Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.

Пошук засобів підтримати трудовий ентузіазм ішов у напрямку підвищення ролі й ускладнення системи морального заохочення учасників змагання. Безумовно, більшість з нагороджених чесно працювали на полях і фермах. Дехто при цьому показував дійсно видатні результати. Так, ланковий колгоспу “За нове життя” Іршавського району Закарпатської області, двічі Герой Соціалістичної Праці Ю.Ю.Пітра протягом трьох десятиліть збирав по 100 і більше центнерів зерна кукурудзи з кожного гектара плантації. Однак неймовірна кількість нагород, звань, призів, які бюрократією роздавалися на всі боки, призвела до їх знецінювання.

Та ще більшого знецінювання, ніж символи перемоги, зазнало саме змагання. Його фальшивий і нікчемний характер для всіх став очевидним. Тому, коли почалася горбачовська перебудова і люди змогли проявити громадянську активність в інших, ще не спаплюжених бюрократією формах, то соціалістичне змагання припинило своє існування.

У четвертому підрозділі - “Особисте селянське господарство: від підсобного до фермерського” - йдеться про тернистий шлях заповзятих українських селян, що хотіли вільно господарювати на власній землі.

У політичних і правових документах, у науковій літературі радянської доби особисте селянське господарство визначалося як особисте підсобне господарство. Проте таке визначення носить не стільки науково-економічний, скільки ідеологічний характер. Адже як і для економіки країни, так і для селянина присадибне господарство мало протягом багатьох років зовсім не підсобне значення. Для країни воно було важливим джерелом постачання м'ясо-молочної та овочевої продукції; для селянина - засобом відтворення робочої сили, формою оплати в державному секторі економіки, майже єдиною можливістю забезпечити своїй родині гідний рівень життя.

В умовах низької продуктивності праці у колгоспно-радгоспному секторі держава була не в змозі обійтися без особистих селянських господарств. Однак політбюрократія не допускала, щоб праця селян в особистому господарстві відривала їх від роботи у колгоспі, а тим більше, щоб вона забезпечила їм справді високий життєвий рівень. А відтак під виглядом боротьби з так званими нетрудовими доходами, “наживою”, “спекуляцією”, тобто, “із злочинними проявами”, у радянському селі ніколи не згасала боротьба з тими селянами, які прагнули дійсно ефективно господарювати на своїй землі. Використовуючи елементарну людську заздрість, яку вдалося виховати в багатьох людей, владні структури час від часу організовували “ініціативи трудящих” щодо обмеження особистого господарства селян.

Попри всі гучні пропагандистські й адміністративні заходи щодо підтримки підсобного селянського господарства, воно мало тенденцію до застою і навіть занепаду.

Разом з тим селянину, який працював у власному господарстві, залишалося зробити лише один крок до фермерського господарства. Після введення в дію з 15 березня 1990 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю він отримав змогу зробити працю в особистому господарстві своїм основним заняттям або взагалі позбавитися залежності від колгоспу чи радгоспу, перетворитися з “робітника з наділом”, яким практично і був селянин, у власника, господаря.

Проте цей відповідальний крок у досліджуваний період селянин так і не наважився зробити. На початок 1991 р. в Україні було створено лише 130 фермерських господарств. Вони були краплиною в безмежному колгоспно-радгоспному морі й не визначали характер сільськогосподарського виробництва в Україні. Основною причиною цього було те, що фермерське господарство, так само як і підсобне, змушено було існувати в умовах адміністративно-командної системи, залишалося складовою частиною так званого колгоспного ладу.

Четвертий розділ - “Перевлаштування соціальної сфери села: наміри влади та реалії життя” - присвячений аналізу протиріч соціально-побутового розвитку українського села.

У першому підрозділі - “Теоретичні витоки, зміст і результати перебудови сільських населених пунктів” - йдеться про розв'язання одного з програмних завдань КПРС.

Підвалини концепції соціальної перебудови села, що здійснювалася в досліджуваний період, були закладені в попередні роки. Як теоретичні засади соціальної політики КПРС на селі використовувалися судження К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна і насамперед Й.В. Сталіна щодо існування суперечностей між містом, селом і необхідності їх ліквідації як одного з корінних завдань комуністичного будівництва. Саме останній із зазначених осіб у своїй відомій брошурі “Економічні проблеми соціалізму в СРСР” ( 1952 р.) поділив усі протиріччя між містом і селом на дві категорії: протилежність, що означала антагоністичні класові протиріччя, і суттєві відмінності, тобто різний рівень розвитку продуктивних сил міста і села, відмінності у формах власності, у культурно-побутових умовах життя міських і сільських жителів. Якщо протилежність, на думку Й.В.Сталіна, була знищена шляхом колективізації та ліквідації на селі дрібнобуржуазних елементів, (а фактично селянства як класу - Г.К.), то відмінності усуваються в ході комуністичного будівництва.

У підрозділі йдеться про те, як під гаслом усунення суттєвих відмінностей між містом і селом в Україні робилися спроби перетворити села на благоустроєні селища “міського типу”; показується, яку роль у цьому відіграло будівництво експериментально-показових сіл і селищ; висвітлюється позитивний та негативний досвід комплексної перебудови ряду сільських районів України; аналізується стан розвитку соціальної інфраструктури в сільській місцевості України наприкінці 1980-х рр. як наслідок виконання комплексу відповідних заходів і всієї соціальної політики влади. Зокрема, у зв'язку з розкриттям останнього питання показано, що внаслідок залишкового принципу фінансування соціальної сфери було комплексно розбудовано лише 2% українських сіл. Близько половини населених пунктів не мали шкіл, майже 60% - відділків зв'язку, закладів побутового обслуговування, понад тисячі сіл користувалася привізною водою, лише 3,5% сільських будинків були підключені до сітьового газопостачання.

Отже, накресливши плани соціального розвитку села, партійне керівництво країни, республіки виявилося неспроможним мобілізувати на їх виконання всю командно-адміністративну економічну систему, сформувати громадську думку в суспільстві щодо необхідності надання дієвої допомоги селу. Невипадково, у другій половині 1980-х рр. селяни постійно скаржилися партійному керівництву на байдуже ставлення з боку різних господарських установ до вирішення їхніх соціальних проблем. Розходження між словом і ділом - ось одне з головних протиріч так званого реального соціалізму, яке значною мірою обумовлювало виникнення багатьох інших протиріч, зокрема протиріччя між розвитком соціальної інфраструктури села і життєвими потребами сільської людини.

У другому підрозділі - “Неперспективні села чи недолуга політика номенклатури” - висвітлюється сумнозвісна епопея нищення українських сіл, що були визнані “неперспективними”.

Під пристойним приводом того, що високомеханізованому сільському господарству мусять відповідати висококонцентровані форми розселення сільських працівників, на зламі 1950-1960-х рр. почалося широкомасштабне скорочення сільських населених пунктів. Деякі економісти навіть підрахували, що у випадку виконання накресленого плану витрати на житлове і культурно-побутове будівництво, на інженерне обладнання і благоустрій сіл значно скоротяться в розрахунку на одного сільського жителя. Людський чинник до уваги не брався. У селах, що зараховувалися до числа неперспективних, заборонялося будівництво об'єктів соціальної сфери, закривалися початкові й восьмирічні школи, фельдшерсько-акушерські пункти, ліквідовувалися сільські Ради. Влада буквально змором примушувала людей діяти відповідно до накресленого антигуманного плану “вдосконалення” мережі сільських поселень.

Таким чином, на характер усіх соціальних процесів, що відбувалися в українському селі протягом досліджуваного періоду, значною мірою впливала економічно необґрунтована й аморальна політика ліквідації так званих неперспективних сіл. Вона, зокрема, призвела до руйнації природної поселенської мережі в Україні, ускладнила розв'язання завдань благоустрою сіл і сприяла посиленню міграції сільських жителів до міст, загострила й без того напружену проблему трудових ресурсів сільського господарства.

Практика спростувала необґрунтовану впевненість чиновників у тому, що жителі ліквідованих сіл обов'язково опиняться на центральних садибах і, отже, нікуди не поїдуть. Більшість людей віддавали перевагу альтернативному варіанту: “Якщо вже мусимо покинути рідну оселю, то краще їхати відразу до міста”. Занепад і знищення малих сіл супроводжувався масовою міграцією їх жителів у міста.

За умов надто низької продуктивності праці в напівфеодальному колгоспно-радгоспному виробництві такий масовий відтік працездатного населення врешті-решт досяг тієї позначки, за якою розпочалося розвалювання аграрного сектора економіки. Виникла загроза продовольчої кризи. Саме це, а не етичні мотиви, примусило керівництво КПРС спочатку відмовитися від концепції неперспективних сіл, а згодом узятися за відбудову цих сіл. Однак, незважаючи на здійснені в 1980-ті рр. заходи щодо припинення цієї хибної політики і реабілітації малих сіл, компартійна влада так і не спромоглася подолати до кінця наслідки своїх попередніх помилкових дій.

У третьому підрозділі - “Зміни в матеріальному становищі, громадському побуті та сімейному укладі селян” - показано, що протягом досліджуваного періоду зростав добробут селян: підвищувалася заробітна плата в колгоспах і радгоспах, було встановлено пенсійне забезпечення колгоспників, для сільських трудівників були збільшені виплати із суспільних фондів споживання. Практично на пустому місті була створена мережа сільського побутового й торговельного обслуговування. Усе це не могло не позначитися на суспільному побуті та сімейному укладі селянської родини. Однак тут відбулися не тільки позитивні, але й негативні зміни. З невмінням розподілити вільний час і визначити свою господарську роль у сім'ї було тісно пов'язано поширення серед чоловіків багатьох шкідливих звичок. Особливо помітним було пияцтво. Воно ставало на селі більш масовим і досягло в першій половині 1980-х рр. загрозливих розмірів. Пияцтво перейшло з родинно-побутової сфери села у виробництво. Через надмірне вживання горілки, а точніше самогону, який виготовлявся майже в кожній сільській оселі, відбувалося передчасне старіння “сильної статі”, гинули люди.

Щодо ліквідації суттєвих відмінностей між місто і селом, то це так і не було зроблено в досліджуваний період, незважаючи на певні позитивні зрушення. Більш того, розвиток комунікацій, засобів масової інформації призвів до того, що сільська людина побачила світ, порівняла з тим, що має, усвідомила ненормальність свого життя, захотіла докорінно змінити його. Не маючи будь-яких перспектив для цього у себе в селі, селянин приймав рішення переселитися до міста. Держава, попри всі заходи і потуги щодо соціальної перебудови села і підвищення життєвого рівня його жителів, так і не спромоглася подолати соціальні протиріччя між містом і селом. Тож мав рацію один з колгоспних керівників з Харківської області, який у своєму виступі на обласній партійній конференції в 1988 р. так підбив своєрідний підсумок тому, що зроблено комуністичною владою на селі: “Ми багато років жили під гаслом стирання граней між містом і селом. Що ж маємо? Село стерли, а грані збільшилися”. Практичними справами поглиблювати перебудову // Соціалістична Харківщина. - 1988. - 18 груд. А разом з цим і суперечності між сільською дійсністю й уявленнями людей про те, якою вона має бути.

П'ятий розділ - “Заклади освіти та культури як знаряддя соціальної політики на селі” - висвітлює соціально-культурні аспекти проблеми соціального розвитку села.

У першому підрозділі - “Протиріччя культурного життя” - головна увага зосереджується на діяльності сільських клубних установ. Показано, що проголосивши курс на побудову комуністичного суспільства, а відтак і на остаточне усунення соціально-економічних і культурно-побутових відмінностей між містом і селом, між робітничим класом і селянством, радянська держава, дбала про кадрове забезпечення культурного розвитку села та створення на селі мережі закладів культури. Зокрема, у період 1960-1980-х рр. дев'ять з кожних десяти клубних новобудов в Україні припадали на сільську місцевість. Причому, якщо до 1960-х рр. основною культурною новобудовою в сільській місцевості був клуб, то в наступні роки на його місце постає палац або будинок культури. Як правило, останні будувалися за типовими проектами, що передбачали приміщення для роботи гуртків, читальні та концертні зали тощо. Однак, як показано в дисертації, це не завжди сприяло пожвавленню духовного життя на селі.

Невеликий сільський клуб мав свої переваги. Відвідування клубу було часткою буденного життя селянина. У ньому людина почувала себе затишно, неначе “у себе вдома”. До палацу культури кожного дня не підеш. І не тільки тому, що для цього необхідно подолати певну відстань. У просторому приміщенні зі скла і бетону зникає тепло спілкування людей між собою.

Керівні органи вимагали від вузів та училищ культури готувати “ідеологічних бійців партії” для сільського “культурного фронту”. Зрештою це призвело до поліпшення статистичних показників якісного складу сільських культпрацівників, але не поліпшило якість праці останніх. Частина культпрацівників, у тому числі тих, хто отримав вищу освіту, були в культурі випадковими людьми, ставилися нігілістично до історії свого народу, традицій, до самої культури. Подібно до Володьки Лободи з роману О.Т.Гончара “Собор” вони не поширювали культуру серед людей, а, за словами цього персонажу, “сиділи на культурі”. Національно-культурні традиції для них були не більше, ніж декорації “в козацькому стилі”. Гончар О.Т. Собор. - К., 1989. - С.62, 78. Одночасно міста висмоктували із сільської місцевості обдаровану молодь, про що, зокрема, свідчить здійснений у дисертаційній роботі аналіз біографічних даних знаних українських митців.

Проте головні вади роботи клубних установ були пов'язані з тим що сільські заклади освіти розглядалися владою не стільки як осередки духовності, скільки як інструмент для розв'язання економічних , політичних, соціальних, ідеологічних завдань. Традиційні народні промисли були реорганізовані у фабричне виробництво сувенірів. Тож пересічний сільський житель дедалі перетворювався із творця національних культурних цінностей на споживача масової культури. Міської за походженням, антинаціональної за характером.

Отже, факти свідчать, що не існувало ніякого злого умислу з боку влади щодо культури українського села. Справа в іншому. Культурна політика була складовою частиною всієї хибної внутрішньої політики, характерна риса якої, як відомо, полягала в тому, що народу нав'язувався той шлях розвитку, який, на думку компартійних вождів, обов'язково приведе його до “світлого майбуття”. У тих, хто здійснював культурну політику на селі, не вистачило мудрості, щоб зрозуміти дуже важливу річ. Дбати про піднесення культури села -- зовсім не те ж саме, що наближати село до міста. Трансформуючи здобутки цивілізації у віками встояне життя-буття, село з його етногенними та природними умовами мусить залишатися селом, щоб виконувати свою найважливішу функцію - берегти для нащадків нашу національну культурну спадщину.

У другому підрозділі - “Обрядовість у системі ідеологічної діяльності компартійних органів” - започаткована в попередньому підрозділі тема конкретизується на прикладі запровадження у побут сільських людей нових громадських свят і обрядів, використання заради цього народних традицій.

У досліджуваний період відбувся перехід від повного нехтування й заборони народної обрядовості до її модернізації, пристосування до так званого соціалістичного способу життя, активного використання владою в ідеологічних цілях радянських свят і обрядів, частина з яких була створена на основі старовинних народних.

Елементи народної обрядовості ставали найбільш органічними для свят, що символізували нерозривний зв'язок людини з природою, любов до рідної землі. У 1960-х рр. у селах України з'являються майже забуті елементи різдвяної обрядовості. Зокрема, поряд з традиційними й обов'язковими новорічними атрибутами - Дідом Морозом, Снігуронькою, ялинкою -- в новорічному святі виникають персонажі старовинної “Маланки”, відроджується на селі й інший давній народний звичай -- засівання.

Проте не всі новації приживалися в селах України. Зокрема, марними виявилися спроби культпрацівників запровадити традиційне для Росії свято Проводів зими. В українській народній традиції прийнято святкувати не Проводи зими, а Зустріч весни, яка в більшості сіл інтегрувалася у свято Першої борозни. Це свято мало на меті демонструвати готовність хліборобів до початку активних польових робіт. Наступні етапи сільгоспробіт святкувалися як свята “Першого снопа” (“зажинки”) і Врожаю (“обжинки”).

Частиною духовної культури населення стала родинно-побутова обрядовість, яка віддзеркалювала основні етапи життя людини. Особливо великою емоційною насиченістю, яскраво вираженим національним колоритом позначалося сільське весілля з такими її компонентами, як весільний поїзд, зустріч молодят після шлюбу, введення молодої дружини в домівку чоловіка, заміна дівочого убору на жіночий, розподіл весільної паляниці, взаємне обдаровування, післявесільне катання тощо.

Партійні органи, під опікою яких знаходилася обрядотворчість, пильно стежили за тим, щоб не сталося “проявів українського буржуазного націоналізму або релігійних забобонів”. Доходило до того, що під час проведення обрядів дуже рідко лунала українська мова, а саме святкування тих чи інших подій мало чим відрізнялося від того, що відбувалося у інших республіках країни. Без будь-якої необхідності в трудових, календарних і сімейно-побутових обрядах безмірно вживалися такі офіційні елементи, як підйом державних прапорів та урочисті клятви на вірність комуністичним ідеям та справі комуністичної партії.

Однак політика запровадження радянської обрядовості об'єктивно сприяла посиленню інтересу населення, особливо сільського, до народних традицій, наповнила святковістю буденне життя багатьох людей. Врешті-решт вона сприяла духовному відродженню нації. Попри усі перепони, в суспільстві зростало розуміння, що обрядовість -- не розвага, не агітаційно-пропагандистські заходи, а душа народу. І поводитися з нею треба обережно, дбайливо. Щоб не втратити найцінніше -- першооснову, яку створював народ протягом віків.

У третьому підрозділі - “Перипетії запровадження загальної середньої освіти” - аналізуються заходи влади щодо підвищення освітнього рівня сільського населення та піднесення в цьому ролі сільської загальноосвітньої школи.

Забезпечення обов'язкової середньої освіти молоді було, на думку автора, найбільшим досягненням режиму в розвитку духовної сфери села. Владі вдалося сформувати у господарських керівників, у виробничих колективах міста і села, громадських організаціях розуміння того, що піклування про сільську школу мусить стати загальнонародною справою. Завдяки цьому в українському селі були створені відповідна матеріальна база, технічні та організаційні умови для проведення навчально-виховного процесу в сільській школі, у достатній кількості підготовлені педагогічні кадри. Проте якість загальноосвітньої підготовки сільської молоді, передусім у професійно-технічних училищах, залишалася низькою. Реальний рівень знань випускників шкіл і училищ не відповідав оцінкам у атестаті про середню освіту, що певною мірою привчало сільську молодь до подвійних стандартів, а відтак не кращим чином впливало на моральний стан суспільства.

Як результат деформацій у запровадженні загальної обов'язкової середньої освіти, на селі склалася парадоксальна на перший погляд ситуація. На тлі досить високих нібито показників освітнього рівня населення, зокрема молоді, привертала до себе увагу низька освіченість і культура, тотальна бездуховність і абсолютна безвідповідальність усе більшого числа молодих людей -- механізаторів, тваринників, рільників. Масове роздавання атестатів про середню освіту, що здійснювалося в досліджуваний період, не тільки не сприяло підвищенню рівня освіченості молоді, а, навпаки, знижувало престижність середньої освіти, вбивало у багатьох потяг до знань. Навряд чи можна було визнавати винними в цьому школу і вчителів -- здебільшого чесних і добросовісних трудівників. Не в усіх міг бути такий божий дар -- навчити кожну дитину отримувати радість від здобуття знань. Більшість педагогів могли навчити лише тих, хто бажав і був спроможний учитися.

Позитивні зрушення і докладені владою зусилля значною мірою знецінювалися через великий формалізм і бюрократичний підхід до справи з боку органів державного і партійного керівництва, керівників освіти, а також слабкої мотивації до навчання в багатьох сільських жителів.

У четвертому підрозділі - “Здобутки та вади у трудовому вихованні молоді” - розглядається виконання загальноосвітньою школою та деякими іншими установами виховної функції.

Називаючись трудовою і політехнічною, радянська загальноосвітня школа зобов'язана була не тільки “озброювати” учнів знанням основ наук, але й, говорячи мовою компартійних документів тих часів, готувати їх “до життя і праці”, тобто не тільки формувати трудові навички, звичку до праці, любов та повагу до неї, але й здійснювати виробниче й професійне навчання учнів. Як показано в дисертації, специфіка трудового і виробничого навчання учнів сільських шкіл полягала у тому, що цей процес не був обмежений спеціально відведеними навчальною програмою заняттями. Будучи складовою частиною колгоспно-радгоспної системи, сільська загальноосвітня школа залучала учнів до роботи в колгоспах і радгоспах у позаурочний час та в період шкільних канікул. Причому школа орієнтувалася на ті форми організації праці, що існували в сільськогосподарському виробництві.

Найбільш поширеною формою трудового навчання і виховання учнів були учнівські виробничі бригади, кращі з яких були, говорячи словами В.О.Сухомлинського, справжніми лабораторіями мислення, де “одноманітні трудові процеси -- це не кінцева мета, а тільки засіб досягнення мети - радості творчої, дослідницької праці” Сухомлинский В.А. Особая миссия // Избр. соч.: В 5 т. - К., 1979-1980. - Т.5.- С. 444.. Однак загальна картина організації трудового навчання і виховання учнів була вельми далекою від такої ідилії. Чимало керівників колгоспів щиро вважали, що школа зобов'язана розплачуватися дитячою працею у господарствах за надану їй матеріальну допомогу. Відтак, за словами педагогів, не вважалося за гріх використовувати учнівські виробничі бригади як “пожежні команди” для виконання термінових, одноманітних і непрестижних робіт.

Якщо діяльність міських шкіл оцінювалася передусім тим, скільки її вихованців вступили до вищих навчальних закладів, то головним критерієм роботи шкіл сільської місцевості фактично була кількість випускників, що пов'язали своє життя з сільським господарством.

За ініціативою партійних і радянських органів у селах запроваджувалися різні урочистості профорієнтаційного змісту, посвячення в хлібороби з врученням випускникам шкіл трудових книжок, цілуванням колгоспного прапора, клятвами випускників і напучуванням ветеранів і передовиків сільськогосподарського виробництва.

Засоби масової інформації постійно сповіщали про те, що то в одному, то в іншому сільському районі чи господарстві залишилися працювати майже всі випускники місцевих шкіл. Але насправді таких ентузіастів ставало з кожним роком усе менше. Причини того, що більшість випускників сільських середніх шкіл не воліли працювати за професією, що здобули в школі, та пов'язувати своє життя із селом, були різні. Головну роль тут відігравало загальне соціально-економічне становище села. Але серед інших причин були й такі: формалізм у вихованні молоді, відсутність належних умов для задоволення духовних потреб, розрив між словом і ділом, притаманний так званому соціалістичному способу життя, лицемірство комуністичної номенклатури, яка занадто захоплювалася творенням гучних пропагандистських акцій і мало дбала про кінцевий результат, - отже, все те, що, як іржа, роз'їдало радянське суспільство.

ВИСНОВКИ

тоталітарний сільськогосподарський український село

У “Висновках” до дисертації стверджується, що не можна вважати соціалістичним суспільство, в якому встановилася диктатура комуністичної політбюрократії (номенклатури), у різних формах використовувалася примусова і напівпримусова праця, громадяни були позбавлені елементарних демократичних свобод, які існували в будь-якій цивілізованій країні. У 60 - 80-ті рр. ХХ ст. українське село мало деякі феодальні риси. Унаслідок усіх експропріацій, репресій та інших “соціалістичних” перетворень українське колгоспне селянство було відчужене від своєї землі, від розподілу виробленого продукту, від суспільно-політичного життя. Слово “хазяїн” протягом тривалого часу мало більш негативний, ніж позитивний відтінок. Ощадливість, обачливість, заповзятість тощо, Ї словом, усе те, без чого не може бути господаря і господарювання, дискредитувалося як явище, що є чужим для соціалістичного способу життя. У нащадків козаків і селян, що вижили в умовах жорстокого терору, свавілля й беззаконня, на генетичному рівні відродилися такі особливості ментальності середньовічної людини, як віра в боговстановленість влади, покірливість, готовність безмовно виконувати за наказом представників влади будь-яку роботу. Колгоспна система об'єктивно відтворювала людей, які потрібні були владі в якості засобів реалізації її цілей. З іншого боку, сільське населення знаходилося у великій особистій залежності від колгоспних і радгоспних керівників, практично не мало демократичних важелів впливу на останніх.

Маргінальна компартійна політбюрократія відверто ігнорувала суттєву специфіку села. Завдання усунення суттєвих відмінностей між містом і селом вона розуміла як нищення сільської специфіки у виробництві, соціальній сфері, духовному житті. Унаслідок політики уніфікації українське село майже втратило свою самобутність, одну з найважливіших підвалин збереження відтворювальної функції нації, берегині її культурної й духовної спадщини.

Тоталітарний режим прагнув здійснити повну уніфікацію суспільства, перетворити людей на однорідну, слухняну масу. Відтак замість підтримки національних духовних традицій і народної культури, осередками яких завжди були українські села, безперервно здійснювалися пропагандистські кампанії та ритуальні дійства. Духовний розвиток сільської людини виступав не як мета соціального прогресу суспільства, а лише як один із засобів виконання планів соціалістичного і комуністичного будівництва, точніше будівництва такої системи, за якої бюрократія почуватиме себе абсолютно вільно й впевнено.

Характерною ознакою системи влади, що існувала в СРСР, була колективна безвідповідальність. Наслідки волюнтаристського і безвідповідального правління номенклатури негативно позначилися і на довкіллі, і на соціально-економічній сфері села, і передусім на самій сільській людині.

Держава, що виявляє неповагу до селянина, не заслуговує поваги до себе, вона приречена. Життя підтвердило правоту М.С.Грушевського, який заповідав нащадкам: “Тільки те буде міцне, що збудується на нім (селянстві -Г.К.), і горе тим течіям, партіям, плянам і замірам, котрі будуть іти проти нього - вони осудять себе на животіннє або заниканнє, коли не розіб'ються о сей камінь в один гарний день”. Грушевський М.С. На порозі нової України: Гадки і мрії. - К., 1991. - С. 37. Цей день і настав у 1991 році.

На жаль, Українська держава після здобуття незалежності поки не тільки не підняла рівень розвитку соціальної сфери села, а, натомість, дещо втратила з того, що отримала в спадщину. У зв'язку з цим необхідно прийняти і здійснити нову продуману державу (національну) програму соціально-культурного розвитку українського села. Причому епітет “продумана” вживається не в розумінні, що селянам слід нав'язати уявлення й думки чиновників або міських інтелектуалів щодо перспективи розвитку українського села, а, навпаки, необхідно ретельно вивчати погляди та інтереси самих сільських людей, особливості й традиції жителів різних регіонів України. Уся стратегія соціального розвитку мусить базуватися на аксіомі, що село завжди матиме свою специфіку, воно в жодному разі не може бути копією міста. Завданням же дослідників, до речі, є вивчення сільської специфіки.

ЛІТЕРАТУРА

Результати дисертації відображені в наступних публікаціях:

І. Монографії та статті

1. Українське село під владою номенклатури (60-80-ті рр. ХХ ст.). - Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. - 192 с.;

2. Маси у самодіяльних формуваннях // Україна незалежна: Час випробовувань і сподівань.- К.: Інститут історії АН України, 1993. - С.222-230;

3. Обрядовість // Україна: Друга половина ХХ ст. Нариси історії. - К.: Либідь, 1997.- С.224-230;

4. Профсоюзы Днепропетровщины. Краткий исторический очерк / В.Г.Поставной (рук. авт.кол-ва), В.С.Алефиренко, Н.М.Быкова, Г.Г.Кривчик и др.- Днепропетровск, 1992. - 169 с.;

5. Комсомол дбає про сільську школу // Радянська школа. - 1980. - №6. - С.66-69 (у співавторстві - Дешко Л.К.);

6. Участие общественности в трудовом воспитании учащихся сельских общеобразовательных школ (1971-1978) // Актуальные проблемы аграрной истории Украинской ССР. Сб. науч. тр. - Днепропетровск: ДГУ, 1981. - С.17-27 (у співавторстві - М.Я.Білан);

7. Майбутнім трудівникам села - належну освіту // Радянська школа. - 1982. - №10. - С.76-79;

8. Всенародная забота о сельской школе - патриотическое движение зрелого социализма // Формирование и развитие социалистического образа жизни (На материалах Украинской ССР): Сб. науч. тр. - Днепропетровск: ДГУ, 1983. - С.50-57;

9. Воспитание историей и перестройка // Вопросы истории КПСС. - 1989. - №3. - С.106-107;

10. Методологическое значение идей В.И.Ленина о нэпе и кооперации для формирования аграрной политики партии на этапе перестройки // В.И.Ленин и историко-партийная наука (Вопросы истории, историографии и источниковедения.): Сб. науч. тр. - Днепропетровск: ДГУ 1990. - С.196-205;

11. Сменить машину или исправить зажигание? // Перспективы. - 1991. - №6. - С.1-6;

12. К вопросу об источниках сталинизма // Актуальные вопросы политической истории Украины и России: Сб. науч. тр. - Днепропетровск: ДГУ, 1993. - С.135-142 (у співавторстві - Бараєв В.М.);

13. Диалектика социального развития села // Вестник Днепропетровского университета (социология, философия, политология). - Днепропетровск: ДГУ, 1993. - С.24-31;

14. Значення ідей М.І.Туган-Барановського про кооперацію для проведення сучасних економічних перетворень в Україні // Гуманитарный вестник (опыт, проблемы, перспективы). - Вып.10. - Д.: ДГИ, 1993. - С.30-31 (у співавторстві - В.І.Дженкова);

15. Переход к постсоветскому обществу: революция или контреволюция // Вибір.- 1997. - №1-2. - С.119-128;

16. До питання про суспільно-політичне життя у селах України в умовах тоталітаризму (1960-1990 роки) // Гуманітарний журнал.Ї 1999.Ї №4. Ї С. 55-58;

17. Бюрократична природа трудового змагання у сільськогосподарському виробництві (1958-1985) // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. Ї Дніпропетровськ : ДФ УАДУ, 2000.Ї Вип. 3 (3).Ї С. 97-107;

18. Спроби реформувати організацію праці у сільському господарстві України в умовах кризи тоталітарної системи (1986-1990) // Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури.Ї 2000.Ї №2. Ї С.49-54;

19. Влада і суспільно-політичне життя в селах України (1960-1990 рр.) // Общественная жизнь и современость : Сб. науч. тр.Ї Днепропетровск.: Gaudeamus, 2000.ЇС.136-151;

20. Уроки запровадження обрядовості в українському селі у 60-90-ті рр. // Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Ї 2000.Ї №7.Ї С. 29-37;

21. Здобутки і вади в організації трудового виховання учнів сільської загальноосвітньої школи України (кінець 50-х Ї 90-ті рр.) // Грані. Ї 2000.Ї №4 (12). Ї С.53-57;

22. Чому колгоспний лад не потрібний у ХХІ столітті? // Грані. Ї 2000. Ї 3 (11). Ї С. 114-118;

23. Колгоспне село і тоталітарна держава : Погляд із сьогодення // Бористен. Ї 2001. Ї №10. Ї С. 18-19;

24. Сільське будівництво на тлі руйнації структури сільських поселень в Україні в 60-80-ті рр. ХХ ст. // Актуальні проблеми державного управління. Зб. наук. праць.Ї Дніпропетровськ : ДФ УАДУ, 2001. Ї Вип. 4. Ї С. 256-268;

25. Еволюція форм організації та плати праці в сільському господарстві України в умовах тоталітарного режиму. 60-80-ті рр. // Грані.Ї 2001.Ї №4.Ї С.65-70;

26. Деформація взаємовідносин людини, техніки і природи у сільськогосподарському виробництві в умовах адміністративно-командної системи (60-80-ті рр.) // Гуманітарний журнал. Ї 2001.Ї №3-4.Ї С.67-73;

27. Протиріччя соціального будівництва в українському радянському селі (60-80-ті рр.) // Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Ї 2001.Ї №2.Ї С. 19-25;

28. Еволюція соціального обличчя сільської людини у 60-80-ті рр. ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету.Ї Вип.13.Ї Запоріжжя: Прем'єр, 2001.Ї С. 193-203;

29. Зміни в соціальній структурі населення у 60-80-ті рр. ХХ ст. // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. Ї Вип. 3 (6). - Дніпропетровськ: ДРІДУ УАДУ, 2001. Ї С. 171-182.;

30. Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.: Історіографія проблеми // Гуманітарний журнал. - 2001. - №11-12. - С.17-35;

31. Становище та роль сільських працівників культури в тоталітарному суспільстві (Україна, 60-80- ті рр. ХХ століття) // Інтелігенція і влада: Зб. наук. праць. - Одеса: Астропринт, 2002. - С.252-258 (у співавторстві - Яворський Ю.Е.);

32. Джерелознавчі проблеми дослідження соціального розвитку українського села у 60-80-ті рр. ХХ ст. // Український селянин: Зб. наук. праць. Вип. 5. - Київ-Черкаси: Інститут історії України НАНУ; ЧДУ, 2002. - С.213-217;

33. Висвітлення соціального розвитку українського села в останні десятиліття радянської доби в сучасній науковій літературі // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Зб. наук. праць. - Вип.4. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2002. - С.189 - 204;

34. Основне протиріччя радянської моделі соціалізму та його соціальні чинники в українському селі ХХ століття // Актуальні проблеми державного управління. Зб.наук.праць. - Вип.1 (7).- Дніпропетровськ: ДРІДУ УАДУ, 2002. - С.203-214;

35. Розвиток особистого селянського господарства в Україні (60-80-ті рр. ХХ ст.) // Грані. - 2002. - №4 (24). - С.37-42;

36. Протиріччя культурного розвитку українського села у 1960-80-ті рр. // Український історичний журнал. - 2002. - №5. - С. 25-34.

ІІ. Матеріали наукових конференцій

1.Человеческий фактор как главный резерв перестройки // Социально-экономические факторы ускорения и деятельности партии по их реализации. Региональная научно-практическая конференция - диалог молодых ученых-обществоведов и передовиков производства (тезисы докладов и выступлений). - Днепропетровск: ДГУ, 1988. - С.60-61;

2. Формирование советского фермерства: проблемы, пути решения // Социальные и экономические условия и последствия перехода к рыночной экономике. Тезисы докладов на региональной научно-практической конференции. - Днепропетровск, 1991. - С.16-17;

3. Роль социального фактора в формировании общественно-политического строя в СССР // Общественно-политическая жизнь в стране в условиях однопартийности. Тезисы докладов Республиканской научно-практической конференции. Секция ІІІ. - Донецк, 1991. - С.9-11;

4. Аграрна політика в ракурсі взаємовідносин людини, техніки і природи // Сучасне село України: шляхи виходу з кризи: Тези доповідей республіканської науково-практичної конференції. - Умань, 1992. - Ч.І. - С.39-42;

5. Соціалізм: наше минуле чи майбутнє? // Політологічний вісник. Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції “Політологічна думка в Україні: Минуле і сучасність”. 1-4 лютого 1993 р.- К.: НКМ ВО, 1993. - Ч.3. - С.127-132 (у співавторстві - Сосновська Н.А.);

5. Общественный строй в Украине и пути развития // Политика и власть. Научно-практическая конференция. 20-21 апр. 1993 г. Тезисы докладов и сообщений. - Запорожье, 1993. - Ч. І. - С.51-52;

6. Філософський погляд на аграрну політику в Україні (1960-1990 рр.) // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали наукових читань, присвячених пам'яті Д.П.Пойди. - Дніпропетровськ: ДДУ, 1995. - С.93-97;

7. Переход от советского общества к постсоветскому: Революция или контреволюция? // ХХ століття - століття революцій. Матеріали та тези доповідей та повідомлень Всеукраїнської наукової конференції. 29-30 травня 1997. - Дніпропетровськ: ДГИ, 1997. - С.103-109;

8. Сільський побут в Україні у роки так званого розвинутого соціалізму // Питання аграрної історії України. Матеріали третіх наукових читань, присвячених пам'яті Д.П.Пойди. Ї Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. Ї С. 188-199;

9. Правові аспекти розвитку особистого селянського господарства в Україні (60-80-ті рр.) // Проблеми права на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної наукової конференції. Ї Дніпропетровськ : ІМА - Прес, 2001.Ї С. 125-129;

10. Історіографічні праці про здобутки українських істориків у дослідженні проблеми соціального розвитку села в 60-80-ті рр. ХХ ст. // Історична наука: Проблеми розвитку: Матеріали Міжнародної наукової конференції (17-18 травня 2002 р.). Секція “Новітня історія України”. Ї Луганськ: СНУ, 2002. Ї С.112-115

Размещено на Allbest.ru