Проблема легітимації еліти козацької України в зовнішньополітичній діяльності гетьманату: стосунки з Росією та Річчю Посполитою (1654-1665 рр.)

Неможливість реалізації альтернативних напрямів зовнішньополітичної діяльності підштовхує правобережну еліту до інтенсивних пошуків шляхів легітимації Гетьманату в контексті сеймової боротьби 1661 р. на основі постанов Гадяцької 1658 р. та Чуднівської 1660 р. угод. Добрі надії на можливість успішної ратифікації вальним сеймом загалом вигідних для Війська Запорозького угод породжувало усвідомлення того, що в умовах подальшого загострення протистояння в Речі Посполитій королівський двір нагально потребував започаткування тісної політико-військової співпраці з козацтвом і, навіть, легітимації Війська Запорозького в якості службової еліти республіки, допущення його представників до участі в королівській елекції. Проаналізовані в роботі документи дають підстави стверджувати, що територіально роз'єднане й істотно послаблене у військово-політичному відношенні правобережне козацтво, на відміну від часів формування гадяцьких постулатів, було готове відмовитися від вимог надання Україні політичної автономії в обмін на гарантування реєстровому козацтву статусу своєрідного “колективного шляхетства” форми соціальної організації, поширеної зокрема в Придунайському регіоні, на цивілізаційному кордоні християнського та мусульманського світів, де так звані “напів-рицарі” (секеї, гайдуки, мешканці ринкових міст) отримували змогу користуватися шляхетськими привілеями не в межах усієї держави, а лише на певних територіях і в межах привілейованих соціальних корпорацій.

Проте й цього разу становий егоїзм шляхетського загалу Речі Посполитої та його тверезий розрахунок того, що підвищення соціального статусу Війська Запорозького об'єктивно посилюватиме королівську владу на шкоду шляхетській демократії, завадило створити умови для політичного розв'язання конфлікту. Як і раніше, серйозним каменем спотикання виступали вимоги козацтва щодо задоволення потреб православної церкви та ліквідації церковної унії.

Непоступливість правлячої еліти Речі Посполитої у справі задоволення політико-соціальних потреб Війська Запорозького, продемонстрована в ході сеймової боротьби початку 1660-х рр., на тлі намагань реанімувати дореволюційні соціальні відносини та подальшого розгортання в коронному, а згодом і литовському військах опозиційних по відношенню до королівської влади настроїв, спричинили вкрай важливі для розвитку соціально-політичних процесів в Україні наслідки, а саме: 1) втрату правобережною старшиною важливих політичних і військових аргументів у справі приєднання Лівобережного гетьманату; 2) загострення суспільних протиріч у регіоні та зростання тут антипольських настроїв; 3) поширення на Правобережжі кримських позицій та переорієнтації певної частини козацької еліти на співпрацю з Кримським ханством.

Прихід до влади П.Тетері лише на короткий час дещо стабілізував ситуацію, яка вже в умовах походу Яна Казимира на Лівобережжя взимку 1663/64 рр. набула вибухонебезпечної форми. Прояви невдоволення соціальною політикою Речі Посполитої екстраполювалися на ставлення до гетьманської влади, породжуючи не лише стихійні вибухи ксенофобії та охлократії, але й активізуючи зусилля тих українських політиків, котрі, розчарувавшись у політиці співпраці з офіційною Варшавою, а перед тим Москвою, роблять цього разу ставку на допомогу Стамбула.

В умовах загострення соціально-політичних протиріч на Правобережжі та спалаху тут антипольських та антигетьманських повстань, лояльна до польського короля частина козацтва, формулюючи свої вимоги на вальний сейм 1664 р., робить наголос на застереженні соціального статусу Війська Запорозького в дусі норм колективного шляхетства, щоправда, на досить обмеженому просторі Південної Київщини та незначному кількісному складі козацького реєстру пропонувалося зберегти шість козацьких реєстрових полків, загальною чисельністю 12 тисяч осіб. Майже повністю нівелюється блок політичних вимог, зводячи тим самим статус Війська Запорозького до становища станової автономії, щоправда, із збереженням лідируючих позицій у царині захисту прав православної церкви та культурно-освітніх запитів руського (українського) народу.

У шостому розділі “Політичний сепаратизм козацької еліти Лівобережжя у фокусі зовнішньополітичних, регіональних, кланових і особистих протистоянь” реконструюється перебіг соціально-політичної боротьби в Лівобережному Гетьманаті в першій половині 1660-х рр. Зокрема, аналізуються соціальні, політичні, кланові та особисті підстави політичного сепаратизму лівобережного козацтва; встановлюється характер переделекційної боротьби 16611663 рр.; досліджується владна ситуація на Лівобережжі, що склалася після Ніжинської ради 1663 р., а також з'ясовуються обставини укладення Батуринських (1663 р.) та Московських (1665 р.) статей І.Брюховецького, їх політико-правовий зміст.

Аналіз суспільно-політичної боротьби на Лівобережжі на початку 1660-х рр. переконує в тому, що політичний сепаратизм лівобережної еліти формувався головним чином під впливом дії фактору наявності гострого майнового конфлікту між новими земельними власниками козаками та старими шляхтою і магнатами. Досить важливу роль у цьому контексті відігравали й обставини військової присутності російських військ на Лівобережжі чи в безпосередній близькості до нього. Як фактор суб'єктивний, але досить впливовий, варто класифікувати владні амбіції лівобережної старшини в переважній своїй більшості вихідців з не “старинного” козацького середовища, які можна було реалізувати лише в політично окремішньому від Речі Посполитої Лівобережному гетьманаті.

Спроби ж вищої лівобережної старшини (Я.Сомка, В.Золотаренка, О.Силича, О.Щуровського та ін.) конституювати на Лівобережжі шляхетський за своїм змістом Гетьманат, провівши соціальну стратифікацію суспільства, вичленивши в привілейовану службову верству реєстрове козацтво та обклавши податками “тягле” населення, а також узаконивши васалітетні стосунки з російським царем та гарантувавши невтручання царської адміністрації у внутрішні справи Війська Запорозького, зустріли спротив як рядового козацтва, поспільства і декласованих елементів, так і російської влади. Перших не влаштовувало швидке збагачення старшини та її соціальне дистанціювання від “голоти” (тобто, згідно класифікації П.Сорокіна, прояви так званого “другого сита селекції еліти”), а Москву бентежили незалежницькі заяви претендента на гетьманство Я.Сомка, котрі нагадували часи Б.Хмельницького та І.Виговського. Вдало обрані популістські гасла, з якими І.Брюховецький йшов на гетьманські вибори, дозволили йому в червні 1663 р. оволодіти гетьманськими клейнодами, але водночас зробили заручником власних обіцянок. Незважаючи на наявність політичної волі в справі зміцнення гетьманського проводу, посилення впливу козацької адміністрації на органи міського самоврядування та поспільство, уряд І.Брюховецького під тиском як внутрішньої опозиції, очолюваної колишнім соратником по політичній боротьбі єпископом Мефодієм, полковником В.Дворецьким і генеральним писарем С.Гречаним, так і під впливом несприятливої зовнішньополітичної кон'юнктури, змушений був йти на поступки офіційній Москві, допустивши підписання невигідних для українського суверенітету Батуринських статей 1663 р. та Московських 1665 р. І, якщо Батуринські статті носили тактичний характер і слугували лише доповненням до Переяславської угоди 1659 р., то Московські статті докорінно змінювали характер взаємин Війська Запорозького з російським царем. З політико-правової точки зору Військо Запорозьке, позбуваючись зверхності гетьмана та козацької старшини над некозацьким населенням України, втрачало права адміністративної автономії, отримуючи натомість лише автономію станову. Остаточного занепаду зазнавала зовнішньополітична діяльність Гетьманату, яка могла проводитися відтепер лише за вказівкою і для обслуговування потреб російського уряду.

Загалом же, середина 1660-х рр. стала часом надзвичайно гострої і широкомасштабної кризи української зовнішньої політики. Головне її завдання вирішення проблеми легітимації нового державного утворення та його народу політичного не було досягнуто в тому обсязі, як це планувалося, ні в стосунках з польським королем, ні російським царем. Як козацькій еліті Правобережжя, так і Лівобережжя, на цей час доводилося задовольнитися набагато меншими можливостями, аніж ті, що були декларовані раніше та досягнуті на переговорах з представниками російського царя в березні 1654 р. та королівськими комісарами у вересні 1658 р. Як правобережна, так і лівобережна частина Війська Запорозького втратила не лише права політичної, а й адміністративної автономії, дозволивши нівелювати свій статус до прав соціальної автономії.

У висновках підсумовуються найважливіші результати дослідження, концептуально окреслюється авторське розуміння теми, узагальнюються обґрунтовані у дисертації основні положення, що виносяться на захист.

Наголошується на тому, що потреба у вирішенні проблеми легітимації еліти козацької України та, відповідно, забезпеченні політико-правового визнання нового державного утворення Війська Запорозького виступала однією з головних домінант зовнішньополітичної діяльності Гетьманату середини 1650-х першої половини 1660 рр. В залежності від конфігурації структури геополітичної рівноваги Центрально-Східної Європи та рівня власної військово-політичної спроможності, спектр напрямів прикладання зусиль української зовнішньої політики зазнавав певних трансформацій, проте незмінними стратегічними пріоритетами залишалися завдання налагодження і розвиток стосунків із російським царем і польським королем.

У залежності від напрямів прикладання зусиль елітою козацької України на міжнародній арені, їх інтенсивності та стратегічної мети, зовнішньополітичну діяльність Гетьманату в досліджуваний час можна умовно поділити на п'ять етапів: 1) січень 1654 перша половина 1656 р. Пріоритетним завданням виступає проблема налагодження союзницьких стосунків з російським царем на основі забезпечення прав політичної автономії Війська Запорозького; розвиток взаємин із шведським королем, кримським ханом, турецьким султаном, трансільванським князем, молдавським і валаським господарями носить допоміжний характер; 2) осінь 1656 1657 р. Нівелювання значення російського напряму як головного та розвиток військової співпраці з Раднотською коаліцією держав; 3) 1658 літо 1659 р. Налагодження військово-політичної співпраці з Кримським ханством і пошук можливостей легітимації козацької еліти шляхом реформування політики-соціальних структур Речі Посполитої; 4) осінь 1659 осінь 1660 р. Зближення з Росією й визнання зверхності царя на умовах адміністративної автономії; спроби підняти державний статус Гетьманату; 5) осінь 1660 1665 р. Політична діяльність Лівобережного та Правобережного гетьманатів спрямовується на застереження за козацькою елітою прав регіональної правлячої верстви в межах існуючих державних структур Російської й Польсько-Литовської держав; значення зовнішньополітичних впливів третіх держав суттєво падає.

Зважаючи на характер міжнародної ситуації, що склалася на початок 1650-х рр., а особливо зміст взаємин Війська Запорозького з Річчю Посполитою та Кримським ханством, а також внутрішню ситуацію в Україні, укладення Переяславсько-Московського договору з російським царем 1654 р. відповідало політико-соціальним інтересам переважної більшості козацького загалу та адекватно враховувало розклад геополітичних сил у Центрально-Східній Європі. Статус політичної автономії Війська Запорозького та залучення до війни з Річчю Посполитою Російської держави створювали сприятливі умови для безумовної емансипації України з-під влади польського короля та легітимації козацтва в якості повноправного політичного народу.

У післяпереяславський час українська зовнішня політика носила чітко виражений антипольський характер і була спрямована на зміцнення військово-політичної співпраці з Москвою. Розвиток стосунків з Кримським ханством переслідував мету застерегти нейтралітет останнього в українсько-польській війні, а налагодження контактів із Трансільванією, Молдавією, Валахією та Швецією розширити антипольську коаліцію держав. Виступ шведського короля восени 1655 р. в ролі протектора шляхетського загалу Польсько-Литовської держави істотно загальмував розвиток українсько-шведських взаємин, змусив офіційний Чигирин вдатися до тактичних відступів у стосунках із польським королем і кримським ханом.

Активізація зусиль Гетьманату в напрямі зближення з членами Раднотської коаліції наприкінці 1656 початку 1657 р. була спричинена російсько-польським зближенням, факт якого засвідчили Віленські переговори 1656 р. Солідаризування офіційного Чигирина з намірами раднотських союзників переслідувало мету забезпечити умови для успішного продовження боротьби з Річчю Посполитою. Незважаючи на помітне загострення стосунків, питання повного розриву з Москвою в цей час не стояло на порядку денному української зовнішньої політики. Набагато актуальнішим виглядало завдання забезпечення фактичної незалежності внутрішньої та зовнішньої діяльності Гетьманату при збереженні номінальної зверхності царя.

Налагодження військово-політичної співпраці з Кримським ханством на початку 1658 р. детермінувалося ескалацією соціально-політичної напруги всередині Війська Запорозького, активізацією збройних виступів опозиційних до гетьманської влади сил та різким загостренням стосунків із Москвою. Наступний за цим розвиток взаємин із Річчю Посполитою варто трактувати як супутню дію українсько-кримського зближення. Надалі стосунки розвивалися у контексті реалізації концепції Великого князівства Руського, причому, в акт добровільного повернення Війська Запорозького під зверхність короля вкладалися як резони військової співпраці антимосковського спрямування, так і політико-соціальні узаконення дії “другого сита селекції еліти” через конституційне впорядкування кількісного складу козацького реєстру, легітимації привілейованого статусу нової еліти у формі двоступеневої ієрархії, а саме: службова еліта реєстрове козацтво, родова “покозачена” шляхта, та, відповідно, чіткого визначення меж соціальних повинностей решти суспільства.

Причини краху концепції реформування Речі Посполитої та створення Великого князівства Руського крилися в цілому комплексі факторів як зовнішніх, так і внутрішніх, як об'єктивних, так і суб'єктивних, головними з яких виступали: 1) становий егоїзм шляхетського загалу Речі Посполитої; 2) гостре невдоволення рядового козацтва та поспільства соціальним злетом козацької старшини; 3) ревниве ставлення частини козацької еліти до суттєвого посилення позицій клану Виговських та наближених до нього осіб; 4) активна протидія реалізації релігійного блоку гадяцьких домовленостей з боку римської курії та католицького й уніатського духовенства Речі Посполитої; а також 5) збройна інтервенція на Лівобережжя російських військ.

Мотиви чергової переорієнтації Війська Запорозького з Москви на Варшаву восени 1660 р. крилися в непоступливості уряду Олексія Михайловича в справі застереження за Гетьманатом прав політичної автономії, а також прорахунки російського командування в плануванні й проведенні літньо-осінньої кампанії 1660 р.

Активізація української зовнішньої політики наприкінці 1660 початку 1661 р. обумовлювалася посиленням дипломатичної активності Росії та Криму в боротьбі за впливи на еліту козацької України. Військово-політичне безсилля Варшави створювало сприятливі передумови для зміцнення кримських позицій на Правобережжі та російських на Лівобережжі. І, якщо Москві вдалося втримати лівобережне козацтво під своїм впливом, то активні дипломатичні демарші польського керівництва, що відбувалися на тлі демонстрації правобережним козацтвом різновекторності своїх політичних устремлінь, розладнали процес українсько-кримського зближення.

У ході сеймової боротьби 1661 р. правобережна еліта переслідувала мету легітимізувати політико-соціальний статус Війська Запорозького у формі “колективного шляхетства”, закріпивши за собою права “напів-рицарів” певного регіонального обширу, в тому числі й прерогативи патрона православної церкви, та отримавши доступ до королівської елекції. Невдача зусиль у цьому напрямі обумовлювалася небажанням шляхетського загалу Речі Посполитої поступитися своїм монопольним правом політичної репрезентативності. Додатковим стримуючим фактором виступало побоювання земських послів можливості зміцнення королівської влади унаслідок допущення Війська Запорозького до повноцінного політичного життя в республіці на шкоду шляхетській демократії.

Обставини політичної дезінтеграції правобережного козацтва та втрати ним військової спроможності, внаслідок розгортання громадянської війни всередині Війська Запорозького, обумовлювали звуження меж політико-соціальних вимог правобережної козацької еліти.

Політичний сепаратизм лівобережного козацтва, втілений восени 1660 р. у відмові визнавати зверхність гетьмана Війська Запорозького, формувався в умовах відсутності досвіду політичного життя в рамках шляхетської демократії Речі Посполитої та, натомість, наявності гострих майнових і соціальних конфліктів із шляхтою. Роль своєрідного каталізатора відігравав фактор військової присутності Москви в даному регіоні. Вузловими проблемами, навколо вирішення яких розгорталася політична боротьба на Лівобережжі на початку 1660-х рр., виступали: 1) форма соціополітичної організації Гетьманату; 2) модель визнання зверхності російського монарха. Зусилля вищої козацької старшини (Я.Сомка, В.Золотаренка, О.Силича та ін.) спрямовані на інституційне облаштування шляхетського за змістом Гетьманату, через проведення жорсткої соціальної стратифікації суспільства, зміцнення гетьманської влади та старшинського проводу, а також узаконення васалітетних стосунків із царем, натикалися на спротив опонентів (єпископа Мефодія, В.Дворецького та ін.), котрі, враховуючи соціальне невдоволення рядового козацтва, запорожців, міщанства та поспільства, декларували необхідність обмеження прерогатив гетьмана та козацької адміністрації, натомість, розширення функцій міського самоврядування та посилення контролюючої ролі російської військової адміністрації (воєвод).

Вдало обрані І.Брюховецьким гасла переделекційної боротьби забезпечили перемогу на виборах 1663 р., але, водночас, зробили його заручником політики поступок Москві. Тиск промосковські налаштованої внутрішньої опозиції, в умовах несприятливої міжнародної кон'юнктури, змусили гетьмана прийняти невигідні для справи зміцнення політико-соціального статусу козацтва умови Московського договору 1665 р., за якими Військо Запорозьке втрачало права адміністративної автономії, понижуючи свій статус до автономії станової.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Монографія

1. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 16541665. К.: Інститут історії України НАН України, 2001. 533 с. (32,04 д.а.)

Брошури

2. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVІІ першої чверті XVІІІ ст.  К.: Інститут історії України НАН України, 1995. 69 с. (4,25 д.а.)

3. Білорусь козацька: полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь (1655-1659).  К.: Інститут історії України НАН України, 1998. 98 с. (5,88 д.а.)

4. Політичний устрій українських земель другої половини ХVІІ-ХVІІІ століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу).  К.: Інститут історії України НАН України, 2000. 96 с. (5,66 д.а.)

Статті

5. Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика // Український історичний журнал.  1995.  № 4.  С. 45-55 (1,25 д.а.)

6. Українсько-російські дипломатичні стосунки 16481657 рр. // Київська старовина.  1995.  № 6.  С.1021 (1,0 д.а.)

7. Переяславсько-Московський договір 1654 р.: результати і наслідки (з історії українсько-російських відносин доби Богдана Хмельницького) // Доба Богдана Хмельницького (до 400-річчя від дня народження Великого Гетьмана). Збірник наукових праць. К.: Інститут історії України НАН України, 1995. С.7394 (1,0 д.а.)

8. Битва під Конотопом року 1659 (Політичні аспекти воєнного протистояння України та Росії в середині 17 ст.) // Розбудова держави. 1996. № 7. С.5559 (0,75 д.а.)

9. Виговський і Москва: політичні ілюзії й історичні реалії (У пошуках передумов Руїни) // На чолі козацької держави (До 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького) (Збірник наукових праць). Вип.2. Рівне, 1996. С.111130 (1,0 д.а.)

10. Українсько-російські політичні відносини другої половини XVII XVIII ст.: тенденції, характер, етапи //Український історичний журнал. 1997. № 1. С.2243 (у співавторстві зі Струкевичем О.К., авторський обсяг 1,75 д.а.)

11. Украинско-российские отношения и политико-правовой статус Гетманщины // РоссияУкраина: история взаимоотношений. М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997. С.7788 (1,0 д.а.)

12. Запорозький Кіш в політичній структурі козацької України (друга половина XVIІ -- початок XVIІІ ст.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості.  К.; Запоріжжя: Інститут історії України НАН України, 1997.  С. 33-43 (0,75 д.а.)

13. Іван Нечай полковник білоруський // Історія України. 1997. № 17, 19 (1,25 д.а.)

14.Славетні імена Сіверянщини: Роман Ракушка-Романовський (Самовидець) // Сіверянський літопис. 1997. № 3. С.5966 (0,75 д.а.)

15. Злет і падіння гетьмана Івана Брюховецького // Історія України. 1997. № 38, 39 (1,25 д.а.)

16. Іван Нечай та українсько-російські змагання за Білорусь (16551659) // Український історичний журнал. 1998. № 1. С.2439; №2. С.2638 (2,75 д.а.)

17. Мартин Пушкар, полковник полтавський // Історія України. 1998. № 23 (1,0 д.а.)

18. Гадяцька унія 1658 року: за і проти (До 340-ліття підписання угоди) // Історія України. 1998. № 38,39 (1,5 д.а.)

19. Українсько-російські змагання за Білорусь (1654 1659 рр.) // Національно-визвольна війна українського народу середини ХУІІ століття: політика, ідеологія, військове мистецтво (Збірник статей). К.: Генеза, 1998. С.112130 (1,25 д.а.)

20. Гадяцька угода 1658 року в контексті міжнародних відносин // Київська старовина.  1999.  № 1.  С. 4660 (1,25 д.а.)

21. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 р. //Український історичний журнал. 2000. № 1. С.3244; № 2. С.5868 (2,25 д.а.)

22. Козацький Гетьманат у соціополітичній структурі Речі Посполитої: проект устроєвої моделі гетьмана Павла Тетері з року 1664 // Молода нація. Альманах.  К.: Смолоскип, 2000. С.4061 (1,5 д.а.)

23. Інституційна модель та політичний режим України-Гетьманщини // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Вип.7. К.: Інститут історії України НАНУ, Науково-дослідний інститут козацтва, 2000. С.3051 (1,75 д.а.)

24. Українська козацько-гетьманська держава// Історія України в особах: Козаччина (Авторський колектив: В.Горобець (упорядник і автор передмови), О.Гуржій, В.Матях та ін.). К.: Україна, 2000. С.530 (1,5 д.а.)

25. Між Кам'янцем і Озерною: українська зовнішня політика другої половини 1655 року в контексті геополітичних перегрупувань у Центрально-Східній Європі // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії ХІ ХУІІІ століть. К.: Інститут історії України НАНУ, 2000. С.245271 (1,25 д.а.)

26. Гадяцька угода 1658 р. в контексті міжнародних реалій: pro et contra // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т.238. Праці Історично-філософської комісії. Львів, 1999. С.95116 (1,5 д.а.);

27. Спроба імплантації Козацького гетьманату в соціополітичну структуру Речі Посполитої в контексті сеймової боротьби 1661 р. // Київська старовина. 2001. № 3. С.108118 (1,25 д.а.).

28. Чи мала шанси весна 1661 року стати “термідором” Української революції? (Етюд до соціально-політичної історії другої половини XVII ст.) // Соціум. Альманах соціальної історії. К.: Інститут історії України НАН України, 2002. Вип.1. С.155170 (1,5 д.а.)

Матеріали конференцій

29. Переяславсько-московський договір 1654 р.: причини і наслідки. Історіографічні традиції та історичні реалії // Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків. -- К.: Інститут історії України НАН України, 1995.  С.3442 (0,75 д.а.) 

30. Богдан Хмельницький і Москва: дипломатична риторика та політична практика (1648-1657) // Богдан Хмельницький та його доба / Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 400-річчю від дня народження Великого Гетьмана (Київ, 2425 жовтня 1995 р.). К.: Інститут історії України НАН України, 1996. С.4351 (0,75 д.а.)

31. Українсько-російські відносини та політико-правовий статус Гетьманщини (друга половина XVІІ -- перша чверть XVІІІ ст.) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку.  Кн. 1.  К.; Черкаси: Інститут історії України НАН України, 1997.  С. 67-75 (0,75 д.а.)

32. Зовнішня політика гетьмана Івана Виговського: традиції і новації, пріоритети і маргінеси // Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченій 350-літтю Української держави Богдана Хмельницького (15-16 грудня 1998 р.). К.: Знання, 1998. С.123130 (0,5 д.а.)

33. Зовнішня політика Української держави другої половини 1650-х років у контексті геополітичного розвитку Центрально-Східної Європи // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Частина І. Від давніх часів до початку ХХ ст. Одеса; Київ; Львів, 1999. С.181187 (0,5 д.а.)

АНОТАЦІЇ

Горобець В. М. Проблема легітимації еліти козацької України в зовнішньополітичній діяльності Гетьманату: стосунки з Росією та Річчю Посполитою (16541665 рр.). Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 всесвітня історія. Інститут історії України Національної академії наук України, Київ, 2002.

Дисертація є першим в українській історіографії дослідженням українсько-російських і українсько-польських відносин середини 1650-х першої половини 1660 рр., виконаним з урахуванням їх тісної взаємодії і взаємовпливів, на основі аналізу широкої фактури міжнародних процесів Центрально-Східної Європи та в контексті пошуку елітою козацької України способів легітимації свого привілейованого становища. Встановлено, що вирішення проблеми легітимації нової еліти виступало однією з головних домінант зовнішньополітичної діяльності Гетьманату. Простежено вплив української зовнішньої політики на структуру військово-політичної рівноваги в Центрально-Східній Європі. З'ясовано рівень кореляції зовнішньополітичного курсу Гетьманату та регіональних процесів. Переглянуто існуючі характеристики вузлових питань українсько-російських та українсько-польських взаємин. Запропоновано нове тлумачення суті суспільно-політичного протистояння на Лівобережжі на початку 1660-х рр.

Ключові слова: українсько-російські відносини, українсько-польські відносини, легітимація, еліта, Центрально-Східна Європа

Gorobets V.N. The Problem of Legitimation Elites of Cossack Ukraine at Foreign Activity of the Hetmanate: Relations with Russia and Polish-Lithuanian Commonwealth (16541665). The Manuscript.

The Dissertation on competition of a scientific degree for a Doctor of Historical Sciences on a specialty 07.00.02 World History. The Institute of a History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2002.

The Dissertation is the first research at the Ukrainian historiography of the Ukrainian - Russian and Ukrainian - Polish relations of Middle 1650 First Half 1660th executed in view of their close interaction and interferences, on the basis of the analysis of the wide invoice of the international processes of the Central - East Europe and in the context of search by elite of the Cossack Ukraine of ways legitimation the exclusive position. It is established, that the decision of a problem of the legitimation of an exclusive position of the Ukrainian Cossacks acted as one of the main dominants of foreign activity of the Hetmanate. Followed an influence of the Ukrainian foreign policy on the structure of military-political balance at the Central - East Europe. The level of correlation of the foreign rate of the Hetmanate and regional international processes is found out. Existing characteristics of central questions of Ukrainian - Russian and Ukrainian - Polish mutual relation are reconsidered. New interpretation of essence of a political opposition on the Left-Bank Ukraine at the beginning of 1660th.

Key words: the Ukrainian - Russian Relations, the Ukrainian - Polish Relations, Legitimation, Elite, the Central - East Europe.

Горобец В. Н. Проблема легитимации элиты казацкой Украины во внешнеполитической деятельности Гетманата: отношения с Россией и Речью Посполитой (16541665 гг.). Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 всемирная история. Институт истории Украины Национальной академии наук Украины, Киев, 2002.

Диссертация является первым в украинской историографии исследованием украинско-российских и украинско-польских отношений средины 1650-х первой половины 1660 гг., выполненным с учетом их тесного взаимодействия и взаимовлияний, на основе анализа широкой фактуры международных процессов в Центрально-Восточной Европе и в контексте поиска элитой казацкой Украины способов легитимации своего привилегированного положения. Установлено, что решение проблемы легитимации украинского казачества в качестве нового политического народа выступало одной из главных доминант внешнеполитической деятельности Гетманата. Прослежено влияние украинской внешней политики в структуре военно-политического равновесия в Центрально-Восточной Европе. Выяснен уровень корреляции внешнеполитического курса Гетманата и региональных международных процессов. Обосновано собственную концепцию развития политической деятельности Войска Запорожского на международной арене во второй половине 1650-х первой половине 1660-х гг. и представлено оригинальную ее периодизацию. Пересмотрены существующие характеристики узловых вопросов украинско-российских и украинско-польских взаимоотношений, прежде всего тех, что привели к заключению украинско-российских соглашений 1654, 1659 и 1665 гг. и украинско-польских 1659 и 1661 гг. Представлено политико-правовую оценку украинско-российского договора 1654 г., обосновано положение относительно того, что соглашение отвечало социально-политическим интересам украинского казачества и учитывало реалии региональной расстановки сил в Центрально-Восточной Европе. Выделены главные этапы геополитических перегруппировок в регионе, вызванных заключением украинско-российского договора 1654 г., установлена мотивация внешнеполитического дрейфа Крымского ханства от союзнических отношений с Войском Запорожским до союза с Речью Посполитой антиукраинской направленности. Обосновано авторское видение причин вступления в войну с Речью Посполитой Шведского королевства летом 1655 г. Реконструировано модель регионального взаимодействия в условиях российско-польского сближения 1656 г. (виленский мирный процесс) и оформления раднотской системы 1656 г., определено место Войска Запорожского в новой системе отношений. Предложено новое толкование сути общественно-политического противостояния на Левобережье в начале 1660-х гг., как попытке конституирования “шляхетского” по своей сути Гетманата, а также отслежено влияние фактора обострение ситуации в регионе на характер отношений с Россией. Реконструированы главные элементы внешнеполитической игры гетманского правительства Ю. Хмельницкого в конце 1660 начале 1661 г., установлены ее мотивы и содержание. Выяснены причины политики компромиссов правобережной казацкой старшины в ходе сеймовой борьбы в Речи Посполитой в 1661-1662 гг., реконструированы принципиальные очертания ее видения путей разрешения украинско-польского конфликта. Исследовано влияние фактора политической дезинтеграции правобережного казачества в средине 1660-х гг. на трансформацию политических требований его элиты в отношениях с польским королем и Речью Посполитой. Определены главные конфликтные узлы общественно-политической борьбы на Левобережье в начале 1660-х гг. Установлены социальные и политические предпосылки “чернорадовской” политики части левобережной казацкой старшины в 16621663 гг., прослежено ее влияние на отношения с Москвой и понижение политико-социального статуса Гетманата.

Ключевые слова: украинско-российские отношения, украинско-польские отношения, легитимация, элита, Центрально-Восточная Европа.

Размещено на Allbest.ru