Ідея синтезу в модерній білоруській історіографії селянства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідея синтезу в модерній білоруській історіографії селянства

Присяжнюк Ю.П.

Майже два десятиліття, що віддаляють нас від розпаду Радянського Союзу, виявилися не надто плідними для наукових контактів між українськими та білоруськими істориками. Період пасивного очікування "ліпших часів" для співпраці явно затягнувся, що й надалі не сприяє оптимізації розвитку сцієнтичної історії двох країн. Прагненням подолати окреслений якщо не вакуум, то вже точно нічим не виправдану і, як нам видається, дещо штучну мінімізацію професійних зв'язків, продиктований намір відстежувати процес теоретичного осмислення та практичного використання міждисциплінарного підходу - одного з найефективніших прийомів історико-наукового пізнання - у селянознавчих студіях білоруських колег.

Принагідно вкажемо на виразну домінацію ідеї синтезу, єдності глобального бачення в багатьох сучасних дискурсах, автори яких усвідомлюють, що надмірна "департаменталізація" дослідження історичних подій, явищ, процесів веде до втрати смислів. Аналіз минувшини продуктивніший якраз тоді, коли методологія історії як така споріднена з потенціалом культурної антропології, історії ментальностей, мікроісторії, локальної соціальної історії, історії повсякдення, усної історії, екологічної історії, а також спектру суміжних наук (соціології, демографії, психології, лінгвістики, літературознавства, математики, інформатики та ін.). З цього приводу російські історики В. Високова та М. Сосновський, що прагнуть мислити категорією універсальної (пост-постмодерністської) історії, заявляють прямо й однозначно: "Одним із основних чинників складання "нової історичної науки", та й всієї гуманітарної парадигми, є міждисциплінарний синтез" [ 1,с. 171].

Мета розвідки - з'ясувати досвід і перспективи білоруської історіографії в царині міждисциплінарного підходу, обравши для цього селянознавчі студії.

Історіографія проблеми представлена низкою праць, які, утім, важко назвати ґрунтовними. Таку оцінку поширюємо навіть на частину дисертаційних досліджень. Зокрема, нещодавно захищена І. Мельниковим кандидатська дисертація "Соціальна-економічна історія Білорусі періоду капіталізму (1861-1914 pp.) у польській історіографії" містить лише окремі спроби міждисциплінарного синтезу. Передусім щодо початків формування національної самосвідомості білорусів, "пробудження білоруської нації" [2,с.2-5]. Беручи до уваги, що нам уже довелося аналізувати трьохтомне монографічне дослідження білоруських істориків під загальною назвою "Гісторьія сялянства Беларусі са старажытных часоу да 1996 г." [З,с.172-173], де в оцінках прозвучала критика за ігнорування авторським колективом розроблених у світовій історіографії інноваційних методик наукового пошуку та неналежну увагу до використаних категорій, тепер назвемо ті спеціальні студії, в яких ситуація виглядає дещо оптимістичніше. Це передусім доповіді (статті) Я. Яскевича [4], П. Терешковича [5] та А. Житко [6], виголошені на Міжнародній науковій конференції у Мінську в 2006 p., сповіщення їхнього колеги Л. Ширко, котрий висловився з цього питання дещо пізніше [7]. Особливо треба відмітити ґрунтовність праць Д. Карєва, якого можна вважати провідним фахівцем сучасної білоруської історіографії епохи модерності [8].

Ведучи мову в контексті фрагментарності історіографічного доробку з піднятої проблеми, доречно згадати кілька дискусій на Міжнародній науковій конференції "Історична наука, історична пам'ять і національна свідомість модерної доби в Україні, Білорусі та Польщі", що відбулася 20 - 23 жовтня 2010 р. у Черкасах. Тією чи іншою мірою проблема актуальності й водночас доцільності міждисциплінарного синтезу в сучасному історіографічному полі Білорусі прозвучала у доповідях В. Масненка, В. Ващенка, Ю. Присяжнюка (Україна), Д. Карєва, А. Чернякевича (Білорусь), А. Миколайчака (Польща), Л. Горизонтова (Росія). Ще переконливіше і ствердніше про це говорив відомий історіограф Л. Зашкільняк у своєму виступі на пленарному засіданні IV Міжнародної наукової конференції "Історична пам'ять українців і поляків у період формування національної свідомості в XIX - першій половині XX століття", яка відбувалася дещо раніше - 27-29 вересня 2010 р. у Брюховичах (під Львовом). Він акцентував увагу на міждисциплінарному підході щодо такої делікатної сфери зв'язків, яка існує й може бути вербально прояснена між історіографією та історичною пам'яттю.

Попервах зауважмо, що сучасні білоруські історики дедалі більше знайомляться з теоретичним доробком західноєвропейських вчених, де проблему міждисциплінарного підходу поставлено і трактовано в контексті рефлексій на "олюднення історичної науки", захоплення й відповідей на історичну антропологію, мікроісторію, усну історію, постмодернізм. Так чи так вони долучаються до думки, що так звана методологічна криза є надуманою, а історіографія врешті-решт має бути "больш сціплай і самарзфлексіунай" [9,с.4].

Позаяк найпомітніший вплив на історичну науку в останні десятиліття справляв власне постмодернізм, це спонукає нас приділити більше уваги цій "незручній" парадигмі в контексті проблеми, що нас цікавить. Отож, постмодернізм істотно вплинув на методологію традиційної історіографії. Свого часу він навіть претендував на щось якісно нове, таке собі найвище досягнення історичної науки. Варто зазначити, що на самій методиці історичних досліджень постмодерністська філософія історії позначитися не могла, бо не мала як. Це досить дивний парадокс, адже саме у другій половині XX ст., коли про себе заявив постмодернізм, тривав процес надзвичайного вдосконалення методів дослідження джерел - писемних, аудіовізуальних, матеріальних. До того ж при цілковитій непричетності нього самого постмодернізму, який ігнорував основні питання багатогранності методики історичного дослідження. Як, між іншим, і співвідношення між історичним джерелом та позаджерельним знанням.

Аби ліпше прояснити спосіб мислення та "межі користі" постмодерністів у ділянці історичної науки, коротко окреслимо погляди таких провідних творців цієї теорії як француз Мішель Фуко, американець Гейден Байт, голландець Франк Анкерсміт. Перший дійшов висновку про вірогідність існування альтернативної історіографії з різноманітними варіантами інтерпретації подій. Другий відкинув можливість широкого історичного синтезу, макрокосмосу, за яким стоять певні ідеї (дух доби та ін.). Він наполягає, що немає явного і безпосереднього зв'язку між так званими причинами й наслідками, а тільки, знаючи наслідки, історики "підбирають" для них причини. Третій узагалі заперечив поняття історичної правди, позаяк, на його переконання, саме історик творить минуле, що постає у вигляді метафори. Результатом таких заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму, підміна з'ясування того, що щось трапилося в минулому, "грою інтерпретацій" [10,с.77].

Схоже, в інтерпретації "грають" не тільки постмодерністи, а й "традиційні" історики. Нерідко в той спосіб, що ігнорують навіть найзначніші здобутки модерної історіографії XX ст. Зазвичай послуговуючись спрощеними підходами (та ж втрата сцієнтизму, але з іншого боку), вони виявляються неспроможними враховувати сегменти "здорового глузду", які рельєфніше постають якраз у візіях постмодерністів. Зокрема й у погляді на співвідношення історик - історичне джерело - науковий текст. Тож нефаховість і дилетантизм б'є по історіографії однаково болісно з двох сторін. постмодернізм історичний селянознавство білоруський

Попередній висновок, який постає у, так би мовити, теоретичній площині пропонованого аналізу, полягає в тому, що тривалий час критикована макроісторія не є виключно однією "політично підозрілою" парадигмою. А відмова від неї на догоду мікроісторїї та іншим "постмодерним симпатіям" призводить до втрати деяких перспектив аналітично-синтетичних досліджень. І це тоді, коли інтердисциплінарні студії з'явилися набагато раніше і своєю появою вже точно що не мають завдячувати постмодернізму. Як і компаративізм, що побачив світ у царині етнології середини XIX ст. А ще варто пам'ятати, що дітище постмодернізму - постмодернізм-2 уникає синтезування історичного процесу, такою ж мірою не має відношення до виникнення та здобутків "ефективного" структуралізму, що сукупно дає підстави говорити про відносність його користі. Утім, попри всю критику, не такої вже й малої. Тим більше, що, на думку Ф. Анкерсміта, "постмодернізм не відкидає наукової історіографії, а лише притягує нашу увагу до модерністського кола, яке хоче переконати нас, начебто поза ним нічого не існує. Тим часом поза ним лежить вся сфера мети і сенсу історії" [9,с.82].

Інтерес до філософії й методології селянознавчих студій білоруських служителів Кліо детермінований внутрішніми дисциплінарними поворотами в рамках історичної науки, а також її завданнями стосовно сучасної науки в цілому. Це мотивовано тим, що і раніше, і тепер методологія історичної науки виконувала першочергову функцію забезпечення пріоритетів наукових пошуків у соціально-гуманітарній царині [4,с.127]. Позаяк методологія історичної науки становить область раціонально-рефлективного знання, спрямована на вивчення методів, шляхів і механізмів формування та функціонування історіографії, її регулятивних принципів, сутності, структури й міждисциплінарних зв'язків, провідне місце в ній належить міждисциплінарному синтезу.

Проте в наукових дослідженнях (монографіях, статтях, доповідях), як і дидактичних виданнях, ситуація виглядає майже протилежною. Таку картину спостерігаємо, зокрема, щодо висвітлення історії білоруського селянства XIX та XX століть. Зазвичай у текстах натрапляємо на всевладдя все тієї ж економічної причинної зумовленості. Отак, у навчальному посібнику для вищої школи, що побачив світ у 2004 p., показовим є вже перше речення першого параграфу. Автор тексту П. Чигринов починає знайомити читача з минувшиною своєї країни стереотипно: "Відправним ступенем у поступальному соціально-економічному розвитку людського суспільства, як це прийнято вважати, є первіснообщинний лад" [11,с.9]. "Єдино науковому" формаційному тлумаченню історичного процесу він не зраджує й надалі. Щоправда, такий же комплімент робить і стосовно націоналізованої історіографії. У передмові до книги зазначає: "Протягом століть (білоруський етнос. - Ю.П.) вимушений був у кривавій боротьбі з загарбниками захищати свою землю і своє право на життя, зберігаючи та примножуючи культурно-духовну спадщину предків" [11,с.5]. Утім, таких відступів у тексті не так і багато; автор боїться, вочевидь, громадських звинувачень у "націоналістичному" історіописанні. Підстави так думати дає докладне знайомство з працями, присвячених національному рухові в Білорусі. У них привертає увагу сама лексика, яка явно з арсеналу радянської історіографії. Ось цитата з автореферату дисертації М. Щавлинського, захищеної в 2000 p.: "He признавши Радянської влади в Білорусі, національні партії повели боротьбу за створення окремої від Радянської Росії Білоруської буржуазно-демократичної республіки" [ 12,с. 16-17].

Чим же підсилено методологію досліджень, яка мало змінилася в пострадянський період? Ведучи мову про "всю повноту життя своїх предків", П. Чигринов керується не новими підходами, а акцентує увагу на традиційних мотивах і труднощах - любові до Батьківщини, "Вілих плямах" в історіографії тощо. При висвітленні аграрної проблематики він не бачить і, відповідно, не використовує ніяких нових епістемологічних можливостей. У тексті відсутні нові пояснювальні схеми, тому, приміром, у його візії селяни напередодні скасування кріпосного права лише "обезземелені", "жорстоко експлуатовані", "класово невдоволені" [11,с.340]. Водночас стереотипи панують в оцінці самої Великої реформи 1861 p.: "Становище кріпосних селян змінювалося корінним чином" [ 11,с.341]. Автор послідовно ігнорує весь пізнавальний потенціал міждисциплінарного підходу, напрацьований модерною історіографією. Ведучи мову про "нещасне і знедолене село", навіть не пробує зав'язати з ним діалогу. У всьому, згідно з його логікою, винна держава, уряд, самодержавство, а сільський простолюд живе й діє виключно в рамках тих умов, які йому визначала центральна та місцева влада. Певним методологічним компромісом у підходах до тлумачення селянського минулого можна вважати визнання факту, що пересічні хлібороби "не прийняли оголошеної їм свободи" [11,с.343]. Але й у цьому разі автор залишається на малопродуктивних соціально-класових позиціях, ігнорує антропологічну сутність історії.

Про збереження традицій радянського історіописання в білоруському селянознавстві нагадує згадане вище трьохтомне монографічне дослідження під загальною назвою "Гісторьія сялянства Беларусі са старажытных часоу да 1996 г.". Його другий том, який побачив світ у 2002 р. ("Ад рэформы 1861 г. да сакавіка 1917 г."), присвячений процесам другої половини XIX - початку XX ст. [ 13,с.2]. Міркуючи в річищі термінів "капіталізм", "аграрно-буржуазні реформи", "розвиток продуктивних сил", "класова поляризація села", автори залишили поза увагою перспективу показати селян як розміщених у контексті епохи "живих людей". Вона ж, як відомо, далеко не скрізь і не завжди визначалася логікою "зміни формацій" [14,с.540]. Іншими словами, проігноровано напрацювання модерних і постмодерних студій, а внутрішній світ хліборобської людності, яка становила більшість населення й відігравала винятково важливу роль в історії дореволюційної (тобто дорадянської) Білорусі, подано у форматі коротких етнографічних описів. Показовим тут є загальний висновок видання - "Погляди й уявлення білоруського селянства, його історія, національний характер, прагнення та здібності виявилися в декоративно-прикладному мистецтві, яке постало своєрідною об'єднуючою ланкою між духовною та матеріальною культурою" [13,с.530]. Це дає підстави вважати, що білоруські історики-селянознавці дотепер віддають перевагу узагальненням, притаманним традиціям радянської історичної думки 1970- 1980-х років.

Водночас докладне знайомство з новітніми історіографічними працями дає змогу збагнути рівень готовності окремих білоруських колег до роботи за тими якісними стандартами історіописання, які для багатьох європейських дослідників уже стали тривіальними. Корисними з них варто вважати теоретичні викладки, що їх, зокрема, прийнято пов'язувати з трьома поворотами школи "Анналів" - "історичним" - "прагматичним" - "лінгвістичним". З цього приводу Я. Яскевич зазначає, що ця спадщина "досить наочно й чітко схоплює та концентрує в собі... динаміку методологічного дискурсу соціально-гуманітарних наук, формуючи новий тип глобальної філософсько-методологічної рефлексії, пов'язаної з включенням в її арсенал ідеалів холізму, цілісності, плюралізму, толерантності, діалогу, синтезу, розуміння та взаємозбагачення" [4;15,с. З-5].

Отже, перспективи розвитку сучасних селянознавчих досліджень криються у площині взаємного компромісу постмодерністської версії історії з її головною "опозиціонеркою" - універсальною історією. У цьому контексті науковий дискурс визначається феноменом методологічної рефлексії. У кожному конкретному (тематичному) випадку мова йде про виявлення специфіки, суб'єкт-об'єктних відносин, принципів історичного знання, а також оптимізацію структури історичного дослідження та характеристику використовуваних методів пізнання. Утім, у Білорусі заклики залучати міждисциплінарні підходи, розширювати методологічний арсенал, конструювати кооперацію та інтегрувати наукові методи, які тепер частіше лунають із трибун наукових форумів у цій країні, місцевими істориками-аграрниками ще не почуто. Принаймні, про це свідчить аналіз виявлених і проаналізованих нами узагальнюючих праць, що побачили світ у пострадянські десятиліття.

Перспективи подальших досліджень проблеми вбачаємо у залученні до аналізу матеріалів наукових конференцій, передусім краєзнавчих, а також праць білоруських істориків, опублікованих у зарубіжних виданнях.

Список використаних джерел

1. Высокова В.В. Универсальная история в современной историографии / В.В. Высокова, М.А. Сосновский // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. - Вып. 18. - Москва: ЛКИ, 2007. - С. 170-189.

2. Мельнікау І.В. Сацьіяльна-зканамічная гісторьія Беларусі періяду капіталізму (1861-1914 гг.) у польскай гістарьіяграфіі / Irap Вячаслававіч Мельнікау. - Автореф. дисс... канд. гістар. навук. - Минск, 2010. - 25 с.

3. Присяжнюк Ю.П. Рец.: Гісторьія сялянства Беларусі са старажытных часоу да нашых дзён. - У 3 т. - Т. 2. Ад рэформы 1861 г. да сакавіка 1917 г. / З.Е. Абезгауз, Х.Ю. Бейлькін, А.Р. Бухавець та ін. / Пад рэд. В.П. Панюціча. - Мінск: Беларуская навука, 2002. - 552 с. // Вісник Черкаського університету. Серія: історичні науки. - Вип. 66. - Черкаси: ЧНУ, 2005. - С. 172-173.

4. Яскевич Я.С. Междисциплинарные стратегии современной методологии исторической науки / Я.С. Яскевич // Материалы Международной научной конференции "Проблемы методологии исследователей истории Беларуси" (г. Минск, 26-27 октября 2006 г.) / Ред. колл.: А.А. Коваленя и др. - Минск: Белорусская наука, 2008. - С, 127-129.

5. Терешкович П.В. "Постмодернистские" концепции генезиса и развития наций и национальных движений / П.В. Терешкович // Материалы Международной научной конференции "Проблемы методологии исследований истории Беларуси" (г. Минск, 26-27 октября 2006 г.) / Ред. колл.: А.А. Коваленя и др. - Минск: Белорусская наука, 2008. - С. 103-105.

6. Жытко А.П. Некаторые праблемы гісторьіі Беларусі перыяду капіталізму і методалагічньїя падыходы да іх вырашэння / А.П. Жытко // Материалы Международной научной конференции "Проблемы методологии исследований истории Беларуси" (г. Минск, 26-27 октября 2006 г.) / Ред. колл.: А.А. Коваленя и др. - Минск: Белорусская наука, 2008. - С. 32-34.

7. Ширко Л.Ф. Теоретические аспекты структурного анализа белорусской историографии / Л.Ф. Ширко // Матэрыялы Рзспубліканскай навукова- тэарэтычнай канферзнцьіі "Гістарьіяграфія гісторьіі Беларусі, новай і навейшай гісторьіі краін Еуропы і ЗША" (г. Мінск, 28 сакавіка 2008 г.) / Ред. кал.: В.А. Білецькі і ін.: У 2 ч. - Ч. 2: Гістарьіяграфія новай і навейшай гісторьіі краін Еуропы і ЗША: даследаванні, праблемы, пошукі. - Мінск, 2008. - С. 3-5.

8. Карев Д.В. Белорусская историография в конце XVIII - начале XX вв. - Автореф. дисс. на соискание ученой степени доктора ист. наук по специальности

07.0. 09 /Дмитрий Карев. - Минск, 1995. - 42 с.

9. Будучыня гісторьіі: зборнік артыкулау па сучаснай гістарьіяграфіі / Склад. Г. Сагановіч; пер. з англ. Л. Баршчзускі, I. Ганецкая, М. Раманоускі; навук. рэд. Г. Сагановіч. - Мінск: Медысонт, 2008. - 274 с.

10. Анкерсміт Ф. Гістарьіяграфія і постмадзрнізм / Франк Анкерсміт // Будучыня гісторьіі: зборнік артыкулау па сучаснай гістарьіяграфіі / Склад. Г. Сагановіч; пер. з англ. Л. Баршчзускі, І. Ганецкая, М. Раманоускі; навук. рэд. Г. Сагановіч. - Мінск: Медысонт, 2008. - С. 63-82.

11. Чигринов П.Г. История Беларуси с древности до наших дней: Учебное пособие / П.Г. Чигринов. - Минск: Книжный Дом, 2004. - 672 с.

12. Щавлинский Н.Б. Белорусское национальное движение в годы первой мировой войны (1914-1918 гг.) / Николай Борисович Щавлинский. - Автореф. дисс... канд. истор. наук. - Минск, 2000. - 21 с.

13. Гісторьія сялянства Беларусі са старажытных часоу да нашых дзён. - У 3 т. - Т. 2. Ад рэформы 1861 г. да сакавіка 1917 г. / З.Е. Абезгауз, Х.Ю. Бейлькін, А.Р. Бухавець та ін. / Пад рэд. В.П. Панюціча. - Мінск: Беларуская навука, 2002. - С, 172-173.

14. Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини XIX - початку XX ст. / Юрій Присяжнюк. - Черкаси: "Вертикаль", видавець ПП Кандич С.Г., 2007. - 640 с.

15. Веснік Гродзенскага дзяржаунага універсітзта імя Янкі Купалы. - Серыя 1: Гісторьія, філософія, паліталогія і сацьіялогія, культурологія, мастацтвазнауства, педагогіка, псіхалогія, правазнауства, філалогія. - Гродна: ГрДУ, 2007. - 148 с.

Размещено на Allbest.ru