Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

історичних наук

Домініканський орден у Центрально-Східній Європі в XII-першій половині XV ст.

Чорний Модест Ігорович

АНОТАЦІЯ

домініканський орден монастир

Чорний М.І. Домініканський орден у Центрально-Східній Європі в XIII-першій половині XV ст. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2002.

У дисертаційній роботі аналізується діяльність домініканського ордену в Угорському, Польському і Чеському королівствах, Австрійському герцоґстві, Тевтонському Ордені і Галицько-Волинському князівстві в XIII - першій половині XV ст. Досліджено процес формування монастирів, орденських провінцій та фінансову діяльність домініканців. Розглянуто взаємостосунки домініканців з представниками державних і реґіональних еліт, світської і церковної влади, а також іншими чернечими і духовно-рицарськими орденами, місцевим населенням.

Ключові слова: Центрально-Східна Европа, релігія, духовенство, домініканський орден, монастирі, єпископи, інквізиція.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В умовах розвитку демократичних процесів у країнах Центрально-Східної Європи відбувається переосмислення багатьох подій та явищ їхньої історії. Зокрема, це стосується ролі і значення в суспільно-політичному житті церкви та її інституцій. Серед останніх помітне місце посідає домініканський орден. Він з XIII ст. функціонує в Європі як елітарне чернече згромадження римо-католицької церкви. Особливу активність орден проявив у період формування держав реґіону в XIII-XV ст. Діяльність цієї церковної структури та політика римської курії нерідко суперечили церковно-політичним інтересам цих країн. Адаптація мережі ордену домініканців у політичних реаліях середньовічних держав заслуговує уваги у зв'язку з формуванням єдиних політичних та економічних структур у сучасній Європі. Дане дослідження допоможе з'ясувати витоки сучасного протистояння між прихильниками глобалізації і захисниками національних інтересів у всіх сферах європейського життя. Це особливо актуально і у зв'язку із складними релігійними та міжконфесійними стосунками в окремих країнах реґіону.

Тема роботи малодосліджена, оскільки більшості праць з цієї проблематики притаманний тенденційний або ж констатуючий характер. Не приділялося належної уваги стосункам ордену з владою та населенням країн, у яких поширювалися його місії та монастирі. Висвітлення цих проблем дозволить заповнити одну з прогалин сучасної історіографії.

Зв'язок роботи з планами наукових робіт. Дисертацію виконано відповідно до університетської науково-дослідної програми “Історія та культура населення Центрально-Східної Європи від найдавніших часів до XVII століття” і наукових планів кафедри археології, античності та середньовіччя Львівського національного університету імені Івана Франка.

Об'єктом дисертаційного дослідження є діяльність домініканських монастирів та орденських провінцій, предметом - правове і матеріальне становище монастирів, стосунки домініканців із представниками правлячих і місцевих еліт середньовічних держав Центрально-Східної Європи.

Нижньою хронологічною межею роботи є 1216 р., коли офіційно було затверджено орден, сформувалися перші монастирі, визначилась чернеча структура.

Верхньою - середина XV ст., коли розпочалася широкомасштабна аґресія Османської імперії і припинилось суверенне існування держави Тевтонського Ордену, відбулися суттєві зміни у церковно-політичній ситуації країн реґіону. Поява і поширення книгодрукування також порушили монополію домініканського ордену на здійснення інтелектуальної цензури в усіх європейських державах, посилила помірковану опозицію в його структурі, представники якої стали учасниками реформаційних процесів.

Географічний ареал дослідження охоплює території Угорського, Польського та Чеського королівств, Австрійського герцоґства, Тевтонського Ордену, Галицько-Волинського князівства, де сформувалися Тевтонська, Саксонська, Угорська, Польська, Богемська і Далматинська провінції ордену.

З огляду на пізнє формування адміністративної і господарської сфери монастирів ордену у Великому князівстві Литовському, діяльність домініканців на його території простежується принагідно.

Методологічною основою дисертації є принципи об'єктивності та історизму, системного підходу до вивчення соціально-політичних і релігійних явищ у їх розвитку та взаємозв'язках.

Спроба розглянути дану тему крізь призму всесвітньої історії, історії зарубіжних слов'янських країн та України вимагали застосування проблемно-хронологічного, системно-структурного, порівняльно-історичного та синтезуючого методів дослідження.

Мета роботи полягає у відтворенні цілісної картини формування домініканського ордену в Центрально-Східній Європі, системи взаємин його структур з представниками світської та церковної влад і передбачає вирішення таких завдань:

- простежити чинники, що сприяли утвердженню місій і поширенню монастирів ордену в державах досліджуваного реґіону;

з'ясувати правовий статус орденських структур в XIII-XV ст.;

проаналізувати кількісний і етнічний склад ченців, шляхи їхнього прибуття у монастирі окремих орденських провінцій;

- дослідити матеріальне становище та господарську і фінансову діяльність монастирів.

Наукова новизна дисертації у тому, що:

вперше в українській історіографії відтворено цілісну картину суспільно-політичної діяльності домініканського ордену у центрально-східному реґіоні Європи в XIII-XV ст.;

- розглянуто діяльність монастирів ордену в контексті політичних процесів у середньовічних країнах Центрально-Східної Європи;

на основі комплексного аналізу інформації з церковних та світських писемних джерел, з'ясовано ставлення різних верств суспільства до діяльності ордену, визначено рівень довіри до нього;

висвітлено процес формування господарської структури монастирів ордену;

-з'ясовано причини послаблення політичного і духовного впливу домініканського ордену на представників світської та церковної еліти досліджуваних держав.

Практичне значення роботи в тому, що її результати можуть бути використані для написання науково-методичних посібників, при викладанні курсів всесвітньої історії та історії держави і права зарубіжних країн, підготовці спецкурсів з історії середньовічної церкви і культури на історичних та гуманітарних факультетах вищих навчальних закладів.

Результати роботи апробовані під час Міжнародної наукової конференції “Середньовічна Європа - погляд з кінця XX століття” (Чернівці, 16-18 березня 2000 р.), а також на щорічних наукових конференціях викладачів та аспірантів Львівського національного університету імені Івана Франка.

В основу структури дисертації покладено проблемно-хронологічний і проблемно-територіальний принципи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Обсяг основного тексту дисертації - 166 cторінок. Перелік джерел та літератури складає 312 найменувань. Загальний обсяг дисертації - 210 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, хронологічні рамки дослідження, визначено об'єкт і предмет роботи, сформульовано методологічні принципи, визначено дослідницьку мету, наукову новизну та практичне значення дисертації.

Перший розділ “Аналіз джерел та літератури” присвячений характеристиці джерельної бази дослідження та огляду наукової літератури.

Джерельну основу дисертації склали опубліковані папські та королівські грамоти, що стосуються домініканського ордену загалом чи окремих його монастирів; протоколи і акти засідань церковних соборів, генеральних і провінційних орденських капітул (зборів), консисторіальних (єпископських) судів, інквізиційних трибуналів, у яких головували або брали участь домініканці; дарчі і привілейні грамоти феодалів, даровані монастирям ордену; матеріали книг королівських і міських судів; хроніки; листи, церковно-політичні трактати. Опрацьовані в роботі джерела були опубліковані латинською, німецькою, чеською та іншими іноземними мовами. В дисертації використано 197 джерельних публікацій.

Публікація документів ордену розпочалась ще в XVI ст. з метою оприлюднення якомога більшої кількості привілеїв. За їх допомогою домініканці намагалися довести свою перевагу в конкурентній боротьбі за сфери впливу між чернечими орденами і парафіальним духовенством.

Першою публікацією актових матеріалів ордену вважається збірник домініканського ченця І. Конфетті “Колекція привілеїв жебракуючих орденів” Collectio privilegiorum sacrorum ordinum fratrum mendicantium et non mendicantium iuxta sacri concilii Tridentini reformationem et summorum Pontificum nouissimas confirmationes et innouationes / Ed. I. Confettius. - Florentiae, 1598.. Упорядник зібрав найважливіші місіонерські привілеї, даровані папами від часу створення ордену до Трідентського собору (1216-1563 рр.).

У XVIII ст. італійський домініканець Т. Ріполлі зробив поки що найповнішу публікацію домініканських актових джерел від 1216 до 1748р. “Булларій домініканського ордену” Bullarium ordinis fratrum Praedicatorum opera Thomae Ripolli. Tom 1-8. - Romae, 1729-1748. - T. I-2.. Крім привілеїв у збірці опублікувані окремі редакції статутів ордену, акти церковних судів, де розглядалися суперечки між домініканцями та світським духовенством.

Починаючи з кінця 90-х років XIX ст., німецький домініканець Б.Райхерт розпочав серійну публікацію актів генеральних капітул ордену Acta Capitulorurum Generalium Ordinis Praedicatorum / Hrsg. von B.-M. Reichert // Monumenta Ordinis fratrum Praedicatorum historica. Aus 9 Bдnden, 1897-1904.- Romae - Stutgardiae.- T. 1: 1221-1303; T. 2: 1304 - 1378; T. 3: 1380- 1498., що знаходилися в архівах Ватикану та Флоренції. Упорядникові вдалося розшукати протоколи генеральних капітул від 1221 до 1498 р.

Цінну інформацію містять опубліковані Ф.Тадрою книги празького консисторіального суду Acta iudiciaria consistorii Pragensis / Vyd. F. Tadra // Historyckн Archiv Ceske Akademie cisaшe Frantiљka Josefa pro vмdy, slovesnost a umмnн v Praze. - T. 2: 1380-1387; T. 3: 1392-1398; T .4: 1401-1404; T. 5: 1406-1407; T. 6: 1407-1408; T .7: 1420-1424., у яких зафіксовано численні конфлікти між домініканцями і міщанами Праги та її околиць з приводу несплати обіцяних пожертвувань чи орендної плати.

Важливими для дослідження історії домініканського ордену в Галичині є дипломатарії та судові записи львівського ґродського суду, опубліковані в “Akta grodskie i ziemskie” Akta grodskie i ziemskie z czasуw Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicyjskiego Wydziaіu Krajowego. - T. 1-24. - 1868-1931 / pod red. B. Tatomira, X. Liskiego, A. Prochaski. - Lwуw. - T. 2: Dyplomataryusz; T. 4: Dyplomataryusz; T. 5: Dyplomataryusz; T. 7: Dyplomataryusz; T. 10: Spis oblat zawartych w aktach grodu i ziemstwa lwowskiego 1065-1784; T. 14: Najdawnejsze zapiski s№dуw lwowskich 1440-1456..

Крім опублікованих матеріалів використано також архівні документи. Зокрема, опрацьовано матеріали фондів ЦДІА України у Львові (Ф. 22 - Маґістрат міста Белза; Ф. 140 - Документи про католицькі монастирі, костели та окремі парафії на територіях України, Польщі, Білорусі та Литви), відділів рукописів Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України і Наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка.

Література. Наукові дослідження історії домініканського ордену в Центрально-Східній Європі почалися в другій половині XIX ст.

Одними з перших цієї проблеми торкнулися вчені Австро-Угорської імперії А.Фрінд Frind A. Die Kirchengeschichte Bцhmens im Allgemeiner und ihrer besonderen Beziehungen auf die jetzige Leitmeritzer Diцcese: Aus 4 Bдnden / Prag, 1864-1878. - B. 2: Zeit des erblichen Kцnigthums bis zum Tode Karѕs IV; B. 3: Hussitenzeit. і Ю. Ліпперт Lippert J. Sozialgeschichte Bцhmens in vorhussitischer Zeit: Aus 2 Bдnden / Prag - Wien - Leipzig, 1896 - 1898.. Вони розглядали історію ордену на території Чеських земель, як прояв німецької культурної колонізації цих територій. Організаційні та фінансові аспекти діяльності ордену в середньовічній Чехії, його стосунки з парафіальним духовенством були в полі зору чеських істориків В.Томека Tomek W. Dйjepis mмsta Prahy. - D. 1-11. - Nakladem Musea Krбlovstvн Иeskйho, 1858-1897., В.Халупецького Chaloupeckэ V. Jan z Draћiи poslednн biskup Praћskэ // Иasopis spoleиnosti pшбtel staroћitnostн иeskэch . - 1908. - № 16. - S. 51-84, 133-163, 181-196., П. Бєліни Belina P. K pшedpokladщm vznikэ husitstvi ve vэchodnнch Иechach // Sbornнk Historickэ. - 1982. - № 29. - S. 63-118..

Польські історики кінця XIX - початку XX ст., С. Баронч Bar№cz S. Rys dziejуw zakonu Kaznodziejskiego w Polsce. - Lwуw, 1861. і В.Абрагам Abraham W. Powstanie organizacyi koњcioіa katolickiego na Rusi. - Lwьw, 1904. у своїх працях акцентували увагу на місіонерській роботі ордену в українських землях у XIII-XV ст. У новітній польській історіографії з'явилося ряд статей, присвячених церковно-історичній топографії, пам'яткам культури домініканських монастирів Јazar J. Rozwуj przestrenny Sandomierza w XIII wieku // Roczniki humanistyczne. - 1958. - T. 6. - S. 5-85; Њwiкtochowski R. Biblioteka dominikanуw w Krakowie // Archiwa Biblioteki i myzea koњcielne. - 1972. - № 2. - S. 33-45; Solicki S. Napіyw ksi№їek z ziem czeskich na Њlask w њredniowieczy // Polska- Њіask- Czechy. Studia nad dziejami stosunkуw kulturalnych i politycznych w њredniowieczy / pod. red. R. Gіadkiewicza. - Wrocіaw, 1994. - S. 5-37., а також дослідження про розвиток орденської освіти Koroliec A. Szkoіy dominikaсske w Polsce w XV wieku // Materiaіy i studia zakіadu historji filozofij staroџytnej i њredniowiecznej. - 1965. - № 4. - S. 127-275., діяльності ордену в польських містах Biskup M. Kultura // Historia Gdaсska / pod red. E. Cieslaka. - Gdaсsk, 1972. - S. 604 - 624; Niedziela L. Przyczynek do dziejуw walki o polkoњж Wrocіawia w pierwszem dzieiкcioleciu XVII wieku // Њl№ski Kwartalnik Historyczny Sobуtka. - 1972. - № 3. - S. 450-467.. Проблеми історії домініканського ордену були предметом уваги Є. Клочовського Kіoczowski J. Kler katolicki w Polsce њredniowiecznej: problem pohodzenia i drog awansy // Kwartalnik Historyczny . - 1981. - № 4. - S. 923-938; Ejusd. U џrodeі polskiej demokracji: demokracja dominikaсska // Pauvres et riches. Societй et Culture du Moyen-Age aux Temps Modernes. Mйlanges offerts б Bronislaw Geremek ѕoccasion de son soixantieme anniversaire. - Warszawa, 1992. - S. 191-196; Ejusd. Kontrata Ruska w Polskiej prowincji Dominikaсskiej // Україна: культурна спадщина, національна свідомість. РСПУЦЩЗМБ Історичні та філологічні розвідки присвячені 60-літтю Я. Д. Ісаєвича. - Львів, 1998. - С. 117-123., Т.Трайдоса Trajdos T. Koњciуі katolicki na ziemiach ruskich Korony i Litwy za panowania WіdysіawaII Jagieііy 1386-1434. - Wrocіaw-Warszawa-Krakуw-Gdaсsk-Јodџ, 1983., І.Чарціньського Czarciсski I. Polityka Zakonu Krzyїackiego wobec korporacji religijnych i њwieckich // Zakon Krzyїacki a spoleczeсstwo paсstwa w Prusach. - Roczniki Towarzystwa Naukowego w Toruniu. - 1995. - Rocznik 86. - Zesz. 3. - S. 110-122..

Основним напрямком досліджень австрійських і німецьких істориків стосовно країн центрально-східноєвропейського реґіону була місіонерська робота домініканців. Її особливості висвітлено у працях К.Райфенкуґеля Reifenkugel K. Die Grьndung rцmisch-katolischen Bistьmer in den Territorien Galicz und Wladimir. Ein Beitrag zur Geshichte diesere Territorien im XIV Jahrhhundert // Archiv fьr Цsterreichische Geschichte. - 1875. - B. 52. - S. 403-473., Н.Пффайфера Pffeifer N. Die ungarische Dominikanerprovinz von ichrer Grьndung bis Tatarenverwьstung 1241-1242. - Zьrich, 1913., Б.Альтанера Altaner B. Die dominikaner Missionen des 13. Jahrhunderts. Forschungen zur Geschichte der kirchlichen Unionen und der Mohammedaner und Heidenmission des Mittelalters // Breslauer Studien zur historischen Theologie. - 1924. - Heft 3. - S. 1-249.. Основним об'єктом сучасних досліджень істориків у Австрії і Німеччині є політична, інквізиційна Patschowsky A. Waldenserverfolgungen in Schweidnitz in 1315 J. // Deutsches Archiv fьr Erforschung des Mittelalters. - 1972. - № 28. - S. 137-176; Siegl P. ”Stabit Constantinopoli.” Inquisition und pдpstliche Orientpolitik unter Gregor IX. // Deutsches Archiv. - 1976. - № 2. - S. 209 - 222., освітня та мистецька Frank I. Die Hausstudium und Universitдtsstudium der Wiener Dominikaner bis 1500 // Цsterreichische Akademie der Wissenschaften. Philosophisch-Historische Klasse. Historische Kommission. Archiv fьr цsterreichische Geschichte. - 1968. - № 127. - S.1-131; Prinz F. Deutsche Geschichte in Osten Europa. Bцhmen und Mдhren. - Berlin, 1995. діяльність ченців домініканського ордену на території колишніх держав Священної Римської імперії.

Розпочинаються дослідження історії чернечих орденів, в тому числі домініканського, переосмислюється роль католицької церкви і в українській історіографії. Важливим етапом у дослідженні церковних структур в Україні є колективна праця В. Крижанівського, В. Плохія і В. Ульяновського Крижанівський В., Плохій С., Ульяновський В. Історія церкви і релігійної думки в Україні: В 3 т. / Либідь. - Київ, 1994. - Т. 2.. У ній вперше об'єктивно висвітлена діяльність католицького чернецтва в українських землях. Проблем розвитку чернечих орденів Європи безпосередньо стосується дисертаційна робота Б. Боднарюка Боднарюк Б. Виникнення і розвиток католицьких чернечих орденів Європи в VI-XVI ст. - Автореф. дис…канд. іст. наук: Інститут української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського. - Київ, 1995. - 22 с..

У другому розділі “Організація роботи ордену” висвітлюється процес формування орденських провінцій, заснування монастирів, їх діяльність і матеріальне становище.

Домініканський орден як репресивна структура католицької церкви виконував поставлені перед ним завдання через розгалужену мережу своїх монастирів. Вони входили до складу певних провінцій. Провінцію очолював провінціал, обраний абатами на провінційній капітулі (зборах). Провінціали обирали генерального магістра (генерала) ордену, який підпорядковувався папі римському. На території Західної Європи домініканські монастирі функціонували в складі Французької, Прованської, Бурґундської, Римської, Ломбардської, Сицілійської, Араґонської і Англійської провінцій.

Рішення про створення орденських провінцій у центрально-східному реґіоні Європи було прийняте на генеральній Болонській капітулі (1221), після обговорення новообраним керівництвом ордену напрямків подальшого поширення орденських структур.

Першою була організована провінція Тевтонія, до якої входила територія німецької частини Священної Римської імперії. Складовою частиною окремого вікаріату цієї провінції до 1228 р. були колонізовані прусські та польські території. У проголошену тоді ж провінцію Саксонія увійшли землі від Саксонії до Балтійського узбережжя (з Ригою включно). На згаданій Болонській капітулі було оголошено також про створення Угорської провінції: до її складу включалася Угорщина, Хорватія, Албанія, Боснія, Славонія, Трансильванія, Штирія. Ця провіція створювалася з порушенням статутних вимог, оскільки на вказаних територіях на той час ще не було жодного домініканського монастиря. У 1229 р. з Тевтонської та Саксонської провінцій виокремилася Польська, об'єднавши у своєму складі території Малопольщі, Великопольщі, Мазовії, Силезії, Пруссії, Лівонії та Чеського королівства.

Адміністративним центром орденської провінції переважно ставав монастир, заснований першим на даній території.

У таких великих провінціях генералам ордену важко було організовувати ефективний контроль за прибутками монастирів, дисципліною і політичними переконаннями ченців. При формуванні провінцій орденське керівництво не брало до уваги етнічну приналежність місцевого населення і ченців, кордонів тогочасних держав та меж дієцезій. Це часто породжувало конфлікти у структурі ордену, провокувало невдоволення існуючими межами провінцій і вимагало їх перегляду. Саме тому, в 1301 р. 22 монастирі ордену в Чеських землях, виокремившись із складу Польської провінції, утворили Богемську. З Угорської провінції у 1343 р. аналогічним чином виділилася Далматинська.

Мережа монастирів ордену формувалася повільно. Єретичні рухи в XIIIст. ще легко придушувалися тут світською владою та місцевим єпископатом. У домініканського ордену не було підстав для створення нових монастирів або інквізиційних трибуналів з метою боротьби проти єретиків. Як правило, домініканський монастир у реґіоні організовувався з дозволу місцевого прелата (єпископа чи архієпископа) або світського фундатора. Користуючись папськими рекомендаційними листами, домініканцям вдалося самостійно набувати землю або нерухомість, споруди з налагодженими побутовими і господарськими комунікаціями тощо.

Усі домініканські монастирі в реґіоні зосереджувалися у містах (у кварталах, що прилягали до міських укріплень і дуже рідко на передмістях). Організація монастирів не координувалася, була пущена на самоплив, тому в таких важливих містах як Зальцбурґ, Братислава, Любляна, Спіш вони так і не виникли.

Як засвідчують документи, впродовж XIII - першої половини XV ст. на території Тевтонської провінції діяло 114 монастирів, Угорської - 22, Саксонської - 56, Польської - 35, Богемської - 22, Далматинської - 14.

Особовий склад у монастирях Угорської, Богемської, Далматинської і частково Польської провінцій формувався переважно за рахунок ченців німецького та італійського походження. Типовою ознакою більшості монастирів була малочисельність ченців у них. Монастирі на території Центрально-Східної Європи керівництво ордену вважало непрестижними. Їх периферійний статус нівелював почесність місіонерської роботи ченців, а перебування у них для ченців із орденських провінцій Західної Європи прирівнювалося до дисциплінарного покарання.

Формування фінансової і матеріальної бази монастирів відбувалося за рахунок добровільних грошових або земельних пожертвувань (донацій), внесків тих, хто вирішив вступити до монастиря, лихварських операцій. Багаті монастирі зобов'язані були фінансово підтримувати бідні в межах провінції.

Всупереч статутним заборонам, у кожній орденській провінції діяло не менше п'яти-шести монастирів, що змогли набути землю у приватну власність. Такі монастирі функціонували в Кракові (св. Трійці), Познані (Діви Марії), Ратиборі (Діви Марії), Празі (св. Анни), Градце Кралове (Іоанна Хрестителя), Веспремі (св. Катерини), Львові (Божого Тіла) та ін.

У більшості держав реґіону (на відміну від Західної Європи) домініканські монастирі були змушені платити державні і, навіть, місцеві податки.

У другій чверті XIII ст. почалася організація домініканських місій і монастирів у містах Київського і Галицько-Волинського князівств. Метою домініканців було конфесійне навернення правлячих еліт цих держав. Це співпадало з політичними інтересами Григорія IX та Іннокентія IV, римських понтифіків, котрі потребували союзників для боротьби проти імператора Фрідріха II Гоґенштауфена. Реалізувати свої плани домініканці не змогли, бо на цих землях домінуючі позиції займала православна церква і до того ж діяли інші католицькі місіонери. В XIII ст. домініканці змогли заснували свої монастирі тільки в Галичі та Львові.

Кількість новостворених домініканських монастирів в українських землях зросла у другій половині XIV- першій половині XV ст. (після інкорпорації Галичини та Поділля до складу Польського королівства і послаблення політичних позицій православної церкви). В організації монастирів ордену, насамперед, були зацікавлені польські королі Казимир III і Владислав II Яґайло, магнати та шляхта, котрі ділили захоплені українські землі. Одночасно поширювалися парафіальні структури католицької церкви, що створювало конкуренцію місіонерським згромадженням і монастирям домініканського ордену. Кількість домініканських місіонерів і новоприбулого католицького парафіального духовенства перевищувала реальну потребу в них. Більшість монастирів у Галичині та Поділлі матеріально залежали від місцевої шляхти і були маловпливовими. В умовах існування переважаючої там православної більшості, фінансова допомога шляхти, окремих представників вищого католицького духовенства була для цих монастирів запорукою гідного існування.

Фактор багатократної кількісної переваги православного населення над католицьким повністю унеможливив каральну роботу домініканського ордену в українських землях.

У третьому розділі “Стосунки домініканців із представниками світської та церковної влад” аналізуються відносини домініканців із світськими правителями та церковними ієрархами, з'ясовуються причини конфліктів між домініканськими ченцями і парафіальним католицьким духовенством.

Характер взаємин правителів Польського, Чеського, Угорського королівств, Австрійського герцоґства і Тевтонського Ордену із домініканським орденом визначала тогочасна політична кон'юнктура.

Маґістри Тевтонського Ордену в 30-40 рр. XIII ст. співпрацювали з домініканцями заради проведення власної колонізації прибалтійських земель. Духовенство Тевтонського Ордену і раніше створені місіонерські та парафіальні структури католицької церкви відразу чинили перешкоди домініканцям. Конфлікти між рицарською адміністрацією і домініканцями розпочалися тоді, коли політичну, фінансову і господарську діяльність монастирів почали підпорядковувати правовим нормам папської курії. На території Тевтонського Ордену домініканцям було заборонено набувати землю або іншу нерухомість поза межами своїх монастирів.

Зацікавлені у політичній підтримці Апостольського Престолу, правителі Польського королівства та Австрійського герцоґства сприяли поширенню домініканських монастирів на своїх землях і фінансово їх підтримували.

Правителі Чеського та Угорського королівств (Карл Роберт, Людовик I, Сиґізмунд I, Ян I, Карл I і Вацлав IV), намагаючись демонструвати самостійну політику, змушені були балансувати між політичними інтересами маґнатів та єпископату своїх держав з одного боку та інтересами римських чи авіньйонських понтифіків з іншого. Тому, залишаючи незмінними права і привілеї домініканців, як правило, іноземців, вони нерідко сприяли вирішенню питань на користь тих чернечих згромаджень, які були представлені автохтонним населенням (наприклад, францисканців в Угорщині чи бенедиктинців у Чехії). Підтвердженням цьому є те, що за увесь період правління Люксембурзької династії (1311-1419) в Чехії, Моравії та Силезії з королівської ініціативи не було засновано жодного домініканського монастиря. Під час гуситських воєн, враховуючи небезпеку поширення антиклерикальних настроїв, правителі вказаних держав підтримували всі без винятку чернечі ордени.

З огляду на те, що в межах орденських провінцій знаходилися одночасно території кількох європейських держав, правителі останніх не змогли виробити єдиних правових норм стосовно домініканців. Саме тому органи державної влади не могли ефективно контролювати їхню фінансову діяльність і перешкоджати швидкому збагаченню окремих монастирів. З цієї ж причини було важко обмежувати зростання монастирських землеволодінь.

Значно складнішими були взаємини ордену з католицьким єпископатом і парафіальним кліром.

На етапі організації своїх монастирів домініканці, перебуваючи в меншості, намагалися уникати конфліктів з прелатами. Утвердивши свої структури, ченці почали перебирати на себе душпастирські функції і тим самим втрутилися у сферу фінансових інтересів парафіального кліру. Одночасно домініканці втручалися у нотаріальний переділ земель, майна і грошей віруючих. Грошові надходження місцевих парафіальних священиків та єпископату зменшувалися і внаслідок функціонування монастирських церков. Все це поглиблювало конфлікти і породжувало численні судові позови. Як засвідчують документи, консисторіальні суди були переповнені справами плебанів і домініканських ченців, котрі не бажали поступатися власними фінансовими інтересами.

Невдоволення представників світського кліру держав реґіону викликали і папські призначення домініканців (переважно іноземного походження) на вакантні єпископські кафедри, бо ті не завжди відстоювали місцеві церковні інтереси. У XIV-XV ст., коли вплив єретичних сект у реґіоні посилився, ні представники державної влади, ні єпископат, не були зацікавленими у тому, щоб домініканці втручалися у переслідування єретиків і збагачувалися за рахунок конфіскації їхнього майна. Структура домініканського ордену була пристосована для індивідуального переслідування єретиків. Ефективно боротися проти масових єретичних рухів на віддалених від Риму територіях вони не могли. Без активної підтримки представників світської влади домініканські інквізиційні трибунали ставали бездіяльними. Починаючи з останньої третини XIV ст., у структурі ордену розпочалися спроби реформування етичних норм чернечого життя. У відповідь на критику світським духовенством паразитуючого способу життя чернецтва, було встановлено суворіші дисциплінарні норми в окремих монастирях домініканського ордену, а в деяких обителях почалася повільна фінансово-організаційна підготовка до створення лікарень або притулків для бідних. Однак, структурні чи дисциплінарні зміни залежали лише від добровільної згоди монастирського керівництва. Ідею про повернення ченців жебракуючих орденів до первісної бідності, ініційовану францисканцями в 20-30 рр. XIV ст., домініканці не підтримали. На Заході та Півдні Європи домініканські монастирі володіли надто великими маєтностями та грішми. Керівництво ордену та переважна більшість чернечого складу не хотіли підтримувати аскетичних ідей і не звертали уваги на критику. Більшість монастирів Центральної і Східної Європи були бідними, тому не сприймали закликів до аскетизму.

Збір десятини та інших оплат на користь папської скарбниці, підозра у причетності до смерті імператора Генріха VII, продаж церковних посад та реліквій, напускна побожність у поведінці ченців не додавали авторитету домініканському ордену в країнах Центрально-Східної Європи XIII- першої половини XV ст.

ВИСНОВКИ

Від часу заснування у 1216 р. домініканський орден займався проповідницькою та інквізиційною діяльністю на території більшості держав середньовічної Європи. Водночас він був активним учасником соціальних і церковно-політичних конфліктів у Європі XIII-XV ст. Свій вплив у суспільстві ця чернеча структура намагалася поширити і посилити за допомогою силового примусу і переконування непокірних.

Використовуючи політичну та фінансову підтримку римських пап, репресивні засоби залежних представників світської влади, домініканці успішно стримували розвиток і поширення єретичних рухів у державах Західної Європи. Робота структур ордену в країнах досліджуваного реґіону наштовхувалася на протидію не лише переслідуваних орденом більш численних і краще організованих єретичних сект, але і на пасивний опір місцевих прелатів і світських правителів.

На відміну від орденських структур у Західній Європі, розмежування окремих провінцій домініканського ордену (Тевтонської, Саксонської, Угорської, Польської) в Центрально-Східній Європі проводилось без врахування конфіґурації державних кордонів, місцевих етнічних інтересів. Це провокувало постійні конфлікти в структурі ордену за переділ меж провінцій.

Земельна власність на території більшості держав Центрально-Східної Європи до часу появи домініканців була розділена між єпископатом, парафіальним духовенством і раніше створеними чернечими орденами. Тому матеріальне становище окремих домініканських монастирів покращувалось лише за рахунок окремих пожертвувань феодалів або міщан. Це створювало диспропорцію у матеріальному забезпеченні монастирів і провокувало загострення конкурентної боротьби за прибутки як між домініканцями та іншими чернечими згромадженнями, так і у структурах самого домініканського ордену.

Незадовільне матеріальне забезпечення багатьох монастирів ставало обтяжливим для керівництва ордену. Генерали ордену не спромоглися налагодити ефективної системи матеріальної взаємодопомоги між монастирями. Це призвело до появи бідних монастирів, утримування яких було важким для керівництва провінцій. Невдоволення адміністрацій багатих монастирів ордену, частина коштів яких ішла на утримання найбідніших, спричинило організацію Богемської і Далматинської провінцій.

В умовах гострої фінансової конкуренції з боку світського духовенства лише окремим монастирям ордену вдалося закласти основи власної фінансової і матеріальної могутності. До початку гуситських воєн більшість монастирів на території держав реґіону матеріально були повністю залежними від жертводавців.

Освітні центри домініканців у досліджуваному реґіоні сформувалися при університетах у Празі, Буді та Відні в XIV ст. Їх діяльність була спрямована, насамперед, на підготовку проповідників для потреб ордену. Конкуренція місцевого духовенства і діючих орденських освітніх осередків у Парижі та Болоньї призвела до падіння престижу орденської освіти в університетах Центральної Європи.

В українських землях поява перших домініканських місій у XIII ст. була викликана не віросповідною, а політичною потребою. За допомогою навернення у католицтво, римські папи намагалися залучити руські князівства (Київське і Галицько-Волинське) як ймовірних союзників до своєї боротьби проти імператора Фрідріха II Гоґенштауфена. Локалізація конфлікту пап із династією Гоґенштауфенів в середині XIII ст. на території Італії, послабила актуальність широкомасштабного конфесійного навернення князівств Русі.

Більшість монастирів ордену, заснованих у XIV ст. на території колишньої Галицько-Волинської держави та Поділлі, були бідними. Тому їх кількість (33 до поч. XVI ст.) не може бути показником духовного і політичного впливу домініканського ордену.

В XIII ст. правителі держав Центрально-Східної Європи (крім Тевтонського Ордену) добровільно налагоджували стосунки з керівництвом домініканців, розраховуючи через них посилити зв'язок із Апостольським Престолом. Через кризові процеси у владних структурах католицької церкви в XIV ст., домініканський орден намагався шукати фінансової допомоги і правового захисту світської влади від зловживань єпископату і місцевих феодалів.

Інквізиційна діяльність ордену була обмежена світською владою або католицьким єпископатом. Часто ці процеси санкціонувалися римськими або авіньйонськими папами, котрі потребували союзу із правителями реґіону. При цьому понтифіки допускали і встановлення контролю держави над церквою. Оскільки, робота інквізиційних трибуналів була ефективною лише при індивідуальному переслідуванні єретиків, активно боротися проти масових єретичних рухів і опозиції окремих представників світської влади домініканський орден не мав змоги.

В церковно-політичних умовах країн Центрально-Східної Європи домініканський орден не досягнув такого рівня впливу, який у нього був в державах Західної Європи.

Соціальна база ордену, спрямованого тільки на роботу серед еліти, була вузькою. Під час протистоянь церковних і світських правителів Європи в XIV-XVст., гуситських воєн та інших соціально-політичних та церковних конфліктів, домініканський орден, позбавлений реальних засобів впливу на суспільство (наприклад самостійних інквізиційних трибуналів), опинився на узбіччі церковного і політичного життя усіх держав реґіону. До XVI ст. він перестав бути дієвим знаряддям Апостольського Престолу у боротьбі проти опозиції серед духовенства і представників світської влади.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА

1. Чорний М. Домініканський орден в українських землях у другій чверті XIII ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. - Львів, 1999. - Вип. 2. - С. 40-43.

2. Чорний М. Діяльність домініканського ордену в Центрально-Східній Європі в XIII-першій половині XV ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. Вип. 3. - С. 191-198.

3. Чорний М. Дослідження історії домініканського ордену в державах Центральної та Східної Європи // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2000. - С. 124-133.

4. Чорний М. Львівський домініканський монастир Божого Тіла в XIII - першій половині XV ст. // Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ століття. Матеріали міжнародної наукової конференції 16-18 березня 2000 року. - Чернівці: Золоті Литаври, 2000. - С. 191-196.

Размещено на Allbest.ru