Історіографія політичних репресій 20-30-х років XX ст. на території України крізь призму історичних праць радянського періоду (1920-1991 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіографія політичних репресій 20-30-х років XX ст. на території України крізь призму історичних праць радянського періоду (1920-1991 рр.)

Сіроченко Г.В

Впродовж майже півстоліття тема репресій привертала увагу вітчизняної та світової громадськості, починаючи ще з історичної доповіді М. Хрущова на XX з'їзді КПРС про культ особи Й. Сталіна. Навіть в умовах «хрущовської відлиги» належне висвітлення зазначеної проблеми було неможливим. Щоправда почалась реабілітація незаконно репресованих громадян, але саму проблему Великого терору замовчували, історики та дослідники відчували тягар ідеологізації суспільного життя. Як підкреслив М. С. Горбачов, «вина Сталіна і його найближчого оточення перед партією і народом за допущені масові репресії і беззаконня величезна і непрощенна. Це урок для всіх поколінь» [1,с.293]. A не втягування історії в політичну боротьбу неодмінно відбивається на її об'єктивності. Політизація історичних досліджень загрожує перетворенню науки в служницю ідеології [2,с. 148]. В епоху сталінізму «Короткий курс історії ВКП(б)» оголошений «могутньою ідейною зброєю більшовизму, справжньою енциклопедією марксизму-ленінізму» і надовго визначив напрямок розвитку радянської історичної науки та української в радянський період.

Метою даної статті є спроба з'ясування закономірностей зародження, становлення та основних напрямів дослідження в радянський період історії масових політичних репресій в Україні.

Історична наука, в тому числі історіографія, в УРСР в радянський період, на думку істориків того періоду, пройшла в своєму розвитку три етапи, що відповідають трьом періодам в житті суспільства. Перший - охоплює період з жовтня 1917 р. до середини 30-х років. Цей етап її становлення, що проходив в «боротьбі з буржуазними уявленнями і рецидивами аж до їх повного викорінення». Другий етап - період завершення «побудови соціалізму» (середина 30-х - кінець 50-х років), і третій - це етап «вдосконалення соціалізму». До середини 50-х років в дослідженнях виявився вплив культу особи з його догматизмом, деякими відступами від історичної правди. Важливу роль в усуненні цих недоліків мали рішення XX з'їзду КПРС, постанови ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків» тощо. Поряд з загальносоюзними журналами «Вопросы истории», «Вопросы истории КПСС», «История СССР» в 1957 р. засновано «Український історичний журнал». Синтезованим підсумком роботи істориків УРСР в другій половині 50-х років стала двотомна «Історія Української РСР» (К„ 1955-1956) [3,с,3-5]. He дивлячись на це, пріоритет в дослідженні масових політичних репресій проти населення України належав зарубіжним історикам. За тодішнього режиму протягом десятиріч масовий терор був темою глибоко табуйованою. Адже, публікації, що з'являлись за таких умов, могли бути тільки санкціоновані владою.

Перші публікації, які розкривали тему більшовицького терору, з'явилися в українській пресі та виданнях 1919 1930 років. Звертають на себе увагу в цьому контексті окремі видання [4;5;6;7;8] і чисельні газетні публікації [9; 10; 11; 12; 13; 14; 15; 16; 17]. Вони повідомляли про діяльність одеської, київської та харківської надзвичайок. Вперше в літературі використано слідчі справи з архівів ГПУ-НКВД у псевдонаукових працях номенклатурних авторів початку 1930-х років. Так, після арештів у справі УВО В. Затонському у його настановних письмових зверненнях наводились уривки з протоколів допитів Михайла Козоріса, академіка Степана Рудницького й керівника наукового сектору Держплану Климентія Коника [ 18]. У цих ситуаціях використання слідчих справ мало не академічний характер, а було продовженням оперативних заходів яґодинських структур. Наприклад, В. Затонський завершив свій виступ такими словами: «Треба остаточно викорінити все негативне, все вороже революції, що досі було в стінах Академії. Це тепер і провадиться...» [18,с.53]. На думку багатьох істориків, центральне місце в офіційній радянській історіографії займає короткий курс історії ВКП(б) [19], що задавав тон усій історіографії СРСР. Ідеї цієї книжки протягом довгих років розповсюджувались серед численних брошур. Наступною віхою історіографії стала доповідь Хрущова 25 лютого 1956 року [20]. Історики сходяться на думці, що особи, що готували для Хрущова текст, використовували старе чекістське діловодство. Інша особливість цієї доповіді полягає в тому, що для населення СРСР вона лишилась таємна. Її оголошували усно, причому тільки для членів партії.

В радянський період працювали над різними проблемами, зокрема терором більшовицької влади на Україні, й українські історики. В 20-ті роки куркульський бандитизм вивчався переважно активними учасниками боротьби з ним. В 30-х роках це вивчення було продовжено [21;22;23;24]. Автори праць висвітили класову природу, соціально-економічні й ідеологічні коріння бандитизму, визначаючи його як «антирадянський рух, який очолювало куркульство»[3,с.321]. В 1939-му - першій половині 1960-х років, на думку українських істориків радянського періоду, історія західноукраїнських земель 20-30-х рр. фальсифікувалась зарубіжною історіографією: «буржуазно-шовіністичні історики намагались обґрунтувати реакційні концепції насильницької асиміляції українського населення. ...В цілому українська буржуазно-націоналістична, як і шовіністична, історіографія ігнорувала закономірність возз'єднання українських земель в єдиній Радянській державі» [3,с.333-334]. Одними з перших досліджень даного питання стали монографії М.М. Петровського [25], і С. М. Білоусова [26]. Про терор більшовицької влади ані пари з вуст [27].

В 1960-х - 1970-х рр. в працях П. Софінова, В. Голіченко, Л. Маймескулова на широкому історичному фоні показана «видатна роль чекістів в розгромі внутрішньої контрреволюції в республіці» [28,с.228- 232;29,с. 137--161;30, с.182-225]. Значний інтерес істориків викликає розгром махновщини. Дане питання висвітлює Т. Незнамова [31]. Найбільш фундаментальною узагальнюючою монографією по даній темі є праця О. О. Кучера, в якій на широкому соціально-економічному фоні показаний розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921-1923 рр. [32]. Атмосфера, яка склалася в республіці після XX з'їзду КПРС, сприятливо позначилася на розвитку історичної науки, зокрема на вивченні історії України 20-30-х pp. XX ст. Корінним чином було перероблено другий том «Історії Української РСР» [33]. Хоча в цілому вивчення міжвоєнного періоду історії України і продовжувало характеризуватися значною заідеологізованістю й останній подавався майже виключно у позитивному дусі, в період «відлиги» було зроблено значний крок у вивченні вітчизняної історії 20-30-х pp. XX ст.

Значні зміни, що відбулися в суспільно-політичному житті країни у другій половині 1980-х pp., потребували нових підходів до вивчення історії радянської України 20-30-х рр. З'явилася можливість досліджувати заборонені раніше теми, використовувати недоступні архівні й друковані джерела. С. Кульчицький взяв участь в написанні колективної монографії щодо історіографії історії України. Так, в 1987 р. виходить колективна монографія під керівництвом І. Хмеля «Історіографія історії Української РСР» [3] (К., 1987). Монографія являла найбільш повне історіографічне узагальнення досліджень з історії України і публікувалась як додатковий том до багатотомної «Історії Української РСР». Цінним для висвітлення досліджуваної проблематики є розділ VII «Історіографія побудови і укріплення в Українській PCP соціалістичного суспільства (1921 -1941)», що міститься в монографії, та особливо підпункт 6 «Критика сучасної буржуазної історіографії історії соціалістичного будівництва в УРСР (1921-1941)». Авторами даного розділу стали відомі історики та дослідники: С. В. Кульчицький; А. В. Санцевич, Ю. Ю. Слівка, М. М. Варварцев. Даний розділ присвячений радянській історіографії періоду 20-30-х рр. XX ст. [3,с.301]. В 1989 р. виходить, на нашу думку, принципово важлива та актуальна колективна монографія радянських істориків «Історики сперечаються: Тринадцять бесід» (М„ 1989) [34]. До неї увійшов ряд статей, в яких простежується спільна думка авторів щодо стану історіографії масових політичних репресій: в країні взято курс на перебудову, йде перегляд застарілих концепцій і точок зору, ломка стереотипів, які сформувались в періоди культу особи і застою. Відстоюється думка про те, що на початку 30-х років, в процесі колективізації, практично сформувався потужний, суворо централізований адміністративно-політичний апарат примусу, який й був використаний Сталіним як зброя боротьби за встановлення і зміцнення режиму його особистої необмеженої влади [34,с.271 --273]. Вчений на основі дослідженого матеріалу робить висновок щодо етапів розмаху та згасання репресій в союзних республіках. Сигналом до нової хвилі репресій стало вбивство С. М. Кірова 1 грудня 1934 р. [34,с.285-287]. Вчений відстоює думку, що одразу ж після Пленуму ЦК ВКП(б) почалось в широкому масштабі знищення керівних партійних, радянських, господарських і військових кадрів; саме Сталін був ініціатором репресій, вони проводились за його наказом [34,с.293]. В 1989 р. виходять ряд наукових розвідок, які стосуються різноманітних аспектів досліджуваної проблематики [35]. Важливою в даному розумінні є стаття В. Парсаданової, яка присвячена питанню депортації населення Західної України та Західної Білорусії в 1939-1941 рр. [36].

На противагу працям радянських істориків, а подекуди й в спільному «ключі» створена книга українських істориків «Маршрутами історії» (К., 1990) [37] присвячена актуальним історико-політичним проблемам. Автори зауважують, що протягом 1989 р. прийнято важливі постанови ЦК КПРС і ЦК Компартії України, які стимулювали роботу по відновленню справедливості щодо жертв репресій 30-40-х та початку 50-х рр. [37,с. 14]. Український вчений В. Верстюк на сторінках праці, присвяченої «Воєнному комунізму» на Україні зауважує, що більшість селянських повстань спрямовувалась не стільки проти Радянської влади, скільки проти «воєнного комунізму», тобто примусових заходів у галузі економіки й політики. Вчений по-своєму тлумачить причини зародження терору в Україні [38,с.119-120]. В. Верстюк робить висновок, що не зважаючи на те, що радянська пропаганда продовжувала твердити про антикуркульське спрямування продовольчої політики, остання зачіпала значну частину сільського населення, живила на селі антирадянські настрої, сприяла зростанню кількості банд, затягувала громадянську війну [38,с. 128--129]. Ю. Шаповал [39] на сторінках книги «Маршрутами історії» робить загальний аналіз проблеми сталінізму й репресій на У країні, відстоює думку про те, що вже з кінця 20-х розпочалась підготовка провокаційної справи «Спілки визволення (СВУ)». Ю. Шаповал дослідив ступінь висвітлення питання і прийшов до висновку, що у 1989 р. з'явилось чимало публікацій, присвячених «СВУ». Однак поза увагою авторів публікацій, на думку вченого, залишився дуже важливий факт: ніхто інший, як сам Сталін спрямовував підготовки «справи» [39,с.306].

Отже, історіографія масових політичних репресій в радянський період пройшла складний шлях. Перебуваючи під тиском системи та ідеології, історики могли лише в загальних рисах окреслювати обриси проблемної теми. І то, це більше стосується періоду, пов'язаного з початком процесу реабілітації жертв масових політичних репресій за М. Хрущова. Якісно новий етап в історіографії радянського періоду настав лише в «перебудові» часи.

радянський політичний репресія реабілітація

Список використаних джерел

Историки спорят: Тринадцать бесед / Под общ. ред. В. С. Лельчука. - М.: Политиздат, 1989. - 510 с.

2. Методологические проблемы истории: Учеб. пособие для вузов / Под ред. Владимира Никифоровича Стщорцова. - Минск: Тетра Системе, 2006. - 352 с.

3. Историография истории Украинской ССР: Монография / АН Укр. ССР, Ин-т истории: Ред. кол.: И. С. Хмель и др. - К.: Наук, думка, 1987. - 555 с.

4. Алинин К. «Чека»: Личные воспоминания об Одесской чрезвычайке: С портретом жертв ЧК. Одесса, 1919. - 91 с.

5. Кошмарные тайны киевской чрезвычайки: Рассказ «Смертника». - К., 1919.-8 с.

6. Ужасы чрезвычаек: Большевистский застенок в Харькове и Царицыне. Ростов на Дону: Осваг, 1919. - 32 с.

7. Авербух (Авенариус) Н.И. Одесская «чрезвычайка» - большевистский застенок: Факты и наблюдения. Ч. 1. Кишинев: Импримерия Статулуй, 1920. - 37 с.

8. Есив М. В подземията на Одеската Чрезвичайка. София, 1931. - 168 с.

9. Следствие об ужасах чрезвычайки // Русь. К., 1919. - 22 августа / 4 сентября. - № 10. - С. 2. "

10. Ир.[тенев] Вл. Раскопки «чрезвычайки» // Вечерние огни. - 1919. - 24 августа / 6 сентября. - № 7. - С. 3; Його ж. Концентрационный лагерь // Вечерние огни. - 1919. -24 сентября /7 октября. -№31. - С. 4; Його ж. Кровавое прошлое // Вечерние огни. - 1919. - 30 сентября / 13 октября. - № 36. - С. 3; 18 октября / 1 ноября. - № 52. - С. 3.

11 !Предварительное следствие о «Чрезвычайке» // Вечерние огни. - 1919. - 24 августа / 6 сентября. - № 12. - С. 4.

12. Борисов Марк. Из документов Ч.К// Вечерние огни. - 1919. - 26 августа / 8 сентября. - № 8. - С. 4.

13. Две ночи в Ч.К. // Вечерние огни. - 1919. - 26 августа / 8 сентября. - № - С, 4.

14. Расстрел монахов в Лубнах // Киевская жизнь. - 1919. - 27 августа / 9 сентября. - № 2. - С. 3.

15. Борисов Марк. Разложение «Красной армии»: По документам недавнего прошлого // Вечерние огни. - 1919. - 28 августа / 10 сентября. - № 10. - С. 3.

16. Раскопки на Лукьяновском кладбище // Вечерние огни. - 1919. - 2/15 сентября. - № 13. - С. 2.

17. В концентрационном лагере // Объединение. - К., 1919. - 5/18 сентября, № 8. - С, !

18.3атонський В.П. Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму: Доповідь та заключне слово на січневій сесії ВУАН. - K.: ВУАН, 1934. - С, 25-27.

19. История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков): Краткий курс. - [М.:] ОГИЗ, 1946.

20. Хрущев Н.С. О культе личности и его последствиях: Доклад [...] XX съезду Коммунистической партии Советского Союза, 25 февраля 1956 года // Известия ЦК КПСС, - 1989. - № 3 (290). - С, 128-170.

2!Лебедь Д. Итоги и уроки трёх лет анархомахновщины / Д. Лебедь. - Харьков, 192!

22. Яковлев Я. Русский анархизм в великой русской революции / Я. Яковлев. - Харьков, 192!

23. Руднев В. Махновщина / В. Руднев. - X., 1928.

24. Козельський В. Шляхом зрадництва й авантюр / В. Козельський. - X., 1927.

25. Петровський М. Західна Україна (історична довідка) / М. Петровський. - К., 1945; Його ж. Воссоединение украинского народа в едином Советском государстве / Н. Петровский. - М., 1946.

26. Белоусов С, М. Возз'єднання українського народу в єдиній українській державі / С, М. Белоусов. - К., 195!

27. Боротьба за возз'єднання Західної України з Українською РСР, 1917-1939: Зб. документів і матеріалів. - K., 1979.

28. Софинов П. Г. Очерки истории Всероссийской Чрезвычайной Комиссии (1917-1922 гг.) / П. Г. Софинов. - М., 1960.

29. Голіченко В. Д. Вартові революції / В. Д. Голіченко. - К., 1966; Його ж. Партійне керівництво органами державної безпеки / В. Д. Голіченко. - К., 1968.

30. Маймескулов Л. Н. Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918-1922 гг.) / Л. Н. Маймескулов, В. В. Сташик, А. И. Рогожин. - Харьков, 197!

31. Незнамова Т. М. КП(б) Украины - организатор трудящихся масс на разгром махновщины (конец 1920-1921 гг.) / Т. М. Незнамова. - К., 1971.

32. Кучер О. О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1923 рр. / О. О. Кучер. - X., 1971; Його ж. Боротьба зі збройною внутрішньою контрреволюцією на Україні в 1921-1923 рр. в радянській історіографії / О. О. Кучер. - Укр. іст. журн. - № 2. - 1971. - С, 126-132.

33.Історія Української РСР. - Т. 2. - К, 1956.

34. Историки спорят: Тринадцать бесед / Под общ. ред. В. С, Лельчука. - М.: Политиздат, 1989. - 510 с.

35.3отов В. Национальный вопрос: деформации прошлого / В. Зотов / В кн.:Суровая драма народа: Учёные и публицисты о природе сталинизма / [Сост. Сенокосов Ю. П.]. - М.: Политиздат, 1989. - С, 258-270.

36. Парсаданова В. С, Депортация населения Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг. / В. С, Парсаданова // Новая и новейшая история. - 1989. - № 2.

37. Маршрутами історії / Упоряд. Ю. I. Шаповал; Ред. кол.: Ф. М. Рудич, I. Ф. Kypac та ін. / Інститут історії партії при ЦК Компартії України. - Філ. ін-т марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, - K.: Політвидав України, 1990. - 655 с.

38. Верстюк В. Ф. «Воєнний комунізм» на Україні / В. Ф. Верстюк / В кн.: Маршрутами історії / Упоряд. Ю. І. Шаповал; Ред. кол.: Ф. М. Рудич, І. Ф. Kypac та ін. / Інститут історії партії при ЦК Компартії України. - Філ. ін-т марксизму- ленінізму при ЦК КПРС, - К: Політвидав України, 1990. - С, 97-134.

39. Шаповал Ю. І. Сталін, сталінізм і Україна. / Ю. І. Шаповал / В кн.: Маршрутами історії / Упоряд. Ю. І. Шаповал. - K.: Політвидав України, 1990. - С, 288-317.

Размещено на Allbest.ru