Громадські та культурні зв’язки народів Австро-Угорщини з українцями в 60-80-х рр. ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ГРОМАДСЬКІ ТА КУЛЬТУРНІ ЗВ'ЯЗКИ НАРОДІВ АВСТРО-УГОРЩИНИ З УКРАЇНЦЯМИ В 60-80-Х РР. ХІХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: Всесвітня Історія

Попов В'ячеслав Жданович

Донецьк, 2002 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Незалежна Україна підтримує відносини з близьким і далеким зарубіжжям на принципах добросусідства, взаємовигідного економічного співробітництва, рівноправного політичного партнерства, культурних взаємин, інформаційної відкритості. Стратегічною метою нашої держави є інтеграція в європейські структури. Вивчення проблем, пов'язаних з історичними контактами народів, дозволяє доказово стверджувати, що український народ у будь-які періоди своєї історії знаходився в загальному руслі європейського історичного процесу.

В історіографії минулого склалася традиція розглядати міжнародні відносини переважно в плані міжурядових політичних контактів. Разом з тим в останні десятиліття історики все рішучіше звертаються до питань міжнародної діяльності громадських організацій. На сучасному етапі проблема ця набуває актуальності через залучення, що підсилюється, у міжнародні відносини все більшої кількості діячів мистецтва, вчених, фахівців виробництва, тобто зростає роль контактів на особистому рівні. Громадська діяльність стала важливим фактором формування системи міждержавних відносин, каталізатором прискорення їхнього розвитку, збагачення духовного життя народів.

Особливий інтерес викликає вивчення міжнародних громадських зв'язків у періоди глибоких політичних та соціально-економічних перетворень. Великий матеріал для осмислення дає епоха становлення зрілого індустріального суспільства, бурхливих національних рухів у другій половині ХІХ ст. Цей історичний досвід важливий не тільки для з'ясування загальної картини громадських рухів Центральної Європи, але і для визначення тенденцій їхнього розвитку, вирішення проблеми об'єднання зусиль різних народів в ім'я їхньої свободи і прогресу.

Об'єктом дослідження є міжетнічні контакти в Центральній Європі в період національного відродження.

Предмет дослідження - громадські і культурні зв'язки народів Австро-Угорщини з українцями. Оскільки Дунайську монархію населяло декілька народів, дисертація представляє спробу всебічного підходу до вивчення теми - як з точки зору окремих етносів, так і з точки зору окремих сфер співробітництва.

Територіальні рамки - українські землі в складі Російської монархії і вся територія Австро-Угорщини, з переважною увагою до її австрійської частини - Цислейтанії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 60-80-ті роки ХІХ століття. В 60-х рр. як в Австрії, так і в Росії відбулися глибокі суспільні зміни. В Австрії почалися реформи, які завершилися, по-перше, утворенням двоєдиної держави - Австро-Угорщини, по-друге - перетворенням абсолютної монархії на конституційну. У Росії була скасована кріпосна залежність селянства, покладений початок іншим буржуазним перетворенням, вступив у вирішальну стадію промисловий переворот. Для українського національного руху 60-80-ті рр. були характерні зміною етапів - переходом від “просвітницького” до “політичного”. На межі 80-х - 90-х років відбулись якісні зрушення у всіх галузях громадського життя. У національному русі України 90-ті роки відзначені створенням політичних партій, для західноукраїнських земель цей час одержав назву “нової ери”. Перелам в зазначених вище процесах відбувся саме в період, обмежений хронологічними рамками роботи.

Мета дисертації - вивчення змісту, основних форм та проявів громадських зв'язків українців з австрійським та слов'янськими народами Австро-Угорщини, взаємодії культур цих народів.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

- розкрити основні риси соціально-економічного розвитку українських земель у складі Австрії та Росії та його вплив на громадські зв'язки;

- показати місце і роль громадськості Галичини і Правобережної України у польському визвольному русі 60-х рр.;

- розкрити характер і особливості чеського переселення в Україну та ставлення української громадськості до цього процесу;

- з'ясувати особливості підходу польських та чеських патріотичних кіл до вирішення національного питання, реакцію на це в українських землях;

- визначити головні центри, напрямки і масштаби діяльності українських національних організацій і громадських діячів в Австро-Угорщині;

- показати зміст та форми культурної взаємодії українців із представниками культури австрійського й інших народів Дунайської монархії.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше предметом дослідження стала система австрійсько-українських громадських зв'язків в умовах глибоких суспільних зрушень і розглянуті основні тенденції її розвитку. До наукового обігу введено багато нових документальних матеріалів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що зібрано значний фактичний матеріал про досліджувані процеси. Він, а також сформульовані висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з всесвітньої історії, вивчення взаємин України з іншими народами та державами. Матеріали дослідження стануть у пригоді при підготовці відповідного спецкурсу. Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у доповідях на Всеукраїнській науковій конференції (Луганськ, лютий 2001 р.), на Міжнародній науковій конференції (Донецьк, жовтень 2001 р.), обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету, викладені в статтях. Структура дисертації відповідає вимогам Вищої Атестаційної Комісії України. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об'єкт і предмет, хронологічні та географічні рамки, сформульовані мета, завдання роботи, вказана наукова новизна дисертації, її практичне значення.

В першому розділі - “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” - проаналізований стан наукового вивчення поставленої проблеми.

Історіографія міжнаціональних відносин в Австрійській монархії, контактів її народів із сусідніми державами досить велика. В представленій роботі в основу її класифікації покладений принцип ставлення дослідників до національної ситуації в Австро-Угорщині, до міжетнічних взаємин в цій країні. Відповідно до нього наукову літературу з проблеми можна об'єднати в дві групи - апологетичну та критичну.

Перша група досліджень, або, згідно з нашою класифікацією, апологетична, характеризується в цілому позитивною оцінкою Австрії як наднаціонального державного утворення. До таких праць належать насамперед роботи австрійських та інших західноєвропейських істориків ХХ ст. Існування багатьох націй у межах однієї імперії розглядається цими дослідниками як джерело добробуту для всіх за рахунок господарської активності німецької меншості.

У 90-ті рр. ХХ ст. зріс інтерес до вивчення історичного досвіду Австро-Угорщини у галузі економічної інтеграції та налагодження міжнаціональних відносин. Це було пов'язано з протилежними процесами на європейському просторі - з одного боку, розпад багатонаціональних держав, з іншого - посилення інтеграційних тенденцій, причому як в економічній, так і у політичній сфері.

Наочним проявом цього інтересу стали конференції з відповідної тематики в США та Росії в 1990, 1993 і 1996 рр., наслідком яких стали збірники доповідей учасників конференцій. Заслуговують на увагу спостереження авторів, згідно з якими, наприклад, польське й українське населення Галичини з кінця 60-х рр. ХІХ ст. мало практично повну національно-культурну автономію. У населення монархії склалася певна “загальноімперська свідомість”, сепаратистські настрої мали місце тільки у південних слов'ян; для інших народів збереження монархії було питанням життя або смерті.

Особливе місце в історіографії проблеми займає вивчення історії та суспільного розвитку Буковини. Австрійські вчені наприкінці ХІХ ст. почали вивчення буковинського регіонального феномену. В найвіддаленішому на схід краї поряд мешкали три етнічні спільноти - австрійські німці, румуни, українці. Тут існувала рівність мов, які використовувалися у діловодстві, офіційних установах, освіті. Обранці від етносів Буковини були присутні в представницьких органах згідно з їх відсотковою кількістю.

Помітно підвищений інтерес до так званого буковинського регіоналізму став історіографічним явищем останнього часу. Відповідні роботи належать перу як закордонних, так і вітчизняних дослідників.

З нових вітчизняних досліджень варто згадати книгу С.Д. Попика “Українці в Австрії. 1914 - 1918”. Хоча хронологічні рамки роботи не збігаються з дисертаційними, вона цікава як перший досвід використання матеріалів віденських архівів.

Друга група історичних досліджень підходить до вивчення теми з полярно протилежних, критичних позицій. Політика Австро-Угорської монархії оцінюється як загроза слов'янству, а Росія виступає як його невтомна захисниця. До цієї групи належать публікації російських авторів другої половини ХІХ - початку ХХ ст. і практично вся радянська історіографія. Спроби Габсбургів вирішити національні проблеми оцінюються в роботах радянських істориків в цілому негативно. Перебільшується місце в суспільному житті монархії німецьких шовіністичних товариств та занижується роль освітніх товариств слов'янських народів Австрії, хоча для їх діяльності в монархії існували непогані умови. Якщо спробувати дати оцінку поглядам різних авторів - як апологетів, так і критиків, то виявиться, що істина, як і завжди, знаходиться десь посередині. Австрійські німці переважали в державних установах, були головним державотворчим елементом. Всі досягнення у сфері міжетнічних відносин у Дунайській монархії були наслідком впертої боротьби багатонаціонального населення, та аж ніяк не подарунком правлячих кіл. Але ж і рівність націй, зокрема в культурній галузі, була тут реальною, а не паперовою.

Внаслідок багатогранності теми, яка вивчається, можливий ще один спосіб класифікації наукової літератури - за сферами контактів між народами, що досліджуються. Вітчизняна історіографія радянського періоду багата на дослідження революційного руху в Росії та Україні, учасники якого іноді змушені були переносити свою роботу за кордон. У роботах В.Ф. Захаріної і М.П. Рудька розглядаються деякі аспекти діяльності революційних народників у Відні. Але, на наш погляд, роль австрійської території для розгортання народницької пропаганди занижена. Сюжети, які відносяться до спільної діяльності українофілів, народовців, народників у Львові, представлені в працях Г.Ю. Гербільського, С.М. Трусевича. Матеріал щодо окремих епізодів транспортування нелегальної літератури через австро-російський кордон вивчався в роботах з народницького руху А.К. Волощенко, В.Я. Гросула. Автори віддають належне закордонним центрам народництва у Швейцарії і Франції, але австро-угорський осередок характеризують мимохідь.

Широко вивчалися в попередні десятиліття громадські, культурні, наукові і, природно, революційні зв'язки Росії й України з окремими народами Австро-Угорщини - слов'янами, чехами та словаками, поляками, угорцями. У цих виданнях міститься багатий фактичний матеріал, але для них характерний загальний недолік радянських історичних студій на цю тему - прагнення довести багатовіковий характер проросійських (а пізніше - про радянських) настроїв у народів Центральної і Південно-Східної Європи, часом на шкоду історичній правді. Недостатньо уваги приділялося зв'язкам українських земель із власне австрійськими землями. Частково цієї теми торкався в своїй монографії І.М. Кулінич. У початкових розділах роботи коротко охарактеризовані етапи австрійсько-українських відносин, ставиться питання про роль австрійських культурних діячів І.Г. Обріста і К.Е. Францоза в цих стосунках.

Група робіт присвячена питанням культурних взаємин українців з народами Західної Європи. Поширення творів Т.Г. Шевченка в Німеччині й Австрії вивчав Я. Погребенник, зв'язки з західноєвропейською літературою Юрія Федьковича досліджував Г.Є. Гуць. Взаємовплив австрійської й української музичних культур став однією з тем монографії М. Загайкевича.

Вивчення українського національного руху, його провідних діячів у 90-ті рр. ХХ ст. перейшло до нового етапу. Тепер історики всебічно оцінюють багатогранність і складність суспільно-політичних процесів та особистостей, які брали в них участь. Не залишилися осторонь і учасники австрійсько-українських громадських відносин - М.П. Драгоманов, С.А. Подолинський. Протягом десятиліть у центрі уваги істориків і літературознавців залишається визначна особистість Івана Франка.

Постійно у колі наукових інтересів вітчизняних вчених знаходилися історичні зв'язки Придніпровської України з окремими регіонами Західної України - Східною Галичиною, Північною Буковиною, Закарпаттям. У радянський час ця тема була неминуче пов'язана з одночасним аналізом контактів українських земель з Росією. Цьому присвятили свої праці О.С. Мазурок, П.М. Лісовий, В.І. Микитась, І.А. Гриценко.

Аналіз наукової розробки проблеми свідчить, що комплексного вивчення історії громадських та культурних зв'язків народів Австро-Угорщини з українцями не проводилося. В сучасній українській історіографії відсутні спеціальні роботи, які б розкривали діяльність громадських кіл Австро-Угорщини та України по здійсненню контактів між собою.

Принципами класифікації джерел дослідження є їх походження, рівень достовірності, методика використання. Виходячи з цього, джерела з проблеми можливо згрупувати таким чином:

- документи державних органів і установ;

- праці ідеологів та видатних діячів українського національного руху;

- статистичні дані;

- довідкова література;

- мемуарна література й епістолярна спадщина сучасників;

- періодичні видання.

Першу групу джерел складають повідомлення, довідки, звіти державних чиновників про ставлення українського населення до польського руху, які зберігаються у фондах Центрального історичного архіву України в Києві. Велика група документів присвячена чеській імміграції в Україну, зокрема, взаєминам переселенців з місцевим населенням. Матеріали, що відносяться до періоду польського повстання, зібрані в документальному виданні “Общественно-политическое движение на Украине”. У фондах Державного архіву Російської Федерації нами вивчені поліцейські повідомлення і доноси жандармських агентів про діяльність українських народників за кордоном, звіти про затримані на кордоні транспорти літератури, списки конфіскованих книг. Частина джерел з теми дослідження зосереджена в Архіві зовнішньої політики Російської імперії. Це доповіді співробітників російського посольства у Відні, в яких повідомляється про стан народницької емігрантської громади в австрійській столиці, про її контакти з місцевими демократами. У Центральному державному історичному архіві України у Львові документи, які нас цікавлять, стосуються роботи діячів української культури в галузі міжнародних контактів. Це офіційні довідки, накази, повідомлення.

У другій групі джерел найбільшого інтересу, на наш погляд, заслуговують книги М.П. Драгоманова, С.А. Подолинського, О. Терлецького, тобто керівників та організаторів осередку діяльності українських народників в Австрії. Ці твори дозволяють вивчити в деталях процес створення і функціонування української друкарні у Відні, розкривають взаємини з австрійською владою, з місцевими соціал-демократами і т.д. Корисною для повноти загальної картини є характеристика ідейних течій в українському національному русі.

Третю групу джерел становлять збірки статистичних матеріалів, які містять важливу інформацію для характеристики стану українських земель у складі Австро-Угорщини.

Великий фактичний матеріал зосереджений у різноманітних словниках, які складають окрему групу джерел, як довідкова література. Тут подані дані про участь австрійських громадян у революційному русі в Україні, про наукові контакти з австрійськими університетами, про літературні зв'язки.

Наступну групу джерел, до якої належать епістолярна спадщина та мемуарна література, складають, зокрема, листи і щоденники. Вони зберігаються в різних архівних фондах Державного архіву РФ, в Центральному історичному архіві України у Львові. Листування громадських діячів слов'янських народів опубліковано в збірнику “Зарубежные славяне и Россия”. Цінні матеріали про діяльність демократів Галичини містить книга К. Студинського. Для висвітлення теми дисертант залучив також мемуари громадських діячів. Так, В.К. Дебагорій-Мокрієвич описує свою діяльність, пов'язану з нелегальними переходами через кордон. М.П. Драгоманов у своїх спогадах малює широку картину життя української громади у Відні.

Політичне і культурне життя в період, що досліджується, висвітлюють матеріали періодики. Події суспільного і культурного життя відображені в газетах, що видавалися в Україні - “Діло” (Львів), “Заря” (Київ), “Киевлянин”, “Киевский телеграф”, “Новороссийский телеграф” (Одесса), “Буковина” (Чернівці) та ін. Корисними для висвітлення австро-українських контактів є матеріали німецькомовних часописів, що виходили на Буковині - “Czernowitzer Zeitung“ і “Bukowina“, а також друкувалися у Відні -“Wiener Zeitung”,“Neue illustrierte Zeitung “, “Neue Freie Presse” та ін.

Методологічну основу дослідження складають наукові принципи історизму, наукової об'єктивності, комплексного та системного підходів. Автор також намагався застосовувати такі принципи, як врахування усіх проявів і аспектів процесу, що вивчається, поліструктурний аналіз, взаємовплив структур.

До числа методів дослідження належать: порівняльно-історичний, хронологічний, структурно-системний, логіко-аналітичний і метод експертного аналізу.

Таким чином, наявність достатньої джерельної бази і сучасні методологічні підходи дали можливість вперше розкрити широке коло питань, які стосуються міжетнічних відносин у Центральній Європі.

У другому розділі - “Національні рухи народів Росії та Австрії в 60-ті рр. ХІХ ст. та українські землі” - розкриті особливості та загальні риси політичного та економічного становища українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій, визначений внесок австрійської та української громадськості в польський та чеський національний рух.

Друга половина ХІХ ст. стала періодом поглиблення економічних зв'язків між Австрією та Росією. Цьому сприяли географічна близькість, давні господарські стосунки, мовна і культурна спільність розділених кордоном народів. Розвивалася торгівля, в тому числі прикордонна, відбувалася постійна трудова міграція населення.

Аналіз фактичного матеріалу дозволив встановити, що в період, який досліджується, особливий відбиток на взаємовідносини України з іншими народами наклало піднесення слов'янського національного руху. Великим випробуванням для цих відносин стала збройна боротьба. Керівники польського руху, які зробили ставку на повстання, використовували Галичину як одну з провідних своїх баз. Напередодні виступу звідси на Правобережжя переселилася велика кількість поляків, в основному, службовців, різночинців, дрібної шляхти. Провідна роль в організації переїзду належала комітетам, створеним польськими діячами за межами Російської імперії, зокрема, в Австрії. Польське повстання 1863 - 1864 рр. викликало різку поляризацію політичних сил. У ставленні до нього зіткнулися погляди та думки різних кіл громадськості України. Значна кількість інтелігенції сприйняла повстання негативно, що було викликано позицією багатьох керівників польського руху, яка виявилась у вимогах збереження кріпацтва та приєднанні Правобережної України до складу майбутньої незалежної Польщі. Цим пояснюється оцінка польського повстання рядом українських діячів (М. Костомаровим, П. Кулішем, М. Драгомановим та ін.), які вказували на його несвоєчасність після звільнення селян, станову обмеженість програми повсталих в аграрному та національному питаннях.

Прямо протилежну позицію зайняли західноукраїнські “москвофіли” - вони заперечували будь-які права польського народу на створення самостійної держави. Водночас ліберальна львівська “Громада” надала підтримку повстанцям у сподіванні на поступки в національному питанні польської шляхти, яка користувалася в Галичині широкими правами самоврядування.

У загальному підсумку в середовищі української громадськості співвідношення “за” або “проти” повстання склалося не на користь останнього. У ставленні до нього в Україні позначились численні суперечності - класові (між селянами та польськими поміщиками), станові (між панством польським та російським), ідеологічні (між республіканцями та монархістами), національні (між поляками та іншими народами, які проживали в Україні). Позитивний потенціал польського руху не сприймався українською громадськістю і всім суспільством взагалі у відриві від його шовіністичних тенденцій.

Разом з тим залучення України до потоку міжнародних зв'язків у Росії та Австро-Угорщині відбувалося в контексті національних рухів, які прагнули діяти в рамках монархічних порядків. Характерним виявленням таких процесів стало масове переселення чехів до України, яке було однією з форм національного руху, відповіддю на створення в 1867 р. двоєдиної Австро-Угорської монархії та посилення тенденцій у чеських землях.

Чеські іммігранти отримали підтримку багатьох громадських кіл в Україні. Широке сприяння чеському рухові було викликане різними причинами, і перш за все міцним корінням, яке мала в Україні та в Росії слов'янофільська традиція. Але різні соціальні групи розуміли цю традицію по-своєму.

Слов'янські комітети, які були організовані ліберальною інтелігенцією, допомагали переселенцям адаптуватися в нових умовах. За їх допомогою та при сприянні адміністрації Київського навчального округу чехи отримали можливість створити національні школи. Комітети формували громадську думку на підтримку братів-чехів. Велику роль у цьому зіграла періодична преса різних напрямів. “Киевский телеграф”, який виявляв погляди ліберальної громадськості, робив наголос на національній нерівноправності чехів в Австрії, тоді як консервативний “Киевлянин” на перше місце ставив монархічні настрої багатьох заможних переселенців. Зі свого боку, революційні демократи, співчуваючи в цілому національному рухові, критично оцінювали царистські настрої іммігрантів. Історія переселення показала і позицію українських селян, які швидко пішли на різнобічні контакти з чеськими колоністами.

Відносна культурно-релігійна свобода, атмосфера прихильності, створена громадськістю, сприяли переселенню. Масштаби його так швидко зросли, що у Відні 1867, було створене агентство по продажу земельних ділянок чеським переселенцям у Південно-Західному краї Російської імперії. Основна маса іммігрантів осіла у Волинській губернії. Розміри їх земельних наділів коливались від 0,5 до 300 дес., а середній наділ чеських селян перевершував середню земельну ділянку місцевих жителів. Щодо освіти, то наприкінці 70-х рр. на Волині існувало близько 20 чеських початкових училищ. Загальна кількість чехів, що переселилися на Волинь в 60-80-х рр. ХІХ ст., перевершила 20 тис. чол.

З часом прискорилася соціальна диференціація між прибулими та місцевими, почалися соціальні (але ж не національні) конфлікти. Зростала відчуженість між українцями та чехами, які брали найманців для праці на землі зі свого ж середовища. Разом з тим зберігався взаємовплив чехів та українців у галузі культури, особливо музики. Чехи пропагували зразки своєї музичної культури в місцях нового проживання.

На початку 70-х рр. ХІХ ст. виникли перспективи вирішення чеського питання в межах австро-угорської держави. Чеське переселення з козирної політичної карти перетворилося на звичайне економічне явище. Саме тоді царат кинув загравати з чехами - наприклад, розповсюдив на них загальну військову повинність.

У третьому розділі - “Зв'язки громадських діячів Австро-Угорщини та України в 70-80-ті рр. ХІХ ст.” - дається характеристика Дунайської монархії як однієї із головних закордонних баз українського національного руху, зокрема, як осередку по виданню нелегальних брошур, йдеться про важливу частину діяльності українських демократів (громадівців та народників) за рубежем - транспортування пропагандистської літератури через кордон. У період, що розглядається, діяльність революційних організацій стала помітним фактором розвитку австро-українських зв'язків. З прийняттям австро-угорської конституції 1867 р. виникли певні умови для закордонної діяльності українських демократів, що виявилось у можливості створення ними у Відні свого видавницького центру, бази друкування брошур для населення України. У формуванні цього центру на початку 70-х рр. провідну роль зіграли М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Кулябко-Корецький, О. Терлецький. У зберіганні та пересиланні літератури їм допомагали австрійські соціалісти (Р. Гере, А. Шой та ін.).

Найбільше видавнича діяльність розгорнулась у 1875-1877 рр., в період існування в австрійській столиці друкарні українського студентського товариства “Січ”. Випущені нею брошури стали першими народницькими творами, надрукованими українською мовою. Вони були присвячені найгострішим проблемам розвитку селянського господарства, і таким напрямкам вирішення земельного питання, які не могли обговорюватись у легальній пресі України, котра знаходилась у складі Російської імперії.

У 70-і рр. Австро-Угорщина поряд із Швейцарією і Францією стала одним з провідних закордонних центрів українського народництва. Щодо діяльності українських “Громад”, то Австро-Угорщина, без перебільшення, була на той час їх найважливішим закордонним осередком. Для суто українського руху віденська друкарня була майже єдиним джерелом україномовної пропагандистської літератури. Таким чином, вона зіграла помітну роль в інформаційному забезпеченні роботи серед українського селянства та в наближенні українофільської інтелігенції до потреб народу, що стало одним з важливіших чинників активізації національно-визвольних змагань в українських землях у складі Російської імперії та Австро-Угорщини.

Перебування українських демократів у Австро-Угорщині дозволило налагодити забезпечення літературою пропагандистських гуртків в Україні та Росії, організувати регулярне транспортування друкованої продукції з Австрії через російський кордон. За нашими підрахунками, загальна кількість затриманих на кордоні в 70-ті рр. примірників друкованої продукції з Австрії досягала близько 9 тисяч. Враховуючи, що прикордонний режим не був дуже суворим і чимало літератури обминало прикордонну варту, можна стверджувати, що масштаби її транспортування були досить великі.

Доставкою літератури з Австрії до Росії займалося в 70-ті рр. достатньо широке коло осіб, серед яких були члени народницьких організацій, галицькі демократи, “народовці”, українські “громадівці”, австрійські соціалісти та ін. Найактивнішими учасниками цієї роботи були понад тридцяти осіб, дві третини яких складали австрійські піддані. Для перекидання вантажів з літературою використовувалося не менше дев'яти прикордонних пунктів.

При спробі класифікації великого кола осіб, подій, міст, які пов'язані з транспортуванням забороненої друкованої продукції, можна виділити три великі групи організаторів та виконавців цієї роботи. Перша, і найзначніша, належить до віденського осередку київської “Громади”. Час активної діяльності цієї групи припадає на період з грудня 1875 р. по жовтень 1878 р. Їй належали склади літератури у Відні (крім приміщень, наданих “січовиками”, ще й квартира австрійського соціаліста Рудольфа Гере), у Львові (квартира М.Павлика), у Києві (квартира С.Подолинського). Керівниками групи були М.Драгоманов та С.Подолинський, причому перший розробляв стратегію діяльності, а другий здійснював, так би мовити, оперативне управління. Головним маршрутом доставки книжок був напрям Відень - Львів - Київ. Друга група належала до одеського гуртку “чайковців”. До її складу входили С. Чудновський, Г. Гольденберг, О. Рашевська, М. Ланганс. Маршрут групи - Відень - Львів - Одеса - існував з літа 1873 р. до січня 1874 р.

Третьою великою групою з транспортування книжок були контрабандисти - крамарі, як правило, євреї за національністю. Вони мешкали в прикордонні та здійснювали свій комерційний інтерес, перевозячи заборонену літературу. Крім українців, євреїв, австрійців до справ з літературою були залучені окремі чехи та поляки.

На початку 80-х рр. розширення діяльності емігрантів-народників у Галичині та активізація терористичної діяльності революціонерів у Росії змусили австрійський уряд вжити репресивних заходів проти них, що викликало поступове переміщення значної частини емігрантського осередку до Швейцарії.

До обставин, які сприяли діяльності емігрантів на території сусідньої держави, належать відкритість державного кордону, географічна близькість Австрії до України, наявність братнього народу за державними межами, перевага слов'янських народів у Дунайській монархії, правовий політичний режим, відповідні демократичні свободи, масовий характер соціалістичного руху в Австрії, зокрема у Відні. До обставин, які заважали діяльності емігрантів, можна віднести певну монархічну солідарність австрійського та російського урядів, внаслідок якої траплялися випадки вигнання російських підданих за межі Австрії, а також заборону пропагандистської діяльності серед українців - підданих Австрії, і переслідування за порушення цієї заборони.

У четвертому розділі - “Культурне співробітництво між народами Австрії та України” - проаналізований стан австро-українських культурних зв'язків за тридцятиріччя, яке вивчається, визначені основні напрями контактів провідних представників інтелігенції слов'янських народів Дунайської монархії з українськими діячами літератури, мистецтва, науки.

В розширенні австро-українського спілкування помітну роль зіграла спільна діяльність демократичних кіл. Часто ті ж самі діячі займались як громадсько-політичною, так і культурно-освітянською роботою. В емігрантському середовищі в Австрії широко вивчалися етнографія, філологія та історія України. В австрійських друкарнях видавались твори українських письменників та поетів, літературні журнали.

У період, що розглядається, склалися центри австро-українського культурного співробітництва. Одним з них стала австрійська столиця, яка традиційно була великим культурним та науковим осередком Центральної Європи. Тут друкувались українські видання, в тому числі німецькою мовою, при товаристві “Січ” існувала значна бібліотека. У віденських навчальних закладах у цей період одержувало освіту багато майбутніх видатних діячів української культури. В столиці регулярно працювали в наукових відрядженнях професори з різних університетів України.

У цей період помітну роль осередку австро-українських культурних зв'язків відігравали також Чернівці, де контакти здійснювались, головним чином, громадськими діячами, які гуртувались при редакціях газет “Буковина” та “Czernowitzer Zeitung”. Вагомий внесок в австро-українське зближення тут зробили Ю. Федькович, С. Дашкевич, С. Воробкевич та австрійські письменники “української школи” - К.Е. Францоз, Е.Р. Нойбауер, Л.А. Штауфе-Сімігінович, Й.Г. Обріст. Завдяки їх зусиллям на сторінках австрійських видань з'являлись твори українських письменників, австрійські автори публікували матеріали на українську тематику, популяризувався український фольклор. Цими видатними діячами української та австрійської культури в 60-80-ті рр. ХІХ ст. були закладені підвалини такого унікального явища, як буковинська регіональна самосвідомість, або, згідно з пізнішим терміном - “буковинізм”.

Прогресу в культурному обміні значною мірою сприяли театри Відня, Чернівців, Львова, Києва, Одеси, німецькомовні хорові спілки в Україні, перекладачі, організатори виставок. В Україні регулярно йшли спектаклі австрійських авторів, виконувались твори віденських музикантів. У свою чергу, австрійці могли знайомитися з досягненнями української культури.

Дослідження цих процесів дає підставу більш зважено підійти до оцінки поняття онімечення, яке використовується в історіографії. До нього неправомірно включати все, що зв'язано з вивченням німецької мови та поширенням австрійської культури в Україні. Історія зв'язків двох народів свідчить, що з онімеченням нічого спільного не має перекладна література, публікації на українську тематику в австрійській пресі, гастролі німецькомовних театральних колективів, та інше, що могло сприяти і сприяло збагаченню української культури та виходу її на загальноєвропейську арену.

Українська література, в тому числі завдяки перекладацькій діяльності письменників “української школи” та інших українських і австрійських літераторів вийшла на загальноєвропейський рівень. Для української інтелігенції Галичини та Буковини було властиве володіння двома, а то й трьома мовами, що також полегшувало контакти з представниками інших культур. Завдяки достатньо демократичній конституції у двоєдиній монархії виникли певні умови для подальшого розвитку української мови (в тому числі в освіті) та літератури - зокрема для друкування і розповсюдження творів. У науковій галузі відбувались взаємовплив та взаємного збагачення наукових шкіл. Українці як західні, так і східні мали можливість одержати освіту у будь-якому навчальному закладі Австро-Угорщини. Після завершення навчання українські вчені в багатьох випадках продовжували співробітництво в наукових закладах Австро-Угорщини і досягали в своїх дослідженнях світового рівня. Так само освіту в університетах в українських землях у складі Росії отримували громадяни Дунайської монархії - перш за все, слов'яни.

Дослідження проблеми, яка ставиться в дисертації, дає можливість розкрити сфери взаємодії української культури з культурами інших народів Австро-Угорщини, перш за все слов'янських, з якими її зближувала спільність історичних коренів. Велику роль у цьому процесі грали наукові й просвітні організації та установи Києва і Львова. Важливою віхою міжслов'янського спілкування став археологічний з'їзд у Києві (1874 р.), який набув міжнародного резонансу. “Славянский ежегодник”, який видавався М. Задерацьким та О. Степовичем, знайомив читачів з творчістю слов'янських письменників сусідньої країни. В Галичині слов'янська тематика знаходила відображення в працях таких діячів, як І. Франко, М. Павлик, П. Скобєльський, К. Климкович, знаходила місце на сторінках однієї з провідних українських газет - “Діло”.

Свій внесок у поширення досягнень української культури серед слов'янства зробили її знавці - зберігач Чеського музею А. Патера, редактор журналу “Люмір” І. Сладек, етнограф Ф. Ржегорж.

У Празі, Кракові, Любляні, Загребі друкувались твори українських письменників у перекладах на слов'янські мови. Значну роль в обміні культурними цінностями зіграли свята слов'янської культури, які періодично проводились у Відні академічними студентськими товариствами, де разом з іншими брали участь українські студентські товариства “Січ” та “Буковина”. В цілому спілкування слов'янських культурних діячів було корисним для формування почуття слов'янської єдності.

У висновках дисертації підводяться основні підсумки дослідження, виділені його результати, зроблені узагальнення.

У період 60-80-х рр. ХІХ ст. громадські та культурні зв'язки народів Австро-Угорщини з українцями розвивались під впливом складного сполучення різнорідних політичних рухів, економічних та соціальних процесів, ідеологічних поглядів, художніх та наукових шкіл.

Економічні та політичні реформи в Австро-Угорщині і Росії сприяли піднесенню національної самосвідомості українського та інших народів Центральної Європи, позитивно впливали на поширення міжетнічних зв'язків.

Особливий відбиток на взаємини українців з іншими народами накладало піднесення слов'янського національного руху. Залучення українського народу до міжнародних зв'язків у 60-ті рр. ХІХ ст. відбувалося під впливом збройної боротьби поляків за відродження своєї державності та масового переселення чехів на українські землі у складі Росії.

Міжслов'янські взаємини у 60-ті рр. ХІХ ст. являли собою складний вузол суперечностей, у якому зіткнулися протилежні інтереси та підходи до вирішення національного питання, що викликало різку поляризацію позицій у громадських колах України, загострення міжнаціональних дискусій на основі класових, станових, національних та ідеологічних розбіжностей.

В 70-ті рр. ХІХ ст. провідним фактором розвитку австро-українських зв'язків стала діяльність українських громадських організацій, одним з наслідків якої було створення у Відні видавничого осередку українофілів. Брошури, що тут вийшли, були першими народницькими творами, надрукованими українською мовою. Перебування українських демократів в Австро-Угорщині дозволило налагодити забезпечення літературою пропагандистських гуртків в Україні та Росії, організувати регулярне транспортування друкованої продукції через австро-російський кордон. У цей період Австро-Угорщина стала найважливішою закордонною базою українського національного руху. Протягом 70-х рр. ХІХ ст. українські громадські діячі, які емігрували до Австрії, брали активну участь у австрійському соціалістичному русі, друкували свої статті у соціал-демократичних виданнях цієї країни. Спільна діяльність австрійських та українських демократичних кіл зіграла помітну роль у розширенні культурних контактів між народами Австро-Угорщини та України.

Аналіз численних фактів дає підставу говорити про формування у період, що досліджується, центрів австро-українського культурного співробітництва, одним з яких стала австрійська столиця - великий європейський культурний та науковий осередок.

Провідну роль в австрійсько-українському спілкуванні відігравали також Чернівці. міжнаціональний народ слов'янський

Німецькомовні переклади творів українських письменників, публікації в австрійській пресі, навчання українців в університетах Австрії, гастролі театральних колективів та окремих митців сприяли збагаченню української культури та виходу її на загальноєвропейську арену.

У свою чергу, вплив української культури, як і інших слов'янських культур, на культуру австрійського народу вів до формування в ній особливих ріс, які все більше відокремлювали її від німецької, що прискорювало складання австрійської нації. Українські культурні діячі брали участь у спілкуванні представників слов'янських народів Австро-Угорщини, що було корисним для формування почуття слов'янської єдності, і знову ж таки для взаємозбагачення культур.

У розглянуті десятиліття громадські та культурні контакти розвивалися в руслі загального зближення передових кіл Австро-Угорщини й України. Багатоскладовий процес зв'язків, який відбивав особливості історії двох сусідніх імперій, з їхнім розпадом не став лише надбанням минулого. Не можна не враховувати той відбиток, що залишили Австро-Угорщина і Росія на долях усіх народів, які знаходилися під їх егідою.

У цьому минулому сховані корені багатьох явищ і проблем сучасної Центральної та Південно-Східної Європи.

Традиції минулого, так би мовити, “австрійська” та “російська спадщина”, впливають на народи, які сторіччями жили і спілкувалися на території колишніх монархій. Це додає особливої ваги вивченню австрійсько-українських громадських та культурних зв'язків.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Деятельность украинских народников в Австро-Венгрии в 70-е гг. ХІХ в. // Культурные и общественные связи Украины со странами Европы. - К.: Наукова думка, 1990. - С. 126 - 138 (1 друк. арк.).

2. З історії українсько-австрійських культурних зв'язків. (60-80-ті роки ХІХ ст.) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і відкриття. - К.: Наукова думка, 1991. - Вип. 1. - С. 23 - 31 (0,7 друк. арк.).

3. Чеські переселенці на Україні. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і відкриття. - К.: Наукова думка, 1992. - Вип. 2. - С. 16 - 22 (0,5 друк. арк.).

4. Транспортування пропагандистської літератури з Австрії до України - складова частина діяльності народницьких організацій в 70-х рр. ХІХ ст. // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. - Луганськ, 2001. - С. 84 - 86 (0,3 друк. арк.).

5. Австрійська тематика на сторінках періодичної преси України в 60-80-х рр. ХІХ ст. // Історичні і політологічні дослідження. - Донецьк, 2001. - № 1(5). - С. 52 - 58 (0,5 друк. арк.).

6. Австрійська столиця як один з важливіших закордонних центрів діяльності українського народництва в 70-ті роки ХІХ ст. // Історичні і політологічні дослідження. - Донецьк, 2001. - № 2(6). - С. 88 - 91 (0,4 друк. арк.).

7. Общественные и культурные связи украинцев с народами Австро-Венгрии в 60-80-х гг. ХІХ в. в отечественной историографии. // Вісник Донецького університету. - Серія Б. “Гуманітарні науки”. - Донецьк, 2001. - Вип. 1. - С. 158 - 162 (0,6 друк. арк.).

8. Порівняльна характеристика міжнаціональних відносин в українських землях у складі Австрії та Росії в другій половині ХІХ століття (на прикладі Галичини і Донбасу). // Нові сторінки історії Донбасу. - Донецьк, 2002. - Кн. 9. - С. 88 - 96 (0,7 друк. арк.).

Размещено на Allbest.ru