх в значно меншій пропорції. Однак і ці ділянки вони з великими труднощами обробляли. Усе це позначалось на становищі в господарствах селян і козаків. Так, за документальними матеріалами установлено, що в більшості вони ледве задовольняли свої потреби в урожайні роки. В зв'язку з чим козаків-дунайців бідного стану було 12%, які під час переселення в роки Кримської війни 1853-1856 рр. у Новоросійське військове поселення кавалерії "змушені були б йти з малолітніми дітьми пішки та нести свою одежу і хліб на собі". В селах державних селян, де жили українці, від 7,5% до 92% становили найбідніші родини. Такі особи наймитували в сусідніх селах у господарствах колоністів, заможних селян, поміщиків. На відміну від державних селян у козаків існував ще так званий військовий найом, коли більш заможні козаки наймали за себе на службу інших незаможних.

Існував серед українського населення й прошарок заможних селян, козаків, офіцерів, які вивозили на продаж значну кількість хліба й худоби.

Становище з розвитком скотарства дещо відрізнялось у цих категорій населення. Так, у селян і козаків на 100 осіб припадала майже однакова кількість рогатої худоби, овець і свиней. Але ситуація відрізнялась щодо коней. У дунайських козаків їх кількість значно переважала селянську. Це пояснювалось військовим призначенням коней і меншим їх використанням в сільському господарстві у козаків ніж у селян.

Слід відзначити, що залучені документи, дозволяють твердити, що, незважаючи на майже однакове становище в господарському розвитку, селяни постійно намагались записатися в козаки. Тут спрацьовував стереотип так званої "козацької волі", досить чітко сформульований одним з утікачів, що записався в козаки: "якщо записався в козаки - залишишся вільним на завжди". Селяни і рядові козаки, на жаль, не змогли отримати тих умов життя, на які сподівалися з формуванням в краї Дунайського козацького війська.

Саме ці категорії населення були носіями своєрідних виробничих традицій та культурно-побутових звичаїв і передали їх іншим національним групам. Під час економічного освоєння вони впроваджували багатий досвід оброблення зернових культур - озимої пшениці, жита, вівса, гречки, систему обробки землі та господарські знаряддя, зокрема так званий "малоросійський плуг".

Знання й навички українців відіграли немаловажну роль у підвищенні рівня різних ремесел, поліпшенні практики будівництва житла. У той самий час вони запозичували в інших національних груп найбільш необхідну майстерність у веденні сільського господарства і ремісницько-торгових занять. колонізація придунайський козацтво заселення

У висновках підсумовано результати дослідження, сформульовано положення дисертації:

- з'ясовано, що незважаючи на відображення в історичній літературі деяких важливих аспектів теми дисертації, впродовж ХІХ - ХХ ст. тема не була предметом спеціального вивчення;

- охарактеризовано не розробленість джерельної бази даної теми. Виявлені нові джерела характеризуються великим різноманіттям і розрізненістю як за змістом, так і за формою. Вони дозволили з'ясувати питання соціально-економічного і культурного розвитку українського населення регіону, процеси його формування;

- доведено зацікавленість місцевої турецької адміністрації у затриманні в краї робочої сили й практично не виконанні міжнародних угод з Росією, пов'язаних з поверненням на батьківщину утікачів або полонених, у тому числі з українського населення, і, таким чином, несвідомо, але проводила політику колонізації. Але ні власність на майно, ні часто навіть саме життя місцевого населення, що формувалося, турецький уряд на формально контрольованих ним землях, гарантувати не міг;

- показано можливість ознайомлення з територією Придунав'я українських козаків і селян ще у XVI - XVII ст. під час походів козацьких ватаг на Аккерман, Ізмаїл, Кілію. Значною мірою це сприяло активізації процесу проникнення українського населення в регіон на початку XVIII ст.;

- обґрунтовано, що формування української громади в містах Подунав'я обумовлювались загальною політичною ситуацією й основними

тенденціями заселення. Переважна більшість українського населення, яке походило з різних українських територій, оселялось у містах. Внаслідок цього вони склали одну з провідних груп міського населення; становили одну з активних, мобільних і працездатних у соціально-економічному плані сил. Надалі, це сприяло відтворенню української громади в містах Придунайських земель, вага якої постійно збільшувалась не лише механічно (переселення), але й через природний приріст;

- визначено етапи в процесі колонізації українським населенням Придунайських земель у XVIII - ХІХ ст.:

1) 10-ті - початок 70-х років XVIII ст. - початок колонізаційних процесів. В цей час оселення тут українського населення носило епізодичний характер. Одними з перших поселенців були запорозькі козаки, які розмістилися в пониззі Дністра та проникли в пониззя Дунаю після подій 1709 р., пов'язаних з І. Мазепою. У 30-ті роки XVIII ст. у Буджацький степ виходили козаки Олешківської Січі, спостерігається вихід українських селян з території Галичини і Правобережної України через пожвавлення гайдамацького руху. Російська-турецька війна 1735 - 1739 рр. сприяла появі в регіоні українського населення. Це, перш за все, солдати-утікачі та полонені;

2) 70-ті роки XVIII ст. - 1812 р. - період посилення процесів колонізації українським населенням Придунайських земель. Сприятливі умови для цього створили наслідки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Після зруйнування Запорозької Січі на територію регіону масами почали виходити і оселятися запорозькі козаки. Посиленню переходу українського населення в Буджак і на Дунай сприяло утворення Задунайської Січі, що сприймалось як спасіння від кріпацької неволі.

Сформування російським урядом Чорноморського, Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ викликало нову хвилю селянського руху в Буджаку з навколишніх Херсонської, Катеринославської та Подільської губерній. В 70 - 90-ті роки XVIII ст. спостерігається рух на ці території селян із Галичини, Буковини, Волині, Правобережної України та із території південноукраїнських губерній. Збільшується кількість українців, дітей-нащадків українських селян-утікачів, які декілька десятків років тому зайшли у турецькі володіння і тут осіли;

3) 1812 - 1856 рр. - масовий процес колонізації. Після приєднання Придунайських земель до Російської імперії, протягом двох перших десятиліть ХІХ ст. процес народної колонізації українського населення був масовим і основним. Офіційна урядова колонізація мала в ці роки випадковий характер і набула значущості лише з кінця 1820-х років. Внаслідок цих процесів в регіон переселились українські селяни з Чернігівської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Таврійської, Катеринославської губерній.

Одночасно продовжувалась колонізація українським козацтвом Придунайського регіону. Протягом 20-х років ХІХ ст. козаки, які домоглися створення Дунайського козацького війська;

4) друга половини ХІХ ст. - початок ХХ ст. - завершення процесу колонізації. В цей час у регіон прибули українські переселенці з Добруджі. В 1856 р. з Придунайських земель, що увійшли до складу Молдавського князівства, відбувались самовільні втечі на російську територію й організоване переселення українців та інших національностей на вільні землі Таврійської і Херсонської губерній. На звільнені землі оселялось українське та російське населення з правого берега Дунаю, і молдовани - з території Молдавського князівства;

- відзначено, що незважаючи на зміни в чисельному складі українського населення протягом XVIII - початку ХХ ст., воно залишалось провідною національною групою;

- виявлено, що під час заселення Придунайських земель українське населення не мало соціальної і майнової рівності. Значна кількість українських утікачів перетворювалось у найманців і батраків, які існували лише за рахунок продажу власної робочої сили. Поряд з наймитами, досить значний прошарок складали також і напіввільні українські поселенці, яких експлуатували турецькі та молдавські феодали і чиновники. Одночасно з цими групами населення наприкінці XVIII ст. тут формується прошарок заможних торговців і селян, які використовували у своїх господарствах найману працю;

- установлено, що у ХІХ ст. більшість українців Придунайських земель складали селяни і міщани, які займались сільським господарством і дрібною торгівлею. Саме ці категорії населення були носіями своєрідних виробничих традицій і передали їх іншим національним групам;

- виявлено, що поступове переселення і міграції в Придунайських землях помітно впливали на виникнення спільних культурно-побутових звичаїв та традицій усіх національних груп, створювали сприятливі умови для постійних контактів;

- сформульовано, що результати дослідження є основою для наукових розробок з історії українського населення й козацтва, колонізаційних процесів на території Придунайських земель і Півдня України, вони можуть бути враховані у проведенні національних програм в Одеській області.

Список опублікованих наукових праць за темою дисертації

Індивідуальні монографії

1. Українське населення Придунайських земель. XVIII - початок ХХ ст. (заселення й економічне освоєння). - Одеса: Астропринт, 2002. - 328 с.

Рец.: Непомнящий А.А. Українці Буджака тепер мають свою історію // Библиотечное дело и краеведение: Сб. науч. тр. - К.; Симферополь, 2002. - Вып. IV. - С.154-156.

2. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. (До 170-річчя заснування). - Одеса: Астропринт, 1998. - 232 с.

Розділи в колективних працях, статті, повідомлення, тези доповідей

3. Бузьке козацьке військо. 1785-1817 рр. // Козацтво на Півдні Україні. Кінець ХVІІІ - ХІХ ст. - Одеса: Друк, 2000. - Розд. 3. - С. 47 - 73.

4. Дунайські козаки в Одесі // Одеса-козацька. Наукові нариси. - Одеса, 2000. - Розд. 5. - С. 90 -109.

5. Козацтво на Півдні України. 1775-1869. - Одеса: Маяк, 1995. - 55 с. (у співавторстві з Бачинським А.Д.; автор. - 70%, С. 4-9, 16-31, 46-55).

Рец.: Шиян Р.І. А.Д. Бачинський, О.А. Бачинська. Козацтво на Півдні України. 1775-1869 рр. - Одеса: Маяк, 1995 // Південна Україна XVІІІ - ХІХ ст. Записки науково-дослідн. лабораторії ЗДУ. - Запоріжжя,1996. - Вип. 2. - С. 182-183; Бутич І. А.Д. Бачинський, О.А. Бачинська. Козацтво на Півдні України. 1775-1869 рр. - Одеса: Маяк, 1995 // Записки НТШ. - Т. ССХХХІІІ: Праці історично-філософської секції. - Львів, 1997. - С. 575-577.

6. Українське населення міст Придунайських земель наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчій зб. наук. пр. - К., 2002. - Вип. 6. - С. 192 - 204.

7. Взаємовпливи в культурі та побуті між українцями і представниками інших національностей в Придунайських землях (XVIII - ХІХ ст.) // Південна Україна XVIII-ХІХ ст.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. - Запоріжжя, 2002. - Вип. 7. - С. 196-201.

8. Польові дослідження "Пам'ятки українського та російського населення Північно-Західного Причорномор'я" // Записки історичного факультету ОНУ ім. І.І.Мечникова. - Одеса, 2002. - № 12. - С. 231-235 (У співавторстві з Кушніром В. Г., Прігаріним О. А.; автор. - 35%).

9. Українські козаки в Придунайських степах у XVIII ст. // Запорозька старовина: Зб. наук. пр. - К.;Запоріжжя, 2002. - Вип. 2. - С. 135-145.

10. Соціально-економічне становище населення міст і сіл Придунайських степів (к. XVIIІ-ХІХ ст.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. - К.; Донецьк: Рідний край, 2001. - С. 28 - 34.

11. Придунайський край - територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII - ХІХ ст. //Наукові записки: Зб. пр. молодих вчених та аспірантів. - К., 2001. - Т.6. - С.263-274.

12. Формування території Дунайського (Новоросійського) козацького війська та її особливості // Історико-географічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. - К., 2001. - Число 5. - С.145-152.

13. "Уродженці Турецьких областей" з українців і росіян на території Південної Бессарабії наприкінці ХVIII-ХІХ ст. //Буковинський історико-етнографічний вісник. - Чернівці, 2001. - Вип. 3. - С. 3-4.

14. Етносоціальна характеристика населення міст Нижнього Подунав'я на початку ХІХ ст. (за матеріалами "Опису Кілії" 1808 р.) // Південна Україна XVIII-ХІХ ст.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. - Запоріжжя, 2001. - Вип. 6. - С. 68 - 85 (У співавторстві з Прігаріним О. А.; автор. - 50%).

15. Українці в козацьких військах Південної Бессарабії в першій половині ХІХ ст. //Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. - Ізмаїл, 2000. - Вип. 9. - С. 3-6.

16. Історіографічні читання // Записки історичного факультету ОДУ

ім. І.І. Мечникова. - Одеса, 2000. - Вип. 10. - С. 301-303.

17. [Рец.]: Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті XVІІІ ст. - Запоріжжя, 1998. - 96 с. // Записки історичного факультету ОДУ ім. І. І. Мечникова. - Одеса, 1999. - Вип. 9. - С. 322-324.

18. А.Д. Бачинський - дослідник Південної України // Південна Україна. Записки науково-дослідн. лабораторії історії Південної України ЗДУ. - Запоріжжя: "Тандем-V", 1998. - Вип. 3. - С. 150-154 (У співавторстві з Самойловим Ф.О.; автор - 50%).

19. Адміністративний устрій та управління Дунайського козацького війська. 1828-1869 рр. // Записки історичного факультету ОДУ ім. І. І. Мечникова. - Одеса, 1998. - Вип. 7. - С. 70-77.

20. Козацьким степом // Історія України. - К., 1998. - №19 (83), травень. - С. 1-2.

21. Дунайські козаки в м. Акермані // Аккерманские древности. К 2500- летию Белгород-Днестровского. - Б.-Днестровский, 1997. - С. 181-187.

22. Волонтировка - станица болгарских волонтеров Дунайского казачьего войска // Архив за поселишин проучвания. - Велико-Търново, 1999. - Книжка 1-2. - Година 6. - С. 133-143.

23. "Памятная книга Новороссийского казачьего войска", як джерело вивчення козацтва на Півдні України // До 1000-річчя літописання та книжкової справи в Україні: Зб. наук. ст. - Одеса, 1999. - С. 27-31.

24. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо // Довідник з історії України. - К.: Генеза, 1999. - Т. 3. - С. 488 - 489.

25. Болгарське населення в козацьких формуваннях півдня України: кінець XVIIІ-ХІХ ст. // Наша школа. Науково-методичний журнал. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 120-річчю визволення Болгарії від османського рабства. Одеса, 15-17 грудня 1997 р. - 1999. - № 2-3. - С. 136-138 (надруковано також: Болгары в казачьих формированиях Южной Украины в конце ХVІІІ - ХІХ вв. // Българите в Северното Причерноморие: Изследования и материали. - Велико-Търново, 2000. - Т. 7. - С. 283 - 291).

26. Джерела з історії козацьких формувань Південної України кінця XVIIІ -ХІХ ст. // Південь України. Доповіді та повідомлення Четвертого міжнародного конгресу україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. - Одеса: Астропринт, 1999. - С. 72-78.

27. Българи и молдовци в Дунавската казацка войска (1828-1869) // Молдавско-български отношения през средневековието и новото време. Доклади Международной научной конференции. Кишинев, 21-23 октомври 1996. - Кишинев, 1998. - С. 101-107.

28. Проблема определения этносоциальной границы: украинское казачество в Нижнем Подунавье в первой половине ХІХ ст. // The Border: International Conference / Balkan Institute of Ethnology. - Belogradchik: DIOS, 2001. - P. 8-9.

Размещено на Allbest.ru