Органи селянського самоврядування Лівобережної України у другій половині XIX на початку XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Органи селянського самоврядування Лівобережної України у другій половині XIX на початку XX ст.

Носенко О.Б.

В умовах становлення незалежної, економічно й політично самостійної України на конституційному рівні визнане місцеве самоврядування, яке сьогодні розглядається як невід'ємна ознака демократичного устрою влади у державі. Органи місцевого самоврядування дозволяють краще і швидше реагувати на потреби населення, сприяють подоланню його почуття відчуження від управління країною, є ефективною та перевіреною часом формою народоправства.

У цей важливий період нашої історії не тільки цікаво, але й потрібно звернутись до тих форм і методів діяльності органів місцевого самоврядування, які у свій час забезпечили швидкий розвиток усіх галузей місцевого господарства і сприяли як культурному, так і економічному піднесенню краю. Найбільш методологічно «корисним» щодо сучасності, з точки зору науковців, є дослідження діяльності органів самоврядування в період після скасування кріпосного права. Тоді, на українських землях, що входили до складу Російської імперії, було створено тричленну модель самоврядування, яка включала в себе земські, міські та селянські органи самоврядування.

Серед праць, присвячених проблемам селянського самоврядування, слід виділити роботу А. Бондаревського [1]. в якій було зроблено важливий внесок у дослідження діяльності органів селянського самоврядування. Останні роки зростає інтерес дослідників до правових проблем розвитку місцевого самоврядування у пореформеній Російській імперії, наприклад дослідження М. Білоконя [2], Петровської Н.В. [3] тощо. Незважаючи на це, ґрунтовних досліджень, присвячених власне проблемі запровадження та діяльності органів селянського самоврядування, поширення й використання їх досвіду в Україні на сьогоднішній день практично немає.

Селянська реформа 1861 p., позбавив селян нагляду з боку поміщиків, призвела до виникнення елементів селянського самоврядування. У ст. 17. Положення про селян [4], вказувалося, що у відношенні господарському селяни з'єднуються в сільські громади, а для місцевого управління й суду у волость. Причому в кожній сільській громаді й волості вирішення суспільних справ поручається міру й вибраним від нього особам.

Сільські сходи являлися розпорядчими органами низової ланки селянського самоврядування і відігравали надзвичайно важливу роль у житті селян Лівобережної України. Відповідно до законодавства Російської імперії сільські сходи складалися з усіх селян-домовласників та посадових осіб органів сільського громадського самоврядування. Водночас, склад сходів визначався і діючими у місцевостях нормами звичаєвого права, що призводило або до його звуження, за рахунок позбавлення права на присутність у сходах окремих осіб, або навпаки розширення, внаслідок надання такого права особам, які не значилися у чинному законодавстві.

До компетенції сільського сходу було віднесено питання по регулюванню життєдіяльності сільської громади: 1) формування складу виборних органів селянського самоврядування обрання сільських старост, їх помічників, десяцьких та інших, а також призначення їм жалування чи інших винагород; 2) прийом та звільнення членів громади; 3) сплата селянами обов'язкових платежів та виконання різноманітних повинностей, а також здійснення заходів по ліквідації наявних боргів; 4) збір та розподіл коштів на мирські витрати (освітні та культурні заклади); 5) визначення порядку землекористування та землеволодіння усередині громади; 6) регулювання майнових та особистих немайнових відносин, що виникали всередині селянської родини.

Протягом другої половини XIX початку XX ст. компетенція сільського сходу зазнала певних змін. З одного боку, вона розширилася за рахунок переходу до його відання тих питань, що раніше перебували у віданні органів міського самоврядування волосного рівня. З іншого сход був позбавлений права призначати рекрутів, самостійно вирішувати справи про висилку з общини «порочних» членів.

Незважаючи на доволі широкий перелік повноважень, практичну діяльність сільських сходів у сфері реалізації покладених на них функцій не можна визнати задовільною. Відсутність належних фінансових ресурсів, втручання в роботу сільських сходів представників органів влади та пасивність самих селян при вирішенні «другорядних», на їх погляд, питань, надавали значному колу повноважень декларативного характеру.

Рішення на сільських сходах приймалися простою більшістю голосів, за виключенням найважливіших питань, пов'язаних із землеволодінням та землекористуванням, а також визначенням особистого складу сільської громади, де рішення повинні були прийматися 2/3 голосів сільського сходу.

Сільське правління це колегіальний, виборний орган селянського самоврядування, який в межах сільської громади здійснював різноманітні адміністративно-управлінські та господарські функції, спрямовані на задоволення потреб сільського населення. Його діяльність та склад визначалися як правовими нормами, так і місцевими звичаями та традиціями. Як правило, до складу правління входили сільський староста (обов'язково), помічники старости, збирачі податків та сільський писар.

Аналіз посадових обов'язків членів сільського правління та їх практичної діяльності, дозволяє зробити висновок про охоплення цим апаратом усіх сфер суспільного життя на селі і важливості виконуваних ним функцій. У той же час, необхідно відзначити, що тяжке економічне становище українського селянства та низький рівень його політичної культури не завжди давали можливість ефективно налагодити роботу сільського правління. Небажання представників сільської громади брати на себе виконання важких обов'язків та витрачати додаткові кошти на утримання правлінь, часто призводило до проникнення в систему органів сільського самоврядування осіб, які використовували надані їм повноваження для реалізації та захисту особистих, а не громадських інтересів. Внаслідок цього поширеним явищем серед представників сільської адміністрації стає корупція, хабарництво, перевищення владних повноважень та інші порушення.

Негативно позначилася на функціонуванні сільських правлінь Лівобережної України і законодавчо закріплена залежність посадових осіб органів сільського самоврядування від державних чиновників та поміщиків. Останні мали право втручатися у питання призначення чи звільнення членів сільських правлінь, повсякденно контролювали їх діяльність. Звісно, що подібні дії не сприяли формуванню в селянському середовищі відповідної довіри до запроваджених царською владою самоврядних інституцій, і це ще більше ускладнювало їх роботу.

У пореформений період функція охорони громадського спокою на рівні села здійснювалася виборними посадовими особами органів селянського самоврядування соцькими та десяцькими. Доведено, що формально входячи до системи органів селянського самоврядування та знаходячись на утриманні сільських мешканців, на практиці соцькі і десяцькі були повністю підпорядковані державному поліційному відомству і фактично являлися низовою ланкою загальнодержавного поліційного апарату.

Внаслідок проведеної у 1861 р. селянської реформи волость, як територіально-адміністративна одиниця, була введена для управління сільським населенням на всій території Лівобережної України. Волость складалася із декількох сільських товариств і на її території повинно було, відповідно до статей Загального положення, проживати не менше 300 але й не більше 2000 осіб. Однак, при визначенні кордонів волостей ці правила досить часто порушувалися, тож звичайним явищем стало існування волостей, де кількість мешканців перевищувала визначені у законі граничні межі.

Волость складалася з волосного сходу, волосного старшини, волосного правління й волосного суду. Волосний сход обирав старшину, інших посадових осіб волості, склад суду, вирішував у межах своєї компетенції господарські питання. Волосний старшина, який стояв на чолі волосного правління, забезпечував «громадський порядок, спокій і благочиния у волості». До волосного суду входило 4-12 суддів, він розглядав цивільні справи між селянами, якщо сума позову не перевищувала 100 крб. (з 1889 р.-- 300 крб.), а також дрібні кримінальні справи.

Волосний сход являв собою розпорядчий орган, що утворювався на рівні волості з виборних сільських та волосних посадових осіб, а також представників від кожних із десяти селянських дворів. Проте, навіть запровадження принципу представництва не дозволила подолати проблему багатолюдності волосних сходів, що у підсумку негативно впливало на хід роботи цієї інституції.

Волость представляла собою достатньо складний організм, тому функції управління, покладені на волосні сходи були більш широкими, хоча в основних питаннях вони дублювалися із сільськими сходами. Так, основними завданнями волосного сходу були: 1) вибори службових осіб волосного правління та волосних суддів, а також здійснення контролю за їх діяльністю; 2) призначення та розкладка податків та повинностей; 3) обговорення справ, що стосувалися господарських, культурних і побутових потреб селян.

У своїй діяльності волосні сходи керувалися нормами діючого законодавства та звичаєвого права, причому останнім у селянському середовищі надавалося пріоритетне значення.

Як і у випадку з сільськими сходами, волосні сходи не змогли належним чином скористатися наданими їм повноваженнями. Заважала відсутність належних фінансових та матеріальних ресурсів, низька правова культура та свідомість селянства, а також тиск з боку представників органів влади. Одночасно, не можна не відмітити, що участь селян у роботі волосних сходів ставало для них доброю школою і сприяло усвідомленню та розумінню проблем функціонування самоврядних інституцій.

Селянське самоврядування, в значній мірі формальне в силу визначених законом порядку формування та компетенції, було жорстко вмонтоване в державний апарат імперії і мало забезпечити керованість масами селян. Ця тенденція особливо чітко виявляється у визначенні функцій волосного та сільського старшин, серед обов'язків яких центральне місце посідали поліцейські функції.

Відомий ліберальний земський діяч В.Ю. Скалоп писав: «Волостное правление обращено в низшую, чисто полицейскую инстанцию, зараженную всеми пороками, свойственными такого рода учреждениям, смотря по тому, кто из них поумнее и изворотливее» [5,с. 39].

У діяльності волосних правлінь проявилися ті ж риси та характеристики, що були притаманними сільським правлінням: проблема належного кадрового забезпечення, низький рівень грамотності серед посадових осіб волосного правління, неналежне виконання своїх посадових обов'язків, відсутність зацікавлення у роботі волосних правлінь зі сторони селян внаслідок відсутності відповідного грошового утримання, відсутність контролю зі сторони волосних сходів та місцевих чиновників і, як наслідок, значний рівень корумпованості та зловживання владою.

Для координації стосунків між селянами й поміщиками під час реформи було створено інститут мирових посередників, які призначалися з осіб що володіють землею в розмірі не менш 150 десятин або рівноцінним майном. В 1874 р. посада мирових посередників була скасована. Надалі ці функції виконували «із селянських справ присутствія». В 1889 р. на зміну цим установам з'явився інститут земських начальників, які дістали широкі адміністративно-судові повноваження щодо селян (затверджували рішення селянських установ, призначали покарання селянам тощо). За місцевими поміщиками залишалося право скликати сільський схід.

Отже, державна політика в галузі селянського самоврядування з самого початку була спрямована на встановлення жорсткого контролю за діяльністю органів селянського громадського управління. Створена у пореформений період, система державного нагляду за сільськими та волосними органами самоврядування включала в себе мирових посередників, повітові мирові з'їзди, губернські та повітові з селянських справ присутствія. Забезпечивши належний кадровий склад зазначених органів, які, внаслідок присутності значних майнових цензів чи призначення з боку державних чиновників, формувалися виключно з дворянського елементу, царський уряд таким чином отримав слухняний його волі апарат, за допомогою якого міг впливати на роботу селянського самоврядування. Означена мета досягалася за рахунок наділення представників держави значними владними повноваженнями у взаємовідносинах із сільськими та волосними органами селянського самоврядування. Насамперед, мова йде про право державних чиновників втручатися у процедуру виборів посадових осіб селянського самоврядування, скасовувати прийняті рішення та звільняти членів сільських та волосних правлінь, накладати на них різноманітні види стягнень: догану, штраф, арешт тощо. Проведення адміністративно-судової реформи у 1889 р. та запровадження інституту земських начальників, в руках яких уряд зосередив значні адміністративні, судові та поліцейські повноваження, мало наслідком збільшення урядової опіки над органами селянського самоврядування і це ще більше обмежило їх самодіяльність. Натомість, самі селяни залишалися беззахисними перед свавіллям державних чиновників, позаяк встановлена у законах процедура оскарження прийнятих ними рішень була складною та неефективною.

Селянське самоврядування не мало закінченої форми, на що неодноразово вказували представники громадськості, зокрема земства. Багато хто пропонував замінити селянське самоврядування введенням волосного земства нижчої ступені земського самоврядування, що з одного боку підсилило б взаємозв'язок земства з селом, а з другої впорядкувало б справи в сільській місцевості.

Таким чином на межі XIX-XX ст. в Російській імперії почала складатись система місцевого самоврядування, яка б мала задовольнити місцеві потреби суспільства в умовах розвитку буржуазного ладу. Реформами 1860-70-х pp. було закладено правове підгрунтя для існування кількох напрямків місцевого самоврядування. Процес становлення установ самоврядування був досить неоднозначним, супроводжувався постійним контролем з боку адміністрації, втручанням в справи місцевих органів. Земському, міському і селянському самоврядуванню вдалось, хоча і в неповній мірі, виконати своє призначення і значно підняти рівень соціально-господарчого життя місцевостей, а також дати можливість громадсько-свідомим особам внести свій вклад в розвиток суспільства.

селянський самоврядування волосний

Список використаних джерел

1. Бондаревськпй А.В. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 p. / А.В. Бондаревський. K., 1961.

2. Білоконь М. В. Органи державного управління та місцеве самоврядування в Російській імперії у другій половині XIX ст. (на матеріалах Лівобережної України): історико-правове дослідження: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національний ун-т внутрішніх справ / М.В. Білоконь. X., 2002. 200 с.

3. Петровська Н.В. Сільське правління в Лівобережних губерніях Наддніпрянської України (друга половина XIX ст.) / Н.В. Петровська // Актуальні проблеми держави і права. 2007. Вип. 36. С. 268-274.

4. Российское законодательство X-XX веков. Документы крестьянской реформы. М., 1989. -Т.7.

5. СкалопВ.Ю. Земские взгляды на реформу местного управления/В.Ю. Скалоп. СПб., 1884.168 с.

Размещено на Allbest.ru