Еміграція з Західної України. 1919-1939 роки

Еміграція з Західної України перебувала в центрі уваги широких кіл громадськості, яка створила низку товариств, що займалися опікою над емігрантами. До таких належали Польське еміграційне товариство, товариство "Польська опіка над співвітчизниками за кордоном", Товариство опіки над українськими емігрантами, Єврейське центральне еміграційне товариство "JEAS". Характерно, що всі вони були організовані за національною ознакою і кожне мало на меті діяльність у межах власних національностей. З-поміж них лише Товариство опіки над українськими емігрантами було самостійною інституцією, що мала власний статут і функціонувала впродовж майже всього міжвоєнного двадцятиліття.

Всі еміграційні товариства, що діяли в Західній Україні, намагалися налагодити співпрацю між собою. З цією метою у 1928 р. вони об'єдналися у Міжтовариську раду громадських організацій опіки над емігрантами. Співпрацюючи у цій інституції об'єднання зробили значний внесок у будівництво Еміграційного Дому у Львові. Міжтовариська рада водночас стала зручним інструментом для контролю діяльності суспільних еміграційних інституцій владними структурами, що мало велике значення для західноукраїнського регіону. Не випадково 1931 р. їй надано напівофіційний статус і перетворено у Союз громадських організацій опіки над емігрантами як інструмент втілення у життя засад еміграційної політики польських властей у Західній Україні. З огляду на це у Союзі завжди домінували поляки, а участь у ньому представників від Товариства опіки над українськими емігрантами та "JEAS" була формальною.

Загалом еміграційні товариства зробили значний внесок в організацію опіки над емігрантами: налагодили інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення, встановили тісні контакти з осередками української, польської та єврейської спільнот у країнах імміграції. Все це значною мірою сприяло планомірному й організованому перебігу еміграційного руху.

Розділ 4 - "Північноамериканський напрям еміграції". До початку Першої світової війни США поглинали найбільшу кількість емігрантів з західноукраїнських земель. Після її закінчення уряд країни почав уживати рішучих заходів для обмеження імміграційного потоку. З цією метою прийнято два надзвичайно важливих законодавчих акти - "закон Діллінгхема" (1921 р.) та "закон Джонсона" (1924 р.), які мали чітко визначений рестрикційний характер і кардинально вплинули на діяльність мореплавних компаній, масштаби і напрямки еміграції, соціальний склад емігруючих з Західної України. Як наслідок населення Галичини, Волині та Полісся почало масово емігрувати в країни Південної Америки - Аргентину, Бразилію, Уругвай, Парагвай, Мексику, Кубу, Перу, де умови працевлаштування і соціальної адаптації емігрантів були надзвичайно складними. Не випадково частина переселенців тривалий час не могла знайти роботи і поповнювала маргінальні соціальні групи жебраків та волоцюг або й гинула на чужині.

З свого боку уряд Канади змушений був пристосувати імміграційне законодавство до нормативних актів США. У 1919 р. спеціальним указом заборонено в'їзд у домініон громадян із тих держав, що брали участь у війні з Канадою та Великобританією. Наступним кроком Департаменту імміграції та колонізації Канади став поділ іммігрантів на привілейованих (скандинави, німці, бельгійці, голландці, французи, швейцарці) і непривілейованих (австрійці, угорці, румуни, поляки, росіяни, чехи та ін.). Однак у 1925 р. канадський уряд, зацікавлений в колонізації заходу країни підписав дворічну угоду з залізничними компаніями CNR (Канадська державна залізниця) i CPR (Канадська тихоокеанська залізниця), згідно з якою їм надавалось право рекрутувати, транспортувати і розміщувати іммігрантів із Східної Європи. Щорічний контингент переселенців становив 50 тис. сільськогосподарських робітників і домашньої прислуги та 2 тис. селянських родин. Ця угода спричинилася до активізації еміграційного руху на Західній Україні, в результаті чого канадський еміграційний напрямок став найбільш привабливим. Особливо популярним він був серед українців Галичини та Волині.

Еміграція з Західної України до США мала кілька етапів: 1) 1919-

1925 рр.; 2) 1926-1931 рр.; 3) 1932-1936 рр.; 4) 1937-1938 рр. На перебіг кожного з них безпосередній вплив мало імміграційне законодавство, а також економічні чинники Польщі та США. Вартим уваги видається той факт, що упродовж першого етапу, коли ще не були введені імміграційні обмеження у США, з західноукраїнських земель сюди емігрувало 80 % усього еміграційного загалу міжвоєнного періоду.

Для першого етапу характерна надзвичайно висока еміграційна активність населення. Другий етап еміграції пройшов під знаком рестрикційних імміграційних приписів. Проте така ситуація не призвела до зменшення кількості тих, хто бажав емігрувати, зокрема українців. За нашими підрахунками, у 1926-1931 рр. з Західної України у США переселилося 16909 осіб, що становило 38,7 % усієї польської еміграції у зазначений період. На третьому етапі еміграції чітко проявилась тенденція до подальшого зменшення її масштабів. Така ситуація пояснюється економічною кризою в США наслідки якої відчувалися до кінця 1936 р. Певне пожвавлення переселення у розглядуваному напрямку спостерігається лише у 1937 р., що пояснюється зростанням воєнної напруженості в Європі і пов'язаним з цим збільшенням зайнятості на виробництві.

За нашими підрахунками, у 1919-1938 рр. з Західної України у США емігрувало 93034 особи. Найбільша еміграційна активність у цьому напрямку спостерігалася у Львівському воєводстві, найменша - на Станіславівщині. Серед емігруючих переважали євреї, які у 1926-1938 рр. становили 76,3 % серед всіх емігруючих груп населення. Що стосується українців, то їхній відсоток серед усього загалу емігрантів був найменшим.

Емігранти з західноукраїнських земель поповнили імміграційні осередки в США. Євреї переважно осідали в містах, зокрема Нью-Йорку, Філадельфії та Чикаго. Характерно, що значний відсоток серед них становили кваліфіковані робітники й особи, зайняті в торгівлі. Поляки оселилися у своїх головних імміграційних скупченнях - штатах Іллинойс, Пенсильванія, Нью-Йорк, Мічиган, Вісконсин, Масачусетс. Українці здебільшого замешкали у штатах Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Іллинойс. Поляки й українці в США були найменш кваліфікованою робочою силою і, відповідно, займали найнижчі щаблі соціальної драбини.

Еміграція до Канади пройшла декілька етапів: 1) 1919-1925 рр.; 2) 1926-1930 рр.; 3) 1931-1935 рр.; 4) 1936-1939 рр. Вони різнилися між собою цілим рядом характеристик, однак для всіх них властивий доволі високий рівень формальної освіти переселенців, а також переважно сільськогосподарський характер переселення.

У 1919-1925 рр. на еміграційний рух у північноамериканському напрямку значний вплив мало імміграційне законодавство США. Після прийняття тут у 1921 р. "закону Діллінгхема", еміграція з Польщі до Канади досягла рекордного показника і становила 7571 особу, з них 50 % - українців, 30 - євреїв і 20 % - поляків. З часом, коли уряд домініону почав протегувати імміграцію сільськогосподарських елементів, відсоток євреїв різко знизився на користь українців і частково поляків.

Другий етап переселення до Канади пройшов під знаком "залізничної угоди" 1925 р. Його перебіг супроводжувався величезною інтенсивністю еміграції. Сумарна кількість емігрантів з Західної України у 1926-1930 рр. становила 71199 осіб, тобто понад 70 % усіх переселенців міжвоєнного періоду.

Для третього і четвертого етапів еміграції характерне значне зниження переселенського потоку як результат світової економічної кризи і рестрикційних заходів канадських властей.

За нашими підрахунками, у міжвоєнний період з Західної України до Канади емігрувало майже 100 тис. осіб. Найбільшої інтенсивності еміграція досягла у Тернопільському, Львівському і Волинському воєводствах. Загалом, з західноукраїнських земель емігрувало до Канади майже 70 % всієї польської еміграції до цієї країни.

В аналізований період емігранти з Західної України розселилися переважно у степових провінціях Канади - Альберті, Манітобі, Саскачевані. Незначні їх скупчення були також у провінціях Онтаріо, Британська Колумбія, Квебек. Українці здебільшого мешкали у сільській місцевості, де творили окрему спільноту. У містах українські колонії назагал були нечисленними. Натомість поляки мали значні скупчення у великих промислових центрах Канади: Вінніпезі, Торонто, Монреалі, Едмонтоні, Віндзорі.

Єврейські іммігранти розселялися здебільшого у містах, зокрема, Монреалі, Торонто, Вінніпезі, де займалися торгівлею і ремеслами, головно кравецтвом.

Розділ 5 - "Південноамериканський напрям еміграції". Він вирізнявся низкою характеристик, які випливали з географічного розташування цих країн та значної абсорбційної спроможності ринку праці. Ці фактори безпосередньо впливали на їхнє імміграційне законодавство, яке, порівняно з нормативними актами США і Канади, мало ряд особливостей. Наприклад, упродовж 20-х років південноамериканські країни толерували вільний наплив іммігрантів, не вдаючись до рестрикцій стосовно їхнього національного складу. Селекція переселенців відбувалася лише через регуляцію так званих показових квот і різних адміністративних ускладнень. Окрім цього, уряди Аргентини і Бразилії, заохочуючи імміграцію сільськогосподарських елементів, вдавалися до укладення з Польщею угод про створення осадницьких спілок на своїй території. У розглядуваних країнах також надзвичайно спрощеною була процедура натуралізації. Громадянство міг отримати кожний іноземець, котрому виповнилося 18 років і який безперервно проживав у країні впродовж двох років.

Головним серед нормативних актів Аргентини став закон від 19 грудня 1876 р., що заохочував імміграцію і регулював механізми її урядового стимулювання. З різними доповненнями він діяв упродовж усього міжвоєнного періоду і був одним із найліберальніших імміграційних законодавчих актів серед усіх країн Америки.

Порівняно з Аргентиною, в імміграційному законодавстві Бразилії після закінчення Першої світової війни з'явилися ознаки рестрикціонізму. З огляду на прийняття в США 1924 р. "закону Джонсона" уряд Бразилії, в свою чергу, зробив кроки, спрямовані на обмеження імміграційного потоку. В період світової економічної кризи бразильський уряд дозволяв імміграцію тільки окремим категоріям осіб. У 1936 р. у Бразилії прийнято імміграційний закон на зразок США, який запровадив щорічну квоту іммігрантів для кожної країни. Вершиною антиімміграційної пропаганди став декрет № 406 від 4 травня 1938 р., який запроваджував расову дискримінацію і був спрямований передусім супроти японців та євреїв.

Імміграційне законодавство Уругваю було дуже подібним до бразильського. Різниця полягала лише в тому, що документи, які вимагалися при в'їзді до країни, могли бути підтверджені не тільки адміністративними органами, а й суспільними еміграційними інституціями. Емігранти до 21 року зобов'язані були пред'явити в уругвайському консульстві дозвіл на виїзд від родичів або опікунів. Самотні жінки-емігрантки повинні були вказати адресу майбутнього проживання в Уругваї.

Парагвайське імміграційне законодавство мало багато спільного з аргентинським. Проте у 30-х роках воно досягнуло крайнього рестрикціонізму: згідно з законом від 1937 р., заборонявся в'їзд до країни євреям усіх категорій, навіть за наявності персональних викликів. Уряд Парагваю також прийняв рішення переселити до сільських місцевостей усіх євреїв-іммігрантів, котрі оселилися у м. Асунсьйоні впродовж 1933-1936 рр.

В еміграційному потоці Західної України впродовж міжвоєнного двадцятиліття пріоритетне місце належало Аргентині. Водночас у другій половині 30-х років значний переселенський потік був також спрямований до Парагваю. Дослідження дають підстави стверджувати, що еміграція до цих країн мала багато спільного або навіть взаємозалежного. Таку ситуацію зумовили декілька факторів, передусім сільськогосподарський характер переселення та подібність імміграційного законодавства.

Загалом еміграція з Західної України у розглядуваних напрямках пройшла декілька етапів, а саме: 1) 1919-1925 рр.; 2) 1926-1930 рр.; 3) 1931-1934 рр.; 4) 1935-1938 рр. Кожен з них мав свої особливості й вирізнявся масштабами та інтенсивністю переселення, національним складом емігруючих, регіонами еміграційного відпливу. Характерно, що при значних масштабах переселення та надзвичайно складних умовах адаптації емігрантів мінімальною була рееміграція, яка становила в середньому 10%.

За нашими підрахунками, у міжвоєнний період з Західної України до Аргентини емігрувало майже 95 тис. осіб. Як засвідчують статистичні дані, за масштабами еміграція населення західноукраїнських земель в аргентинському напрямку поступалася тільки еміграції до Канади і то лише в 19261930 рр. Найбільшої інтенсивності вона досягла у Волинському, Тернопільському і Львівському воєводствах. Загалом з Західної України до Аргентини переселилося понад 50 % усієї польської еміграції.

У міжвоєнний період емігранти з Галичини, Волині та Полісся розселилися майже в усіх провінціях Аргентини, але найбільші їх скупчення були у Буенос-Айресі, провінції Буенос-Айрес і провінціях Місіонес, Чако, Мендоза, Ріо Негро, Формоса, Коррієнтес, Кордоба.

До Парагваю з Західної України емігрувало близько 10 тис. осіб. Майже 86% з них становили українці, 9% - поляки, 5% - німці та чехи з Волинського воєводства. У зв'язку з негативним ставленням парагвайських властей до євреїв, їхній відсоток серед переселенців був мізерним.

Загалом за національною ознакою еміграція з Західної України до Парагваю була переважно українською. Українці у цій країні розселялися вздовж річки Альто-Парана і їхнім найбільшим осередком було м. Енкарнасьйон, навколо якого згуртувалися численні колонії переселенців, а саме: Фрам, Уру-Сопукай, Нова Волинь, Сандова. Існував також цілий ряд невеликих поселень - Богданівка, Тарасівка, Нова Україна, Сан-Хуан, Санта Марія, Альборада. Частина українців оселилася у столиці країни м. Асунсьйоні.

Еміграція західноукраїнських селян до Бразилії та Уругваю стала традиційною ще наприкінці ХIХ- на початку ХХ ст. Однак у міжвоєнний період, у зв'язку припинення бразильським урядом фінансування сільськогосподарської колонізації, еміграція значних масштабів не набула.

Упродовж 1919-1923 рр. бразильські власті не проявляли жодного зацікавлення до іммігрантів з Польщі. Виняток становив тільки штат Сан-Паулу, де відчувалася значна нестача робочих рук на плантаціях кави. З огляду на це уряд Бразилії дозволив плантаторам виділити кошти на перевезення емігрантів. Проте умови праці на фазендах були вкрай несприятливими для вихідців з Західної України, через що у вказані роки масштаби еміграції були незначними.

На зростання переселення у 1924-1930 рр. значний вплив мала еміграційна політика Польщі. У 1927 р. польський уряд уклав угоду про еміграцію з урядом штату Сан-Паулу. Крім цього, у 1929 р. Варшавське колонізаційне товариство отримало концесію на колонізацію 50 тис.га землі у штаті Еспіріту-Санту. Внаслідок таких заходів у 1929 р. з західноукраїнських воєводств емігрувало до Бразилії 4371 чол.

На перебіг еміграції у 1931-1939 рр. значний вплив мала світова економічна криза та імміграційні обмеження уряду Ж. Варгаса, які спричинилися до майже повного занепаду цього еміграційного напрямку. За нашими підрахунками, у 1919-1938 рр. з Західної України до Бразилії емігрувало 18660 осіб. Вони розселилися майже в усіх штатах Бразилії, але найбільші скупчення їх були у штатах Парана, Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Ріу-Гранді-ду-Сул, Еспіріту-Санту, Мінас-Жерайс, Санта-Катаріна.

Чималих масштабів у Західній Україні набула еміграція до Уругваю. До 1926 р. переселення сюди мало спорадичний характер. Найвищого піднесення воно досягло у 1927-1931 рр., коли загальна кількість емігрантів становила 2575 осіб, або 72 % усіх переселенців міжвоєнного періоду. Цей еміграційний напрямок був незмінно популярним на Волині. Цікаво, що серед усього еміграційного загалу 59 % становили євреї, більшість з яких працевлаштовувалася у містах, насамперед у Монтевідео.

За нашими підрахунками, у період з 1926 р. по 1938 р. з Західної України до Уругваю емігрувало 3540 осіб, тобто 41% усіх емігрантів з Польщі.

Розділ 6 - "Еміграція євреїв до Палестини" - містить матеріали про проблему єврейської прабатьківщини в політичній пропаганді сіоністських партій, а також про імміграційну політику Британської мандатної адміністрації та етапи єврейської еміграції з Західної України до Палестини. Відомо, що оформлення сіонізму, який мав на меті створення національного осередку для євреїв у Палестині, припадає на кінець ХIХ ст. З цього часу сіоністські ідеї стали швидко знаходити прихильників у єврейських середовищах, у тому числі на українських землях під владою Австро-Угорщини та Росії. Після закінчення Першої світової війни в центрі уваги сіоністів опинилася Польща, зокрема, Західна Україна. Тут активно діяв цілий ряд сіоністських партій та об'єднань. З них найбільш впливовими були "загальні сіоністи", сіоністи-ревізіоністи, партія "Histadruth Mizruchi", Сіоністська партія праці "Hitachduth", Єврейська соціалістична робітнича партія "Jidisze Socjalistisze Arbeter Partaj" - Poalej Sjon (права), а з 1932 р. - Об'єднана сіоністсько-соціалістична партія "Hitachduth - Poalej Sjon".

Для реалізації своїх планів сіоністи сворили в Галичині, на Волині та Поліссі доброчинні фонди, що мали фінансово забезпечити повернення євреїв до Країни Ізраїлю: Фонд відбудови Палестини ("Keren Hajesod"), Національний єврейський фонд ("Keren Kajemeth Leisrael") та Піонерський фонд ("Keren Hechaluc"). З 1922 р. крайові сіоністські організації запровадили на західноукраїнських землях спеціальний збір - шекель. Прагнучи залучити до сіонізму якомога ширші кола євреїв, сіоністи створили ряд допоміжних інституцій, які переважно були філіалами загальнопольських або навіть міжнародних організацій. Це передовсім Ліга допомоги працюючим у Палестині, Товариство освіти єврейської молоді "Hechaluc" (Піонер), об'єднання єврейських харцерів ім. Й. Трумпельдора "Brith Trumpeldor", або "Betar", "Ezra" (Опіка). Остання утримувала цілий ряд навчальних закладів, халуцові інтернати та сільськогосподарські ферми, що займалися підготовкою молоді до еміграції в Палестину.

Сіоністські організації Західної України для пропаганди своїх ідеологічних засад мали у розпорядженні велику кількість газет і часописів. Вони також максимально використовували парламентську трибуну Польщі.

У роботі серед широких мас єврейства сіоністи звертали особливу увагу на віросповідні громади (кагали), до яких належали всі особи, що формально визнавали іудаїзм. Громади мала право обкладати своїх членів податками, відповідно, вони диспонували значними фінансовими засобами, які сіоністські лідери використовували на справу Палестини. Водночас, прагнучи посилити свій вплив на єврейський загал, сіоністські партії та об'єднання змушені були приділяти значну увагу внутрішньому життю євреїв на західноукраїнських землях.

У ході Першої світової війни сіоністські лідери зуміли переконати правителів Великобританії в необхідності підтримки своїх домагань щодо Палестини. Результатом такої ситуації стала декларація англійського міністра закордонних справ А. Балфура, яка лягла в основу мандату над Палестиною. Він був наданий Англії на конференції країн-переможниць у Сан-Ремо

25 квітня 1920 р. У ньому в загальних рисах окреслено засади імміграційної політики британських мандатних властей.

Умовно імміграційну політику британської адміністрації Палестини можна поділити на два періоди: 1) 1920-1930 рр.; 2) 1931-1939 рр. У перший період вона мала відверто просіоністське спрямування і відповідала вимогам декларації А.Балфура. До обмеження єврейської імміграції британські власті вдавалися тільки у випадку загострення арабсько-єврейського протистояння, що мало місце у 1920-1921 рр. і у 1929 р., та кризових явищ в економіці Палестини у 1925-1927 рр. Характерно, що на цьому етапі мандатна влада в імміграційній політиці намагалась керуватися принципом "економічної спроможності Палестини", який введено у політичний лексикон "Білою книгою" міністра колоній В. Черчілля від 3 червня 1922 р.

У 1931-1939 рр. імміграційна політика мандатної адміністрації мала двоїстий характер. З одного боку, британські власті, регламентуючи наплив євреїв до Палестини, прагнули здобути прихильність арабського світу, яким не можна було легковажити в умовах зростаючої воєнної загрози, а з другого - незначні поступки арабам мали суто пропагандистське значення і не дуже впливали на масштаби єврейської імміграції. Першим проявом такої позиції став меморандум міністра колоній Англії С. Пасфілда. Однак невдовзі, під тиском сіоністів, уряд Великобританії відмовився від подібних принципів. Це, у свою чергу, спричинилося до чергового вибуху невдоволення арабів, результатом чого стали криваві арабсько-єврейські сутички, що тривали впродовж 1936-1938 рр. В умовах наближення Другої світової війни імміграційна політика мандатної адміністрації еволюціонувала в напрямі досягнення кількісної рівноваги між арабами та євреями в Палестині. Свідчення цього - план поділу країни на арабську та єврейську частини, запропонований у 1937 р. комісією на чолі з лордом Р. Пілом. При цьому єврейську імміграцію планувалося обмежити до 12 тис. осіб на рік. Згодом уряд Н.Чемберлена запропонував для Палестини 10-річний перехідний період, після якого вона мала стати незалежною державою, в якій араби і євреї мали бути рівноправними громадянами. При цьому впродовж перших п'яти років єврейська імміграція в Палестину не повинна перевищувати 75 тис. осіб. Подальший розвиток подій був перерваний початком Другої світової війни. еміграційний переселення польський уряд

Еміграцію євреїв до Палестини можна поділити на три етапиалії, що припадали на 1919-1923, 1924-1928, 1929-1939 рр. Кожен з них мав свої особливості в Західній Україні.

На першому етапі переселення пройшло період становлення, ним були охоплені незначні групи халуців. Водночас у цей період сіоністським організаціям Галичини, Волині та Полісся вдалося залучити єврейський загал до широкомасштабної праці на справу Палестини. Таким чином було створено умови для зростання еміграції в наступні роки. На її інтенсивність значною мірою вплинуло імміграційне законодавство США, де у 1921 р. набув чинності "закон Діллінгхема". За нашими підрахунками, на цьому етапі з західноукраїнського регіону до Палестини переселилося приблизно 3 тис. осіб.

На перебіг другого етапу, відомого в літературі як "алія В. Грабського", значний вплив мала економічна політика польського уряду, зокрема, фінансова реформа В. Грабського, що призвела до розорення третини єврейських купців у Польщі, які намагалися врятувати свої капітали на "землі обитованій". Значний вплив на зростання еміграційного потоку мав також прийнятий у США в 1924 р. антиімміграційний закон А. Джонсона. Необхідно також наголосити, що цей етап відбувався за вкрай несприятливих обставин (економічна криза в Палестині 1925-1927 рр., землетрус 1927 р., антиімміграційні заходи мандатної адміністрації, підвищення цін на корабельні квитки тощо). Загалом у 1924-1928 рр. з Західної України до Палестини переселилося 10852 євреї. Більшість з них оселилася в містах, зокрема в Тель-Авіві.

Третій етап (1929-1939 рр.) за кількістю емігрантів перевершив два попередніх разом узятих - 23547 осіб. Він проходив в умовах постійно зростаючого протистояння між євреями і арабами, що іноді набувало кривавих форм. Однак це аж ніяк не вплинуло на масштаби переселення. Найбільшої інтенсивності воно досягло у Львівському, Волинському та Поліському воєводствах.

У міжвоєнний період з Західної України до Палестини емігрувало майже 36 тис. євреїв, що становило понад 30 % всієї польської еміграції і понад 11 % загальної кількості переселенців до цієї країни.

У розділі 7 - "Континентальна еміграція" - охарактеризовано її міжнародно-правові засади, а також еміграцію у Францію, Бельгію, Німеччину та інші європейські країни. На відміну від переселення за океан, континентальна еміграція була регламентована низкою міжнародно-правових актів, укладених Польщею на відповідних етапах. У вересні 1919 р. польський уряд підписав з Францією "Конвенцію у справах еміграції та імміграції". Цей надзвичайно обширний документ визначив польсько-французькі відносини в галузі еміграції на весь міжвоєнний період. Окремі його положення були уточнені протоколом польсько-французьких переговорів від 3 лютого 1925 р. та "Конвенцією у питаннях допомоги та соціальної опіки" від 14 жовтня 1920 р. Польсько-французькі нормативні акти створювали правове підґрунтя для еміграції з Польщі до Франції і визначали державні органи, що відповідали за їх втілення у життя.

Подібною за характером була еміграція з Польщі взагалі та Західної України, зокрема до Бельгії. Однак відхід на заробітки до цієї країни не регламентувався відповідними міждержавними угодами, хоч на певних етапах і польська, і бельгійська сторони прагнули дійти порозуміння у питанні рекрутації робочої сили для бельгійського вугледобувного промислу. Єдиним документом, що окреслив окремі моменти у справі опіки над емігрантами, був торгівельний трактат, підписаний між Польщею та Бельгією 30 грудня 1922 р.

У міжвоєнний період важливим напрямком сезонної еміграції в Західній Україні була Німеччина. Від'їзд на заробітки до цієї країни був регламентований Тимчасовою польсько-німецькою угодою у справі еміграції від 12 січня 1926 р. та "Конвенцію у справі польських сільськогосподарських робітників" від 24 листопада 1927 р. Механізм проведення рекрутацій сезонних робітників регулювала польсько-німецька "Технічна угода" підписана 9 січня 1926 р.

Окрім згаданих країн, польський уряд уклав еміграційні угоди з Данією (травень 1920 р.) Австрією (червень 1921 р.), Естонією (червень 1937 р.), Латвією (жовтень 1938 р.). Характерно, що в усіх еміграційних нормативних документах Польща зберегла за собою право визначати регіони еміграційного відпливу, що давало змогу її урядовцям регулювати національний склад емігруючих.

Упродовж міжвоєнного двадцятиліття чільне місце в еміграційному русі у Західній Україні займала Франція. Його перебіг умовно можна розділити на такі етапи: 1) 1919-1925 рр.; 2) 1926-1930 рр.; 3) 1931-1936 рр.; 4) 1937-1939 рр. Для першого і другого етапів характерне майже постійне зростання масштабів еміграції і незначна рееміграція. На перебіг третього етапу визначальний вплив мала світова економічна криза, яка зумовила швидке зростання рееміграції, навіть переважання її над еміграцією. У 1937-1939 рр. еміграція знову почала зростати, проте рівня передкризових її кількісні показники не досягнули.

До Франції у міжвоєнний період з Західної України емігрувало близько 146184 особи, серед яких 75683 поляки, 68261 українець. Найбільше емігрантів (майже 80 %) - це вихідці з Львівського воєводства, які розселялися майже по усій території Франції. Значні скупчення поляків були в північних департаментах Па-де-Кале і Норд, Ельзасі та Лотарингії, Паризькому окрузі, Пікардії, найбільші осередки української еміграції - у містах Париж, Ліон, Кнютанж, Тулуза, Бордо, Лімож (всього дослідники налічують 40 українських осередків). Єврейські емігранти у Франції осіли здебільшого в Парижі, головно в околицях Сен-Поль і Бельвіль.

У міжвоєнне двадцятиліття певних масштабів у Західній Україні досягла еміграція до Бельгії. Загалом, з західноукраїнських воєводств упродовж 1926-1938 рр. сюди емігрувало 6 % усієї польської еміграції, що становить 1709 осіб (усього з Польщі - 28476 осіб). За національною приналежністю серед усього еміграційного загалу поляки становили 59 %, євреї - 26 %, українці - 15 %. Поляки й українці переважно працювали на промислових підприємствах і шахтах, євреї були зайняті в торгівлі та ювелірному промислі. Найбільші українські скупчення у міжвоєнній Бельгії були у містах Льєж, Брюссель, Шарлеруа та ін. Емігранти-поляки компактно проживали в гірничодобувному окрузі Лімбургія - у містах Генк, Ейсден, Брунсум, а також у Антверпені, Брюсселі, Льєжі. Євреї селилися здебільшого у Брюсселі й Антверпені.

Еміграція до Німеччини мала виключно сезонний характер. На її перебіг впливали не тільки економічні чинники, а й політичні відносини між Польщею та Німеччиною. З 1919 р. до 1925 р., у зв'язку з відсутністю угоди, яка б регулювала еміграційний рух між обома країнами, еміграція мала здебільшого недозволений характер. Найвище піднесення її припадає на 1929 р., коли кількість польських заробітчан у цій країні досягла 87247 осіб. З приходом до влади у січні 1933 р. А.Гітлера перспективи зростання кількості польських сезонних заробітчан у Німеччині виявилися примарними, оскільки націонал-соціалісти розпочали "навальну атаку на безробіття". Загалом з Західної України на сезонних роботах у Німеччині у 1926-1938 рр. перебувало 25636 осіб. Найінтенсивніший відхід на заробітки у цю країну спостерігався у Львівському воєводстві. Що стосується Поліського та Волинського воєводств, то їхнє населення, з волі Варшави, фактично було позбавлене можливості відходу на сезонні роботи. Більшість емігрантів з Західної України (без урахування національної приналежності) працювала на бурякових і картопляних плантаціях в околицях Гамбурга, Бремена, Ганновера, Бохума, Лейпціга і Берліна.

У 20-30-х роках ХХ ст. певних масштабів на Західній Україні набрала еміграція до Латвії, Данії, Румунії та Австрії. У 1936-1938 рр. на заробітках у Латвії перебувало 8118 осіб, з них 70 % становили жінки, які переважно працювали у господарствах Латгалії. Впродовж вказаного періоду на сезонні роботи у Данію приїхало 2048 осіб з Львівського воєводства, котрих працевлаштовано на цукрових плантаціях в Ютландії та на островах Фальстер, Лолланн, Зеландія. За національною приналежністю більшість з них були поляки. Характерно, що 96 % усього еміграційного загалу до цієї країни становили жінки-селянки. Румунський еміграційний напрям був традиційним для українців гірських повітів Станіславівщини, які досконало володіли технікою річкового плотогонства. Згідно з джерелами, у 1922-1938 рр. із Польщі до Румунії емігрувало приблизно 4334 особи, з яких 20 % (866 осіб) становили вихідці із Станіславівського воєводства. На сезонних роботах в Австрії у 1920-1929 рр. було зайнято 1299 осіб, більшість з яких походила з Львівського воєводства.

Усього з західноукраїнських земель на заробітках у розглянутих країнах (окрім Франції та Бельгії) перебувало 37606 осіб. Цей показник, напевне, був би більшим, якщо б врахувати сезонних робітників у інших країнах Європи - Голландії, Іспанії, Італії, Люксембурзі, Португалії, Швейцарії, Швеції, Югославії, Чехословаччині та Угорщині.

Висновки

Упродовж міжвоєнного двадцятиліття еміграція з Західної України значною мірою обумовлювалася соціально-економічними і політичними відносинами в краї та еміграційною політикою польських властей, в якій найвагомішу роль відігравав національний фактор.

Намагаючись стрімко збільшити масштаби українського та єврейського переселення за океан, польські владні структури розробили у 30-х роках ХХ ст. ряд таємних еміграційних планів. Для їх реалізації держава виділила силовим міністерствам значні фінансові засоби. Внаслідок цього, при майже повному занепаді еміграційного руху з Польщі у 1937-1939 рр., на західноукраїнських землях почала швидко зростати еміграція в південноамериканському напрямку, зокрема, до Парагваю та Аргентини.

Еміграційна політика польських властей була вигідною мореплавним компаніям, які прямо чи опосередковано впливали на динаміку та масштаби еміграційного відпливу. На службі компаній перебували сотні агентів і субагентів. В гонитві за прибутками останні вдавалися до найганебніших способів ошукування населення.

Протидіяти масовим зловживанням агентів намагалися громадські об'єднання опіки над емігрантами (Товариство опіки над українськими емігрантами, Польське еміграційне товариство, Тoвариство "Польська опіка над співвітчизниками за кордоном", Єврейське центральне еміграційне товариство "JEAS"), однак їхні зусилля здебільшого не мали позитивного ефекту. Еміграційні товариства перебували під пильним контролем властей і майже повністю залежали від асигнувань уряду.

Упродовж міжвоєнного двадцятиліття головне місце в еміграційному русі в Західній Україні посідали США. Еміграція сюди була значною лише у 1919-1924 рр. Згодом її значно обмежили, на що був спрямований "закон Джонсона". Світова економічна криза звела переселення до Сполучених Штатів до мінімуму. Така ситуація тривала до початку Другої світової війни.

Значний еміграційний потік із західноукраїнських воєводств спрямовувався також до Канади, яка була традиційною країною переселення для українців Східної Галичини. Впродовж усього міжвоєнного періоду вони чисельно переважали польських та єврейських емігрантів у цьому напрямку. До Канади найбільше емігрувало населення Тернопільського воєводства та Станіславівщини. До цієї країни зазвичай переселялися заможні селяни, оскільки канадські імміграційні приписи вимагали від іммігрантів після приїзду на територію домініону пред'явити значні кошти.

Великі масштаби переселення до країн Південної Америки були зумовлені імміграційними обмеженнями, вжитими урядами США і Канади. Опосередковано вони відповідали намірам польських властей, що прагнули скерувати українську й єврейську еміграцію в Аргентину, Бразилію, Парагвай, Уругвай. З огляду на поміркований характер імміграційного законодавства і незначні квоти "показових грошей" сюди масово емігрувало найбідніше українське населення Волинського та Поліського воєводств.

Для єврейської еміграції з Західної України провідним напрямком була Палестина. У переселенні сюди, окрім соціально-економічних факторів, значна роль належала сіонізмові, а також профашистській політиці польських урядів, які у 30-х роках керувалися лозунгом "Оdїydziж Polskк !".

Особливим об'єктом уваги польського уряду була континентальна еміграція. На противагу переселенню за океан, вона відбувалася здебільшого за міжнародними угодами, укладеними польським урядом з Францією, Німеччиною, Данією, Латвією та ін. При цьому польська влада узаконила за собою право визначати місцевості, де мали організовуватися рекрутації заробітчан. Для західноукраїнських воєводств виділялися незначні еміграційні контингенти, причому переважно для місцевостей зі значним відсотком польського населення.

Соціальна адаптація емігрантів з Західної України в країнах імміграції майже скрізь була дуже складною. У більшості випадків емігранти неодноразово змінювали місце поселення і характер заняття, не раз зазнавали знущань і були ошукані роботодавцями і шахраями.

Загалом упродовж 20-30-х років ХХ ст. еміграція з Західної України є вагомою сторінкою в історії краю. Вона зумовила чисельне зростання українських, польських та єврейських осередків у багатьох країнах й опосередковано сприяла зміцненню їхньої ролі в господарському і суспільно-політичному житті країн імміграції. Водночас еміграція трагічним чином позначилася на долях багатьох десятків тисяч людей.

Найважливіші публікації автора

Еміграція з Західної України (1919-1939). Львів, 2003. 416 с.

Участь морехідних компаній в організації переселення західноукраїнського селянства в Латинську Америку у міжвоєнний період (1918-1939 рр.) // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету. Вип.2. Львів, 1999. С. 169-181.

Польське еміграційне товариство у Львові (1927-1939 рр.) // Вісник Львів. ун-ту. Серія історична. Вип.34. Львів, 1999. С.479-485.

Вплив законодавства США на українську еміграцію (1919-1939 рр.) // Питання історії України. Збірник наукових статей. Т.4. Чернівці, 2000. С.170-175.

Роль мореплавних компаній та їх агентури в еміграційному русі на Західній Україні (1919-1939) // Вісник Львів. у-ту. Серія історична. Вип.35-36.Львів, 2000. С.274-285.

Товариство "Польська опіка над співвітчизниками за кордоном" у Львові (1927-1939) // Історико-політичні проблеми сучасного світу. Збірник наукових статей. Т.8. Чернівці, 2001. С.110-118.

Еміграція // Довідник з історії України. Київ, 2001. С. 230-233.

Вплив законодавства Канади на українську трудову еміграцію з Польщі (1919-1939) // Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України (Львівський філіал). Вип.5. Львів, 2001. С. 282-291.

Еміграція населення Західної України в Аргентину (1919-1939) // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету. Вип.4. Львів, 2001. С. 184-196.

Еміграція євреїв із Західної України в Аргентину (1919-1939) // Наук. зап. Тернопіль. пед. ун-ту ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. Вип.13. Тернопіль, 2001. С.135-142.

Газета "Chwila" як джерело до вивчення еміграції євреїв із Західної України в Палестину//Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України (Львівський філіал). Вип.6. Львів, 2001. С. 310-319.

Соціальна характеристика емігрантів з Польщі в Аргентину у міжвоєнний період (1919-1939) // Народознавчі зошити. №3. Львів: Інститут народознавства Національної академії Наук України, 2001. С.433-439.

Експозитура Еміграційного уряду у Львові (1923-1932) // Lwуw: miasto-spoіeczeсstwo-kultura. Studia z dziejуw Lwowa pod redakcij№ Kazimierza Karolczaka. T.IV. Krakуw, 2002. S.333-345.

Еміграційні органи Польщі на Західній Україні (1919-1939 рр.) // Наук. зап. Національного ун-ту "Острозька академія": Історичні науки. Вип.2. Острог, 2002. С.96-105.

Трудова еміграція із Західної України в Канаду (1919-1939) // Вісник Львів. ун-ту. Серія історична. Вип.37. Ч.I. Львів, 2002. С.350-364.

Львівське представництво Варшавського еміграційного управління (1923-1932) // Вісник Львів. комерц. академії. Серія: Гуманітарні науки. Вип.4. Львів, 2002. С.124-132.

Щоденник Івана Дорундяка (До історії української еміграції в Канаду) // Вісник Львів. ун-ту. Серія історична. Вип.37. Ч.II. Львів, 2002. С.128-172.

Імміграційна політика Канади та її вплив на українську еміграцію з Польщі (1919-1939 рр.) // Питання історії України. Збірник наукових статей. Т.5. Чернівці, 2002. С.91-96.

Львівський відділ Єврейського центрального еміграційного товариства "JEAS" (1924-1939) // Проблеми гуманітарних наук. Наук. зап. Дрогобицького пед. ун-ту. Вип.9. Дрогобич, 2002. С.172-182.

Етапи еміграції євреїв із Західної України в Палестину у 1919-1939 рр.// Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. Дрогобич, 2002. С.326-339.

Еміграція євреїв із Західної України в Палестину у 1919-1939 роках // Модерна Україна. Київ - Львів, 2002. С.119-140.

Еміграційна політика Польщі та її реалізація на Західній Україні (1919-1939) // Проблеми слов'янознавства. Вип.52. Львів, 2002. С.73-86.

Трудова еміграція із Західної України в Бразилію (1919-1939) // Наук. зап. Тернопіль. Пед. у-ту ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. Вип.1. Тернопіль, 2003. С.211-221.

Трудова еміграція із Західної України у Францію (1919-1939) // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. №8. Івано-Франківськ, 2002. С.95-107.

Еміграційна політика Польщі у міжвоєнний період // Наукові зошити історичного факультету Львів. ун-ту. Вип.1. Львів, 1997. С.103-105.

Еміграційний Дім у Львові // Львів: місто-суспільство-культура. Вісник Львів. ун-ту. Спец. випуск. Т.3. Львів, 1999. С.513-517.

Вплив законодавства Бразилії на еміграцію із Західної України (1919-1939) // Питання історії України. Збірник наукових статей. Т.6. Чернівці, 2003. С.144-148.

Andrzej A. Ziкba. Ukraiсcy w Kanadzie wobec Polakуw i Polski (1914-1939).- Krakуw, 1998, 404 s.// Вісник Львів- ун-ту. Серія історична. Вип.34. Львів, 1999. С.546-548.

Українська діаспора //Довідник з історії України. Т.3. Київ, 1999. С.408-409. Співатор Киричук Ю.А.

Заячківський Микола // Довідник з історії України. Київ, 2001. С. 255-256.

Газета "Український емігрант" як літописець еміграції із Західної України // Матеріали наукової краєзнавчої конференції "Історичні пам'ятки Галичини". Львів, 2001. С.64-70.

Размещено на Allbest.ru