Український культурно-освітній рух у херсонській губернії в період з 1861 по 1917 рр.

Об`єктом дослідження є український культурно-освітній рух, спрямований на розширення сфери вжитку рідної мови, осмислення історичного минулого України, збереження та примноження пам`яток духовної та матеріальної культури, в одному з регіонів Півдня України - Херсонській губернії.

Предметом дисертаційного дослідження є комплекс проблем, пов`язаних із систематичним розглядом напрямків, форм і методів культурно-освітньої діяльності організацій та окремих діячів Херсонської губернії, що виступає основним складовим українського національного відродження в період із 1861 по 1917 роки. Головну увагу приділено визначенню місця та ролі Херсонщини в українському культурно-освітньому русі в конкретних умовах Півдня України.

Метою роботи є дослідження і вивчення культурно-освітнього руху на Херсонщині другої половини ХІХ - початку ХХ століть, в контексті загальноукраїнського національного руху.

Для реалізації поставленої мети визначені дослідницькі завдання:

· вияснити роль і місце культурно-освітніх процесів на Херсонщині в українському культурно-освітньому русі другої половини ХІХ - початку ХХ століття;

· довести неподільність українського культурно-освітнього руху, що об`єднав навколо себе кращі сили українського народу;

· окреслити загальні закономірності та основні тенденції у процесі розвитку українського культурно-освітнього руху в регіоні; вичленити його основні аспекти, показати роль культурно-освітнього руху в пробудженні національної свідомості;

· дослідити і проаналізувати основні напрямки і течії культурно-освітнього руху в Херсонській губернії; виявити головні завдання, мету і методи діяльності товариств, громадських організацій та окремих діячів українського культурно-освітнього руху Херсонщини.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи обмежуються 1861-1917 р.р. і фактично збігаються з періодом протягом якого відбувалося формування і поширення української національної ідеї у середовищі народу, коли український культурно-освітній рух ставав масовим і поступово набував політичного забарвлення. Протягом цього періоду продовжувалося формування менталітету українського народу, усвідомлення себе як нації, а також складалися відповідні умови до якісно нового етапу культурно-національного відродження.

Територіальні межі дослідження включають терени Херсонської губернії другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

Методологічну й теоретичну основи дослідження складають універсальні принципи науковості, історизму, об'єктивності, що націлюють дослідника на використання всього масиву джерельної бази та її комплексного аналізу. У методиці дослідження поєднані загальнонаукові та власне історичні методи: періодизації, ретроспективності, класифікації, типологізації, що дозволяє найповніше реалізувати поставлені в дисертації мету та завдання дослідження. Виходячи із методологічної основи дослідження, авторка застосовує історико-порівняльний, історико-хронологічний та історико-генетичний методи.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено вивчення українського культурно-освітнього руху в Херсонській губернії впродовж достатньо тривалого відтинку часу, що дало змогу прослідкувати його еволюцію від суто культурницьких до політичних форм.

Зокрема:

· здійснено комплексний історіографічний та джерелознавчий огляд досліджуваної теми, отримали подальший розвиток досягнення попередників у визначенні основних тенденцій в українському культурно-освітньому русі;

· вперше у вітчизняній історіографії визначено роль та місце Херсонської губернії в українському національному відродженні другої половини ХІХ - початку ХХ століття;

· з`ясовано витоки і основні етапи українського культурно-освітнього руху в регіоні, визначено внесок у культурно-освітній рух окремих діячів та організацій, проаналізовано різні форми, напрямки, специфічні регіональні особливості українського культурно-освітнього руху на Херсонщині;

· з нових сучасних позицій реконструйовано маловідомі прояви національного руху в Херсонській губернії, вплив соціокультурного середовища на процес національного відродження;

· всупереч усталеній в українській історіографії традиції поруч із досягненнями українського культурно-освітнього руху, визначено і прорахунки та внутрішні протиріччя, що обумовлювали на певних історичних етапах зниження активності культурницької роботи;

· сформульовано рекомендації щодо можливостей використання надбань та досвіду українського культурно-освітнього руху другої половини ХІХ - початку ХХ століття в сучасних умовах.

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що основні висновки та положення можуть бути використані при розробці широкого кола проблем історії України та при викладанні загального курсу історії України ХІХ - початку ХХ століть, курсів історичного краєзнавства, історії національно-визвольних змагань в Україні. Матеріали дисертації допоможуть при висвітленні ролі історичних постатей та діячів українського національного відродження, при підготовці узагальнюючих наукових праць, підручників і популярних нарисів.

Апробація дисертації була здійснена на засіданнях кафедри історії України історичного факультету Херсонського державного університету, на наукових конференціях: «Заселення Півдня України: проблеми культурного та національного розвитку. Міжнародна науково-методична конференція» (Херсон, травень 1997 р.), «Історіографія в системі історичної науки. Міжнародний науковий симпозіум» (Херсон, вересень 1999 р.), «Етнокультурні процеси на півдні України в ХІХ-ХХ ст. Третя регіональна наукова конференція» (Запоріжжя, вересень 2000 р.), «Внесок поляків у соціально-економічний та культурний розвиток Південної України. Міжнародна наукова конференція» (Херсон, вересень 2001 р.), «Проблеми історії та археології України. До 100-річчя ХІІ Археологічного з`їзду. Міжнародна наукова конференція» (Харків, жовтень 2002 р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано п`ять статей і один огляд у фахових виданнях та одні тези наукових конференцій.

Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. В її основу покладено проблемно-хронологічний принцип. Робота складається зі вступу, трьох розділів, чотирьох параграфів, висновків, списку джерел і літератури (470 назв на 41 стор.), додатків (на 5 стор.). Загальний обсяг роботи становить 235 сторінок (основна частина 188).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність і значення дослідження, його зв`язок із науковими програмами, хронологічні та територіальні межі роботи, визначено предмет і об`єкт, сформульовано мету та конкретні науково-дослідні завдання, висвітлено наукову новизну і практичну значимість дисертації, встановлено її методологічну основу, розкрито результати та шляхи наукової апробації роботи, визначено її структуру.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база» визначається рівень історіографічної розробки теми, окреслюється джерельна база дисертаційного дослідження. Зокрема, зазначається, що одні з перших спроб аналізу українського культурно-освітнього руху були здійснені вже у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття. Його робили активні учасники зазначеного суспільного процесу П. Куліш, М. Драгоманов, Д. Дорошенко, Б. Грінченко, М. Комаров, А. Кримський, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Яворницький, С. Петлюра, С.Єфремов та інші. ¹

Таким чином, дорадянська історіографія започаткувала вивчення українського культурно-освітнього руху кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Наступним етапом у дослідженні українського культурно-освітнього руху є період з 1917 до кінця 1920-х років. Проте, в роки революційної боротьби та громадянської війни, праць, які безпосередньо висвітлювали би український культурно-освітній рух вийшло обмаль. Здебільшого це були передруки попередніх видань українських істориків. В умовах українізації, широко використовувався попередній досвід на культурно-освітній ниві. І тому, спеціальні дослідження носили практичне значення, маючи на меті широко застосовувати досвід роботи попередників, зокрема діячів «Просвіт».¹ Період 1920-х років був плідним для вивчення розвитку українського суспільно-політичного руху на Півдні України. Так, О. Рябінін-Скляревський, що обіймав посаду наукового співробітника Одеського окружного (обласного) історичного архіву, отримав доступ до маловідомих джерел і розпочав їх наукове опрацювання. Результати його наукових пошуків публікувалися на сторінках академічних видань - журналу «Україна» та збірника «За сто літ».²

Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років більшість дослідників, що займались проблемами українського національного відродження і зокрема, культурно-освітнього руху були затавровані як «українські буржуазні націоналісти» та репресовані або фізично знищені. Сталінський терор на десятиліття змусив істориків призупинити дослідження із цієї проблематики.

Лише з другої половини 1950-х з`явилися розвідки з історії українського театру.³ У цей період виходить із друку, хоч і не позбавлена ідеологічних нашарувань, низка важливих фундаментальних узагальнюючих праць з історії України, а також історії окремих регіонів та напрямків української культури. ⁴

Оцінюючи стан радянської історіографії, необхідно відзначити, що увага істориків приділялася загалом вивченню окремих проявів українського культурно-освітнього руху. Про комплексне дослідження проблеми в умовах обмежень і політичної заангажованості не могло бути й мови.

Новий етап вивчення проблеми розпочався з проголошення державної незалежності України. Він характеризується відмовою від марксистсько-ленінських догматів та кліше, залученням до наукового обігу широкого кола історичних джерел, намаганням подолати стереотипи у висвітленні історичного процесу. ¹ Значно ширше розглядається український культурно-освітній рух, даються нові оцінки його формам та змісту, більшу увагу звернено на південноукраїнський регіон.

Все більше праць виконується місцевими дослідниками. Так, опрацювавши велике коло архівних матеріалів цікаву сторінку українського культурно-освітнього і наукового життя Одеси кінця ХІХ століття дослідив В.М. Хмарський.² Різноманітними аспектами українського руху на Півдні України займаються В. Савчук, С. Абросимова, А. Черненко, О. Журба та інші.³ Дослідженням різних аспектів українського руху на Херсонщині другої половини ХІХ - початку XX століття займаються О. Гайдай, П. Тригуб, В. Сусоров, Є.Сінкевич, О. Макієнко, І.Сінкевич, Н. Кузовова, Д.Білий, О. Марущак, С. Водотика, І. Немченко, В. Билкова, О. Сухопаров. Особливу групу праць, що торкаються проблем українського культурно-освітнього руху займають дисертації. Зняття обмежень на роботу з матеріалами архівів, подолання стереотипів пануючої раніше ідеології, обумовили значне зростання інтересу до проблематики пов`язаної із розгортанням українського культурно-освітнього руху кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Низка проблем регіону пов`язаних із вивченням розгортання українського культурно-освітнього руху розглядалися у статтях В. Кузьменкa та А. Мисечка.³ Логічним завершенням цієї праці став захист ними кандидатських дисертацій.

Дисертаційна робота В.Б. Кузьменка присвячена українському культурно-освітньому руху в 90-х роках ХІХ століття на Півдні України. Звертає на себе увагу той факт, що дослідник задіяв у своєму джерелознавчому пошуку матеріали ЦДІА України у м. Києві та архівів Південного регіону. Нажаль, поза його увагою залишилися фонди державного архіву Херсонської області. Важливу групу джерел його праць склали часописи «Днепр», «Степь», «Пчелка», «По морю и суше», які хоч і друкувалися російською мовою, але перебували у руках української інтелігенції Півдня та мали виразне українське обличчя.

Цілком слушним є висновок В. Кузьменка який вважає, що протягом 90-х років ХІХ століття відбувалося пожвавлення діяльності українських національно свідомих сил, а це значною мірою підготувало подальшу генезу українського національного руху. Не викликає заперечень його твердження про те, що одним із найвагоміших, численних та дієвих осередків українського національного руху на Правобережній Україні була Одеська «Громада». Діяльність Єлисаветградської та Херсонської «Громад» подається ним надто стисло та поверхово.

Статі та дисертація А.І. Мисечка присвячені вивченню українського культурно-освітнього руху на Півдні України у проміжку 1900-1914 років. Його дослідження є своєрідним продовженням проблематики піднятої В. Кузьменком. Автор всупереч традиційній думці про занепад українського руху напередодні Першої світової війни, наводить факти які свідчать, що він продовжував розвиватись. Очевидно відсутність визначення територіальних меж дослідження обумовило той факт, що поза його увагою залишилася територія Таврійської губернії, а також Херсонський та Єлисаветградський повіти Херсонської губернії. Основну увагу дослідник сконцентрував на розгортанні українського культурно-освітнього руху в Одесі. Визнаючи виключно важливу роль м. Одеси у розгортанні українського культурно-освітнього руху нам здається важливим дослідити його прояви у інших вузлових пунктах Херсонської губернії.

Питання національного відродження України і, зокрема у Херсонській губернії у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття стали предметом розгляду ряду міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференцій. Однак, доповіді та повідомлення на них носили переважно постановочний або інформаційний характер.

В окрему групу нами винесені історіографічні дослідження науковців діаспори. В їх працях розвиткові українського культурно-освітнього руху приділено значну увагу. Одними з найпомітніших були грунтовні дослідження української культури, здійснені в 1930-х роках за редакцією Д. Антоновича.¹ Вони є унікальними спробами комплексного вивчення феномену української культури з найдавніших до новітніх часів, що дають ґрунтовне уявлення про розвій вітчизняної освіти та книгодрукування, філософії та релігії, різновидів мистецтва тощо. Подальшу розбудову загальних питань розвитку української культури продовжив М. Семчишин. ² Привертають увагу дослідження окремих галузей української культури А. Животка, Д. Дорошенка, С. Чорнія.³ Їх характерною рисою є насиченість фактичним матеріалом, обґрунтованими узагальненнями, а також намагання об`єктивно висвітлити підняту проблематику. Вплив українського політичного і особливо культурно-освітнього руху на поширення української літературної мови серед широких верств суспільства, простежує дослідник українського мовознавства Ю. Шевельов. ⁴ Надзвичайно цікаве і ґрунтовне дослідження з українсько-російських культурних взаємин здійснив П. Голубенко.⁵ Значну увагу він приділив боротьбі царизму та російської ліберальної інтелігенції проти розвитку української культури. Українському рухові, його витокам певне місце у своїй книзі присвятив І. Нагаєвський. Він звернув особливу увагу на реакційну політику П. Столипіна щодо українського руху, зокрема, проти культурно-освітніх товариств. ⁶ Цінною є праця Б. Кравченка, де автор велику увагу приділяє впливу соціальних змін на національну свідомість населення України XX століття.⁷ Ґрунтовне дослідження з історії України першої половини XX століття зробив історик із США Т. Гунчак. Багато уваги в праці приділено зростанню українського руху, його політизації напередодні Першої світової війни.⁸

У дослідженнях істориків і краєзнавців, соціологів, мовознавців, політологів з України та діаспори, з проблеми українського культурно-освітнього руху, зібрано великий емпіричний матеріал і зроблено важливі теоретичні узагальнення. Разом з тим, огляд літератури показує, що незважаючи на суттєвий доробок, який зробили вчені у різні періоди вивчення українського культурно-освітнього руху, його різнобічні зв`язки і вплив на свідомість мас та формування української національної ідеї, до останнього часу в окремо взятому регіоні - на Херсонщині, у період з 1861 по 1917 роки майже не досліджувався.

Джерельною базою даної роботи стали численні звіти українських культурно-освітніх товариств, у яких віддзеркалювався майже весь культурно-освітній рух на початку XX століття. До таких документів належать щорічні звіти Одеської «Просвіти», в яких проаналізована діяльність товариства за цілий рік, перераховані всі важливі заходи, які проводили просвітяни: лекції, спектаклі, вечори. Цінним у подібних звітах є списки всіх членів товариства, що дає більші можливості визначити коло людей які працювали у «Просвіті». Відомості про український культурно-освітній рух в Одесі після закриття «Просвіти» у 1909 році дають звіти українських товариств, які продовжили просвітянську справу. Це звіти «Одеського українського клубу» і «Товариства «Українська хата» в Одесі» Цікавий і цінний матеріал виявлено у щорічних звітах Херсонського губернського земства опублікованих на шпальтах «Сборника Херсонского земства», що видавався з 1868 року, а також у спогадах безпосередніх діячів українського культурно-освітнього руху на Півдні України, численних газетних та журнальних матеріалах, у листуванні.

Для написання роботи нами була опрацьована низка фондів Центрального державного історичного архіву України в Києві (ЦДІА України). Насамперед це фонди: Головного жандармського управління Херсонської губернії (ф. 385), Прокурора одеської судової палати» (ф. 419). Там зосереджена велика кількість слідчих і судових справ, направлених проти українських культурно-освітніх організацій та провідних діячів українського руху саме в Херсонській губернії. Із ЦДІА України для написання роботи були використані окремі матеріали особисого фонду М. Грушевського (ф. 1235), А. Шелухіна (ф. 871). Окрім цього, були опрацьовані й інші фонди: Південного районного охоронного відділення (ф. 268), Київського охоронного відділення (ф. 275), Канцелярії Київського губернатора (ф. 278), Помічника начальника Херсонського губернського жандармського управління в м. Херсоні (ф. 350), Південно-східного охоронного відділення (ф. 705).

Цінні документальні матеріали, що стосуються українського культурно-освітнього руху міститься в фондах Державного архіву Одеської області (ДАХО). Насамперед це фонди: Управління Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора (ф. 1), Канцелярії Одеського градоначальника (ф. 2), Управління тимчасового Одеського генерал-губернатора (ф. 5), Тимчасового комітету в справах друку в місті Одесі (ф. 10), Канцелярії опікуна Одеського навчального округу (ф. 42), Одеського товариства історії і старожитностей (ф. 93), Одеського відділення Російського технічного товариства (ф. 333), Жандармського управління міста Одеси (ф. 385) і фонд Новоросійського університету (ф. 45). Також використано низку фондів особистих архівів українських діячів: О. Борзенка (ф. 161), П. Зеленого (ф. 162), І. Липи (ф. 164), архів професора І. Линниченка (ф. 153). Опрацьовано низку інших фондів, де виявлено цікаві свідчення, що проливають світло на нелегку боротьбу діячів українського руху на Херсонщині: Канцелярії головного жандармського управління Херсонської губернії (ф. 274), Канцелярії Одеського поліцмейстера (ф. 314), Діловодство Одеського окружного суду (ф. 634), Канцелярії Одеського цензора (ф. 9).

Цікавий і цінний матеріал почерпнуто у Державному архіві Херсонської області (ДАХО). Нашу увагу привернули фонди: Херсонського кооперативного товариства (ф. 955); Канцелярії Херсонського губернатора (ф. 1).

Цікаві відомості про розгортання українського культурно-освітнього руху виявлено у Державному архіві Миколаївської області (ДАМО). Зокрема це особовий фонд М. Аркаса (ф. 468), а також фонд революційного руху (ф. 231) і фонд канцелярії Миколаївського військового губернатора (ф. 230). Особливий інтерес викликали документи, що зберігаються у фонді Миколаївської «Просвіти» (ф. 206).

У особовому фонді Х. Алчевської (ф. 969) Державного архіву Харківської області було виявлено цінний матеріал щодо діяльності представників українського культурно-освітнього руху на Херсонщині.

Доповненням до загальної картини розгортання українського культурно-освітнього руху в Херсонській губернії слугують матеріали Центрального державного історичного архіву Російської Федерації у Санкт-Петербурзі (ф. 259), (ф. 269), (ф. 390).

Важливим джерелом інформації та відомостей про український рух, його культурно-освітній аспект є періодичні видання, що виходили на Україні та Херсонщині: газети - «Херсонские губернские ведомости», «Юг», «Одесский вестник», «Южанин»; журнали - «Рідний край» та «Украинская жизнь» тощо.

У другому розділі «Розгортання українського культурно-освітнього руху в Херсонській губернії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.» відзначається, що соціально-економічні умови пореформеної Росії обумовили розвиток опозиційних настроїв у середовищі українського суспільства.

Розвиток українського культурно-освітнього руху був найтіснішим чином пов`язаний із роботою земств. Затиснуте в адміністративні лещата, земство зробило свій внесок до культурного та господарсько-економічного розвитку України. Земці практикували різні форми опозиційної діяльності (направлення петицій, клопотань, проведення з'їздів, організацію гуртків). У Херсонському земстві працювали українські просвітяни, які через земство несли освіту в народні маси. У 80-х роках ХІХ століття на Херсонщині з`являються перші українські гуртки земських діячів, які неквапливою щоденною просвітницькою працею згуртували біля себе віддану українській ідеї молодь, тих, для кого доля українського села, українського слова, української культури була не пустим звуком. Із переїздом і працею у Херсоні А. Грабенка, Д. Марковича, О. Русова, Б. Грінченка - у «Громадах» розпочинається систематична українська просвітницька робота.

Пожвавилось українське книгодрукування, поширювалася нова художня та політична література. Саме у причорноморських містах з'явилися літературні альманахи, які започаткували новий модерний напрямок у літературі. Так, завдяки зусиллям членів одного із гуртків Херсонської «Громади», у 1886 році, в Санкт-Петербурзі вийшов з друку альманах «Степ».

Стрижневою проблемою діяльності представників українського культурно-освітнього руху Херсонщини цього періоду стала боротьба за українську школу. З цією метою використовувалися всі можливі легальні форми боротьби - учительські з`їзди, зібрання, петиції тощо.

Особливу роль у подальшому розгортанні українського культуроно-освітнього руху відіграли Всеросійські археологічні з`їзди. Вони виникли як принципово нова форма об`єднання зусиль вчених-істориків, археологів, етнографів, мистецтвознавців по дослідженню і введенню до наукового обігу пам`яток історії та культури. З`їзди випукло продемонстрували тогочасний стан розвитку української науки і культури. Специфічною особливістю археологічних з`їздів, які проходили в Україні було те, що окрім вирішення суто наукових питань їх учасники стикалися із проблемою необхідності подолання заборони українського слова. Характерним було і те, що серед організаторів археологічних з`їздів на Україні більшість становили члени громади, які старалися використати ці наукові форуми в тому числі й для демонстрації надбань української культури.

Активно розвивається українське театральне мистецтво, яке в умовах заборон на українське слово було чи не єдиною формою відкрито пропагувати українську культуру. Спорудження театральних приміщень в Херсоні, Одесі, Миколаєві сприяло гастрольній діяльності численних українських труп. Сценічні образи, створені українськими акторами та режисерами М. Заньковецькою, М. Садовським, П. Саксаганським, І. Карпенком-Карим, знаходили жваві коментарі в губернській пресі. Свій скромний внесок у розгортання культурного життя губернії зробили художники. Тема життя селян Херсонщини неодноразово відображається в роботах Н. Кузнєцова, Г. Ладиженського, І. Похитонова, П. Волокідіна.

Певний вплив на культурно-освітній рух в Херсонській губернії справило створення у Києві Південно-західного відділення Російського географічного товариства, а також Одеського товариства історії і старожитностей. Активними діячами цих товариств були історики І. Лучицький, О. Лазаревський, М. Драгоманов, Д. Багалій; правник О.Кістяківський; мовознавець П. Житецький; філолог О. Потебня; етнографи І. Радченко, О. Русов; економіст М.Зібер; композитор М. Лисенко; антрополог Ф. Вовк. Більша частина членів цих товариств були одночасно членами «Громад». У 90-х роках ХІХ - на початку ХХ століття український культурно-освітній рух вступив у фазу політизації. Молоді члени українських «Громад» все голосніше вимагали переходу до активних форм боротьби. Традиції української наукової та культурно-освітньої роботи були підхоплені поколінням нових діячів херсонського земства - В. Гошкевичем, М. Чернявським та іншими.

Могутнім поштовхом до активізації діяльності та згуртування українського культурно-освітнього руху в регіоні стало також святкування ювілеїв І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, Т. Шевченка.

Політизація українського культурно-освітнього руху на початку ХХ століття реалізувалася на практиці створенням українських політичних партій, що стало початком нової фази українського руху. Водночас, молоде покоління українських патріотів не відмовлялося від культурно-освітньої роботи, а навпаки, намагалося використати легальний культурно-освітній вплив на широкі верстви українського суспільства, пропагуючи поряд із українською культурницькою діяльністю і свої партійні погляди, пробуджуючи національну свідомість українського громадянства, що позначилося на загальному зростанні українського руху напередодні революції 1905-1907 рр.

У третьому розділі «Поглиблення українського культурно-освітнього руху в Херсонській губернії у 1905-1917 рр.» йде мова про те, що в умовах революції спостерігалося піднесення українського культурно-освітнього руху, а в роки реакції він зазнав значних втрат та утисків і поступово перейшов до більш поміркованих, легальних форм діяльності. Вказується, що реакцією на демократичний рух і національне відродження було виникнення різних чорносотенних і шовіністичних організацій. Саме їх руками царизм намагався залякувати і придушувати український національний рух. За студентські заворушення, вимоги професури демократизувати університети, намагання діячів земств та «Просвіти» запровадити рідну мову в школах, за видання літератури українською мовою - прийшлося відповідати. Більшість партій загальноросійського спрямування змушені були перейти до нелегальної або напівлегальної діяльності. Українські політичні партії опинилися в ще більш скрутному становищі. Значна частина їх лідерів змушена була податися в еміграцію, а самі партії перейшли до глибокого підпілля або ж фактично припинили свою роботу. Тому політична діяльність по відстоюванню прав українців загалом перемістилася до Державної Думи Росії. Самі вибори до Державної Думи були каталізатором, що прискорював процеси поширення українського культурно-освітнього руху.

Дієвим засобом єднання українських патріотичних сил залишалося у період після революції вшанування пам`яті Кобзаря. Все активніше українська громадськість використовувала у просвітницькій діяльності експозиції пересувних виставок та стаціонарних музеїв. Так, В. Гошкевич опублікував «Літопис музею», який із 1910 по 1916 рік витримав сім видань. Зростання діяльності Одеської та Миколаївської «Просвіт» все більше хвилювало місцеву владу, що в кінцевому результаті обумовило їх закриття. Однак, українські культурно-освітні діячі набули необхідного політичного і життєвого досвіду, тому на дії урядових структур здатні були відповісти створенням нових організацій - «Українського клубу», «Української хати».

Ми прийшли до висновку, що репресивні дії не тільки не зруйнували підвалин українського культурно-освітнього руху в регіоні, але навіть не змогли відібрати його здобутків на ниві національної освіти. Українські діячі відшукали нові форми самоорганізації і ведення все ширшої культурно-освітньої праці серед широких верств українського народу.

У висновках підбито підсумки дисертаційного дослідження.

Кінець ХІХ століття був періодом пошуків форм та методів культурно-освітньої діяльності представниками української інтелігенції. Одним із найбільш ефективних об`єднань, що проводило значну роботу по згуртуванню прогресивних сил і напрацюванню орієнтирів національного поступу стали Херсонська, Елисаветградська, Одеська «Громади».

Із замкнутого українофільства другої половини ХІХ століття український культурно-освітній рух із початком XX століття піднявся на новий рівень, він стрімко політизувався, свідченням чого є поява українських політичних партій. В усіх сферах українського життя цей рух зростав, все більше і більше лунали голоси і приймалися різноманітні резолюції та петиції про скасування заборони на українську мову. У Херсонській губернії він розвивався стрімко, українство політизувалося, сприяло активізації культурно-освітнього процесу. Поступово культурно-освітній рух виходив за межі вузького кола інтелігенції і захоплював, втягував у себе все ширші верстви населення Херсонщини.

Прагнення до національного самовизначення спонукало діячів українського руху не лише до пошуку історичних витоків своєї боротьби, а й до раціонального обгрунтування висунутих вимог української незалежності, задля чого під ці намагання на початку XX століття був підведений солідний історичний фундамент.

Український культурно-освітній рух у Херсонській губернії був невід`ємною складовою загальноукраїнського із загальними закономірностями і регіональними особливостями. Його носії за своїм походженням були представниками різних національностей та прошарків суспільства. Українці плідно співпрацювали із польським, єврейським та іншими культурно-національними товариствами Херсонщини.