По-друге, протягом короткого часу обидва осередки СЗБ в Західній Україні опинилися під контролем органів НКВС і наглядом численних його агентів. Останні потрапили у найближче оточення керівників організацій, а можливо й очолили їх. Якщо у Львові вони лише спостерігали за діяльністю польських підпільників і спрямовували її у необхідному для НКВС напрямку, то на Волині, де командуючий округом зі своїми людьми розвинули енергійнішу діяльність, ці агенти спровокували масові арешти та фактично знищили організацію.

Тому, за часів німецької окупації Західної України, полякам довелося відбудовувати своє підпілля майже від самих підвалин. До вересня 1941 р., за допомогою спеціальних емісарів, Головне командування СЗБ вивчало організаційні можливості відтворення в Регіоні № 3 військової організації. З вересня польська контррозвідка проводила ретельну перевірку членів колишніх підпільних груп. На підставі аналізу відповідних документів було з'ясовано, що в складі організації СЗБ у Львівському окрузі залишилося лише 25 % осіб, які проводили тут підпільну діяльність за радянських часів, у Станіславівському - близько 40 %. Щодо Тернопілля та Волині, то на цих територіях до місцевих відділів СЗБ-АК усі люди, за невеликими винятками, були залучені вже в період німецької окупації.

Чимало уваги в другому розділі присвячено також ставленню польських емігрантських властей і польського підпілля до українського питання, а також українсько-польським взаєминам у початковий період війни. Це ставлення зумовлювалося, по-перше, довоєнними уявленнями поляків про те, ким були українці в ІІ Речі Посполитій, до чого вони прагнули і як складалися українсько-польські відносини в міжвоєнний період, а, по-друге, позицією, котру займали українці вже в 1939-1941 рр., тобто під час польсько-німецької і польсько-радянської воєн, а також по їх завершенню, в період територіального поділу і захоплення Польщі Німеччиною та СРСР.

Доведено, що від початку війни визначальним чинником у ставленні польського емігрантського уряду і польського підпілля до українського питання було їхнє прагнення пом'якшити антипольську налаштованість усіх українських організацій і, насамперед, ОУН, а також залучити їх до антигітлерівської коаліції. Проте, ті спроби, що робилися в цьому напрямку польськими військово-політичними колами, виявилися недостатніми, а по великому рахунку і даремними. За умов, коли польські офіційні особи безкомпромісно відстоювали принцип непорушності довоєнних кордонів ІІ Речі Посполитої, а ОУН, як найрепрезентативніша сила західноукраїнського суспільства, з такою ж безкомпромісністю доводила право українців на створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) з включенням до її складу всіх етнічних українських земель, досягнути якихось домовленостей було неможливо.

Важливу роль у протистоянні сторін відіграла також та обставина, що поляки і українці опинилися що називається “по різні боки барикад”, тоді як поляки пов'язали себе з табором “альянтів”, ОУН, хоча і прокламувала орієнтацію на власні сили, в практичній діяльності зробила ставку у досягненні головної своєї мети на Німеччину.

У третьому розділі “Армія Крайова на західноукраїнських землях в роки німецької окупації” розглядаються організаційно-територіальна структура, основні завдання та напрямки боротьби польського військово-політичного підпілля на території Волині і Східної Галичини у 1941-1944 рр., а також перебіг тут українсько-польського збройного конфлікту. Напад німецьких військ на СРСР не став несподіванкою для Головного командування СЗБ у Варшаві. Вже 27 червня 1941 р. її командуючий генерал С. Ровецький надіслав у Львівський регіон № 3 інструкцію щодо подальшої боротьби, яка враховувала зміни, що сталися у розстановці сил в антигітлерівській коаліції, до котрої тепер було залучено і Радянський Союз. Подолавши колишню німецько-радянську демаркаційну лінію, яка пильно охоронялася гітлерівцями до кінця жовтня 1941 р., в середині вересня з Варшави до Львова прибула перша група польських офіцерів. Завданням цієї групи стало відновлення підпільної мережі СЗБ-АК на західноукраїнських землях, що була майже знищена за радянських часів.

Зважаючи на те, що на території Східної Галичини німцями був утворений дистрикт Галичина, який було приєднано до Генерал-губернаторства, а Волинь увійшла до складу Рейхскомісаріату “Україна” і між ними надалі існував кордон, що суворо охоронявся окупантами, Головне командування СЗБ-АК включило до Регіону № 3 лише три округи - Львівський, Тернопільський та Станіславівський. Волинь була виділена в самостійний округ з центром у м. Ковелі, який Варшава підпорядкувала безпосередньо собі. На посади командуючих на всіх щабелях організації і в усіх округах було призначено нових людей. Загалом створення нової підпільної адміністративно-територіальної мережі СЗБ-АК в Західній Україні, а також здійснення інших організаційних заходів тривало майже до кінця 1943 р.

Завдання польського підпілля надалі ґрунтувалися на політично-стратегічних планах польського уряду в Лондоні, а останні, в свою чергу, були пов'язані з планами союзників і передусім Великобританії. Впродовж радянсько-німецької війни вони не зазнавали принципових змін. Лише коли стало остаточно зрозуміло, що звільнення польських територій відбуватиметься зі сходу радянськими військами, Головне командування АК 20 листопада 1943 р. затвердило план “посиленої диверсійної акції” під назвою “Бужа“. Необхідність демонстрації “стану польської присутності“ на всіх довоєнних східних польських землях в умовах швидкого наближення до них Червоної армії вимагала активної участі загонів АК у спільних з радянськими військами бойових діях по визволенню всіх цих територій (в т.ч. західноукраїнських). План акції “Бужа“ передбачав, що під час відступу вермахту, законспіровані формування АК будуть швидко мобілізовані і разом з партизанськими відділами візьмуть участь у боях з ар'єргардами німецьких військ, що відступатимуть. Таким чином, командування АК намагалося продемонструвати, що польське військо є союзником Червоної армії і Радянського Союзу по антинімецькій коаліції, що воно, тактично взаємодіючи з радянськими військами, бере активну участь у звільнені власних земель, і що органи Делегатури уряду є повноважним господарем на них. Кінцевою політичною метою акції “Бужа“ було визнання Москвою польського емігрантського уряду за офіційного представника Польщі на міжнародній арені без будь-яких поступок з її боку у питанні щодо власних східних кордонів. Виходячи з цієї мети головним завданням польського підпілля на території Західної України було насамперед дотримання суворої конспірації, нагромадження зброї, проведення необхідної інформаційно-пропагандистської (тільки у Львові виходило близько 20 підпільних видань) і особливо розвідницької діяльності.

Наприкінці 1941 р. у складі розвідвідділу Головного командування АК з'явився т. зв. Східний відділ, працівники якого діяли в тилу німецького фронту. На дільниці “Україна“ було створено кілька розвідосередків (в тому числі, в далеких регіонах України, наприклад, у Києві), які здобували інформацію про чисельність, дислокацію та напрямки руху німецьких військ, що передавалася західним союзникам і СРСР. До кінця 1943 р. німецька контррозвідка фактично знищила всі ці осередки.

Крім військової розвідки, за бажанням союзників, була створена також саботажно-диверсійна організація “Вахляж“, що діяла на окупованих Німеччиною територіях Радянського Союзу. Так, зокрема, II-га дільниця цієї організації охоплювала своїми діями комунікаційні мережі по лінії шосе - Рівне-Звягіль-Житомир-Київ, по лінії волинської північної залізниці - Ковель-Сарни-Коростень-Київ та по лінії південної залізниці - Рівне-Здолбунів-Шепетівка-Бердичів-Козятин-Фастів-Київ. До її складу входили спеціально вишколені у Великобританії кадри диверсантів. Але діяльність і цієї організації була спаралізована німецькою контррозвідкою, а її діячі увійшли до складу АК, що діяла на території Західної України.

Чи не найважливішим напрямком підпільної діяльності АК на західноукраїнських землях стала боротьба проти українського національного самостійницького руху, зокрема, з Українською повстанською армією та планами останньої з деполонізації цих земель. Не можна не відзначити, що загостренню боротьби між українцями та поляками сприяла гітлерівська акція виселення й осадництва на території південної Люблінщини. Метою акції було виселення звідти польського населення й утворення там німецької осадницької території. Одночасно з виселенням поляків на їхне місце переселяли українську людність, яка в майбутньому за підтримки місцевої поліції нібито мала охороняти німецьких осадників від нападу польських партизанських угруповань. У ході акції нацисти свідомо намагалися викликати та підсилити антагонізм між поляками та українцями. Вже наприкінці 1942 - початку 1943 рр. лише на території Замойського повіту діяло шість польських збройних загонів. Перші напади на українських колоністів провели в цей час також польські військові формування у Грубешівському та Томашівському повітах Люблінського дистрикту. Поодинокі збройні сутички між поляками та українцями сталися в Любачівському, Рава-Руському та Сокальському повітах, що входили безпосередньо до складу Львівського округу АК. У 1944 р. бої на цій території, як, між іншим, і в усій Східній Галичині набули масового характеру.

Досить гостро постала проблема українсько-польських відносин на Волині. Восени 1942 - взимку 1943 рр. із розрізнених партизанських загонів була створена УПА. Важливу роль у зміцненні останньої відіграли підрозділи української поліції, що у березні-квітні 1943 р. втекли з німецької служби до її лав. З цього часу починаються і масові антипольські виступи українських боївок. Аби мати можливість захищатися та протистояти УПА, місцеве польське населення почало утворювати бази самооборони, які очолювалися представниками АК. Польська самооборона складалася з двох елементів. По-перше, утворювалися міцні укріпрайони (оборонні пункти чи бази), що об'єднували кілька сіл з польською людністю. Оборону цих укріплень здійснювали місцеві загони. По-друге, утворювалися сильні партизанські відділи, які взаємодіяли з укріпрайонами ззовні. Польські джерела різняться в оцінках кількості створених баз самооборони. Загалом на Волині та у Східній Галичині їх було понад сто. Найпотужнішими серед них були волинські, зокрема ті, що розташовувалися у поселеннях Пшебраже, Гута Степанська, Засмики, Білин тощо. Щодо партизанських загонів, то згідно наказу коменданта Волинського округу АК від 20 липня 1943 р., їх тут було створено дев'ять. З найзначніших проаківських партизанських формувань варто назвати хоча б загін під командуванням кап. В. Коханського (псевдо “Бомба“), який діяв на території Сарненського та Костопільського повітів.

Слід підкреслити, що створення баз самооборони та партизанських загонів стало для командування АК вимушеним заходом і було рівнозначно деконспірації. Ці заходи були прийняті лише у зв'язку з тим, що місцеві поляки, спостерігаючи за безпорадністю власних керівників, а також окупаційних органів влади у справі боротьби проти УПА, почали переходити до прорадянських польських партизанських відділів, зокрема, до загону майора Р. Сатановського. Згідно з донесеннями останнього до Українського штабу партизанського руху поляки у значній кількості вступали до радянсько-польських партизанських загонів, але робили це вони, на його думку, не тому, що прагнули воювати проти фашистів, а тому, що їх змушували це робити дії українських націоналістів стосовно польського цивільного населення. І дійсно польські партизани на Волині вбачали свого головного ворога не в місцевих німцях, а в місцевих українських повстанцях.

У зв'язку з масовими вбивствами дуже багато польських родин тікало за Буг або виявляло добровільне бажання їхати до Німеччини. Так, наприкінці квітня 1943 р., німці із Сарн відправили цілий ешелон тих цивільних, що зголосилися їхати на роботу до Рейху. Командування АК намагалося стримати цей потік польських біженців, але це йому не вдавалося. Неодноразово польські бази самооборони підтримувалися німцями, особливо в тих місцевостях, звідки вони вивозили збіжжя (наприклад, колонія Гали біля Сарн). Хоча траплялося, що гітлерівці і відбирали у поляків зброю, а керівників баз заарештовували. Ставлення окупантів до українсько-польського конфлікту добре відбивала відповідь сарненського гебітскомісара на скарги поляків: “Ви хочете Сікорського а українці - Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому не допомагатимуть“.

Підтримку німцями у деяких випадках польських баз самооборони слід пояснити намаганнями окупантів використати їх для боротьби проти УПА, а також проти радянських партизанських загонів. З цією метою навесні 1943 р. німці почали формувати і загони допоміжної охоронної поліції (шуцмансшафт) з тих поляків, що виявили бажання заступити на цій службі українців-втікачів.

Нерідко польські бази самооборони підтримувалися і радянськими партизанськими формуваннями. Однак, відносини між поляками і радянськими партизанами були непростими. В одній місцевості вони складалися добре: польська людність постачала партизанам продовольство, надавала потрібну інформацію і т. ін. В іншій - відбувалися збройні сутички. Наприклад, на території Сарненського повіту такі сутички відбулися 27 квітня 1943 р. в с. Замрочене, 3 травня 1943 р. в с. Чайків, 16 травня 1943 р. в с. Стахівка. Особливо складними були взаємини між поляками і радянськими спеціальними оперативно-чекістськими групами, які з метою проведення розвідницької і диверсійної роботи органами НКВС УРСР у 1942-1943 рр. були десантовані на бази партизанських загонів УШПР. Одним з таких формувань був, наприклад, загін полк. М. Прокоп'юка, який діяв у районі Цуманських лісів і тісно співпрацював з польською базою самооборони в с. Пшебраже. 31 серпня 1943 р. спільними зусиллями поляків з Пшебража і партизанів загону М. Прокоп'юка було розбите одне з міцних угруповань УПА.

Звіти згаданого радянського партизанського командира, а також інших до УШПР яскраво свідчать про те, що польські бази самооборони здійснювали і наступальні акції як превентивного характеру, так і у відповідь на напади загонів УПА. Методи боротьби нав'язували українські загони, як, безперечно, сильніші в Західній Україні, тому польське підпілля також не переобтяжувало себе вибором засобів у її веденні. Накази командуючих округів АК забороняли діяти на засадах колективної відповідальності і брати участь у пацифікаційних акціях проти українських сіл спільно з німцями або окремо. Проте ці накази не забороняли акцій у відповідь на напади УПА, або навіть превентивних дій проти сіл, де могли концентруватися українські збройні формування. Відомі випадки, коли окремі місцеві керівники АК не дотримувалися цих наказів і вдавалися до так званих “сліпих“ акцій у відповідь. Зрозуміло, що репресій зазнавало і цивільне українське населення. Так, зокрема, після того, як була розбита відділами УПА польська база самооборони в с. Гута Степанська, її керівник В. Коханський із залишками своїх бійців відійшов у ліси в районі Сарни-Моквин, де сформував міцний загін чисельністю в 800 осіб. Польські партизани були озброєні станковими та ручними кулеметами, автоматичною зброєю. Загін здійснив рейд у напрямку Цуманських лісів, знищуючи на своєму шляху всі українські села та загони “бандерівців“. Здійснення наказів командуючих АК, так само, до речі, як і УПА, не завжди можна було проконтролювати, а тому характер українсько-польської боротьби у багатьох випадках був дуже складним.

Документи яскраво свідчать про те, що більшість випадків масових вбивств українського цивільного населення пов'язана з діяльністю шуц-мансшафтів, до складу яких входили поляки. Незважаючи на сувору заборону керівництва польського підпілля вступати до цих поліційних формувань, чимало поляків аби отримати зброю і помститися українцям ставали шуцманами. Польські поліційні частини були розташовані у багатьох окружних районах, повітових містах, держмаєтках Волині та Східної Галичини. Як правило, вони утворювались із представників місцевої людності. Так, наприклад, на території Луччини у квітні 1943 р. на місце українських шуцманів у Сенкивичівському, Колківському та Цуманському районах місцеві поляки зголосились масово. Німці також надсилали сюди польські поліційні частини з Генерал-губернаторства, або зі Східної України (переважно шльонзаків, познаняків і поморців). Місцеве польське населення, сподіваючись на те, що ці формування остаточно розправляться з українцями, сприймали їх оплесками радості. Неабияке значення мала й та обставина, що для агентурної роботи в ці формування керівництвом польського підпілля було направлено чимало аківців. Польська поліція дуже часто підтримувала місцеві бази самооборони, постачала їм зброю, брала участь у спільних з аківцями нападах на українські села. Пізніше чимало польських шуцманів і навіть окремі польські поліційні формування увіллються до складу Армії Крайової. Так, наприклад, у січні 1944 р. невід'ємною частиною 27-ї Волинської дивізії піхоти АК стане шуцмансшафтбатальйон № 107 з Матіїва. Цей батальйон буде розподілений між партизанськими відділами “Яструба”, “Сокола” та “Сивого”. Однак, варто відзначити, що не завжди польська допоміжна поліція і жандармерія приходили на допомогу своїм співвітчизникам, навіть якщо мали для цього нагоду. Тому серед збережених спогадів і архівних документів тих часів залишилося чимало негативних висловлювань щодо їхньої діяльності, які були поширені серед місцевих поляків.

Керівництво польського підпілля не в повній мірі було ознайомлене з ситуацією на Волині, про що свідчать звіти місцевого командування АК до Варшави. Напади загонів УПА на польське населення стали для нього несподіванкою. Розпочаті між Делегатурою уряду та бандерівською ОУН переговори не могли завершитись порозумінням. Польська сторона непорушно стояла на позиції недоторканості території II Речі Посполитої та відновлення країни у довоєнних кордонах. Українська сторона з цим погодитися ніяк не могла. Підписаний у березні 1944 р. українсько-польський протокол свідчив про значні відмінності у розумінні тих подій, що відбувалися навколо. Командування АК дотримувалося тієї думки, що Польща є союзником Червоної армії і Радянського Союзу (хоча і тактичним). На багатьох зборах Узгоджувальної комісії представників політичних партій, членів окружних комендатур АК приймалися рішення про надання військової допомоги і співпрацю з радянськими партизанськими загонами та частинами Червоної армії. Керівництво УПА тим часом, після відступу німецьких військ з українських земель, вбачало свого головного ворога лише в радянських військах і тому об'єктивно ставало союзником Німеччини.

На території Східної Галичини поляки також утворювали бази самооборони. Найвідоміші серед них ті, що розташовувалися в поселеннях Ханачув, Микулічин, Білка Крулевська та ін. На відміну від Волині, німці тут частіше допомагали їм, зокрема , надавали зброю. Мета в окупантів була одна й та сама - підтримати порядок та спокій у себе в тилу. Частину баз, які співпрацювали з радянськими партизанами, німці знищили. Решту поступово зліквідували загони УПА та пронімецькі українські угруповання.

У Східній Галичині АК мала набагато кращі можливості і була, знову ж таки на відміну від Волині, підготовлена до можливої сутички з українцями. Тут на напади українських формувань поляки відповіли більш рішуче і жорстоко. Антиукраїнські акції також мали превентивний характер або здійснювалися у відповідь на дії УПА. Деякі з них відбувалися стихійно, а деякі за наказами командування АК. До цих останніх належала, наприклад, акція боївок Львівського Кедиву (Кедив -- Керівництво диверсіями), яку було проведено 15-22 березня 1944 р. Під час проведення пацифікаційного рейду в селах Хлебовичи, Черепин та Лопушна було вбито близько 130 цивільних українців (в с. Хлебовичи були також жертви серед польського населення).

Тривалий час незалежно від АК існували в Західній Україні також деякі інші польські збройні формування, зокрема, Батальйони хлопські (БХ), що підлягали Селянській партії. На Волині їх не було. Проте на території Східної Галичини вони діяли. Перші загони БХ були тут утворені вже в 1942 р. В адміністративно-територіальній структурі БХ довоєнні Львівське (східна частина), Тернопільське та Станіславівське воєводства становили т. зв. IX округ. У зв'язку з малочисельністю документів важко цілком відтворити хід об'єднавчої акції між загонами БХ і АК та назвати точну кількість бехівців, які увійшли до Армії Крайової. Відомо лише, що 14 квітня 1944 р. у Львові під час зібрання представників окружних комендатур БХ і АК було прийнято спільне рішення про надання допомоги радянським партизанським загонам та про налагодження з ними співпраці. Тривалий час зберігали свою організаційну незалежність від АК на Львівщині польські “народовці”та їхнє збройне формування - Національна організація войскова (НОВ).

У розділі звернуто увагу й на те, що між двома гілками польського підпілля ( військовим та цивільним) упродовж війни існували певні розбіжності у вирішенні багатьох питань, передусім, українського. Загостренню українсько-польських відносин, наприклад, сприяла діяльність деяких представників Львівської окружної делегатури, що проводилася ними в дусі довоєнної політики міністра С. Грабського. Крім того, скажімо, Головний делегат польського емігрантського уряду у Львові Ю. Чижевський виступав і проти ведення активної боротьби з німцями, оскільки вважав, що це лише на користь СРСР та посилює його шанси на захоплення східних польських довоєнних територій. Наступник Чижевського на цій посаді А. Островський доклав чимало зусиль, аби заохотити поляків до вступу у т. зв. “винищувальні батальйони”, діяльність котрих була спрямована проти українського національного самостійницького руху. Діячі польського політичного підпілля у Львові виступали, як правило, проти переговорів з українцями, а тим більше проти будь-яких домовленостей з ними. Дещо іншою була позиція місцевих представників АК. Ініціатором і керівником усіх переговорів з українцями тут був її командуючий в регіоні генерал К. Савицький. Переговори проводили діячі другого відділу штабу регіону АК (відділу розвідки) на чолі з підполковником Г. Похоським. Взагалі, військові у Львові намагалися не допускати представників Делегатури до розмов з українцями. На Волині навпаки ініціатором переговорів з українцями був місцевий Делегат уряду К. Банах, а командуючий Волинським округом АК полковник К. Бомбінський сприймав це як зраду. Конфлікт між ними з цього приводу врешті решт став однією з причин відставки обох діячів польського підпілля.

У четвертому розділі “Польське підпілля на етапі звільнення радянськими військами Західної України” висвітлено участь аківських військових формувань в акції “Бужа”. Із вступом 4 січня 1944 р. Червоної армії в районі Рокитного біля Сарн на довоєнні польські території в діяльності місцевого аківського підпілля розпочався останній етап. 15 січня комендант Волинського округу видав наказ про концентрацію загонів АК у західній частині Волині з метою реалізації плану “Бужа”. Цей день вважається за дату створення 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової. Невдовзі ця дивізія на чолі з новим командуючим майором Я.Ківерським вже нараховувала близько 6 тисячі бійців. Упродовж майже півроку ця дивізія провадила партизанські бої проти відступаючих німецьких частин та загонів УПА (впродовж місяця вона вела фронтові бої спільно з радянськими військами). Через представника окружної делегатури уряду німці пропонували командуванню дивізії виступити спільно проти Червоної армії. Ця пропозиція була відхилена. Проте була досягнута домовленість у деяких питаннях із загонами угорського корпусу. Угорці передавали полякам зброю та амуніцію. Польська сторона брала на себе зобов'язання інформувати їх про наближення фронту, не атакувати і таким чином полегшити відступ. Безумовно, такі домовленості давали пізніше представникам радянського командування підстави стверджувати, що аківці співпрацювали з німцями. Неодноразово польські партизани звільняли захоплених у полон німців. Взагалі, слід сказати, що солдатів Вермахту вони сприймали як таких, на яких поширювалися права військовополонених, передбачені міжнародними конвенціями. Дуже часто німецьких військовополонених обмінювали на польських в'язнів, як це, наприклад, трапилося з ротою німецьких солдатів, яку було захоплено в полон 23-24 березня 1944 р. в с. Стенжаричі. Такі дії аківців також давали підстави радянському командуванню стверджувати, що поляки співпрацюють з німцями.

Після спільних боїв польських та радянських частин за Ковель, 27-ма Волинська дивізія піхоти АК залишилася без підтримки з боку радянського командування та опинилася в німецькому оточенні в районі Мосурських лісів. З оточення вона виходила з тяжкими боями, втративши при цьому велику кількість людей. Основні сили дивізії (ковельське угруповання “Громада”) перейшли на західний берег р. Буг і там приєдналися до місцевих аківських формувань Люблінського округу. Загони володимир-волинського угруповання “Основа”, форсувавши р. Прип'ять, подолали лінію німецько-радянського фронту, де були включені радянським командуванням до складу Польської армії генерала 3. Берлінга, сформованої на території СРСР.

Останнім актом польського підпілля у здійсненні акції ”Бужа” в Східній Галичині стали спільні бої окремих підрозділів АК і Червоної армії за Львів. 27 липня 1944 р. місто було звільнено. Незважаючи на певні заслуги АК у боротьбі з німцями, радянське командування зажадало від командуючого регіоном полковника В. Філіпковського, аби він своїм наказом розформував аківські загони, що й було зроблено. Самого В. Філіпковського разом з декількома його офіцерами, а також місцевого представника польського емігрантського уряду було заарештовано. Рядових змусили приєднатися до армії генерала 3. Берлінґа.

Із звільненням Червоною армією Західної України польське підпілля було тут в основному ліквідовано. Проте чимало членів АК знову повернулося у підпілля і продовжувало свою діяльність навіть після того, як 19 січня 1945 р. останнім її командуючим генералом Л.Окулицьким був виданий наказ про розформування. З вересня 1944 р. підпільна мережа АК або вже її наступниці - організації “Не” (“Незалежність”) на західноукраїнських землях відновлюється. Особливо цей процес активізується у зв'язку з намаганнями аківського підпілля зашкодити акції взаємної репатріації української та польської людності, що проходила у відповідності до підписаної між Польським комітетом національного визволення і урядом Радянської України у вересні 1944 р. угоди про обмін населенням.

Укладення договору про польсько-радянський кордон у серпні 1945 р., а також посилення заходів радянської влади щодо переселень населення поставили останню крапку у боротьбі поляків за Західну Україну. До кінця 1945 р. всі підпільні структури АК на землях, що увійшли до складу УРСР, перестали існувати.

Висновки містять стислий виклад результатів дослідження, основний зміст яких виноситься на захист: